Вступ

Актуальність теми. Світова економічна криза негативно вплинула на розвиток економіки нашої держави, це стосується і ринків, зокрема фінансового, який тільки починає свою діяльність в незалежній Україні. Одним із шляхів виходу з такого становища є структурна перебудова та відродження виробництва, що, в свою чергу, потребує залучення додаткових коштів через механізм фінансового ринку. Негативні прояви кризи, а також хронічна дефіцитність держбюджету, зростання державного боргу та стагнація фінансового ринку негативно позначаються на інвестиційному кліматі у країні. І як результат — відчувається нестача інвестиційного капіталу в рамках економіки.

Говорячи про інвестиційний капітал, потрібно відмітити, що є декілька його визначень: по-перше, інвестиційний капітал – це створений грошовий капітал, який є в розпорядженні суб’єктів ринку, і який у процесі інвестування набуває форми позичкового капіталу; друге визначення інвестиційного капіталу розкриває його як грошовий вираз вартості цінних паперів, які дають право власності на реальний капітал підприємства; третє визначення трактує інвестиційний капітал як кошти, вкладені на тривалий строк у виробництво товарів, робіт або послуг для одержання прибутку [1].

Капітал має три важливі властивості: він мобільний, вразливий і плинний, а тому винятково розбірливий і селективний. Він направляється туди, де уряди стабільні, інвестиційний клімат сприятливий і є певні можливості одержати прибуток. Через мобільність і вразливість капітал мігрує між регіонами і країнами залежно від змін у податковій, валютній, торговій політиці та інших елементів середовища його перебування. Капітал плинний у світовому масштабі й не може бути примножений за рішенням того чи іншого уряду. Він скрізь має високий попит. Достатня пропозиція капіталу — запорука нормального розвитку будь-якої економіки і важливе завдання для будь-якої країни.

Дослідженням проблеми забезпечення економіки України інвестиційними ресурсами в сучасних умовах присвячено наукові праці таких учених-економістів, як Я. Жаліло, Н. Жиляєва, С. Кулицький, О. Лисенко, Н. Омелянчик, А. Сменковський та ін., де висвітлено питання пошуку резервів зростання економіки шляхом створення привабливого інвестиційного середовища та активізації інвестиційних процесів. Але недостатньо вивченими залишаються питання покращання інвестиційного клімату, підвищення ефективності капітальних вкладень та активізації інвестиційних процесів у національній економіці.

Метою дослідження є розробка науково обґрунтованих пропозицій та практичних рекомендацій, спрямованих на активізацію інвестиційних процесів в економіці України.

1. Джерела фінансування інноваційної діяльності

Інвестиційний капітал формується з двох джерел: власних та чужих заощаджень. У рамках країни власними вважаються заощадження юридичних та фізичних осіб — резидентів, а також держави; чужими — кошти іноземних компаній, держав або громадян, що залучаються в економіку даної країни.

Розглянемо чотири основні сектори — домогосподарства, корпоративний сектор, державний сектор та іноземних інвесторів — та спробуємо проаналізувати їх здатність задовольнити інвестиційний голод економіки та покрити нинішній дефіцит інвестиційного капіталу.

Закон України «Про інноваційну діяльність» встановлює особливості державного регулювання інноваційної діяльності та повноваження органів державної влади й органів місцевого самоврядування в цій сфері [2].

Закон окремо визначає джерела фінансування інноваційної діяльності. Зокрема, це кошти Державного бюджету України; кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Республіки Крим; власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності; кошти (інвестиції) будь-яких фізичних та юридичних осіб; інші джерела, не заборонені законодавством України.

Інвестиційний капітал надходить з двох джерел: власних заощаджень підприємств і чужих заощаджень. Власні заощадження — це нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування, а чужі — це тимчасово «вільні» кошти інших підприємств, уряду і населення. У рамках країни власними вважаються заощадження юридичних та фізичних осіб — резидентів, а також держави; чужими — кошти іноземних компаній, держав або громадян, що залучаються в економіку даної країни.

Заощадження — єдине джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають тоді, коли прибутки корпорацій, підприємств, урядів та окремих громадян перевищують їх витрати.

Найбільшими постачальниками інвестиційного капіталу є індивідуальні зберігачі (населення). Особисті заощадження набирають форми банківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів тощо.

У розвинених країнах світу інвестори довіряють фінансовим закладам, їх довіра ґрунтується на тривалій історії конструктивних і здорових взаємовідносин двох сторін і на законодавстві, що передбачає жорсткий урядовий контроль за діяльністю фінансових закладів та організацій. Тому останніми десятиліттями їх депозитна активність перебувала на високому рівні, збільшувалася кількість банків, траст-компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, кредитних спілок та інших закладів, що акумулюють особисті заощадження.

Усі інвестори — індивідуальні й інституціональні — прагнуть досягти певної мети, розміщуючи власні заощадження в ті чи інші види цінних паперів. Основними цілями інвесторів є безпека, прибутковість, збільшення і ліквідність вкладень.

Отже, важливою передумовою інновацій та інноваційної діяльності є інвестиції, зокрема інвестиційний капітал. За допомогою інвестиційного капіталу впроваджуються нові технології на підприємства, відбувається модернізація та автоматизація виробництва. І як результат, продукція стає більш якісною та конкурентоспроможною, підвищується продуктивність праці. Але без належної державної підтримки та відповідного законодавства інвестування здійснюється на мінімальному рівні.

2. Напрямки здійснення інвестицій в основний капітал та джерела їх фінансування

За даними міжнародних дослідницьких організацій, станом на кінець 2012 р. 50 — 80 % основних фондів в Україні досягли критичного рівня зносу. До галузей критичного рівня зносу основних фондів можна віднести такі галузі та сфери економіки, як промисловість, сільське господарство, рибне господарство, будівництво, освіта, охорона здоров’я й соціальна допомога (табл. 1].

Таблиця 1. Знос основних засобів у 2012 р. і обсяг інвестицій, необхідних для їхнього відновлення на підприємствах України (за даними МФК)

Основні засоби по видах економічної діяльності	Знос, %	Розмір інвестицій, млрд USD
Сільське господарство	52,3	8,5
Рибне господарство	58,1	0,2
Промисловість	54,3	35,5
Будівництво	55,8	2,5
Сфера торгівлі	35,2	1,6
Транспорт і зв’язок	47,1	13
Фінансова діяльність	22,8	0,4
Державне управління	36,8	2,3
Освіта	61,7	5,3
Охорона здоров’я й соціальна допомога	54,3	26
Послуги	47,3	1,5

Тобто ситуація з відновленням основних фондів в Україні в цілому (за винятком декількох сфер) вкрай важка.

Негативні тенденції в інвестиційній сфері вітчизняної економіки обумовлені такими чинниками:

—         підвищенням ризиків інвестування через політичні спекуляції щодо перегляду результатів приватизації держмайна та поширення процесів судового розгляду минулих приватизаційних справ;

—         зміною структури розподілу фінансових результатів вітчизняних підприємств на користь поточного споживання.

—         різкою зміною умов оподаткування та порушенням державою низки зобов’язань перед іноземними інвесторами щодо галузевих програм розвитку та політики щодо СЕЗ та ТПР;

—         зменшенням інвестиційної складової бюджетних видатків;

—         спрямуванням приросту заощаджень населення насамперед на споживання, а не на інвестування через нерозвиненість фінансових ринків;

—         різким підвищенням вилучення чистого прибутку державних підприємств, що суттєво знизило інвестиційну спроможність підприємств державного сектору економіки;

—         недостатнім розвитком ринку цінних паперів та інших фінансових інструментів, системи захисту прав акціонерів, що не дозволяє більшості підприємств залучати фінансові ресурси через механізми фінансового ринку.

Тому однією з найважливіших умов ефективного функціонування національної економіки є повноцінне її забезпечення фінансовими ресурсами. За даними Міжнародної фінансової корпорації (МФК), в Україні, 60 % інвестицій здійснюються за рахунок внутрішніх джерел підприємств: амортизаційних відрахувань та прибутку [3].

Для того щоб оновити основні фонди економіки України необхідна гігантська сума — 90 млрд дол. Тому з урахуванням подолання додаткових бар’єрів на шляху внутрішнього й зовнішнього інвестування, найбільш ефективними коштами модернізації основних фондів на підприємствах більшості сфер економіки є лізинг.

У цілому за підсумками 2012 р. лізингові компанії в Україні надали свої послуги суб’єктам господарювання на суму 1737,6 млн грн. Значні обсяги лізингових коштів використовуються в авіаційній галузі — 500,3 млн грн, при придбанні легкових автомобілів (491,5 млн грн), вантажного транспорту (367,6 млн грн), а також для придбання виробничого обладнання (65,6 млн грн), обладнання для харчової промисловості (30,2 млн грн) та сільськогосподарської техніки (57,9 млн грн) [2].

Головний плюс лізингу полягає в тому, що він полегшує процес придбання ocновних фондів для виробництва, зменшує обсяги вкладання власних коштів у капітальні інвестиції, а також робить більш прийнятними витрати суб’єктів господарювання, пов’язані з орендою устаткування.

Збереження переважно екстенсивних та позаекономічних (політичних, кримінальних тощо) чинників конкурентоспроможності безпосередньо пов’язане з низьким рівнем інвестиційної діяльності. Стагнація в інвестиційній сфері вітчизняної економіки загострила цю проблему.

Негативний ефект інвестиційної стагнації посилює падіння інноваційної активності промислових підприємств. Потенційних інвесторів, особливо іноземних, відштовхує неналаштованість бюджетного процесу на солідарне інвестування великомасштабних проектів і, особливо, ризикових наукоємних високотехнологічних інновацій. Залучаючи приватні інвестиції в економіку України, важливо постійно демонструвати, що держава не стоїть осторонь, а також вкладає інвестиції, вимагаючи адекватної економічної віддачі.

Для радикального підвищення продуктивності праці, ефективності та конкурентоспроможності національної економіки слід домагатися розвитку та примноження національного капіталу, який діє в прозорих економіко- правових рамках на благо нації, зміцнення національного інвестиційного потенціалу.

Відтак, принципово важливим стратегічним завданням повинно стати створення середовища, яке заохочуватиме інвестиції насамперед у важливі для соціально-економічного розвитку країни сфери та галузі. Тому орієнтирами стратегії стимулювання інвестиційної діяльності в Україні мають стати:

—         підвищення ефективності бюджетних капітальних видатків, опанування сучасними бюджетними стимулами розвитку;

—         акумуляція коштів населення у рамках систем соціального та пенсійного страхування та їх спрямування на довгострокове фінансування інвестиційної діяльності;

—         розширення бази інвестиційних ресурсів, що спрямовуватимуться в інноваційну сферу, через механізми податкової, митної та регулятивної політики;

—         посилення інвестиційного спрямування розвитку фондового ринку та його інфраструктури;

—         інвестиційне спрямування приватизаційних процесів;

—         запровадження механізму акумулювання вільних коштів, зокрема у венчурних фондах;

—         забезпечення реалізації інвестиційного спрямування амортизаційної політики;

—         посилення інвестиційної активності населення та забезпечення гарантованого захисту їхніх заощаджень;

—         спрощення доступу підприємств до довгострокових кредитів, зниження реальних процентних ставок завдяки реструктуризації та додатковій капіталізації банківського сектору, створенню інститутів довгострокового кредитування, збільшенню присутності іноземного банківського капіталу на ринку України;

—         зміцнення міжгалузевих потоків капіталів шляхом розвитку фондового ринку, розвитку горизонтально та вертикально інтегрованих компаній;

—         реформування системи оподаткування прибутку підприємств, яка має заохочувати їхнє інвестиційне спрямування;

—         формування прозорих та таких, що спираються на досвід країн-членів ЄС, податкових стимулів інвестиційних процесів, забезпечення рівності доступу до цих стимулів;

—         упровадження інструментів стимулювання енерго- та ресурсозбереження, переходу на енерго- та ресурсозберігаючі технології як засобу підвищення продуктивності праці та вивільнення значних інвестиційних ресурсів;

—         покращання інформування вітчизняного та іноземного бізнесу про інвестиційні можливості підприємств, галузей та регіонів, інвестиційні перспективи в Україні, умови економічної діяльності та макроекономічну ситуацію на теренах України, становище на ринках, виробничий потенціал українських підприємств тощо.

Висновки

Отже, тільки реалізація вказаних орієнтирів стратегії стимулювання інвестиційної діяльності в Україні дозволить значно збільшити продуктивність праці на підприємствах, підвищити ефективність та конкурентоспроможність національної економіки, зміцнити національний інвестиційний потенціал. Відтак принципово важливим стратегічним завданням повинно стати створення інвестиційно привабливого середовища, що сприятиме залученню інвестицій, в тому числі іноземних, у всі сфери та галузі економіки для подальшого соціально-економічного розвитку України.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991р.
2. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002р.
3. Страховий та інвестиційний менеджмент: Підручник під керівн. і наук. ред. В. Г. Федоренка, В. Б. Захожая та ін. – К.: МАУП – 2002.
4. Захариев К. Формування макроекономічного інвестиційного середовища в Україні // Бизнес. — 2007. — № 45. — С. 21 — 25.
5. Кулицький С., Омелянчик Н. Інвестиційний клімат в Україні: міфи і реальність // Економічні реформи сьогодні. — 2010. — № 35 — 41.
6. Іноземні інвестиції та національний капітал: парадигма взаємодії / Я. Жаліло, А. Сменковський та ін. // Іноземні інвестиції та національний капітал: парадигма взаємодії : зб. наук. ст. — К. : Сатсанга, 2011. — С. 28 — 33.
7. Лисенко О. СЕЗ і ТПР як метод державного управління інвестиціями в регіоні // Кар’єра молодих державних службовців : матеріали наук.-практ. конф. — 2004. — С. 151 — 153.