В сучасності актуалізується проблема пошуку ідейної основи належної організації суспільно-політичного буття. Численні негативні явища – системна криза, падіння духовності, неспроможність влади до реалізації місії держави, загальний декаданс тощо – засвідчили необхідність здійснення державного будівництва на засадах відповідності єству державно-правового буття.

Тож, у межах цієї статті ми спробуємо окреслити сутність етатизму, як політико-юридичної теорії і практики, що претендує на відповідність природі державності, й обстоює пріоритет інтересів держави, її визначну цінність в контексті управління суспільними процесами і досягнення загального блага.

Проблема етатизму є недостатньо розробленою у сучасній науці. Єдине дисертаційне дослідження, їй присвячене, носить філософсько-історіографічну спрямованість (В.В. Хміль [1]). Це обумовлює необхідність повернення до основ досліджуваної теорії, закладених класиками політико-правової думки.

Ще Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, Г.В.Ф. Гегель вважали державу найвищим благом людства, хоча сам термін “етатизм” виник лише у 1880-х рр. для означення доктрини, яка вимагає максимального посилення впливу держави і розширення повноважень її органів [2, 367].

Прийнято вважати, що “зростанню етатизму сприяють політичні і соціально-економічні кризи”, при чому, деякі дослідники засновником етатизму називають видатного німецького мислителя Х. Вольфа (1679-1754) [3, 145]. Він вважав, що людям властиве прагнення щастя, що змушує їх робити добро, уникати зла, надавати перевагу кращому перед гіршим. У дотриманні цих обов’язків і полягає природний закон поведінки людей. Тож, право – це міра свободи, необхідна для виконання обов’язків, а усі суспільні відносини мають бути детально врегульовані мудрим державцем, під опікою якого люди зможуть вільно виявляти свої обдарування і жити щасливо. Для цього і необхідна сильна держава, місія якої полягає у забезпеченні “спільного блага” [4, 362-363].

Ідеї етатизму можна прослідкувати в багатьох політичних доктринах. У добуржуазну епоху вони значною мірою були пов’язані з обґрунтуванням і захистом абсолютизму (Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, К. Салмазій, Р. Філмер та ін.). В буржуазному суспільстві з початково пануючими в ньому ідеями “мінімальної держави” етатизм часто виступав як антиліберальна й антидемократична доктрина, як вимога сильної державної влади [5, 289].

Варто сказати, що низка джерел називає крайньою його формою етатизму фашизм [3; 5], хоча, на наш погляд, останній радше є викривленим збоченням, оскільки ним заперечуються чи спотворюються істинні ідейні підвалини етатизму, покладені в його основу класиками політико-правової думки: гідність, “освіченість”, справедливість влади, забезпечення “спільного блага”, законність, елітаризм, належна свобода тощо.

Таким чином, у межах цієї статті ми плануємо звернутися до аналізу витоків і єства політико-правового буття, як метафізичних основ державності, що дозволяють осягнути етатистський характер природи держави, її місію і засади належної організації. Тож, цілями даної статті є: а) аналіз особливостей додержавного і державного станів; б) дослідження етатистської природи державності як основи належної політико-правової організації суспільства; в) окреслення єства та істинних форм етатизму тощо.

Виникнення держави, очевидно, є явищем історичним: відомо, що її появі передував первісний стан. Професор В.В. Копєйчиков відзначав, що суспільна влада в первісному суспільстві базувалася на родових відносинах, в соціальному розумінні була безпосередньо суспільною (адже не існувало апарату управління і примусу), характеризувалася єдністю, взаємодопомогою, співробітництвом, здійснювалася рядовими і виборними членами роду добровільно і без спеціального апарату управління [6, 9]. Проте, не зважаючи на ідеалістичність вищевикладених положень, первісний стан не був досконалим: праця була примітивною і давала мізерні результати, були відсутні належні зв’язки між родами і племенами, що часто призводило до збройних сутичок, забобони і неосвіченість породжували жорстокість, були відсутні нормальні умови життя, тому його тривалість була незначною [6, 13].

При дослідженні державного буття слід застосувати юснатуралістичний підхід, оскільки, за висловом відомого дослідника С.І. Максимова, “Класичні концепції природного права переносять акцент з існування права (і держави!) на його сутність, але трактують її як трансцендентальну реальність, зміст якої абсолютно правильний і легітимний для всіх людей” [7].

Варто зауважити, що природно-правові ідеї знайшли відображення в теорії суспільного договору (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Мільтон, Дж. Лілберн, О. Сідней, Дж. Локк, Б. Спіноза, С. Пуфендорф, Х. Томазій, Х. Вольф, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо, О.М. Радищев та ін.), яка каже, що: а) в історії існував т.зв. “природний” стан, за якого мали місце абсолютні рівність і свобода, які, щоправда, не були корисними, бо межували з хаосом; б) держава і право виникають внаслідок добровільного зречення людей деяких прав в обмін на певні послуги влади і держави; в) держава є наслідком взаємної згоди людей; г) вона має на меті забезпечення їхніх нагальних потреб та інтересів; ґ) право є засобом досягнення суспільної гармонії [8, 132] та ін.

Положення антропологічного напряму юснатуралістичного вчення дещо уточнюють вищесказане: а) держава виникає з метою здолання недосконалої пристрасної природи людини, яка за рівності і свободи спричиняє “війну всіх проти всіх” (Т. Гоббс) [9]; б) виникнення держави пов’язане з двома “угодами” – об’єднання людей у суспільство та їх підкорення владі (Ж.Ж. Руссо) [10].

Також, слід сказати, що держава відрізняється від родоплемінної організації, насамперед тим, що: а) замість кровноспоріднених зв’язків, які існували у первісному суспільстві, виникає розподіл за територіальною ознакою; б) вона має суверенітет; в) їй властива особлива публічна влада, відокремлена від основної маси населення; г) утримання влади потребує витрат і здійснюється за рахунок податкових надходжень; ґ) головним її засобом для управління людьми стає закон (або ін. джерело права) [6, 17]; д) вона відразу постає як надсуспільна сила, що представляє всезагальні інтереси; е) вона являє собою систему політичного панування одних людей над іншими; є) з її появою суспільні відносини перестають ґрунтуватися на добровільних засадах, які поступаються місцем правовим нормам, санкціонованим державою [11, 117].

З викладеного випливає, що: а) держава є винаходом людей, що має забезпечити добробут; б) суспільна ієрархія є справедливою (договір підкорення), адже егалітарна рівність і свобода, властиві природному стану, спричиняють “війну всіх проти всіх”; в) справедливим є панування аристократії – “влади найкращих”; г) політичні права індивідів не є природними, адже за природного (додержавного) стану не існувало ні політики, ні держави, ні відповідних прав; ґ) обов’язок вище права, адже угоди об’єднання і підкорення немислимі без обмеження індивідуалізму; д) держава має втручатися в найважливіші сфери життя суспільства аби забезпечити їх належну регламентацію; е) державі має належати привілейоване місце при здійсненні політичної влади, за допомогою чого мають гарантуватися природні права людей – економічні, соціальні, культурні; є) держава і суспільство знаходяться в постійній боротьбі за гегемонію, але претензії першої є виправданими вже тим фактом, що перехід від природного до державного стану був необхідним з метою здолання хаосу додержавної “війни всіх проти всіх”, який був вираженням повновладдя суспільства за відсутності держави; ж) державність є формою суспільного буття, що природно споріднена з етатистськими ідеями, адже саме державі відводиться центральне місце в контексті розв’язання суспільних протиріч, управлінні, забезпеченні загального блага тощо.

Таким чином, в загальному плані слід сказати, що саме політико-правове буття виступає метафізичною основою етатизму, оскільки держава створюється суспільством в якості головного інституту, що перебирає на себе усі найважливіші рушії впливу, принципово відрізняється від додержавного ладу, де саморегуляції суспільства належало центральне місце. Фактично, місією держави є забезпечення всезагального благоденства на засадах наближення реалій суспільно-політичного буття до досконалості, пізнання і втілення природних принципів аксіології Належного, для чого держава має бути досконало зорганізованою і повинна мати доволі широкі повноваження.

Також, слід зауважити, що, на нашу думку, судження щодо спорідненості етатизму з тоталітаризмом є хибними, оскільки соціальною базою останнього є маргіналізовані і люмпенізовані соціальні групи, а його виникнення об’єктивно зумовлене динамікою розвитку індустріального суспільства, яка кардинально вплинула на руйнування структур традиційного суспільства і формування масового суспільства [12, 111]. Тож, фактично, тоталітаризм постає в масовому суспільстві, яке сформувалося під впливом процесів модернізації у поєднанні зі зростанням участі мас в історичному процесі і політичному житті. Перетворення людини у частинку натовпу, нівелювання особистості, зникнення загальнозначущих моральних цінностей, апатія, конформізм, фанатизм, радикалізм, падіння автономних соціальних організацій (сім’я, церква тощо) та ін. є рисами масового суспільства [13, 236-237], які є ґрунтом тоталітаризму.

Натомість, наведений вище аналіз природи державності дозволяє стверджувати про її етатистський характер, а також про властивість істинному етатизму традиційності, честі, ієрархічності, порядку, законності, елітаризму, консерватизму тощо. Зауважимо, що класичний етатизм, що відповідав природі державності, мав місце в епоху зеніту станово-традиційного суспільства – за абсолютизму, – коли домінування військово-аристократичних чинників політогенезу супроводжувалося повновладдям Гідних Суверенів (Людовік Великий, Петро Великий, Катерина Велика, Фрідріх Великий, Марія-Терезія).

Проте, відзначимо, що справжній етатизм може існувати і нині, у формі авторитарного режиму з моральними і правовими засадами. Так, на думку дослідника В.В. Сухоноса, авторитаризм є своєрідним компромісом між тоталітарним і демократичним режимами, що виникає в умовах, коли громадянське суспільство або нездатне контролювати державні структури, або самому суспільству загрожує розпад [14]. У свою чергу, О.Ф. Скакун вважає, що такий режим повинен виникнути в державах, де сильна влада має здолати загальнонаціональне лихо чи кризу [15, 83-87]. Авторитаризм вважається природним і виправданим за умов зламу старих соціальних структур, переходу до нових. Він є доволі поширеним (деякі монархії, диктаторські режими, військові хунти тощо), що пояснюється низкою його позитивних можливостей, особливо при проведенні радикальних реформ: забезпечення суспільного порядку, здійснення швидкої реорганізації суспільних структур, концентрація зусиль і ресурсів для виконання конкретних завдань [16, 30].

Дозволимо собі сказати, що авторитарний режим з моральними і правовими основами, в принципі, може вважатися сучасною формою етатизму, оскільки йому властиві: а) відповідність метафізичним основам державності; б) ті самі фактори, що сприяють зростанню етатизму (криза і т.п., що спричиняє потребу у сильній владі); в) відносна законність; г) апологія визначної ролі держави в житті суспільства, визнання її цінності; ґ) широта повноважень влади; д) тлумачення держави як основного соціального інституту, покликаного забезпечити реалізацію інтересів суспільства; е) визнання її гегемонії в політичній сфері; є) елітаризм, що обмежує надмірну свободу й егалітаризм, сприяє переважному доступу аристократії до влади, її авторитету і суверенітету, пануванню в державі розуму, волі, честі, справедливості та ін.

Список використаних джерел:

1. Хміль В.В. Дилема етатизму та антиетатизму у сучасній французькій філософії (історико-філософський аналіз): Автореф. дис. д-ра філос. наук: 09.00.05: Нац. гірн. акад. України. – Дніпропетровськ, 1999. – 32 с.
2. Лисенков С.Л. Етатизм / Юридична енциклопедія. – К.: видавництво “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 1999. – Т.2. – С. 367.
3. Романюк А. Етатизм / Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003. – С.145-146.
4. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2006. – 944 с.
5. Большая советская энциклопедия (В 30 томах) / Гл. ред. А.М. Прохоров. Изд. 3-е. – М.: Советская энциклопедия, 1978. – Т. 30. Экслибрис – Яя, 1978. – 632 с.
6. Правознавство: Підручник / А.І. Берлач, Д.О. Карпенко, В.С. Ковальський, А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, О.О. Підопригора; За ред. В.В. Копєйчикова, А.М. Колодія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 752 с.
7. Максимов С.І. Правова реальність як предмет філософського осмислення: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12: Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. – Харків, 2002. – 40 с.
8. Романюк А. Договір суспільний / Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003. – С. 132.
9. Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. – М., 1989-1991.
10. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. Трактаты. – М.: Канон-прес-Ц, 1998.
11. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ. ред. академика РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – М.: Норма, 2006. – 832 с.
12. Горбатенко В.П. Тоталітаризм / Юридична енциклопедія. – К.: видавництво “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – Т.6. – С. 111-112.
13. Угрин Л. Масове суспільство / Полiтична наука. Словник: категорiї, поняття i термiни. – Львiв: Кальварiя, 2003. – C. 236-237.
14. Сухонос В.В. Сутність та функції авторитарного державного режиму в умовах переходу до демократії: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01: НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького – К., 2000. – 17 с.
15. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
16. Мадіссон В.В., Горбатенко В.П. Авторитаризм / Юридична енциклопедія. – К.: видавництво “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 1998. – Т.1. – С.30.