Фактори впливу на соціально-політичну нестабільність в Україні

Вступ

Актуальність. В сучасних умовах проблема політичних змін в Україні набуває особливої гостроти. Не менш важливою є і проблема збереження стабільності. Українським вченим належить пояснити політичні зміни, які відбулися на вісімнадцятий рік незалежності нашої країни, а також відповісти на запитання, чи сприяють вони становленню сталої, консолідованої демократії.

Проблеми політичних змін і стабільності вивчають, зокрема, такі вчені, як С. Ліпсет, С. Кен-Рюн, С. Торрес, П. Штомпка, В. Ачкасов, С. Володенков, О. Галкін, А. Дегтярьов, В. Ільїн, М. Ільїн, Ю. Левада, І. Лиханова, О. Макаричев, М. Михальченко, В. Сергеєв та інші. Відтак запропоновано чимало визначень поняття „політична зміна”. Деякі вчені поняття „політична зміна” розглядають у взаємозв’язку з іншими поняттями – „політична динаміка”, „політичний процес”, „політичний розвиток” і намагаються віднайти дихотомічну пару поняттю „політична зміна”. А. Дегтярьов, наприклад, вважає, що поняття „політична система” і „політичні зміни” виражають „ідеальні типи” таких крайніх станів політичного життя, як сталість політичного порядку і його зміна, що призводить до його розпаду [7, с. 9]. М. Ільїн же вважає, що цикли відтворення політичної системи цілком природно пов’язані з певними змінами. На його думку, поняття „політичний процес” недосить – необхідно ввести значно ширше поняття, яке б характеризувало зміну не станів, а типів політичної системи, не режиму зміни станів, а способу зміни самого цього режиму. Поняття „політична зміна”, на думку М. Ільїна, якраз і відповідає цим вимогам. Поняття „політичний розвиток” він вважає логічніше використовувати в якості сукупного визначення як політичного процесу, так і політичних змін. М. Ільїн пише, що політичний розвиток здійснюється в двох взаємопов’язаних, але різних планах – процесу і змін. Одна і та ж реальність політики в русі може постати або в масштабі реального часу, який вимірюється добовими, тижневими тощо циклами (процес), або в масштабі історичного часу, який вимірюється циклами повного оновлення політичних систем, що самовідтворюються (зміна). Політичний процес висвітлює неперервність розвитку, політична зміна – його дискретність [7, с. 10].

Тема: «Фактори впливу на соціально-політичну нестабільність в Україні».

Мета: розкрити фактори впливу на соціально-політичну нестабільність в Україні.

Завдання роботи:

теорія політичної стабільності, суспільної інтеграції та організації;
охарактеризувати політичні зміни і політичну стабільність;
показати проблему нестабільності в Україні;
окреслити фактори впливу на соціально-політичну нестабільність в Україні.

1. Теорія політичної стабільності, суспільної інтеграції та організації

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга — це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів. Якщо на Заході вони широко висвітлювалися і лягли в основу відповідних політологічних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративна система і тоталітарні режими, ці проблеми замовчувались як неіснуючі. Натомість утвердились офіційні ідеологеми про «посилення класової боротьби в процесі будівництва “соціалізму”, “морально-політичну єдність суспільства” та ін. [5, с. 55]. Однак саме тут проблеми стабільності і конфліктів стали особливо пекучими, оскільки пов´язані безпосередньо зі складними і неоднозначними процесами демократизації і значною мірою вирішували їх долю.

Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави, а також в системі міжнародних відносин. У цьому розділі зазначене явище розглядається саме як стан політичного життя всередині держави.

Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат.: stabilis — постійність) суспільства, без втрати здатності до динамічності, адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства — горизонтальною і вертикальною, його диференціацією — утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для досягнення певних цілей, розв´язання тих чи інших завдань на основі поділу праці і обов´язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури [5, с. 56].

Можливі різні підходи до аналізу політичної стабільності. На відміну від традиції, яка наголошувала на вивченні класових протиріч як джерела соціальних змін (при недостатній увазі до питань функціонування суспільства, що вже склалося), політологія США та інших країн Заходу акцентує увагу не на з´ясуванні природи конфліктів. Головне її спрямування — збереження стабільності і цілісності суспільної системи. Наука передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих груп та індивідів на грунті спільних цінностей та інтересів. Теорія ставить своєю метою вивчення еволюційних змін у суспільних пріоритетах і поведінці, а не ідеологічне розхитування і вибух суспільних емоцій. Звідси і відповідні концепції. Так, згідно з концепцією «соціальної інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Під останньою розуміються стан зв´язаності окремих диференційованих частин суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього. Погляди щодо факторів інтеграції різні. Наприклад, Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето вважали, що інтеграція відбувається на грунті спільних для всіх членів суспільства цінностей і норм. Сучасні функціоналісти, зокрема Т. Парсонс, вважають, що інтеграція забезпечується такими механізмами, як універсалістська правова система, добровільні асоціації, розширення прав членів суспільства та ін. [5, с. 57].

Дещо інші підходи до з´ясування стабільності випливають із «соціальної теорії організації». В її виникненні було два напрями:

— Перший — раціональний — від Р. Міхельса, Ф. Тейлора. Передбачався підхід до організації з позицій «соціальної інженерії», конструювання її в розрахунку на потреби виробництва.

— Другий — природний — від О. Конта. Наголошувалося на саморегулюючих властивостях організації як біопсихологічній популяції, на неформальних стосунках між працюючими в організації, боротьбі між ними за вплив, ресурси та інформацію [5, с. 57].

Нині утвердився своєрідний синтез — неораціональний підхід (П. Блау, Ф. Селзник, Г. Саймон та ін.). Запозичено у раціоналістів концепцію опосередненої організаційної структури, завдання якої поглинати дезорганізуючі впливи зовнішнього середовища — ринкових коливань, політичної кон´юнктури, дефектів правової системи. Водночас передбачається, що пристосованість організацій до зміни умов залежно від процесів усередині самих організацій більша, ніж від зовнішніх факторів. Загалом, оскільки реальністю вважаються індивід і мала соціальна група, то саме вони є відправними соціальної, в тому числі політичної стабільності.

Політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна из них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей, соціальних груп і політичних інститутів як суб´єктів владних відносин [6, с. 211].

Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв´язків, їй властиві дві риси:

— Перша характеризує саму політичну систему — рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними.

— Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя [5, с. 58].

Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об´єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

У суб´єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не політичні, а звичайні, буденні потреби [5, с. 59].

Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її політичним режимам. При демократичному устрої всі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, звичайно, виходячи із потреб панівних кіл. Формується механізм саморегулювання, в тому числі політичних відносин. У цьому механізмі провідна роль відводиться державі, яка покликана регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті існує механізм адаптації політичної системи до зміни умов існування суспільства. Мається на увазі сукупність певних інститутів, процесів і відносини, за допомогою яких забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, підтримки хоча б мінімального рівня її життєдіяльності на різних етапах розвитку. йдеться про різноманітні економічні, соціально-політичні, організаційні, правові, психологічні та ідеологічні фактори розвитку політичної системи, її пристосування до середовища, що змінюється [5, с. 59].

До числа довгодіючих факторів можна віднести здатність справлятися з анархією, ефективне використання для зміцнення існуючого ладу досягнень науково-технічної революції, добре налагоджений механізм періодичного оновлення, постійної трансформації політичної системи, відпрацьовану систему підтримки соціального, політичного та ідеологічного балансу в рамках державного і суспільного ладу. Вони втілюються у життя за допомогою багатопартійності, парламентської опозиції, незалежних засобів масової інформації та інших соціально-політичних амортизаторів.

В основі зрівноваженості політичних процесів лежать врешті-решт соціально-економічні фактори. Проте безпосередньо це явище соціально-психологічне, оскільки характеризує певний баланс політичних інтересів різноманітних соціальних груп і сил. А саме стан їх відносного примирення, консенсусу. За певних умов ця збалансованість відсутня і виникає дестабільність. Отже, альтернативою щодо стабільності є нестабільність, а не конфлікт. Останній за певних умов на відповідній стадії загострення зумовлює нестабільність і є її безпосередньою причиною.

2. Політичні зміни і політична стабільність

Політичні зміни мають свої параметри – осі. Це шкала „радикалізм – поверховість” [4, с. 119]. Часом дуже важко класифікувати політичні зміни як чисто революційні або чисто реформістські. Це пов’язано з різними мотивами учасників трансформаційних процесів – одні можуть бажати докорінної зміни не тільки політичної системи, але й соціально-економічного устрою, а інші – лише зміни певних аспектів політичного життя. Визначаючи характер процесів, слід звернути увагу на характер політичних змін, їх спрямованість. Звичайно, значно простіше визначити характер політичних змін тоді, коли вже відомі їх результати.

Нині в центрі уваги вчених знову опинилися проблеми революції і реформ. Під соціальною революцією розуміють корінні, глибокі, якісні зміни в розвитку суспільства. Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Політична реформа визначається як перетворення, зміна, переустрій політичного життя суспільства без зміни існуючого ладу [4, с. 119]. Згідно з марксизмом, причиною соціальної революції є поглиблення конфлікту між зростаючими продуктивними силами суспільства і консервативною системою виробничих відносин, що проявляється в загостренні соціальних антагонізмів. Політичну революцію марксизм розглядає як перший етап революції соціальної.

Нині важливо визначити методологічні підходи до вивчення політичних змін в Україні. Слід зауважити, що формаційний підхід хоча й лишається досить впливовим, але він, безперечно, має слабкі сторони, які, зокрема, детально описує В. Ільїн. До слабких сторін формаційного підходу він зараховує такі:

1) формаційний підхід дегуманістичний;

2) формаційний підхід схематичний. Не всі і не будь-які форми людського співжиття випливають з природи формаційних уявлень: а) трапляються випадки нетипові, які ніяк не вкладаються в п’ятичленку – „азіатський спосіб виробництва”, „антична формація” і т. д; б) є багато прикладів лакун в ніби обов’язковому постадійному проходженні народами саме п’яти фаз світової історії;

3) формаційний підхід не відповідає епістемологічно значимому критерію гомогенності. Девіаціями загальних місць теорії є: а) концептуальні винятки для дихотомії „базис – надбудова” у випадку перехідного періоду; б) оскільки виробничим базисом античності була праця не рабів, а вільних селян і ремісників, то ситуація античності прямо „випадала” з формаційних уявлень;

4) формаційний підхід есхатологічний. Кожний щабель суспільної історії позбавлений самодостатності: він лише віха на шляху до наступного;

5) формаційний підхід згладжує історію;

6) формаційний підхід як семантична конструкція вузький. Ідея визначального початку на інтервалі „завжди – всюди” в гносеологічному аспекті фіктивна. Насправді спостерігається взаємодія багатьох начал, які, залежно від обставин, проявляються по-різному. Апріорне ранжування соціально-історичних параметрів за принципом „базисне – первинне, надбудовне – вторинне”, по суті, довільне. Відношення координації і субординації визначення історичного буття рухомі; їх упорядкування здійснюється локально, часто в обхід канонічним приписам – власний фактор у поліарних формаціях, емоційно-вольовий компонент в ситуаціях міжнаціональної ворожнечі тощо;

7) формаційний підхід допускає структурну ізоляцію генетично пов’язаних соціально-історичних таксонів. Ми занурені в стихію міжформаційної взаємодії, коли одні соціально-історичні спільноти підживлюють інші (античне суспільство цивілізованого Заходу – варварство східних країн; опозиція „Північ – Південь” в сучасності); відбувається взаємодія регіональних і світових політико-економічних систем (опозиція „Захід – Схід”; поворот до конвергенції) [10, с. 284].

В. Ільїн робить висновок, що формаційний підхід як антисуб’єктивістська інтелектуальна традиція відіграв позитивну роль в методології соціального пізнання, але евристично він самовичерпався і нині не впливає плодотворно на гуманітарні пошуки [10, с. 285].

Економічну обумовленість політичних змін, зокрема – демократизації доводять такі західні вчені, як С. Ліпсет, Р. Даль, Р. Арон та інші. На думку С. Ліпсета, наприклад, становлення демократичних інститутів залежить від рівня економічного розвитку та індустріального зростання. С. Хантінгтон також вважає, що умовою демократизації є відносно високий рівень економічного розвитку. Він звертає увагу, що у двох третинах країн, які перейшли до демократії, показники ВВП на душу населення становили 300 – 1300 доларів (у цінах 1960 р.) [10, с. 285].

Економічні фактори, безперечно, суттєво вплинули і на події в Україні. Декому здається дивним, що рух протесту виник не в період глибокої економічної кризи, а в період економічного зростання. Хоча відомо, що паралельно з поліпшенням матеріальних умов життя значно підвищуються очікування і зростають потреби. Причиною масових рухів може бути не лише незадоволення матеріальних потреб, але й незадоволення потреб постматеріальних. Дотримуючись монізму, лінійності, економічного детермінізму, не можна пояснити процеси, які відбуваються в українському суспільстві. Вивчаючи політичні зміни, умови збереження стабільності, науковці часто використовують контекстуалістичний і інституціоналістський методологічні підходи. Контекстуалістичний підхід передбачає вивчення впливу на політичні процеси зовнішнього середовища – духовних, культурних, соціальних, економічних факторів, а інституціоналістський – впливу факторів внутрішнього політичного середовища: існуючих в політичній системі інституційних механізмів, політичних інститутів [10, с. 286].

Політичні зміни в Україні підготовлені факторами і зовнішнього, і внутрішнього середовища. Неофункціоналісти відзначають, що, вивчаючи політичні зміни, потрібно конструювати можливе співвідношення детермінант, враховувати взаємодію закономірного і випадкового. Пояснюючи політичні зміни, слід враховувати і „цілеспрямовану політичну волю”. М. Михальченко, зокрема, пише, що, комплексний і системний підходи до революцій як способу модернізації суспільства виявляються повноціннішими, якщо крім економічних, політичних та ідеологічних факторів трансформацій розглядатимемо також світоглядні, культурні, релігійні фактори тощо [7, с. 23].

Влада завжди намагається „боротися” за збереження стабільності, проти радикальних політичних змін. Але будь-яка соціальна система, будучи відкритою, нелінійною і нерівновагомою, у своєму розвитку проходить перехідні етапи нестабільності, і успішний досвід використання тих чи інших підходів до становлення нової системи суспільних відносин не може гарантувати сталого функціонування такої суспільно-політичної системи в подальшому [7, с. 23]. Проблеми стабільності у відкритих динамічних системах – це, перш за все, проблеми оптимального співвідношення адаптивних ресурсів системи і механізмів її самозбереження. Тільки їх баланс може забезпечити ефективне функціонування системи та її подальший розвиток. Водночас очевидно, що адаптаційні механізми системи не можуть компенсувати всі динамічні зміни як всередині системи, так і ззовні [7, с. 24].

І. Лиханова досліджує дві тенденції розвитку суспільної системи. Вона пише, що в процесі свого існування соціальна система відчуває дві протилежні тенденції: з одного боку, це процеси дезорганізації, а з іншого – процеси самоорганізації і організації. Наростання внутрішніх проблем і протиріч робить суспільство несталим. Якщо суспільство перебуває у стані трансформації, суттєвої перебудови, то його несталий стан у певному розумінні неминучий. Якщо суспільство перетворюється, то воно не може бути стабільним в тій же мірі, як до цього. Внутрішня нестабільність соціуму може викликатися не тільки зростанням економічних проблем, але й змінами, що відбуваються в соціальній структурі суспільства. На думку І. Лиханової, одним із найважливіших напрямків політологічних досліджень має стати дослідження критичних показників політичної стабільності, перевищення яких під впливом агресивних впливів може послабити, а то й порушити сталість політичної системи, викликати дестабілізуючі фактори політичного процесу [7, с. 25].

Стабільність зберігається завдяки балансу інтересів соціальних груп. Дестабілізація визначається часто як порушення політичних зв’язків і відносин, способів політичного регулювання суспільного життя, які вже склалися. І. Лиханова виокремлює такі дестабілізуючі фактори, як загострення протиріч між владою і народом; посилення відчуження владних структур від суспільства і зростання недовіри до них; незадоволення політикою регулювання доходів різних груп населення, що призводить до різкої поляризації; зниження життєвого рівня населення і зростання безробіття; різні прояви політичного екстремізму; низька ефективність національної політики, зростання міжнаціональних і міжрегіональних конфліктів; етноконфесійні конфлікти; хвилі масової міграції; занепад панівної ідеології і моралі; зростання злочинності тощо [7, с. 26]. Слід враховувати, що ці фактори призводять до політичної дестабілізації за певних умов. По-перше, щоб виникли активні масові настрої, більшість населення має сприймати ці умови як нестерпні. По-друге, має існувати готовність до дій. Тобто повинні поєднуватись об’єктивні фактори з певним їх суб’єктивним сприйняттям і особливостями політичного суб’єкта. На це, зокрема, вказував В. Ксенофонтов.

3. Проблема нестабільності в Україні

У ХХ столітті з’явились нові форми соціального маневрування. Вони дозволяють зменшити загрозу руйнування системи найменш соціально захищеними класами, послабити вплив антисистемних партій. Стабільність зберігається завдяки балансові інтересів різних соціальних груп, „гри з ненульовою сумою”. Ю. Левада вважає, що стабільною правомірно вважати суспільну систему, здатну до відтворення, саморозвитку, до опору руйнівним впливам, до спадкоємництва і оновлення людського потенціалу владних та інших інститутів [11, с. 618].

Політична система України наприкінці 2004 року перебувала в стані крайньої нестабільності. В цей час, який можна визначити як період біфуркації, відбувався вибір моделі і напрямку подальшого соціального розвитку.

Слід відзначити, що боротьба різних соціально-політичних сил і тенденцій розвитку в Україні не завершилась. Характер її перебігу залежатиме від дій влади, від того, чи буде (і як швидко) досягнуто суспільної згоди. Завершення „демонстративної” фази конфлікту, для якої характерне відкрите протистояння, зіткнення, не означає завершення конфлікту. Конфлікт може перейти в „агресивну” і „батальну” фази, які небезпечні тим, що на цих етапах його розвитку формується „образ ворога”. Після того, як „образ ворога” сформувався, досягти згоди учасникам конфлікту дуже важко. Щоб одержати перемогу, сторони конфлікту можуть використовувати будь-які засоби [11, с. 619].

Дії учасників конфлікту можуть бути різноспрямованими через різну мотивацію політичної активності. Латентний конфлікт цінностей і ідентифікацій перетворюється на відкритий конфлікт.

В Україні виник багатополюсний конфлікт – між групами всередині політичної еліти, між політичною елітою і народом. Цей конфлікт є багатофункціональним: він виконує матеріальну і духовну функцію (відіграє роль стимулятора змін в духовній сфері); сигнальну (засвідчує певний стан суспільства) та інформаційну функцію; функцію диференціації (під впливом конфлікту відбувається процес соціальної диференціації); функцію розподілу і об’єднання (конфлікт розділяє людей з різними поглядами на групи, разом з тим об’єднує навколо певних точок зору); функція інтеграції і дезінтеграції (конфлікт об’єднує людей із спільними інтересами, а з протилежними – роз’єднує) [11, с. 619].

Поки що важко визначити, позитивну чи негативну функцію виконує існуючий в Україні конфлікт.

Вважається, що конфлікт відіграє позитивну роль, коли приводить до розрядки напруженості між антагоністами, до прогресивних змін в суспільстві, формування соціальної рівноваги. Негативну ж функцію конфлікт виконує, коли приводить до розколу суспільства, відкидає його назад у розвитку.

Нині поступово зменшується напруга в суспільстві. Політичні партії, які ще недавно здавались безкомпромісними конкурентами в боротьбі за владу, підтримали програму дій новосформованого уряду. Хоча кількість громадян України, які вважають владу нелегітимною, досить велика. Це свідчить, що політики прагматичніші, ніж їх послідовники.

Розв’язати політичний конфлікт, в який втягнуто багато людей, важко, але можливо. Очевидно, простіше розв’язати конфлікт інтересів і дуже складно – конфлікт цінностей та ідентифікацій.

Розв’язання конфлікту вимагає виявлення його причин. Причиною виникнення руху протесту було нагромадження незадоволення протягом ряду років, а також формування готовності і здатності до активних дій. Українські соціологи, зокрема Н. Паніна та Є. Головаха, вказували на існування соціального відчуження, дезінтеграції, а ці фактори є одними з основних, що обумовлюють виникнення соціально-політичних рухів. У високоінтегрованому суспільстві, суспільстві з слабкою мірою відчуження між групами соціальні рухи виникають рідко. Західні вчені вважають головною особливістю соціально-політичних рухів критичне ставлення до існуючого політичного порядку. Мета цих рухів полягає у зміні соціальних, економічних, політичних умов життя, які, на думку їх учасників, є несправедливими [11, с. 620].

Соціально-психологічні причини виникнення акцій протесту, соціально-політичних рухів, політичних змін є одними із основних. Соціально-політичний рух в Україні характеризується соціальною гетерогенністю – в ньому брали участь представники різних соціальних груп (середній клас, інтелігенція, студентство і т. д.).

Російський вчений В. Ачкасов погоджується з тими дослідниками, які вважають, що найважче простежити процес модернізації соціальних відносин, суспільної свідомості, змін їх „якості” [11, с. 621]. На його думку, російське суспільство демонструє надзвичайну сталість якості і традиційної свідомості навіть в умовах найрадикальніших змін. „Наздоганяюча” модернізація створює в Росії лише „острови сучасності” в переважно традиційному суспільстві. Вони можуть бути навіть локалізовані географічно [11, с. 621].

Ситуація в Україні в дечому подібна, а в дечому зовсім інша, ніж нинішня ситуація в Росії. Донедавна було дуже багато спільного в темпах, характері змін. Це й не дивно, адже Росія і Україна тривалий час належали до однієї держави, культура більшості населення обох країн формувалась під впливом православної віри, тоталітаризм формував один і той же тип людини – залежної від держави, пасивної, покірної. Але нині виявилась суттєва різниця між українським і російським народом. У першу чергу – в політичній культурі. Українське суспільство сьогодні більш політизоване, ніж російське.

4. Фактори впливу на соціально-політичну нестабільність в Україні

Політична нестабільність в Україні в перші роки незалежності, тривала відсутність загальнодержавної програми перетворень, сліпе копіювання чужих зразків, а також інші об'єктивні і суб'єктивні фактори спричинили низку деструктивних процесів в економіці, загальмувавши становлення нових виробничих відносин і розвиток продуктивних сил. Економіка країни зазнала деформуючого тиску політичних і соціальних баталій, що потрясали суспільство. Широкомасштабна приватизація, радикальні економічні реформи тривалий час гальмувалися або спрямовувалися управлінськими структурами у такому руслі, щоб отримати власний максимальний зиск. Саме тому приватизація нерідко набирала гротескних форм, перетворювалася у грабунок держави. Приватизація через ваучеризацію надто розтягнулася в часі. Показово, що чимала частина населення досі ще не одержала своїх сертифікатів. Багато хто став жертвою шахраїв, розпрощавшися з надією стати приватним власником. Поширився кримінальний бізнес, розквітнув спекулятивний капітал [5, с. 63].

Все це негативно вплинуло на економіку, що й призвело врешті-решт до нечуваного в сучасному цивілізованому світі спаду виробництва. Так, з 1991 до 1995 рр. обсяг промислового виробництва скоротився до 53 % порівняно з 1990 р. Підприємства нерідко зупиняються. Матеріально-технічна база багатьох з них вкрай виснажена, морально старіє устаткування. Непомірні ціни на енергоносії та сировину, значне падіння продуктивності праці, вкрай низька купівельна спроможність населення, зросла конкуренція імпортних товарів та ряд інших негативних факторів часто роблять виробництво нерентабельним. Багато підприємств змушені випускати все примітивніші товари, виробництво яких не вимагає значних капіталовкладень та високих технологій і які через їхню відносно низьку собівартість можуть бути реалізовані за доступними цінами.

За окремими позитивними винятками, в цілому погіршується стан шляхів сполучення, систем транспорту, зв'язку, комунальних мереж та інших важливих структур матеріально-технічної бази життєдіяльності суспільства. Ринки країни у значній кількості заполонили низькоякісні імпортні товари ширвжитку, створюючи додаткові труднощі для вітчизняних товаровиробників. Малі підприємства масово банкрутують або відходять у "тінь". Відбувається зверхцентралізація багатств на одному полюсі та крайнє зубожіння — на іншому. Порівняно з 1992 роком кількість громадян України, які могли "ні в чому собі не відмовляти", знизилася з 5 % до 2 %. Різка поляризація доходів таїть у собі загрозу соціальних конфліктів [5, с. 64].

Фінансова система країни останнім часом дещо стабілізувалася. Інфляція призупинена ціною різкого зниження бюджетних витрат на життєво важливі економічні та соціальні програми, зростання зовнішнього та внутрішнього боргу. Без суттєвої зміни в базових структурах економіки, оздоровлення економічного життя така фінансова стабілізація може спричинити подальший руйнівний вплив на господарство.

Але найбільш згубними факторами для економіки і майбутнього України є деградація основного елементу виробництва — робочої сили, а також значний спад виробництва у сільському господарстві. Нині значна кількість висококваліфікованих робітників, інженерів, техніків, управлінців у пошуках засобів існування змушені займатися дрібною торгівлею, спекуляцією, кримінальним бізнесом, шахрайством, крадіжками, принизливим заробітчанством за кордоном тощо. Сільське господарство за своєю технічною оснащеністю, забезпеченістю міндобривами, отрутохімікатами, високоврожайними сортами насіння, ветеринарним обслуговуванням та за багатьма іншими параметрами відкинуто на десятиріччя назад. Якщо, скажімо, за валовим збором зерна Україна за часів "розвиненого соціалізму" двічі виходила на рубіж 50 млн т., то зараз навіть у врожайні роки цей показник зменшився майже на третину. Значно скоротилося поголів'я худоби і свиней, птиці. Водночас зростає виробництво сільськогосподарської продукції у приватному секторі, збільшується кількість власників городів, присадибних ділянок і дач, завдяки чому значна кількість населення забезпечує себе найнеобхіднішими продуктами харчування.

Економічна криза, небачені сплески інфляції викликали радикальні соціально-структурні зміни, зокрема зруйнували так званий "середній клас" (це частина населення з рівнем доходів, який уможливлює задоволення основних соціальних потреб). У цивілізованих країнах "середній клас" становить більшість населення, і це забезпечує соціальну стабільність суспільства. У 1990 р. середньотрудові доходи 77,7 % населення України (за даними обстежень сімейних бюджетів) були в межах інтервалу, що відповідав вартості від однієї до трьох величин мінімального споживчого бюджету (МСБ). Таким чином, рівень достатку більшості населення України не мав істотних відмінностей і забезпечував, хоча й на досить скромному рівні, задоволення потреб як харчових, так і у предметах повсякденного вжитку (одяг, взуття, білизна тощо) та в речах довготривалого користування (телевізори, холодильники, меблі) [5, с. 65].

Вже у 1992 р. за межею бідності опинилася більшість населення. Питома вага людей з "середніми доходами" скорочується порівняно з 1990 р. більше, ніж удвічі. "Середній клас" перетворюється на представника значної меншості і репрезентує в цей період лише трохи більше третини населення України.

Протягом 1992 р. середня заробітна платня працівників державного сектора економіки України тільки у перші три місяці приблизно знаходилася на рівні вартості МСБ, а в інші місяці в 1,3-1,7 разу перевищувала її вартість. У 1993 році подальше падіння життєвого рівня людей було катастрофічним. У жодному місяці середня заробітна платня вже не була більше 4/5 МСБ, а в листопаді становила лише 53 % її вартості. Це означало, що мінімальний споживчий бюджет, який раніше пов'язувався з малозабезпеченими верствами, став недосяжним не лише для вразливих соціальних груп (пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей), а й для більшості працюючого населення, навіть без урахування так званого "сімейного навантаження", тобто непрацюючих членів їхніх сімей [5, с. 65].

Соціальні тривоги населення стали настільки значними, що відсунули на другий план його зацікавленість у розвитку політичного процесу в країні. Так, політична нестабільність на початку 1995 р., що була пов'язана з наростанням протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади і завершилася підписанням Конституційної Угоди, як показали соціологічні дослідження, стала предметом тривоги не більше 10 % опитаних.

У суспільстві є велика кількість людей (близько 62 %), які вважають незадовільним рівень свого матеріального достатку, при цьому у їхньому середовищі постійно зростає частина тих, хто відмовляє собі в найнеобхіднішому з причин фінансової скрути. Поряд з наявною тенденцією до збагачення незначної частини суспільства ці дані вказують на розвиток процесу соціального розшарування в Україні і на катастрофічне падіння життєвого рівня більшості населення. У поєднанні з глибокою економічною кризою це викликало негативні явища у сфері соціогуманітарного розвитку [5, с. 66].

Політичні події кінця 2004 року ознаменували новий етап демократизації українського суспільства. Його можна назвати „продовженим” демократичним транзитом. Ні в роки перебудови, ні в перші роки становлення незалежної держави політична активність громадян України не була такою високою. Донедавна вважалось, що більшість українських громадян пасивна, не здатна контролювати владу, захищати свої права. Справді, соціологічні дослідження, що проводились протягом кількох останніх років, засвідчували, що домінуючою в Україні є підданська політична культура. Більшість громадян, хоч і цікавилась політикою, але не готова були взяти активну участь у політичному житті. Тому зрозуміло, чому настільки висока політична активність громадян під час президентських виборів стала несподіваною не тільки для влади, але й для частини вчених.

Слід визнати, що хоча українські вчені й передбачали можливість масових соціальних виступів, але вони не змогли спрогнозувати такого швидкого формування руху протесту, як і не змогли спрогнозувати, що президентські вибори можуть привести до появи явищ, небезпечних для соборності держави. Російський вчений В. Сергеєв пише, що за певних обставин в суспільстві відбуваються раптові трансформації, які змінюють найважливіші параметри соціальних структур. Нині, на його думку, ще не створено моделі, які б дозволяли описувати подібні процеси достовірно. В. Сергеєв вважає, що функціональні моделі (революцій різного роду) не спроможні „схопити” природу стрибкоподібної зміни масової свідомості [5, с. 67]. Справді, важко пояснити виникнення масових акцій протесту в Україні – країні, яка вважалась однією з найконсервативніших і найстабільніших пострадянських країн.

Стрибкоподібна зміна масової свідомості в Україні проявилась, у першу чергу, в тому, що було зруйновано низку дуже стійких стереотипів, які сформувались при тоталітаризмі і передавались від покоління до покоління: „Від нас нічого не залежить”, „Ми нічого не зможемо змінити”, „Як вирішить влада, так і буде”. Якщо на початку 1990-х років перетворення в суспільстві зумовлювалися процесами, що відбувалися всередині еліти, то нині до цих процесів прилучилась велика кількість людей, що дає можливість констатувати виникнення активних масових настроїв. В. Сергеєв пропонує при аналізі політичних змін враховувати не лише інституційну структуру суспільства, але й „двохрівневість” знання. На його думку, крім формальних правил, що обумовлюють і обмежують людську поведінку, існує великий об’єм знання неформального. Ці знання коріняться в глибинах психіки. В. Сергеєв вважає, що раціональний вибір обмежений. „Якщо вибір правил поведінки є предметом раціональної оцінки, то як пояснити масову підтримку революційних трансформацій, що ведуть до настільки ж масового погіршення соціальних умов існування?” [5, с. 67]. Вчений вказує на „парадокс змін” – раціональні модифікації формальних соціальних інститутів не зачіпають глибинного „мовчазного знання”, що становлять їх основу. Разом з тим, без модифікації формальних правил не може виникнути та конструкція „мовчазного знання”, яка повинна такі зміни підтримувати [5, с. 67]. „Мовчазне знання” людини формується під впливом власного життєвого досвіду. Щоб таке „знання” виникло, людина, перш ніж визначиться у своєму ставленні до змін, має пристосуватись до нових умов, що виникли в результаті реформування соціальних інститутів, соціалізуватися. Емпірична свідомість хоч і вважається нижчим рівнем політичної свідомості, але вона в значній мірі визначає політичну поведінку індивіда. Українські громадяни нарешті здобули власний досвід участі в політичних акціях. Тільки власний досвід дозволяє усвідомити інтереси.

Щоб добитися реалізації основної мети масового руху в Україні – верховенства права, демократизації – необхідно реалізувати певні проміжні цілі. Важливим завданням є формування сталої більшості народу, яка б свідомо боролась за верховенство права і демократичні перетворення. Масовий рух створює особливу напруженість в суспільстві – за таких обставин важко залишатись осторонь подій. Він сприяє швидкій зміні консервативних поглядів, стереотипів, переконань, сприяє формуванню у людей власного політичного досвіду.

Виокремлюють перехідні форми і типи демократичних перетворень. Мирний шлях передбачає багатоетапність розвитку політичного процесу, він не є лінійним. Так, люстрація, по суті, є недемократичною процедурою формування еліти, бо передбачає „заборону на професії”. Це залежить від багатьох факторів, у тім числі й від наявності необхідної кількості професійних, висококваліфікованих управлінців, якими можна було б замінити тих, хто за старого режиму зловживав владою, порушував закон, принципи демократії.

Труднощі на шляху демократичного транзиту:

1) перехід до якісно нової системи законності. Тільки тоді демократичний транзит буде успішним, коли всі усвідомлять, що демократія передбачає суворе дотримання законів, визнання певних правил поведінки тощо. Ще Аристотель попереджав, що демократія, котра не базується на законах, є однією з найгірших форм правління. Платон вважав, що народ, стомившись від такої демократії, приводить до влади тирана;

2) труднощі, пов’язані з реалізацією програми економічних перемін. Серед переможців у боротьбі за владу є різні політичні сили – помірковані і радикальні. Радикали пропонують переглянути питання приватизації багатьох підприємств, а це може загострити політичну обстановку і спровокувати політичну кризу;

3) проблеми, пов’язані із стратегією класових і політичних союзів. Програма дій, розроблена політичною елітою, може зруйнувати ту коаліцію, яка виникла в період масових акцій протесту; потрібен пошук спільних, об’єднуючих інтересів [5, с. 68].

Слід враховувати, що масові політичні рухи мають соціально-психологічну основу. Виникненню рухів передує нагромадження певних почуттів – тривоги, відчуття того, що ті, хто керує державою, байдужі до проблем громадян, відчуття незатребуваності, марності зусиль тощо. Це породжує незадоволення умовами життя і бажання щось змінити. Вибори, якщо вони справедливі, показують основні тенденції в розвитку політичних настроїв, політичної свідомості. Отже, рухи протесту не виникають раптово. Щоби сформувався соціальний рух, потрібні певні умови. В основні соціальних рухів лежить конфлікт.

В Україні конфліктна ситуація існувала тривалий час. Але не завжди така ситуація переростає у відкрите протистояння. Для цього потрібні лідери – ініціатори відкритої боротьби за певні права, а також нагода, що виконує роль спускового механізму. Вибори Президента України 2004 року якраз і стали такою нагодою. Крім того, на момент виборів з’явились політичні лідери, спроможні об’єднати і мобілізувати на активні дії великі групи людей. Соціальна несправедливість, незадоволення умовами життя, статусна невизначеність вважаються основними умовами виникнення масових соціальних рухів.

Висновки

Отже, політичні зміни є необхідною умовою існування політичної системи, її розвитку. Зміни можуть носити різний характер. Революційні зміни ведуть до порушення сталості розвитку, тобто до докорінної зміни політичної системи.

Список використаних джерел

Бебик В.М. Політологія для політиків і громадянина: Монографія. – К.: МАУП, 2004. – C. 334
Бебик В. М. Політологія: теорія, методологія, практика: Підручник. – К., 1997– С. 79
Выдрин Д. Политика: история, технология, экзистенция. – К.: «Либідь», 2001. – С. 240
Галкин А. А. Стабильность и изменение сквозь призму культуры мира // Полис. – 1998. — № 5. – С. 119 – 120
Кіндратець О. Політичні зміни і політична стабільність // Політичний менеджмент. — 2005. — № 2 (11). — C.55-69
Логвина В. Л. Політологія. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. — Дрогобич — Київ: ВФ „Відродження”, 2004. – С. 63.
Скакун, Ольга Федорівна Теорія держави і права : Навч. посібник для вузів; М-во внутрішніх справ України, Нац. ун-т внутрішніх справ. — Харків: Консум, 2002. — 655 с.
Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров'я, 2004. — 775 с.
Теорія держави і права України: Навчальний посібник /Упор. Людмила Шестопалова,; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.

Освіта та самоосвіта