Вступ

Явище двопартійності має достатньо тривалу історію дослідження, адже двопартійність постала як перша форма функціонування сучасних політичних партій. Класичними роботами даного напряму вважаються праці М. Вебера, М. Дюверже [6], Дж. Сарторі. Проте двопартійність при наявності спільних рис, має достатньо суттєві відмінності навіть в країнах, де вона вважається «класичною» як в США.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю дати характеристику американській партійній системі в контексті порівняльного дослідження факторів розвитку демократичних країн. Демократична партія США є складовою частиною двопартійної моделі політичної системи країни. Вивчення цих складових частин дає ключ до розуміння реалізації демократичних процедур в  американському суспільстві на сьогоднішній день.

В США двопартійність склалась як історичне явище, при цьому на законодавчому рівні функціонування не лише двопартійних систем, але і взагалі партій початково жодним чином не передбачалось, як в цілому в політичній системі, так і на рівні парламенту зокрема. І в Конституції США взагалі жодних згадок про партії не існує, на відміну від більшості країн континентальної Європи. Більше того, відоме скептичне відношення батьків засновників США до політичних партій. Дж. Вашингтон перший президент США у «Прощальному посланні» американському народові говорив про небезпеку «партійного духу», характеризуючи партії як готову зброю для підриву влади народу та узурпації уряду [3].

Актуальність роботи визначається необхідністю у порівняльному дослідженні партійних систем різних країн, з метою визначення ефективності тих чи інших політичних інститутів країни та факторів, що впливають на їх формування. Республіканська та Демократична партії США вважаються найважливішими інститутами, що забезпечують демократичний процес американського суспільства, тому дослідження нових явищ у їх розвитку уможливить прослідкувати хід демократичного процесу в країні на початку ХХІ ст.

Аналіз фракційної та виборчої діяльності партій широко розглядається в американській літературі такими дослідниками, як Д. Мейх’ю, Дж. Олдріч, С. Елдерсвельд. Протягом останніх десятиліть дослідження політичного процесу в середині партій були поповнені роботами Г. Макклоскі, Дж. Кіркпатріка і Дж. Джексона [18].

Дослідження політичних партій США представлені великою кількістю праць вчених як в самих США, так і поза їх межами. Класичні європейські праці М. Вебера, М. Дюверже, Дж. Сарторі та інших зосереджені переважно на структурних особливостях американської політичної системи та їх наслідках. Порівняно з розвинутими структурами та масовим членством європейських партій, американські відповідники виглядали примітивно та архаїчно. Самі американські дослідники надають перевагу вивченню впливу партій на політичний процес всередині країни та значенню партії як інституту загалом. Дослідження охоплюють величезний обсяг матеріалу — від загального опису ролі партій та груп тиску В. О. Кі, до кількісних досліджень циклічних явищ впливу зміни партійної структури Конгресу на ступінь згуртованості партій А. Шлезінджера-мол., Е. Б’юела та ін [1].

Досить детальні лонгитюдні дослідження трансформації партійних позицій в наш час провели В. Міллер та К. Дженнінгс [12]. Важливим джерелом в подібних дослідженнях стає інформація про партійну діяльність, а також статистичні дані, наведені на інтернет-порталах інформаційних агентств та спеціалізованих організацій [8, 9]. Щоправда, статистична інформація, що доступна з цих інтернет-джерел, часто відірвана від контексту, носить частковий характер і потребує додатковоїінтерпретації. Існує багато нових робіт російських науковців – В. Согріна [11.12], Ю. Абрамова [1] та ін., що досліджують політичну систему США, в яких, зокрема, аналізуються платформи і діяльність провідних американських партій. Ці роботи є важливим кроком до нових пострадянських досліджень партійної системи США.

Мета роботи – визначити тенденції розвитку і діяльності Демократичної партії США протягом останньої чверті XIX ст., а також соціально-політичних і економічних факторів, які зумовили ці тенденції.

Об’єктом дослідження є політична організація Демократичної та Радикальної партії США, предметом – процес діяльності цих партій протягом 80-90-х років ХІХ століття.

Розділ 1. Партійна система США і її вплив на формування державних органів

1.1. Формування двопартійності в США

Для позначення способу взаємозв’язку партій використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система — це сукупність зв’язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні.

Американські політичні партії займають важливе місце в суспільно-політичному житті країни. Вони стали основним суб’єктом політики і необхідним елементом демократичної держави. Партії беруть активну участь на всіх стадіях політичного процесу: у виборах, формуванні органів влади, ухваленні політичних і державних рішень, в їх реалізації.

США має сталу двопартійну систему, яка залишається практично незмінною із виникнення політичних партій в Америці.

Партійна система США належить до типово двопартійної системи. Понад те, вона належить до так званої досконалої двопартійної системи, де основні партії набирають більш 90% голосів. Треті партії спричинити розподіл влада може.

Підвалинами виникнення двопартійних систем США називають політичні традиції, гомогенну політичну культуру та низку електорально- правових механізмів головним із яких відзначають домінування мажоритарної виборчої системи відносної більшості при формуванні парламенту країни [7, c. 53].

Організуючою силою, що давала і дає можливість усім верствам американського суспільства брати участь у формуванні політики країни, є американська двопартійна система. Дві партії – республіканців (емблема – слон), які оголосили себе партією національного відродження, і демократів (емблема – осел), які вважаються партією реформ, суперничають між собою і навперемінно приходять до влади. Обидві партії виражають інтереси державно-монополістичного – капіталу, монополістичних угруповань. Вони мають сильний центральний та місцевий апарат, низовою ланкою якого є комітети виборчих дільниць, а вищими органами – національні партійні комітети і національні партійні з‘їзди.

У своєму розвитку американська партійна система пройшла ряд етапів, які можна представити наступним чином:

Експериментальна система 1789-1820, що характеризується конкуренцією між федералістами О. Гамільтона та демократами-республіканцями Т. Джефферсона, які репрезентували інтереси еліт.

У 1828 році Е. Джексон створив Демократичну партію і переміг з нею на виборах, чим розпочав другий період розвитку партійної системи. Система періоду демократизації 1828-1854, що сформувалася внаслідок міжфракційної конкуренції 1820-х років, та залучила до політичної активності широкі маси населення аграрною ідеологією демократів та торгівельною налаштованістю вігів.

З 1854 року розпочався третій етап, коли утворилася Республіканська партія. Система періоду Громадянської війни та Реконструкції 1860-1893, під час якої відбулася регіоналізація політики на основі протистояння Півночі (республіканці) та Півдня (демократи).

Індустріальна система 1894-1932, в якій партії відображали протистояння інтересів великого бізнесу і прогресивних рухів.

Система «нового курсу», 1932 — 1960-і, в якій мобілізація нових груп виборців призвела до зміщення Демократичної партії вліво, а Республіканської — вправо, залишивши регіональний поділ що сформувався з часів Громадянської війни та Реконструкції [12, c. 165].

Ідеологічна система Республіканці-Демократи, 1960 — наші дні, за якої ліберальні республіканці приєдналися до Демократичної партії, а консервативні демократи — до Республіканської.

Критерієм такої класифікації є висунута і розроблена в 1950-70-х pp. теорія критичних виборів, згідно якої, вибори в переломні моменти історії є альтернативним засобом зміни політичної системи країни.

Партії з’явилися разом із загальнонаціональними завданнями, реалізація яких вимагала значного часу й довготривалої програми. їх виникнення було зумовлене наступними чинниками. По-перше, необхідний був інститут, який би агрегував соціальні запити населення та інтегрував їх у політичну систему суспільства, не вдаючись до радикальних її змін. По-друге, створення партій визначалося необхідністю якнайшвидшого формування державного механізму, подолання секційних розходжень і об’єднання колишніх колоній у єдину державу. По-третє, слід було вирішити кадрову проблему: Конституція США і конституції штатів передбачали велику кількість виборних посад, але нічого не говорили про техніку проведення виборів [12, c. 166].

Батьки-засновники США розглядали політичні партії як джерело розколу і ставилися до них негативно. Дж. Медісон говорив, що в основу конституції покладено принципи, які повинні ефективно протидіяти спробам політичних груп та партій узурпувати владу. Б. Франклін та Т. Джефферсон також не бачили користі з політичних партій. Не дивлячись, на таке негативне ставлення з боку провідних політиків, перші партії були створені в Конгресі досить швидко після підписання конституції США.

М. Дюверже трактує американські партій як кокусні, тобто ті, в яких відсутній інститут масового формального членства, а організаційні одиниці на різних рівнях фактично зводяться до так званого кокусу — більш-менш вузьких груп партійних діячів. Американські партійні лідери завжди турбувалися про те, як би зібрати, сконцентрувати голоси. Характеризуючи кокуси, Дюверже підкреслював, що вони «ретельно подібранні, досить незалежні один від одного, в цілому децентралізовані», що вони більше стурбовані залученням окремих помітних особистостей, ніж збільшенням своєї чисельності або «залученням мас» Вільям Сефайр дає наступне визначення: кокус — «закриті збори осіб, що визначають партійну політику, — спочатку з метою оприділити [в черговий раз] кандидатів для висунення на виборах, а нині найчастіше з метою узгодити програму дій в законодавчому органі (…) «. Згідно Сефайру, кокус, взагалі кажучи, — американський термін, що походить від індіанського слова, що означає «старший» або «радник». Мабуть, першим кокусом помітних в політиці персон, які отримали таке найменування, був в 1763 р. бостонський Кокус-клуб.

Перші партії в США починалися як тимчасові альянси в Конгресі, що виникали в результаті підрахунку взаємної вигоди, коли члени однієї і тієї ж фракції домовлялися між собою однаково голосувати з приводу конкретних заходів. Це, однак, вимагало регулярних зустрічей і нарад. Перший кокус в конгресі складався з конгресменів, які підтримували О. Гамільтона, в той час міністра фінансів. Незабаром утворився кокус, який суперечив першому, з конгресменів, які йшли за Т. Джефферсоном, в той час держсекретарем.

Характерною рисою початкового етапу формування партій була відособлена роль президента, який аж до приходу Т. Джефферсона до влади, знаходився поза партійною ієрархією. Іншою особливістю політичних партій 1790-х років була їхня децентралізація й досить сильна автономність штатних організацій. Не було постійного повноважного органа, що хоча б формально керував їхньою діяльністю [2, c. 6].

До 1796 р. формування обох партій відбувалося переважно через Конгрес США, імпульси від якого йшли «вниз», в легіслатури штатів. Більшість делегатів, які прибували в національний Конгрес, не мали чітких партійних уподобань. Лідери республіканців і федералістів починали активно схиляти їх на свій бік. Ці ж лідери налагоджували зв’язки з впливовими політиками різних штатів, прагнучи заручитися їх підтримкою на федеральних виборах. У 1796 р. республіканська фракція в Конгресі США вперше висунула національного кандидата на президентських виборах. З цього часу президентські вибори, як і вибори в Конгрес, стали проводитися на основі відкритого партійного суперництва. Намітилася інституціоналізація двох політичних партій, яка, однак, ще не була закріплена створенням партійних організацій. Партійна діяльність направлялася політичною елітою неформальними епізодичними зборами республіканців і федералістів, які називалися кокусами, в Конгресі США.

Поступово формування політичних партій та їх діяльність стали переміщатися в штати. Партійні організації досить міцно утвердилися в штатах в період федеральних виборів 1800 року. Першими їх змогли створити республіканці. Вони не тільки використовували традиційні кореспондентські комітети, за допомогою яких підтримувалися зв’язки між окремими штатами, а й створили розгалужену систему партійних організацій, що направляли виборчу кампанію в округах, графствах, містах. Федералісти в 1800 р. продовжували поступатися республіканцям у розвитку та зміцненні своєї організаційної структури.

У цілому ж організаційне оформлення двох партій відставало від їхньої ідеологічної та політичної активності. В ідейно-політичних баталіях партій і закладалися основи їх взаємовідносин, в яких позначалися контури двопартійної системи. Суперництво двох партій було принциповим: суперечка йшла про вибір шляху розвитку нації. За іменами лідерів федералістів і республіканців альтернативні шляхи були названі «Гамільтонівський» і «Джефферсонівський» [12, c. 167].

Федералісти представлені О. Гамільтоном, відстоювали інтереси торгової та промислової буржуазії північно-східних штатів, виступали за централізацію влади, а у зовнішній політиці — за співробітництво з Великобританією. Республіканці чи демократичні республіканці на чолі з Т. Джефферсоном, які представляли аграрний південь Америки, схилялися до конфедеративних засад та союзу з Францією.

Модель законодавчої діяльності притаманна першому етапу названа джефферсонівською, оскільки саме Т. Джефферсон виступив з ідеєю про те що Конгрес як цілісна структура, а не його підрозділи на зразок комітетів, має провадити законодавчу діяльність. Процедура прийняття законодавства на той час складалася із винесення питання на обговорення палати, направлення рішення на розгляд комітету, який після певного опрацювання повторно виносив його на розгляд палати із відповідними поправками та коментарями.

Після повторних дебатів законопроект направлявся в інший комітет, завданням якого було власне юридичне оформлення законопроекту та винесення його на голосування. Обидва комітети були тимчасовими та виконували допоміжні функції. З часом необхідність у другому комітеті відпала і його обов’язки перейшли до комітету, який робив початкові рекомендації.

Перемога Джефферсона у 1800 році стала початком кінця партії федералістів, яка повністю розчинилась до 1816 року. Республіканська партія майже безроздільно правила два десятиліття, і логічним завершенням цього періоду стало обрання Дж. Монро в 1820 році. Ідилія, щоправда, закінчилася з появою двох фракцій в партії — Національних республіканців (Дж. Квінсі Адамс) і Демократичних республіканців. Розкоп був остаточно оформлений тоді, коли перші стали називати себе віги («ліберали»), а другі — Демократами.

Після 1816 р. в США на певний час зникає міжпартійна боротьба і настає так звана «ера доброї згоди». Одночасно продовжувалась гостра внутрішньополітична боротьба в у рамках партії Джефферсонівських республіканців. Дане явище ознаменувало класичне партійне перегрупування, покликане забезпечити наступність політичного процесу, відновленого на якісно іншій основі [12, c. 168].

Свою роль зіграла і хвиля наростання протесту проти керівництва партійної верхівки, що засідала в кокусі. Ставилася вимога, щоб кандидат від партії обирався не кокусом, а конвенцією, котра б репрезентувала всіх членів партії. Вперше ця вимога звучить під час президентських виборів 1824 року, але тоді залишилась не реалізованою. Однак на виборах 1828 року партійним масам вдається провести свого кандидата — Е. Джексона в президенти. Відтоді впроваджується процедура загальнонаціональної конвенції, яка обирає кандидата в президенти, визначається передвиборча програма партії. З того часу партія отримує назву — Демократична партія США.

Спочатку Демократична парті об’єднувала плантаторів-рабовласників Півдня і пов’язану з ними частину буржуазії Півночі, а також значні групи фермерів і дрібної буржуазії. У період з 1828 по 1861 Демократична партія протягом 24 років була правлячою партією. Було проведено реформу виборчої системи, введено загальне виборче право для всіх дорослих білих чоловіків, пряме голосування за «колегію вибірників». Партія спиралася на дрібних фермерів, католиків, нових іммігрантів і жителів прикордонних міст.

Віги теж знаходили підтримку серед промисловців Північного Сходу, плантаторів Півдня і протестантів. Своєю головною метою вони бачили захист інтересів підприємців.

Перехід від джеферсонівських республіканців до нових політичних об’єднань, що супроводжувався відмовою від системи кокусів й утвердженням системи загальнонаціональних конвентів, став головною лінією в процесі партійного будівництва в 1820-і — початку 1830-х pp.

У середині 1830-х років завершився процес становлення нової двопартійної системи, компонентами якої стали демократи й віги. Причиною перетворень стали різкі ускладнення соціально-економічної структури американського суспільства, викликані швидким розвитком економічних відносин. Нова двопартійна система вирішувала ряд специфічних завдань: насамперед, їй слід було інтегрувати в політичний процес нові суспільні верстви — фермерство й промислових робітників, кількість яких стрімко збільшувалась. Домогтися вирішення цих цілей можна було лише за умови, що питання про рабство не буде виноситися на порядок денний. До середини 1840-х років, демократам і вігам вдавалося проводити таку політику [6, c. 148].

На відміну від попереднього періоду, коли утворення партій відбувалося зверху вниз, нова система починала своє формування на рівні кожного окремого штату, у зв’язку із чим посилились регіональні складові партійного механізму: обидві партії отримали приблизно рівний вплив у всіх частинах країни. Віги мали більш міцні позиції на Півночі, а демократи — на Півдні, хоча вирішальної переваги в цих районах, принаймні до 1850-х років, у них не було. Ступінь суперництва був досить високий, проте строкатість масової бази партій унеможливлювала яскраво виражене ідеологічне протистояння як це було у часи Т. Джефферсона й А. Гамільтона. З певними застереженнями можна говорити і про деідеологізацію вігів і демократів

Партія віги, однак, не стала довгожителем — суперечки про майбутнє рабства в США розкололи її незадовго до початку Громадянської війни. Із залишків партії, а також приєднаних до них демократів вдалося сформувати нову партію, що отримала назву Республіканської, яка виникла в 1854 р. і взяла на себе вирішення проблеми рабства. Поштовхом до її створення стали дебати навколо білля Канзас — Небраска. Прихід республіканців до влади знаменував собою початок нового етапу в партійно-політичній історії США, що продовжувався до закінчення Реконструкції в 1877 р. [6, c. 149]

На виборах 1860 року перемогу отримує молода Республіканська партія на чолі з А. Лінкольном. Перші 75 років існування партії були дуже вдалими — вже через 6 років після виникнення кандидат партії виграв президентську посаду, і за 72-річний період з 1860 по 1932 рік партія програла лише 4 президентських виборів з 18: двічі досить консервативному демократові Г. Клівленду (у 1884 і 1892 hh.) і двічі — В. Вільсону — в 1912 і 1916 роках. Визначальними політичними питаннями для партії в той період стали расові (скасування рабства і звільнення чорношкірих в першу чергу) і «Реконструкція Півдня» — спроба проведення таких політико-економічних перетворень у цій частині країни, які виключали б повернення «старої влади на старих принципах». Втім, в цьому останньому партія і її лідери домоглися лише часткового результату — як завжди, знайшлося немало тих, хто був готовий «пожертвувати принципами» заради конкретної фінансово-економічної вигоди.

Тим не менш Республіканська партія цього періоду зіграла досить прогресивну роль щодо цілої низки питань. По-перше, від самого заснування вона позиціонувала себе як партія, яка захищає інтереси єдиної держави (і це в той час, коли в Демократичній партії найсильнішим впливом користувалися прихильники «необмежених прав штатів» і прихильники повного відділення Півдня від решти території країни). Лише поступово, до кінця 70-х — початку 80-х років ХІХ століття до цього стали додаватися питання економіки і торгівлі. При цьому партія проповідувала активну роль федерального уряду у вирішенні цих питань.

В період Реконструкції система постійних комітетів Конгресу продовжувала розвиватися структуруючись відповідно до партійної більшості.

Якщо до 1860 р. партійна структура комітетів змінювалась щорічно з метою фіксації міжпартійних коаліцій та відповідної організації роботи Палати представників та Сенату, то вже з 1870-х років і до сьогоднішнього дня партія більшості майже завжди контролювала більшу половину комітетських посад та практично всі посади голів комітетів. Відповідно посилились позиції партійних лідерів: оскільки партійні фракції в обох палатах представляли цілісні сегменти електорату, гомогенність голосувань відповідно партійної лінії значно зросла в порівнянні з передвоєнним періодом [12, c. 168].

Найбільш яскравим виразом посилення ролі партійних лідерів стало впровадження так званих «Правил Ріда» протягом скликання 51-го конгресу (1889-91 pp.) Спікеру Т. Ріду вдалося скасувати процедури «зникаючого кворуму» та “відволікаючі пропозиції” (зокрема пропозиції про припинення засідання), що використовувалися меншістю для блокування квоти Палати представників. Кворум Комітету повного складу, через який проходять всі поправки, був зменшений із 165 членів до 100, що позбавило опозицію можливості блокування роботи легіслатури простою неявкою на засідання. Спікер Т. Рід також змінив статус Процедурного комітету, надавши йому повноваження регламентувати час та умови розгляду законопроектів палатою. Розпорядження комітету називались «спеціальними наказами» або просто «правилами». Нові повноваження Процедурного комітету, який очолював сам спікер Т. Рід дозволили йому отримати додатковий контроль за головами комітетів та порядком денним Палати представників.

Закінчення Реконструкції й політична угода 1876-1877 pp. між лідерами республіканців і демократів міцно зцементували колись антагоністичні партії в нову партійну комбінацію й поклали початок черговому періоду в історії двопартійної системи США.

У відповідь на зближення двох національних партій з великим бізнесом у 1890-х роках, лідери фермерських альянсів прийшли до висновку, що для успішної боротьби за реалізацію своїх вимог необхідне створення нової незалежної організації. В результаті цього рішення, у 1891 р. утворилася Популістська партія, яка відіграла значну роль у розвитку антимонополістичного руху США й справила серйозний вплив на всю двопартійну систему.

Поява Популістської партії свідчила про те, що механізм двопартійної системи в традиційному вигляді вже не відповідав потребам суспільства. Ця подія стала важливим стимулом до початку нового партійного перегрупування, метою якого було, по-перше, інтегрувати невдоволення мас у рамки двопартійної системи, а по-друге — взяти на її озброєння реформістські концепції [9, c. 54].

1.2. Характеристика етапів становлення партійної системи США

Партійна система США початково склалась як двопартійна. Згідно Дюверже, розрізнити дуалістичний режим і багатопартійність не завжди легко: адже поряд з великими партіями зазвичай існують і малі об’єднання. У Сполучених Штатах, наприклад, крім двох гігантів — демократів і республіканців, ми виявимо і кількох «пігмеїв»: це лейбористська і соціалістична партії, партія фермерів і т. д.

М. Дюверже розрізняє два типи двопартійності: технічну, коли протистояння партій-суперниць стосується другорядних цілей і засобів їх досягнення, тоді як політична філософія та основні підвалини існуючого режиму приймаються як однієї, так і іншою стороною. І другий тип — двопартійність сутнісна (метафізична), коли боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває запеклість і непримиренність релігійних воєн. Життєздатна лише перша. А це означає, що дуалізм недосяжний, якщо одна з двох партій має тоталітарну структуру.

Характеризуючи протистояння між буржуазною та комуністичною партіями М.Дюверже зазначав, що перемога останньої була б катастрофою, оскільки основною турботою комуністичної партії після приходу до влади стало б знищення свого основного конкурента [9, c. 56].

При всьому цьому двопартійність, очевидно, являє собою явище природне. А. Лійпхарт відзначив і недоліки двопартійної системи. Аргументи на підтримку двопартійної системи є поважними, але вони послаблюються кількома важливими аргументами:

1. Одна думка, чому традиційні дослідники політичних наук впевнені, що успішна демократія підтримується двопартійною системою була заснована на контрасті між стабільною Американською та Британською двопартійною системами та нестабільною багатопартійною системою Німецької Веймарської Республіки, ІІІ та ІV Французькими республіками, післявоєнною Італією. Вони пояснюють нестабільність даних режимів їх багатопартійністю. Більш сучасні дослідження менших демократій розсіюють цей міф. Скандинавські країни та країни Бенілюксу так само як і Швейцарія мають давню історію успішного функціонування демократії разом із багатопартійною системою.
2. Очевидно, що багатопартійність асоціюється із нестійким короткотривалим кабінетом. Однак помилково вважати цей нестабільний кабінет індикатором нестабільності режиму в цілому. Це справедливо лише для екстремальних випадків, кабінетів, чия ефективність відзначається високою плинністю. ІV Французька Республіка є класичним прикладом середня тривалість діяльності кабінету тут є лише 9 місяців. Це уявлення є явним перебільшенням якщо ми використовуємо ліберальне визначення тривалості кабінету, яке розглядає кабінет тим самим, якщо партійна коаліція не змінилась.

Двопартійність в США нараховує п’ять етапів свого становлення, з яких два припадають на період до виникнення демократичної і республіканської партії, а три після і характеризують сьогоднішнє партійне обличчя Америки.

1- етап (1796-1828) розпочинається із виникнення федералістської та демократично-республіканської (антифедералістської) партій. Федералістів очолив представник промислової Півночі Гамільтон, а антифедералістів ставленик сільського господарського Півдня Джеферсон. Характерно, що обоє лідерів були вихідцями із кабінету Дж. Вашингтона, який засуджував функціонування партій. Федералісти були прихильниками жорсткої централізованої політики, демократичні республіканці, навпаки □ виступали за децентралізацію влади.

2- етап (1828-1860) розпочався із розколу демократично-республіканської партії, яка була правлячою майже 20 років. та розчинила в собі партію федералістів. Після перемоги на президентських виборах Джеймса Монро в 1820 р. у партії утворилось дві фракції національних республіканців, які пізніше виокремились в вігів (лібералів) на чолі із Генрі Клеєм та демократів, які і сформували сучасну демократичну партію, їх очолив Ендрю Джексон. Віги виступали за домінування Конгресу над виконавчою владою, протекціонізм держави для підприємців, спирались на промисловців Північного-Сходу, плантаторів Півдня та протестантів. Демократи виступили за посилення виконавчої гілки влади, запровадили всезагальне виборче право, їх підтримали дрібні фермери, католики та нові іммігранти.

3 — етап (1860(54)-1896) позначився розколом напередодні громадянської війни партії вігів та створенням з її залишків разом із частиною демократів республіканської партії. Велика Стара Партія (республіканці) виступила проти рабства, залишивши економічну платформу вігів — національні банки, залізниці, запровадження високих тарифів. Республіканці спирались на Північ (колишні військові, імігранти з Англії, протестанти, чорношкірі). Демократи охопили Південь, дрібних фермерів, католиків-ірландців, профспілки. Демократи на відміну від республіканців виступали за розширення повноважень штатів.

4 — етап (1896-1932) характеризувався зменшенням політичного впливу демократів, їх електорат звузився до сільськогосподарського Півдня та національних меншин, перш за все ірландців. Республіканці, які домінували в промисловій Півночі, зменшили соціальні виплати та направили додаткові кошти на стимулювання ділової активності.

5 — етап розпочинається з реформ Нового курсу Ф. Рузвельта і триває з 1932 по сьогоднішній день. (Щодо строків 5 етапу єдиної точки зору не існує, одні дослідники вважають, що 5 етап закінчився в 1960 рр., інші в 1980 р. (повернення республіканців на чолі із Р. Рейганом в Білий дім), треті, що триває і по сьогодні.). Для п’ятого етапу стала характерною часткова зміна електоральних полюсів обох партій, республіканці в більшій мірі здобули підтримку в південних штатах, та сільській місцевості (кантрі), натомість демократи повернули вплив серед поліетнічного населення мегаполісів [4, c. 176].

Характерно, що за всю історію США двопартійність, практично залишалася незмінною, при цьому останні 150 років панують демократи та республіканці, які зберегли міцні зв’язки із своїми виборцями та залишилися практично на первинних ідеологічних засадах.

Як зазначає М. Дюверже: «В Сполучених Штатах двопартійності ніколи нічого суттєво не загрожувало».

Структурно «американські партії не засновані на якій-небудь певній ідеології чи соціальній базі, вони включають в себе абсолютно різнорідні елементи та доктрини і по-суті представляють собою машини для конкурентної боротьби за адміністративні та політичні посади і для висування кандидатів на попередніх виборах, які нерідко мають більше значення, чим справжні; британські ж партії, навпаки, більш близькі до класичного поняття політичної партії» [6].

Електорально-правові механізмів двопартійності США:

1. Тип виборчої системи — система відносної більшості. Відповідно соціологічного закону взаємодії виборчої та партійної системи М. Дюверже мажоритарна виборча система відносної більшості сприяє становленню двопартійності.

В США, починаючи із 80-х рр. ХІХ-го ст. система відносної більшості застосовується не лише на загальнонаціональному, але й на всіх рівнях формування влади, починаючи від Конгресу, закінчуючи легіслатурами штатів, губернаторів, мерів. Президент США формально обирається абсолютною більшістю колегії вибірників, проте делегації від штатів до колегії вибірників формуються по багатомандатним округам, в яких перемагає делегація кандидата, який на виборах отримав відносну перевагу в штаті.

США є яскравим прикладом протекціоністського законодавства щодо партій-лідерів. В США кожен штат самостійно визначає статус і можливості політичних партій. Отримання статусу великої або загальновизнаної політичної партії має для кандидатів від цієї партії суттєві переваги як на місцевих, так і загальнонаціональних виборах. До таких переваг слід віднести: 1) кандидат, який переміг на первинних виборах, або був обраний на з’їзді своєї партії, автоматично вноситься до виборчого бюлетеня і звільняється від збору підписів, внесення грошової застави, або ж взагалі автоматично включається до бюлетеня навіть без інформування виборчої комісії. Остання обставина є вкрай важливою, адже в окремих штатах на президентських виборах незалежні кандидати взагалі не реєструються; 2) передбачена часткова фінансова компенсація для кандидатів в президенти від великих партій; 3) спрощується доступ до ЗМІ, комунікаційні можливості.

Отримати статус великої партії, в окремих штатах достатньо складно, наприклад, в штаті Коннектикут, Джорджія, Техас кандидат в губернатори від партії повинен отримати не менше 20 % голосів виборців, Гуам, Гаваї — 10 % виборців за кандидатів від партії на всі державні посади, Кентуккі — 20 % голосів на останніх президентських виборах, Луїзіана — 5 % голосів на президентських виборах, або 5 % зареєстрованих виборців членів партії, Нью-Джерсі — 10 % голосів на виборах до Генеральної асамблеї штату, Нью-Йорк — 50000 голосів на виборах губернатора, Північна та Південна Кароліни — 10 % на виборах президента або губернатора, Огайо — 20 % на президентських, або губернаторських виборах, Пенсільванія — 15 % зареєстрованих виборців, Вайомінг — 10 % голосів на останніх всезагальних виборах [15].

Особлива процедура висування кандидатів на державні посади — праймеріз. Зовні праймеріз нічим не відрізняється від звичайних виборів, проте □ це лише процедура визначення кандидата, який представлятиме партію у виборчому бюлетені. Праймеріз окремо проводять великі політичні партії для своїх прихильників, або ж всіх виборців, які можуть проголосувати за одного із кандидатів, який згодом представлятиме партію на виборах. Система праймеріз (попередніх виборів), більш відома на прикладі президентських виборів, хоча вона покликана визначити кандидатів від партії на виборах різного рівня, в разі існування партійної вакансії на ці посади. Процедура дозволяє в межах однієї партії залишатися кандидатам з різними ідеологічними позиціями. За такої системи партії виступають як великі мега-блоки, що об’єднують політично різношерстих кандидатів, проте до виборчого бюлетеня потрапляють, лише ті із них, які виграють на партійних попередніх змаганнях. Процедура праймеріз дозволяє ідеологічний плюралізм утримувати в межах двопартійності, коли фракційна позиція повинна спочатку пройти через партійне сито праймеріз і лише потім змагатися фактично з такою ж фракційною позицією із протилежної політичної сили.

Система президентських виборів. Архаїчність системи президентських виборів за допомогою колегії вибірників, суттєвим чином зміцнює двопартійну систему США. Президентські вибори в США є стержневими і визначають формат партійного протистояння фактично на 4 роки. Сама система виборів зводить таке протистояння до двох кандидатів, а фактично партій — пропрезидентської та опозиційної. Самого президента США обирають делегати від штатів, які входять до колегії вибірників. Кожна з делегацій формується із числа прихильників кандидата, який набрав в цьому штаті під час виборів найбільше голосів. Тому кандидат, який не переміг в жодному штаті не отримає жодного голосу вибірника, хоча може і мати дуже високий особистий рейтинг – 10-20 % голосів в межах всієї країни. Перемога в одному або декількох штатах, так само нівелюється поразкою в інших. Таким чином партійна боротьба звужується до двох кандидатів, двох партій. Проміжні між президентськими вибори, зазвичай є своєрідним референдумом до діючого президента і виборці голосують або за президентську, або за опозиційну до президента партію [6, c. 228-229].

Розділ 2. Особливості американських партій та їх спрямованість

2.1. Закономірності та особливості перебігу політичного процесу в США

Наприкінці XIX — на початку XX ст. економіка США переживала бурхливе піднесення. Завдяки постійному припливу емігрантів швидкими темпами збільшувалося населення. За період з 1871 р. по 1913 р. воно виросло з 39,8 млн до 96,5 млн осіб; 55% приросту становили емігранти.

Партії в США займають особливе місце серед інших політичних інститутів: порівняно з їх європейськими аналогами вони виконують ряд особливих функцій, які забезпечують стабільність та наступність всередині країни. Згідно з класифікацією Дж. Сарторі американська партійна система відноситься до двопартійного типу [10]. Справді, незважаючи на велику кількість партій, які представляють майже всі відтінки політичного спектру, лише Республіканська та Демократична партії мають представництво у владних органах національного рівня та переважну більшість у законодавчих та виконавчих органах на місцях. Дослідження їх ролі та місця в сучасній політичній системі, а також причини такого стану дасть змогу розкрити важливі закономірності та особливості перебігу політичного процесу в США.

Конституція республіки не обмежує кількості можливих партій, насправді ж вона взагалі не передбачає їх існування. Щоправда законодавство країни передбачає багато привілеїв для кандидатів від партій перед незалежними кандидатами на виборах, проте це ще не пояснює домінування саме Демократичної чи Республіканської партій у владі. М. Дюверже визначив залежність виборчої системи від виборчого законодавства: саме мажоритарна система відносної більшості передбачає двопартійність [6, с. 41]. Разом з культурними та історичними особливостями ці фактори зумовлюють масову підтримку двох партій. Президентська адміністрація, Конгрес, законодавчі та виконавчі органи штатів знаходяться під їх контролем. Всі президенти, починаючи з 1856 р., належали до республіканського або демократичного табору. Після Другої світової війни переважна більшість населення голосувала за кандидатів однієї з цих двох партій. Формуючи політичну систему, вони доповнюють та змінюють одна одну. Американський дослідник А. Шлезінджер-мол. описав закон почерговості перебування партій при владі через так звані цикли партійного домінування. За його теорією, від завершення громадянської війни до 1932 р. в США домінувала Республіканська партія. Змінив ситуацію Ф. Рузвельт, який радикально переглянув доктрину Демократичної партії, запровадив державне управління економікою, соціальні програми щодо робітників. Великий уряд та прихильність національних меншин забезпечили панування демократам на 30 років, яке згодом знов змінилося на тривале домінування республіканців.

Взагалі в американській традиції існує три підходи щодо трактування місця і ролі політичних партій, при цьому визначення самого поняття партії в США не існує. До поняття “політична система” зазвичай включаються всі політичні партії, що існують в країні незалежно від того, входять вони до партійної системи чи ні. Найбільш поширене трактування партій як груп, що намагаються отримати політичну владу шляхом перемоги на виборах. Незважаючи на те, що більшість партій справді слідує цьому правилу, такий підхід ігнорує визначення, що розкриває сутність партій. Другий підхід, який склався в американській традиції, визначає партію, як групу, що репрезентує соціальні інтереси і часто власне представляє собою коаліцію таких інтересів, метою яких є громадська діяльність. Цей підхід переважав серед дослідників початку ХХ ст. Так, М. Вебер у своїх ранніх роботах розрізняв громадську діяльність партій та соціальних класів та статусних груп, які, як він вважав, цікавились лише одним сегментом суспільства. Ч. Мерріам у 1922 р зазначав, що . основа партії ґрунтується на інтересах індивідуальних чи групових, зазвичай групових, які виражаються в діях соціального контролю, через процес політичного управління.” [9, с. 216] Представники цього напряму роблять наголос на врегулюванні групових конфліктів, “агрегуванні інтересів”. Відомий дослідник В. О. Кі також визначав основи партії як “секційні, класові чи групові інтереси”. Партія, в такий спосіб виступає як унікальне об’єднання, що здійснює владу на основі підтримки різноманітних груп. Існує і третій підхід, що враховуючи групову теорію, пояснює діяльність партій. Згідно з цією теорією, представленою відомим американським дослідником Е. Даунсом, партії формулюють свою політику заради перемоги на виборах. За Даунсом, партії уважно слідкують за розподілом громадської думки серед виборців і формулюють свою позицію так, щоб отримати найбільшу кількість голосів на виборах. Теорії, що подібні до цієї, виходять з аналогій політичного та економічного просторів, зокрема ототожнюючи передвиборчий процес з політичним ринком. Ця позиція свого часу зазнала хвилю критики за ігнорування такого явища, як орієнтація традиційного електорату на партійну ідеологію, а також на тиск в процесі формування партійної платформи фракцій всередині партії. Незважаючи на це, теорія Е. Даунса досить коректно пояснює періоди перегрупування (realignment) політичних партій США.

Розглядаючи партії США, слід мати на увазі такі їх особливості: 1) демократи і республіканці погоджуються з приводу організації американського уряду та суспільства; 2) з приводу багатьох питань, які викликають суперечності в суспільстві, дві домінуючі партії не можуть обрати чіткої позиції, оскільки кожна з них, своєю чергою, внутрішньо розділена щодо цих питань. Насправді ж з деяких питань поділ всередині партії часом є не меншим, ніж між самими партіями; 3) партії різняться за своїм загальним ідеологічним спрямуванням: Демократична партія є ліберальною та наголошує більше на соціал-демократичних цінностях, Республіканська партія є консервативною та сповідує лібералізм в економічній сфері. І хоча часто під час виборчих кампаній платформи партій виглядають дуже схожими, оскільки вони намагаються привабити виборців, що не визначились, поведінка партії в уряді може сильно відрізнятись. Коли приходить новий президент, він приводить із собою команду управлінців вищого і середнього щаблів, і здійснює більш ніж 2000 призначень тих, хто має керувати федеральними департаментами та агентствами. Призначення відбуваються значною мірою за партійною ознакою. У 1981 р. Р. Рейган зробив спробу змінити урядовий курс, який підтримували демократи протягом останніх 45 років. З цією метою він здійснив кадровий відбір тих політиків, які поділяли його ідейні позиції, і це справді подіяло.

Однією з основних особливостей американських партій є їх спрямованість на перемогу у виборах. Існує ціла низка організацій, що виконують передвиборчі функції: Комітет щодо виборів у Конгрес, Комітет щодо виборів у Сенат та Асоціація губернаторів сприяють обранню та переобранню членів партії. Важливим показником цих комітетів є кількість коштів, зібраних ними під час виборчого циклу. Зазвичай, партійні структури включають голів партійних організацій виборчих округів (від 400 до 200 виборців), голів комітетів графств, які переважно обираються головами округів. На рівні штату існують з’їзд партії, виконавчий комітет та голова партії штату. Спосіб формування цих органів цілком залежить від законодавства конкретного штату. Часто значна кількість посад на рівні штату і особливо в графствах залишається незайнятою через низький рівень інтересу до них з боку можливих кандидатів [3, c. 139].

Окрім офіційних структур, навколо партійних організацій формуються всілякі клуби, передвиборчі команди кандидатів, які не підпадають під партійне законодавство штатів, проте сильно впливають на партійну політику. Формально найвищим партійним органом є Національний комітет. В Національний комітет Республіканської партії входять по два представники від кожного штату (чоловік і жінка) і голови партійних організацій штатів, в яких більшість виборців на останніх виборах проголосувала за Республіканську партію. Національний комітет Демократичної партії, починаючи з 1972 р., включає понад 300 членів, що обираються строком на чотири роки. Насправді, Національні комітети не відіграють значної ролі у житті партій. Це визначається тим, що вони великі за складом, члени роззосереджені по всій країні, а засідання проходять нерегулярно. Голова Національного комітету не може розробляти політичну лінію партії, оскільки не наділений повноваженнями вживати будь-які санкції щодо членів за її невиконання. Не дивно, що така відповідальність без влади призводить до частої зміни голів комітетів.

Всі ці особливості часто піддаються критиці з боку дослідників структурно-функціонального напрямку. М. Дюверже відзначав, що партії класичного типу вперше з’явилися саме у США, проте, якщо у Європі партії, з’явившись пізніше, встигли пройти етап клубів і аристократичних організацій і стали масовими з широким фіксованим членством, то американські партії залишились значною мірою незмінними. Їх структура відображає конституційну організацію самого суспільства — найбільш сильні організаційні одиниці знаходяться на місцевому рівні та на рівні штату, в “апаратах” на рівні великих міст та “командах” на рівні графств, а не в маловагомих загальнонаціональних комітетах. Такі партії, вважав він, не зацікавлені у залученні нових членів чи широких мас — вони зосередженні на своїх лідерах. Адміністративна структура партій США, за Дюверже, носить зародковий характер, керівництво розпорошене серед депутатів та має яскраво виражений особистісний характер [6, с. 40]. Отже, за структурною класифікацією американські партії відносяться до кокусних — де відсутній інститут масового членства, а організаційні одиниці представлені вузькими групами партійних діячів.

2.2. Суспільний рух у США в останній чверті XIX ст.

В останній чверті XIX ст. у США остаточно утвердилася республіка президентського типу і двопартійна система. Прихильники політиків Півночі США склали ядро республіканської партії, а Півдня — демократичної. До початку XX ст. різниця між республіканською та демократичною партіями практично зникла, обидві парти обстоювали, тогочасний суспільний і державний устрій США.

Наприкінці ХІХ ст. серед американських фермерів виник масовий рух, спрямований проти залізничних, промислових і торговельних монополій. Вони вимагали націоналізації залізниць, телеграфу й телефону, конфіскації надлишків землі, збільшення податків із багатіїв.

На початку XX ст. демократичні журналісти й письменники у своїх публікаціях викривали численні факти підкупу урядовців, фінансового шахрайства, експлуатації праці жінок, дітей.

Активно діяла Антиімперіалістична ліга, що налічувала майже 1 млн членів. Вона влаштовувала багатолюдні мітинги протесту проти експансіоністської імперської політики.

Боротьбу проти расизму вела заснована 1909 р. «Національна асоціація сприяння прогресові кольорового населення». її активісти виступали у пресі, судах, захищаючи права небілого населення.

Значний вплив мав рух за прогресивні реформи, який об’єднував інтелігенцію, службовців, дрібних підприємців, торговців і робітників.

Прогресисти вимагали демократизації виборчої системи, зниження податків, установлення урядового контролю над трестами. Деякі прогресисти зажадали впровадження у США системи соціального страхування на кшталт європейської та прийняття закону про 8-годинний робочий день.

Видатним лідером прогресистів був губернатор штату Вісконсин Роберт Лафоллет, якого згодом обрали сенатором. У своєму штаті він провів демократичну податкову реформу, встановив контроль над міським транспортом і залізницями [3, c. 144].

Державну владу поділяють республіканська і демократична партії. Це само по собі не виключає появи та функціонування інших політичних партій. Так, ще у 1876 р. виникла Соціалістична робітнича партія, у 1891 p.- Народна (популістська), але ці партії не відігравали скількись помітної ролі в житті США.

На посаду президента претендують реально лише представники демократичної та республіканської партій, їм же належить абсолютна більшість місць у конгресі. Самі вибори перетворюються у складний політичний марафон, де дилетанти не можуть скласти скільки-небудь гідної конкуренції професіоналам від політики. Та попри все, нові правила політичної гри приводять до далекосяжних наслідків. Жорстка Конституція США доповнюється поправками і тлумаченнями. Виникають неписані, але тверді угоди, яких дотримуються не лише уряди, а й партії. Наприклад, обрані у першому турі голосування члени колегії виборців представляють партії і голосують за кандидатів у президенти від своєї партії; Сенат, як правило, не відмовляє президентові при затвердженні рекомендованих ним міністерських кандидатур тощо/Виникла і знайшла свій розвиток т. зв. комітетська система у конгресі. Оскільки конгрес змушений розглядати до 1000 і більше законопроектів у рік, підготовка їх до розгляду здійснюється у спеціальних комітетах конгресу, кожний з яких спеціалізується на певному колі питань. Процедура прийняття законів прискорилася [6, c. 78].

На початку XX ст. у палаті представників діяло 47 комітетів, у сенаті — 29. Стало звичним, що в останні 10 днів сесії конгресу законопроекти голосуються без дебатування. Це призвело до заміни гласної процедури законотворення таємною, породило практику секретних угод та «консультацій» із заінтересованими особами. Влада все більше стає залежною від фінансових магнатів. З’являється невидима третя палата конгресу — «лобі», що складається з численних «консультантів-спеціалістів», кожний з яких фактично представляє інтереси тієї чи іншої фінансової групи. Відбуваються зміни в системі голосування на виборах. У 1872 р. вводиться таємне голосування. З 1913 р. сенаторів обирають не конгреси штатів, а виборці — по 2 сенатори від кожного штату, незалежно від числа виборців. Зберігаються різноманітні цензи для виборців — майновий, осідлості, віковий, натуралізації тощо. Особливо це характерно для Півдня. З допомогою цих цензів усуваються від виборів представники етнічних та расових груп — негри, азіатські емігранти з Японії та Китаю тощо.

Трохи більше ніж за 100 років США пройшли шлях від 13 неоднорідних за своїм устроєм і економічним розвитком колоній Англії — до найрозвинутішої країни світу. Так, в 1860 р. Сполучені Штати займали 3-тє місце у світі за випуском промислової продукції, а на початку XX ст. вони уже були лідерами капіталістичного світу практично за усіма показниками. Певну роль відіграли географічне положення (віддаленість від Європи з її конфліктами та війнами) та кліматичні умови, інші другорядні чинники. Однак головним двигуном поступального розвитку США стали політичні та політико-економічні переваги: гарантії прав і свобод населення, законодавчий захист приватної власності, урядова політика заохочення імміграції та господарського освоєння нових територій, а також експансіонізм зовнішньої політики, пошук нових земель та ринків збуту.

Двічі протягом короткого історичного відтинку США переживали великомасштабні війни (війна за незалежність та громадянська війна) і, відповідно, післявоєнні економічні кризи. Однак, у кінцевому підсумку, ці кровопролиття знімали численні перепони на шляху розвитку американської держави і права та відігравали виключно позитивну роль у справі забезпечення всебічного еволюціонування.

Проте низка питань не змогла знайти свого вирішення у XIX ст. Зокрема, не відбулося реального урівняння в правах білого та чорношкірого населення, були позбавлені виборчих прав жінки, повністю безправним залишалося корінне індіанське населення.

Прихильником прогресистів оголосив себе президент Теодор Рузвельт (1858-1919). Доступившись до влади 1901 p., він провів низку реформ, які започаткували реформаторську діяльність («прогресивна ера»).

Основна ідея Т. Рузвельта полягала в тому, що держава, всупереч доктрині лібералізму, повинна регулювати розвиток економічних і трудових відносин, а саме: взяти під контроль діяльність трестів та обмежити негативні її прояви — схильність до ліквідації конкурентів, до встановлення монопольного становища на ринку тощо. Він уважав за необхідне регулювати відносини між працею й капіталом, щоб усунути загрозу соціальних революцій [11, c. 142-143].

Розділ 3. Республіканська а демократична партії у політичній системі США: сучасний стан та перспективи розвитку

3.1. Місце та роль Республіканської та Демократичної партій США в сучасній політичній системі країни

Специфічна структура Республіканської та Демократичної партій поринає корінням в історію створення самої республіки. Отці-засновники США розглядали політичні партії як джерело розколу і відносились до них негативно. Так, Дж. Медісон у своєму відомому памфлеті на захист конституції стверджував те що, серед іншого, принципи покладені в основу цього документа будуть ефективно протидіяти спробам політичних груп та партій узурпувати владу. Також критично ставився до партій і Б. Франклін, який говорив про “вічні взаємні образи партій, що розривають на шматки найкращих діячів”. Навіть Т. Джеферсон, який, за словами Р. Хофштадтера, створив першу, справді популярну партію в історії західного світу, спочатку теж “не бачив користі з політичних партій”[6, с. 10-15]. Незважаючи на таке скептичне ставлення з боку провідних політиків перші партії були створені в Конгресі вже за кілька років після підписання конституції США. Демократичній партії Т. Джеферсона протистояла Федералістська партія А. Гамільтона. Останній виступав за централізацію влади, а у зовнішній політиці — за співробітництво з Великобританією. Джеферсон більше схилявся до конфедеративних засад та союзу з Францією. В 1790 р. Гамільтон скликав перший законодавчий кокус тих, хто вважав себе федералістами. А в 1796 р. група конгресменів висунула національного кандидата на президентських виборах, що поклало початок виборам в Конгрес і на президентську посаду на партійній основі.

З того часу партійна система США пройшла ряд важливих етапів. Серед дослідників існує консенсус щодо п’яти основних змін у електоральній підтримці, а відповідно і у самих партіях. Класичним вважається перегрупування 1930-х років, коли під тиском “нового курсу” Ф. Рузвельта тривале домінування республіканців при владі було змінене демократичним. Відповідно виділяють п’ять періодів розвитку партійної системи США. Перший період тривав з 1796 по 1828, коли відбувалося протистояння між федералістами А. Гамільтона та демократами-республіканцями Т. Джеферсона. У 1828 р. Е. Джексон створив Демократичну партію і переміг з нею на виборах, чим розпочав другий період розвитку партійної системи. Опозицію їм склала решта джеферсонівської партії, яка перейменувалася у Партію вігів. Ці партії формували владу в США до 1854 р., коли утворилася Республіканська партія і почався третій період. Напередодні громадянської війни як в Демократичній партії, так і в Партії вігів почалися активні фракційні процеси. Остання розкололася щодо питання рабовласництва, і антирабовласницька фракція разом із Партією фрісойлерів створили Республіканську партію. Перемога північних штатів у громадянській війні забезпечила Республіканській партії тривале панування у Конгресі та на президентських посадах. Четвертий етап тривав з 1896 по 1932 рр., і лише “велика депресія” 1930-х років, призвела до тривалого періоду демократичного правління. Деякі дослідники припускають, що з 1980 р. почався новий етап республіканського правління [8].

Узагальнюючи досвід американських дослідників, можна визначити основні функції політичних партій США. Найважливішою на сьогоднішній день залишається функція організації виборчого процесу. Партії висувають і підтримують кандидатів, активізуючи найпотужніший механізм в політичній системі США. Під час виборів відбувається прийняття консенсусної платформи, що забезпечує агрегацію інтересів співчуваючих груп населення. Виборчий процес також приводить в дію інші функції партій, такі як рекрутування нових кадрів, активізація і політична соціалізація населення. Наступною важливою функцією є забезпечення консенсусу та альтернативності в суспільстві. Де-факто, партії є єдиним механізмом, що скріплює конституційно-розділені законодавчу та виконавчу влади. Закладений в конституції механізм розподілу влад є потенційним джерелом конфліктів між її гілками, а партійна належність стає приводом та інструментом для співробітництва між ними. Оскільки партії є основою для кадрового наповнення органів влади, на них покладається функція забезпечення наступності державної політики у різноманітних сферах. Ця функція супроводжується іншою характерною рисою американських партій — здатністю адаптуватися до соціальних, економічних та політичних змін у суспільстві. На функціях консенсусу та альтернативності американських партій наголошують практично всі дослідники. Так, в своїх працях В. О. Кі вводить термін “дуалізм у мінливому консенсусі” (dualism in a moving consensus), який означає здатність лідерів обох партій під тиском виборчого процесу та соціальних настроїв відходити від фундаментальних інтересів партії в напрямку до точки середньої між протилежними позиціями [9, с. 243]. Сама точка консенсусу теж не є константною величиною і має здатність до переміщення. Цей процес, на думку дослідника, відбувається не зразу і супроводжується значними тертями та незгодами між його учасниками. Зрештою, стверджує В. О. Кі, партійну систему США доцільно розглядати радше як історичний процес, ніж як структуровану інституційну поведінку [9, с. 243].

3.2. Майбутні тенденції та перспективи розвитку партій США

Американський політолог П. Херрінг наголошує на консенсусній функції партій в США. Він стверджує, що партії здатні об’єднувати різноманітні групи під одним дахом завдяки наголосу на емоційній, а не на економічній складовій належності. Таким чином, партійна система здійснює примирення між прогресивними та консервативними силами. Сам процес примирення досягається не лише шляхом дискусій, але й завдяки відчуттю інституційної належності. У. Ліпман зазначив, що партійна система США призначена для вирішення політичних суперечностей великого масштабу, оскільки найбільш важливі політичні проблеми можуть бути вирішені лише за співробітництва обох партій. Отже, в політичній системі США є потужний захисний механізм, який полягає в переведенні конфліктів з органів державної влади в політичні партії. Республіканці і демократи діють на національному рівні, тож на їхню долю припадає важлива функція формування загальнонаціональної політичної культури, об’ єднання інтересів різноманітних груп та територій в єдине ціле та конвертування їх в прийнятні ідеологічні цінності.

Однак не всі вчені впевнені у позитивній ролі Республіканської та Демократичної партій. У 1950 р. Комісія з політичних партій Американської асоціації політичних наук (APSA) зробила доповідь, в якій відзначалася відносна неспроможність американських партій реалізовувати інтереси та активність своїх членів та запропонувати виборцям послідовну та чітку альтернативу [13]. Ця доповідь, фактично, звинувачувала партії у відсутності відповідальності, покладеної на цей важливий інститут демократії США. Вихід із цієї ситуації захисники партійної системи бачили у низці необхідних змін. Одним із заходів, який пропонували дослідники, було продовження терміну депутатів палати представників до чотирьох років так, щоб він збігався із президентським. Вчені вважали, що такий захід призведе до більшої партійної згуртованості та єдності в уряді. Проблема партійної згуртованості часто виходить на передній план досліджень. Американська конституція, законодавство, соціокультурне середовище, загалом, не сприяють розвитку сильних ієрархізованих партій. Партійна згуртованість також змінюється з плином часу. Конституційне законодавство передбачає вибори членів Конгресу протягом чотирирічного циклу, який складається з року президентських виборів (on-year elections) та року проміжних виборів (off-year elections). Ця виборча процедура накладає свій відбиток на функціонування політичної системи загалом. Найбільш очевидною є втрата голосів в Палаті представників президентською партією на проміжних виборах. За винятком 1934, 1998, та 2002 рр. цей закон працює вже з 1862 р. Вважається, що розділене правління не сприяє ефективній діяльності та співпраці законодавчого та виконавчого органів влади. Опозиційна партія, зазвичай, користується своєю перевагою в Конгресі для блокування програмних законопроектів президента та його партії. Щоправда, інколи траплялися випадки, коли представники власної партії президента блокували його законопроекти. Так, зокрема, було із законодавчими ініціативами В. Клінтона. Інші дослідники, зокрема Д. Мейх’ю, доводили, що насправді розділене правління не впливає на ефективність законодавчої діяльності, хоча переважно конфліктність між гілками влади при цьому збільшується [4].

За результатами проведеного в 1995 р. опитування 55 % загальнонаціональної вибірки вітали думку про те, щоб “поряд з Демократичною та Республіканською партіями виступала у конкуренції з ними третя партія”. Спираючись на ці дані, політолог Т. Лові стверджує те, що життєдіяльність обох партій штучно підтримується рядом факторів: проведенням виборів в одномандатному окрузі за принципами простої більшості, законодавством, відповідно до якого в штатах висуванцям від третіх партій та незалежним закривається доступ до списків кандидатів на виборні посади, а також частковим фінансуванням президентських кампаній за рахунок американського платника податків [10]. Професор політології Університету Денісона Е. Б’юел, який проводив вказане дослідження, приходить до висновку, що партії справді втратили функцію висунення кандидатів, втратили значну кількість своїх стійких прихильників та зіткнулися з феноменом розділеного голосування, однак одночасно він зафіксував зростання вертикальної інтеграції партійних структур, а також збільшення ідеологічної ідентифікації, а, значить, і відповідальності партій. Разом всі ці фактори, на думку Е. Б’юела, відзначають поряд з архаїчною структурою високий рівень адаптативності Республіканської та Демократичної партій [1]. Оскільки Республіканська та Демократична партії на сьогоднішній день перебувають у стані трансформації у структури, які будуть відповідати вимогам суспільства нового століття, подальші дослідження їх розвитку допоможуть виявити тенденції зміни самого суспільства та політичної системи країни загалом.

На початку ХХІ ст. політичні партії США зіштовхнулися з новими викликами та перспективами. Масова підтримка та масове членство, ідеологічна визначеність та організаційна згуртованість — це лише частина тих проблем, які вони будуть вирішувати протягом наступних років. Проте, розглядаючи феномен партій США в комплексі ґенези політичної системи всієї країни, можна дійти висновку, що в своєму осібному розвитку протягом трьох століть вони виконували не менш важливі функції агрегування та реалізації інтересів виборців, примирення та відновлення консенсусу у суспільстві, функції, які вони успішно продовжують виконувати і сьогодні. В цьому контексті Республіканська та Демократична партії продовжують залишатися важливими елементами політичної системи США [11, c. 87].

Висновки

Отже, остання третина XIX ст. характеризувалася небувалим піднесенням американської економіки. А на початку XX ст. США вийшли на перше місце у світі за обсягом промислової продукції, технічним оснащенням і продуктивністю праці.

Бурхливому піднесенню економіки США сприяла низка чинників. Завершення Громадянської війни відкрило шлях розвитку капіталістичних відносин на Півдні, крім того тривало освоєння й західних територій.

В останній чверті XIX ст. США остаточно перетворилися на республіку президентського типу з двопартійною системою. Прихильники політиків Півночі США склали ядро республіканської партії, а Півдня — демократичної. До початку XX ст. суперечності між республіканською та демократичною партіями практично згладилися й обидві партії обстоювали тогочасний суспільний і державний устрій США.

В ході історичного розвитку в США поступово сформувалася двопартійна система, що стала частиною всієї політичної системи. Двопартійна система — це така система, при якій до влади поперемінно приходять тільки дві найбільш впливові політичні партії країни, при цьому наявність третіх партій не заважає двом головним управляти.

Політичні партії стали справляти великий вплив на життя країни. Особливо це було помітно під час обрання на пост президентів, які ставали маріонетками в руках керівників партій. Саме через лідерів політичних партій фінансово-промислові кола впливали на внутрішню і зовнішню політику держави.

Наприкінці ХІХ ст. тривала практика роздавання державних посад представникам політичної сили, яка перемогла на виборах. Таке становище викликало зростання корупції та некомпетентність посадових осіб. Тільки після прийняття Закону про державну службу (1883 р.) почала впроваджуватися система призначення посадовців за результатами іспитів і на конкурсній основі.

Хоча двопартійна система, представлена Демократичною і Республіканською партіями, все ще зберігається в Сполучених Штатах сьогодні, політика відстоювання  інтересів кожної з цих сторін протягом всієї історії постійно змінювалася, залежно від умов і змін у політичному середовищі. Починаючи з 1848 року на президентських виборах фігурують кандидати виключно від демократичної та  республіканської партій. Однак, були рідкісні винятки кандидатів від третіх партій, які набирали значний відсоток голосів.

Оскільки двопартійна система залишається основною в політиці США, американський письменник, автор книги: «Чи можлива тут демократія?» Рональд Дворкін закликає лібералів і консерваторів усвідомити, що у кожної команди – одна мета – покращення нації, тому вони повинні співпрацювати найефективнішим  чином.

Список використаної літератури

1. Абрамов Ю.К. Расстановка политических сил в США после выборов //США–Канада. –1995. – №5. – С. 49 – 60.
2. Антонова Л. А. Кампания-92 – прообраз выборов ХХІ в.? // США–Канада. – 1993. – №2. – С. 5 – 11.
3. Бьюэлл Э. Архаичны, но адаптативны. О политическихпартиях США // Полис. – 1996. – №1. – С. 138 – 150.
4. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія. – Навч. Посіб. – К., 2004 – 645 с.
5. Даричев А.Н., Кортунова Е.Я. Платформа или программа из опыта американских партий // США- Канада. — 1993. — №1.
6. Дюверже М. Политические партии [Пер. с франц.] — М.: Академический Проект, 2000. — 538 с.
7. Журавлева В.Ю. Политические партииСША в институтах власти и в обществе // США–Канада. – 2005. – №4. – С. 53 – 71.
8. Зубок В.М., Абрамов Ю.К. Партии и исполнительная власть в США. — М.: “Наука”, 1990.
9. Маныкин А. С. История двухпартийной системы США. — М., 1981.
10. Сартори Д. Вертикальная демократия //Полис. — 1993. — № 2.
11. Согрин В. Политическая история США. – М., 2004. – 400 с.
12. Согрин В.В. Двухпартийная система США: преемственность и обновление // Политические исследования. –2003. – №3. – С. 164 – 170.
13. AldrichJohn H. and David W. Rohde. Theories of the Party in the Legislature and the transition to RepublicanRule in the House //Duke University Working Paper in American Politics. – August 29, 1995. – No 199. –Pp. 133 – 160.
14. Center for Responsive Politics – http://www.opensecrets.org/.
15. CNN/Time All Politics – http://allpolitics.com/. 10. Downs, Anthony. An Economic Theory of Democracy. – 1997. – 310 p.
16. Eldersveld S. Political parties in American society. – N. Y., 1982. – 450 p.
17. Farah, Barbara G., M. KentJennings, and Warren Miller. «Convention Delegates in the Post-Reform Era» // In James I. Lingle andByron E. Shafer, Presidential Politics: Readings on Nominations and Elections. – New York: St. Martin’sPress, Second Edition, 1983. – Pp. 264–274.
18. Jackson, John S., III, Barbara Leavitt Brown and DavidBositis. «Herbert McClosky and Friends Revisited: 1980 Democratic and Republican Elites Compared tothe Mass Public» // American Politics Quarterly. – April 1982. – Pp. 158–180.
19. Mayhew, David R.Electoral Realignments: A Critique of an American Genre. – New Haven, CN: Yale University Press,2004. – 192 p.
20. Party Affiliation: What it is and What it Isn’t – http://people- press.org/commentary/pdf/97.pdf.
21. Pomper, Gerald M. «Alive! The Political Parties After the 1980– 1992 Presidential Elections» // In Harvey L. Schantz (ed.), American Presidential Elections: Process,Policy and Political Change. – Albany: State University of New York Press, 1996. – Pp. 135–156.