Вступ

1. Економіка України у прадавні часи

2. Економіка арабських країн у Середньовіччі. Економічні погляди Ібн Хальдуна

3. Економіка Запорізької Січі (XVI – XVIII ст.)

4. Соціалістичний напрям економічної думки

5. Необхідність посилання державного регулювання економіки як теоретична передумова виникнення вчення кейнсіанства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У сучасному українському суспільстві труднощі вирішення економічних завдань як ніколи раніше підняли значення обґрунтованості і вірогідності економічної теорії, що має служити основою господарської політики, яка прийнята в країні як керівництво до дії. Ті наукові суперечки і дискусії, які ведуться протягом останніх років, зачіпають проблематику об´єктивних закономірностей розвитку світової і в тому числі вітчизняної економіки, питання прийнятності економічних ідей і концепцій, які представлені як в теоріях іменитих економістів, так і в теоретичних досягненнях шкіл, течій і напрямів економічної думки на різних етапах її розвитку.

В економічній науці немає простих правил для того, щоб відрізнити вірну теорію від невірної, адекватну від неадекватної. Критерій спростування може поділити всі економічні вислови на позитивні й нормативні, і таким чином підказати нам, в якій галузі слід зосередити наші емпіричні дослідження. При цьому можна показати, що навіть нормативні тези часто мають приховану позитивну основу, що залишає нам надію коли-небудь перевірити їх на практиці. Однак деякі основні нормативні теореми ніколи не зможемо піддати емпіричній перевірці.

Крім того, існує набір тез і теорем, які, на перший погляд, належать до економічної поведінки, але ж дозволяють її прогнозувати. Тобто значна частина існуючої економічної доктрини — це чиста метафізика. У цьому немає нічого поганого, якщо, звичайно, не приймати цю метафізику за науку. На жаль, історія економічної науки свідчить, що економісти часто приймають полову за зерно і думають, що володіють істиною, хоч в дійсності — це лише складний ланцюг визначень або ціннісних роздумів, замаскованих під наукові висновки. Відшукати цю тенденцію можна лише вивчаючи історію економічної науки.

1. Економіка України у прадавні часи

Основою господарства слов´янських земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовувалося доти, доки ґрунт залишався родючим. У V—VII ст. вже використовували рало із залізним наральником, а потім плуг із череслом і лемешем. Розвивалося тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

Значного успіху досяг розвиток ремесла. У VII—VIII ст. існували вже спеціалізовані центри з виплавлення заліза біля с Гайворон на Південному Бузі, поблизу с. Григорівка на Вінничині, с Рудники на Львівщині. Незважаючи на відсутність сировини кольорових металів, центром бронзоливарного та ювелірного ремесла вже у VI—VII ст. було Зимівське городище. У басейні Південного Бугу діяв ремісничий центр з видобування вулканічної породи — туфу, з якого виготовляли жорнові камені. Спеціальні породи каменю, сланець з району Овруча та марганець використовували для виточування пряслиць — тягарців для веретен. У VIII ст. слов´янські племена оволоділи гончарним кругом. Розвивалися обмін і торгівля.

Протягом VI—VIII ст. у східних слов´ян відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об´єднання — зародки держав. Основною організаційною формою східнослов´янського суспільства поступово ставала сільська громада, яка найбільш відома під назвою верв. Виокремлення сім´ї, розвиток приватної власності спричинили виникнення майнової нерівності. Влада переходила від племінного зібрання у руки окремих вождів, роль яких поступово зростала. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної феодальної держави східних слов´ян — Київської Русі (IX ст.)

З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збирання податків, несення військової служби. Проявом встановлення першої форми панування і підлеглості було збирання данини на користь держави — так званого полюддя (данина з людини). Вона виражала верховне право князя на землю і встановлювала поняття підданства.

Першою спробою регламентувати повинності залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, згідно з якою було встановлено "уроки" — норми данини, а також час і місце її збирання в укріплених пунктах — "становищах". Це були пункти, де здійснювалася торгівля. Вводилась одиниця обкладання: в одних місцях це був "дим" (сім´я), в інших — "плуг" або "рало", коли обкладося окреме господарство. Декілька "димів" утворю вали "дворище". Дуже рідко використовувалось полюддя. Також було створено устави, що їх застосовували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції.

У міру розвитку великого землеволодіння і зміцнення держави форми підлеглості змінювались і диференціювались — в одних випадках данина перетворювалася у подать, яка вилучалась на користь князя, держави; в інших — у феодальну ренту, яка сплачувалася феодалу.

Давньоруська держава виникла в дофеодальну добу й існувала як така аж до князювання Володимира Святославича. Але й у його часи власність на землю залишалася колективною. Земля належала панівному класу загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких теж входили до дружини.

Індивідуальна земельна власність зародилась у Київській Русі лише в другій половині XI ст. "Руська правда", складена за Ярослава до 1073 p., ще не знала такого способу власності, тому в "Правді Ярославичів" 1073 р. можна знайти підтвердження наявності особистого землеволодіння, поки що князівського. Лише у "Розширеній редакції" "Руської правди", що оформилась наприкінці XII — на початку XIII ст., зустрічаємо ясні докази наявності боярського землеволодіння й ведення боярами власного господарства. У літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст., а боярське — починаючи з XII ст.

Названі документи закріпили також привілеї феодала, становище залежних від нього селян та інших груп населення. Низка статей передбачала покарання за посягання на власність, за розорення межі, за пограбування боярської садиби, за вбивство слуг феодала (тіунів, огнищан та ін.).

"Руська правда" відобразила походження феодальної залежності населення шляхом як економічного, так і позаекономічного примусу. Приклад останнього — розорений смерд вимушений був іти в кабалу до світського або церковного феодала (рядовичі й закупи).

У "Правді Ярославичів" показано влаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. Її центр становили палаци князя або боярина, будівлі його наближених, конюшні, приміщення для худоби. Вотчину можна було купити, продати, передати у спадщину. Як правило, вона з´являлася шляхом приєднання багатими людьми земельних ділянок інших общинників, зокрема збіднілих. Інколи таке приєднання здійснювалося насильницьким шляхом. Таким чином, на Русі вотчинники перетворювались у великих землевласників.

Вотчина могла бути княжою, боярською, монастирською, церковною. З цього періоду (X—XI ст.) смерди (сільське населення) не тільки сплачують данину державі, а й стають залежними від феодала (боярина) і сплачують йому за користування землею оброк (натуральний) або відпрацьовують барщину. Але в цей період ще значна частина жителів залишались незалежними від бояр. Існувала общинна власність, яка переважала у сільському господарстві.

2. Економіка арабських країн у Середньовіччі. Економічні погляди ІбнХальдуна

Узагальнення літературних джерел, які дійшли до наших часів із Середньовіччя, свідчать про те, що економічні погляди цього періоду мають яскраво виражений релігійний характер. Науковий спадок духовних ідеологів цієї епохи, у тому числі в галузі господарської політики, переповнюють схоластика, софістичні роздуми, релігійно-етичні норми. УIII — VIII ст. у великих східних країнах став формуватися феодальний тип натурально-господарських відносин, а в західноєвропейських — у період так званого раннього середньовіччя — у V — XI ст. Протягом багатьох століть посилення станового характеру та ієрархічної структури суспільства, ріст концентрації політичної влади і економічної могутності у світських і церковних феодалів, двоякий характер трактування необхідності розширення масштабів товарності економіки, засудження або невиразне схвалення лихварства, аж до зародження істинно демократичних принципів державного устрою з переважанням в господарстві ринкових економічних відносин, зовсім не означає, що середньовічна економічна думка не мала об´ємних і порівняно прогресивних на той час економічних і політичних доктрин.

У цей період в арабських країнах Сходу до успадкованих традицій старовини, що дозволяли державі зберігати за собою і розпоряджатися значним фондом земельних угідь, додалися ще і "всесильні постулати Корану" (від араб, "алькорані" — читання вголос і "повчання"), покладеного в основу виниклої в західній частині Аравійського півострова на поч. VII ст. нової релігійної ідеології — ісламу. Зауважимо, що "почув", а потім розповсюдив у своїх проповідях "відкриття Бога", ставши таким чином засновником ісламу, пророк Мухаммед, без сумніву, досвідчений в економічних проблемах купець із Мекки. Мекка — найбільше місто в області Хіджаз, через яке берегом Червоного моря проходив Караванний шлях. Дуже швидко це місто стало економічним і релігійним центром Хіджазу. Тут, маючи 21 рік від роду, Мухаммед став розпорядником торговельних справ вдови Мекки Хадіджі, на якій пізніше одружився. У місті влаштовувались великі торговельні ярмарки, на території яких (як у свій час в Олімпії) не кожна було сваритися, мстити кому-небудь, тим більше проливати кров. Саме ці історичні фактори сприяли тому, що в Корані не засуджувалася торгівля.

Автором однієї із основних концепцій суспільного прогресу на базі економічних факторів був відомий мислитель арабського Сходу Ібн-Хальдун (1332-1406). У концепції Ібн-Хальдуна ("соціальна фізика") також не відкидається богоугодність торгівлі і проголошене ісламом у Корані схвальне ставлення до праці, засуджується скупість, марнотратство, підтверджується те, що "аллах дав переваги одним людям перед іншими". її головним досягненням є розкриття диференційованого характеру еволюції суспільства від "примітивізму" до "цивілізації". Остання, на думку Ібн-Хальдуна, до традиційних занять людей в землеробстві і скотарстві додала такі прогресивні сфери економічної діяльності, як ремесло і торгівля. Загальне багатство народу і можливість досягти такого рівня розквіту, коли розкіш стане надбанням кожної людини, мислитель тісно пов´язував з успішним розвитком усіх галузей економіки. При цьому багатство держави він вбачав у наявності вироблених товарів. На його думку, в продуктах міститься "праця, яка проявляється як вартість". Це дозволило йому зробити висновок про те, що продукти праці здобуваються "шляхом рівноцінного (еквівалентного. — Авт.) обміну". Як свого часу Каутілья, він відрізняє вартість від ринкової ціни.

Перехід до цивілізації з її можливостями надлишкового виробництва матеріальних благ, на думку вченого, означає, що настане загальна соціальна і майнова рівність і відпаде потреба в поділі суспільства на стани ("верстви") за майновою ознакою. Ібн-Хальдун показав розуміння того, що забезпеченість більшості людей предметами першої необхідності ("необхідним") і предметами розкоші ("позбавлених необхідності") залежить передусім від заселеності міста. І це символізує як його розквіт, так і занепад. Тому, якщо місто росте, в ньому буде вдосталь і "необхідного", і "позбавленого необхідності". Ціни на товари широкого вжитку, на думку мислителя, знижуються завдяки розвитку землеробства і участі у ньому всіх жителів, а на предмети розкоші — зростають через підвищення попиту на них. І навпаки, занепад міста як результат нечисленності населення, яке там проживає, зумовлює нестачу і дороговизну всіх без винятку матеріальних благ. Реально розквіт будь-якого міста в цілому Ібн-Хальдун пов´язував з рівнем податків (включаючи податки і збори урядовців на місцевих ринках). «Найдійовіший спосіб досягнення розквіту суспільного життя — це зменшення розміру податків",— підкреслював мислитель.

Гроші Ібн-Хальдун вважав найважливішим елементом господарського життя, їх роль мають виконувати повноцінні монети з двох металів — золота і срібла. Ці метали "служать втіленням вартості всього того, що людина створила своєю працею". Крім відображення кількісного вмісту людської праці "у всьому, що купується", та цінності всякого рухомого майна, він вбачав у грошах і "основу придбання, нагромадження і скарбу".

Характеризуючи "вартість праці", тобто заробітну плату, він твердив, що її розмір залежить, по-перше, "від кількості праці людини", по-друге, від "її місця серед інших "праць" і, по-третє, від "потреби людей в ній". Прибуток промисловця чи землевласника Ібн-Хальдун пояснював тим, що багаті "наймають кого-небудь", тому що ці люди "не отримують чого-небудь рівноцінного своїй праці". До торговельного ж прибутку він підходив чисто емпірично, вказуючи, що торговець "купляє по дешевій ціні, а продає по дорогій".

Найбільш значущим автором західноєвропейської економічної думки Середньовіччя називають, як правило, домініканського італійця, монаха Фому Аквінського (1225 – 1274 рр.) Фома Аквінський став гідним продовжувачем і опонентом одного із засновників школи раннього канонізму Августина Блаженного (св. Августин 359 — 430 pp.), котрий в кін. IV — поч. V ст., будучи єпископом у володіннях Римської імперії в Північній Африці, заклав догматичні безальтернативні принципи релігійно-етичних норм. Ці принципи залишалися майже незмінними аж до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх каноністів у XIII — XIV ст.

Особливістю економічної думки раннього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя засуджувався торговельний прибуток і лихварський процент, які розглядалися як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому нерідкими були вимоги заборонення великої торгівлі і лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважався лише за умови встановлення "справедливих цін", тобто таких, які дорівнюють затратам праці, і навчали, що "недотримання пропорційності потягне за собою розпад суспільства". Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велика торгівля, позикові операції, як грішні явища, взагалі заборонялися.

Зміна соціально-економічного стану суспільства в період так званого пізнього Середньовіччя — це посилення соціальної диференціації суспільства, передусім, ріст числа і економічної могутності міст, в яких поряд із землеробством стали розквітати ремесла, промисли, торгівля і лихварство. Тобто товарно-грошові відносини набули для суспільства і держави доленосного значення, пізні каноністи ніби розширили коло аргументів, які "пояснювали" економічні проблеми і причини соціальної нерівності. Тут мається на увазі те, що методологічною основою, на яку спиралися ранні каноністи, була насамперед авторитарність доказів (через посилання на тексти святого писання і праці церковних теоретиків) і морально-етична характеристика економічних категорій (включаючи положення про "справедливі ціни"). До цих принципів пізніше каноністи додали ще принцип двоїстості оцінок, який давав змогу посередництвом коментарів, уточнень і застережень початкове трактування конкретного господарського явища або економічної категорії подати в іншому, навіть протилежному світлі.

3. Економіка Запорізької Січі (XVI – XVIII ст.)

В економіці Запоріжжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство ж приносило вп'ятеро більший прибуток, ніж хліборобство. Поширеними промислами були рибальство, бджільництво й полювання. Ці галузі тривалий час залишалися головними джерелами запорізького багатства. Запорізьке господарство поступово еволюціонувало від простих до складних форм, від елементарних промислів у незайманому степу до організованого скотарства і рільництва.

Етапним у розвитку господарства Січі можна вважати 1734 р. — рік виходу запорожців з підданства Кримському ханству, повернення в Україну й заснування Нової Січі. Складаються умови для переходу від напівнатурального господарства до товарного. Природні й соціальні умови визначали організаційну форму запорізького господарювання в степу — зимівник (хутір). Так, один із зимівників останнього кошового отамана Петра Калнишевського знаходився в балці Водяній на відстані 50 км від Січі. Тут стояли три хати, одна з яких панська — двокімнатна, на чотири вікна, з дерев'яним дахом. У двох інших, критих очеретом, жили служники. На обійсті були також дві великі комори, хлів, два льохи, дві стайні, кузня і вітряк. Тут працювало 30 робітників.

Д.І. Яворницький вважав, що зимівників було декілька тисяч. Більшість з них — дрібні напівнатуральні господарства. Індивідуальний сектор запорізької економіки можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнюється хазяйнуванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки досить демократичний, але він внутрішньо нестійкий.

На Запоріжжі в основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, причисленому до війська. Щодо землі, січового й курінного майна — ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Але й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тогочасна військова власність тотожна сучасній державній власності. Тобто Січ мала (на зразок загальнонародної) колективну власність, здобуту завоюваннями або спільними зусиллями.

Загальнокозацьке володіння землею не виключало можливості індивідуального землекористування членами війська, які належали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака. Кожний запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим і скільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини склалися запорізькі хутірські господарства-зимівники.

Бездомні, безсімейні курінні козаки — "товариство" — не мали ніякої власності, крім виплати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею. Право власності на здобич, здобуту на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську та курінному товариству.

Проте, вкладаючи в господарство свої гроші й працю, окремі хазяї, які вже з'явилися на Запоріжжі, прагнули змінити умовну власність на безумовну. Можливості й переваги індивідуального володіння вже були відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчить наявність суворих покарань за злочин проти власності.

Таким чином, Запорізька Січ, Військо Запорізьке низове не було військом у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собою озброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріально повністю існувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів і господарюванням на власній території. Разом з тим Січ не була і замкнутою автаркією, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Отже, господарські процеси на Січі розвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.

Дуже стримували економічний розвиток і колонізацію запорозької України спустошливі татарські набіги. Лише в останню чверть XVIII ст. у степи Південної України приходить спокій.

При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна — не протистояли одна одній, а співіснували.

Торгівля і фінанси Запоріжжя визначались особливостями його господарства, способу життя, суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечувався місцевим виробництвом й кустарними ремеслами. Більш вагомою для Запоріжжя була зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої потреби: хліб, горілку, тютюн, порох та бойові припаси, дорогу зброю, тканини, готовий одяг, кінську зброю. Вивозили ж сіль, рибу, худобу, хутро.

Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запоріжжя, коли війна хоча б частково не покривала витрат. Довгий час фіскальна система Запоріжжя об'єктивно могла спиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, "жалованье" царське. Царі й гетьмани періодично посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження. Скарб поповнювали торгові податки з ринкових товарів, мито за перевезення й транзитну торгівлю — тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів й оренди. Фінансовий стан Січі дуже залежав від припливу легко ліквідних активів: золота й срібла, а також дорогоцінних посуду, зброї, тканини, килимів, коней і худоби.

Запорізька Січ не мала власної банківської і грошової системи. В обігу ходили гроші різних країн. Через відсутність власної валюти Січ іноді переживала "голод" готівки, що звичайно супроводжувалося великим попитом на гроші.

На Січі велись досить значні кредитні операції і продаж цінностей з відстрочкою платежу. Нормальним процентом на позичений капітал визнавали 12,5%, а здебільшого вимагали "на всякий тиждень по рублю".

Отже, Січ знала різні форми кредитних операцій та угод на передачу в тимчасове користування майна й матеріальних цінностей. Існував на Запоріжжі й державний кредит. Таким чином, фінансовий і взагалі державний устрій Запорізької Січі складався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародних впливів.

Отже, XVI — XVIII ст. — це період розкладу феодального і ґенези індустріального суспільства. Для господарства передових західноєвропейських країн визначальним було панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. І хоч український народ вступив у добу без своєї держави, в Україні відбулися помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці зміни були позначені реаліями, що випливали з факту входження Лівобережної України (з Києвом) і Запоріжжя, а згодом і Півдня України з Кримом до складу Російської держави. Одним з найголовніших наслідків соціально-економічних процесів указаного періоду було формування економічної спільності всього українського народу, чому не в змозі були перешкодити ані державні кордони між Правобережною та Лівобережною Україною, ані відмінності у державно-політичному устрої цих регіонів.

4. Соціалістичний напрям економічної думки

Незважаючи на те, що твори соціалістів-утопістів не мали серйозної теоретичної основи, вони відобразили пошуки ідеального справедливого суспільства та справили значний вплив на еволюцію економічної думки.

Видатні мислителі-утопісти:започаткували глибоку критику існуючого суспільного ладу, його суперечностей і спонукали до роздумів над проблемами еволюції людського суспільства;висловили ряд цікавих здогадок про напрямки майбутньої еволюції суспільства, сприяли розвитку суспільної свідомості й віри в можливість побудови більш досконалого суспільного устрою;вплинули на розвиток робітничого руху, соціалістичних ідей незважаючи на суперечливість і нереальність теорії та провали комуністичних експериментів.

Незважаючи на те, що твори соціалістів-утопістів не мали серйозної теоретичної основи, вони відобразили пошуки ідеального справедливого суспільства та справили значний вплив на еволюцію економічної думки.

Видатні мислителі-утопісти:

започаткували глибоку критику існуючого суспільного ладу, його суперечностей і спонукали до роздумів над проблемами еволюції людського суспільства;

висловили ряд цікавих здогадок про напрямки майбутньої еволюції суспільства, сприяли розвитку суспільної свідомості й віри в можливість побудови більш досконалого суспільного устрою;

вплинули на розвиток робітничого руху, соціалістичних ідей незважаючи на суперечливість і нереальність теорії та провали комуністичних експериментів.

Твір Т. Мора "Утопія" справив значний вплив на розвиток економічної думки соціалістичного спрямування, а його назва позначила напрям досліджень, спрямованих на зображення ідеального суспільного устрою і пов'язаних з нереальними планами перебудови суспільства.

Утопічний соціалізм К.А. Сен-Сімона вплинув на багатьох дослідників і мав численних послідовників. Після смерті мислителя його учні — С.А. Базар, Б.П. Анфантен, Б.О. Родрігес посилили радикалізм основних ідей вченого, перетворивши сенсімонізм на релігію "з культом, з мораллю, з організованими проповідями …з апостолами, які йшли у далекі країни з благовісним словом"1. У праці "Виклад доктрини Сен-Сімона" (1828—1829) вони виступили з різкою критикою приватної власності як основи експлуатації, права успадкування, усіх привілеїв від народження, наголошуючи на тому, щоб "…всі знаряддя праці, землі, капіталу, які утворюють нині розрізнений фонд приватних власників", необхідно з'єднати в "суспільний фонд і щоб цей фонд експлуатувався асоціацією і ієрархічно так, щоб завдання кожного було відображенням його власності, а його багатство — міркою його справ".

На думку французьких дослідників історії економічних учень ПІ. Жідаі Ш. Ріста, в ученні сенсімоністів "закладені зародки майже всіх критичних і конструктивних ідей, які будуть характеризувати соціалізм протягом XIXJ століття" . Відгук технократичного соціалізму К.А. Сен-Сімона можна також знайти в теоріях "індустріального суспільства" XX ст.

Ідеї III. Фур'є теж знайшли своїх прихильників та послідовників (В. Консідерана, А. Годена та ін.). У Франції деякий час існувала школа фур'єристів! які з 1841 по 1844 р. організували ряд асоціацій, прагнучи на практиці реалізувати утопічні проекти французького дослідника. Однак ці асоціації проіснували недовго.

Соціалісти виявились людьми, які володіли глибоким відчуттям і розумінням прихованих джерел людської поведінки, яких економісти зовсім не брали до уваги. У плутанині сумбурних промов і творів соціалістів приховані мудрі спостереження і важливі міркування, з яких філософи і економісти можуть взяти багато повчального.

Незважаючи на утопізм та суперечливість учення Р. Оуена, численні п вали його комуністичних експериментів, ідеї англійського соціаліста-утопіста справили значний вплив на розвиток економічної думки, робітничий оперативний та профспілковий рух, формування фабричного законодавство тощо.

Небезкорисним є те, що ми написали, адже якщо неможливо точно повторити таку республіку, то можна намагатися, наскільки це можливо, наслідувати образ, який ми запропонували.

Пізній утопічний соціалізм представлений працями відомих мислителів XVIII—XIX ст. К.А. Сен-Сімона, ПІ. Фур'є та Р. Оуена. На думку французьких дослідників історії економічних учень, К.А. Сен-Сімон і його однодумці були "істинними попередниками колективізму", оскільки прагнули "…на місце громадської самодіяльності і вільної ініціативи людини поставити економічну діяльність, всебічно передбачену і узгоджену". Водночас ПІ. Фур'є, Р. Оуен та їх послідовники були "соціалістами-асоціаністами", які прагнули до того, щоб "індивід не загубився у масі" і намагались "зберегти його з допомогою організації маленьких автономних груп".

Пізній утопічний соціалізм представлений працями відомих мислителів XVIII—XIX ст. К.А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та Р. Оуена). На думку французьких дослідників історії економічних учень, К.А. Сен-Сімон і його однодумці були "істинними попередниками колективізму", оскільки прагнули "…на місце громадської самодіяльності і вільної ініціативи людини поставити економічну діяльність, всебічно передбачену і узгоджену". Водночас Ш. Фур'є, Р. Оуен та їх послідовники були "соціалістами-асоціаністами", які прагнули до того, щоб "індивід не загубився у масі" і намагались "зберегти його з допомогою організації маленьких автономних груп". Французький мислитель Сен-Сімон Клод Анрі де Рувруа (1760—1825) був яскравим представником пізнього утопічного соціалізму. Його економічні ідеї знайшли відображення у творах "Про промислову систему" (1821), "Катехізис промисловців" (1824), "Нове християнство" (1825) та ін. Обґрунтовуючи еволюційно-історичний підхід до вивчення людського суспільства, вчений, на відміну від представників класичної школи, не визнавав капіталістичний устрій вічним та природним. Він звертав увагу на те, що "майбутнє складається із останніх членів відомого ряду, перші члени якого становлять минуле. Добре вивчивши перші члени, легко встановити наступні; таким чином із минулого, яке добре спостерігається, легко можна вивести майбутнє".

5. Необхідність посилання державного регулювання економіки як теоретична передумова виникнення вчення кейнсіанства

Аж до 30-х років XX ст. серед учених-економістів панувала думка, що за допомогою механізму вільного ціноутворення економіка автоматично прямує до рівноваги — коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринку товарів, так само як і на ринку праці й капіталу. Найбільш наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз. Багато економістів зв'язували настання криз і наступних піднесень з настроями оптимізму чи песимізму в бізнесменів. Існували теорії, які пояснювали кризи порушенням пропорцій між галузями господарства, або навіть банківською процентною політикою.

З розвитком капіталізму швидко руйнувалися механізми автоматичного ринкового саморегулювання. На рубежі XX ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробництва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими.

Але найбільш гостро нездатність капіталістичної економіки до рівномірного розвитку проявилася у роки світової економічної ризи 1929-1933 pp. та наступної депресії 30-х років. 1933 р. в капіталістичних країнах налічувалося 33 млн безробітних, у тім числі США — 16 млн, що становило одну третину всієї робочої сили. У промисловості США виробничі потужності функціонували лише на 30 %, а в Англії — ще менше. До 1933 p. промислове виробництво та національний дохід США знизилися більше ніж на половину. Інвестиційна діяльність у деякі роки кризи повністю припинялася.

Вихід з кризи був настільки тривалим та болісним, що навіть у 1938р. рівень виробництва в багатьох країнах не досяг показників 1929 p.

Економічна криза 1929-33 pp. продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагальне потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці.

Перші кроки у цьому напрямку було зроблено у США реалізацією "Нового курсу" президента Ф. Рузвельта.

Попервах посилене державне втручання в економічне життя пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши 1936 p. книжку "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей", англійський економіст Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у буржуазній економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

Висновки

Одна з причин, в силу якої ми повинні вивчати історію економічної науки, полягає якраз у тому, що вона є свого роду лабораторією, в якій на великому матеріалі ми вчимося розглядати досягнення економістів-теоретиків з необхідною методологічною застережливістю. Кожен економіст — усвідомлює він це чи ні — завжди носить цю лабораторію з собою. Він інстинктивно зупиниться, якщо коли-небудь намагатиметься пояснити рівень заробітної плати, не згадуючи про граничну продуктивність, виміряти капітал у фізичних одиницях або довести перевагу "невидимої руки" за допомогою чисто об´єктивних критеріїв. Але ця інстинктивна реакція пояснюється лише тим, що в його пам´яті блукають деякі спогади про історію його науки. Це добре. Тому що краще знати інтелектуальне надбання, залишене нам попередниками, ніж здогадуватися, що воно зберігається у невідомому нам місці і написане на невідомій нам мові. Ми знаємо більше тому, що ми вивчаємо це надбання.

Проблемою, яка дала первинний імпульс економічній науці, тій "таємниці", що полонила Адама Сміта так само, як і будь-якого сучасного економіста, є проблема ринкового обміну: в економічному всесвіті присутнє відчуття порядку, і цей порядок не нав´язаний кимось зверху, а якимось чином є результатом обмінних операцій між окремими особами, причому кожна із сторін намагається максимально збільшити свою власну вигоду.

Таким чином, змістом історії економічної думки є не що інше, як історія наших намагань зрозуміти дію економіки, що ґрунтується на ринкових операціях. Але хоч загальноприйняте вчення завжди було пов´язано з аналізом ринкових систем, структура цих систем з часом значно змінювалась, і щоб пролити світло на ці зміни, кожне покоління застосувало різні концепції і методи аналізу. Неможливо використовувати висновки, отримані одним методом аналізу, який відповідає певній економічній обставині, для винесення міркувань за результатами іншого методу, що відповідає іншим обставинам, — одну модель не можна використовувати для оцінки іншої моделі.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.