Вступ

Внаслідок багатовікових взаємозв’язків лінгвістичної й філософської думки сформувався один із напрямів досліджень ХХ ст. — філософія мови. Вона стала невід’ємною складовою майже всіх філософських і лінгвістичних концепцій сьогодення. Однак, на думку багатьох філософів, історія філософії мови існує у вигляді розрізнених, а часто й несумісних один з одним роздумів з цього приводу.

Доцільність, актуальність та перспективність дослідження феномену мови у вимірі її енергейної природи яскраво, проникливо і талановито доведена російською релігійною філософією ХІХ ст. (філософія імені П. О. Флоренського, О. Ф. Лосєва, С. М. Булгакова). Сьогоднішнє звернення до енергейності мови зумовлене потребою в розробці філософського категорійного апарату, що відповідав би вимогам сучасного рівня розвитку філософії мови, та появою нових природничо-наукових концепцій енергії, що наголошують на універсальності даного феномену.

Проблема співвідношення філософії мови та мови філософії — не “суто” філософська. Осмислення природи, сутності, можливостей мови, а отже, й меж, вийти за які вона не може, — все це хвилювало людську думку від сивої давнини. Мова — живий організм, в якому відбуваються процеси, аналогічні процесам у житті людини, суспільства. Не тільки слова, а й окремі мови вроджуються та вмирають, стаючи “мертвими”; подібно до людей або цивілізацій вони залишають більший чи менший слід в історії, у мовній діяльності наступних генерацій. Можна навіть утверджувати, що життєвість, “здоров’я” мови — показник життєвості, “здоров’я” суспільства, надійності, а не, навпаки, безвиході, його пошуків нових орієнтирів, обріїв свого вдосконалення, прогресивного розвитку.

Феномен мови існує ж специфічна соціоприродна система,  її роль у витворенні когнітивних структур свідомості та можливості індивідуального і соціального буття суб’єкта надзвичайно важлива і мова постає абсолютною субстанцією комунікації, а свідомість розуміється як мислення та мовлення, які протікають у часі. Можна вважати, що мова є не лише лінгвістичною, а перш за все,  лінгвістико-соціальною категорією. Актуальність теми пов’язана з положенням, що склалося в сучасній філософії, і, зокрема, у філософії пізнання.

Тому метою даної роботи є дослідження (опис і аналіз) основних понять філософії мови та розвиток її концепцій.

1. Філософський зміст поняття мови та спілкування

У межах класичної філософської традиції мова розглядається як засіб артикуляції і вираження позамовного мислення. Класична модель мови визначає мову як вторинний феномен у відношенні до процесів мислення, розуміння та інтелектуальної активності людини. Сама мова не бере безпосередньої участі у процесах пізнання та не впливає на формування кінцевих продуктів пізнання та розуміння, а є хронологічно вторинним засобом вербалізації та матеріалізації вже готових результатів пізнання, що їх трансцендентальна свідомість отримує без використання мови.

Класичне трактування мови як репрезентанти позалінгвістичної реальності передбачає, що людина спочатку формулює власні думки, комунікативні інгенції та результати розуміння у власній свідомості, на підставі безпосередньої взаємодії із зовнішнім світом, а пізніше виражає готові результати своєї інтелектуальної активності у мові через використання доречних у певній ситуації слів. С.Булгаков. аналізуючи класичне бачення мови, говорить: «На слово дивляться переважно як на інструмент думки, і навіть не самої думки, а лише й висловлення» [4,с.11].

Поняття «мова» є загальним і водночас слугує реальним фоном для виявлення різних «образів мови» в науці і закономірностей їх зміни у ХХ ст. (академік Ю. Степанов).

Мова — 1) людська мова взагалі, мова як певний клас знакових систем; 2) етнічна, або «ідіоетнічна», мова — конкретна реально існуюча знакова система, що використовується в певному соціумі, в певний час і на певній території.

Мова в першому значенні є абстрактним уявленням про єдину людську мову, в якій зосереджені універсальні ознаки всіх конкретних мов. Конкретні мови є численними реалізаціями властивостей мови взагалі (семіотичної системи, що виникла природно і має соціальне призначення, тобто існує не для окремого індивіда, а для певного соціуму). На цю знакову систему накладені обмеження, пов’язані з її функціями і субстанціональним (звуковим) матеріалом.

Мова в значенні найважливішого засобу людського спілкування має різні модуси свого існування. Швейцарський лінгвіст Фердінанд де Сосюр (1857—1913) виділив два модуси існування явищ мови: власне мову — потенційну систему об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, які співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання, а також систему правил їх сполучуваності й уживання, і мовлення — конкретну реалізацію одиниць і категорій мови; говоріння, яке має плин у часі й звукову, писемну або внутрішню форму вияву. Під мовленням розуміють як власне процес говоріння (писання, обдумування), так і його результат (дискурси, тексти, їхні частини тощо), які фіксуються пам’яттю або на письмі. Мова і мовлення утворюють єдиний феномен людської мови. Мовлення є реалізацією мовного коду; воно вводить мову в контекст уживання. Ці два поняття нерозривні.

Поняття мови і мовлення виявилися найважливішими поняттями лінгвістики протягом першої половини ХХ ст. Однак рух гуманітарної думки другої половини ХХ — початку ХХI ст. засвідчив, що категорії мови і мовлення є недостатніми для розуміння сутності мови як найважливішого засобу людського спілкування. Саме тоді було виокремлено таке важливе поняття як комунікація (лат. communico — спілкуюсь з кимось) — незмінна основа свідомості людей, пізнання, суспільного буття загалом тощо. Людина не може існувати поза комунікацією, бо її сутність значною мірою виявляється у спілкуванні з подібними собі. І в цьому аспекті людину розглядають як продукт і результат її спілкування з іншими людьми, тобто як інтерсуб’єктивне створіння [6, c. 22].

Одним з найперспективніших і динамічних розділів у психології є психологія міжособистісного спілкування. У філософії активно стверджується думка, що комунікація — універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Жодна суспільна загальнозначуща справа неможлива поза її колективним (комунікативним, опосередкованим, публічним) визнанням, тобто поза суспільною легітимізацією. На думку багатьох філософів, відбувається зародження комунікативної (дискурсивної) етики, політики, теорії та практики господарства, суспільства і навіть комунікативної філософії.

У мовознавстві жоден опис мови не може вважатися завершеним, якщо він не містить певних аспектів мовної діяльності, яка реалізується за допомогою цієї мови. В межах системно-структурної парадигми, закладеної працями Ф. де Сосюра, що значною мірою ізолювала вивчення мови від учасників спілкування та умов її функціонування, ці проблеми не могли бути вирішені. Виникла потреба розширення меж досліджень, переходу від внутрішньосистемного аналізу до вивчення мови у зв’язку з її носіями, середовищем функціонування.

Отже, поряд із звичними для лінгвістики ХХ ст. двома сосюрівськими виявами (модусами) мови — мовою і мовленням, існує третій — комунікація, яка має свої одиниці й категорії: дискурс, мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт.

Класифікаційною одиницею наукового знання є проблемна ситуація, найважливіші чинники якої — розуміння сутності й природи досліджуваного об’єкта, його внутрішньої організації, зовнішніх зв’язків, а також відповідні цьому розумінню підходи (методи) дослідження. Основною ознакою проблемної ситуації в лінгвістиці другої половини ХХ — початку ХХІ ст. вважають динамізацію мови як об’єкта дослідження та антропоцентричне її сприйняття й вивчення. Рух ідей у межах кожної проблемної ситуації насамперед пов’язаний із динамікою розуміння сутності й природи об’єкта дослідження. Є всі підстави стверджувати про певний паралелізм (повторюваність, наслідування) загального напряму розвитку лінгвістичних ідей і розвитку лінгвофілософської (і філософської) думки [12, c. 284].

Наприкінці 50-х — у середині 70-х років ХХ ст. у філософії відбувся помітний поворот до вивчення живих мов, підвалини якого були закладені ще в працях Б. Рассела 20—40-х років ХХ ст., учених Віденського філософського гуртка (М. Шлік, О. Нейрат, ранній Р. Карнап), а також Л. Вітгеншейна, Дж.-Е. Мура, А. Айєра та ін. Він мав своїм наслідком зростання уваги філософів до фактів уживання мови в різних контекстах, прагматики мовлення тощо. Саме цей лінгвістично орієнтований напрям аналітичних досліджень отримав назву лінгвістичної (франц. linguistigue — наука про мову) філософії і багатьма лінгвістами ототожнюється з філософією мови загалом.

Водночас у надрах аналітичної філософії визрівають ідеї поєднання вивчення механізмів живої природної мови із когнітивними (лат. cognition — пізнання) (насамперед свідомісно-інтенціональними) аспектами людини-що-розмовляє, носія конкретних мовних картин світу, зафіксованих у багатовіковій історії розвитку конкретних ідіоетнічних (грец. idios — власний, особливий і ethnikos — народний) мов. Уже на початку 80-х років ХХ ст. вчені стверджували про те, що в межах аналітичної філософії набирає силу тенденція руху думки від філософії мови (обмеженої лише мовою і мовленням) до філософії свідомості. На передній план лінгвофілософських досліджень виходять проблеми вивчення «чужої свідомості», природи інтенціональних станів, конвенціональних основ значення і спілкування, ситуацій і установок, фактів, раціональної теорії аргументації та рішень тощо.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років зароджується, а в середині 90-х років ХХ ст. починає домінувати комунікативна (дискурсивна) парадигма, котра, на думку деяких філософів, репрезентує методологічний поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації. Ідеї філософії комунікації були закладені в практичній філософії, презентованій працями К.-О. Апеля, Ю. Габермаса, Д. Бьолера, В. Кульмана, П. Ульріха, М. Ріделя та ін., і мали своїми витоками філософські концепції Ф. Ебнера, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса та інших мислителів. Саме в комунікації як дискурсі, де виявляється практичний розум («здоровий глузд») людини, індивіди можуть спільно обговорювати, обґрунтовувати та інституювати різноманітні норми та цінності співжиття, досягати взаєморозуміння. Отже, мовленнєво-комунікативна діяльність є конститутивною і щодо цілераціональної діяльності, і щодо пізнання об’єктивного світу. Одним із головних завдань філософії є дослідження «універсальної прагматики», тобто глибинних умов можливості мовного спілкування, виявлення загальних норм, що формують підвалини комунікативних практик [11, c. 26].

У 60—70-х роках ХХ ст. вчені звернулися до прагматичних (соціально-психологічних, контекстних та ситуативних) чинників уживання мови. Лінгвістична прагматика керується принципами динамічного підходу до мови, методологічною основою якого є ідея діяльності; розглядає питання, пов’язані з динамічною теорією тексту, зародженням дискурсивного аналізу і теорії дискурсу загалом, комунікативним синтаксисом, теорією й типологією мовлення, теорією функціональних стилів, соціо- і психолінгвістикою та іншими напрямами досліджень. Сама ж лінгвістична прагматика охоплює комплекс проблем, пов’язаних із суб’єктом і адресатом мовлення, співвідношеннями між учасниками спілкування, специфікою каналів комунікації, зворотнім зв’язком та іншими аспектами міжособистісного, групового і масового спілкування.

Паралельно з розвитком прагмалінгвістики зароджувалися ідеї когнітивного (пізнавального) підходу до вивчення мови, який став домінуючим у науці про мову на початку 80-х років ХХ ст. Когнітивна лінгвістика вивчає проблеми мови як загального когнітивного механізму репрезентації та трансформування найрізноманітнішої інформації з використанням специфічних (мовних) знаків. При цьому функціонування мови розглядалося як різновид когнітивної діяльності. Когнітивна лінгвістика тісно пов’язана з когнітивною психологією, теорією штучного інтелекту, породження і сприйняття мовлення, а також із різними типами семантик (прототиповою, концептуальною, фреймовою та ін.) та граматик (відмінковою, когнітивною, породжувальною, конструкційною тощо), семіотикою та іншими науковими напрямами.

Деякі дослідники вважають, що в діахронному (генетичному) аспекті комунікативна функція передує не лише когнітивній, а й власне символічній як усвідомленому обміну знаковими системами у людському суспільстві. З синхронної точки зору, символічна функція мови є основою комунікації; мовні символи виконують комунікативну й когнітивну функції.

Із середини 80-х ХХ ст. спостерігалося посилення впливу принципів і методів функціонально-комунікативних досліджень на теоретичні засади лінгвокогнітивізму, з яким пов’язувався дискурсивний переворот. У когнітивістиці були започатковані дослідження ролі особистісних знань про реальні або уявні ситуації в процесі породження чи розуміння мовлення. Вони спиралися на концепцію, згідно з якою люди, слухаючи або читаючи дискурс (франц. discourse — промова, виступ і явище, що інтегрує складні зв’язки між власне мовою, способами мислення і чинниками інтерпретації), не лише конструюють його смисл у вигляді бази тексту, а й створюють або здобувають із пам’яті модель, яка репрезентує те, що вони думають стосовно ситуації, якій присвячено дискурс. Ця ідея поглиблено опрацьовувалась ученими в 90-х роках ХХ ст. Виникло поняття «друга когнітивна революція», пов’язане з дискурсивним переворотом, а когнітивна теорія дискурсу сприймалася як можлива модель опису ментально опрацьованого інформаційного простору людського спілкування (комунікації) загалом. Інтерпретативний аналіз дискурсу допоміг подолати обмеженість «чистого» когнітивного підходу до мови і претендував на роль «когнітивного інструмента» вивчення живої комунікації особистостей. Він розглядає не лише індивідуально-психологічні, а й соціальні чинники комунікації як організованої діяльності, взаємодії, враховує когнітивні чинники установок, пам’яті, емоцій, знань, вірувань, оцінок тощо [6, c. 25-26].

Дослідження останніх років засвідчують, що багато хто з учених надає перевагу комунікативній функції. На їх думку, комунікація є і функцією, і субстанцією мови, оскільки призначення самої системи засобів мови є комунікацією. Комунікативний аспект мови — єдиний у кінцевому підсумку аспект розгляду мови, його суттєва й унікальна характеристика, яка поряд з основною функцією набуває властивостей внутрішнього (семантичного) і зовнішнього (звукового) характеру.

Отже, нова мова все-таки мислиться як допоміжний засіб, спільний і для науки, і для філософії. Питання про мову філософії перебуває “в одному запрягу” з питанням про мову науки. Специфіка мови філософії на відміну від мови науки радше тільки контурно вгадується, ніж визначена явно.

2. Мова як об’єкт філософських досліджень та історії розвитку концепцій філософії мови

Розглядаючи витоки та основні напрями розвитку філософії мови (та її впливу на формування сучасної загальнокультурної парадигми самосвідомості), необхідно вказати на визначальну роль античної філософії мови, зокрема на погляди Платона та Арістотеля, що у подальшому вплинули на усі більш-менш значні філософські рефлексії мови. Тому видається актуальним їх розгляд на основі філософсько-герменевтичних розвідок (М. Гайдеггер, Г.-Г. Гадамер), в яких дослідження мови посідає виключно важливе місце. Отже, метою та завданням даної роботи буде пошук та прояснення буттєвого виміру мови через співвідношення понять „мова” та „логос”.

Загальновідомим є осмислення людини як субстрату форм соціальності, що неможлива без комунікативної активності та комунікативного досвіду людства. Філософський зміст поняття суспільства як соціальної єдності полягає у визначенні сукупності суспільних зв’язків, поєднуваних в одне ціле. Аналізуючи тип суспільних зв’язків як матеріальних, духовних, конвенційних можна визначити, що людина виступає субстратом усіх форм соціальності, відтворюється, перш за все, в процесі комунікативної активності. Засвоєння суб’єктом елементів мовної системи, загальнолюдських культурних цінностей, які формуються шляхом взаємовпливу суб’єкта і суспільства у безперервності комунікативного обміну, можна назвати соціалізацією.

Комунікативна діяльність разом з предметною діяльністю становить кардинальний рівень суспільства, одним з пріоритетних напрямків сучасних філософських досліджень якого постають філософія мови, аналіз когнітивних аспектів.

Різноманітні елементи мовної практики дають можливість вступати у комунікативний обмін з суспільством,що перетворює людину на активного соціального суб’єкта. Мова у процесі соціалізації людини виступає своєрідною універсалією, вибудовує соціальний простір, символічний спосіб комунікації.

До думки Е. Бенвеніста: «Язык представляет собой наивысшую форму способности, неотъемлемой от самой сущности человека, — способности к символизации… Именно эта спо-собность свойственна человеку и делает его существом разумным… Способность к символизации лежит в мыслительных функциях. Мышление —      не что иное, как способность создавать представления вещей и оперировать этими представлениями… Мысль не просто отражает мир, она катего- рирует действительность, и в этой организующей функции она столь тесно соединяется с языком, что хочется даже отождествить мышление и язык с этой точки зрения» [1, 28-30].

У К.Маркса мова сміливо виступає діяльністю думки, яка існує практично і постає формою свідомої, мотивованої діяльності, тобто стало неможливим тлумачення діяльності свідомості без урахування особливостей мовного функціонування.

Розглядаючи філософію мови, Е. Гусерль зазначив, що слова, по-перше, функціонують за аналогією з природними знаками (той, хто бачить дим, очікує вогню), а також, по-друге, слова не лише позначають, але й виражають модальність (почуття тієї людини, яка говорить). Проаналізувавши, можна побачити мову з двох боків: психологічний та знаковий. Перший тісно пов’язаний зі змістом свідомості, а другий опосередкований значенням [7, c. 16].

В історії філософії мови можна виділити декілька основних концептуальних підходів стосовно розуміння сутності, специфіки та функцій мови. Перший, пов’язаний з необхідністю з’ясування сутності слів,походження, відомий під назвою семантичної парадигми. Він починається у філософії Платона та Аристотеля. Згідно з Платоном (діалог «Кратіл»), «імена» не є адекватним засобом пізнання світу речей, основу якого утворює світ ідей. Останній розпадається на різноманітні складові одразу, як тільки стає об’єктом осягнення за допомогою мови, і ці частини вже неможливо поєднати в єдине ціле.

Пізніше ця парадигма проходить крізь філософію стоїцизму, також знаходить у філософії У.Оккама, М. Кузанського, Б. Спінози. На довгі століття головна увага при розгляді мовної проблематики приковується до поняття імені, визначення ієрархії найменувань.

Домінування часової картини світу, утвердження раціоналізму обумовлює нові принципи розгляду мовної проблематики: на зміну семантичній парадигмі приходить синтаксична, головна увага приділяється не суб’єктам висловлювань, а предикатам, у яких одночасно іманентно наявні виміри — семантичний, синтаксичний та прагматичний.

Найхарактернішими представниками можна вважати Б. Рассела, Л. Вітгенштейна, Р. Карнапа.

Л. Вітгенштейн вважав, що для людини межі її мови визначають межі її світу, тобто первинною вихідною реальністю постає саме мова. Обґрунтування істинності та марних суджень неможливо без мови, дійсність співвідноситься з реченням, а речення має сенс незалежно від фактів. «Если элементарное предложение истинно, то соответствующее событие существует, если же оно ложно, то такого события нет» [2, 30]. У «Логіко-філософському трактаті» ключовим є ототожнення мови та світу, оскільки логіка заповнює світ, тому межі світу є і її межами. «То обстоятельство, что предложения логики — тавтологии, показывает формальные — логические — свойства языка, мира» [2, 56]. Мова є не лише засіб, за допомогою якого можна дізнатися про світ, вона — зміст цього світу, більше того — сам світ, бо світ є те, що ми про нього говоримо. «Субъект не принадлежит миру, а представляет собой некую границу мира» [2, 56].

Значення ідей Ф. де Соссюра для філософії мови надзвичайне. Розрізнення мови та мовлення, синхронії та діахронії, визначуючого та визначуваного — вивела лінгвістику за межі мовознавчої дисципліни, була запозичена іншими гуманітарними науками, знайшла широке застосування і у філософських концепціях мови. Поняття мови не збігається з поняттям мовної діяльності, оскільки мова — це лише певна частина, хоча й важливіша від мовленнєвої діяльності. Мова є соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, прийнятих певною спільнотою для того, щоб забезпечити реалізацію, функціонування здатності до мовленнєвої діяльності, що існує у кожного носія мови. Мова утворює собою систему, оскільки складається із формальних елементів, які поєднуються у певні комбінації відповідно до вимог структури. Структура являє собою певні типи відношень, призначення яких полягає у тому, щоб бути основою для поєднання елементів та одиниць певного рівня. «Каждая единица системы определяется при этом совокупностью отношений с другими единицами и оппозицией, в которые она входит; единицы есть сущность относительная и оппозитивная» [4, 24].

До того ж, у мовної концепції Ф. де Соссюра розкривається співвідношення двох планів мови — плану вираження та плану змісту, або визначуваного та визначуючого. Мовний знак пов’язує не річ та її назву, а поняття та акустичний образ. Ці два елементи пов’язані між собою та передбачають одне одного. Якщо називати знаком поєднання поняття та акустичного образу, виникає суперечність, оскільки знак як ціле стає можливим лише завдяки наявності чуттєвої сторони. Цієї трудності можна уникнути, якщо зберегти слово знак для позначення цілого та замінити терміни поняття та акустичний образ відповідно термінами визначуване та визначуюче. «Эти два термина имеют то преимущество, что отмечают противопоставление, существующее как между ними сами, так и между целым и частями этого целого. Что же касается термина «знак», то мы довольствуемся им, не зная, чем его заменить, так как обиходный язык не предлагает никакого иного подходящего термина» [4, 70].

Л. Ельмслев, що розділяє ідеї Ф. де Соссюра, виділяє у мові три плани — мовну схему, мовну норму та мовний узус. Мовна схема уявляє мову як чисту форму; мовна норма — це мова як матеріальна форма, яка хоча й визначається умовами соціальної реалізації; мовний узус — це мова як сукупність мовних звичок конкретної людської спільноти. Замість дихотомії Ф. де Соссюра, Л.Ельмслев уводить дихотомію схема/узус, що дає йому змогу формалізувати мову та соціалізувати мовлення. Обидві ці дихотомії — мова/мовлення та схема/узус — стверджують необхідність виключення суб’єкта із числа предметів лінгвістичного дослідження. Вперше установки структуралізму повинні були змінити курс дослідження, де у центрі уваги опиняється не суб’єкт, а безособова структура. Тому основна ідея філософського структуралізму — не «буття», а «відношення», не суб’єкт, а структура. Замість суб’єктів-форми, а не субстанції, тому не суб’єкт постає у центрі уваги, а позбавлені свідомості, безособові структури. «Смерть суб’єкта» була однією з улюблених тем французького структуралізму у 1960-1970-х рр. Особливо це проявляється у творчості Мішеля Фуко, який розвивав теорію авторства та теорію епістем.

Філософське слово — мова теоретичної філософії, болісний пошук якої, як і розчарування в її пошуках, незгладимо закарбували творчість видатних філософів XX сторіччя — Л.Вітгенштейна, М.Хайдеггера та інших. Багато мудрості приховує мова, але не всю . Але навіть якщо припустити, що всю, то й у цьому випадку вона розкодується, прочитується й засвоюється тільки завдяки тому, що таємниці мови випромінюють крізь призми інших чинників: природи, людини, суспільства. У різних формах свого буття мова далеко не однаково обдаровує своєю мудрістю людину, суспільство у багатоманітних різновидах їхньої повсякденної наукової, моральної, емоційно-естетичної, за азимутами волі та розуму (або нерозумності) спрямовуваною правовою та іншою діяльністю. Ми багато знаємо про мову мистецтва, про мову науки, ми слідом за 3.Фрейдом та його послідовниками зазирнули (й почасти з жахом відсахнулися) у вигадливу та парадоксальну мову несвідомого. Але одну унікальну за своєю складністю мовну фортецю, мудрість мови теоретичної філософії, мови сучасної метафізики, із зусиллями штурмують найбільш далекоглядні й безстрашні філософи XX сторіччя [9, c. 40].

У пошуках мови філософії М.Хайдеггер особливої ролі надає з’ясуванню тих утрат, яких зазнала філософія XX сторіччя, у зв’язку з незатребуваністю філософської класики, зокрема класики метафізики, включаючи першу філософію Арістотеля, метафізику Лейбниця, Канта та діалектичну систему філософії Гегеля. По суті, він конструктивно застосовує метод діалектики у своїх розвідках. Як відзначає В.А.Девіс, “діалектика різко контрастує з кожним пунктом аналітичної платформи. Як епістемологія діалектика робить наголос на спекулятивному та апріорному вимірі у пізнанні. Вона починає з тих вітальних передпізнавальних дослідів, які відкривають (Lebenswelt) життєвий світ більш первинно, ніж світ науки. Проблема пізнання ставиться у термінах первинності тих переконливих (engaged) дослідів, в яких інтелект, воля й почуття є єдиними та в яких ми знаємо речі тією мірою, якою ми проектуємо можливості стосовно них. Діалектичне міркування прагне, кажучи словами Хайдеггера, “звільнити мову від тиранії логіки” для того, щоб ясно виразити когнітивну та онтологічну значимість тих екзистенційних дослідів, які постійно маргіналізувалися впродовж тривалого царювання картезіанських та арістотелівських припущень”.

М.Хайдеггер не просто звертається до класичної й передусім метафізичної традиції. При тому, що він повністю усвідомлював обмеженість історичних форм “першої філософії”, або метафізики, розумів, що вона не ввела проблему мову філософії як повноправного, одного із засадових вимірів та проявів справжнього духу теоретичної філософії, вже саме ствердження незнищенності й життєвої важливості метафізики, а також геніальні передбачення цієї традиції у складних проблемах філософії мови, не дозволяють зробити нового кроку вперед у розв’язанні проблеми філософії мови без урахування уроків цієї традиції.

Звичайно, філософія науки — лишень одна із засадових передумов конструктивної розробки того істотного компонента те0ретичної філософії, метафізики, який пов’язаний з розробкою та обґрунтуванням позитивної ролі розуму, в тому числі й наукового розуму, в осягненні світу. Й якщо сам М.Хайдеггер не запропонував свого варіанту розв’язання цього завдання, то це не означає ні його зречення від розуму, ні того, що у XX сторіччі це завдання позитивно не розв’язувалося. А оскільки принципову установку М.Хайдеггера стосовно шляхів створення нової метафізики ми вважаємо правильною, — наукове та розуміюче мислення — не антиподи, а є комплементарними, тобто є взаємно доповняльними стосовно одне одного, — то необхідно оцінити уроки, роль раціонального й у тому числі наукового мислення у створенні нової метафізики [7, c. 19-20].

З кінця XІХ — початку XX ст. філософи приходять до усвідомлення величезної ролі мови в нашім пізнанні зовнішнього світу, у побудові онтологічних картин і у філософських міркуваннях. Розгляд мови стає однією з найважливіших проблем філософії. Перший напрямок у цьому «лінгвістичному повороті» філософії був пов’язаний з аналізом формалізованих мов логіки й математики, пізніше починає розвиватися аналіз повсякденної мови, багато в чому, що опирається на дослідження лінгвістів. Все це нині поєднується під загальною назвою «філософія мови».

Це не випадково, адже сьогодні філософи, логіки й лінгвісти найчастіше працюють над досить близькими, якщо не ідентичними проблемами, пов’язаними з аналізом повсякденної мови в його синтаксичній, семантичній і прагматичній складових. При цьому рішення для цих проблем найчастіше пропонуються неоднакові, що викликано особливостями дослідницьких методик, пов’язаних з кожної із зазначених дисциплін.

Кооперація між фахівцями із цих областей, що почалася в другій половині минулого століття дозволила істотно збагатити як лінгвістику, так і логіку й філософію. У вітчизняному середовищі це співробітництво також знаходило своє відбиття. Незважаючи на те, що офіційно філософія протягом  довгого років асоціювалася винятково з марксизмом, робота в області логіки й теоретичної лінгвістики велася досить активно, що виразилося в цілому ряді відомих публікацій, конференцій, перекладів і інших подій. Багато робіт відомих світових аналітичних філософів були переведені в рамках тематичних збірників по логіці й лінгвістиці, а їхній філософський зміст обговорювався в рамках досліджень по історії філософії й філософії науки.

Термін «філософія мови» вперше увійшов до наукового обігу в німецькомовному просторі другої половини XVIII ст. завдяки працям таких філософів, як Г.-К. Ліхтенберг (1742—1799), І.-Г. Гаман (1730—1788), І.-Г. Гердер (1744—1803), Г. Якобі (1743—1819), В. фон Гумбольдт (1767—1835). Саме у філософських роздумах і творчості цих мислителів мова посідала ключове місце.

Однак у структурі сучасного гуманітарного знання (насамперед логіко-філософського і лінгвістичного) статус філософії мови до сьогодні не визначений. Одні вчені вважають філософію мови окремим напрямом досліджень живої людської мови (чи спеціальних штучних мов), інші — розділом філософії, логіки або лінгвістики; суміжною сферою досліджень згаданих наук; спеціальним підходом до мови загалом та її одиниць і категорій; методологією мовознавчих досліджень; аналізом окремих філософських і лінгвістичних проблем тощо [6, c. 27].

Чітка орієнтація на проблематику аналітичної філософії та філософії лінгвістики представлена у відомій праці Ю. Хартнака «Мова і філософія». У ній розглядаються питання, пов’язані із значенням мовних виразів у різних контекстах, інтенціональністю (лат. intention — прагнення, намір) мовленнєвих актів, роллю мови у сприйнятті людиною об’єктів світу, проблемами існування, моралі тощо. Американський філософ мови Дж. Ламарк стверджує, що справжній розвиток лінгвофілософських ідей почався лише в 70—80-ті роки ХХ ст. як поступове «перетікання» від лінгвістичної філософії оксфордської й кембріджської шкіл до власне філософії мови, тобто такої, що вивчає проблеми значення, правил, репрезентації, засвоєння мови тощо.

Здобутки вчених аналітичного та постаналітичного напряму в філософії так чи інакше торкнулися важливих аспектів сутності мови, проте не сформували цілісний предмет дослідження, який міг свідчити про окремий науковий напрям дослідження мови.

Отже, проблема мови філософії, як і засадова щодо її постановки проблема специфіки того різновиду філософського знання, який є для філософії її автентичною формою, вираженням її автономності як самодостатньої в цілісності та своєрідності її ключових ідей, категоріального складу та її проблематики, тобто проблема необхідності створення теоретичної філософії, “метафізики” XX сторіччя.

3. Філософські концепції мови ХХ ст.

Для сучасної філософії мова — одна з найважливіших тематик. У рамках аналітичної філософії мова є єдиним гідним усілякої уваги предметом дослідження. Для інших філософських напрямків мова — дуже важлива тема.

До 50-х років ХХ ст. у світовому мовознавстві філософія мови найчастіше асоціювалася з лінгвістичним структуралізмом, дещо пізніше — з генеративною граматикою, теорією штучного інтелекту. У 60-х — середині 80-х років ХХ ст. найповнішим утіленням філософії мови вважались прагматичні студії живих мов, здійснювані в межах дослідження значення виразів мови, контекстного вживання мови та її одиниць (праці Г.-П. Грайса, Д. Девідсона, Дж.-Р. Остіна, П. Стросона, Н. Малкольма та ін.), вивчення мовленнєвих актів і, відповідно, ілокутивних сил, закладених у них (праці Дж. Остіна, Дж.-Сьорла, З. Вендлера, Д. Вандервекена та ін.), імплікацій та імплікатур дискурсу (праці Г.-П. Грайса, Дж.-Р. Ліча, Г. Парре та ін.).

У 60-х роках ХХ ст. проблемою визначення поняття «філософія мови» переймалися Дж. Остін («Перформативи — констативи»), П.-Ф. Стросон («Намір і конвенція в мовленнєвих актах»), Дж.-Р. Сьорл («Що таке мовленнєвий акт?»), Г.-П. Грайс («Значення мовця, значення речення і значення слова»), Н. Хомський («Питання теорії породжувальної граматики»), Дж. Катц («Філософська релевантність мовної теорії»), а також точилася дискусія щодо теорії вроджених ідей Н. Хомського.

У 70-х рр. праці Мішеля Фуко «Археологія знання» (вийшла друком у 1969 р.) та «Порядок дискурсу» (1971) стали важливою віхою, що ввели поняття «дискурс» до обігу в соціально-філософських науках, підкреслили його історично обумовлений характер [6, c. 28].

Мішель Фуко сміливо поміщає у центр своєї філософії не суб’єкта, а різноманітні дискурси, тому людина у нього лише включається у дискурсивні сітки, а не творить їх із самої себе.

Суб’єкт розуміється лише як функція для групування дискурсів, для визначення джерела їх значень. У цьому зв’язку і виникає теза про «децентрацію суб’єкта» та «смерть суб’єкта». Людина перестає бути хазяїном самої себе, бути  одночасно суб’єктом і об’єктом. Стає зрозумілим, що саме набір структур, по суті, потенційно створює людину. Редукція людини до структур, що її оточують, характеризує сучасну людину. Мова виступає суб’єктом досвіду.

У своїй «Історії безумства у класичну епоху» французький філософ пише про мову, яка говорить немовби сама з собою, без суб’єкта, який промовляє, й без співрозмовника. Саме тому в сучасному постіндустріальному суспільстві мова перетворилася на самостійну силу, яка взаємодіє з «працею та життям» і робить сумнівним буття людини як автономної суті.

Людина помирає, лишаються структури — таким є висновок мислителя у «Словах та речах». Зрозуміло, що йдеться про смерть людини як суб’єкта, активного начала, засновника смислів.

Поняття дискурсу залишається доволі трактованим, що стимулює деталізацію окремих положень теорії дискурсу,і розробляє це поняття у відповідь на дослідницькі потреби соціології та гносеології (у нього — «археології знання») саме М.Фуко.

Як соціолог постмодерну М. Фуко виходив з необхідності деконструкції методологічних канонів соціальної антропології. Деконструкція — один з ключових термінів постмодерну, як подає учень М. Фуко Ж. Дерріда, — направлена на «уникнення визначення, редукції, руйнування схеми центр — периферія» [3, 310].

Ключем для втілення програми деконструктивізму є поняття епістеми, яке визначається як «загальний простір знання, а також спосіб фіксації буття порядку, тобто прихована мережа відношень між «словами» та «речами» [3, 312].

Виходячи із завдання розкрити особливості мислення на ранніх етапах еволюції, М. Фуко використовує епістему на допоняттєвому рівні для встановлення універсального механізму, що структурує свідомість і культуру певної історичної епохи. Епістема для нього — певний простір знань, прихований від спостерігача, що діє на рівні несвідомого як особлива конфігурація «слів, речей та уявлень» [5, c.312], задаючи умови появи характерних точок зору, знань, наукових систем на тому чи іншому етапі еволюції людського суспільства.

Археологічне дослідження Фуко дозволяє виділити три історично диференційних конфігурації знання, три епістеми, оформлення яких стало можливим в наслідок особливого роду подій, що мали місце в іншому, неемпіричному вимірі. Фуко не розглядає природу цих подій, але складає приблизну хронологію. Три епістеми: ренесанська (XVI ст.), класична (XVII — XVIII ст.) і сучасна (з початку XIX ст.).

М. Фуко визначає дискурс як практики, що систематично створюють ті предмети, про які вони говорять. Під дискурсом він розуміє множинність висловлень, які належать до певної «дискурсивної формації», тобто дискурс — це мовне вираження певної соціальної практики, яка упорядкована та систематизована особливим використанням мови, зумовленим певною ментальністю, що ідеологічно укорінена та історично обумовлена. Лінгвістика також сприйняла соціально спрямоване розуміння дискурсу М. Фуко. Суб’єкт зник за горизонтом сучасних уявлень про пізнання, у філософії стали домінувати дискурси та мови.

Однією з найважливіших ознак сучасної лінгвістики і лінгвофілософії вважають динамічно-діяльнісне, функціонально-комунікативне і антропозорієнтоване розуміння сутності й природи мови. Образ мови як «оселі людського духу» складався впродовж усього ХХ ст., набуваючи різних відтінків. Російський лінгвіст і лінгвофілософ Ю. Степанов розглядає найважливіші образи мови в науці наприкінці ХIХ — на початку ХХI ст.

1. Мова як мова індивіда. Згідно з цим образом єдиною реальністю є мова окремого індивіда; загальна мова — це абстракція або навіть фікція. У світі існує стільки окремих мов, скільки й індивідів. Найповніше ця ідея була сформульована одним із найвидатніших молодограматиків, німецьким ученим Германом Паулем у праці «Принципи історії мови» (1920).
2. Мова як член сім’ї мов. Такий образ мови сформувався в межах порівняльно-історичного мовознавства. Під сім’єю мов у компаративістиці розуміють групу мов, яка розвинулася із спільної мови-основи, або прамови. При цьому елементи мов (фонеми, морфеми, лексеми, синтаксеми) перебувають у певних регулярних співвідношеннях. Французький лінгвіст А. Мейє наголошував, що порівняльно-історичний метод дає змогу встановити взаємозв’язки між первісною мовою і окремими мовами, що з неї розвинулися, але не між різними мовами, які є продовженням спільної мови. Відповідно до такого погляду кожна мова є членом мовної сім’ї, в якій існують регулярні історичні співвідношення. Найважливішими з них є звукові, а також співвідношення мінімальних значущих елементів (морфем). Вони формують внутрішню і зовнішню системність мови і закладають ідеї системно-структурного бачення сутності й природи мови.
3. Мова як структура. Цей образ мови розглядали польсько-російський лінгвіст І.-О. Бодуен де Куртене і Ф. де Сосюр, але найповніше його розкрито в концепціях учених данської школи лінгвістики (Копенгагенського лінгвістичного осередку): Л. Єльмслева, В. Брьондаля, Х. Ульдаля та ін. На їхню думку, мова є універсальною системою, яка має нежорстко детермінований характер (потенційний, статистичний), що дає змогу створити алгебраїчні її описи. Мова пов’язана з конкретними соціальними колективами людей, а в свідомості кожної конкретної особистості — з нейрофізіологічними процесами. Всередині мови основним системотворчим принципом вважається елементарна мовна опозиція — бінарна (лат. binaries — подвійний) структура.
4. Мова як система. Цей образ мови є модифікацією й уточненням попереднього, але жорсткіше структурно детермінований. Під системою розуміють єдине ціле, яке домінує над своїми складниками і формується з елементів (мінімальних складників свого рівня: фонем, морфем, лексем, синтаксем (словосполучень), структурних схем речень) і зв’язків (парадигматичних, синтагматичних та епідигматичних).

Структура мови є спільною для всіх ідіоетнічних мов (спільні типи фонемних опозицій; порядок слів у реченні тощо). На думку деяких науковців, структура є єдиною для всіх мов, а система мови як матеріальна реалізація структури завжди неповторна, ідіоетнічна.

5. Мова як тип і характер. Одним із перших скомбінував поняття «тип мови» і «характер мови» відомий чеський мовознавець, засновник Празького лінгвістичного осередку Вілем Матезіус (1882—1945). Цю ідею він висловив у статті «Про лінгвістичну характерологію» (1928). За його твердженнями, лінгвістична характерологія повинна розпочинатися із сучасного стану мови. Вона має на меті дослідження синхронних зв’язків у конкретній мові; виокремлення базових ознак певної мовної системи.

Досліджуючи англійську мову, В. Матезіус визначив її основні функціональні ознаки: а) суб’єктивізм; б) домінування одного й того самого підмета, який є найбільш актуальним за певної ситуації; в) значна кількість пасивних конструкцій тощо.

6. «Комп’ютерна революція» і комп’ютерний підхід до мови. Початок «комп’ютерної революції» прийнято пов’язувати з працями 60-х років ХХ ст. видатного американського лінгвіста Ноама Хомського, які не змінили погляду на мову, але суттєво вплинули на лінгвістичну теорію та на формування генеративної лінгвістики (породжувальної граматики).

Науковий переворот, пов’язаний із генеративною лінгвістикою, полягає у маніфестації граматики мови як формального об’єкта, якому притаманна психологічна реальність у житті людини. Тому лінгвістика є складовою теоретичної когнітивної психології. У генеративній лінгвістиці відроджуються положення всезагальної і раціональної граматики Пор-Рояля (XVII ст.): речення мають адекватну мисленню внутрішню структуру, пов’язану з думкою, і зовнішню структуру, в якій відображається вимова і правопис. Усі мови мають однакову внутрішню структуру, задану логікою мислення, і розрізняються своїми зовнішніми маніфестаціями. Глибинна граматика мови дає змогу породжувати величезну кількість поверхових граматичних форм. Комунікативна компетенція допомагає відсіювати неправильні і вживати лише правильні мовні форми і вирази. Мова є механізмом породження правильних поверхових форм і виразів; ця система — автономний модуль зі своїми принципами і правилами.

7. Інтерпретаційний образ мови. Історія мови є ідеальним об’єктом для її витлумачення. Зрозуміти певну мовну структуру — означає інтерпретувати і пояснити смисл того, що втілено у граматичних фактах. Причому значення тих чи інших структур людського досвіду, втілених у мові, не міститься у мовній формі, а додається інтерпретатором. З цим розумінням мови тісно пов’язаний «принцип кооперативного спілкування» американського логіка і філософа Г.-П. Грайса: «Ми розуміємо значення висловлювання лише тому, що воно адресоване нам».
8. Мова як теорія мовної дії. Цей образ мови був започаткований у середині 60-х років ХХ ст. британським філософом і логіком Джоном Остіном (1911—1960), який вважав, що мінімальною одиницею людського спілкування є не речення, як це традиційно подається в шкільних і вузівських граматиках, а мовленнєва дія, тобто здійснення певних актів (запитання, наказ, вибачення, призначення на посаду, заспокоєння, привітання тощо). Новітній етап розвитку аналітичної філософії пов’язаний з теоріями «мовної дії», «мовної компетенції», «мовленнєвих актів».
9. Мова як простір думки і оселя людського духу. Саме так визначає сутність і природу мови відомий німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Гайдеґґер (1889—1976) у своїй праці «Мова — оселя буття»: «Мова є одночасно оселею буття і житлом людської сутності» [6, c. 32-33].

Вислів «мова як простір думки» став метафорою, під яку підводяться когнітологічні визначення мови. Когнітологічний підхід до вивчення мови є провідним у сучасному мовознавстві та лінгвофілософії.

Наприкінці 80-х років ХХ ст. філософія мови почала стійко асоціюватися (принаймні у середовищі мовознавців) із когнітивними напрямами досліджень. Зміна проблематики, пов’язана з когнітивною переорієнтацією філософів мови у 80-х — середині 90-х років ХХ ст., визначається як перехід від філософії мови до філософії свідомості. У наукових розвідках Дж. Скорупскі («Значення, вживання і верифікація»), Ч. Тревіса («Прагматики»), Е. Крейга («Значення і особистість») та інших філософів мова розглядається як носій одного з типів знань поряд зі знаннями про світ і людину в ньому. Досліджуються категорії мови у тісних зв’язках із свідомістю, мисленням, усією сутністю людини як соціальної та біологічної істоти. Дехто з науковців цього періоду постулює можливість існування когнітивної філософії мови. Філософія мови уже не сприймається дослідниками як щось цілісне; йдеться про різні філософії мови з різною дослідницькою проблематикою.

Про невизначеність поняття «філософія мови» свідчать дані багатьох авторитетних філософських енциклопедій.  В. Альстон, наприклад, зазначає, що сфера дії філософії мови найкраще продемонстрована переліком її основних проблем, до яких входять теорія розуміння, значення, концептуальний аналіз тощо. Подібна невизначеність предмета дослідження філософії мови спостерігаться і сьогодні. Російський філософ мови М. Лебедєв, розглядаючи розвиток філософії загалом, навіть не робить спроб визначити сутність філософії мови, обмежуючись переліком абстракцій мови в логіці, аналітичній філософії, філології, герменевтиці, структуралізмі, семіотиці й лінгвістиці. До філософії мови він зараховує праці власне філософів, логіків, семіологів, лінгвістів, в яких розглядаються проблеми сутності й природи мови.

Серед найважливіших чинників невизначеності об’єкта і предмета філософії мови є:

а) невизначеність предмета і меж власне філософії;

б) сумніви щодо існування мови як предмета філософської рефлексії. Німецький лінгвіст і лінгвофілософ 30—40-х років ХХ ст. Г. Іпсен писав: «Особливе буття мови насправді можна зрозуміти з великими труднощами. Мова не предметна в тому сенсі, що вона виявляється як чиста актуальність; і вона парадоксальним чином одночасно обмежена і всюдисуща, одночасно визначена і безкінечна» [6, c. 35].

Таким чином, філософія мови — це не просто окремо взятий напрямок філософських досліджень (хоча можливі й більш вузькі визначення, що ототожнюють філософію мови тільки з аналітичною філософією), але й особливий стиль філософського мислення, що пов’язаний з переважним інтересом до питань про способи побудови теорій і з вивченням принципів упорядкованості засобів вираження знань.

Висновки

Отже, філософія мови, яка розглядається з позицій науковості, на противагу ненауковим (несцієнтичним) підходам до мови, постає як широка сфера гуманітарних досліджень, спрямованих на вивчення сутності й природи живої людської мови, її взаємозв’язків з буттям (реальністю, дійсністю, світом), свідомістю, мисленням, а також сфера власне теоретико-методологічного знання, що охоплює й інтерпретує подібні взаємозв’язки. При цьому сфери буття і свідомості (мислення) цікавлять філософію мови лише в аспекті їх співвідношення з мовою.

Теоретична філософія, “метафізика” XX сторіччя неможлива без зухвалості духу, його здатності задавати “граничні запитання” та вміло користуватися витонченою зброєю Сократа, Декарта, Канта — сумнівом.

Теоретична філософія повинна завжди бути відкритою новим обріям знання та осягнення світу в науці, мистецтві, взагалі культурі. Й хоча “не можна охопити неохопне”, пізнавальна “стеля” філософії має бути високою.

Знання та вдосконалення мови філософії — це гарантія того, що у багатоголоссі природного, духовного та особистого звучання світу буде почуте все його багатство, ніколи не пропаде жодний звук і не залишиться не поміченою жодна “фальшива нота”, нота зла.

Отже, наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. комунікативна лінгвістика (у її дискурсивному варіанті) виходить на передній план мовознавчих досліджень, виступаючи чинником синтезування ідей когнітивної лінгвістики, психо- і нейролінгвістики, етнолінгвістики та інших напрямів досліджень природної людської мови. На початку ХХI ст. лінгвістика вже розглядається як розвинута наука зі своєю багатою історією, розгалуженою системою внутрішніх і зовнішніх зв’язків, окресленими предметом і об’єктом досліджень. Спостерігається лінгвістичний експансіонізм (лат. expansio — розширення, поширення) ідей, сформульованих у лінгвістиці, в такі науки, як психологія і філософія, логіка і теорія пізнання, нейрологія, когітологія та ін. Дані про мову, отримані за межами лінгвістики, впливають на лінгвістичний аналіз; стають помітнішими активні інтегративно-диференційні процеси в лінгвістиці і культурі (побудова, розгортання та проектування нових дисциплін і напрямів, таких як соціолінгвістика, етнолінгвістика, психолінгвістика, лінгвогносеологія, лінгвокогнітологія, лінгвокультурологія та ін.); інтенсифікуються контакти лінгвістики з іншими сферами знання й духовної діяльності людини. Усе це сприяє посиленню ролі внутрішньолінгвістичної рефлексії в науці про мову.

Список використаної літератури

1. Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М.: Прогресс, 1974. — 483 с.
2. Витгенштейн Л. Философские работы. Ч. 1. — М., 1994. — 628 с.
3. Култаєва М.Д., Навроцький О.І., Шеремет І.І.Європейська теоретична соціологія 20-21 століття. ХНУ.2008.-328 с.
4. Соссюр Ф. Курс общей лингвистики. — Екатеринбург, 1999. — 321 с.
5. Фуко М. Археология знания. СПб: Издательский центр «Гуманитарная академия». — 416 с.
6. Бацевич Ф. С. Філософія мови: Історія лінгвофілософських учень : підручник / Ф. С. Бацевич. — 2-ге вид., стереотип. — К. : ВЦ «Академія», 2011. — 240 с.
7. Заїченко Г. Філософія мови та мова філософії [Текст] : Стаття третя / Г.Заїченко // Філософська думка. — 1998. — № 2. — С. 14-37
8. Табачковський В. Сучасна філософія українською мовою [Текст] / В. Табачковський // Філософська думка. — 2002. — № 1. — С. 10-19
9. Жаборюк О. А. Комунікативно-когнітивна сутність мови та мовлення ( філософські аспекти ) [Текст] : науково-популярна література / О. А. Жаборюк // Мовознавство. — 2004. — № 1. — С. 39-44
10. Жаборюк О.А. До питання про філософські аспекти мовознавства. (Філософські засади лінгвістики, становлення кореляцій між найважливішими лінгвофілософськими поняттями) [Текст] / О.А. Жаборюк // Мовознавство. — 2006. — № 1. — С. 39-42
11. Свитко Ю.І. Діалектика імені та парадигми філософії мови [Текст] / Ю.І. Свитко // Наукові записки Києво-Могилянської Академії. — 2003. — Т. 21 : Філософія та релігієзнавство. — С. 26-36
12. Зархіна С. Сучасні підходи до взаємодії філософії мови і філософії права // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 4. — С. 284-290