Вступ

Актуальність теми. Посилення глобалізаційних процесів у світі, які не пройшли осторонь права, підтвердженням чому є дифузійність джерельних систем різних правових систем і сімей світу, а також розбудова Української державності в умовах перманентного проведення конституційно-правової реформи, вимагають своєчасного, ґрунтовного та комплексного аналізу з боку юридичної науково-експертної громадськості. Досить сміливим та у той же час виваженим кроком у цьому напрямі є монографія під авторством В. Цоклана та В. Федоренка "Система сучасних джерел конституційного права України".

Джерела конституційного права України традиційно привертали й привертають увагу як вітчизняних, так і зарубіжних правників. Фундаментальними дослідженнями проблематики теоретико-методологічних засад джерел права та їх системи є роботи Т. Волкера, Р. Давида, В. Джексона, Л. Епстайна, В. Кампо, А. Колодія, М. Козюбри[2], Дж. Лібермана, М. Марченка, В. Погорілка, В. Федоренка, Л. Фішера, О. Скрипнюка, Ю. Тодики, С. Шевчука, Ю. Хабермаса тощо. У вітчизняній юриспруденції науковцями неодноразово зверталася увага щодо вивчення окремих засад та аспектів джерел права. Так, С. Резніченком було досліджено юридичну природу договору, О. Назаренко — міжнародного договору, О. Сав'яком[9]- правового звичаю, Н. Пархоменко — методологічного підґрунтя джерел права, О. Васильченко — джерел конституційного права України з позицій системно-функціонального аналізу, В. Цокланом[12-21]- системи сучасних джерел конституційного права України.

Система сучасних джерел конституційного права України, як і система національного конституційного права загалом, вирізняється своєю багатоаспектністю та різноманітністю юридичних форм правового буття конституційних норм. Нині її основні складові елементи – джерела конституційного права та їх групи – відображають не лише політичну волю держави, а й інших суб’єктів конституційної правотворчості. Йдеться про втілення політичної волі Українського народу, територіальних громад України та перспективи утвердження нових суб’єктів конституційної правотворчості, наприклад, національних меншин, інших соціальних спільнот.

Метою роботиє узагальнення й модернізація традиційних і новітніх уявлень про джерела права загалом і джерела права зокрема, вирішення проблеми пошуку оптимальної методології дослідження сучасних джерел конституційного права України та їх системи й пошук шляхів розвитку й вдосконалення відповідної джерельної бази.

Для досягнення поставленої мети визначаються такі завдання:

• глянутиконцептуальні підходи до визначення сучасних джерел конституційного права України;
• виявити особливості співвідношення сучасних джерел конституційного права України з іншими галузевими джерелами національного права;
• визначити систему критеріїв класифікації джерел сучасного конституційного права України та здійснити на їх основі класифікацію відповідних галузевих джерел права;
• систематизувати класифіковані групи джерел сучасного конституційного права України та визначити юридичні особливості відповідної системи;
• здійснити юридичну характеристику основних складових системи сучасних джерел конституційного права України – джерел конституційного права та їх видів (груп);
• визначити основні тенденції подальшого розвитку системи сучасних джерел конституційного права України в умовах триваючої конституційно-правової реформи.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, пов’язані з конституційною правотворчою та правозастосовчою діяльністю.

Предметом дослідженняє система джерел національного конституційного права.

1. Поняття джерел права та їх види. Роль природного (надпозитивного) права як джерела конституційного права

Джерела конституційного права є однією з основних категорій цієї галузі права. Розуміння поняття «джерело конституційного права» сформувалося історично під впливом положень загальної теорії права і юридичної практики застосування цього терміна.

Вплив відповідних наукових здобутків загальній теорії права, з одного боку, сприяв формуванню методології конституційного права при дослідженні проблем джерел права, а з іншого, — переніс у науку конституційного права існуючий у загальній теорії права схоластичний характер досліджень цих проблем. Зведення категорії «джерело права» до зовнішньої форми вираження правових норм стало закономірною причиною того, що форма джерела права відсунула на другорядний план сутність і зміст цієї категорії.

Юридична практика застосування категорії «джерело конституційного права» в усі часи характеризувалася суперечністю та інтуїтивністю. Це поняття в цілому залишилося невитребуваним практикою, підтвердженням чому є відсутність нормативного визначення джерел конституційного права у чинному законодавстві.

Поняття «джерело права» вперше було введене у науковий обіг понад дві тисячі років тому Тітом Лівієм. У своїй праці «Римська історія» він назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони стали витоками тогочасного діючого права для давньоримських правознавців. Таке розуміння джерела права ґрунтувалося на первинному лінгвістичному значенні слова «джерело» (під ним В.І.Даль розумів «будь-який початок чи підставу, корінь і причину, вихідне положення»).

Але як наукова проблема джерела права починають досліджуватися правознавцями лише на кінець XIX ст. Ця юридична категорія наповнювалася змістом з огляду належності дослідника до тієї чи іншої юридичної школи. Так, один із засновників психологічної школи права Л.І.Петражицький на початку XX ст. вказував на схоластичність наукових дискусій того часу про зміст і сутність джерел права. Водночас сам Л.І.Петражицький дійшов висновку, що джерело права — звичаєве право, законне право тощо — не що інше, як саме право, вид позитивного права, різновид права, тобто вчений ототожнював форму і зміст права.

Представники нормативістської школи права вбачали джерело в абстрактній «основній нормі», що і дає початок усьому праву. Наприклад, Т.Кельзен вважав, що всі правові норми статичним чи динамічним способом виводяться з основної норми, а кожна вища норма є джерелом для нижчої, що перебуває у підпорядкуванні до першої. Що ж до джерел конституційного права, то представники нормативістської школи вважали, що конституція є джерелом законів, а закони — джерелом судових рішень.

Представники позитивістської школи права, зокрема Р.Ієрінг, вважали, що джерелом права є позитивне, писане державою право, що примусово захищається державою[2]. На думку одного з засновників соціологічної школи права Г.Уеллса, джерелами права стали природні інстинкти людини[3]. Бельгійський вчений Є.Ніс вважав, що термін «джерело» слід розуміти в праві як спосіб його створення, формування.

Стійкою стала тенденція до формалізації джерел права. Так, на думку Д.А.Кєрімова, зовнішня форма правової норми — це вираження зовні її внутрішньо організованого змісту. Як правило, у науці цю форму називають формою вираження права, нормативним актом чи джерелом права в так званому формальному змісті (закони, укази, постанови тощо). С.Л.Зівс відзначав, що джерело права є зовнішньою формою об'єктивації правової норми. При цьому виключно об'єктивована норма є загальнообов'язковою, а її виконання забезпечується відповідними способами державного вплину. Норма права не існує і не може існувати поза джерелом права — оболонки існування правової норми. Такої ж точки зору додержували й інші радянські правознавці — Л.С.Галесник, І.Б.Новицький, Г.І.Петров та ін.

У радянській теорії права поступово сформувався формалістичний підхід до поняття «джерело права», який проявився в ототожненні джерела і форми права. Вперше цей складний термін «джерело (форма) права» був введений у науковий обіг в середині 80-х років А.М.Васильєвим. Втім вчений застерігав від пов-ного ототожнення цих категорій і писав, що, використовуючи у назві цієї категорії слово «джерело», слід розуміти не сутність питання, а віддавати данину юридичній традиції, що зберігається у галузевих юридичних науках, які використовують цей термін для назви того, що сучасна теорія права виражає поняттям «форма»[22, c. 11-12].

Втім слід констатувати, що теоретичне положення про джерело права як зовнішню форму вираження норм права в цілому було сприйнято і в пострадянський період. Російський правознавець В.С.Нерсесянц небезпідставно стверджував, що розуміння джерела права у формально-юридичному значенні є результатом «джентльменської угоди» між юристами (як практиками, так і вченими), що покликана створювати умови для уникнення багатозначності цього поняття. Позиція В.С Нерсесянца підтверджується існуючою в юридичній науці практикою підкреслювання формально-юридичного змісту терміна «джерело права» уточненням в дужках — «форма» або підкресленням формально-юридичного підходу у визначенні цього поняття.

У національній теорії права сформувалася точка зору, що під джерелом права прийнято розуміти офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що йдуть від держави чи визнані нею і мають юридичне загальнообов'язкове значення.

Формально-юридичний підхід у розумінні змісту джерела права, будучи компромісним у єдності розуміння цього поняття у юриспруденції, не розкриває сутності цієї юридичної категорії, спрощує її зміст.

Найбільш рельєфно сутність джерела права проявляється у конституційному праві. Джерела конституційного права поряд із загальними, видовими ознаками джерела права (видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості; мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими суб'єктами правотворчості; нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оприлюднення чи інше передбачене законодавством доведення до відома виконавців) наділені спеціальними юридичними ознаками. Спеціальні ознаки дають можливість відмежовуваті джерела конституційного права від інши; галузевих джерел права. Ці ознаки вказують на особливість джерел конституційного права за суттю, змістом, формою суб'єктами правотворчості. 4 За своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають волю Українського народу як на загальнодержавному, так і на локальному рівні та політику держави і безпосередньо виражають зміст владних відносин у суспільстві і державі[13, c. 195-196].

За змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права.

За формою об'єктивації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження, проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм (Конституція, закони України, Регламент Верховної Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти місцевих референдумів тощо).

За суб'єктами правотворчості джерела конституційного права можуть об'єктивуватися у конституційно-правових нормах, встановлених чи санкціонованих виключно суб'єктами конституційної правотворчості Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування.

Отже, джерело конституційного права — це зовнішня об'єктивація волі Українського народу і політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили у визначеній формі, тобто джерела конституційного права є нормативно-правовими актами волевиявлення народу або держави, що мають юридичну силу.

На різноманітність джерел права вчені звертали увагу здавна. Я.М.Магазінер виділяв наступні види джерел права: 1) закони; 2) звичаєве право; 3) практика державних установ; 4) не-право, що стало вихідною точкою нового правопорядку. Джерела конституційного права різняться за характером (сутністю) волевиявлення, за змістом, за формою, за територією дії, за часом дії, за чинністю, за національною приналежністю тощо. Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституційного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, а також ті, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

Первинними серед них слід вважати ті джерела конституційного права, що безпосередньо виражають волю Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Воля Українського народу безпосередньо реалізується насамперед у актах всеукраїнського референдуму як джерела конституційного права загальнодержавного (загальнонаціонального рівня). Похідними є джерела конституційного права, що виражають політичну волю Української держави. Це джерела конституційного права, що створюються, приймаються чи санкціонуються державою та уповноваженими органами державної влади (закони України, укази Президента України, рішення та висновки Конституційного Суду України та ін.)[14, c. 74-75].

За змістом, тобто юридичною силою, джерела конституційного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. Підзаконні джерела конституційного права не можуть суперечити конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам, тобто джерела конституційного права за змістом являють собою певну ієрархію. Але вряд чи можна погодитися з думкою О.Є.Кутафіна, що ієрархія нормативних актів — джерел конституційного права є відображенням ієрархії самих державних органів, адже держава не є виключним суб'єктом конституційної правотворчості, а джерела конституційного права, особливо підзаконні, на практиці неможливо упорядкувати в ієрархічний ряд в силу відсутності такої чіткої ієрархії у системі органів державної влади [6, c. 168].

Пріоритетним є, звичайно, конституційні джерела, адже конституція має найвищу юридичну силу. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування. Конституція України як головне, системоутворююче джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом (Іех fundamentales), що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має найвищу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четвер-те, Конституція приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Основного Закону. По-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.

Іншим конституційним джерелом, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України. Акти всеукраїнського референдуму за своєю сутністю є волевиявленням Українського народу з найбільш важливих питань суспільного і державного життя, нормативним виявленням вищої і пріоритетної форми безпосередньої демократії. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. вони мають виключно імперативний характер, тобто є загальнообов'язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не потребують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридичну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України конституційні акти всеукраїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. ч Законодавчі джерела конституційного права України виражають волю Українського народу і політику, волю держави, мають вищу юридичну силу і виключне коло суб'єктів правотворчості, якими є Український народ і Верховна Рада України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найбільш важлива комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.

Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються виключно законами України (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб'єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) та встановлюються ними (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.)[17, c. 111-112].

Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії конституційного права прийнято виділяли конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші особливі різновиди законів. Щодо правової природи конституційних законів, то ця проблема широко дискутувалася у радянській державно-правовій науці, але на нормативному рівні вона не знайшла свого вирішення.

У сучасній вітчизняній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони — це: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції, тобто конституційні нормативно-правові акти. Але, на відміну від ряду інших колишніх радянських республік, конституційні закони України існуючи де-факто, не ідентифікуються у нормативному визначенні, тобто не названі ні Конституцією, ні законами України.

Щодо органічних законів, то на сьогодні серед вітчизняних правознавців не існує єдиної точки на їх сутність і зміст та критерії розмежування з конституційними та звичайними законами. У ряді держав, зокрема у Грузії, прийняття органічних законів передбачено нормами конституції, що визначають, які саме конституційно-правові відносини мають стати предметом правового регулювання органічного закону. Вважається, що такі закони відрізняються від конституційних тим, що вони доповнюють конституції, не змінюючи її основних принципів і не торкаються глибинної сутності. Проблема визначення суті та змісту органічних законів як джерел конституційного права перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, виключною подією у конституційній практиці держави.

Декларації — це нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України і нормативно проголошують, декларують основні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань, не маючи загальнообов'язкового характеру. Це Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення і розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Подібні акти є важливими джерелами конституційного права й інших пострадянських республік.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом права став Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р. Поза неоднозначну оцінку, Конституційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбудові держави [19, c. 100-101].

Особливим видом джерел конституційного права України є закони про регламенти і регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні процесуальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в України і мають силу законів (Регламент Верховної Ради України, Регламент Конституційного Суду України).

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства виключно за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України. Ще не всі ратифіковані міжнародні договори України є джерелами конституційного права, а лише ті з них, що регулюють суспільні відносини, які є предметом конституційного права, jlle, як правило, міжнародні договори у сфері прав людини, громадянства, місцевого самоврядування тощо.

Підзаконні джерела конституційного права України — це нормативно-правові акти, що виражають волю Українського народу та політику держави, не суперечать Конституції України та законом України і розвивають їх положення. Це постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти інших центральних органів виконавчої влади; рішення Центральної виборчої комісії і територіальних виборчих комісій; акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; рішення та висновки Конституційного Суду України; нормативно-правові акти колишніх СРСР і УРСР. До локальних джерел конституційного права України належать, зокрема, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим і нормативно-правові акти інших суб'єктів місцевого самоврядування. У науці конституційного права України дискутується питання про судову нормо-творчість.

В Україні нормативні акти органів судової влади, Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції набули якісно нового змісту. Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Наступним критерієм класифікації джерел конституційного права України є їх форма. За формою вираження джерела конституційного права є доволі різноманітними і обумовлюються традиціями формалізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповідних суб'єктів конституційного права. Це — Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, акти референдуму АР Крим та акти територіальних громад, регламенти місцевих рад тощо.

Важливим критерієм розмежування джерел конституційного права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела конституційного права діють на всій території України Це — Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони України, укази Президента України тощо. Локальні джерела конституційного права діють на певній території України і їх дія не поширюється на всю територію держави.

Наступним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх чинність. Прийнято розрізняти чинні джерела конституційного права, тобто діючі, і нечинні. До чинних джерел конституційного права України належать Конституція України 1996 р., Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. тощо.

Нечинні, або ж історичні, джерела конституційного права України — це джерела конституційного права України, які свого часу були чинними, але в силу історичного розвитку конституційного права втратили свою дієвість. Це, наприклад, Конституція УСРР 1919 р., Конституційний Договір 1995 р. тощо. Від історичних джерел конституційного права, що на сьогодні втратили чинність, слід відрізняти нелегітимні акти, що не набули чинності, зокрема, в силу свого неконституційного характеру[21, c. 78-79].

Різноманітні за своєю правовою природою джерела конституційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних взаємозв'язках і утворюють систему джерел конституційного права. Система джерел конституційного права України — це сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених конституційних, законодавчих, підзаконних та локальних норматив-но-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі Українського народу і політики держави.

2. Система джерел конституційного права України

Правова характеристика сучасних джерел конституційного права України може бути невичерпною темою юридичних досліджень. Це підтверджується й існуванням у сучасній українській конституційно-правовій науці самостійних монографічних досліджень, присвячених окремим видам джерел конституційного права — Конституції України, законам України, нормативно-правовому договору, міжнародному договору, українському конституціоналізму, як теоретико-методологічній основі національної конституційної доктрини. Положення більшості з указаних досліджень активно аналізуються і піддаються конструктивній критиці у цьому дослідженні.

Виявлення сутності сучасних джерел конституційного права України дає змогу найбільш повно враховувати їх матеріальне і нормативно-юридичне значення, оскільки політична воля та легітимні інтереси основних суб'єктів конституційної правотворчості, втілені у нормах відповідної галузі права, знаходять свій вираз (об'єктивуються) у різноманітніших юридичних формах. Така ситуація є закономірною, адже інваріативність юридичних форм конституційної правотворчості основних суб'єктів конституційної правотворчості є однією з важливих кваліфікуючих ознак сучасної системи джерел конституційного права України.

Як уже було обґрунтовано попередньо, за своєю сутністю сучасні джерела конституційного права України поділяються на:

1) джерела конституційного права, які втілюють політичну волю та легітимні інтереси Українського народу;

2) джерела конституційного права Української держави;

3) джерела конституційного права територіальних громад України.

До того ж, сьогодні помітною є й перспектива утвердження нових джерел конституційного права України, які зможуть втілювати політичну волю та легітимні інтереси інших суб'єктів конституційної правотворчості, у разі законодавчого закріплення їх відповідної правосуб'єктності.

Первинними за своїм походженням і першими відповідно до своєї юридичної сили безперечно є ті сучасні джерела національного конституційного права, які втілюють волю народу України. При цьому, вважаючи всі сучасні загальнонаціональні джерела конституційного права України втіленням народної волі, слід вказати на особливе місце серед них тих джерел, які юридично втілюють безпосередню волю Українського народу. Насамперед йдеться про правові акти всеукраїнського референдуму.

На думку В. Ф. Погорілка і В. Л. Федоренка, категорію «правові акти всеукраїнського референдуму» слід розуміти як у вузькому, так і в поширеному значеннях. У вузькому значенні акти референдуму — це нормативне виявлення волі Українського народу або територіальної громади в рішеннях всеукраїнського та місцевих референдумів, а в широкому значенні — це система нормативно-правових актів, що приймаються суб'єктами референдумів, відповідно до їх компетенції і в порядку, визначеному Конституцією та законами України.167 Цю думку підтримують й інші правознавці. Але підзаконні нормативно-правові акти суб'єктів референдного процесу не можуть бути «актами безпосереднього народовладдя», оскільки за своєю сутністю вони не можуть безпосередньо виражати народний суверенітет[10, c. 16-17].

На нашу думку, правові акти (від лат. actus — дія; actum — документ) всеукраїнського референдуму — це юридично оформлена воля Українського народу щодо питання, яке виносять на референдум, або питань, пов'язаних із організацією та проведенням всеукраїнського референдуму, що є обов'язковим для виконання.

Правовим актам всеукраїнських референдумів, як важливих джерел національного конституційного права, притаманні ті ж загальні та спеціальні юридичні ознаки, що й для джерел конституційного права України в цілому — вони видаються у межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості; мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищими суб'єктами правотворчості; нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оприлюднення чи інше передбачене законодавством доведення до відома виконавців тощо.

Водночас, актам всеукраїнського референдуму властиві й спеціальні ознаки: за своєю сутністю вони виражають, передусім, волю Українського народу; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою акти референдумів є формально визначеними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізують конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права — інформаційного, фінансового тощо; акти референдумів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, призначення та проголошення, організації та проведення, об'єктивізації рішень референдумів мають системний характер і утворюють систему актів референдумів.

Нині правові акти всеукраїнських референдумів представлені рішеннями відповідних референдумів, проведених у 1991 та 2000 pp. Ці рішення кардинально різняться за своєю сутністю та змістом. Якщо рішення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. мало ратифікаційний характер щодо вже чинного Акта проголошення незалежності України і оприлюднювалося чинною на той час тимчасовою Центральною комісією з всеукраїнського референдуму, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. мало дещо інший характер.

Рішення стосувалося самостійного питання щодо внесення змін до чинної Конституції України; результати всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. складалися з чотирьох питань; реалізація рішень всеукраїнського референдуму передбачала зміну тексту Конституції України, для чого потрібно було здійснити спеціальну парламентську процедуру щодо приведення Конституції України у відповідність до рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. Але найголовнішою відмінністю рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. від рішення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стало те, що відповідне рішення з різних причин так і не було реалізовано в Україні.

Юридична природа правових актів всеукраїнського референ-думу нині визначена в рішеннях Конституційного Суду України. Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 6-рп від 5 жовтня 2005 р., додаткового санкціонування з боку будь-яких інших органів державної влади рішення всеукраїнського референдуму не потребують. Пунктами 3 і 4 Рішення Конституційного Суду України № 6-рп від 16 квітня 2008 р. також визначено особливий юридичний характер рішень всеукраїнського референдуму, які «є остаточними і не потребують будь-якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України», а також приймаються й оприлюднюються в іншому порядку, ніж закони України, прийняті парламентом.

Важливість Рішення Конституційного Суду України № 6-рп від 16 квітня 2008 р. для системи сучасних джерел конституційного права України полягає в тому, що поряд із законами, прийнятими Верховною Радою України, з'являються й закони України, прийняті на всеукраїнському референдумі. Водночас відповідне Рішення не дає відповіді на всі запитання щодо властивостей законів, прийнятих на всеукраїнському референдумі. Це питання може отримати своє конструктивне розв'язання з прийняттям нового закону України про всеукраїнський референдум, який би чітко та однозначно урегулював юридичну природу джерел конституційного права України, які є «продуктом» всеукраїнського референдуму[11, c.37-38].

Також слід звернути увагу на особливості правових актів всеукраїнського референдуму, прийнятих щодо законопроекту про внесення змін до розділів І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум», розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» Конституції України. Проведення такого всеукраїнського референдуму передбачено ст. 156 Конституції України.

У випадку проведення всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України акт всеукраїнського характеру має ратифікаційний характер. На всеукраїнському референдумі, що призначається Президентом України відповідно до п. 6 ст. 106 Конституції України, затверджується проект закону України про внесення змін до розділів І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум», розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» Конституції України, який спочатку подається до Верховної Ради України за ініціативою Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, а потім має бути прийнятим не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Після затвердження такого законопроекту (на час винесення його на всеукраїнський референдум він уже набуває сили закону України) відповідний акт всеукраїнського референдуму надає найвищої юридичної сили закону України про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України.

Але референдуми є складно прогнозованою формою безпосередньої демократії. Цілком імовірним може бути негативний результат голосування громадян, які мають право участі у референдумі за законам України про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України. У цьому випадку ч. 2 ст. 156 Конституції України передбачає можливість повторного подання до Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до розділи І, III, XIII Конституції України з наступним затвердженням цього законопроекту на новому всеукраїнському референдумі.169 Відповідно, позитивні чи негативні результати всеукраїнського референдуму будуть унормовані в новому акті всеукраїнського референдуму.

Наведені вище нами юридичні особливості стосувались рішень імперативних всеукраїнських референдумів, тоді як у більшості держав — учасниць ЄС поширеними є й консультативні референдуми, рішення яких також є важливою складовою системи сучасних джерел конституційного права згаданих країн. Про це свідчать і рішення консультативних референдумів у державах — учасницях ЄС 2005 і 2008 рр. стосовно ратифікації Конституції ЄС 2005 р. і Лісабонського договору в цьому році. Незважаючи на консультативний характер рішень відповідних референдумів, невдалі голосування в Франції та Нідерландах (2005 р.) та Ірландії (2008 р.), що унеможливили набуття чинності єдиним конституційним актом ЄС. На наше переконання, консультативні референдуми, з огляду на позитивний досвід їх застосування в країнах ЄС, доцільно запровадити і в Україні.

Отже, виявлені юридичні ознаки і властивості актів всеукраїнського референдуму дозволяють зробити такі висновки щодо пріоритетів їх подальшого розвитку:

1) нині інститут всеукраїнського референдуму набуває якісно нового значення для суспільного і державного життя, а коло його функцій розширюється за рахунок визначення нових перспективних питань, що можуть бути винесені на референдуми (вступ до НАТО, зміна форми державного правління, конституційно-правовий статус російської мови тощо). Вирішення цих питань потребує запровадження в Україні консультативних референдумів, акти яких, як джерела конституційного права, будуть мати інші юридичні властивості ніж акти імперативних референдумів;

2) розвиток безпосередньої демократії в Україні потребує запровадження нових форм прямої реалізації народного суверенітету. Як приклад, можна назвати такі форми безпосередньої демократії, як народні законодавчі ініціативи, народне вето, народне відкликання представницького органу тощо. Конституювання цих форм прямого народовладдя, в контексті конституційно-правової реформи 2009 і наступних років, передбачає появу нових джерел конституційного права, що юридично закріплюватимуть волю народу, тоді як їх правова природа залишається малодослідженою у вітчизняній юридичній науці.

Наступна, група сучасних джерел конституційного права України представлена джерелами, що є юридичним втіленням політичної волі та законних інтересів Української держави та уповноважених нею органів. До таких органів належать, у першу чергу, парламент — Верховна Рада України, а також Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України та інші суб'єкти конституційного право творення. [13, c. 198-199]

Очевидно, що основну діяльність у сфері конституційного правотворення держава здійснює через Верховну Раду України. Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади і загальнонаціональних або місцевих — крім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень. Тобто, прийняття, внесення змін і припинення дії Конституції та законів України належить Верховній Раді України, за винятком внесення змін до розділів І, III, XIII Основного Закону, які здійснюються актами всеукраїнського референдуму.

Основний Закон, як найважливіше джерело сучасного конституційного права України, неодноразово ставав предметом фундаментальних наукових досліджень українських учених-конституціоналістів. Схожа ситуація характерна і для зарубіжної юридичної науки.

Конституція України поза свій відносно нетривалий тринадцятирічний досвід існування та дієвості, має власну історію,173 однією з найбільш помітних віх якої стало прийняття Верховною Радою України 8 грудня 2004 р., на хвилі «помаранчевої революції» Закону України «Про внесення змін до Конституції України». На жаль, подальший перебіг конституційних процесії у 2006-2009 рр. виявив неоднозначність, а іноді й неефективність окремих нормативних положень оновленого Основного Закону та призвів до політико-правової кризи у суспільстві та державі.

Зазначене обумовило в 2008-2009 роках ініціативи Президента України та інших політичних сил щодо системного вдосконалення Конституції України, детально проаналізовані в підрозділі 1.2 цієї монографії. Утім, теза про недосконалість чинної Конституції України не применшує її важливості для системи джерел національного конституційного права.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних учених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, а також пріоритети оновлення Основного Закону в сучасних політико-правових реаліях, можна стверджувати, що Конституція України — це єдиний, наділений найвищою юридичною силою та гарантований державою і суспільством правовий акт, через який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю й реалізують легітимні інтереси, утверджуючи основи конституційного ладу України, загальні засади конституційно-правового статусу людини, принципи та інститути здійснення народовладдя, установлюють систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також порядок їх формування, конституюють механізми реалізації державно-владних повноважень і адміністративно-територіальний устрій держави.

Це визначення дає найбільш загальні уявлення про юридичні властивості та якості Конституції України, як визначального складника системи джерел сучасного конституційного права України. До того ж, нині Основний Закон усе частіше досліджується як багатоаспектне явище правового буття. Зокрема, правознавці дедалі частіше звертають увагу на Конституцію України, як джерело право, систему правовідносин, складовий елемент правосвідомості учасників конституційного процесу, предмет і одночасно поле конституційної конфліктології тощо.

Конституції України притаманні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі. Учені по-різному характеризують їх. Утім, останні роки дієвості оновленої Конституції України внесли певні корективи у виявлені нами кваліфікуючі ознаки Основного Закону.

По-перше, за своєю сутністю, Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що належним чином унормовує політичну волю народу України, як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Про це свідчить і нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 року № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 року № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі).

Слід погодитись із позицією Ж. М. Пустовіт, що народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Отже, за своєю сутністю Основний Закон є правовим вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням національних традицій державотворення і правотворення, ідеалів і принципів конституціоналізму.

По-друге, за своїм змістом Конституція України є універсальним регулятором найбільш важливих суспільних відносин в усіх сферах суспільного та державного ладу України — у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній, інформаційній та інших. Основний Закон також унормовує загальні засади, принципи всіх основних інститутів національного конституційного права — інституту основ конституційного ладу України, інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина, інституту безпосередньої демократії, інституту основ організації та діяльності органів держави, інституту адміністративно-територіального устрою України і інституту місцевого самоврядування, а також інституту правового захисту Конституції України. [15, c. 28-29]

Водночас, таке широке коло суспільних відносин, основи яких визначаються Основним Законом, не повинне створювати штучну ілюзію «розмитості» предмета конституційно-правового регулювання. Предметом правового регулювання, або змістом Основного Закону, є, передусім, суспільні відносини, пов'язані з конституційно-правовим статусом людини і реалізацією політичної волі та легітимних інтересів основних суб'єктів публічно-владних відносин — Українського народу, Української держави та територіальних громад України.

По-третє, важливість змісту Основного Закону обумовлює його відповідну юридичну силу. Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерелом національного права України, основним джерел конституційного права і всіх інших галузей права України.

Варто погодитись із М. І. Козюброю, який вважає, що верховенство Конституції України виявляється насамперед у її найвищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верховенство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що діють на території України. До того ж, вища юридична сила Конституції України забезпечується її гарантіями, зокрема, особливим порядком правового захисту Основного Закону.

По-четверте, Конституції України має особливий нормативний склад. Так Основний Закон об'єднує в своєму складі норми, які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо тих норм, які визначають основні права і свободи людини та громадянина. Так, ч. 3 ст. 8 Конституції України визначає: «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Безпосередня дія прямих норм гарантується й існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України. Оскільки, нормативно-правові акти, що приймаються з метою розвитку і деталізації положень Конституції України, можуть порушувати ці положення або неадекватно відтворювати їх, то Конституційний Суд України, згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України, має право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і давати офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тим самим, гарантується пряма дія норм Конституційного права, реалізація яких не вимагає обов'язкового прийняття відповідного закону України або іншого правового акта.

Таким чином, Конституція України, маючи особливий нормативний склад і систему відповідних національних та міжнародних гарантій своєї дієвості, залишається нині найбільш активним регулятором фундаментальних суспільних відносин, які складають предмет національного конституційного права. У зв'язку з цим, можна навести оцінку права в цілому, яку свого часу висловлював Рудольф фон Ієрінг: «… вирішальним моментом при оцінці права є не абстрактний зміст законів, не справедливість на папері й моральність на словах, а те, як це право об'єктивізується в житті, енергія, з якою все визнане необхідним виконується й проводиться в дійсності».

По-п'яте, Основний Закон має особливий порядок легітимізації. Уже аксіоматичним стало твердження про те, що конституції та конституційні акти мають прийматись і змінюватись у такий спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у їх легітимності. Світовій практиці відомо багато способів затвердження конституцій і внесення до них змін — шляхом октруювання, прийняття установчими зібраннями (конституантами), парламентом, референдумом тощо. Але у кожному окремо взятому випадку успіх легітимізації конституцій визначається очікуваннями суспільства. Навіть конституції ФРН і Японії, прийняті після II світової війни за активної участі окупаційних військ, виявились очікуваними німецьким і японським народами, що й засвідчує їх дієвість упродовж більше ніж півстоліття.

Конституція України має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією її. На жаль, дещо «ліберальне» тлумачення відповідних юридичних процедур у грудні 2004 року мало неоднозначні правові наслідки для національного державотворення в наступні роки.

Легітимна процедура внесення змін до Основного Закону виключає можливість його миттєвих, експресивних змін. Відповідно до Розділу XIII Конституції України, цей порядок є диференційованим, у залежності від важливості розділів Конституції, які підлягають змінам, і має здійснюватися поступово — протягом кількох сесій парламенту або за участі як парламенту, так і народу — шляхом проведення всеукраїнського референдуму (розділи І, III, XIII Конституції України) [19, c. 105-106].

Нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 року № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 року № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) дозволяє затверджувати нову редакцію Конституції України на всеукраїнському референдумі, у випадку, коли народ попередньо підтримає на всенародному голосуванні саме такий шлях легітимізації оновленого Основного Закону.

Враховуючи політико-правові реалії сьогодення, зокрема конституційні ініціативи учасників конституційного процесу, можна передбачити такий можливий алгоритм конституційних перетворень у 2009-2010 роках: прийняття нового закону про всеукраїнський референдум — проведення консультативного референдуму щодо можливості прийняття нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі — всенародне обговорення проекту нової редакції Конституції України з його наступним затвердженням Верховною Радою України — затвердження нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі. Хоча запропонований сценарій розвитку конституційної реформи в Україні не є безальтернативним. На сьогодні політичні та державні діячі, а також учені — конституціоналісти виявляють й інші пріоритети та перспективи політико-правової реформи в Україні.

По-шосте, за нормативно-правовою формою Конституція України є так званим «писаним» кодифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких крапі як Велика Британія, Канада, Нова Зеландія та інших, які складаються з декількох видів джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, конституційні нормативно-правові акти (в тому числі, й історичні), конституційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята й діє як єдиний кодифікований нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили. Зазначене, у свою чергу, не виключає існування та подальший розвиток системи конституційного права України.

По-сьоме, за умовами дії, тобто територією та часом дії, Основний Закон є загальнонаціональним постійно діючим конституційно-правовим актом. Зокрема, дія Конституція України поширюється на всю територію України, а її приписи є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів національного права. Тобто, Конституції України властиві такі риси, як універсальність і сталий характер.

По-восьме, Основний Закон має постійно діючий характер. Діл переважної більшості конституційних положень не обмежується часом. Перехідні положення Конституції України, які містять застереження стосовно адаптаційних термінів (до трьох років з дня прийняття Основного Закону) набуття чинності всіма и статтями, нині вичерпані.

Водночас, стабільність Конституції України не заперечує приреченість цього джерела національного права на постійне вдосконалення.

По-дев'яте, Конституція України в XXI ст., втілюючи давні традиції національного державотворення і правотворення, корелюється з ідеями та ідеалами класичного і модерного європейського конституціоналізму, заснованого на «людиноцентризмі», принципах демократії та верховенства права. На користь цього свідчить і прагнення учасників національного конституційного процесу узгоджувати положення чинного Основного Закону та майбутні конституційні проекти із такими авторитетними європейськими інституціями, як Венеціанська комісія тощо[5, c. 47-48].

3. Специфічні джерела конституційного права України

Погляди вітчизняних правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права відрізняються оригінальністю і суттєвим відходом від доктринальних підходів радянського державного (констатуційного) права. Джерела конституційного права України стали предметом ретельних досліджень вітчизняних науковців із середини 90-х років XX ст.

Зокрема, проблема джерел конституційного права вперше почала системно досліджуватися В. Ф. Мелащенком, який писав, що джерела права — «… це сила, що створює право, перетворює його в життєву об'єктивність».45 Джерела конституційного права В. Ф. Мелащенко розумів у матеріальному, політичному, соціально-психологічному і власне юридичному значенні, як акти нормативного характеру, які містять норми конституційного права.

Окремі українські вчені-конституціоналісти продовжують дотримуватися традиційних формально-юридичних поглядів на сутність і зміст категорії «джерело конституційного права». Наприклад, О. Ф. Фрицький вважає, що джерела конституційного права є формами, в яких воно виражається, а В. М. Шаповал зазначав, що формами існування будь-якої галузі, національного права, в тому числі й конституційного, є нормативно-правові акти.

В останні роки були здійснені й спроби кардинальної ревізії поглядів на сутність і зміст джерел конституційного права України. Зокрема, В. Ф. Погорілко і В. Л. Федоренко вважають, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображають сутність цієї юридичної категорії. Адже джерела конституційного права за своєю сутністю є вираженням волі Українського народу та політики держави. За змістом же джерела конституційного права різняться залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що об'єктивовані в цих джерелах.

Отже, на думку В. Ф. Погорілка та В. Л. Федоренка, джерела конституційного права України — це зовнішня об'єктивація волі Українського народу і політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили.

Остаточного і завершеного вигляду теорія сучасних джерел конституційного права України, розроблена в 2003-2006 рр. В. Ф. Погорілком[8]і В. Л. Федоренком, знайшла у двох підручниках, що були видані в 2006 р. Так, у підручнику «Конституційне право України. Академічний курс. Т. 1» В. Ф. Погорілко і В. Л. Федоренко визначають, що «джерело конституційного права України (у його юридичному значенні) — це зовнішня форма об'єктивації установлених чи санкціонованих Українським народом або державою, чи суб'єктами місцевого самоврядування норм, які мають певну юридичну силу».

Нині теоретичні основи джерел конституційного права України, розроблені В. Ф. Погорілком [8] і В. Л. Федоренком знаходять свій розвиток і деталізацію в наукових дослідженнях інших вітчизняних правознавців. Так, С. В. Резніченко дослідив юридичну природу договору, О. А. Назаренко — міжнародного договору, О. В. Сав'як[9]— правового звичаю в системі джерел конституційного права України, але при цьому кожен з правознавців порушував методологічні підходи щодо вдосконалення категорії «джерело конституційного права України».

Зокрема, досліджуючи міжнародні договори в системі джерел конституційного права України, О. А. Назаренко пропонує визначати джерела конституційного права України як «правові форми волевиявлення Українського народу і держави, що мають юридичну силу». Тобто, О. А. Назаренко підтримала погляди В. Ф. Погорілка і В. Л. Федоренка щодо множинності суб'єктів конституційного правотворення та різноманітності форм юридичного втілення їх волі.

Інший учений О. В. Сав'як, детально дослідивши концептуальні підходи до детермінації джерел конституційного права у сучасній українській і зарубіжній юридичній науці, дійшов висновку, що під сучасними джерелами конституційного права України слід розуміти волю та політичні інтереси суб'єкта конституційного правотворення. Саме воля народу, держави та інших учасників конституційного процесу, а також їх політичні (владні) інтереси формують і розвивають конституційне право України, спонукають до пошуку нових форм його юридичного закріплення та гарантованості. При цьому О. В. Сав'як відносить до суб'єктів конституційної правотворчості не лише народ України, Українську державу та територіальні громади України, а й інших суб'єктів місцевого самоврядування, а також політичні партії, представлені у органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Погляди О. В. Сав'яка на сучасні джерела конституційного права України поза всяким сумнівом відрізняються своєю новизною та оригінальністю. Але занадто розширене тлумачення кола суб'єктів конституційної правотворчості, на наше переконання, вимагає свого подальшого теоретико-методологічного обґрунтування та апробації. Адже Універсал національної єдності та низка інших програмних документів конституційного характеру, якими учений аргументує свої погляди, нині так і не отримали належного юридичного оформлення. їх юридична сила залишається невизначеною, а ефективність сумнівною. Хоча, ці аргументи й не заперечують тенденцію щодо розширення кола учасників конституційної правотворчості у 2009 і наступних роках[9, c. 8-10].

Водночас, сучасні українські правознавці розвивають і інші, альтернативні охарактеризовані вище погляди на сутність і зміст джерел конституційного права України. Так, О. П. Васильченко вбачає, що під терміном «джерело конституційного права» розуміється спосіб існування найбільш суттєвих і загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного характеру. Українські та зарубіжні правознавці обґрунтовують і інші концептуальні підходи щодо сутності, змісту та юридичних властивостей сучасних джерел конституційного права.

Отже, беручи до уваги проаналізовані положення, можна зробити висновок, що поняття «джерело конституційного права України» сформувалося історично і залишається однією з найбільш

багатозначних і, водночас, суперечливих категорій сучасної юридичної науки. Нині під ним розуміють сутність і дух Конституції України; історичні пам'ятки українського конституціоналізму та протоконституціоналізму; концепції, теорії та доктрини української та зарубіжної конституційно-правової думки; національні традиції конституційного правотворення та державотворення; політичну волю та легітимні інтереси суб'єктів конституційно-правових відносин; діяльність учасників конституційного процесу та результати цієї діяльності; юридичні форми закріплення та існування конституційно-правових норм; об'єктивне відтворення в матеріальному світі системи конституційного права тощо. Ці значення джерел конституційного права відображають матеріальні і формально-юридичні аспекти їх буття та дієвості.

Наведені нами змістовні значення категорії «джерело конституційного права» нині зберігають переважно ретроспективно-правову цінність. Предметом же нашого наукового дослідження є, у першу чергу, ті джерела національного права, які регулюють сучасні конституційно-правові відносини в Україні. Тобто, йдеться про дослідження сучасних джерел національного конституційного права.

Узагальнюючи всі матеріальні та формально-юридичні аспекти джерел національного права загалом, можна зробити висновок, що під сучасними джерелами конституційного права України слід розуміти політичну волю та законні інтереси народу України, Української держави, територіальних громад України, а також інших суб'єктів конституційного правотворення, реалізовані у передбачених Конституцією та законами України юридичних формах. Тобто сучасні джерела конституційного права України об'єктивізують і унормовують політико-атадні інтереси основних суб'єктів національного конституційного правотворення в передбачених Конституцією та законами України юридичних формах буття конституційно-правових норм.[21, c. 82-83]

Запропоноване нами визначення категорії «сучасне джерело конституційного права» розкривається в його сутнісних характеристиках — юридичних ознаках. У цьому сенсі можна частково погодитися з російським вченим-конституціоналістом О. О. Кутафіном, який вважає, що загальні ознаки сучасних джерел конституційного права збігаються з ознаками джерела права в цілому. По-перше, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості; по-друге, вони мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищими суб'єктами правотворчості; по-третє, нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оприлюднення чи інше передбачене законодавством доведення до відома виконавців. Водночас, особливості сучасних джерел конституційного права України розкриваються передусім у спеціальних ознаках цих джерел.

На наше переконання, для сучасних джерел конституційного права України характерні загальні, властиві всім джерелам національного права ознаки (видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості; мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищими суб'єктами правотворчості; набувають загальнообов'язкової сили, змінюються та втрачають юридичну силу відповідно до спеціальної юридичної процедури; мають системний характер тощо), а також спеціальні юридичні ознаки (виражають політичну волю та легітимні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад та інших суб'єктів конституційної правотворчості; об'єктивізують норми конституційного права України, які визначають і регулюють найважливіші, переважно політичні відносини у суспільстві і державі; мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин; є основою національної правової системи і нормативним підґрунтям для формування інших галузевих систем джерел права; представлені широким колом традиційних і новітніх юридичних правових форм; існування та дієвості конституційно-правових норм (нормативно-правові акти, правові договори, правові звичаї і т. д.); мають багатоаспектну систему тощо).

Безперечно, запропонована система юридичних ознак не є вичерпною. Виявлені нами ознаки знаходять своє остаточне і завершене втілення в юридичних властивостях окремих сучасних джерел конституційного права України та їх системі. До того ж, слід враховувати той факт, що упродовж свого генезису джерела національного конституційного права, а також їх система зазнавали суттєвих трансформацій.

Виявлення сутності, змісту та форм джерел сучасного конституційного права України було б неповним без врахування історичного шляху їх розвитку і вдосконалення. При цьому дослідження відповідних проблем дає можливість не тільки періодизувати історію становлення і розвитку його національних джерел та їх системи, а й виявити сутність та зміст так званих «матеріальних джерел конституційного права», під якими слід розуміти українські та зарубіжні здобутки конституційно-правової думки, історичні пам'ятки конституційного права, а також традиції конституційної правотворчої та правозастосовчої практики. Важливим результатом відповідних досліджень слід визнати й виявлення основних перспектив і пріоритетів подальшого вдосконалення системи сучасних джерел конституційного права України[20, c. 156-157].

Висновки

Поняття “джерело конституційного права” сформувалося історично і залишається однією з найбільш багатозначних і, водночас, суперечливих категорій сучасної юридичної науки. Нині під ним розуміють сутність і дух Конституції України; історичні пам’ятки українського конституціоналізму та протоконституціоналізму; концепції, теорії та доктрини української та зарубіжної конституційно-правової думки; національні традиції конституційного правотворення та державотворення; політичну волю та легітимні інтереси суб’єктів конституційно-правових відносин; діяльність учасників конституційного процесу та результати цієї діяльності; юридичні форми закріплення та існування конституційно-правових норм; об’єктивне відтворення в матеріальному світі системи конституційного права тощо. Ці значення джерел конституційного права відображають матеріальні та формально-юридичні аспекти їх буття та дієвості.

Сучасні джерела конституційного права України об’єктивізують і унормовують політико-владні інтереси основних суб’єктів національного конституційного правотворення в передбачених Конституцією та законами України юридичних формах буття конституційно-правових норм.

Для сучасних джерел конституційного права України характерні загальні, властиві всім джерелам національного права ознаки (видаються в межах повноважень відповідних суб’єктів правотворчості; мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищими суб’єктами правотворчості; набувають загальнообов’язкової сили, змінюються та втрачають юридичну силу відповідно до спеціальної юридичної процедури; мають системний характер тощо), а також спеціальні юридичні ознаки (виражають політичну волю та легітимні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад та інших суб’єктів конституційної правотворчості; об’єктивізують норми конституційного права України, які визначають і регулюють найважливіші, переважно політичні відносини у суспільстві і державі; мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин; є основою національної правової системи і нормативним підґрунтям для формування інших галузевих систем джерел права; представлені широким колом традиційних і новітніх юридичних існування та дієвості конституційно-правових норм (нормативно-правові акти, правові договори, правові звичаї і т. д.).

Сучасні джерела конституційного права України існують і взаємодіють з іншими галузевими джерелами права. Водночас сучасні джерела конституційного права України зберігають свою правову унікальність і відрізняються від інших джерел приватного та публічного права України за своєю сутністю та змістом, колом суб’єктів правотворення, багатоманітністю юридичних форм правового буття та дієвості, системоутворюючим значенням щодо системи джерел національного права в цілому тощо.

Класифікація джерел конституційного права – це складний теоретико-методологічний процес, зміст якого полягає у виявленні критеріїв класифікації всієї множини джерел сучасного конституційного права в окремі самостійні групи з метою їх подальшої систематизації. Під цими критеріями слід розуміти кваліфікуючі ознаки джерел відповідної галузі права, що дозволяє розмежовувати джерела сучасного конституційного права України між собою, а саме–характер (сутність) волевиявлення суб’єктів конституційної правотворчості, зміст (предмет правового регулювання), юридична сила, форма правового буття джерела, територія та час його дії, чинність, національна приналежність, традиційність для національної правової системи тощо.

Список використаної літератури

1. Васильченко О. П. Джерела конституційного права України (системно-функціональний аналіз): автореф. дис. … кан. юрид. наук / О. П. Васильченко. — К., 24 с.
2. Козюбра М. І. Принципи верховенства права і верховенства Конституції України: співвідношення // Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 1-3 червня 2000 р. — Ужгород, 2000. — С. 30.
3. Конституційне право України : Академічний курс: У 2 т.: Підручник/ Відп. ред. Віктор Погорілко; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: ТОВ "Вид. "Юридична думка". – 2006. — Т. 1. — 2006. — 543 с.
4. Конституційне право України: Навч. посібник для юридичн. спец. вузів/ НАН України; Інт держави і права ім. В.М.Корецького; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка; Нац. акад. внутрішніх справ України; Авт. В.Ф.Погорілко, О.Ф.Фріцький, О.В.Городецький та ін.; За ред. В.Ф.Погорілка. — 4-е вид.. — К.: Наук. думка, 2003. — 731 с.
5. Кравченко В. Конституційне право України: Навчальний посібник/ Віктор Кравченко,. — 4-е вид., випр. та доп.. — К.: Атіка, 2006. — 567 с.
6. Кутафин О. Е. Предмет конституционного права / О. Е. Кутафин. — М.: Юристь, 2001. — С. 168
7. Назаренко О. А. Міжнародні договори України в системі джерел конституційного права України: автореф. дис. … канд. юрид. наук. / О. А. Назаренко. — К.,2006. — С. 8.
8. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, НАН України, Київський ун-т права. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.
9. Сав'як О. В. Правовий звичай у системі джерел конституційного права України: автореф. дис…. кан. юрид. наук / О. В. Сав'як. — К., 2008. — С. 8-10.
10. Синенко В. Конституційне право України: Хрестоматія/ Василь Олександрович Синенко,; Василь Синенко; Кіровоград. Держ. техн. ун-т. — Кіровоград, 2000. — 104 с.
11. Фрицький О. Конституційне право України: Підручник/ О.Ф.Фрицький,; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002 2003. — 535 с.
12. Цоклан В. І.Генезис сучасних джерел конституційного права України в контексті політико-правових процесів 2004–2008 років // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. – Вип. 9. – Ужгород: Поліграф. центр “Ліра”, 2008. – С. 194-199.
13. Цоклан В. І.Джерела конституційного права України: поняття, види і структура // Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 29. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – С. 195-201.
14. Цоклан В. І.Класифікація сучасних джерел конституційного права України: проблеми теорії та практики / В.І. Цоклан // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 3. – С. 73-80.
15. Цоклан В. І.Конституція України як основне джерело конституційного права та особливості здійснення конституційної реформи на сучасному етапі // Сучасні правові проблеми українського державотворення. Матеріали державної наукової конференції (29 квітня 2005 р., м. Біла Церква). – Біла Церква, 2005. – С. 28-34.
16. Цоклан В. І.Національні меншини і джерела сучасного конституційного права України: парадигма об’єктно-суб’єктних зв’язків / В.І. Цоклан // Закордонне українство: утвердження української присутності в світі: Матеріали міжнародної наук.-практ. конф. “Реалізація в Закарпатській області державної політики співпраці із закордонними українцями: стан, проблеми, перспективи”, (14-15 травня 2008 р., м. Ужгород.) – Ужгород: Ліра, 2008. – С. 276-291.
17. Цоклан В. І.Основні тенденції розвитку джерел конституційного права України в сучасних умовах // Науковий вісник Ужгородського національного ун-ту. Серія Право. – Вип. 6. – Ужгород: “Ліра”, 2006. – С. 111-114.
18. Цоклан В. І.Основні чинники, що зумовлюють розвиток і вдосконалення джерел конституційного права України на сучасному етапі / В.І. Цоклан // Адвокат. – 2006. – № 10. – С. 11-15.
19. Цоклан В. І. Сучасні джерела конституційного права України та їх система: проблеми теорії та практики // Часопис Київського університету права. – 2008. — № 2. – С. 100-106.
20. Цоклан В. І.Тенденції розвитку джерел конституційного права України на сучасному етапі // Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: До 10-річчя Конституції України і 15-ї річниці незалежності України. Матеріали наук.-практ. конф. (м. Київ, 26 червня 2006 р.). Зб. наук. статей / За ред. Ю. С. Шемшученка; Упор. І. О. Кресіна, В. П. Нагребельний, Н. М. Пархоменко. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. 155-157.
21. Цоклан В. І. Теоретико-методологічні основи системи сучасних джерел конституційного права України // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 7-8(81-82). – С. 77-88.
22. Шмеріга В. І. Конституційне право України: Інтерактивний курс/ В. І. Шмеріга, Н. М. Крестовська. — Харків: Одіссей, 2004. — 238 с.