Вступ

Ефективність державної служби безпосередньо залежить від стилю управління. Тому в процесі реформування державної служби в Україні важливе значення має інтегрування стилів управління.

В державному управлінні проблемі формування та розвитку стилів управління присвячено досить широке коло праць вітчизняних та зарубіжних науковців, серед яких можна назвати публікації Г. Атаманчука, Р. Войтович, Н. Гончарук, В. Єганова, А. Решетніченка, С.Тідора, Н. Фомічова та ін. Проте в цілому ця проблематика в науковій літературі залишається малодослідженою, особливо це стосується інтегрування стилів управління як засобу підвищення ефективності державної служби.

Управління людським колективом, структура державних механізмів у рамках, в яких проходить життя людей, раціональна організація державної влади — проблеми, які впродовж багатьох тисячоліть є предметом роздумів учених та об’єктом зусиль практиків будь-якої держави.

Для досягнення ефективного керівництва та результативності діяльності державного органу, підприємства, установи та організації використовуються різні способи реалізації повноважень керівника, що виявляються в різних стилях управління. 

1. Основні стилі управління та їх характерні риси та особливості

Результативність і ефективність діяльності будь-якого державного органу, установи залежить від стилю управління. Стиль (від латинського stylus — стрижень для письма) — це сукупність прийомів, форм і методів здійснення якої- небудь роботи, діяльності, поведінки [3, с.177]. В тлумачному словнику говориться, що «стиль» — це сукупність зовнішніх ознак, особливостей, властивих чому-небудь, кому-небудь, характерних рис якої-небудь поведінки, діяльності, методу роботи [11, с.424]. Виходячи з цього, стиль управління визначається як сукупність найбільш характерних і стійких методів вирішення завдань і проблем, що використовуються в практичній діяльності керівником [13, с.198].

Стиль не тотожний індивідуальним особливостям людини (характеру, особистісним рисам, установкам та ін.), а виступає в якості психологічної системи їх узгодження з сукупністю умов її діяльності і зовнішнього середовища (технологіями, вимогами державного органу, соціальними нормами, індивідуальністю партнерів, методами навчання тощо) [18].

На нашу думку, російський вчений Г. Атаманчук, указуючи, що стиль безпосередньо залежить від його основного носія — людини, абсолютно вірно розглядає саме поняття стилю як систему соціально-ефективних способів, засобів, форм і методів щоденного функціонування посадових осіб і в цілому органів державної влади і органів місцевого самоврядування, що постійно розвиваються; систему, яка побудована на відповідних принципах та забезпечує раціональне і демократичне ведення управлінських справ [3, с.430].

Разом з тим, аналіз наукової літератури свідчить, що єдиного підходу до визначення поняття стилів управління у сфері державної служби, їх типології на сьогодні не існує. Вирізняють декілька підходів до проблеми класифікації стилів, виділяючи їх за різними підставами. Не завжди ці підходи незалежні один від одного, частіше вони пересікаються, але все ж різняться за своїми домінуючими ідеями. Відповідно до них виділяються чотири підходи: 1) особистісний (визначається виділенням індивідуальних особливостей керівника в якості головної детермінанти його стилю); 2) поведінковий (пов’язує поведінку керівника з ситуаціями діяльності, структурою виробничих завдань, а також з професіоналізмом, відносинами і мотивами підлеглих); 3) комплексний (виражається в стремлінні узагальнити найбільш відомі детермінанти стилю); 4) структурно-функціональний (характеризується постановкою питання про внутрішню організацію стиля, при цьому зазвичай не конкретизується їх число) [18].

Німецьким психологом К. Левіним наприкінці 30-х рр. минулого століття була введена в науковий обіг класифікація стилів управління (авторитарний, ліберальний і демократичний), яка сьогодні стала класичною, загальновизнаною. Авторитарний стиль (від французького autoritäre — владний) характеризується тим, що керівник покладається виключно на авторитет посади, в прийнятті рішень орієнтується на власні цілі та інтереси, займає жорсткі позиції, застосовує методи адміністративного та психологічного впливу на людей, завжди впевнений у власній правоті, спирається на широкі зв’язки в органах державної влади й серед підприємців. Такий стиль буде ефективним у напружених управлінських ситуаціях, коли потрібні рішучі дії, а також у колективах з низьким рівнем розвитку і з негативно мотивованими працівниками. Керівник такого типу може привести організацію як до великого успіху, так і до повного краху.

Можна виділити наступні форми авторитарного стилю: патріархальний; харизматичний; автократичний; бюрократичний. За патріархальною фор-мою стилю всі зобов’язані підкорятися «батькові-керівнику». За харизматичною формою — керівник вимагає все від підлеглих і не зобов’язаний про них піклуватися. За автократичною формою керівництво здійснюється апаратом управління через підлеглі інстанції, які проводять рішення автократа, але залишаються підлеглими йому. За бюрократичною формою — виключається свавілля вищої сили, проявляються риси неефективного, формального підходу. Бюрократичний стиль відомий не-виробничими методами. На практиці він формується у слабкого, нерішучого керівника. Бюрократичний стиль включає в себе такі риси авторитарного стилю, як централізацію рішень, владу над людиною. Авторитарний стиль керівництва призводить до розвитку в колективі конфліктних ситуацій, породжує взаємну недовіру співробітників.

Демократичний стиль передбачає надання підлеглим самостійності, підготовку й прийняття рішень за їх активної участі. Керівник у своїй роботі постійно опирається на групу однодумців в особі ради, президії, колегії, дбає про створення необхідних умов, з повагою ставиться до людей. Керівник такого стилю — хороший політик, «дипломат», «стратег», відкрита людина. Він розділяє відповідальність згідно з наданими повноваженнями, підбирає ділових, грамотних працівників, постійно підвищує свою кваліфікацію, в нього рівна манера поведінки, використовує різні види заохочення та покарання. Недоліки цього стилю виявляються в його недостатній мобільності, динамічності та оперативності.

Ліберальний стиль — це безініціативність, постійне очікування вказівок зверху, небажання прийняти на себе відповідальність за рішення та їх наслідки. Цей стиль досить нестійкий, малоефективний, але його перевага у колективному прийнятті управлінських рішень. За ліберальним стилем відмічаються лише негативні аспекти. Керівник такого типу намагається всім догодити, нікого не покарати. Більше всього — це посередник між підлеглими та вищестоящими організаціями, він віддає ініціативу в руки підлеглих, підбором кадрів не займається, терпимий до порушень, більше користується методами нагородження.

Сьогодні в літературі, поряд з цими основними стилями державного управління, наводять і інші класифікації. Так, В. Єганов пропонує наступну оновлену класифікацію стилів управління, яка поряд із авторитарним, демократичним та ліберальним містить системний, підприємницький, компетентний, дорадчий, експертний та харизматичний стилі. Основними ознаками їх відповідно є: використання всіх наявних ресурсів для досягнення мети діяльності організації; запровадження оцінки ефективності роботи працівників та діяльності органу влади на ринкових засадах; компетентна оцінка існуючої ситуації на підставі наявного професійного досвіду; надання виключно консультативної підтримки з питань діяльності органу влади працівникам у разі необхідності; надання необхідної допомоги з питань діяльності органу влади силами залучених спеціалістів у разі необхідності; покладання на особистісні якості керівників, які надають впевненості іншим в обґрунтованості рішень. Ним, на основі експертного дослідження з’ясовано, що для органів виконавчої влади найбільш доцільним є застосування демократичного з компетентним стилів управління [10, с.9-10 ].

Аналізуючи праці Г. Атаманчука, Р. Войтович, Н. Гончарук, С. Князєва, А. Решетніченка, крім основних стилів державного управління, можна визначити такі їх різновиди, як загальний, індивідуальний, бюрократичний, прогресивний, волюнтаристський, делегуючий, діловий (змістовно-об’єктивний), контрольний, самоцентристський, демотивуючий, нейтральний, дозволяючий різновиди стилів управління:

— загальний — стиль нормативний, тобто загальновизнаний, його головні риси виявляються всюди — у широких масштабах, що розділяє та підтримує суспільство;

—         індивідуальний — загальний стиль, який пристосований до конкретних умов управлінської діяльності, якостей і здібностей посадових осіб;

—         прогресивний — прокладає дорогу усьому новому, проявляються елементи прогресу;

—         делегуючий — при такому стилі ко-жен керівник успішно долає труднощі в роботі, тобто замінює другорядні і повсякденні справи основними, делегує частину справ підлеглим;

—         самоцентристський — коли керівник замикає на собі зв’язки, процес діяльності організації;

—         демотивуючий — сутність його по-лягає в тому, що йде явне перебільшення вказівок на помилки підлеглих, ніж на оцінку їх досягнень;

—         діловий (змістовно-об’єктивний) — для цього різновиду стилю управління характерні такі риси, як компетентність, орієнтація на основну ціль діяльності колективу, самостійність, практичність, висока оперативність [3; 5].

Тут важливо звернути увагу на думку професора Р. Войтович, яка підкреслює, що стиль діяльності в державному управлінні, на відміну від стилю діяльності в інших сферах суспільного життя, базується на державно-владному відношенні і чітко регламентується певними нормами та умовами управлінської процедури [5, с.68 ]. Тому вона виділяє індивідуальний та загальний стилі, пропонуючи під загальним розуміти стиль державного управління в цілому, а індивідуальний розглядати як стиль діяльності державних службовців, який безпосередньо залежить від конкретних умов управлінської практики та соціально-психологічних особливостей керівника, від його професійно-ділових якостей, від уміння оволодіти загальним стилем діяльності, який, у свою чергу, являє певні нормативи, що їх продукує та підтримує суспільство [5, с.70 ].

2. Інтегрування стилів управління як важливий чинник розбудови інституту державної служби в Україні

Стиль державного управління повинен складатися з таких елементів:

—         цільових, функціональних і організаційних характеристик органів державної влади, які визначають правовий статус і місце в ієрархії керуючої системи державного управління;

—         юридично закріплених і, відповідно, використовуваних у практиці форм, методів і процедур управлінської діяльності органів управління та їх посадових осіб;

—         реально виявлених загальнокультурних, професійних і особистісних якостей посадових осіб, через які формуються соціально-психологічні механізми управління [3, с. 314 — 315].

Слушну думку висловлюють російські дослідники С. Тідор та Н. Фомічов, які підкреслюють, що в літературі в характеристиках кожного стилю частіше переважають одновимірні оцінки. Такому аналізу стилів сприяють традиційні варіанти визначення, в яких наголос робиться на способах досягнення цілі, які стійко повторюються. Всі недоліки негнучкого одновимірного мислення в управлінні рельєфно проявляють себе у стилі управління. Так, авторитарний стиль, характерний для радянської адміністративно-командної системи, був адекватним в екстремальних ситуаціях, навіть забезпечував підвищення ефективності, досягнення випередження багатьох країн по валовому продукту праці. Але він невідворотньо породжує регресивні тенденції. Вичерпавши в період індустріалізації і післявоєнної від

будови позитивні сторони вкрай жорстких методів авторитарного стилю управління марнотратною економікою, партія пропустила момент, коли треба було переходити до ощадливої (рачительной) економіки і принципово змінювати методи керівництва, а разом з ними і сам інструмент державного менеджменту [17 ].

Значною мірою наслідки лінійного адміністрування залишаються і сьогодні. Так, відомий фахівець у сфері менеджменту Іцхак Адізес зазначає, що головною проблемою українських і російських менеджерів є автократичний стиль управління. Вирішення цієї проблеми він вбачає у переході від автократичного управління до синергетичної команди (синертим) — стилю управління, який дозволяє організації працювати в одному напрямку. Кожний може брати участь в обговоренні і висловлювати точку зору, яка буде впливати на прийняття кінцевого рішення. Для прийняття правильного рішення потрібна демократія, підкреслює він, але для його імплементації потрібний авторитаризм, потрібна жорстка дисципліна[2].

Торкаючись стилю державного управління в сучасній Україні, Р. Войтович вказує, що нинішній державно- управлінський істеблішмент має виро-бити нову технологію державної влади (а відповідно до цього і технологію державного управління), яка виходила б за межі апаратного прагматизму, що тим самим позначить виникнення нового стилю державного управління. Для створення такої технології державного управління необхідна передусім мережа стабільних державно-управлінських структур, яка була б спроможна застосовувати новий стиль державного управління, який відповідає умовам ринкової політики. При цьому вона також відзначає, що кожен стиль діяльності застосовується до конкретної управлінської ситуації і його продуктивність безпосередньо залежить від того, наскільки керівник здатен оволодіти такою ситуацією, використовуючи при цьому сучасну управлінську технологію. Характер та продуктивність управлінської праці визначаються сутністю керівника, яка, у свою чергу, розкривається через його генетичний та соціально-психологічний фонд, що й зумовлює рівень його освіченості та сприяє засвоєнню ментально- управлінського досвіду [5, с.75 ].

Іншими словами, керівник органу державної влади має вести до досягнення цілі й мети, вирішення завдань, що стоять перед конкретним органом влади, відштовхуючись від інтересів справи в утвердженні методів і стилів управління, а не від того, як йому зручніше поводитися в тій чи іншій ситуації.

Тобто, керівник, який вибрав певний стиль лідерства і суворо його дотримується, оскільки він добре зарекомендував себе в минулому, може бути нездатним здійснювати ефективне керівництво в іншій ситуації на більш високій посаді, де всі його безпосередні підлеглі орієнтовані на досягнення. Керівник, який хоче працювати якомога ефективніше, максимально реалізувати потенціал підлеглих, не може дозволити собі застосовувати якийсь один стиль керівництва впродовж всієї своєї кар’єри. Керівник, скоріше, має навчитися користуватись усіма стилями, методами і типами впливу, що найбільше підходять до конкретної ситуації. Отже, найбільш ефективним стилем у швидко змінюваному світі є стиль адаптивний, або, як його називають, стиль, орієнтований на реальність. Мистецтво управління по-лягає в умінні вплітати найкращі риси стилю в цілісний процес керівництва, в умінні переключатися з одного стилю на інший залежно від ситуації, в умінні підбирати стиль у зв’язку з певним становищем і виходити за рамки звичного стилю, що постійно застосовується в установі. В Японії, наприклад, в даний час більше всього цінується новаторсько-аналітичний стиль, який поєднає в собі сміливий пошук раціональних рішень і енергійних дій, сприйняття нестандартних ідей, стремління до інтеграції колективних дій і готовність враховувати думку інших, терпимість до невдач [1, с.22-23 ].

При розгляді проблеми інтегрування стилів управління важливе теоретико- практичне значення має ситуативний підхід до застосування стилів управління. Перш ніж розглянути його, доцільно розглянути поняття ситуаційного під-ходу в управлінні. Ситуаційний підхід в управлінні — це підхід, який виходить з можливості застосування різних методів управління залежно від їх ефективності в конкретній ситуації. Його методологія базується, передусім, на правильній інтерпретації ситуації (виділенні параметрів) та професійному володінні засобами управління, що дає змогу застосовувати певні методи та прийоми, пов’язані з конкретними ситуаціями, передбачати їх ймовірні наслідки, адекватно й ефективно реагувати на зміни ситуацій та отримані результати управління.

На думку Г. Кунца та С. О’Доннела, він дає змогу зрозуміти, як найбільш ефективно досягти цілей за умов, що склалися. Ситуаційний підхід в управлінні безпосередньо пов’язаний з ситуаційним управлінням. Ситуаційне управління (від латин. situatio — положення, збіг обставин і умов, що створюють певне становище) — оперативне управління, здійснюване на додаток до стратегічного та перспективного. Сутність його виражається в тому, що одні й ті ж управлінські функції по-різному реалізуються у конкретних ситуаціях. Практична реалізація ситуаційного управління поля-гає в прийнятті управлінських рішень у міру виникнення проблем, відповідно до ситуації, що складається.

Теорія ситуаційного управління розроблена в 70-х роках ХХ ст. в Гарвардській школі бізнесу як подальший роз-виток попередніх теорій менеджменту (школи «людських відносин», «організаційної поведінки», «науки управління» тощо). У фаховій літературі також зустрічається назва «кейсове» (від англ. case), що означає — ситуація, або адаптивне управління. Важливою перевагою ситуаційного управління є «гнучкість», тобто можливість адаптації організації до постійно змінюваних умов зовнішнього середовища. Слабким місцем ситуаційного управління є відсутність можливості надання будь-яких «стандартних» рекомендацій з досягнення результатів діяльності в умовах постійних зовнішніх змін [9, с.651].

У межах ситуативного підходу цікавою є модель Реддіна, розроблена американськими вченими. Реддін у своїй управлінській моделі розглядає три ви-міри — стиль керівництва-ситуація-результат та чотири основних стилі, кожен з яких може бути ефективним чи не-ефективним у різних ситуаціях управління. За Реддіним найважливішими ситуативними умовами є наступні: вимоги, що випливають з природи виконуваного завдання, організація, яку сприймають досить широко, стиль керівництва безпосереднього керівника, співпраця із суміжними ланками, спів-робітники, які перебувають у безпосередньому підпорядкуванні [6, с.101].

На думку І. Ільченка, також най-ефективнішим є використання ситуаційного підходу до керівництва та управління, адже ефективність кожного стилю визначається конкретною ситуацією. Він зазначає, що якщо керівнику демократичного стилю управління необхідно терміново виконати певне завдання, але підлеглі, які працюють на відповідній ділянці, є не досить компетентними для цього, тоді керівник переходить до директивного стилю управління, оскільки це єдиний вихід із ситуації. Він також зазначає, що ефективність стилю управління залежить від соціальних, галузевих та місцевих умов.

Однією з умов ефективності управління за допомогою певного стилю є його відповідність особистим рисам самого керівника, оскільки, як свідчить практика, справа просувається досить тяжко, якщо вона не відповідає характеру людини, суперечить її філософії. Скажімо, демократичний стиль управління вдовольняє лише осіб демократичного типу, а люди авторитарного типу, якщо вони намагаються керувати демократичними методами, не відчувають ніякого задоволення від роботи [8, с.18].

Висновки

Отже, оскільки в державному управлінні не існує універсальних стилів управління, нагальною потребою стає їх інтегрування. Це випливає з того, що, як зазначає Р. Войтович, майже кожний тип управлінського стилю включає компоненти, які властиві іншим формам організації діяльності, а тому конструктивно стиль постає у вигляді системи, що поєднує в собі кілька стилів, як варіативна сукупність способів і механізмів управлінської взаємодії, з числа яких обирається найбільш адекватний набір для даної ситуації.

Таким чином, у сфері державної служби керівний персонал використовує різні види стилів керівництва. Комбінований, або змішаний, стиль передбачає поєднання всіх перерахованих видів, рішення приймаються одноосібно або колективно, залежно від конкретної ситуації. Керівник такого типу, ураховуючи ситуацію, наказує, пропонує, погоджує, намагається бути в курсі сучасних вимог, періодично підвищує кваліфікацію, переважно комунікабельний, доброзичливий, розподіляє обов’язки між собою та підлеглими.

Досить часто в сучасній практиці державного управління застосовується комбінація авторитарного та демократичного стилів керівництва, яка дає можливість забезпечити поєднання характерних для авторитарного стилю високого рівня роботи, орієнтації на завдання й характерних для демократичного стилю високого рівня трудової моралі, орієнтації на людей з тим, щоб забезпечити мету керівництва. На наш погляд, ефективним є той стиль державного управління, який орієнтований на кінцевий результат. 

Список використаної літератури

1. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. — М. : Юрид. лит., 1997. — 400 с.
2. Войтович Р. Культура та стиль діяльності державно-управлінського персоналу в перехідний період / Р. Войтович // Вісн. УАДУ. — 1999. — № 1. — С. 194-201.
3. Войтович Р.В. Керівник в органах державної влади та місцевого самоврядування. [Текст] / Р.В. Войтович, М.І. Пірен, І.Ф. Надольний / — К. : Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. — 168 с. — (Серія «Бібліотека молодого державного службовця»).
4. Гончарук Н.Т. Стилі управління: переваги та недоліки / Н.Т. Гончарук // Актуальні пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. — Д.: Дніпропетр. регіон. ін-т УАДУ при Президентові України, 2002. — Вип. 3(9). — С. 176-189.
5. Ільченко І. Стиль управління персоналом, оптимізація праці керівника / І. Ільченко // Аспекти самоврядування. — К.: — 2000. — №3 (8). — С. 18-21.
6. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. Ю.П. Сурмін, В.Д. Бакуменко, А.М. Михненко та ін.; за заг. ред. Ю.В. Ковбасюка, В.П. Трощинського, Ю.П. Сурміна. — К.: НАДУ, 2010. — 820 с.
7. Єганов В.В. Розвиток стилю державно-управлінської діяльності / автореферат дисертації на здобуття канд. наук з держ. упр. — Харків, 2009. — 20 с.
8. Журавлев П.В. Персонал: словарь понятий и определений / П.В. Журавлев, С.А. Карташев, Н.К. Маусов [та ін.]. — М.: Экзамен, 2000. — 511 с.
9. Князев С.Н. Управление: искусство, наука, практика: учеб. пособие. / С.Н. Князев. — Мн.: Армита — Маркетинг, Менеджмент, 2002. — 512 с.
10. Малиновський В.Я. Словник термінів і понять з державного управління / В.Я. Малинов- ський. — К. : Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2005. — 198 с. Прохоров В.Т. Стиль и метод работы советского государственного аппарата / В.Т. Прохоров, В.Д. Свинцов. — М.: Знание. — 1983. — 207 с.
11. Решетніченко А.В. Гуманістична концепція управління / А.В. Решетніченко // Актуальні пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. — Д.: Дніпропетр. регіон. ін-т УАДУ при Президентові України, 2003. — Вип. 3(13). — С. 21-43.
12. Решетніченко А.В. Світоглядний аналіз державного управління / А.В. Решетніченко // Актуальні пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. — ДФ УАДУ, 2000 — Вип. 3(3). — С. 130-142.
13. Тидор С.Н. Системный стиль руководства — базис эффективного менеджмента / С.Н. Тидор, Н.П. Фомичев. — Режим доступа: http://www.library.vscc.ac.ru/Files/Inform/7-2005-08. doc.
14. Степаненко І. X. Стиль, народжений досвідом /1. X. Степаненко. — К. : Урожай, 1986. — 96 с.
15. Хміль Ф. І. Менеджмент : підручник / Ф. І. Хміль. — К. : Вища шк., 1995.-С. 167- 186.
16. Чернобровка И. Основные етили руководства / И. Чернобровка // Бизнес-информ. — № 12. — 1997. — С. 50-53.
17. Щекин Г. В. Социальная теория и кадровая политика : монографія / Г. В. Щекин. — К. : МАУП, 2000. — 576 с.