Вступ

Джерела конституційного права є однією з основних категорій цієї галузі права. Розуміння поняття «джерело конституційного права» сформувалося історично під впливом положень загальної теорії права і юридичної практики застосування цього терміна.

Вплив відповідних наукових здобутків загальній теорії права, з одного боку, сприяв формуванню методології конституційного права при дослідженні проблем джерел права, а з іншого, — переніс у науку конституційного права існуючий у загальній теорії права схоластичний характер досліджень цих проблем. Зведення категорії «джерело права» до зовнішньої форми вираження правових норм стало закономірною причиною того, що форма джерела права відсунула на другорядний план сутність і зміст цієї категорії.

Юридична практика застосування категорії «джерело конституційного права» в усі часи характеризувалася суперечністю та інтуїтивністю. Це поняття в цілому залишилося невитребуваним практикою, підтвердженням чому є відсутність нормативного визначення джерел конституційного права у чинному законодавстві.

Поняття «джерело права» вперше було введене у науковий обіг понад дві тисячі років тому Тітом Лівієм. У своїй праці «Римська історія» він назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони стали витоками тогочасного діючого права для давньоримських правознавців. Таке розуміння джерела права ґрунтувалося на первинному лінгвістичному значенні слова «джерело» (під ним В.І.Даль розумів «будь-який початок чи підставу, корінь і причину, вихідне положення»).

1. Різноманітність джерел конституційного права за змістом

За змістом джерела конституційного права мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права.

За формою об’єктивації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження, проявом буття об’єктивно існуючих конституційно-правових норм (Конституція, закони України, Регламент Верховної Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти місцевих референдумів тощо).

За суб’єктами правотворчості джерела конституційного права можуть об’єктивуватися у конституційно-правових нормах, встановлених чи санкціонованих виключно суб’єктами конституційної правотворчості Українським народом, державою чи суб’єктами місцевого самоврядування.

Отже, джерело конституційного права — це зовнішня об’єктивація волі Українського народу і політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили у визначеній формі, тобто джерела конституційного права є нормативно-правовими актами волевиявлення народу або держави, що мають юридичну силу.

На різноманітність джерел права вчені звертали увагу здавна. Виділяють наступні види джерел права: 1) закони; 2) звичаєве право; 3) практика державних установ; 4) право, що стало вихідною точкою нового правопорядку. Джерела конституційного права різняться за характером (сутністю) волевиявлення, за змістом, за формою, за територією дії, за часом дії, за чинністю, за національною приналежністю тощо. Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституційного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу [2, c. 187].

Первинними серед них слід вважати ті джерела конституційного права, що безпосередньо виражають волю Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Воля Українського народу безпосередньо реалізується насамперед у актах всеукраїнського референдуму як джерела конституційного права загальнодержавного (загальнонаціонального рівня). Похідними є джерела конституційного права, що виражають політичну волю Української держави. Це джерела конституційного права, що створюються, приймаються чи санкціонуються державою та уповноваженими органами державної влади (закони України, укази Президента України, рішення та висновки Конституційного Суду України та ін.) [4, c. 74-75].

За  змістом, тобто юридичною силою, джерела конституційного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. Підзаконні джерела конституційного права не можуть суперечити конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам, тобто джерела конституційного права за змістом являють собою певну ієрархію. Але вряд чи можна погодитися з думкою О.Є.Кутафіна, що ієрархія нормативних актів — джерел конституційного права є відображенням ієрархії самих державних органів, адже держава не є виключним суб’єктом конституційної правотворчості, а джерела конституційного права, особливо підзаконні, на практиці неможливо упорядкувати в ієрархічний ряд в силу відсутності такої чіткої ієрархії у системі органів державної влади [6, c. 168].

Пріоритетним є, звичайно, конституційні джерела, адже конституція має найвищу юридичну силу. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування. Конституція України як головне, системоутворююче джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом (Іех fundamentales), що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має найвищу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте, Конституція приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Основного Закону. По-п’яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.

Іншим конституційним джерелом, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України. Акти всеукраїнського референдуму за своєю сутністю є волевиявленням Українського народу з найбільш важливих питань суспільного і державного життя, нормативним виявленням вищої і пріоритетної форми безпосередньої демократії. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. вони мають виключно імперативний характер, тобто є загальнообов’язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не потребують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридичну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України конституційні акти всеукраїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. ч Законодавчі джерела конституційного права України виражають волю Українського народу і політику, волю держави, мають вищу юридичну силу і виключне коло суб’єктів правотворчості, якими є Український народ і Верховна Рада України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найбільш важлива комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.

Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються виключно законами України (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство; правосуб’єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) та встановлюються ними (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) [7, c. 155-156].

Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії конституційного права прийнято виділяли конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші особливі різновиди законів. Щодо правової природи конституційних законів, то ця проблема широко дискутувалася у радянській державно-правовій науці, але на нормативному рівні вона не знайшла свого вирішення.

У сучасній вітчизняній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони — це: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції, тобто конституційні нормативно-правові акти. Але, на відміну від ряду інших колишніх радянських республік, конституційні закони України існуючи де-факто, не ідентифікуються у нормативному визначенні, тобто не названі ні Конституцією, ні законами України.

Щодо органічних законів, то на сьогодні серед вітчизняних правознавців не існує єдиної точки на їх сутність і зміст та критерії розмежування з конституційними та звичайними законами. У ряді держав, зокрема у Грузії, прийняття органічних законів передбачено нормами конституції, що визначають, які саме конституційно-правові відносини мають стати предметом правового регулювання органічного закону. Вважається, що такі закони відрізняються від конституційних тим, що вони доповнюють конституції, не змінюючи її основних принципів і не торкаються глибинної сутності. Проблема визначення суті та змісту органічних законів як джерел конституційного права перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, виключною подією у конституційній практиці держави.

Декларації — це нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України і нормативно проголошують, декларують основні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань, не маючи загальнообов’язкового характеру.

2. Система джерел конституційного права України

Проблеми джерел права взагалі, в тому числі й галузі конституційного права, постійно привертали до себе підвищену увагу дослідників-теоретиків та практиків. І це не випадково, адже ці питання є вихідною точкою у процесі пізнання всіх інших правових інститутів і самого права.

Як показує вітчизняний і світовий досвід, процес формування й розвитку уявлень про джерела права, у тому числі і конституційного, постійно розвивається і вдосконалюється. На думку автора, під терміном «джерело конституційного права», належить розуміти спосіб існування найбільш суттєвих і загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного характеру [4, c. 112].

У цьому зв’язку необхідно з самого початку зазначити, що не всі джерела права, які обґрунтовуються теорією права, є джерелами конституційного права. Щонайменше є два критерії, які допомагають ідентифікувати формальні джерела українського конституційного права, і такими є: публічна влада, що видає акт (закон, указ, постанову) і нормативний зміст акту.

Підкреслимо, що в принципі, джерелами конституційного права України є тільки нормативно правові акти, прийняті офіційними органами влади. З іншого боку, ці нормативно-правові акти повинні виконувати одночасно і умову вміщення юридичних норм, які регулюють фундаментальні соціальні відносини, котрі виникають у процесі встановлення та здійснення влади, регламентують суспільні відносини і зв’язки особливо важливої політичної значущості, життєво важливі для суспільства і держави.

Юридичні властивості джерел конституційного права можна поділити на дві основні групи: 1) загальні, видові ознаки та 2) спеціальні ознаки, що вказують на особливості цих джерел. Загальні, видові ознаки джерел конституційного права характеризують їх як різновид джерел права та є властивими для більшості джерел права взагалі. До загальних ознак відносимо: 1) формальна визначеність; 2) загальнообов’язковість; 3) загальновідомість; 4) внутрішня структурованість; 5) системний та ієрархічний характер; 6) володіння структурними елементами системи права певною автономією та відносною самостійністю стосовно один одного. Поряд із загальними, видовими ознаками джерела конституційного права наділені спеціальними юридичними ознаками. Спеціальні ознаки дають можливість відмежовувати джерела конституційного права від інших галузевих джерел. Ці ознаки вказують на особливості джерел конституційного права за суттю, змістом, формою і суб’єктами правотворчості. В якості їх спеціальних ознак підкреслюється їх комплексний, політичний і вольовий характер, вони формуються в особливому порядку, мають специфічний предмет правового регулювання, у своїй взаємодії утворюють органічну систему джерел конституційного права, яка має структурні, функціональні та генетичні зв’язки між собою.

Правова характеристика сучасних джерел конституційного права України може бути невичерпною темою юридичних досліджень. Це підтверджується й існуванням у сучасній українській конституційно-правовій науці самостійних монографічних досліджень, присвячених окремим видам джерел конституційного права — Конституції України, законам України, нормативно-правовому договору, міжнародному договору, українському конституціоналізму, як теоретико-методологічній основі національної конституційної доктрини. Положення більшості з указаних досліджень активно аналізуються і піддаються конструктивній критиці у цьому дослідженні.

Виявлення сутності сучасних джерел конституційного права України дає змогу найбільш повно враховувати їх матеріальне і нормативно-юридичне значення, оскільки політична воля та легітимні інтереси основних суб’єктів конституційної правотворчості, втілені у нормах відповідної галузі права, знаходять свій вираз (об’єктивуються) у різноманітніших юридичних формах. Така ситуація є закономірною, адже інваріативність юридичних форм конституційної правотворчості основних суб’єктів конституційної правотворчості є однією з важливих кваліфікуючих ознак сучасної системи джерел конституційного права України [1, c. 17].

Як уже було обґрунтовано попередньо, за своєю сутністю сучасні джерела конституційного права України поділяються на:

1)       джерела конституційного права, які втілюють політичну волю та легітимні інтереси Українського народу;

2)       джерела конституційного права Української держави;

3)       джерела конституційного права територіальних громад України.

До того ж, сьогодні помітною є й перспектива утвердження нових джерел конституційного права України, які зможуть втілювати політичну волю та легітимні інтереси інших суб’єктів конституційної правотворчості, у разі законодавчого закріплення їх відповідної правосуб’єктності.

Первинними за своїм походженням і першими відповідно до своєї юридичної сили безперечно є ті сучасні джерела національного конституційного права, які втілюють волю народу України. При цьому, вважаючи всі сучасні загальнонаціональні джерела конституційного права України втіленням народної волі, слід вказати на особливе місце серед них тих джерел, які юридично втілюють безпосередню волю Українського народу. Насамперед йдеться про правові акти всеукраїнського референдуму.

Висновки

Отже, цілісність джерел конституційного права, на нашу думку, полягає в тому, що вони є нормативними регуляторами суспільних відносин через посередництво усіх його складових. Достатньо неточно врегулювати один елемент системи, щоб відразу знизити ефективність правового регулювання в цілому. Недостатнє врахування існуючої цілісності системи джерел права, необґрунтоване введення до нього нових компонентів також може звести нанівець позитивні наслідки регулювання. Цілісність є найпомітнішою ознакою джерел права.

Врахувати цілісність системи джерел конституційного права необхідно для того, щоб уникати багаторазового дублювання нормативного матеріалу у різних нормативно-правових актах, яке є причиною колізій та громіздкості системи.

Систему джерел конституційного права можна розглядати і як конституційно- правовий інститут, що являє собою сукупність конституційно правових норм, які визначають види джерел конституційного права, їх юридичні властивості та функції, взаємозв’язок та співпідпорядкованість різних джерел конституційного права, а також місце кожного з джерел конституційного права в ієрархії системи його джерел.

Сама система джерел конституційного права в своїй єдності, являючи собою окремий конституційно-правовий інститут, забезпечує ефективне конституційно-правове регулювання. Система джерел конституційного права постає як впорядкована єдність нормативних приписів. Через вивчення їх системних властивостей підвищується можливість прогнозування тенденцій розвитку правової системи, визначення найбільш ефективних кроків з удосконалення всього механізму правового регулювання.

Список використаної літератури

1. Оніщенко О.В. Конституція України як основне джерело конституційного права України: Дис. канд. юрид. наук. — К., 2005. — С.17.
2. Основні властивості джерел конституційного права України / О.П. Васильченко // Держава і право. — 2010. — Вип. 50. — С. 186-190.
3. Погорілко В., Федоренко В. Джерела конституційного права України: поняття, види і система // Право України. — 2002. — № 3. — С. 8-15.
4. Цоклан В. І. Основні тенденції розвитку джерел конституційного права України в сучасних умовах // Науковий вісник Ужгородського національного ун-ту. Серія Право. – Вип. 6. – Ужгород: “Ліра”, 2006. – С. 111-114.
5. Цоклан В. І. Основні чинники, що зумовлюють розвиток і вдосконалення джерел конституційного права України на сучасному етапі / В.І. Цоклан // Адвокат. – 2006. – № 10. – С. 11-15.
6. Цоклан В. І. Сучасні джерела конституційного права України та їх система: проблеми теорії та практики // Часопис Київського університету права. – 2008. — № 2. – С. 100-106.
7. Цоклан В. І. Тенденції розвитку джерел конституційного права України на сучасному етапі // Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. 155-157.
8. Цоклан В. І. Теоретико-методологічні основи системи сучасних джерел конституційного права України // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 7-8(81-82). – С. 77-88.
9. Шмеріга В. І. Конституційне право України: Інтерактивний курс/ В. І. Шмеріга, Н. М. Крестовська. — Харків: Одіссей, 2004. — 238 с.