1. Поняття та особливості публічних виступів

Кожен спеціаліст повинен оволодівати мистецтвом публічного виступу хоча б його основами, тому що в процесі роботи доведеться виголошувати перед співпрацівниками лекції, промови чи доповіді, робити повідомлення.

Метою публічних виступів є передавання інформації, знань, оцінок та вражень.

Формами такого спілкування можуть бути:

— лекція викладача для студентів або відомого науковця (спеціаліста) для фахівців;

— мітинг чи збори, присвячені висуненню кандидатів у народні депутати тощо.

Кожен виступаючий повинен володіти певними уміннями та навичками роботи з аудиторією.

Промовцям властиві публічне мислення і мистецтво говоріння, а слухачам — мистецтво слухання. Це особливе уміння, якому потрібно вчитися упродовж усього життя. Ще стародавні мудреці казали, що слово наполовину належить тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає.

Публічне спілкування людей під час виступу передбачає їх активну мислительно-мнемічну діяльність, концентрацію їхньої уваги для прийняття та обробки інформації.

Хто більш активний під час виступу: промовець чи слухач?

Звичайно, промовець.

Він повинен мати нахил до цієї діяльності, бути психологічно готовим до виступу, не боятися аудиторії, уміти своїм словом змусити слухачів емоційно співпереживати, хвилюватися вирішенням тих чи інших проблем.

Учені застерігають, що згідно із законом психічного зараження, емоційний стан слухачів може стати таким сильним, що з ним можна не справитися і втратити контакт з людьми.

На це потрібно зважати і знати, перед якою аудиторією краще виступати (великою чи малою) [2, c. 55].

Щоб зацікавити людей, промовець повинен бути добре ерудованим, досконало розбиратися в проблемі, про яку говорить. Слухачі стають співучасниками процесу мислення промовця. Між ними встановлюється інтелектуальний контакт (свідченням цього є погляди та жести схвалення, тиша або мовчання під час паузи) та ін. Це свідчить про те, що слухачі включились у спільну з ним мислительну діяльність. Задоволення від такого спілкування отримують обидві сторони.

Доповідач усім своїм виглядом має демонструвати глибоку повагу до слухачів, дотримуватися правил етикету.

Публічний виступ складається з декількох взаємопов´язаних між собою етапів:

— докомунікативний — етап формування методологічних принципів, визначення позицій, добір та оцінювання матеріалу, що стане основою виступу;

— передкомунікативний — етап визначення стратегії і тактики майбутнього виступу та його основної ідеї, вирішення питань, пов´язаних з її трактуванням, відпрацювання змісту виступу, добір засобів та прийомів його передавання;

— комунікативний — центральний у процесі спілкування. Це творча робота промовця перед слухачами. При результативній взаємодії підготовлений та розроблений змістовний матеріал лекції стає дієвим засобом впливу на установки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань;

— посткомунікативний — визначення результативності зустрічі зі слухачами. Цей етап іноді ігнорують, проте він потребує уваги, бо дає змогу визначити, чи досяг промовець мети, чи задовольнили свій інтерес і свої цілі слухачі. Це допоможе наступного разу усунути припущені помилки, краще врахувати запити людей [7, c. 39].

Як же готуватися до виступу? Ученими розроблено ряд порад, серед яких:

— готувати повний текст публічного виступу;

— надрукувати його;

— прочитати для себе вголос, пам´ятаючи, що читання однієї сторінки продовжується в середньому 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, упорядкувати матеріал і не заплутатися в ньому, а по-друге, орієнтуватися в його обсязі та часі;

— підкреслювати найважливіші думки;

— виокремлювати основні смислові блоки так, щоб перехід від одного до другого був природнім;

— визначити основні думки в кожному блоці, їхню аргументацію, відповіді на можливі запитання і т. ін.

Текст виступу має бути логічним і послідовним. Його можна легко запам´ятати, а згодом обходитися і без нього. Промовець зможе говорити спокійно, невимушено, більше апелювати до слухачів, спостерігати за їхньою реакцією.

У промові можна використовувати:

— жарт (але вміло);

— цікаву оповідку (робити це доречно);

— наочні матеріали, технічні засоби (якщо лектор уміє ними користуватися) [4, c. 85].

2. Ораторське мистецтво промовця як умова переконання

Сприймаючи мову просто як засіб спілкування, ми, на жаль, спрощуємо і мову, і мовну свідомість, і свій мовний образ, тому що забули, що мова — це дар розуму і серця, яким треба користуватися майстерно, по-мистецькому. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання, як говорити, для чого і де.

Ґрунтовні знання породжують переконаність і дають змогу переконувати інших.

Загальноприйнято вважати, що лаконічність є виявом майстерності в публічному виступі. Хоча стислість викладу не завжди бажана, будь-яка промова вимагає скорочувати фразу до розміру думки.

Існують різні форми красномовства:

• урочисті (з нагоди свят), судові і політичні промови, повчання;
• лекції, бесіди, інтерв’ю, диспути (особливо з розвитком радіо і телебачення)[1, c. 28-29].

Психологи свідчать, що більшість людей досить оптимістично оцінює власні можливості щодо вміння переконувати інших. Насправді немає нічого складнішого, ніж змусити людину змінити власні погляди. Передусім слід встановити відмінність між такими поняттями, як думка, погляд і переконання.

Думка — субстанція короткочасна і досить швидко змінюється. Слухаючи прогноз погоди про тривале тепло і, дивлячись на лагідне сонечко за вікном, сприймаємо це за достовірну інформацію, і водночас, спостерігаючи за власним котом, який шукає найтепліше місце в квартирі, думку свою змінюємо.

Погляди мають триваліший характер. Вони зазвичай віддзеркалюють позицію групи людей, часом суспільства, до якого належить особа. Вони мають глибші корені, ніж думки, утворюють певну систему, отож, і змінити їх значно складніше. Кожна людина має власні погляди на подружнє життя, політичні уподобання, історію чи філософію. Оскільки людина постійно сприймає інформацію, то погляди її можуть змінюватися. Найяскравіший приклад — курс історії КПРС, з якого старше покоління сумлінно складало іспити у навчальних закладах. Коли з деяких документів було знято гриф «совершенно секретно», і вони з’явилися у пресі, це справило враження вибуху бомби. Погляди у значної кількості людей докорінно змінилися.

Однак майже неможливо змінити погляди, що зумовлюються деякими вродженими рисами характеру, наприклад, авторитарністю. Психологи глибоко переконані, що змінити риси характеру дуже важко. Уявіть собі зарозумілого чоловіка, який по-хамському ставиться до своєї дружини, маючи її за наймичку і наложницю одночасно. До якостей людини, з якими теж важко боротися, належать пияцтво, картярство, донжуанство.

Багато поглядів, що здаються нам очевидними і які, на нашу думку, не можуть бути інакшими, є частиною поглядів суспільства, в якому ми живемо. Наприклад, погляди на доцільність моногамії або задоволення зростаючих потреб населення. Однак в інших країнах живуть мільйони людей, для яких обмеження життєвих потреб — ідеал розумної людини. Кожне суспільство, кожна його субкультура виховує дітей так, щоб вони відповідали ідеалам і поглядам цього суспільства або певної соціальної групи. Кожна особистість втілює ті риси, що зумовлені її темпераментом та поглядами, усталеними в сім’ї. Отож переконати людину не так легко, як іноді здається. Багато залежить від того, якої зміни необхідно досягти: зміни думки чи погляду, це стосується питань істотних чи другорядних. Легше переконати цілу групу людей у користі біодомішок, ніж переконати агресивну людину позбутися агресивності, або п’яницю кинути пити. Тому слід зважати на те, чим більше значення має те чи інше питання для даної особи або чим більше той чи інший погляд узгоджується з її характером, тим важче його змінити[7, c. 66-68].

Учені, які працюють у галузі соціальної психології, приділяють велику увагу переконанням, зміні і сталості поглядів. Вони встановили, що на дієвість аргументів під час переконання впливають три чинники: характер джерела інформації, тобто того, хто переконує; характер самої справи, тобто переконливістю того, про що йдеться та характер групи, тобто її склад і погляди.

Якщо слухачі не знають промовця особисто і нічого про нього не чули, а той своїм виступом справляє нейтральне враження, то у слухачів виникає сумнів щодо достовірності інформації. Багато залежить і від того, наскільки впевнений у собі промовець, чи переконливо висловлює свої аргументи і твердження. Власною впевненістю він викличе довір’я у слухачів.

Якщо ви хочете когось переконати, то маєте звернути увагу на стиль і виклад вашої промови. Більшість людей під час розмови не думає про слухачів, про їхні інтереси і погляди, про спосіб їхнього мислення. Аргументи вони добирають саме ті, які впливають на них самих. Отже, щоб мова і аргументи були переконливими, вони мають бути упорядковані так, аби відповідати способу мислення, бажанням, переконанням і поінформованості інших. Чим вищий рівень освіченості слухачів, тим критичніше вони ставитимуться до аргументів промовця. Якщо мова суха, невиразна, монотонна, то навряд чи схвилює когось із слухачів. Якщо ж промовець сповнений натхнення, то він неодмінно викличе інтерес у слухачів, передасть частину свого натхнення їм. Не думайте, що вони виявлять більше зацікавленості до теми, ніж сам промовець. Ще Горацій колись сказав: «Якщо хочеш примусити мене заплакати, то насамперед мусиш заплакати сам». Після закінчення виступу подумайте про те, як він пройшов: на якому етапі все відбувалося правильно, де були допущені помилки. Такий аналіз допоможе поступово покращити техніку переконання[3, c. 96-98].

3. Особливості спілкування лектора з аудиторією

Для того щоб спілкування лектора й аудиторії мало позитивний результат, треба дотримуватись певних вимог. Першою вимогою є орієнтація лектора в умовах спілкування. Щоб воно було успішним, лектор має визначити цілі та мотиви аудиторії, з’ясувати для себе її специфіку, знати час і місце проведення зустрічі. Характер орієнтування перед зустріччю з аудиторією дещо інший, аніж при міжособистісному спілкуванні, коли важливо, щоб до початку розмови співбесідники вже знали дещо одне про одного: про особливості характеру, коло інтересів, рівень знань, мотиви поведінки тощо. При публічному спілкуванні оратор не створює образ кожного з майбутніх “співрозмовників”, бо це неможливо. У нього формується загальний образ аудиторії. Причому це не якийсь середній слухач, а зовсім нове, специфічне явище, що не є сукупністю окремих особистостей. Велике утруднення полягає в тому, що цей образ треба порівнювати з реальними людьми, які сидять у залі, коригувати його, відчуваючи їхню реакцію. Якщо цього не робити, контакт підтримувати важко, і зустріч стане неефективною. Важливим компонентом орієнтації спілкування є завчасна інформація про вік, основні соціальні та професійні характеристики людей, про кількість можливих учасників зустрічі й приміщення, в якому відбудеться лекція.

Психологи приділяють велику увагу саме орієнтації спілкування в аудиторії й дають такі рекомендації:

• забезпечити “глибину” орієнтації, якої потребує саме ця лекція;
• налаштуватися саме на конкретну аудиторію;.
• оволодіти технікою “читання” за обличчями і поведінкою людей, тобто моделювати внутрішні особливості присутніх в аудиторії особистостей, використовуючи зовнішні ознаки, невербальні засоби спілкування.

Другою умовою успішного спілкування з аудиторією є визначення її мотивації. Діяльність людини, як правило, завжди є мотивованою, проте в кожний конкретний момент переважає якийсь один мотив.

У публічному спілкуванні, як правило, домінує комунікативно-пізнавальна потреба. Психологи виокремлюють такі види мотивів:

• пов’язані з об’єктом і метою взаємодії, тобто із соціальною діяльністю (скажімо, виступи колег за професією або відомих учених);
• пізнавальні (коли слухачі хочуть задовольнити свою потребу пізнати щось важливе, значуще для себе). Потреба в зустрічі з лектором виникає особливо тоді, коли питання, що цікавить людину, не досить зрозуміле для неї;
• соціальні (наприклад, зустрічі, на яких висуваються кандидати в народні депутати);
• особистісні (усі так роблять, бо промовця всі добре знають — це улюблений актор, письменник, громадський діяч, який чимось викликав у даний момент особливий інтерес).

Третьою умовою ефективного спілкування в аудиторії є цілеспрямованість. Конкретна мета зумовлена темою лекції або виступу, характером аудиторії, умовами спілкування. Розрізняють кілька типів цілей, що визначають вплив на аудиторію: пробудження інтересу до нових знань і пошукової діяльності, до творчої активності, до розвитку потреби в самоосвіті; передавання повідомлень, що мають практичну цінність; формування певної системи оціночних суджень або зміна оцінок, що були зроблені раніше.

Отже, публічне спілкування, що реалізується говорінням лектора, промовця та слуханням аудиторії, передбачає активну мислительно-мнемічну діяльність людей, концентрацію і спрямованість їхньої уваги, інтерес до процесу прийняття та обробки інформації [3, c. 71-72].

Для успішного спілкування з аудиторією лектору важливо вміти користуватися невербальними засобами. Це тим важливіше, бо слухачі, як правило, мовчать, і подавати сигнали про сприймання виступу вони можуть лише так, щоб не заважати: жестами та мімікою. Раніше присутніх на лекції взагалі вважали пасивними об’єктами слухання. Тільки останніми роками аудиторію стали вважати рівноправним суб’єктом спілкування. Саме невербальні засоби спілкування сигналізують лекторові про те, як відбувається його взаємодія з аудиторією.

Несловесні засоби по-різному використовуються в процесі спілкування промовця, лектора з аудиторією: як пошукові компоненти, що враховуються при орієнтуванні перед початком спілкування; як символи, що використовуються для коригування вже встановленого контакту. Вони, зокрема, поділяються на різні сигнали: що йдуть від слухачів на підтвердження розуміння ними того, про що говорить оратор; що йдуть від лектора із “запитом” до слухачів про розуміння; що передають ставлення лектора до аудиторії.

Найважливішим засобом спілкування людини, яка виступає перед аудиторією, безумовно, є її мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мовлення часто називають ораторською чи публічною мовою.

Ораторське чи публічне мовлення слугує певній меті — пізнавальній, інформаційній (до цього близька лекція в студентській аудиторії) або нерідко переконанню. Відомо ще такі функції мовлення в аудиторії, як навіювання та психічне зараження. У мовленні промовця в аудиторії проявляється його вміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнайкраще відповідав вимогам інформування, переконання, навіювання та зараження. Для цього потрібні певні мовленнєві навички, відпрацьована техніка. Тому перед промовцем постає подвійне завдання: вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, добре знати особливості монологічної форми мовлення.

У широкому розумінні — це вміння користуватися всіма пов’язаними з мовою прийомами виливу на слухачів. Це “мовленнєва майстерність”. У вузькому розумінні — це правильність, грамотність мови, тобто знання загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Основне практичне завдання промовця в оволодінні культурою мовлення — навчитися точно формулювати свої думки, вдало добирати слова, граматично правильно будувати фрази, чітко промовляти звуки та їх сполучення, правильно ставити наголос і т. ін., тобто оволодіти літературними нормами вимовляння, слововживання та побудови повідомлень. Тоді культура мовлення, у свою чергу, сприятиме підвищенню культури спілкування в аудиторії. Остання потребує також переходу від монологічного мовлення промовця до діалогічного. Для виступу в аудиторії, зрозуміло, характернішим є монолог, але діалог, якщо лектор ним вдало користується, створює сприятливі умови для спілкування. Діалог як результат активної взаємодії сторін передбачає спільне вироблення оцінок і поглядів. В аудиторії він може відбуватись у вигляді обговорення протилежних думок, поглядів, принципових положень, тобто дискусії або наукової суперечки, або використовуватись лектором як публічне мислення [1, c. 24].

4. Презентація як форма виступу в аудиторії, її зміст, мста і результативність

Презентація є самостійною акцією, що вважається прийомом, захід за своєю формою нічим іншим, як надання фірми, нову продукцію або ж послуги запрошеною аудиторії» Зазвичай, презентація фірми проходить за випадку відкриття або створення фірми, демонстрації нових досягнень, нового іміджу компанії.

Предметом презентації то, можливо нової книги, журнал, телепрограма, автомобіль, рок-група, ідея, лекційний курс, організаційну структуру, ефективна технологія й т.д.

Отже, презентація є уявлення громадськості чогось нового, з деякими цілями.

Презентації бувають наступних видів:

— Презентація громадської організації (фірми, акціонерного товариства, корпорації тощо.). Цілями такий презентації є: створення іміджу фірми серед ділових кіл, створення чи відтворення сприятливого образу фірми, реклама імені фірми. За суттю така презентація є частиною рекламної кампанії організації.

— Презентація товару. Цілі такої презентації зрозумілі: створення знання про нове марці, товарі чи послузі на цільовому ринку, ознайомлення споживачів із новими можливостями товару, розкладу магазину, і т.д., досягнення переваги марці і т.п.

— Презентація проекту. Мета цього виду презентації — інформування людей якесь проекті, визначення зворотної реакції нині проектом, пошук що у підтримці розробки й реалізації проекту. Цей вид презентації найбільш вимогливий до форми подачі, змісту і підготовці (див. нижче), т. до. передбачає переконання аудиторії у необхідності здійснення розробки чи втілення проекту.

— Презентація обсягу й змісту виконаних робіт (звіт). Мета -ознайомити, надати певної вузької групі людей результати робіт. Така презентація менш вимоглива до виконання певних правил підготовки й справді може бувальщина спонтанної, якщо необхідні дані ви б під руками і зберігають у повному порядку.

— Презентація плану майбутніх робіт. Така презентація аналогічна попередньому виду презентацій, тільки об’єкт тут майбутні роботи організації, або особистості. Цілями її можуть бути: інформування певного кола осіб про намічених роботах, опис намічених робіт із підтвердження об’єкта презентації критичного аналізові досягнень та змін.

Сенс та призначення презентації — передача інформації котрі представляли у вигляді переконання певному колу присутніх із переліченими цілями [4, c. 92-93].

Більшість керівників визнає три спільні цілі публічного виступи: проінформувати, переконати й розважити. Більшість промов — це поєднання двох чи більше цілей.

Інформативні. Коли оратор намагається навчити своїх слухачів чи описати їм щось, її мета — проінформувати. Лекція в навчальному класі — це приклад інформативного виступи. Деякі інформативні промови призначені у тому, щоб познайомити слухача з чимось абсолютно новою як на нього.

Цілі, що щереконають. Друга загальна мета — це переконати слухача. Виступи, що переконають бувають різними. Вони варіюються від, які намагаються змінити переконання чи ставлення слухача до предмета, до тих, які намагаються змусити слухачів діяти певним способом.

Виступи, що переконають призначені у тому, аби домогтися прихованої чи явною реакції. Прихована реакція — це реакція, відповідно до значенням цього терміну, не відразу розкривається для виступаючого чи спостерігаючого.

Оцінка ефективності оратора полегшено, коли оратор очікує явною реакції, що можна бачити й оцінювати.

Розважальні. Третя загальна мета публічних виступів — розважити, отже, очікувана реакція слухачів — задоволення. Аудиторію можна розважити як вдаючись до гумору, а й задіяти артистичні здатності чи представляючи увазі слухачів яскраві та несподівані образи.

Презентацію потрібно готувати. Для цього необхідно:

— визначити її цілі;

— персональний склад запрошених: керівник організації; особа, відповідальна за підготовчу роботу; спеціаліст із предмета презентації; спеціаліст із запрошеної аудиторії;

— визначити, в якому приміщенні буде проходити презентація;

— підготувати допоміжні матеріали, сувеніри.

На презентацію рекомендують запрошувати 50—200 осіб, зазначаючи, що чим менше людей, тим менш офіційною буде зустріч, тим легше встановити з ними діалогічне спілкування і впливати на них [8, c. 44].

Висновки

Для того, щоб спілкування лектора з аудиторією було успішним, потрібно:

• орієнтуватися в умовах спілкування (з цією метою визначити цілі та мотиви спілкування, специфіку аудиторії, знати час та місце зустрічі);
• уміти правильно визначити мотивацію спілкування (мотивації бувають соціальні, особистісні, пізнавальні, пов´язані із соціальною діяльністю),
• прагнути, щоб виступ був цілеспрямованим (пробуджувати інтерес до нових знань, пошукової діяльності, творчої активності, до розвитку потреби у самоосвіті тощо);
• використовувати систему запитань-відповідей, які активізують пізнавальну діяльність слухачів;
• спиратися на етичні вимоги та психологічні засади.

Презентація — одна з цікавих і переконливих форм інформації про нове виробництво, нові товари фірми, нову книгу, новий товар тощо.

Список використаної літератури

1. Білик Е. Сучасна енциклопедія етикету: 1000 правил і корисних порад/ Елліна Білик,; Пер. з рос. Олени Росінської,. — Донецьк: БАО, 2005. — 382 с.
2. Галушко В. Діловий протокол та ведення переговорів: Навч. посіб./ В.П. Галушко,. — Вінниця: Нова книга, 2002. — 222 с.
3. Гах Й. Етика ділового спілкування: Навчальний посібник/ Йосип Гах,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 158 с.
4. Герет Т. Етика бізнесу: монографія/ Томас М.Герет, Річард Дж.Клоноскі,; Пер. з англ. Остап Ватаманюк,; Ред. Степан Панчишин, Роман Цяпало,. — 2-е вид.. — К.: Основи, 1999. — 214 с.
5. Етика ділового спілкування: Курс лекцій/ Міжрегіон. акад.управл. персоналом; Тамара Чмут, Галина Чайка, Микола Лукашевич, Ірина Осечинська. — К.: МАУП, 1999. — 203 с.
6. Діловий етикет і культура спілкування: навч.-тематичний план, програма, плани семінар. і практ. занять для студ. напряму підготовки 0502 «Менеджмент» професійного спрямування 6.050200 «Менеджмент організацій» (менеджмент туристичної індустрії) / Федерація профспілок України ; Інститут туризму / Н.В. Федоренко (упоряд.) — К., 2006. — 18 с.
7. Калашник Г. Вступ до дипломатичного протоколу та ділового етикету: навч. посіб.. — К. : Знання, 2007. — 143с.
8. Кубрак О. Етика ділового та повсякденного спілкування: учбовий посібник/ Олег Кубрак,. — 3-тє вид., стереотип.. — Суми: Університетська книга; К.: ВД «Княгиня Ольга», 2005. — 221 с.
9. Культура ділового спілкування: Навч. посібник/ Укл. Людмила Зубенко, Віктор Нємцов,. — К.: ЕксОб, 2000. — 196 с.