Вступ

Наука є складною організованою системою, яка являє собою одну із сфер людської діяльності і виконує багатоманітні функції (евристичну, пізнавальну,пояснювальну, інструментальну, культурологічну, технологічну). Головна роль науки полягає в отриманні достовірного знання про об’єкт дослідження, що є основним продуктом її виробництва. Наукові знання є відображенням об’єктивного світу в ідеальній формі.

Методологія науки – це вчення про структуру, логічну організацію, методи і засоби діяльності, вона включає поняття й категорії, принципи, норми й цінності пізнання, його методи, теорії і концепції, як є інструментом отримання знання.

Філософія науки — розділ філософії, який вивчає поняття, границі і методологію науки. Разом з тим, існують більш спеціальні розділи філософії, наприклад: філософія математики, філософія біології, філософія фізики тощо.

Як напрямок філософія науки представлена оригінальними концепціями, які пропонують різні моделі розвитку науки та епістемології. Вона зосереджена на виявленні ролі і значимості науки, характеристик когнітивної, теоретичної діяльності.

Трансформаційні процеси, які відбуваються в Україні вимагають парадигмальних змін та проведення досліджень в рамках синергетичної й постмодерністської парадигм, які дають максимальну можливість щодо синтезу знань, здобутих різними галузями наук.

1. Наука як об’єкт філософського дослідження

Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.

Філософія та мистецтво схожі між: собою утому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги.

Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності.

Філософію та релігію споріднюєте, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також: претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.

До того ж релігія — це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим — не погодиться, та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.

Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення[7, c. 17-19].

2. Структура та основні компоненти науки

В найбільш широкому трактуванні наука це сукупність певних явищ між якими установлюється певна узгодженість і відповідні закономірності, засвоєння яких дозволяє виробити понятійний апарат, який дає змогу виразити сутність цих явищ.      Водночас наука є певною соціальною інфраструктурою, яка базується на соціально–інституціональних, правових, моральних, когнітивних, методологічних імперативах. Беззаперечним є те, що призначення цієї структури – виробництво знання.

Як суспільна діяльність наука виявляє себе у двох основних аспектах: соціологічному і когнітивному. Соціологічний аспект визначає рольові функції, а другий відображає процеси породження, тобто творчі процедури теоретичного й емпіричного рівнів, які забезпечують уточнення та отримання знань.

Як знання наука є асоціацією теоретичних та емпіричних, фундаментальних і прикладних, дисциплінарних і доктринальних, формальних і змістових, описових і пояснювальних, якісних і кількісних пізнавальних складових, які націлені на розкриття об’єктивних законів. Серед ознак науки як системи наукових знань найважливішими є систематизованість сукупності нагромаджених знань, доказовість і достовірність, віддзеркалення знаннями об’єктивних закономірностей, довговічність системи знання.

Щодо виникнення науки, то на сьогодні існує декілька поглядів: 1) наука була завжди так як вона органічно властива практичній і пізнавальній діяльності людини; 2) наука зародилася у Стародавній Греції в п’ятому столітті до нашої ери; 3) наука виникла в Західній Європі в пізньому середньовіччі; 4) наука починається працями І.Кеплера, Х.Гюйгенса, і особливо Г. Галілея та І.Ньютона; 5) наука розпочала свій розвиток у першій третині ХІХ століття. Проте, незалежно від точної дати і місця виникнення науки вона у своєму розвитку пройшла три стадії: 1) наука стародавнього світу ( не виходить за межі повсякденної практики людини); 2) класичний період розвитку науки (поява фундаментальних галузей природознавства і математики, відбувається експериментальна перевірка гіпотез, виникнення технічних наук як знання–посередника між теорією і практикою); 3) сучасна стадія розвитку науки (зростання ролі теоретичних досліджень, які спрямовують діяльність експериментаторів у найбільш раціональне русло).

Наука сьогодні стає настільки складною, багатовекторною що сама перетворюється на предмет наукових досліджень. У зв’язку з цим склався цілий комплекс наук про науку, який називають наукознавством.

Наука на думку російського природознавця Горлова А.А. має наступні ознаки: 1) універсальність (дає істинні знання для всього універсіуму); 2) фрагментарність (диференціація на окремі дисципліни, вивчає фрагменти реальності); 3) загальна значущість ( знання є значимі для всіх людей); 4) систематичність (надає системної природи знанню); 5) незавершеність ( досягнення абсолютної істини є неможливим); 6) критичність (ставити під сумнів і переглядати свої основоположні результати); 7) достовірність ( потребує постійної перевірки знань); 8) позаморальність (знання не мають ні моральності ні аморальності; моральні оцінки стосуються тільки діяльності вченого або застосування результатів досліджень); 9) раціональність ( наука побудована на раціональних засадах, опирається на процедури мислення , закони логіки, закономірності функціонування і і розвитку об’єктів); 10) чутливість (результати потребують емпіричної перевірки, сприйняття дослідником). При цьому наука принципово відрізняється від релігії (заснована на доказах а не на вірі), мистецтва (будується не на сенсорних образах, а на раціональності), ідеології (орієнтована на об’єктивну істину, а не на вираження інтересів певних соціальних і політичних груп).

Наука у суспільстві виконує дві функції: пізнавальну і практичну, які є взаємозв’язані. Функціональну структуру науки можна подати в наступному вигляді:

1) евристична – засіб здійснення відкриттів та отримання принципово нового знання;

2) пізнавальна – пояснює явища об’єктивної дійсності через виявлення законів, закономірностей та тенденцій;

3) інструментальна – формує інструмент розуміння реальності;

4) культурологічна – важлива підсистема культури;

5) світоглядна – формує науковий світогляд;

6) експертно–оцінна – оцінка існуючі проблеми та наукові проекти;

7) управлінська – забезпечує реалізацію управління суспільними процесами;

8) комерційна – забезпечує отримання комерційного прибутку від реалізації наукового продукту;

9) соціальна – забезпечує процес соціалізації людей;

10) практична – підвищує ефективність суспільної діяльності.

Проте головне призначення науки полягає в отриманні знання про об’єктивно існуючий світ. Тому в гносеологічному аспекті її притаманні наступні функції: отримання, поширення, удосконалення, нагромадження та застосування наукових знань.

3. Закономірності розвитку науки

Окремі фрагменти наукових знань почали складатися уже в стародавніх цивілізаціях (Шумерська культура, Китай, Єгипет, Індія) і пов’язані з розвитком та ускладненням суспільно-виробничої практики. Тоді йшов активний процес нагромадження різних знань у сфері будівництва, іригації, регулювання циклу сільськогосподарських робіт, що послужило емпіричною базою для розвитку астрономії, механіки та ін. Генетичною передумовою виникнення науки можна вважати необхідність, що виникла в суспільстві, передавати нагромаджений досвід з виміру площі, обчислення розташування небесних світил, розрахунку будівельних конструкцій та ін. Передача такого досвіду здійснювалася у спеціально створених школах (в школі переписувачів в Єгипті та ін.). Звичайно, тоді розглядати знання у визначеннях сучасної науки не можна. Для тих, хто знання здобував, знання, мали інший зміст — прикладний і інакше включались у світогляд і діяльність людини. Англійський історик науки Джон Нідела у дослідженні, присвяченому старокитайській науці, пише, що видатні досягнення у Китаї не сприяли виникненню науки за аналогією.

З Новим періодом історії, стало те, що здобуті знання мали прикладний характер, розумілися і оцінювалися утилітарно. Наука у власному розумінні виникає тоді, коли знання у вигляді практичних закономірностей, схем розрахунку, та ін. не просто закріплюються у вигляді ідеальних планів практичної діяльності, а перетворюються на предмет спеціалізованої діяльності. Якщо в донауковій практичній уяві виробництво абстракцій безпосередньо вплетене в тканину реального життя, то в науці формування абстракцій та їх удосконалювання перетворюється на свідому цілеспрямовану діяльність. Наука стає спеціалізованою діяльністю з виробки і розвитку понять систем, що утворюють особливий ідеальний, теоретичний світ, який відрізняється від земного. Така форма теоретичної уяви вперше одержує розвиток лише в античній Греції.,

Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н. є., коли в Стародавній Греції склалися перші теоретичні системи, сформувалися сприятливі соціальні умови — відповідна духовна атмосфера для розвитку науки (ріст опозиції релігії, криза міфологічного мислення, нагромадження наукових знань та ін.). Першою наукою, що розвивалася у формі теоретичного знання, стала математика. Для формування математики у вигляді теоретичного знання необхідно знайти якийсь особливий простір, де знання існували б не у вигляді ідеального плану дій, а як особливий ідеальний об’єкт. Першим ідеальним об’єктом математики, що зароджувалася, у піфагорійців стає число. Передумовою стали особливі світосприйнятні положення, що набувають у піфагореїзмі поняття числа. Уся піфагорійська філософія стає певним тлумаченням нагромадженого стародавніми цивілізаціями пізнавального досвіду, що дозволив звести всю різноманітність зв’язків і відносин у світі, що протистоїть людині, до числових співвідношень.

4. Наука як соціальний феномен

В філософії під наукою розуміється соціальний інститут сучасного суспільства, у межах якого організується та здійснюється діяльність, спрямована на здобуття нових знань про навколишній світ. Наука має свою історію становлення і перетворення в сучасну суверенну сферу людського суспільства.

5. Філософські проблеми розвитку техніки й технології

Філософія техніки є однією з наймолодших гілок філософського знання. Філософія, переймаючись найзагальнішими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Учені-філософи не лише вважали, що ці проблеми не варті уваги, а й розглядали техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак деякі з них (Арістотель, Альберт Великий та ін.) приділяли увагу техніці як природознавці та винахідники. При цьому соціальні проблеми, породжені технікою, з давніх-давен ставали предметом філософської рефлексії («Дао де-цзінь» вже у VI ст. до н. є. засуджував використання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалося саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних детермінант, виникає справжня зацікавленість у філософському дослідженні власне техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню проблеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа «Засади філософії техніки», яку й прийнято вважати початком систематичного філософського опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, що спиралася на філософські засади й категорії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX—XX ст. виходять праці відомого російського інженера П. Енгель-Мейєра («Теорія творчості», 1910 р. та «Філософія техніки», 1913 р.), а також англійських філософів, які розробляли технічну проблематику. Однак це були окремі, розрізнені дослідження.

До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Від-ні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій проблематиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлювались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософська традиція звикла розглядати техніку як ремесло, практичне застосування накопичених знань. З технікою пов’язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту діяльність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась як частина царства духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїтивному вмінні робити щось. «Долею філософії стало положення про можливість нею самою обстоювати власну субстанційність лише за умови виступу проти «техніки» у широкому її значенні», — писав у 1963 р. І. Блюменберг.

Водночас тенденція розглядати людину винятково як тварину раціональну стверджувалася завдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали на Заході, приділяла техніці як частині так званих продуктивних сил суспільства підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й визначається рівень суспільного, культурного та морального прогресу людства. Це викликало протидію на Заході, що мало наслідком нехтування філософським аналізом техніки.

Тільки з усвідомленням суперечності між традиційною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю «меж зростання», характерної для 60-х років XX ст., філософія техніки виразно стверджується як окрема гілка філософського знання і одразу ж наштовхується на неминучі труднощі, внутрішньо властиві предмету дослідження.

Філософія техніки — галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Досліджує вона особливості буття людини, культури, науки в епоху науково-технічної, інформаційно-технологічної революції, зумовлені ними проблеми самозбереження цивілізації, духовної самоцінності особистості.

Висновки

У вузькому значенні техніка, на його думку, є сукупністю предметних артефактів, створених для здійснення інженерної перетворюючо-конструктивної діяльності. Таких визначень багато. Але у всіх них варіюється та фундаментальна якість техніки, яку можна було б назвати принципом перетворення. Тобто техніка є тим, за допомогою чого людина перетворює природу, саму себе, суспільство. І головною соціальною функцією, культурним покликанням техніки є конструювання та реконструювання предметної реальності. Техніку репрезентують за допомогою знарядь, предметів або алгоритмічно-технологічно. Вона є тим, чим людина впливає на об’єкти, змінюючи їх. Але техніка є й тим, як саме вона діє щодо цих об’єктів, однак при цьому виявляє себе як технологія.

Розвиток техніки — об’єктивна передумова вдосконалення людської діяльності. Звісно, кам’яна індустрія первісної епохи, ремісницька майстерність багатьох тисячоліть та сучасне високотехнологічне виробництво — це різні етапи в бутті техніки та її ролі в людському житті.

Список використаної літератури

1. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
2. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
3. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
4. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
5. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
6. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
7. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
8. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
9. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.