Вступ

Філософсько-педагогічне обґрунтування необхідності виховання морально-етичних цінностей на народному ґрунті знаходимо в багатій спадщині Г. Сковороди (1722–1794 рр.). Його педагогічним ідеям притаманна опора на народні традиції, здобутки духу: ”Все то не великое, что не заключает в себе купно древности и новости”. Він підкреслював, що сенс виховання полягає в тому, щоб створити умови для фізичного й морального розвитку особистості. Людськість філософ ототожнював із поняттям моральності, гуманності. Саме ці риси, на його думку, визначають сутність людини: “Кожний є тим, чиє серце як морально-етичний регулятор у ньому”.

Питання моральності, духовності були стрижневими у філософсько-педагогічній системі Г. Сковороди. Саме з цими “нематеріальними” категоріями він пов’язував розуміння рухових сил людської діяльності. Шлях до щастя, на думку філософа, лежить через моральне вдосконалення людини. Уся філософія Сковороди носить яскраво виражений етико-гуманістичний характер.

Мистецтво бути людиною (Г.Сковорода)

Призначенням філософії Г. Сковородибулообґрунтуваннясутності людини, її пізнання та визначення щастя, що філософ вважає справою нелегкою. Г. Сковорода, вважаючи людину найскладнішою істотою для пізнання, наполягає на розумінні саме сутоглибинних (есенціальних) її іпостасей, а не екзистенційних, він вважає, що справжньою людиною можна стати лише збагнувши, що «кров і плоть є ніщо», а істинну людину «створює» невидиме, духовне її начало, суть якого становить серце, отже, і пізнання світу слід починати не із зовнішнього світу, а з самого себе.

На нашу думку, саме етика мислителя завершує «повноцінний» антропологічний погляд на людину: «Вищупуй всі тайники, випробовуй, прислухайся – оце і є наймудріша й найлюб`язніша цікавість і найприємніша. (Оця наука найглибша й найновіша …). Нова бо ніде її не навчаються. А найдавніша тому, що найпотрібніша. Де ти бачив, або читав, чи чув про якогось щасливця, котрий би не всередині себе носив свій скарб?

Не можна знайти поза собою. Істинне щастя всередині нас. Безперервно думай, щоб пізнати себе. І оце-то є молитва, тобто розпалювання думок твоїх до цього» [3, с. 311].

У своїх творах, зокрема, в полілогах героїв, мислитель розкриває спочаткуесенціальну сутність щастя, а згодом доводить до «симфонічного» поєднання в осягненні щастя сутнісних (есенціальних) і екзистенціальних моментів: «А коли б сторона була істотністю чи есенцією щастя, то й тоді всі не могли б бути щасливі. В кожній статті є щасливі й нещасливі. Не прив`язав Бог щастя ні до Авраамових часів, ні до Соломоновихпредків, ні до Давидового царювання, ні до наук, ні до статей, ні до природних ударувань, ні до багатств; відтак не всім до нього шлях закрив, хоч праведний у всіх справах своїх… Бути щасливим – (пізнати), знайти самого себе. Лицеміри (говориться до нас), обличчя небесне ви навчилися розбирати досить добре, а чому не примічаєте знаків, щоб вам, як за слідом, дістатися до істини, яка має вас ощасливити? Все ви маєте, тільки себе самих ви знайти не знаєте і не вмієте, та й не хочете. І справді подиву гідно, що людина за 30 років живе, а помітити не могла, що для неї найліпше з усього і коли з нею чинитися найліпше. …Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети. Чи пристойно вчити про мир тим, для кого речовинний цей світ є предметом? Одно сад розводити, інше – пліт городити, інше – фарби розтирати, інше – розуміти малюнок, одна справа – виліпити тіло, інша справа – вдихнути в душувеселість серця» [3].

Усвідомлюючи, що природним підсумком філософських і життєвих шукань Г. Сковороди є розроблена ним гіпотеза щастя, яке він розглядає як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу й подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини як «веселості, яка є виявом здоров’я гармонійної душі», слід знову-таки наголосити на значенні рефлексії, яка є зверненням до самого себе, свого внутрішнього світу. «Щастя не в опануванні речами світу», – вважає мислитель, — це володіння кожноюлюдиноювищою наукою – «економієювласного нашого внутрішнього світу, досягти щастя означає досягти душевногомиру, вдячності, любові, дружби, тобто реалізації сенсу власногожиття» [3, с. 343].

У кожномузі своїх трактатів, на нашу думку, Г. Сковородане заперечувавзначення особистісної свободи людини, але постає питання: хіба вона завжди рефлексується людиною без перебільшення індивідуалістичних начал? Обираючи шлях до щастя, безморальнісна, бездуховналюдина не стане бачити жодних перепон у задоволенні потреб без надії на вдячність і розумовеобмеження.

Розуміння есенціальних властивостей людини, яким, на нашу думку, Г. Сковорода надавав перевагу, він формулюєв порадах вчителю, наголошуючина пізнанні в людині того, чого видно не було спочатку: «… Тепер пізнавай у людині те, що тобі видно не було. Бачачи колос, не бачив його і не знав людини, знаючи її» [3, с. 175].

Етико-ціннісні засади Г.Сковороди базуються на самопізнанні людини. Самопізнання людини, на думку Сковороди, має своєю остаточною метою «мистецтво життя», яке він називає «найвеличнішим» з усіх мистецтв. Людина шукає щастя і знаходить його у самопізнанні. Вихідні постулати світогляду мислителя мають за основну вимогу «жити натурою», здійснити вибір «спорідненої» діяльності. Людина мусить виховувати себе в такому дусі аж до «другого народження» [2, с.190].

Етико – моральне вчення Сковороди спиралося на два принципи – “нерівної рівності” та самопізнання. Мислитель усвідомлював, що здійснення, реалізація об’єктивних загальнолюдських  цінностей можливі лише на суб’єктивному, індивідуально зумовленому шляху  обожнення, уподібнення людини Богові, де воля Бога стає для неї єдиною.  Як “нерівна усім рівність”, кожна людина є “мірою речей” в етичній сфері, бо в безодні людського єства безпосередньо відбивається безодня божественного буття [5, с.250].

Науку про людину та її щастя Сковорода вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. З цих позицій він піддавав критиці перебільшення ролі і значення природознавства, наук про природу в її звичайному розумінні. В одному з своїх творів він писав: «Мы в посторонних околичностях черезчур любопытны, рачительны и проницательны: измъерили море, землю, воздух и небеса и обезпокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты, доискались в лунъ гор, рек и городов, нашли закомплетных миров несчетное множество, строим непонятныя машины, засыпаем бездны, восспящаем и привлекаем стремленія  воднія, чтоденно  новыя опыты и дікия изобрътенія… Но то горе, что при всем том кажется, что чегось великого недостает. Нът того, чего и сказать не умъем: одно только знаем, что не достает чегось, а что оно такое непонимаем» [1, с.37].

У цьому контексті необхідно зупинитися і на цінностях , у тому числі – політичних: які є невід’ємною частиною політичної культури сучасного українського суспільства  і віддзеркалюються в політичній свідомості людей.

Ціннісне сприймання об’єктів політичного життя зумовлюється  конкретно-історичними умовами розвитку суспільства, місцем особи, соціальної спільноти в системі певних економічних і соціально-політичних відносин, потребами та інтересами людей. За своєю природою і сутністю політичні цінності становлять синтез індивідуальних, соціально-класових, національно-етнічних і загальнолюдських засад. Вони включаються до системи соціально-нормативних, мобілізаційних та інтегративних регуляторів суспільно-політичного життя  поведінки індивідів, соціальних спільнот і об’єднань людей, слугують важливим джерелом політичної соціалізації особи.

У сучасних умовах розбудови демократичної суверенної державності в суспільстві відбувається переосмислення і переоцінка політичних цінностей, що супроводжуються ціннісною поляризацією політичної свідомості населення, загостренням протистояння і боротьби між прихильниками  політичних цінностей, що сформувались у минулому і тими, що розвиваються сьогодні. Виявляється також прагнення перенести в життя українського суспільства політичні цінності, притаманні західним країнам. Проте далеко не  завжди цінності, що склалися на ґрунті політичної практики народів інших країн, є функціональними у українському суспільстві і сприймаються його населенням. Тому бездумне і некритичне переймання чужих політичних цінностей, намагання укорінити їх у культуру українського народу не є позитивним.

Сьогодні в Україні  актуальними є  цінності загальнолюдського характеру: мир і злагода в суспільстві; чесна праця і добробут; соціальна справедливість, людська і національна гідність; права і свободи громадянина, соціальна і правова захищеність людини; громадянська відповідальність і законність; демократична державність і національний патріотизм, тобто світоглядні ідеали і моральні норми, котрі відображають досвід усього людства і є спільними для всіх людей незалежно від будь-яких відмінностей [4, с.384]. Саме ці етико-ціннісні засади сповідував Г.Сковорода.

Висновки

Таким чином, філософія мистецтва бути людиною Г. Сковороди як осереддя духовності й моральності є тим поштовхом до мотивації, на яку слід спиратися в будь-який справі, а для системи педагогічної теорії і практики вона є саме таким обґрунтуванням, яке уможливить зрушення особистості як складноорганізованої системи в новому напрямку – рух самопізнання та рефлексії.

Відтак, філософія Г. Сковороди є життєтворчою в своїй духовній настанові до самозаглиблення, самопізнання, у прагненні до суверенності внутрішнього життя, інтелігентності й шляхетності. До того ж деякі дослідники його педагогічних поглядів небезпідставно, на нашу думку, називають його «ідеологом» діалогічності навчання і виховання як передумови рефлексивного спілкування суб’єктів освіти.

Оскільки в філософії Г. Сковороди позиція людино центризму втілюється, крім усього іншого, через кордоцентризм, який зорієнтований на «внутрішню», духовну людину, постільки суб’єктивність людини ніколи повністю не зводиться до її відносин зі світом та суспільством. Сутністю людини як монади є унікальність та єдність, які ніколи не можна знищити повністю, позаяк «людина це та сутність, що виходить за межі світу, людина не тільки бажана, але й чужа у цьому світі, тому їй не вистачає одного зовнішнього світу, що можна покласти, на думку А. Бичко та І. Бичка, в основу педагогічних наукових досліджень.

Список використаної літератури

1. Бичко А., Бичко І. Кордоцентрично-бароковий контекст української філософії: феномен Сковороди// Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. – К., 2003. – 340с.
2. ГорськийВ.С., Кислюк К.В. Історія українськоїфілософії. – К.: Либідь, 2004. – 488с.
3. СковородаГ.С. // Твори: У 2 т. – К.: ТОВ «Видавництво «Обереги», 2005. – Т.1. – 528с.
4. Табачковський В.Г. Сковорода та феномен «антропологічного підпілля » // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. – К., 2003. – 340с.
5. Троїцька Т.С. Філософська методологіяяк чинник модернізації професійної підготовки педагога. – Сімферополь: Таврія, 2006. – 268с.
6. Філософія: Світ людини / В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. – К.: Либідь, 2004. – 432 с.
7. ЧижевськийД.І. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. – 230 с.
8. ЧижевськийД.І. Філософія Г. Сковороди. – Харків: Прапор, 2004. – 272 с.