Вступ

У середині І тисячоліття до н. е. у Греції завершується перехід до рабовласницького ладу. Починають виникати самостійні і незалежні окремі міста-держави — Поліси. Територія такого міста-держави (сам поліс + прилеглі до нього селища) іноді об’єднувала чисельність населення до 100 тис. осіб.

У VII -V ст. до н. е. у полісах постійно велася запекла боротьба за владу між родовою аристократією, яка переросла на рабовласницьку спадкоємну знать та торгово-ремісничими колами, що утворили разом з окремими верствами селянства табір демократії. Практично це була боротьба між аристократами і демократами за владу в полісах. Наприклад, у Спарті перемогли аристократи, а в Афінах — демократи. Бували періоди, коли владу захоплювали тирани й олігархи.

Ці процеси знайшли своє відображення в політико-правових вченнях і теоріях того часу, які можна поділити на три періоди.

І. Ранній (або перший) період. IX-VI ст. до н. е. Час виникнення Давньогрецької державності. Формуються філософський, політичний підходи до проблем держави і права. Це період Гомера, Гесіода, Піфагора, Геракліта.

II. Другий період. V — перша половина IV ст. до н. е. Час розквіту філософської та політико-правової думки давньої Греції — Демокріт, софісти, Сократ, Платон, Арістотель.

III.     Третій період. Друга половина IV—II ст. до н. е. Період, коли розпочався занепад давньогрецької державності, завоювання полісів Македонією, а потім Римом. Це час Епікура, Стоїків, Полібія.

Розділ 1. Політичні і правові концепції Стародавньої Греції

1.1. Характеристика досократичного період розвитку правової і політичної думки

Література і мистецтво Стародавньої Греції донесли до нас релігійно-міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. їх встановлення пов´язувалося з волею богів-олімпійців на чолі з Зевсом.

У поемах Гомера (VIII ст. до н. є.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіода (VII ст. до н. є.) — «Теогонія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевс виступає як верховний заступник загальної справедливості, суворо караючий насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість), як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, права). При цьому право розуміється як сукупність індивідуальних (нерівних, залежно від достоїнств і заслуг) прав, освячених принципом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкретизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми. Гесіод відстоює ідеали патріархального (додержавного) устрою, коли люди «золотої доби» жили щасливо, не знаючи турбот. Псування вдач людей і їх відхід від божественних установлень призводить, за словами Гесіода, до того, що «правду замінить кулак», «де сила, там і буде право». Таку підміну він таврував як перекручення уявлень про правду і справедливість. Сучасники Гесіода чітко розрізняли право за природою (божественно-природне право) і право за людським встановленням — номос. Надзвичайно плідні ідеї благозаконня (Евномії), розрізнення природного і позитивного права були сприйняті і розвинуті наступними поколіннями давньогрецьких мислителів [22, c. 21].

Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво виступає у творчості т.зв. «семи мудреців» (VII— VI ст. до н. є.) — Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. їх мудрість — сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких афоризмів і виразів («гномів»): упорядкований поліс — це дотримання законів; «Корися законам»; «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших»; «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Повелівай не раніш, ніж сам навчишся коритись»; «Не задовольняйся покаранням злочинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зелень молоду» та ін. Як бачимо, смисл афоризмів — у повазі до законів, їх стабільності, схвалення моральної переваги. Афоризми мудреців пережили століття.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (біля 638—559 р. до н. є.) реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі — поєднання права і сили. Пізніше Аристотель зазначить, що саме з реформ Солона «почалася демократія», у/ Серед давньогрецьких мудреців виділявся іПіфагор (біля 580— 500 р. до н. е.), «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справедливості, за філософом, складається у воздаянні рівним за рівне (добром — за добро, злом — за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорійців виступає загальним принципом справедливості, «мірою належного». Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців — поліс, у якому панують справедливі закони. У своїх бесідах Піфагор вчив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність — висока чеснота; закони — велика цінність. «Батьківські звичаї і закони» піфагорійці протиставляли схильності до законодавчих нововведень. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію (безвладдя): людина за своєю природою не може обійтися без керівництва. Міркуючи про правителів і підданих, Піфагор говорив, що «правителі повинні бути не тільки знаючими, але й гуманними, а підлеглі не тільки слухняними, але і начальстволюбивими». Мета виховання і управління — в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безладдя й асиметрія ж потворні і шкідливі» [16, c. 36-37].

Піфагорійці були прихильниками аристократії — правління кращих, знаючих, а не родової знаті. їх аристократичні симпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». «Нерозумно звертати увагу на думку всякого й особливо на думку юрби. Адже небагатьом властиво прекрасно думати. Очевидно, що це властиво (тільки) знаючим». Значний вплив їх погляди справили на наступних грецьких мислителів, у т. ч. Сократа, Платона та інших сократиків.

1.2. Ранні вчення в давньогрецькій філософії

Велика роль належить давньогрецьким мислителям. Саме завдяки їм було зроблено перехід до раціонально-логічного способу пізнання і пояснення оточуючого світу та суспільних явищ. На цій новій теоретичній базі ними вперше було поставлено, розроблено і концептуально оформлено фундаментальні проблеми політико-правової тематики. У багатоманітності форм філософсько-правових уявлень давньогрецьких мислителів, тією чи іншою мірою, можна прослідкувати всі ідеї, які пізніше розвиваються і стають визначальними в європейській і світовій правовій та політичній думці. Особливо велика цінність античної політичної та правової думки полягає у тому, що вона оформилася і розвивалася, як ідеологія вільних людей. Свобода — фундаментальна цінність, головна мета зусиль і стержнева ідея всієї давньогрецької політичної та правової теорії і практики. Очевидно, що античне розуміння свободи не поширювалося на всіх людей, виробничо-трудова і сімейні сфери знаходилися, згідно з тодішніми уявленнями, поза сферою свободи і, відповідно, поза політикою, як відносинами свободи. Відносини рабовласника і раба, глави сім’ї та інших її членів, будучи відносинами панування і підпорядкування, трактувалися як неполітичні відносини. Взагалі, слід зазначити, що сам термін «політика» виникає у цей період і означає організацію життя полісу (міста-держави) та його повноправних громадян. В цей період формується й інша надзвичайно важлива ідея — ідея протиставлення свободи і деспотизму, їхньої протилежності. Власне, уособленням ідеї свободи є поліс, елінське політичне життя, а як приклад несвободи — життя «варварів».

Помітне місце в історії античної думки займає вчення Геракліта (біля 530 — біля 470 р. до н. є.) — знаменитого філософа діалектика. Походив він з аристократичного роду міста Ефес. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і закономірність — всезагальний Логос (усекеруючий розум), голос космічної справедливості, об´єктивний закон Всесвіту [11, c. 32].

Життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей всезагальний закон — джерело людського закону, його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий». «І волі одного покора — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, законів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх формах і типах політичного правління.

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (біля 460—370 р. до н. е.). Походив він зі знатного роду. З раннього дитинства і до глибокої старості Демокріта не полишала пристрасть до пізнання, він був енциклопедичним вченим і плідним автором.

У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав Демокріт, люди поступово, під впливом нестатків, слідуючи природі і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадського життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси — недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим — не є справедливе: несправедливо ж те, що противно природі» [14, c. 32].

Розділ 2. Політико-правові вчення й теорії досократівського періоду

2.1. Вчення Гесіода та Піфагора. «Сім мудреців»

Політико-правові вчення та ідеї будувалися на древніх міфах, основа яких була релігійною.

У ранньому періоді міфологічна політико-правова думка трактувалася як боротьба богів за владу над світом. Зміна верховних богів проходила у такому порядку — Уран, Крон, Зевс і, звичайно, це впливало на всі процеси, форми, правила, порядки земного громадського життя і долі людей. Давні мислителі і теоретики у своїх вченнях доводили, що встановлення справедливості, законності, виникнення полісів пов’язане з установленням влади богів-олімпійців на чолі із Зевсом.

Гомер у поемах «Иліада», «Одіссея» (VIII ст. до н. е.) оповідає, що Зевс виступив свого часу захисником загальної справедливості, стежив за дотриманням морально-правових норм у суспільстві і суворо карав тих, хто чинив насильство і несправедливий суд. Гомер уводить у політико-правовий обіг такі поняття: «дике» (справедливість) і «темис» (звичай, звичаєве право).

Гесіод у поемах «Теогонія», «Важкі дні» («Роботи і дні») (VII ст. до н. е.) розвиває ідеї права, справедливості. Боги виступають як представники морально-правових принципів і сил. У поемі «Теогонія» від шлюбу Зевса (досконалість) і Богині Феміди (вічний природний порядок) народжуються дві доньки-богині Дике (справедливість) і Євномія (законність). Дике охороняє природно-божественну справедливість і карає неправду. Євномія означає божественний характер витоків законності в суспільстві і зв’язок законності і полісів.

У «Важких днях» Гесіод захищає ідеали патріархального (додержавного) устрою, висвітлює зміну п’яти віків-епох у житті людей: 1. Золотий. 2. Срібний. 3. Мідний. 4. Століття напівбогів-героїв. 5. Залізний вік (сучасний йому). У «Золотому» керував Крон. Люди жили щасливо, без турбот і важкої праці. У «Срібному» непокірливих богам людей знищив Зевс. У «Мідному» войовничі люди самі знищили себе у взаємних конфліктах. В епоху Троянської війни «Напівбоги-напівгерої» у жорстоких битвах загинули. Це були благородні люди. У «Залізному» важка праця, панування насильства, зла, псування моралі, підміна права силою створили важкі й нестерпні умови для життя людей [13, c. 22].

Політико-правові ідеї «Семи мудреців», а це Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул, Хілон — УІІ-УІ ст. до н. е., спрямовані на створення і панування справедливих законів у житті полісів. Практично всі «Сім мудреців» були законодавцями. Біант вважав, що громадяни повинні боятися закону саме так, як і тирана. Хілон вважав, що громадяни повинні слухатися законів більше, ніж ораторів. Солоній був керівником держави, афінський реформатор, законодавець, видав нові закони в 594 р. до н. е. для Афінського поліса. Сутність того часу Солоній передає такими словами: «Я неначе вовк, вертівся серед зграї псів». Беззаконня — найбільше зло. Порядок і закон — найбільше добро для поліса, повчав Салон. Його підтримував Піттак, який виступав за закони й упоряджений поліс.

За перетворення суспільних і політико-правових порядків у УІ-У ст. до н. е. виступив Піфагор (близько 570^500 рр. до н. е). Він відстоював аристократичні ідеали правління «кращих» і різко критикував демократію.

У контексті розвитку світової державно-правової думки глибокими є політико-правові погляди філософа, математика Піфагора. Його заслуги є незаперечними у багатьох галузях науки. Саме Піфагор впровадив у світову суспільну думку понят-тя «наука» (так назвав геометрію); «теорія» (як умогляд, споглядання любителів мудрості); «філософія» (у баченні Піфагора софами, тобто мудрецями, можуть бути тільки божества, а люди, які присвятили життя спостереженню, дослідженню природи речей і пізнанню істини, — це не більше як «любомудри», тобто філософи, до яких він зараховував і себе); «космос» як краса, структурно-організоване і упорядковане ціле; «гармонія сфер» (у небі він налічував їх десять); «протилежність» (як двоїстість, начало всіх речей, їх теж десять: межа і безмежність, праве і ліве, пряме і криве, добро і зло, світло і темінь) та ін.

Донині точаться суперечки щодо перших теоретичних розробок та визначень Піфагором сутності права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів; чеснот як найдосконалішої гармонії; справедливості як «воздаяння рівним іншому» з дотриманням при цьому «належної міри»; власне «належної міри» як шляху до формування ідеї рівної міри права; рівності як міри, належного, слушного для кожного окремого випадку, а належного і слушного, у свою чергу, — як найціннішого із системи цінностей, найвищого у шкалі таких цінностей, того, що виходить від влади богів і реалізується у праві, державному устрої, встановлених державою законах, справедливості та правосудді.

Торжество справедливих («хороших») законів, беззаперечна повага до них (після поваги до богів і демонів) за переконаннями, а не шляхом омани чи хитрощів, повна законослухняність як найвища чеснота — основні умови благополуччя будь-якого поліса. У правилі Піфагора «зберігати вірність батьківським звичаям і встановленням, навіть якщо вони трохи гірші від встановлень інших полісів, бо легковажна відмова від існуючих законів і схильність до нововведень аж ніяк не корисні і не є порятунком» криється джерело майбутнього юридичного консерватизму чи навіть традиціоналізму [6, c. 40].

Піфагор був сильною і політично амбітною особистістю в історії державознавства і політичної думки. Створений ним Піфагорійський союз (гетерія) («Велика Греція») є водночас і оригінальним державним утворенням, і релігійним братством, і політичною організацією (партія «освячених»), ся з платонізмом, а у І ст. до н. е. — II ст. н. е. відродився знову у формі неопіфагореїзму.

За свої погляди та ідеї йому довелося покинути батьківщину — острів Самоз і переселитися у Південну Італію. Тоді це була Велика Греція, де Піфагор створив таємні, аристократичні за духом, філософсько-політичні союзи. Наприкінці VI ст. до н. е. демократи розгромили ці союзи. Піфагорійці розбіглися по всіх полісах зі своїми вченнями, світоглядом, який мав містичний характер про числа.

Число — це початок і сутність світу. При розробці проблем права і справедливості піфагорійці перші теоретично ввели поняття «рівність», що дуже важливо для розуміння ролі права, як однакової міри при регулюванні суспільних відносин. Справедливість, за Піфагором, полягає у відплаті рівним за рівне. Ідеал — це поліс, у якому панують справедливі закони. Після Божества, повчав Піфагор, більш за все варто поважати батьків, закони і коритися їм за переконанням.

Найбільше «зло» — анархія (безвладдя). Людина не може обійтися без керівника, начальника і відповідного виховання, відзначав у своїх повчаннях Піфагор.

Характерна для поем Гомера і Гесіода спроба раціоналізувати уявлення про етичний, морально-правовий порядок у людських справах і відносинах отримує свій подальший розвиток у творчості так званих «семи мудреців». До семи мудреців, звичайно, зараховуються Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їхнє життя і творчість відносяться до кінця VII — початку VI ст. до н.е. У своїх коротких висловах («гномах») ці мудреці сформували вже цілком раціональні і світські, за своїм духом, етичні та політичні сентенції, максими світської практичної мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців самі були активними учасниками політичних подій, правителями та законодавцями. Фалесу приписують авторство максими: «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших». Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Хілону належить афоризм: «Підкоряйся закону». Він вважав кращим полісом той, в якому громадяни слухаються законів більше, ніж ораторів. Піттаку приписують вислів: «Підкоряйся тому законові, який ти постановив сам для себе». Йому ж належать слова: «Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися». Зберігся афоризм Періандра: «Не обмежуйся  покаранням злочинця, а попереджуй злочини». До семи мудреців належить і Солон, знаменитий афінський державний діяч і законодавець. Саме від його правління та проведених ним реформ «почалася демократія», як писав Арістотель. Він перший, хто зрозумів, що демократія — це відповідальність всіх громадян за стан справ у державі. З огляду на це, надзвичайно цікавий закон, виданий ним: «Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав». Держава, на думку Солона, потребує, перш за все, законного порядку [1, c. 44-45].

2.2. Політико-правова думка Геракліта

До розуміння загального логосу (керуючого розуму) у розвитку політико-правової думки УІ-У ст. до н. е. прийшов Геракліт (близько 530-470 рр. до н. е.). Загальному логосу необхідно наслідувати все життя. Виходячи з цього, він поділяє людей на такі категорії: 1. Мудрі. 2.       Нерозумні. 3. Кращі. 4. Гірші.

Соціально-політичну нерівність Геракліт виправдує, тому що вона неминуча, правомірна і справедлива в результаті загальної боротьби.

Війна — батько усього і всього цар. Одним вона визначила бути богами, іншим — людьми. Одних вона зробила рабами, інших — вільними.

Життя поліса і його закони повинні слідувати логосу. Усі людські закони живляться єдиним божественним. Божественний закон — джерело людського закону. Народ повинен боротися за закон як за свої стіни. Демократію Геракліт критикує, тому що править юрба і немає місця кращим (аристократам). Для прийняття закону необов’язково загальне схвалення на народних зборах. Головне в законі — його відповідність загальному логосу (керуючому розуму).

Все в світі, згідно з Гераклітом, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі й оновленні: «Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку, оскільки все тече, все змінюється». У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв`язків протилежностей і упорядкованості світу, як космосу (а «космос» для Геракліта і є «впорядкований світ», «світовий порядок»), є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. «На вогонь обмінюється все, і вогонь — на все, як на золото товари і на товари — золото». Вогонь — одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також всіх процесів і явищ, які відбуваються у ньому. «Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем». Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, який лежить в основі всіх подій у світі. Все в світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і в силу необхідності. Справедливість і правда полягає у тому, щоб слідувати загальному божественному логосу. Згідно з позицією Геракліта, люди не рівноцінні один одному, не рівні між собою. Мислення — велике благо і воно спільне всім людям. Проте більшість людей нерозумна, не розуміє сенсу того, з чим стикається. Саме тому він відкидає демократію, як правління «нерозумних», і вважає найкращою формою правління — правління «кращих». Тобто, по суті, його позицію можна охарактеризувати, як елітаристську концепцію [3, c. 45-46].

Приділяючи у своїй творчості значну увагу проблемам полісу та його законів, він виступає за писане право, тобто за закон, і підкреслює, що «народ повинен боротися за закони, як за свої стіни». У цьому формулюванні маємо яскравий приклад ідеї боротьби за право, надпартійний, надідеологічний принцип законності, як такої, принцип панування права у полісному (політичному) житті. Поліс і його закон, за Гераклітом, — це щось спільне, однаково божественне і розумне як по виникненню, так і по суті. «Всі людські закони виходять від єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всім панує і над всім отримує верх». Божественна справедливість і правда (діке) інтерпретуються Гераклітом, як те розумне начало (загальний логос), з якого випливає і яке виражає (повинно виражати) людський закон. Без божественного, космічно-вогняного масштабу у людей не було б і самого уявлення про справедливість.

Для Геракліта Зевс, логос, вогонь — синоніми. У теологічній площині людський закон випливає з божественної справедливості, в гносеологічній — із загального логосу, в онтологічній — з вічного вогню. У зв`язку з цією триєдністю джерела закону, важливо пам`ятати про те принципове для всієї концепції Геракліта положення, що саме онтологічне начало (вогонь) дає міру (і масштаб) всьому іншому — сам космос впорядкований тільки завдяки певній мірі вогню. Основна гносеологічна характеристика закону, за Гераклітом, полягає в його відповідності загальному логосові (світовим закономірностям). Саме тому праворозуміння одного («кращого») є кращим, ніж правосвідомість демосу. «Один для мене — десять тисяч, якщо він найкращий».

Власне з вчення Геракліта бере свій початок діалектика, розвинута Геґелем, а пізніше і Марксом. Власне з Геракліта можна починати відлік боротьби ідей демократії (Солон) та протилежних їй ідей, започаткованих Гераклітом. В той же час, вчення Геракліта використовувалися, в тій чи іншій мірі, прихильниками як раціоналістичної, так і релігійно-божественної доктрини природничого права [24, c. 35].

2.3. Етап еволюції еллінської суспільної думки. Софісти

Характеризується він виходом на духовну арену раціоналістичних інтерпретацій політичного і державно-правового розвитку.

Представниками цього етапу були софісти Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. Вони зробили вагомий внесок в олюднення суспільно-політичних явищ, започаткування світської теорії політики, держави і права, переміщення людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, перетворення її на «міру всіх речей», постановку проблеми невідчужуваних прав і свобод особистості, природженої рівності людей, у т. ч. і рабів, подальший розвиток демократичних поглядів, створення концептуальної платформи для раціоналістичного обґрунтування теорій суспільного договору і природного права, авторитет цієї теорії як визначальної основи для писаних законів, тобто штучного, позитивного права, що залежить від свавілля законодавців і тому має лише тимчасове значення.

Початок широкого обговорення політико-правової тематики пов’язаний з іменами софістів, діяльність яких припадає на V ст. до н.е. Назва «софіст» походить від давньогрецького «софос» (мудрий) і спочатку вживається для визначення людини, компетентної в якійсь справі. Специфічне значення слово «софіст» набуло після того, як ним стали називати професію вихователя людей — платного вчителя. Софісти були глибокими і сміливими новаторами у питаннях філософії, політики, риторики, інших ділянках знань.

Значення творчого доробку софістів полягало у тому, що вони раціоналізували погляди на природу, суспільство, державу, політику, право, мораль, форми та норми людського спілкування, місце та роль людини у світі. Оголошення людини мірою всіх речей було основоположним принципом цього античного просвітницького руху [19, c. 217].

Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні та правові погляди. Вже в античності розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антіфонт та ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Ликофрон та ін.).

Протагор, 481–411 рр. до н.е., є автором відомого вислову: «Міра всіх речей — людина, — існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують». Особливу увагу він приділяв вихованню в дусі поваги до законів держави. «Держава, накресливши закони, відповідно до них заставляє і правити, і підкорятися. А порушника закону держава карає, і назва цьому покаранню — виправлення».

Інший відомий софіст — Горгій, 483–375 рр. до н.е., — підкреслював, що одним з найбільших досягнень людської культури є писані закони, які він називає охоронцями справедливості, яку він ставить за цінністю вище за них.

Гіппій, 460–400 рр. до н.е., перший серед софістів протиставив природне і позитивне право. Природне право є, за твердженням Гіппія, справедливість, в той час як позитивний закон, що змушує дотримуватись умовних і штучних вимог, суперечить справедливості. Закон Гіппій характеризував, як «те, що громадяни пишуть, визначаючи, що повинно робитися і від чого повинно утримуватися». Головними аргументами Гіппія проти писаних законів було те, що вони умовні, мінливі, мають біжучий, тимчасовий характер, залежать від думки законодавців, які постійно змінюються. Під природним правом Гіппій розуміє ті неписані закони, які «однаково виконуються у кожній країні» [19, c. 218].

Природно-правові уявлення розвивав і софіст Антіфонт, біля 400 р. до н.е. Обгрунтовуючи ідею про рівність всіх людей від природи, він посилається на те, що у всіх людей — елінів і варварів, знатних і простих — одні і ті ж природні потреби. Нерівність всіх людей випливає з людських законів, а не з природи. «За природою ми всі у всіх відношеннях рівні», — підкреслював Антіфонт. Розрізняючи «закони полісу» та «закони природи» (природне право), Антіфонт віддає явну перевагу другим. Хоча справедливість, за його оцінкою, полягає у тому, щоб не порушувати закони держави, громадянином якої є, проте, разом з цим, він відзначає, «що багато (приписів, що визнаються) справедливими за законом, ворожі природі (людини)». Навіть корисні положення законів є путами для людської природи; веління природи, навпаки, несуть людині свободу. Більше того, він підкреслює, що таємне порушення законів держави може залишитися без наслідків, в той час як порушника законів природи неминуче постигне покарання. «Бо приписи законів довільні (штучні), (веління ж) природи необхідні. І, (більше того), приписи законів є результат згоди (договору людей), вони не виникають самі по собі (породження природи); веління природи виникають самі по собі (природжені основи), а не є продукт згоди (людей) між собою».

Софіст Лікофрон характеризував державне спілкування, як результат договору людей між собою про взаємний союз. «І закон у такому випадку виявляється тільки простим договором, або просто гарантією особистих прав, зробити ж громадян добрими і справедливими він не в силі». Можна зробити висновок, що під «особистими правами» людини він розумів те невідчужуване природне право, для гарантування якого, згідно з його договірною теорією, і було укладено людьми договір про створення державної спільності. В основі цієї концепції лежить уявлення про природну рівність людей (і рівність їхніх «особистих прав»). А учень Горгія Алкідам Єлейський (перша половина IV ст) висловив ідею: «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом».

Саме софісти були першими світськими теоретиками політики, держави і права і мали величезний вплив на всю подальшу політичну та правову думку, і не тільки античну. Їхні теоретичні уявлення і, в першу чергу, різні варіанти співвідношення природи і закону, природного і штучного у сфері державно-правових уявлень тощо в різних модифікаціях використовувалися політичними мислителями та теоретиками права античності, середньовіччя та нового часу. Сучасні концепції правового позитивізму та природно-правового напрямку, ідея невідчужуваних прав людини і т.д. беруть свої витоки у вченні софістів [9, c. 24].

2.4. Теорія держави у Демокріта

У першій половині IV ст. до н. е. починається другий період розвитку і розквіту давньогрецької політико-правової думки. Одним із перших Демокріт (біля 470-360 р. до н. е.) робить спробу розглянути проблему виникнення і становлення людини, людського роду, суспільства — як частини природного процесу світового розвитку. У ході цього складного процесу люди під впливом різних проблем, при цьому слідуючи тваринам і природі, набули усіх своїх основних знань та умінь.

Держава, повчав Демокріт, це загальне благо і справедливість. Інтереси держави повинні завжди бути на першому плані, а потім -громадяни. Для збереження держави необхідні єдність і взаємодопомога всіх громадян. Громадянська війна — це трагедія і нещастя.

Демокріт захищає демократію. Але за духом йому більше подобається аристократія. Вона краща, тому що повинні керувати кращі. Вони мають високі розумові і моральні якості. Мистецтво керування державою

—         найвище з усіх мистецтв. Дурні громадяни негідні почесних посад, тому що вони нерозумні, недбалі і нахабні.

Закони покликані забезпечити упорядковане життя людей. Вони потрібні для звичайних людей, щоб приборкати в них заздрість, вади, взаємне заподіяння шкоди. Мудрій людині закони непотрібні. Мудрі зберігають гарний настрій (Евтюмію). Це головна мета життя [15, c. 13].

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить її «опорою». «Справи державні, — підкреслював він, — треба вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись більших почестей, ніж йому лйчить, і не захоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, — найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі — усе в благополуччі, коли вона гине — все гине». Апологія демократично влаштованої держави передбачає рішення проблеми благоустрою держави як співтовариства вільних людей із правовим порядком.

За Демокрітом, єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознака істинної демократії. їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі докори в загальній бідності при демократії він відводив запереченням: «Бідність у демократії настільки ж переважніше так званого благополуччя громадян при царях, наскільки свобода краще рабства». Був противником безправ´я і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства: «Дурні громадяни, одержуючи почесні посади, ведуть державні справи недбало, нерозумно і нагло». Вони падкі на лестощі і угодництво, що приносять шкоду «загальній справі» і благополуччю поліса.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроєне життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчинність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони — «дурна вигадка», що «мудрець не повинен коритися законам, але жити вільно», що «для мудреця відкрита вся земля, адже світ — батьківщина для високого духу». Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звідси — необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що приносить шкоду і зневажає справедливість. Той, хто це робить, зберігає при всякому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали значне поширення серед античних мислителів уже за його життя і вплинули на розвиток політико-правової думки.

Друга половина V ст. до н. е. — розквіт рабовласницької демократії, центром якої стали Афіни. Цей період називають «золотим віком» розвику політико-правової думки афінської демократії чи ще — «вік Перікла» —   вождя Афін. Великий вплив на процеси і події цього часу справили софісти (від грец. – мудрий). Вони навчали мистецтва сперечатися, доводити, виступати в суді, на народних зборах.

У центрі політико-правових вчень софістів стояли такі проблеми: 1. Право. 2. Політика. 3. Мораль. 4. Прийоми доказів. 5. Ораторське мистецтво. Ще у стародавні часи софістів поділяли на два покоління — «старших» і «молодших». До «старших» софістів належали Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт та ін. їхні погляди були прогресивними, вони виступали за демократію. «Молодші» софісти — це Фрасімах, Пол Агригентський, Каллікл, Ликофрон, Алкідам Єлейський та ін. Вони також були прихильниками демократії, але водночас вітали такі форми правління в державі, як аристократія і навіть тиранія [7, c. 26-27].

Висновки

Етап формування філософського підходу до державно-правових і політичних процесів припадає на творчість «семи мудреців» (кінець VII — початок VI ст. до н. е.), Піфагора, Геракліта, Демокріта.

До них зараховують групу давньогрецьких мислителів (переважно державних діячів і найдавніших законодавців), яким належить пріоритет у формулюванні раціональних, світських за своїм змістом правил, логічних та етичних принципів державного управління і законотворення, що стали першими цеглинками у фундаменті майбутніх право- і державознавчих доктрин. Число «7», найвірогідніше, зумовлене особливою роллю, яку йому надавали у давніх астрології, астрономії, релігієзнавстві практично у всіх народів. Тому «сімка» мудреців як своєрідний синтез давніх міфологем і конкретних історичних осіб у давніх грецьких істориків і філософів відрізняється за своїм персональним складом і охоплює 17 імен. Найчастіше до списків «сімки» зараховували перших державних діячів-реформаторів, виборних егімнетів (тиранів) або архонтів (демократів), суддів, законодавців, радників ефо-рів: Клеобул з Лінда (о. Родос), Солон з Афін, Хілон із Спарти, Фалес із Мілету, Піттак із Мітілени (о. Лесбос), Біант із Прієни (західне узбережжя Малої Азії), Періандр із Коринфа, Леофант з Ефесу, Піфагор із Самосу, Місон із Хени, Ферекід з о. Сірос та ін.

«Сім мудреців» формулювали свої політико-правові чи етичні (як правило, імперативні) сентенції, максими у стислих афоризмах (гномах), які швидко поширювались по всій Елладі: «Хто хоче правити спокійно, хай охороняє себе не списами, а загальною любов’ю», «Демократія краще тиранії».

Формування раціонально-логічних, філософських, а пізніше і наукових способів підходу до оточуючого світу поставили розвиток даної проблематики на теоретичну основу. Початкові міфологічні уявлення, репрезентантами яких виступають Гомер і Гесіод, змінюються філософським підходом, який починає формуватися. Представниками цього підходу є «мудреці», Піфагор, Геракліт, Демокріт. Далі розвиток теоретичних уявлень продовжується реалістичною інтерпретацією софістів, логіко-понятійним аналізом Сократа і Платона і, врешті, початковими формами емпірико-наукового та історико-політичного вивчення держави і права. Перший репрезентований Арістотелем, другий — Полібієм. І завершальним етапом у розвитку давньогрецької політичної та правової думки можна вважати Епікура та стоїків. Поява їхня обумовлена тим, що в епоху елінізму, в умовах втрати давньогрецькими полісами своєї незалежності і переоцінки попередніх цінностей, безумовна цінність моральної основи, полісу і колективного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів з позицій індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної автономії. З цих же позицій відкидається попередній поділ людей на вільних і рабів. Свобода починає трактуватися не як соціально-політичне, а як духовне явище, і на цій основі проголошується великий принцип загальної свободи і рівності людей по божественним законам природи.

Список використаної літератури

1. Александра М. Гуманістичні ідеї в байках давньогрецьких поетів Езопа та Гесіода // Історія в школі. — 2005. — № 5. — С. 43-45
2. Асмус В.Ф. Античная философия. – М.: «Высшая школа», 1976. –541 с.
3. Бакина В. Космологическое учение Гераклита Эфесского // Вестник Московского университета. — 1998. — № 4 : Сер. 7. Философия. — С. 42-55
4. Виц Б. Демокрит [Текст] / Бронислава Виц,, 1979. — 212 с.
5. Горан Василий Павлович Необходимость и случайность в философии Демокрита / В. П. Горан; Отв. ред. М. Г. Федоров, 1984. — 208 с.
6. Деза Е. Числа Пифагора// Математика в школе. — 2009. — № 10. — С. 40-50
7. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / Григорій Демиденко,, 2004. — 431 с.
8. Засенко П. Як мудрий еллін Гесіод // Київ. — 2005. — № 9. — С. 159-165
9. Історія вчень про державу і право: підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. О. Биля-Сабадаш [та ін.] ; ред.: Григорій Демиденко, О. В. Петришин, 2009. — 251 с.
10. Історія вчень про право і державу: хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і фак. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2005. — 909 с.
11. Кессиди Ф. Гераклит [Текст] / Феохарий Кессиди,, 1982. — 199 с
12. Кессиди Ф.Х. Гераклит и диалектический материализм / Ф. Х. Кессиди // Вопросы философии. — 2009. — № 3. — С. 142-146
13. Кормич, Анатолій Іванович. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. / Анатолій Кормич, 2009. — 310 с.
14. Крестовська Н. М. Історія вчень про державу і право : навчальний посібник / Н. М. Крестовська, О. Ф. Цвіркун, 2008. — 462 с.
15. Лурье С.Я. Демокрит. Тексты. Перевод. Исследования. – Л.: «Наука»,1979. – 664 с.
16. Мироненко, Олександр Миколайович. Історія вчень про державу і право : навч. посіб. / Олександр Мироненко, Володимир Горбатенко, 2010. — 454 с.
17. Молодший В.Н. Пифагор и зарождение математики [Текст] / В.Н.Молодший // Математика в школе. — 2001. — № 1. — С. 2-7
18. Петруня О.Э. Тупики софистики и пространства философии: новый этап борьбы за логос// Вестник Московского университета. — 2007. — № 3 : Серия 7 Философия. — С. 44-64
19. Рабінович С. З історії філософсько-правової думки; діалектика «природи» та «установлення» у політико-правових поглядів софістів // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 1. — С. 216-227
20. Савченко А. Я., Узбек К. М.. Пифагор: Магия числа. — Донецк : Лебедь, 1993. — 100с.
21. Сербін О. Класифікація наук Демокріта в аналітичному представленні структури атомістичного вчення / О. Сербін // Вісник Книжкової палати. — 2008. — N 8. — С. 32-36
22. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право : Навчальний посібник / Григорий Трофанчук,, 2005. — 254 с.
23. Фирстов В. Теорема Пифагора как источник замечательных математических открытий, идей и обобщений // Математика в школе. — 2001. — № 9. — С. 59-63
24. Хрестоматія з історії політичних вчень: посібник / укл., авт. передм. Олександр Уривалкін, 2008. — 453 с.
25. Шюре Э. Великие посвященные: Очерк эзотеризма религий: Рама, Кришна, Гермес, Моисей, Орфей, Пифагор, Платон, Иисус. — Симф. : Таврия, 1998. — 477с.