1. Філософські проблеми правотворчості і правозастосування у сучасних умовах

Питання “що є право (який його сенс)?” є основним тому, що від відповіді на нього залежить вирішення всіх найважливіших правових проблем, у тому числі у сфері правотворчості й правозастосування” [3, с. 26–27].

Щодо основного питання філософії права, то існують достатні підстави для того, щоб присвоїти цей статус тому питанню, яке посідає головне місце серед філософсько-правових питань, визначає вирішення всіх інших питань цієї дисципліни, конституює її. У теоретичному аспекті основне питання філософії права збігається з її предметом, яким, на нашу думку, є питання про кінцеві підстави буття права як феномена життя особистості й суспільства.

З практичної точки зору, розглядаючи філософію права як чинник життя суспільства та особистості, основним питанням є питання про співвідношення правосвідомості й буття права. За нашої доби його слід розуміти як питання про роль права у процесах гуманізації всіх відносин у суспільстві (у тому числі й виробничих) та ставлення людей до природи, можливість застосування правових методів для цивілізованого, неантагоністичного розв’язання тих найгостріших суперечностей, що існують у сучасному світі, консолідації людства, гармонізації інтересів особистості, соціальних груп та суспільства загалом, досягнення консенсусу між ними.

Таким чином, філософія є системою загальних знань про світ і людину. Це теоретичний світогляд, який обґрунтовує самого себе. Основне питання філософії – питання, що посідає в ній центральне місце й визначає вирішення інших питань, це питання про людину і світ. З теоретичної точки зору, це питання про кінцеві підстави буття людини і світу, тобто предмет філософії, з практичної – це питання про можливості використання філософських, обґрунтованих світоглядних знань у реальному житті особистості й суспільства для вирішення проблем, що стоять перед ними на певному історичному етапі. У ХХІ ст. воно стосується гармонізації свідомості й буття (як окремої людини, так і соціальних груп і суспільства загалом).

2. Загальна характеристика та аналіз основних найбільш розповсюджених визначень “держави”

Держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціальним явищем, тісно пов’язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава — це знаряддя, інструмент політичної влади (яка, проте, здійснюється не тільки за допомогою держави). У суспільстві діють політичні партії, союзи, релігійні організації тощо. Держава, займаючи особливе місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу. Держава на історичному шляху свого розвитку є особливою організацією і силою, яку жодна інша політична організація не здатна замінити.

Визначаючи поняття держави, ми не повинні вкладати у нього те, що реально не існує, але у той же час маємо охопити всю дійсність, уникаючи довільного вибору.

Характеристика держави повинна відповідати на питання: що таке держава у її історичній дійсності і у всіх її історичних проявах.

Характеризуючи державу, переважнна більшість філософів і юристів сходиться на тому, що вона є необхідною формою організації розвинутого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, характеристику її сутності, головних рис і призначення у представників того чи іншого наукового напрямку досить різні.

Велика група науковців при визначенні поняття «держава» виходила з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади. Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою. Ф. Хайєк характеризував державу як організацію, яку свідомо створюють люди, що проживають разом з метою однакового управління. Б. Баді і П. Бірнбаум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І. Кант — як об’єднання великої кількості людей, що підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як суб’єкта права, територіальну корпорацію, що наділена первинною владою.

Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. Н. Коркунов визначав державу як об’ єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, чим наголошував на її примусовому характері. На ту саму обставину вказував Дж. Ролз, який вважав, що держава має здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівку на примусовий характер держави сформульовано у вченні марксизму-ленінізму. Цю рису держави воно розглядає як похідну від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс та В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входять декілька побічних і декілька головних елементів: на перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх характер за класичними юридичними поглядами відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. У відомому на Заході правовому словнику Фішера держава характеризується як така спільнота, в основі якої лежать територія, народ і державна влада.

Отже, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об’єднуючу щодо населення роль. Цією ознакою позначається відмінність держави як від організації родового суспільства, що формувалося на основі об’єднання за кровнорідними ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

3. Правореалізація та її значення для суспільства

Теоретична та практична значущість правового світогляду як елемента механізму правового регулювання, на нашу думку, дає можливість говорити також про значення правового світогляду для правотворчості, а так само правореалізації – основних стадій механізму правового регулювання.

Основні ознаки правореалізації:

1. Особливістю права як суспільного регулятора є те, що його реалізація підкріплюється гарантіями з боку держави.
2. Реалізація права завжди пов’язана винятково з правомірною поведінкою людей, тобто з такою поведінкою, що відповідає правовим розпорядженням.
3. Правореалізація має свідомо-вольовий характер. Від волі і свідомості суб’єкта залежить, буде ним реалізована норма права чи ні.

Правореалізацію можна розглядати лише як процес втілення в життя вже створених правових норм [2, с. 65].

Реалізація вбачається не лише як процес переведення явища в іншу якість, але і як процес втілення певної якості явища в щось конкретне. Щодо правореалізації наведене означає, що остання становить, по-перше, багатоступінчастий процес переведення права як соціально-правового феномену в інший якісний стан, по-друге, втілення певних якостей права, зафіксованих правовим світоглядом на рівні ідеї належного, у що-небудь конкретне (у форми права, у правомірну поведінку) з метою використання зазначеного для досягнення соціально значущого результату – громадського порядку.

Список використаної літератури

1. Петрова Л. В. Нариси з філософії права / Петрова Л. В. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 1995.
2. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми методології права / Петрова Л. В. – Х. : Право, 1998.
3. Філософія права / [О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань, С. І. Максимов та ін.]; за ред. О. Г. Данильяна. – Х. : Право, 2009.
4. Бачинін В. А., Журавський В. С, Панов М. Філософія права. Навчальний посібник. — К: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.- 472 c.