Вступ

1. Філософський світ Арістотеля

2. Естетична теорія Арістотеля

3. „Поетика” Арістотеля

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Поетика (грец. poietike — майстерність творення) — один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентуації у зв'язку із еволюцією художньої літератури.

В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика» Арістотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання художньої форми.

Арістотель жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких держав-міст досягла найвищого розквіту і почала поширюватись разом із завойовницькими війнами Александра Македонського далеко за межі Балканського півострова. Культура Еллади проникає в Єгипет, Персію, Межиріччя Тигру і Євфрату, Середню Азію та Індію.

На долю Арістотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки його геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із великих енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.

Арістотель вплинув на весь подальший розвиток наукової і філософської думки. Його твори стосувалися практично всіх галузей знання того часу. Зібрав і систематизував величезний природничо-науковий матеріал своїх попередників, критично його оцінив, виходячи зі своїх філософських поглядів, і сам здійснив ряд глибоких спостережень.

„Поетика” Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос, лірику і драму.

Тема: „Естетична теорія Арістотеля . Арістотель „Поетика”.

1. Філософський світ Арістотеля

Найвидатніший учень Платона Арістотель (384-322) походив з міста Стагіри в Півн. Греції (тому "Стагіріт"), Довгі роки (366-357) він пробув в академії як учень та викладач, але по смерті Платона залишив Атени та подався до Малої Азії, а потім зробився вихователем наступника македонського трону, Олександра (пізніше "Великого"). Закінчивши виховну працю, Арістотель повернувся до Атен, де заснував власну вищу школу — "ліцей" (чи лікей, також "перипатетична" школа), де працював від 333 до 322 р., до смерти. Вже в раніші роки свого життя Арістотель писав діялоги. В ліцеї Арістотель почав писати трактати, або замітки для власних викладів, які видано щойно по його смерті (можливо, що серед них є й записки його викладів, писані слухачами). З діялогів залишилися лише уривки, з пізніших творів страчена лише частина [7, с. 4].

Арістотель був ученим універсальним: він залишив трактати з галузі логіки та теорії поезії, з зоології та фізіології, з астрономії та історії права, В них зібрано величезний матеріял, що, розуміється, почасти перестарів; але за деякі помилки відповідає не Арістотель сам, а ті фахівці (наприклад, лікарі), що постачали йому матеріял. Розглянемо його філософічні твори за порядком:

Найбільші заслуги має Арістотель в галузі логіки. Тут 2200 літ дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу ("силогізм"), теорію викладу ("топіка") тощо [4, с. 11].

Окремий твір присвячує Арістотель найвищим поняттям, яким є підрядні усі інші. Цих "категорій" є десять:

1. субстанція (усія),

2. кількість,

3. якість,

4. відношення (реляція),

5. місце, 6. час,

7. положення,

8. посідання (габітус),

9. діяння або чинність, активність,

10. терпіння, пасивне приймання ззовні. — Арістотель подає також перший (дуже загальний) поділ наук (теоретичних, практичних та поетичних — ми б сказали "технічних") [4, с. 12].

Значення пізнання в людському житті на погляд Арістотеля є дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання ("теорія" в грецькій мові є наглядання, неабстрактне мислення) є найвища ціль життя, пізнання — божественна форма життя людини. В пізнанні Арістотель розрізняє різні ступені:

1. Практичне вміння ("техне"), що, розуміється, базується на знатті про об'єкти, на які спрямована практична чинність;

2. розумування ("фронезіс");

3. наука;

4. мудрість ("софія");

5. розум ("нус"), що є продуктивна сила пізнання [4, с. 14].

В уривчастих трактатах обговорює Арістотель загальні проблеми теорії буття. Ці практики дістали випадкову назву "метафізики", де уміщено було їх у збірки творів Арістотеля поза ("мета") фізикою.

Переглядаючи всі різноманітні питання, що Арістотель їх освітлює в "метафізиці", можемо сказати, що маємо тут справу головно з уявленням про те, що буття піднімається в кожній сфері ступенями "догори". Арістотель ще менше, аніж Платон закінчив "систему філософії" (як не зробила цього й більшість визначних філософів); тому ми можемо лише на кількох прикладах з'ясувати характер його філософічних поглядів [4, с. 14].

Як Платон розрізняє матеріальний, смисловий світ та правдиве ідеальне буття, так Арістотель протиставляє "матерію" та "форму" (по грецьки "морфе" — пор. слово "морфологія"); так само протиставляє він і "матерію" та "ціль" ("телос" — пор. слово "теологія") в кожній речі. Арістотель полемізує проти того, що Платон відділює ідеальне буття (він говорить здебільше не про "ідею", а про "ейдос" — вигляд, постать речі, обидва слова походять від того самого пня) не поза речами, але в речах самих [4, с. 15].

До найважливіших протиставлень понять у філософії Арістотеля належить протиставлення "можливого" ("динаміс") та "дійсного" ("енергія"): можливе ще не дійсне, а є лише непевна, небезпечна остаточно форма буття; нпр. дитина є можливість усього, що може з неї розвинутись, якщо дитина зробиться дорослою людиною; тим часом, як "дійсність" є завершення, досконалість та певність, сталість, а тим самим обмеженість, бо доросла людина не може вже так легко змінити свою мову, професію тощо [4,с. 16].

Але між можливістю та дійсністю, на думку Арістотеля стоїть "ентелехія" (слово, мабуть, вигадане Арістотелем), себто процес завершення, в якому ніби мета, ціль розвитку є присутня як рух, зміна, що має певний напрям ("до мети") [4, с. 16].

Важливе є і розрізнення типів причин у Арістотеля — в кожній речі, що постає, маємо чинні:

1. причину матеріяльну,

2. причину формальну (про форму див. вище),

3. причину чинну,

4. причину кінцеву, або цілеву ("кавза фіналіс") [4, с. 16].

Арістотель пояснює цей розподіл, як і більшість інших, на прикладах, взятих з галузі природи та мистецтва. Різьбар працює над статуєю: "причини" повстання статуї є:

1. той матеріял, з якого її сформовано,

2. та форма, яку помалу дістає матеріял, та яка вже є, як уявлення, в думці різьбаря,

3. ті рухи, якими різьбар "оброблює" матерію (мармур, глину, дерево…),

4. та мета, до якої ці рухи прямують, — утворення статуї [4, с. 17].

Так само дитина, що росла, перетравляє всяку матерію (виживлення) та дістає до душі "матеріял", ззовні вони входять в склад тіла й душі, дістаючи певні "форми" (тіла та душі); чинними причинами росту та розвитку є різні процеси в організмі дитини (ріст); кінцева причина є доросла людина, бо всі процеси тілесного, а ще більше душевного розвитку спрямовані на певну ціль — дорослу людину (доросла людина є, отже, в цьому сенсі — причиною буття дитини, причиною того, що робиться з дитячим тілом та душею) [4, с. 18].

Тенденція до розподілів та розрізнення у Арістотеля приводить до розрізнення різних шарів душевного буття (рослинна душа тощо), різних форм розуму (пасивний та активний) тощо. Маємо в цілому систему, що складається з різних ступенів, — такі системи звемо "гієрархічними" [4, с. 18].

Система Арістотеля, зокрема, узгляднює рух, розвиток, перехід між різними ступенями та формами буття. Всяке нижче буття має стремління до переходу до вищого, так би мовити — стремління наблизитись до досконалости, до "ідеалу". Всяке нижче буття ніби "любить" вище, стремить до нього (пор. "Ерос" Платона; зовсім інакше в християнстві!). Цілий світ є органічне ціле, зв'язане такими переходами, посередніми формами, ступенями [4, с. 18].

„Фізика” Арістотеля, система світу в його уявленні, є підсумок античної науки і в основі своїй протрималася 1500 років. Якщо пізніше вона може й затримувала розвиток науки, то винен в цьому не Арістотель, — в перші часи вона була найновішою системою поглядів на світ [4, с. 18].

Світ Арістотель уважає обмеженим, в центрі стоїть земля. (Були в античності й теорії геліоцентричні, що припускали, що Земля рухається навколо Сонця, як це думали деякі пітагорейці, але цій теорії суперечили відомі тоді факти — наприклад. відсутність паралаксу зір). Світ складається з чотирьох елементів (земля, вода, повітря, вогонь), з яких має своє природне місце в космосі (від центру в тім порядку, як перераховано вище). Рухи тіл, наприклад, той факт, що важкі тіла падають, а легкі піднімаються догори, з'ясовується в тенденції елементів прийти до своїх природніх сфер, інші рухи повстають під впливом сил. Поза межами "земного" ("підмісячного") світу знаходяться планети (сім, рахуючи також Сонце та Місяць) і зорі. Вони всі рухаються шляхами, що є складеними комбінаціями кіл ("опіцикли", 55 різних рухів). Рухи планет походять від постійної чинности "першого рухача", Бога (див. далі). Ці уявлення, власне, є енциклопедією тодішнього знаття, його, щоправда, Арістотель освітлює з певного філософічного пункту. Більше нового додає він головно в філософічному освітленні загальних питань: проблеми руху та зміни в "фізиці" (книзі під цією назвою). Конкретний матеріял тодішнього природознавства він значно поповнив (здається, при допомозі матеріялу, що постачав йому його колишній учень, Олександр Македонський в своїх зоологічних трактатах) перший заступник Арістотеля в Ліцеї, Теофрест продовжив працю Арістотеля, написавши опис рослин, що, на жаль, втрачений) [4, с. 20].

До певної міри корелятивною частиною до "фізики" є теологія Арістотеля, що її викладено почасти в "метафізиці", почасти в інших книгах Арістотеля. Бог є для Арістотеля корелятивне поняття до світу: він є чиста "енергія" — дійсність, без елементів можливости, він є чиста форма — без матерії: це значить, що Бог є незмінний, вічний (неподільний, без усякої здібности та потреби щось приймати ззовні, "страждати"), а по-друге, цілком нематеріяльний. До того він є "рухач", а саме "перший рухач" цілого світу: усі рухи, зміни в світі залежать від якихось причин, — повинна бути перша причина цих змін — ця перша причина і є Бог "перший" та "нерухомий" (як це слідує з його характеристики, як чистої енергії) "рухач" [4, с. 21]. Арістотель, щоправда, не говорить ніде про утворення світу Богом. Але Бог є ніби остання ціль, мета, до якої все прямує; як така найвища остання мета він є найдосконаліше, себто найкраще та найліпше (добре) буття. Арістотель кладе ще більший притиск, аніж попередні філософи, на те, що Бог є лише єдиний самовлядець світу. Монотеїзм досягає у Арістотеля найвищого ступеня розвитку в античній філософії [4, с. 21].

Арістотель подав і виклад "політики" (окремий твір, під цею назвою), як підготовчу працю до неї він написав історію 158 грецьких конституцій; з них головну — Історію атенської конституції знайдено в кінці минулого віку серед папірусів новознайдених. Хоч людина і є за Арістотелем "політична (себто суспільна, соціальна, така, що творить державу) тварина", але в нього держава не дістає такої самовлади над індивідуумом, як це є у Платона. Та Арістотель і не утопіст: він не малює образу ідеальної держави, а подає теорію усіх форм державного устрою — позитивних і негативних (це зробив, до речі, також і Платон) [4, c. 22].

Ідеал Арістотеля помірковано демократичний, але він визнає в окремих місцях і окремі позитивні риси інших державних устроїв. В кожнім разі він цінить та хоче охоронити права окремої людини і її свободу: держава є спільність рівноправних ("рівних") з метою досягнути, можливо, досконального життя. Також родину та окрему (сільську) громаду він вважає самостійними, цінними елементами держави, що також заслуговують на певну свободу та на увагу до їх інтересів. Цікаво, що в Арістотеля зустрічаємо погляд на рабство, як на природне установлення — раби знаходяться, на його теорію, поза межами суспільства, він дивиться на них лише як на власність громадян. Арістотель бачить вагу та значення виховання, але і тут не йде за утопічними програмами Платона [4, с. 22].

2. Естетична теорія Арістотеля

Характеризуючи буття Бога, Арістотель в традиції грецької філософії вважає його істотою виключно раціональною, розумною — основна його чинність є мислення.

Тут Арістотель, здається, нав'язується на вчення Анаксагора про Дух, "нус", що править світом. Приписуючи Богові і блаженство, а саме найвищу його ступінь, Арістотель тим самим визнає Бога індивідуальною духовною особистістю. І в цьому пункті Арістотель найбільш з усіх старовинних філософів-монотеїстів наближається до християнської науки [7, с. 58].

Окрему вагу Арістотель присвячує людській душі (трактат "Про душу"). Головну увагу він зупиняє на означенні поняття душі; продовжуючи тут думки Платона, він подає означення душі в найбільшій протилежності до матеріяльного буття, до тіла — душа є цілком єдине, неподільне буття. В певному розпорі, одначе, з цим означенням стоїть розрізнення різних форм душевного буття: рослинної вегетативної душі, що є активним чинником в процесах життя тіла; душі, що приймає враження (сенситивна душа); нарешті розумної душі, що є носієм вищих психічних процесів. Пізніш цей поділ форм душевного життя привів до вчення про різні душі, що разом живуть в живих істотах, зокрема в людині. Душа є ентелехія живого тіла, себто той активний чинник, що оживляє тіло, керує усіма процесами в ньому, але поза тим має певні нетілесні функції (зокрема пізнавальні, що їх Арістотель вважає найвищими). Душа безсмертна: знову не без підстави в неясностях означення Арістотеля, у пізніших арістотеликів постало почасти уявлення про смертність душі, — для Арістотеля самого безсмертні лише найвищі функції, ніби лише "частина" душі. Арістотель освітлив також низку конкретних психологічних питань, зокрема психологію пізнання [7,c. 59].

Велику увагу присвячує Арістотель і етиці (головний твір "Нікомахова етика"). Освітлення етичних питань він веде на конкретному матеріялі, змальовуючи різні типи людської поведінки, різні типи (габітуси) людей, що мають ті або інші чесноти або пороки. Пізніше учень Арістотеля, Теофан, мабуть, виходячи з цього зразка, написав "Характери", збірку характеристик людських типів. До традиції перейшло твердження Арістотеля, що доброчинність є "середина" ("золота середина") між двома протилежностями, — недостатньою ступенню певної властивости та її занадто значним присиленням. Це треба розуміти в кожнім разі не як вимогу йти якимось середнім шляхом: "середина" в Арістотеля є до певної міри найвища форма даної психічної властивости. Так "мужність" є "середина" між боягузством та божевільною сміливістю, що обидві є моральні збочення (пороки), "поміркованість" — середина межи тупістю, байдужістю до всього, та "нестриманістю", "щедрість" — середина між марнотратством та скупістю і т. д. Арістотель, як вже бачимо з цих прикладів, знає значно більше чеснот, аніж Платон. Спис чеснот Платона він доповнює, зокрема важлива чеснота — типово грецька — є "великодушність" в сенсі певної душевної величі, що веде до вчинків великого масштабу, без зайвих та дріб'язкових застережень та сумнівів. Інші чесноти він розподіляє, як от "справедливість", в якій він вбачає дві форми: "розподільна справедливість" ("кожному своє") та "урівняльна справедливість", що виправляє ті хиби, недостачі, які існують або повстають через порушення законів. Досягнення доброчинности є — як в грецькій традиції взагалі — евдемонія, блаженство. До головних елементів його належить "приязнь" (філія), що до певної міри протистоїть чеснотам, як певне позитивне придбання людини. В грецькій традиції є також переконання Арістотеля, що чесноти, правильну "середину" межі хибними збоченнями знаходить розум. Отже, розум (знаття) залишається і в нього основним етичним чинником [7, с. 60-61].

Вибрані цитати Аристотеля:

Природа якісної зміни речі і її виникнення — одна і та ж.

Чи не тому зміна однієї речі на іншу буває безкінечною, що знищення одного — це і є виникнення іншого, і виникнення одного — це знищення іншого?

Є три сили душі, які головують над вчинком та істиною: почуття, розум та воля.

Мудра людина не тільки знає наслідки із принципів, але й володіє істинним знанням самих принципів.

Подібно до того, як на олімпійських змаганнях вінки отримують не найкрасивіші та найсильніші, а ті, хто бере участь у змаганні (адже переможці бувають тільки з їх числа), так і в житті прекрасного та доброго досягають ті, хто здійснює правильні вчинки. І навіть життя саме по собі приносить їм задоволення.

Добропорядність та порядна людина — це та, яка користується меншим від того, на що заслуговує.

Дружба найкращих людей базується на порядності, дружба більшості — на вигоді, а дружба людей грубих та банальних — на насолоді, яку вони отримують.

Найміцніша, найвірніша та найпрекрасніша дружба — це взаємна любов людей достойних, в основі якої, звісно, знаходиться доброчинність та благо. Доброчинність, на якій базується дружба, незмінна, так що незмінна й сама дружба.

Етична порядність залежить від задоволення та страждання: оскільки, якщо дурно ми поступаємо заради задоволення, то від прекрасних поступків відмовляємося, щоб уникнути страждань.

Розум полягає не лише у знанні, але й у вмінні використовувати знання на справі.

Честь — це нагорода, яку людина отримує за доброчинність.

Ті, для кого навіть честь — дрібниця, для тих і все інше (не має значення).

Ми втрачаємо відпочинок, щоб отримати відпочинок, і ведемо війну заради миру.

Майже всі тирани виросли із демагогів, які отримали довіру народу тим, що зводили наклеп на знатних.

У великому тілі прихована краса, а маленькі можуть бути граційними і пропорційними, але не прекрасними.

У справі виховання розвиток навичок повинен передувати розвитку розуму.

Найбільші злочини здійснюються від прагнення до надміру, а не до предметів першої необхідності.

Виховання потребує трьох речей: дару, науки та вправ.

Кожен може розізлитися — це легко. Але розізлитися на того, на кого потрібно і настільки наскільки потрібно і з тієї причини, з якої потрібно і так, як потрібно — це дано не кожному.

Як досягнути успіху учням? — Доганяти тих, хто попереду і не чекати тих, хто позаду.

Комедія зображає людей гірших, а трагедія — кращих, ніж ті, які існують насправді.

Краще досконало виконати невелику частку справи, ніж зробити погано в десять разів більше.

Початок — це більше, ніж половина справи.

Не потрібно вимагати від оратора наукових доказів, так само, як не потрібно від математика вимагати емоційного переконання.

Політика не створює людей, а бере їх такими, якими їх створила природа [1,c. 33-35].

3. „Поетика” Арістотеля

Естетичні уявлення та ідеї виникають на ранніх етапах розвитку людства. Досить часто вони пов'язані з магією слова. Свідченням цього є численні пам'ятки усної творчості різних народів, в яких ідеться про незбагненні, чарівні, цілющі властивості слова, що може надихати людину, вселяти віру в добро та справедливість чи, навпаки, викликати зневіру, переконувати в неможливості здійснення мрій.

Вавилон, Єгипет, Греція, Рим, Китай, Індія — це далеко не повний перелік давніх людських цивілізацій, які, кожна по-своєму, прагнули осмислити художню практику свого часу, значення слова в житті суспільства, сформулювати основні принципи розвитку літератури та мистецтва.

Особливого рівня літературознавство й естетика досягай в Стародавній Греції. Вагомий внесок у їхній розвиток зробили піфагорійці. Піфагорійський союз (астрономи, математики, філософи), фундатором якого став Піфагор (VI ст. до н. є.) значну увагу приділяв з'ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, вперше поставивши питання про об'єктивні засади прекрасного, а також про природу мистецтва. Піфагорійці передусім заявили про те, що мистецтво є наслідуванням природи. Вони ж знайшли відповідний термін для цього поняття — мімезис (від грец. μίμησιζ — наслідування). Сам Піфагор «користувався… віршами Гомера і Гесіода, виголошеними для виправлення душі» [3, с. 26], тобто вбачав у поезії певну магічну силу, яка могла лікувати людські душі. Очевидно, йшлося про початки розуміння мистецтва слова як засобу виховання громадян у суспільстві.

Про наслідування як творче переосмислення натури, а не зовнішнє копіювання життя, твердив Геракліт (бл. 544/542 — бл. 483 до н. є.). На його думку, художник творить зображення відповідно до оригіналу, але не повторює всіх його прикмет. Тобто, уже в античну добу порушувалося питання про художнє узагальнення дійсності. Про це йшлося й у працях Емпедокла (бл. 490-430 до н. є.) [3, с. 27].

Думку про наслідувальний характер мистецтва поділяв і Демокріт (бл. 460-370 до н. є.). Йому ж належать ідеї про роль натхнення у творчому процесі: «Ніхто не може бути добрим поетом… без душевного вогню і без деякого натхнення, свого роду божевілля» [3, с. 27]. Тоді ж стали обговорювати й проблему суспільної ролі мистецтва.

Досить цікавою в цьому напрямі видається суперечка героїв комедії Арістофана «Жаби» Есхіла та Еврипіда. Есхіл виступає прибічником принципів ідеальної поезії, вважаючи, що героями можуть бути тільки люди духовно і фізично сильні, шляхетні, наділені блискучим знанням мови, одягнені в розкішне вбрання. «Мусить поет, — заявляє Есхіл, — приховати негарне й ганебне, не виводить на сцену й не вчити цього» [3, с. 28]. Він дорікає Еврипідові за те, що героями його творів виступають блазні, блудниці, розпусники, негідники, на тлі яких навіть царі виглядають нікчемами. Еврипід виступає прибічником реальної поезії, він зовсім не прагне звеличувати своїх героїв, а зображує їх такими, якими вони були насправді.

Не всі філософи Стародавньої Греції стояли на позиціях визнання високого громадянського призначення мистецтва. Негативно до цього ставився учень Сократа — видатний мислитель античності Платон (бл. 428/427 — бл. 347 до н. є.). Він вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком, тінню надчутливих ідей. На підтвердження цієї думки наводить притчу про печеру. «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, в якій по всій її довжині тягнеться широкий отвір. З малих літ у них там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зрушити з місця, і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голови через ті кайдани вони не можуть. Люди повернуті спиною до світла, що йде від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною на зразок тої ширми, що за нею фокусники ставлять своїх помічників, коли над ширмою показують ляльок… Уяви собі й те, що за цією стіною інші люди несуть всяке начиння, тримаючи його так, що його видно над стіною і проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева… Чи ти не думаєш, що, перебуваючи у такому становищі, люди можуть щось бачити, своє чи чуже, крім тіней, які відкидає вогонь на розташовану перед ними стіну печери?» [3, с. 30].

В'язні печери змушені бачити перед собою лише тіні, вважаючи їх за реальне життя. Так і в дійсності, люди, яких оточує світ справжніх речей, не можуть своїми органами чуття сприймати нічого, крім цих речей, що в дійсності є лише тінями справжньої реальності ідей. Проникнути в царство ідей люди можуть тільки завдяки розуму.

Поділяючи думку про те, що мистецтво наслідує природу, Платон надзвичайно скептично ставився до нього, оскільки художник наслідує не ідеальні речі, а лише їхні копії, почуттєві й недосконалі, тому в цілому мистецтво є справою непотрібною, адже воно вводить людей в оману. Особливо різких оцінок в естетиці Платона зазнав живопис як «брехливе штукарство» [3, с. 32].

Для ідеальної держави, теорію якої розробив античний мислитель, мистецтво є непотрібною річчю, бо воно не може проникнути в духовні основи життя, а значить — повноцінно впливати на виховання громадянських почуттів. І тільки для релігійних гімнів Платон зробив виняток, бо вони, на його думку, здатні залучити громадян до світу ідей.

Більш системними й продуманими є погляди на мистецтво учня Платона — Арістотеля (384-322 до н. є.).

„Поетика” Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос, лірику і драму.

На самому початку «Поетики» Аристотель пише про те, що усі роди поезії є по суті ні чим іншим як наслідуванням (мімесис). Торкаючись питання про виникнення драми, Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з фалічних пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної мови – ямб [10, с. 65].

Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна — тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається триматися у рамках одного дня.

Аристотель дає трагедії наступне визначення: «Трагедія є відтворення дії серйозної і закінченої, що має певний об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в різних частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що здійснюється через співчуття і страх очищення подібних відчуттів» [10, с. 65].

«Прикрашеною» називається мова, що має ритм, гармонію і віршовий розмір, «різними її видами» — це виконання декількох частин трагедії тільки розмірами, чи розмірами і співом. Текст у драмі — це пояснення дії через слова. Оскільки дія виконується певними особами, то для оцінки якості виконання використовуються «думка» і «характер» [10, с. 65].

Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність подій. Характер — це те, на основі чого глядачі визначають якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди.

Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула, характер, думка, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Ці частини характерні для кожної трагедії.

Найважливіша з цих частин — склад подій, оскільки трагедія є зображенням не людей, а дій і нещасливої долі. Щастя і нещастя виявляються у дії, і мета трагедії зобразити якусь дію, а не якість. Люди за своїм характером бувають різними, а якщо оцінювати їх за вчинками то, то вони бувають щасливими чи, навпаки, нещасливими. Зважаючи на це поети піклуються не про те, щоб зображувати характери, а про те, щоб зображувати дії. Таким чином, дія і фабула є метою трагедії, а мета важливіша понад усе.

Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі, Аристотель називає три таких елементи — це перипетія, пізнавання та страждання. Під перипетією Аристотель розуміє неочікувану зміну у ході подій, коли хід подій стає протилежним. Пізнавання — це один з видів перипетій, коли в результаті різкої зміни ходу подій, герої дізнаються щось важливе про свою долю чи долю інших героїв. Аристотель наголошує на тому, що перипетії та пізнавання мають обов'язково бути присутніми в фабулі трагедії оскільки тільки вони можуть викликати у глядачів страх чи співчуття, зображення яких власне і займається трагедія [10, с. 67].

Третя частина трагедії страждання — це частина дії, коли на сцені герой помирає, страждає від болю тощо.

Даючи рекомендації, Аристотель пише як правильно потрібно зображувати страждання і страх на сцені. Для зображення страждання потрібно уникати двох крайнощів. Не слід обирати негідників чи благородних людей. Потрібно обирати щось середнє, щоб герой, який страждає на сцені був подібний чимось до глядачів. А глядачів саме це і має лякати і викликати співчуття, глядачі повинні бачити у страждаючому герою самих себе. Страх і співчуття можуть бути викликані театральною обстановкою чи поєднанням подій. Останнє цінується набагато вище і досягається тільки кращими поетами [10, с. 67.

Фабула повинна бути складена так, щоб глядач дивлячись на події на сцені страждав і відчував співчуття. Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне задоволення (катарсис), яке виникає тоді, коли глядач споглядаючи дію трагедії переживає страх і співчуття. Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів.

Видів трагедії чотири:

— трагедія заплутана, яка цілком складається з перипетії і пізнавання;

— трагедія патетична, наприклад, «Еанти» і «Іксиони»;

— трагедія характерів, наприклад, «Фтіотіди» і «Пелей»;

— трагедія фантастична, наприклад, «Форкиди», «Прометей» і всі ті, де дія відбувається у пеклі [10, с. 69].

Аристотель радить поетам наскільки дозволяє фабула суміщати усі ці чотири види у кожній трагедії.

З поетики Арістотеля залишився уривок, присвячений теорії трагедії (надзвичайно важливий в історії естетики). Зате збереглася цілком теорія красномовности (реторики), що нав'язується до логіки, подаючи головне теорію викладу думок, а не їх естетичного оформлення. Арістотель не поділяє негативного ставлення Платона до (деяких) мистецтв. Навпаки, з окремих місць різних його творів бачимо, що він дивиться на мистецтво, як на діяльність "природну", що багато де в чому нагадує органічну природу [10, с. 70].

Арістотель подав найвикінченішу та найвсебічнішу систему філософії античности. її значення для розвитку пізнішої філософії, зокрема середньовічної, не можна недоцінювати. Ті закиди, що робились Арістотелеві, зокрема в періоди певної боротьби проти користання його творами, як переходовим авторитетом, несправедливі: він і не винний, що в пізніші часи знаходились люди, які хотіли назавжди закріпити його думки, що повстали в зовсім інші часи… (про це див. ще в історії середньовічної філософії). В кожнім разі філософія Арістотеля і зараз актуальна, може, ще актуальніша, аніж філософія Платона [8, с. 47].

В кінці свого трактату Аристотель порівнює трагедію і епос. Аристотель стверджує, що трагедія стоїть вище за епос. Головні його аргументи полягають у тому, що трагедія має усі ті засоби виразності, що й епопея, наприклад поетичний розмір. Крім того, в трагедії можна користуватися музикою, сценічною обстановкою, завдяки якій приємні враження стають особливо живими. Далі, трагедія має наочність, яка властива тільки дії. Трагедія менша за протяжністю в часі, що полегшує її сприйняття. Але найголовніша перевага трагедії це те, що вона викликає особливий конкретний вид задоволення, коли глядач боїться і співчуває.

Отже, Аристотель у своєму трактаті «Поетика» приділив значну увагу розробці теорії трагедії. Він назвав визначив формальні ознаки трагедії, виділивши шість головних частин: фабула, характер, думки, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Він також класифікував трагедії за змістом: заплутана, фантастична, патетична, трагедія характерів; виділив головні елементи кульмінації: перипетія, пізнавання, страждання [8, с. 48].

Крім того, Аристотель визначив головну мету трагедії. Мета трагедії полягає у створенні у глядачів особливого виду задоволення, яке виникає, коли глядачі відчувають страх чи співчуття, а також пояснив, що необхідно для того, щоб викликати у глядачів ці відчуття.

«Поетика» Арістотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури. Однак після занепаду античної цивілізації про неї забули, і лише у XV столітті через країни арабського сходу вона знову повернулася до наукового обігу в Європі.

Віршоване послання «До Пізонів» римського поета Квінта Горація Флакка (65-8 до н. є.), що було назване «Наукою поезії», стало першим практичним керівництвом для письменників античної доби. В ньому в дусі нормативів класичної грецької поетики розписано, що і як повинен робити письменник, до чого він мусить прагнути, у чому виявляють себе художня майстерність і довершеність поетичної думки. Горацій вбачав мету художньої творчості в розважанні та повчанні читачів. Мудрість, розважливість поета, на його думку, полягає в тому, щоб творити художні образи на основі спостережень за дійсністю [3, с. 72].

Римський письменник радить початківцям дотримуватися відповідного для предмета зображення стилю:

«…До речей комедійних трагічний вірш не підходить. // Так і Фієстів бенкет не годилося б нам зображати // мовою бесід буденних, підхожою більше для жартів. // Хай же кожна ця річ має місце своє, їй належне» [3, с. 74].

По суті, послання «До Пізонів» — це струнка естетична система, яка віддзеркалювала рівень теоретико-літературної думки античної доби.

«Поетика» Аристотеля виступає активно в популярній книжці «Ім'я рози» італійського письменника Умберто Еко.

Висновки

Питання естетики обговорюються Арістотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика» і особливо в «Мистецтві поезії». Цей твір, названий коротко «Поетикою», дійшов до нас у неповному і недостатньо обробленому вигляді. «Поетика» Арістотеля є узагальненням художньої практики свого часу і, так би мовити, склепінням правил для творчості, тобто носить певною мірою нормативний характер. На противагу Платонові, що переважно схиляється до умоглядного, абстрактного трактування естетичних категорій, Арістотель, навпаки, виходить завжди з практики мистецтва.

Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними видами прекрасного, за Арістотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель бачить завдання мистецтва в імітації (з грец. — мимесис). У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно до Арістотеля, різняться засобами імітації: звук — засіб для музики і співу; фарби і форми — для живопису і скульптури; ритмічні прямування — для танків; слова і метри — для поезії.

Названі види мистецтва Арістотель поділяє ще на мистецтва прямування (поезія, музика, танок) і мистецтва спочинку (живопис і скульптура). Особливо докладно філософ зупиняється на розподілі словесного мистецтва на роди і види, в основу якого кладеться особливість об’єктів і форма імітації. Він описує своєрідність епосу, лірики і драми. Драма поділяється на комедію і трагедію. Трагедія, за Арістотелем, впливає таким чином, що збуджує співчуття і страх, вона очищає ці пристрасті (з грец. — катарсис — очищення). Арістотель називає катарсис ціллю трагедії. Відповідно до орфічно-піфагорійських уявлень, катарсис відбувався за допомогою музики. Арістотель розділяв цю точку зору, класифікувавши тональності на етичні, практичні і надихаючі. Останнім він і приписував спроможність викликати розрядку почуттів і очищення душі.

Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу творчого процесу. У Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення художніх творів, а також їхнє сприйняття є, за Арістотелем, інтелектуальними актами, філософ підкреслює зв’язок творчого процесу з пізнавальною діяльністю людини. Що стосується естетичного споглядання, то воно, на думку Арістотеля, базується на радощах упізнавання. Отже, з його точки зору, творчий процес є збагненним і таким, що піддається контролю.

Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

Список використаних джерел

1. Античні поетики: Арістотель. Поетика. Псевдо-Лонгін. Про високе. Горацій. Про поетичне мистецтво. — Київ: Грамота, 2007. — 168 с.
2. Аристотель. Сочинения: в 4 т. /АН СССР. Ин-т философии. — М.: Мысль, 1975. — Т.3 / Ред. и авт. вступ. ст. И.Д. Рожанский. — 1981. — 611, с.
3. Блекки Джон. Четыре фазиса нравственности: Сократ, Аристотель, Христианство, Утилитаризм: монографія. — М., 2005. — 423 с.
4. Гусейнов А. Этика Аристотеля: науково-популярна література. — М.: Знание, 1984. — 64 с.
5. Гусейнов А. Античная этика: Ин-т философии РАН, Философский факультет МГУ им. М. В. Ломоносова. — М. : Гардарики, 2003. — 270, с.
6. Літературознавчий словник-довідник /Р. Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 557-558
7. Лосев А. Ф. Аристотель: Жизнь и смысл — М. : Дет. лит., 1982. — 286 с.
8. Мацапура В. „Поетика” Арістотеля як початок теоретичного осмислення літератури // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2000. — № 8. — С. 47-49
9. Ханин Д. М. Искусство как деятельность в эстетике Аристотеля; АН СССР, Ин-т философии. — М.: Наука, 1986. — 173, с.
10. Чанышев А. Н. Аристотель. — М.: Мысль, 1981. — 199, с.