Вступ

1. Зародження та розвиток естетичних уявлень у давній Греції

2. Етичні вчення Давньої Греції

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Естетична свідомість — частина суспільної свідомості, одна з його форм, елемент її структури. Те, що вона протягом тисячоріч не була виділена теоретично, як правило, змішуючись із художньою творчістю, нітрохи не зменшує її самостійної ролі в історії. Наприклад, в Давньої Греції естетичне розуміння змішувалось з філософським. Адже неможливо зрозуміти сутність мистецтва, ігноруючи його естетичну природу, зв'язок із красою, ідеалом. Цей ціннісний аспект уводить дослідження мистецтва в сферу філософії. Як правило, на практику естетика виступає в якості визначеної філософії мистецтва.

Стародавні греки мали жваві зв'язки зі Сходом. Немає нічого дивного, що вони широко використовували науковий і художньо-естетичний досвід східних народів. Давньогрецька філософія, естетика, мистецтво являють собою новий етап у розвитку світової цивілізації. У Древній Греції естетична думка відокремилася від міфології й розвивалася разом з наукою й філософією.

На відміну від теперішнього часу, у розряд мистецтва попадали типові ремесла (плотницька справа, гончарне виробництво, кораблебудування, ткацтво й т.п.), і багато наук (арифметика, астрологія, діалектика) і те, що новоєвропейська естетика віднесла до мистецтва, тобто "образотворчі мистецтва" (поезія, драматургія, що виконується музика, живопис, архітектура), мистецтва як концентроване вираження естетичного досвіду.

У Древній Греції зложилося мистецтво, перейняте вірою в красу й велич вільної людини — громадянина поліса. Твору грецького мистецтва вражали наступні покоління глибоким реалізмом, гармонійною досконалістю, духом героїчного життєствердження й поваги до достоїнства людини.

1. Зародження та розвиток естетичних уявлень у давній Греції

У Древній Греції розквіт естетичної думки відноситься до VІІ- ІІІ століть до нашої ери. Енгельс відзначає, що для мислення давньогрецьких філософів характерно наступне: загальний зв'язок явищ не доводиться в подробицях, вона є для них результатом безпосереднього споглядання. У цьому й недолік, і перевага їх над пізнішими філософськими школами. Їхнє мислення схоплювало загальний зв'язок явищ у діалектичній формі. Цей висновок ставиться й до естетичних поглядів греків. Уже в Гомера й Гесіода ми зустрічаємо такі естетичні категорії, як прекрасне, гармонія, міра. Але в теоретичній формі найбільш ранню розробку естетичних категорій починає піфагорійська школа. У цій ідеалістичній філософії число вважалося душею миру. Миром управляють числа. Разом з тим, вони вважали, що у світі десять протилежностей, які породжують гармонію. Гармонія чисел є, на їхню думку, якась об'єктивна закономірність, що визначає стан миру в цілому. Мир, космос є якась упорядкована єдність. Практичним підтвердженням числової гармонії миру зі створена ними теорія математичних основ музичних інтервалів. Вони встановили, що якісна з музичного тону залежить від довжини звучної струни. І встановили математичні відповідності музичної гармонії: октава 1:2, квінта 2:3, кварта 3:4. Гармонію вони визначали як згода незгодних, тобто як єдність протилежностей. На їхню думку, гармонія досконалості, краса суть те саме . Виходячи із цього подання про будову миру, космосу вони розробляли свою теорію музичного виховання людини, теорію впливу музики на вдачі, страсті, на духовне й фізичне здоров'я людини. Геракліт Ефеський також уважає, що краса є гармонія, а гармонія є єдність протилежностей. Гармонія й міра в нього — загальні закони, закони світобудови. Він приводить такий приклад краси та гармонії: музика, змішуючи в спільному співі високі й низькі, протяжливі й короткі голоси створює гармонію, красу. Для грецької філософії взагалі характерне бачення естетичних якостей, як властивому миру в цілому. Об'єктивна основа прекрасного виводиться ними із загального пристрою миру, бачиться як загальна закономірність миру.

Сократ (470 — 339 р. до н.е.) відійшов від принципу об'єктивності. У центрі його з людина. Він світ розуміє телеологічно: все має метою користь людини. Естетичні якості в нього визначаються цілями людини. Те, що не пристосовано для справи, для користі, то не може бути прекрасним. Але разом з тим він прийшов до розуміння зв'язку етичного й естетичного. Для нього ідеалом є прекрасний духом і тілом людина. Це сполучення греки називали калокогатією. Звідси завдання мистецтва по Сократові складається в створенні силою творчої уяви ідеалу людини. Сам Сократ починав як скульптор і добре розбирався у творах мистецтва.

За Платоном ( 428-427 — 348-347 рр. до н.е.) предметний світ, у якому ми живемо, не є щире буття. Справжнє буття властиве духовним сутностям, "ідеям". Ідеї — прототипи почуттєвих предметів. Почуттєвий мир — відбиття понадчуттєвих ідей. Найважливішою проблемою в його естетичних поглядах виступає проблема прекрасного. У діалозі "Гіппій Великий" він приходить до думки, що прекрасне не зводиться до задоволення, не втримується в дорогоцінному матеріалі, не є корисне, придатне. І порушує питання про "прекрасний для всіх і завжди, про прекрасний як такому". Розглядаючи наше споглядання, він показує, що людина йде від милування фізичним тілом до милування прекрасною душею, роботою думки, піднімається до споглядання ідеального миру. Справді прекрасне для Платона може перебувати тільки у світі ідей. У такій містичній формі Платоном поставлене дуже складне питання про природу краси. І намічений шлях його рішення. Людина тільки прилучається до миру ідей. Але він прилучається до цього миру ідей не в почуттєвої, а в логічній, раціональній формі, за допомогою розуму, а не зовнішніх почуттів. Тому в нього почуття не дають щирого пізнання. Почуття й розум як би роз'єднані. Тому Платон не пішов розвивати цю думку далі. Але питання він поставив і кілька кроків зробив у напрямку рішення загадки естетичного. Тут є ще одна тонкість. Мир ідей для індивіда в суспільстві дійсно є щось об'єктивне. Тому що дії всіх інших індивідів, сукупність взаємодії людей у суспільстві відбувається на основі ідей. Люди у своїх діях об'єктивують свої ідеї. Тому для індивіда мир культури, у тому числі й духовній культурі, є щось існуюче поза його свідомістю, як щось об'єктивне. Кожний з нас змушений що-небудь конкретне, одиничне бачити, сприймати як певне ідеєю. Ми сприймаємо стілець, стіл, кімнату, розміщення предметів, свої й чужі дії, учинки, всю дійсність як прояв тої або іншої ідеї. Через ідеї, як бачимо, Платон геніально побачив проблему, геніально відчув шляхи її рішення, але його світогляд мав одну оману, що спотворило шлях рішення проблеми: мир ідей існує поза свідомістю людства. Так, він уважає мистецтво тінню тіні, тому що художник пізнає мир почуттями, тобто пізнає не мир ідей, а мир одиничних, почуттєвих предметів. Тому художник не може осягати істину. Правда, Платон прав, визначаючи мистецтво як почуттєве пізнання, прав він і в тім, що поет впливає на емоційну сферу. Але він іде від природи мистецтва, тому що вважає, що тільки раціональне є справжнє пізнання.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) визначає прекрасне як міру, порядок, гармонію. Буття він уважає прекрасним безвідносно до чого б те не було. Воно є абсолютно прекрасне. Саме по собі прекрасне, краса зв'язується їм з такими поняттями, як злагодженість, домірність, визначеність. Для неї повинна бути характерна обмеженість величини. Вище прекрасне є людина. І тут важливо, по Аристотелю таке поняття як органічна цілісність. Він розрізняє благе (добро) і прекрасне й вносить значний вклад у розуміння природи мистецтва. Філософ дотримується теорії мимесиса, наслідування, відтворення.

Поняття катарсису обговорювалося задовго до його появи в Аристотеля й було застосовно до сприйняття різних видів мистецтв. Сам же Аристотель розробляв теорію катарсису як одного з найважливіших компонентів мистецтва трагедії. Катарсис, по думці Аристотеля — це очищення від афектів через страх і жаль трагічній дії.

Категорія катарсису відзначена увагою естетичної науки, у тому числі й новітньої. Коли дослідники міркують про аристотелівське поняття катарсису, то доходять висновку про єдиний духовний осередок у ньому як эстетического, так і етичного моменту. Разом з тим, у природі й процесуальних механізмах катарсису дотепер таїться багато загадок. Дійсно, смертельні сутички, життєві катастрофи й втрати, трагічні розв'язки й раптом — почуття очищення й задоволення. Міркуючи над цим парадоксом, ряд учених підкреслюють важливість такої умови виникнення катарсису як відчуття власної безпеки. З одного боку, ми ставимо себе на місце героїв, а з іншого боку — ми ні на мінуту не забуваємо, що перед нами — вигаданий мир, художній твір, що це все відбувається не з нами. Відчуття себе учасником і, одночасно, глядачем — важлива особливість повноцінного художнього переживання й катарсису.

Аристотель також пише про художню правду. Про відтворення силою творчого відображення життєвих характерів, типів. Він першим розробив класифікацію мистецтва: мистецтво руху й мистецтво спокою. Мислитель відмінюється до думки, що через мистецтво виникають такі речі, форми, які перебувають у душі художника. Прекрасна форма не існує "загодя", вона є результат продуктивної здатності самого художника. Це вже новий мотив у розумінні природи прекрасного й художнього. Підкреслюючи очевидну своєрідність художньої реальності в порівнянні з дійсним миром, Аристотель ставить проблему співвідношення правди й правдоподібності в мистецтві. Правдоподібність виникає як результат митецького копіювання реальності, усього того, що існує поза мистецтвом. Правда в мистецтві — щось інше, варте вище правдоподібності; вона й персоніфікує фактично особливий художній зміст, на вираження якого й спрямовані зусилля художника.

Він створив теорію трагедії. У трагедії Аристотель розрізнив: фабулу, характери, думку, ідею, словесні вираження, музичну композицію, сценічну обстановку, зав'язку, кульмінацію, розв'язку. Визначив творчий процес художника як процес інтелектуальний. Їм також розроблена теорія катартичного впливу мистецтва на глядача. Сприймаюче мистецтво випробовує протилежні почуття. Скажемо, при сприйнятті трагедії можна зрозуміти одночасно й страх, і жаль. Це приводить до очищення його від афектів і низинних страстей. Глядач дивиться відстороненого й у той же час здатний взяти участь в інші, здатний до співчуття.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідає вчення про безсмертя душі і метемпсихоз – можливість душі втілюватися у будь-яке тіло. Згідно з цим ученням для «оживлення», «переселення» душі треба пройти через очищення – катарсис, вищою формою якого є опанування музично-числової структури Космосу. Піфагорійці виробили поняття «тетрактид» – сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, яка включає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4 : 3).

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися творчо використовувати його філософсько-естетичні положення для більш глибокого опанування художніх можливостей конкретних видів мистецтв: музики, поезії, скульптури.

Ксенофан (бл. 570 – після 478 до н. е.) народився у місті Колофон. Відомо, що він прожив понад 90 років. У роки перської навали залишив рідне місто і мандрував містами Еллади та Великої Греції. Поетична творчість Ксенофана була багатоманітною. Він писав елегії, ямби, поеми. Окремими творами поета захоплювався О. С. Пушкін. Особливою популярністю користувалися епіграми Ксенофана, в яких він висміював недоліки людей: пияцтво, зажерливість, нещирість.

Значний інтерес викликає творчість засновника елейської філософської школи Ксенофана. Він був мандрівним поетом, і його філософські ідеї мали естетичний характер. Свідченням цього є передусім віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є водночас зразком поезії VI ст. до н. е. При цьому Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини. Він вважав, що почуття формують лише «приблизну» думку, і «ми будемо помилятися, якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання сприяло утвердженню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало довіру до міфології як пануючої у ті часи форми світобачення.

Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму критики богів, адже боги наділялися усіма тими недоліками, які засуджувалися людьми: хтивістю, марнославством, облудливістю, пияцтвом тощо. Поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забобонність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і нехтували життям звичайної людини. Він був переконаний, що «не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів – вигадки минулих часів», а треба возвеличувати тих, хто «виявляє пам'ять та постійність щодо доброчесності».

Емпедокл (бл. 490 – бл. 430 до н. е.) народився у місті Акрагант, розташованому поряд з містом Сіракузи – найбільшим портом Сицилії. Молодість Емпедокла збіглася з розквітом рідного міста, політичне, економічне і культурне значення якого зростало внаслідок занепаду східних районів Стародавньої Греції, які потерпали від греко-перських воєн. Емпедокл був відомий як філософ, політичний діяч, поет, оратор, лікар, засновник італійської медичної школи. Морально-психологічний вплив Емпедокла на сучасників був настільки значним, що він отримав прізвисько «чудотворець». Емпедокл – автор двох філософських творів: «Про природу» та «Очиїцення» якомога повніше розкритися грецькому авторові. По-друге, творчість Ксенофана сприяла подальшим розробкам як у сфері філософії, так і в поетичній творчості.

Ще одним яскравим прикладом впливу ідей Піфагора на грецьку культуру є творчість Поліклета (V ст. до н. е.) – скульптора і письменника. Ідеї Піфагора він намагався використати як у розробці проблем художньої творчості, так і в практиці створення скульптур. Цікаво, що Поліклет і свою теоретичну роботу, і скульптуру назвав «Канон», підкреслюючи цим нерозривність теорії і практики в позиції митця.

Спираючись на піфагорійську «філософію чисел», Поліклет розробив регулятивні норми зображувальної діяльності скульптора, шляхи втілення фізичного стану конкретного живого тіла, симетрію, співмірність його частин. Математичні вимоги щодо конкретного скульптурного твору Поліклет намагався співвідносити із загальними законами пропорційних відношень Космосу.

Становленню перших естетичних уявлень сприяли також ті теоретики, які розробляли проблеми філософії, естетики, мистецтва з дещо інших позицій, ніж ті, які запропонували Піфагор та його послідовники.

У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона (перша половина V ст. до н. е.) – видатного лікаря і натурфілософа. Вважають, що Алкмеон був першим ученим Стародавньої Греції, який розмежував мислення і відчуття. Він стверджував, що сприйняття – це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття, а далі – до мозку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла, який зазначав, що як нижчий рівень почуття існують відчуття, які підкоряються принципу «подібне пізнається подібним», а єдність відчуття – почуття вже формують більш широкі сили – Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, однак просторово визначені. Поперемінні переваги тієї чи іншої сили обумовлюють циклічний хід світового процесу.

Особливого значення Емпедокл надавав людському оку, яке, на його думку, складається з двох частин: вогню і води. Сприймання предметів відбувається завдяки тому, що вогонь і вода з ока через пори виходять назовні й стикаються із зовнішнім «струмом» – відбитками предметів. Отже, споглядання речей – це не пасивний стан ока, а його активна діяльність. Аналіз специфіки «бачення» світу вплинув на інтерес Емпедокла до кольорової символіки, що стимулює емоційне переживання: вогонь дає змогу сприймати білий колір, а вода – чорний. Емпедокл не лише продовжує попередню традицію вивчення природи і значення чуттів, а й оперує таким поняттям, як «катарсис» (очищення), і наголошує на морально-етичній природі процесу очищення.

Слід зазначити, що подальша розробка катарсису (а це поняття згодом набуло особливої теоретичної ваги в естетиці) пов'язана з іменами Арістотеля, Вінченцо Маджі, який у 1550 р. зробив коментарі до «Поетики» Арістотеля, П. Джаколіні, автора роботи «Про очищення трагедії» (1586) та ін.

Катарсис з часом набув надзвичайно широкого тлумачення і розглядався як засіб морального перевиховання людини, як отримання естетичного переживання в процесі її морально-етичного удосконалення. Сьогодні існують релігійні та медичні концепції катарсису. Водночас значна увага приділяється суміжним поняттям: «страх», «відчай», «афект», «співчуття» тощо.

Вивчаючи найдавніші етапи становлення предмета естетики, важливо зрозуміти, що вже на початку історії науки були вироблені поняття, які охоплювали об'єктивні процеси. Ці поняття закріплювалися, отримували подальше теоретичне осмислення і поступово формували понятійний апарат естетики.

У III ст. до н. е. теорія чуттів набуває завершеного для свого часу викладу у працях яскравого представника перипатетичної школи Теофраста (бл. 370 – 288 чи 285 до н. е.). «Почуттєва» спрямованість поглядів філософа властива його праці «Про відчуття», дослідженням «Про благочестя» та «Етичні характери». Впродовж десятиліть перипатетична школа об'єднувала чимало теоретиків, наукові інтереси яких сягали від теорії музики (Арістоксен), історії і теорії держави (Дікеарх) до фізики та астрономії (Стратон з Лампсака та Арістарх Самоський). Широта наукових інтересів була властива і для Теофраста, який передусім цікавився конкретною людиною. Свідченням цього є намагання вченого створити універсальний каталог людських характерів, які найповніше відбивали б вдачу людини. Теофраст описує звички, манеру поведінки підлабузника, скнари та ін. Він намагається визначити риси, які передавали б характер відчайдушної людини і людини дріб'язкової, забобонної і неохайної та ін. Цей своєрідний каталог містить більше ніж 30 типів. Слід зауважити, що ця робота мала значний вплив на художню творчість тогочасних письменників, які користувалися психологічними характеристиками Теофраста.

При аргументації ролі почуттів у формуванні предмета естетичної науки привертає увагу і правило «золотого перетину».

Правило «золотого перетину» – геометричне, математичне співвідношення пропорцій, за якого ціле так відноситься до своєї більшої частини, як більша до меншої. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення 5:8=8:13=13:21=21:34 .

Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, відмічені пропорційністю, справляють приємне зорове враження. Парфенон Стародавньої Греції, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», – чи не найпереконливіший зразок його практичного застосування.

Слід також враховувати, що теоретико-практичний інтерес до «золотого перетину» не обмежується давньогрецькою естетикою. Наприклад, в епоху Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики й митці епохи Відродження намагалися знайти «абсолютну», «ідеальну» геометричну основу краси. Типовим при цьому є трактат відомого італійського математика Луки Пачолі (бл. 1445– 1509) «Про божественну пропорцію». Теоретик стверджував, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів».

Віддаючи належне правилу «золотого перетину», слід зазначити також помилковість його абсолютизації, адже сліпе слідування «геометризованій» красі механізує це складне поняття; пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб наголосити на значенні зору в формуванні естетичного почуття. Відомо, що існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є основою тлумачення (математичного) пропорцій. Серед різних гіпотез виділимо точку зору, згідно з якою пропорція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджувати, що свідомо чи інтуїтивно греки дійшли до «золотого перетину» через природжені можливості людського ока, і природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Пояснення поняття «естетика», розгляд процесу становлення перших естетичних уявлень показують, наскільки самобутньою виявилася сфера людських почуттів, наскільки специфічною може бути реакція людини на навколишню дійсність, на природу, що її оточує, на талановитий мистецький твір. Усе це аспекти естетичної науки, виділення предмета якої відбувалося поступово. І хоча межі предмета на перших етапах розвитку науки окреслені досить нечітко, проте «серцевина» власних проблем науки, яка формується, вже існує. Для естетики проблема чіткого обмеження предмета була особливо важливою, адже естетичне виявляється в усіх сферах людської діяльності.

2. Етичні вчення Давньої Греції

У розвитку давньогрецького суспільства виокремлюють гомерівський період (XII—VI ст. до н. е.), який характеризують патріархально-родові відносини і відповідна їм мораль і післягомерівський період (VI ст. до н.е. — V cт. н. е.), що позначився активним розвитком ремесел, товарно-грошових відносин, використанням рабської праці. Нові суспільно-економічні відносини покликали до життя адекватні їм норми моралі, витісняючи мораль, яка ґрунтувалася на патріархальних засадах. Суперечність між родовою мораллю, що відживала, і мораллю рабовласницького суспільства породила різноманітні дискусії, привернула увагу мислителів до проблем етики. Ця суперечність і відповідні моральні конфлікти відображені в міфах і творах поетів Гомера та Гесіода, драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, у перших філософських ученнях. Гесіод, наприклад, протиставляв спосіб життя (зокрема, моральні стосунки) людей золотої доби і своїх сучасників — людей залізної доби, оспівував працю хліборобів.

Перші античні філософи — Фалес, Анаксімандр, Анаксімен (мілетська школа), які деміфологізували картину світу, цікавилися насамперед натурфілософськими (лат. natura — природа і філософія) проблемами, однак деякі їх думки стосуються проблеми внутрішнього світу людини. Загалом у Давній Греції було багато етичних ідей, концепцій, учень. Найпомітнішими серед них є етика Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, а також етичні вчення стоїцизму та скептицизму.

Початки філософської рефлексії над проблемами моралі чітко простежуються в Давній Греції епохи Гомера та Гесіода. Відлік часу у 200 років, що відділяє двох поетів, розкриває суттєву зміну уявлень про цінності життя. В епосі Гомера (XI—IX ст. до н. є.) основна увага зосереджена на уславленні таких добро-чесностей, як фізична сила, мужність, військова доблесть. У поемах Гесіода (VIII—VII ст. до н. є.) утверджуються сумлінна праця, помірність у задоволеннях, простота в побуті. Основний принцип поведінки, що утверджується Гесіодом та його сучас¬никами, — "дотримуватися міри в усьому".

До осмислення моральних проблем спонукав стиль життя давніх греків. Перевага ідеї аго ну (змагальності) на усіх рівнях життя ставила особу перед необхідністю вибирати вчинки та нести відповідальність за їх наслідки. Це змагання у здобутті слави на полі бою чи в Олімпійських іграх; у державному управлінні чи у художньо-мистецькій творчості (змагання ліричних поетів, драматургів тощо). На засадах змагальності будувалися політичні стосунки міст-держав та різних політичних партій у межах міст-держав. Особливої актуальності набували питання про справедливість, моральну доброчесність, міру вчинків тощо. З потреби їх розв'язання складається давньогрецька етика.

Діоген Лаертський говорить про десять шкіл з етики у Давній Греції: академічна (засновник Платон), кіренська (Арістіп Кіренський), елідська (Федон Елідський), мегарська (Евклід Мегарський), кінічна (Антісфен Афінський), еретрейська (Менедем Еретрейський); діалектична (Клітомах Карфагенський), перипатетична (Арістотель Стагірійський), стоїчна (Зенон Кітій-ський), епікурейська (Епікур).

Розмаїття ідей, що проголошували тогочасні філософи, видно уже з назви творів. Так, у працях Геракліта (VI—V ст. до н. е.), при тому, що тут переважає натурфілософська проблематика велика увага зосереджена на питаннях етики. Серед його праць називають трактати: "Про справедливість" (3 книги), "Про помірність", "Про благочестя" (5 книг), "Про щастя", "Про владу", "Про любов, або Кліній", "Закони і те, що до них належить" та інші. Понад 10 трактатів з етики нараховує творча спадщина Демокріта, зокрема: "Про душевний стан мудреця", "Про гідність мужа, або Про добродійність", "Про душевний добробут". Велика увага приділяється етичній проблематиці в працях Платона та Аристотеля — двох найвизначніших філософів класичного періоду грецької античності. В спадщині Платона близько 17 трактатів з етики; у Арістотеля — 25.

Висновки

Становлення перших естетичних уявлень, співвідносне з тими значеннями, яких взагалі давньогрецька філософія надавала людським почуттям. Аналіз почуттів, спроби їх класифікації, виявлення протилежних чуттєвих сил є важливим складником філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Феофраста. З їхніх роздумів щодо природи почуттів виокремились визначення почуття прекрасного та потворного, трагічного та комічного. Визначившись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відбиваючи як надбання, так і прорахунки давньогрецької філософії. Перші спроби використання почуттів як основи для осмислення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.

Піфагор (бл. 580–500 до н. е.) народився і тривалий час жив на острові Самое. Пізніше через політичні переслідування прихильників тиранії Полікрата Самоського переїхав до Італії і жив у місті Кротон. Саме в Італії виник піфагорійський союз – об'єднання учнів і послідовників Піфагора. Спочатку піфагорійське вчення передавалося лише усно, а пізніше учень Піфагора Філолай зробив перший письмовий виклад піфагорійських ідей, які ґрунтувалися передусім на «філософії чисел».

Піфагор ототожнював поняття «гармонія», «досконалість» і «краса», а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці шукали навіть у розташуванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася почуттєва природа цього мистецтва, його зв'язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з визначенням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор багато зробив для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприйняття музичного твору. Естетично особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.