Вступ

Виробничу і побутову дію суспільств на природу носить як свідомий, так і стихійний, як позитивний, так і негативний характер. Цю сторону діяльності називають екологічній складовій. Екологічна діяльність є специфічним проявом активності суспільств по відношенню до природи і географічного середовища. Якщо на початку розвитку суспільств географічне середовище чинило вплив на різні сторони свідомості людей як зовнішня по відношенню до суспільства, то поступово вона стає складовою частиною громадського організму у вигляді географічної сфери.

Свідомість означає, що люди ставлять перед собою якісь цілі, відповідно до яких змінюють своє громадське буття, : займаються землепашеством, вирубують ліси, видобувають вугілля, будують міста і тому подібне. Але в результаті їх свідомої діяльності в громадському бутті виникають зміни, які виходять за межі поставлених цілей, : вирубування лісів порушує повноводність річок, автомобільний транспорт виділяє шкідливі речовини, запуски ракет в космос порушують озоновий шар і тому подібне. В результаті стихійної дії на природу порушується рівновага між природними природними процесами. Співвідношення свідомого і стихійного в дії людства на природу поступово зміщується у бік підвищення ролі свідомого, але від цього дія людства на природу міняється мало.

Взаємодія людства і природи проходить три стадії: 1) активності природи по відношенню до людства і адаптації людства до географічного середовища (ноосфера і тому подібне); 2) рівновага між дією природи і людства один на одного, при якому виробничо-технічна дія на природу урівноважується її активністю, промислові і побутові відходи людської діяльності переробляються природою і. не заважають життєдіяльності людей; 3) екологічних кризи, коли негативна дія промислово-технологічної діяльності не нейтралізується, а накопичується, створюючи в перспективі загрозу географічній сфері і середовищу суспільств і людства. Екологічна криза є таким етапом взаємодії людства і природи, при якому не здійснюється природне відтворення географічного середовища людини.

1. Основні засади сучасної екологічної кризи

Суть сучасної екологічної ситуації виражається в наступних моментах. По-перше, через ускладнення техніки і технології значно збільшується вірогідність техногенних катастроф: авіаційних, на ядерних станціях, на атомних підводних човнах і тому подібне. По-друге, відбувається швидке виснаження сировинної і енергетичної складової географічного середовища людства. Наприклад, при нинішніх темпах споживання нафти вона зникне через 50 років. Те ж відбувається з вугіллям і газом. По-третє, скорочуються природні засоби споживання : питна вода, кисень, нормальне геомагнітне поле і тому подібне. По-четверте, відбувається швидке забруднення географічного середовища і сфери (атмосфери, гідросфери, літосфери і тому подібне). По-п’яте, різко зростає кількість і поширення різного роду захворювань, з якими людський організм вже не здатний справлятися.

Для національного відродження України, розбудови основ демократичної правової державності, утвердження як повноправного суб’єкта світової спільноти всезростаючого значення набуває проблема оптимізації взаємовідносин суспільства і природи. Проводити ефективну екологічну політику досить важко навіть за умов розвинутої економіки. Екологічної проблеми ізольовано не існує, вона тісно переплетена з політичними та правовими питаннями, які необхідно розв’язувати тільки у комплексі. Але якщо й надалі будуть ігноруватися екологічні чинники, то це призведе до таких витрат на забезпечення придатних для людей умов їх життя, які зведуть нанівець всі попередні здобутки. На думку експертів ООН, екологічні втрати від забруднення перевищують оціночну вартість заходів по боротьбі з ними. Щорічно через забруднення втрачається від 0,5 до 2,5 % світового ВНП, а оціночна вартість заходів, які б дали змогу радикально зменшити об’єми забруднення для індустріальних країн, становить 1-2 % [1]. Втрати тільки внаслідок забруднення довкілля в Україні складають більше 10 % ВВП через зменшення продуктивності виробництва та передчасну втрату основних фондів природних і людських ресурсів [2, c. 49].

Сучасний екологічний стан України характеризується показниками, які викликають серйозне занепокоєння. І на сьогодні у країні немає ні національної екологічної стратегії, ні еколого-економічної програми виходу з кризи [8]. Україна досі ще не затвердила навіть концепцію сталого розвитку.

При Кабміні навіть створили комісію з питань сталого розвитку, яка фактично нічого не зробила. Необхідно враховувати й те, що Україна змушена одночасно вирішувати безліч важких проблем. Водночас питання розбудови держави, формування національної свідомості, здорового державного патріотизму, відчуття господаря на своїй землі, свободи та прав людини мають досить визначений екологічний контекст [9]. На думку вчених Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, нинішні екологічні проблеми України – це результат економічної політики, яка заради екстенсивного досягнення кількісних показників довгий час ігнорувала ресурсні можливості. Ситуація погіршується низьким рівнем екологічної свідомості та некомпетентності політиків, всього суспільства [10, c. 26].

Ефективність суспільного розвитку може бути забезпечена тільки за умов консолідованої соціально-економічної відповідальності за темпи, характер і спрямованість використання природних ресурсів, яка акумульована в адекватній цьому еколого-економічній політиці, що віддзеркалює відповідний кадровий потенціал, реальну здатність держави, її владно-управлінських структур та інституцій ефективно застосовувати економічні закони і важелі для забезпечення екологічної безпеки та сталого суспільного розвитку.

Один із фундаторів екологічної економіки Герман Дейлі підкреслював, що створена людиною економіка є «вмурованою» у природну екосистему нашої планети і цілком від неї залежить [11]. Нероздільність завдань збереження природного середовища та економічного розвитку була однією з ключових проблем Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку в червні 1992 р. Ріо-де-Жанейро. В її документах були, зокрема, сформульовані такі положення:

• економічний розвиток у відриві від екології призводить до перетворення Землі на пустелю;
• екологія без економічного розвитку закріплює зубожіння й несправедливість;
• рівність без економічного розвитку – зубожіння для всіх;
• екологія без права на дію є часткою системи покріпачення;
• право на дію без екології торує шлях до колективного знищення, яке однаковою мірою стосується всіх [12].

Здійснення організаційно-економічних заходів щодо поліпшення екологічної ситуації в Україні неможливе за сучасних умов без проведення у країні комплексної еколого-економічної реформи, реалізації першочергових завдань екологічної політики, насамперед тих, що забезпечують можливість реального виходу з еколого-економічної кризи, створюють умови для подальшого вдосконалення природоохоронного законодавства, розвитку екологічного бізнесу тощо. Зі свого боку економічна реформа, заходи якої нині активно провадяться в Україні, іманентно повинна бути спрямована на ліквідацію екологічної кризи на засадах здійснення адекватної екологічної політики.

Тому визначальною рисою в історичному подоланні цього має стати сутнісне вміння та спроможність, сукупна політична воля незалежної Української держави реалізовувати національну екологічну політику, сміливо брати на себе пріоритетні та найскладніші функції управління, які б на суспільному та макроекономічному рівнях шляхом ринкових методів та умов розвитку, а не завдяки колишнім прямим адміністративним методам волюнтаристського втручання, гарантували цілеспрямоване еколого-економічне функціонування народного господарства, міжгалузевих комплексів, окремих галузей та видів господарської діяльності [8, c.58].

2. Екологічна криза та політичні шляхи її вирішення

Із проголошенням незалежності України та розбудовою її як суверенної демократичної правової держави, з розвитком інформаційних систем виникла можливість політично осягнути справжню глибину та корені екологічної кризи, в якій опинилася країна, шукати шляхи її подолання. Від характеру екологічної політики держави вирішальною мірою залежатиме як діятимуть управлінські органи та інституції, швидкість процесів подолання еколого-економічної кризи, яку вже неможливо подолати старими адміністративними методами управління. Багато що залежить від того, чи зуміють законодавча та виконавча гілки влади у державі сприймати всі екологічні заходи не як перешкоду розвитку економіки, а як чинник стабілізації та нарощування економічної могутності країни, який має бути за допомогою навіть непопулярних заходів інтегрований у всі ланки економічного реформування. Екологізація економіки має передбачати розробку та здійснення державної політики використання природних ресурсів як національного економічного потенціалу, який використовується у суспільному виробництві та має свою вартість. Такий підхід дасть змогу державі здійснювати збалансовану політику як використання, так і відтворення природних ресурсів, можливість уникнути неухильного зростання екологічних витрат як частки виробничих [4]. Водночас належного рівня ресурсно-екологічної та соціально-економічної безпеки життєдіяльності у суспільстві можна досягти тільки за високої екологічної культури всього населення країни [5, c. 23].

Більшість уявлень і трактувань еколого-економічної політики нині залишаються «звуженими», оскільки зазвичай, зводяться до проблем використання природних ресурсів і протидії забрудненню навколишнього середовища через економічний розвиток. Натомість нині все більше простежується необхідність макрорівневих еколого-політичних підходів, актуалізується цілісний погляд на еколого-економічну політику як систему, що може функціонувати в межах всього народного господарства, з позицій необхідності його екологізації, зниження антропотехногенного пресингу на навколишнє природне середовище.

Прагнення до раціонального вирішення екологічних проблем на локальному рівні при недооцінці значення макрорівневих екологічних програм не ефективне, тому що не вирішує завдань переорієнтації всіх структур і самої суті розвитку національної економіки на екологобезпечні цілі. У цьому зв’язку у суспільстві повинна актуалізуватися необхідність принципово нової ідеології природокористування, ієрархії та послідовності вирішення екологічних проблем на засадах радикальної структурної перебудови всієї економіки, виділення екологічних пріоритетів у контексті економічних, соціальних, науково-технічних, регіональних та інших питань з відповідним подальшим розвитком та реалізацією цих пріоритетів у різних галузях та видах діяльності. На жаль, фінансується тільки половина необхідних витрат для пріоритетних проектів, визначених, наприклад, у «Плані дій Уряду». Інколи кошти, передбачені на захист навколишнього середовища, перерозподіляються протягом бюджетного року для нагальних економічних потреб. Негативною практикою є те, що екологічні плани обласного рівня не набувають належної пріоритетності, нерідко взагалі носячи характер побажань. Необхідність уточнення пріоритетів при використанні наявних ресурсів на всіх адміністративних рівнях є проблемою в Україні [3, c. 34].

Реформування еколого-економічних відносин в Україні йде у контексті змін всієї системи економіки, в якій домінуюча роль раніше належала державі. Тому процес реформацій на державному рівні вимагає особливої чіткості у стратегії, обґрунтованості та реальності законодавчих і виконавчих дій. Перехід від планово-регульованої до ринкової економіки потребує певного періоду, в якому роль держави та її відповідальність не послаблюються.

У той же час затяжна економічна криза перевела Україну в ранг держав із перехідною економікою. Послаблення економічного стану країни підсилюється нагромадженим величезним зовнішнім боргом, який підриває політичну незалежність держави. Продекларований європейський вибір ще більше розпорошив і без того розбалансовану уяву політиків та урядовців.

Необхідність виокремлення законодавчих актів екологічного спрямування та надання їм пріоритетного статусу у суспільстві є найпершою умовою виходу з еколого-економічної кризи. Адже законодавче закріплення основних напрямів екологічної політики – це не формальний акт, а обов’язкова умова визнання державою та узаконення нею невідкладності екологічних завдань, без яких подальший суспільний розвиток неможливий. Реалізація екологічної політики здійснюється в різних напрямах за допомогою цільових програм, які мають включати такі обов’язкові елементи, як систему соціально-економічних, організаційно-правових і науково-технічних заходів; обсяги та терміни їх здійснення; потреби та джерела фінансування; забезпечення кадровими та матеріально-технічними ресурсами; визначення відповідальних за виконання міністерств, відомств, організацій; порядок і терміни контролю та перевірки виконання. Реалізація екологічної політики має бути компетенцією як держави та її виконавчих структур, так і корпоративного та приватного бізнесу, вимагає вдосконалення системи управління відповідно до ринкових умов з метою постійної взаємодії органів вдали по горизонталі та вертикалі.

Саме тому тільки у контексті всієї сукупності економічних структур, які склались на даний час, можна комплексно вирішувати соціально-екологічні проблеми, враховувати особливості функціонування народногосподарського комплексу та його галузей. У процесах прийняття рішень зі забезпечення оптимальних умов становлення та нормального функціонування екологобезпечного та ресурсозберігаючого матеріального виробництва повинні бути тісно інтегровані економічні та екологічні аспекти, вироблені спільні понятійно-категоріальні підходи.

Процесам становлення та функціонування екологобезпечного та ре­сурсозберігаючого матеріального виробництва має слугувати неминуча мо­дернізація цілей та засобів державної екологічної політики, організаційно-уп­равлінських структур здійснення її на всіх рівнях [1, c. 6-7].

Нова система цінностей суспільства потребує зміни цільових устано­вок стратегії розвитку. Пріоритетними стають його соціально-екологічні ас­пекти, що, у свою чергу, вимагає переорієнтації поглядів на питання вибору критеріїв розвитку та оцінки ефективного економічного зростання. Замість традиційної економічної ефективності життєдайним стає введення критерію соціально-еколого-економічної ефективності, що дасть змогу повніше врахо­вувати цілі суспільного розвитку, найближчі та віддалені соціально-екологіч­ні наслідки конкретних економічних рішень.

Відомо, що цільові установки, якими керуються підприємства в умо­вах ринку, орієнтовані на зростання прибутку, завоювання максимально мож­ливого сегменту ринку, підвищення конкурентоспроможності продукції за рахунок поліпшення її якості, зниження собівартості, ціни тощо. У такій си­туації турботи про збереження навколишнього природного середовища неми­нуче відступають на задній план.

Але сучасний соціально-економічний розвиток об’єктивно вже не може керуватися тільки суто економічними цільовими пріоритетами та критеріями оцінки. Для стабілізації, а відтак поліпшення екологічної ситуації важливо враховувати соціально-екологічні орієнтири суспільного розвитку, націлені на досягнення еколого-економічного збалансування суспільного виробництва та всіх його ланок. У рамках такої політики може бути реалізований принцип екологічного пріоритету в господарських рішеннях, якщо останні допускають можливість вибору. При цьому сформований стан навколишнього природного довкілля необхідно розуміти як чинник, який визначає рівень екологічного по­тенціалу, від якого значною мірою залежать довготермінові темпи зростання економіки країни і можливості піднесення її національного добробуту.

На жаль, сумісність екологічних та економічних завдань в реальному соціально-економічному житті втрачається у силу індивідуальних або групо­вих інтересів, неврахування всієї сукупності негативних наслідків, нерозу­міння або незнання відносно віддалених екологічних наслідків комплексно непродуманих політичних рішень, які приймаються на даному етапі.

Економічна стратегія і тактика неможливі без мобілізації державних зусиль на розв’язання екологічних проблем, які необхідно розглядати як за­гальнодержавну, загальноекономічну проблему, що вимагає чітких економіч­них параметрів, дієвого механізму державного та ринкового регулювання, га­рантованого державою ресурсно-фінансового забезпечення. Державно-управ­лінське регулювання необхідно розцінювати на перехідному етапі розвитку країни як вирішальний фактор у загальній системі державного впливу на ста­новлення соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій одне з чільних місць має посідати екологічно безпечне та природозберігаюче виробництво.

Поряд з тим, окремо взяті органи державного управління чи політичні сили, чи громадськість самі по собі не вирішать нагальні екологічні завдання, які обумовило нині реальне життя. Державні владні, перш за все, виконавчі структури мусять мати сильні регулюючі функції, які необхідні для обґрунту­вання та здійснення програми соціально-екологічних перетворень, розробки моделі післякризового еколого-економічного розвитку регіонів та всієї країни [6, c. 35].

Екологічна політика держави, яка органічно не витікає з її економіч­них основ, не спроможна творити оптимальне соціально-економічне середо­вище для ефективного функціонування виробничого потенціалу екологобез-печного виробництва. І навпаки, економічна політика держави буде дієвою і повною, якщо в ній знайдуть своє втілення вирішення природоохоронних та ресурсозберігаючих проблем, завдання та цілі екологічної політики, без вирі­шення яких унеможливлюється подальший поступальний розвиток країни, якщо при цьому ще враховувати не тільки забруднення довкілля та нераці­ональне використання природних ресурсів, а й неухильне зменшення працез­датного населення у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації та глибинни­ми соціальними негараздами трансформаційного періоду.

Комплексна політико-екологічна стратегія вкрай актуальна саме те­пер, коли у країні почалось промислове піднесення та створюється принци­пово нова економічна ситуація, що спонукає до забезпечення на рівні держа­ви необхідної синхронізації вирішення всіх нагальних екологічних питань з радикальними змінами та перетвореннями у народному господарстві, перед­бачення кінцевих результатів та наслідків запроваджуваних новацій.

Якщо політологічно оцінити сьогоднішню еколого-економічну ситу­ацію, то стає зрозумілим, що держава великою мірою не допрацьовує стосов­но цих складних проблем, які здійснюються без її активної конструктивної участі. Наприклад, якщо держава ще неспроможна повною мірою фінансува­ти екологічні програми, то принаймні вона не повинна відсторонюватися від такого важливого процесу, як формування громадських організацій з охоро­ни довкілля, які діють на приватному особистому ентузіазмі громадян.

Необхідно, щоб економічна політика чітко відображала державні прі­оритети і, насамперед, саму участь держави та її підтримку нагальних еколо­гічних проблем. Держава має визнати екологічні проблем в Україні не тільки як пріоритетні, а й головно виходити з того, що у становленні незалежної на­ціональної економіки у даний історичний момент саме екологічній складовій належить ключова, вирішальна роль.

Складність формування механізму взаємовідносин у цій сфері полягає у тому, що держава має чітко визначити, яку роль, компетенцію та відпові­дальність за створення екологобезпечного виробництва та вирішення еколо­гічних проблем вона бере на себе, а що делегує органам самоврядування, уп­равлінським структурам на місцях. Причому чим чіткіше визначено функції та завдання, що бере на себе держава, тим ефективніше функціонуватимуть самоврядні структури. Планування й прогнозування соціально-економічних перетворень в результаті дії чи бездіяльності стосовно екологічних проблем має базуватися не на побажаннях, а на точних розрахунках потреб та їх ре­сурсному забезпеченні.

У розподілі функцій між державними і самоврядними структурами стосовно регулювання та внесення відповідних змін до впровадження та про­ведення екологічної політики не можна керуватися модним у перехідний пе­ріод гаслом «чим менше держави, тим краще», тому що регіональні структу­ри можуть взяти на свою відповідальність тільки вирішення окремих еколо­гічних питань, а для вирішення екологічних проблем у цілому необхідні конструктивні системоорганізуючі функції держави.

Розподіл компетенції нині має виходити з принципово нових для віт­чизняної економічної ментальності схем взаємодії основних господарських ланок у ринковій економіці. Цілеспрямований вплив держави має не руйну­вати діючу економічну систему, а сприяти зміні економічних відносин і явищ відповідно до вимог перехідного періоду [4, c. 113-114].

Саме з позицій необхідності відродження національної еконо­міки досить блідими видаються соціоекологічні перспективи, а штучні засо­би, які начебто створюють проблиск надії, насправді є ілюзорним і досить не­безпечним шляхом та вибором дій держави. Натомість має бути обрано шлях розробки продуманої, глибоко інтегрованої у суспільне буття, науково обґрун­тованої і всебічно виваженої еколого-економічної політики, засоби якої щодо потреб збереження та відтворення природного довкілля мають визначатися необхідністю:

• розробки комплексу важелів сучасної екологічної політики в умовах дії рин­кових відносин;
• створення структур екологічного підприємництва;
• регулювання ринку екологічно чистої продукції, контролю та захисту інтере­сів національного виробника і української держави;
• організації на конкурентній основі екологічного виробництва та забезпечен­ня в його межах управління балансом попиту та пропозицій. Збалансування та узгоджене використання засобів екологічної та еко­номічної політики можна розцінювати як уміння держави різноманітними методами впливати на розвиток економіки, примножувати соціальний потен­ціал. Якщо, наприклад, через екологічну політику держава сприятиме зрос­танню ресурсозбереження, то від цього виграє вся економіка і все населення країни. Коли держава неспроможна через розхитану фінансово-банківську систему регулювати грошові потоки в інтересах забезпечення екологобезпеч-ного виробництва, то це автоматично призводить до появи бартеризації, згор­тання інвестиційних проектів, прискорення амортизації та руйнування мате­ріально-технічної бази.

Тому, зважаючи на сучасні умови розвитку народного господарства України, вирішальними напрямами розвитку національної екологічної полі­тики необхідно визнати:

• врахування екологічних інтересів у процесі здійснення економічної реформи та реформування на цій основі відносин власності;
• формування ринкових відносин між різними сферами та галузями економіки в інтересах досягнення спільної кінцевої мети — здорового та безпечного, достойного людини природного довкілля, а не забезпечення відомчих, тери­торіальних, кланових чи олігархічних вигод;
• створення відповідних зовнішньоекономічних умов для забезпечення ефек­тивного розвитку національного екологобезпечного виробництва;
• організація правового регулювання та захисту екологічного бізнесу, створення умов і структур для його інтеграції у сферу соціально-економічних інтересів.

Принципово важливо, щоб розв’язання природоохоронних проблем у структурі економічної політики держави відбувалося на засадах інтеграції усіх факторів розвитку екологобезпечного виробництва в єдину дієздатну со­ціально-економічну систему. Великою мірою вони тільки в комплексі істотно детермінують завдання і функції екологічної політики, діючи постійно, ма­ючи різний характер, ступінь впливу, масштаб дії і т. п. [10, c. 27-28]

Висновки

Політико-правове поле радикалізації екологічної політики потребує не тільки вирішення властивих іманентно саме йому різнобічних концептуаль­них та інституційних проблем, але й в умовах нестабільного соціально-еко­номічного та політичного розвитку вимагає правового захисту від інших прі­оритетів суспільства. Наприклад, коли готувався проект нині діючої Консти­туції України, у ньому був присутній пункт про те, що визнається пріоритет екології над економікою. В остаточній редакції Основного Закону цього по­ложення немає.

Врахування екологічних факторів як однієї з цілей економічної полі­тики повинно виходити за межі звичайних правил безпеки, правил виділення різних санітарних зон чи боротьби з конкретними видами та проявами заб­руднення довкілля. На ці проблеми прийшов історичний час дивитися широ­ко і системно. Необхідно, щоб завдання, що пов’язуються з охороною навко­лишнього середовища, все більше знаходили відображення у принципах опо­даткування, процедурах творення Державного бюджету, попереднього узгод­ження сум капіталовкладень, виборі технологій, стратегії зовнішньоторго­вельних заходів, загалом у всіх компонентах політики суспільного розвитку.

Таким чином, для забезпечення зростаючих можливостей, ефектив­ності та результативності економічної політики необхідне органічне поєднан­ня інтересів різних секторів суспільного виробництва з довкілля зберігаючим імперативом. По-друге, економічна стратегія держави та відповідна практика у сучасних умовах неможливі без мобілізації державою сил та ресурсів для розв’язання екологічних проблем. По-третє, економічна практика – суспільні виробництво, розподіл, обмін, споживання продукції, послуг, доходів мають узгоджуватися на геополітичному рівні вирішення проблем охорони навко­лишнього природного середовища. Зазначені вище цілі набувають особливо­го значення у перехідний період, коли закладаються принципи та фундамент відродження економіки з глибокої та затяжної соціально-економічної кризи, шлях у майбутнє країни та її народу. Вони як об’єктивна потреба суспільства, держави, економіки не можуть бути реалізовані без активної підтримки й ре­гулювання з боку держави.

Список використаної літератури

1. Глазко В. Чи є вихід із глобальної екологічної кризи? // Безпека життєдіяльності. — 2004. — № 4. — С. 2-8
2. Карнаухова А. Екологічна дипломатія набирає вагу [Текст] / А. Карнаухова // Політика і час. — 2006. — № 6. — С. 49-55
3. Костицький В. Екологічна криза і складові її подолання [Текст] / В.Костицький // Право України. — 1998. — № 4. —  С. 33-36
4. Лазаренко Я. Формування еколого-правового світогляду суспільства як засіб подолання кризового стану природного середовища (етапи та їх особливості) // Право України. — 2006. — № 9.- С.111-114
5. Поздеева Н. Современный взгляд на глобальные экологические изменения // География в школе. — 2001. — № 4. — С. 23-26
6. Румянцева Н. Причини та джерела розвитку екологічної кризи в Україні / Н. Румянцева // Біологія. — 2008. — № 34. — С. 35-37
7. Туниця Ю. Екологічна Конституція Землі: сутність і концептуальні засади // Вісник Національної академії наук України. — 2005. — № 11. —  С. 32-42
8. Хилько М. Політичні аспекти проблеми подолання екологічної кризи [Текст] / М.Хилько // Розбудова держави. — 1998. — № 7-8. — С. 57-63
9. Хілько М. Екологічна криза у філософсько-етичному вимірі // Філософська думка. — 2000. — № 3. — С. 24-46
10. Штуца В.Н. Правовые основы сотрудничества государств в условиях глобального экологического кризиса // Екологічний вісник. — 2009. — № 4. — С. 26-28