Вступ

Актуальність теми. Економічні перетворення, що відбуваються в Україні, вимагають пошуку дієвих концептуальних засад формування національної соціальної політики, складовою якої є політика доходів населення. Перехід від командно-адміністративних до ринкових методів господарювання без належного науково-методологічного забезпечення призвів до фактичного усунення держави із сфери регулювання доходів, зростання соціальної напруженості у суспільстві. Економічні реформи проводяться без чіткого розмежування державних та ринково-регулятивних функцій, що спричинює кризу виробництва, різку поляризацію доходів у суспільстві, загальне падіння рівня життя населення. Низький рівень державних соціальних стандартів, нераціональні міжгалузева, міжрегіональна, міжкваліфікаційна диференціації заробітної плати, відсутність комплексних підходів до її реформування створили несприятливі умови для повноцінного відтворення і ефективного функціонування трудового потенціалу. Падіння платоспроможного попиту населення не дозволяє активізувати розвиток вітчизняного виробництва, вирішити проблему зайнятості, а відтак – і проблему підвищення доходів у суспільстві.

Після здобуття Україною незалежності головними цілями розбудови нової, соціально орієнтованої моделі вітчизняної економіки було проголошено людський розвиток, забезпечення гідного рівня життя, економічних свобод, соціального захисту громадян. Проте реальні наслідки трансформації економічної системи на ринкових засадах, які дістали свій прояв у багатьох негативних фактах, зокрема, у значній диференціації доходів, зубожінні народу, зростанні соціальної напруженості в країні, свідчать, що реформаторам не вдалося втілити в життя проголошені ними гарні декларації.

На загал диференціація доходів населення в суспільстві, де панують ринкові відносини, — явище природне, закономірне. Нерівний майновий стан членів суспільства вважається одним з потужних стимулів соціально-економічного прогресу, але лише тоді, коли для кожного громадянина створено відносно однакові можливості реалізувати свій потенціал.

Посилення нерівності в розподілі доходів змушує вивчити її причини і переконує в необхідності підвищити регулятивний вплив держави, з тим щоб соціально-економічна диференціація населення не досягла критичного рівня.

Взаємозв’язку економічного розвитку та рівня диференціації доходів у суспільстві присвячено чимало публікацій теоретичної та емпіричної спрямованості. Досліджуються два взаємозв’язаних аспекти даної проблеми: вплив економічного зростання на розподіл (диференціацію) доходів і, навпаки, — вплив диференціації на економічне зростання. Останнє впливає на диференціацію доходів через різноманітні канали — розподіл ресурсів між секторами економіки, цінову політику, зайнятість, заробітну плату тощо, будучи важливою умовою підвищення доходів населення та зменшення бідності в суспільстві. У свою чергу, розподіл доходів має вирішальне значення для економічного розвитку, оскільки він впливає на продуктивність праці й економіки в цілому, зумовлює масштаби бідності за будь-якого рівня середнього доходу на душу населення, позначається на соціальній стабільності в країні.

Становлять великий інтерес для вирішення порушених проблем дослідження, здійснені міжнародними організаціями. Так, експерти Світового банку зазначають, що економічне зростання має своїм результатом підвищення попиту на робочу силу і заробітної плати, скорочення безробіття, збільшення продуктивності праці, дає можливість масштабніше фінансувати соціальну сферу і є неодмінним фактором подолання бідності, сприяючи скороченню надмірної диференціації, підвищенню добробуту всіх верств населення.

У працях російських учених, таких як В. Бобков, С. Кузнєцов, Н. Рабкіна, Н. Римашевська, А. Суворов та ін., цьому питанню також приділяється пильна увага. Оперуючи великими масивами статистичних даних, науковці досліджують вплив макроекономічних процесів та окремих соціально-економічних факторів на дохідну стратифікацію населення.

Різні аспекти зв’язку економічного розвитку і диференціації доходів охарактеризували авторитетні українські вчені — І. Гнибіденко, Е. Лібанова, В. Новіков, В. Семенов, М. Соколик, Л. Черенько та ін. Фахівці підкреслюють, що економічне зростання, за умови рівномірного розподілу його результатів серед усіх груп населення, є підґрунтям для підвищення добробуту кожного громадянина, подолання надмірної диференціації та бідності, але в жодному разі не може автоматично усунути бідність, уберегти від загрози соціальних потрясінь, гарантувати безпечне існування людини в суспільстві. Світовий досвід, включно з українським, показує, що економічне зростання супроводжується різкими диспропорціями в регіональному розвитку та збільшенням нерівності в доходах, і обидві ці проблеми треба вирішувати за допомогою дійових заходів державної політики.

Світова економічна наука набула значного досвіду щодо дослідження питань формування доходів у суспільстві. Вагомий внесок належить економістам далекого зарубіжжя — Брю С., Гутману П., Кейнсу Д., Макконеллу К., Мальтусу Т., Нордгаузу В., Петті В., Рікардо Д., Семюелсону П., Сміту А., Хіксу Д., Шумпетеру Й. Слід зауважити, що у наукових працях зазначених авторів не відображено специфіки країн з перехідною економікою, що призводить до неприйнятності беззастережного копіювання зарубіжного досвіду.

Метою роботи є поглиблення теоретико-методологічних засад вивчення процесу формування доходів у суспільстві та розробка практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення рівня добробуту населення. Відповідно до визначеної мети в роботі були поставлені і розв’язувались такі завдання:

• поглибити соціально-економічну сутність категорії „доходи населення”;
• визначити напрямки та принципи формування державної політики доходів населення, розробити схему взаємодії державних органів виконавчої влади і суб’єктів соціальної політики;
• розвинути методологію вивчення процесу формування доходів населення регіону;
• оцінити діючу систему оподаткування доходів громадян та розробити напрямки її удосконалення.

Об’єктом дослідження є процес формування доходів населення України в контексті соціально – економічних перетворень.

Предметом дослідження є методологічні, методичні, прикладні проблеми формування та розподілу доходів у суспільстві.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження доходів населення та рівня життя

1.1. Взаємозв’язок доходів населення та рівня життя

Доходи населення — це інструмент для визначення рівня добробуту суспільства. Ринкова економіка, орієнтуючи населення на підвищення свого добробуту, передусім за рахунок трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтриманням соціально-незахищених груп населення потребує державних гарантій забезпечення споживання для всіх громадян.

Доходи населення — це сукупність коштів і витрат у натуральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), підприємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо).

Доходи є головним джерелом задоволення матеріальних і духовних потреб та подальшого розвитку індивіда. Їх формування відбувається в результаті розподілу (первинні) та перерозподілу (вторинні) створених в суспільстві благ.

До первинних належать заробітна плата та надходження від підприємницької діяльності, які є головним джерелом доходів економічно активного населення. Крім означених вище, працюючі можуть отримувати і вторинні доходи – від власності на капітал, землю, природні ресурси, трансфертні платежі. Роль останнього виду надходжень особливо зростає у перехідній економіці, коли захисту з боку держави потребує, поряд з безробітними та економічно неактивним, і зайняте населення. Головними джерелами доходів економічно неактивних індивідів є соціальні трансферти (пенсії, субсидії, допомоги тощо); надходження від власності та продажу продукції особистого підсобного господарства.

Вивчення міжнародного досвіду функціонування ринкових механізмів перерозподілу суспільних благ дозволило автору окреслити основні напрями вдосконалення державної політики у соціальній сфері України: проведення постійного моніторингу соціально-трудових процесів; законодавче закріплення філософії повного використання індивідом власних можливостей; вирівнювання пенсійного віку для чоловіків та жінок з поступовим його підвищенням; активізація політики експорту робочої сили через механізм державного регулювання з метою зростання рівня доходів від найманої праці; гармонійне поєднання адресних та універсальних форм соціальної допомоги, спрощення механізму їх надання [21, c. 66].

Таблиця 1.1. Структура системи сукупних доходів

Критерії	Елементи системи сукупних доходів
Ресурсний	Доходи найманих працівників (оплата праці) Доходи від власності на капітал, землю і природні ресурси (процент і рента) Доходи від підприємницької діяльності (підприємницький дохід) Трансфертні платежі
Спосіб одержання	Законні (від діяльності, яка не суперечить чинному законодавству) Незаконні (контрабанда, продаж зброї і т.п.)
Право власності	Власні (заробітна плата, пенсія) Запозичені (позика, кредит)
Відношення до процесу праці	Трудові (підприємницький дохід, заробітна плата) Нетрудові (спадщина, проценти на вклади і т.д.)
Натурально-вречевлений	Матеріальні (грошові, натуральні) нематеріальні (покращення умов праці, престиж)
Ступінь ризику	Пов’язані з ризиком (дохід від підприємницької діяльності, дивіденди, проценти і т.п.) Не пов’язані з ризиком (заробітна плата, пенсії, стипендії, допомоги, орендний дохід)
Розподільний	Первинні (заробітна плата, прибуток) Вторинні (пенсії, соціальні виплати)
Величина	Загальні (до сплати податків) Наявні (після сплати податків)
Ступінь споживання	Номінальні (нараховані) Реальні (скореговані на індекс цін)
Суб’єкти споживання	Індивідуальні Родинні Колективні
Ступінь мобільності	Мобільні (залежать від отримувача) Іммобільні (пільги, безкоштовні послуги)

Рівень якості життя людини виміряється кількістю й якістю благ, які вона може придбати за свої доходи. Мова йде насамперед про найнеобхідніші соціальні блага, які внесено до мінімального споживчого кошика – розрахунковий набір, асортимент товарів, що характеризує типовий рівень і структуру місячного (річного) споживання людини чи сім’ї, який використовують для розрахунку мінімального споживчого бюджету (прожиткового мінімуму), виходячи з вартості споживчого кошика у чинних цінах.

Економічні умови, що склались в Україні, вимагають відмови від стихійного формування доходів, розробки дієвих засобів, методів і механізмів їх регулювання[8, c. 2].

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі.

Виділяють номінальні і реальні доходи.

Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач. Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення:

де: Др — доходи реальні;

Дн — доходи номінальні;

Іц — індекс споживчих цін.

Номінальні і реальні доходи, а також розміри і динаміка основних доходів окремих груп населення, таких як заробітна плата, пенсії або стипендії, дають перше уявлення щодо рівня життя.

Для характеристики добробуту населення велике значення мають сукупні доходи (всього населення, сім’ї, окремого індивідууму, зростання яких за умови незмінних цін і податків (або їх меншого підвищення порівняно зі збільшенням доходів) свідчить про підвищення можливостей задоволення потреб.

Сукупний дохід охоплює всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. Окрім того, в сукупний дохід входить вартість безплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів і фондів підприємств (послуги охорони здоров’я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо).

Рівень життя — це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.

В більшості країн (в т.ч. і в Україні) вплив держави на сферу доходів проявляється через механізми регулювання заробітної плати. У науковій літературі розглядаються функції соціальної держави, однак не дається чіткого визначення її функцій саме у процесі розподілу та перерозподілу суспільних благ. З огляду на це, автором пропонуються чотири головних функції: регуляторна, контролююча, мотиваційна та соціальна, які охоплюють найважливіші аспекти формування доходів і спроможні бути основою політики держави у цій сфері.

В умовах ринкової економіки доходи залежать від індивідуальних і колективних результатів праці, ефективності економіки в цілому. На основі дослідження цих взаємозв’язків виділено чотири групи факторів, які впливають на формування доходів від трудової діяльності: фактори, які залежать від працівника (професія, освіта, досвід роботи, кваліфікація, інтенсивність праці, життєва позиція, особистісні якості); фактори, пов’язані з підприємством (галузь народного господарства, тип підприємства, форма власності, місце розташування, технічний рівень, фінансовий стан, організаційний рівень); фактори, пов’язані з станом економіки в цілому (економічний потенціал, фаза економічного циклу, економічна політика держави, рівень податкового навантаження); соціальні фактори (спосіб формування соціального бюджету, частка соціальних витрат у ВВП, розгалуженість соціальних програм, частка безкоштовних соціальних послуг у загальній їх величині).

Економічною основою диференціації грошових доходів населення переважно є диференціація заробітної плати, що обумовлена соціально-економічною неоднорідністю праці. Таким чином, диференціація доходів не лише кількісний показник, а явище, що є частиною соціально-економічної системи. А тому диференціація грошових доходів населення — об’єктивне соціально-економічне явище, що є наслідком процесу розподілу суспільного продукту в грошовій формі між окремими особами чи соціальними групами, який визначається умовами виробництва та принципом розподілу доходів у суспільстві [1, c. 138].

Однією зі складових доходу є заробітна плата. У 2006 році ця частина зросла, що є позитивним. Але все таки, мінімальна заробітна плата, всупереч законодавству, встановлюється без врахування прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Мінімальна заробітна плата не стає соціальним стандартом оплати праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати у бюджетній сфері відповідно до можливостей видаткової частини бюджету.

В Україні посилення диференціації доходів населення протягом трансформаційного періоду пов’язане, перш за все, з різним їх походженням:

а) від трудової діяльності;

б) власності;

в) капіталу;

г) підприємницької діяльності.

Доходи розподіляються між власниками факторів виробництва у формі заробітної плати, ренти, відсотків та прибутку.

Отже, що на формування доходів будь-якого індивіда впливають чинники двох рівнів: загальнодержавного (стан економіки країни, державна соціальна політика, ступінь розвинутості підприємницької діяльності, рівень зайнятості населення, фіскальна політика тощо) та особистісного (здатність особи до навчання та перенавчання, її організаторські та професійні здібності, здатність йти на ризик, втілювати у виробництво новітні технології, передову техніку та інші)[7, c. 32].

1.2. Основні тенденції розподілу доходів населення в Україні

Доходи населення об’єднують обсяг нарахованих у грошовій та натуральній формі: заробітної плати (а також одержану населенням з-за кордону), прибутку та змішаного доходу, одержаних доходів від власності, соціальних допомог та інших поточних трансфертів. Політика доходів є важливою складовою системи державного регулювання соціально-економічних відносин.

Як макроекономічний показник доходи населення, структура їх формування та витрат характеризують систему розподільчих відносин країни, добробут її громадян, ступінь їхньої соціальної захищеності. Розподіл суспільного продукту має винятково важливе значення не тільки у забезпеченні процесу суспільного відтворення, а й у формуванні потужних мотивів та стимулів до високопродуктивної праці. Розподільчі відносини, будучи похідними від відносин власності, безпосередньо впливають на соціальну структуру суспільства.

Гарантування добробуту громадян потребує ефективного функціонування продуктивних сил, впорядкування державою економічної і соціальної діяльності, перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених, неконкурентоспроможних на ринку праці груп населення. Соціальна нерівність загрожує соціальній стабільності і знижує економічну ефективність внаслідок низької конкурентоспроможності споживачів.

За одним з найважливіших індикаторів людського розвитку — очікуваною тривалістю життя, який інтегрально відображає вплив багатьох факторів, починаючи від ефективності системи охорони здоров’я, екологічних умов проживання і закінчуючи сформованими стереотипами поводження та психологічним самопочуттям населення, Україна посідає одне з останніх місць серед країн Європи. У 2009 р. значення цього показника знизилося до 68,2 років. Зберігається негативна закономірність регіональної диференціації за даним показником. Його значення коливається від 71 року в західних регіонах України до 66,2 — у південних. Лідерство за очікуваною тривалістю життя впевнено утримують Тернопільська, Чернівецька, Львівська та Івано-Франківська області, незважаючи на досить низькі показники виробництва валового регіонального продукту на душу населення [3, c. 26].

Згідно світової практики, очікувана тривалість життя є, як правило, вищою в економічно більш розвинених регіонах. Така закономірність чітко виявляється лише у Києві, де найвищий в Україні середньодушовий дохід і відносно добре розвинена система охорони здоров’я. За показником очікуваної тривалості життя м. Київ посідає перше місце в країні.

У великих та малих містах найбільш поширене позбавлення через недостатність коштів для здійснення заощаджень (властиве відповідно для 48 та 50% населення) та неможливість організації сімейного відпочинку хоча б один тиждень на рік (35 та 39%). Також третина населення великих міст та 38% малих не може дозволити собі щоденне споживання м’ясних або рибних страв. З іншого боку, мешканці міст майже не зазнають позбавлень щодо доступності об’єктів соціальної інфраструктури, на відміну від селян, від третини до половини яких страждають від відсутності окремих об’єктів та послуг соціальної інфраструктури (послуги швидкої медичної допомоги, заклади побутової сфери, транспортне сполучення тощо). Також для сільської місцевості характерний низький рівень обладнання житла елементарними зручностями, від чого потерпають більше 40% мешканців.

Зберігаються значні регіональні розбіжності показників відтворення населення. За коефіцієнтом народжуваності, який безпосередньо характеризує перебіг процесів відтворення, Україна значно відстає від свого досить високого дореформеного рівня. Вищий рівень народжуваності спостерігається у західних регіонах (Закарпатська, Рівненська, Волинська обл.), що більше як у півтора разу перевищує рівень Сумської, Луганської та Чернігівської областей, які замикають рейтингову таблицю за цим показником. Найвищий коефіцієнт смертності має місце в Чернігівській, Сумській, Полтавській та Кіровоградській областях, а найбільш благополучними є м. Київ та західні регіони (Закарпатська, Івано-Франківська та Львівська області). За узагальненим індексом демографічного розвитку, що враховує показник очікуваної тривалості життя та коефіцієнти народжуваності і смертності населення, рейтинг очолюють західні регіони: Закарпатська, Рівненська та Чернівецька області. У найгіршому становищі перебувають Чернігівська, Сумська та Луганська області [2, c. 113-114].

Соціальне розшарування в Україні характерне й тим, що до категорії бідних потрапили верстви населення, які за освітнім та фаховим рівнем у розвинених країнах складають основу середнього класу та рушійну силу інноваційного розвитку країни. Становище, в якому опинилася ця група суспільства, ускладнюється подальшим зростанням диспропорції в оплаті праці, насамперед в організаціях, підприємствах та установах бюджетної сфери.

Значну частину грошових доходів населення складають соціальні трансферти, рівень та розподіл яких серед різних соціальних груп населення – одна з найважливіших функцій перерозподільної політики держави. Розрахунок внеску соціальних трансфертів у загальну диференціацію дав змогу оцінити, яким чином вона змінюється під впливом цих виплат, тобто наскільки ефективною й адресною є існуюча система соціального забезпечення.

Види доходів населення України наведено у таблиці, та динаміка їх зростання показана на рисунку.

Таблиця 1.2. Доходи населення України за період 2000-2008 рр.

Роки	Заробітна плата	Прибуток та змішаний дохід	Доходи від власності	Соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти	Доходи загальні	Доходи у порівнянні з 2008 роком, %
2000	55853	24696	3322	44865	128736	15,14
2001	67389	29518	4275	56814	157996	18,58
2002	78950	33540	5297	67286	185073	21,77
2003	94608	36330	6706	78028	215672	25,37
2004	117227	43828	8337	104849	274241	32,25
2005	160621	58404	11072	151307	381404	44,86
2006	205120	69186	13855	183900	472061	55,52
2007	270605	93679	20434	230266	614984	72,33
2008	360176	128646	30202	331208	850232	100

Аналіз доходів населення України, за даними Держкомстату України за період 2000-2008 рр., свідчить про істотне їх зростання. Як видно з таблиці, у 2008 році порівняно з 2007 роком доходи населення України зросли на 27,7 %. Найістотніше значення у формуванні доходів має заробітна плата. Так, реальна заробітна плата в 2008 році порівняно з 2006 роком зросла на 43,05 %. За період 5 років (2003-2008 рр.) доходи зросли на 74,63 % .

В останні роки особливу актуальність набувають питання, пов’язані із забезпеченням зростання доходу населення. За даними Держкомстату України, у структурі доходів населення основну частку становить заробітна плата. Отже, значення доходів населення істотно впливає на формування економічного зростання України. Із збільшенням доходів населення України — зростає економіка України. Підвищення добробуту населення і пов’язане з ним збільшення платоспромож­ного попиту сприятимуть розвитку економіки країни.

Економічні стимули є засобом встановлення взаємозв’язку між інтересами і виступають певною формою реалізації різних видів економічних інтересів. Щоб одержати заробітну плату, працівники повинні створити чистий продукт, прибуток, тобто реалізувати економічний інтерес підприємства [9, c. 182-183].

Розділ 2. Аналіз формування доходів населення та рівня життя в Україні

2.1. Динаміка, тенденції й системність формування доходів домашніх господарств в умовах трансформації економіки в Україні

Рівень і якість життя населення є одним із головних критеріїв, який використовується для характеристики соціально-економічної діяльності держави в дійсно демократичних країнах, де людський розвиток є найвищою метою суспільного розвитку. Тому в існуючих моделях соціальної політики багатьох розвинутих країн світу вирішальна роль у розподілі доходів відводиться державі. Так, у Конвенції МОП № 117 «Про основні цілі і норми соціальної політики» функція держави визначається таким чином: «приймати всі заходи для забезпечення такого життєвого рівня, включаючи продукти харчування, одяг, житло, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, а також освіту, які необхідні для підтримки здоров’я і добробуту».

Право громадян на достатній життєвий рівень закріплене ст. 46 Конституції України: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».

Через світову фінансову кризу рівень життя населення України погіршився. В 2008-2009 рр. знизився ВВП, зросли масштаби бідності, впали реальні доходи населення, зменшилась реальна заробітна плата, у 2009 р. заморожено зростання прожиткового мінімуму на рівні грудня 2008 р., хоча зростають ціни на споживчі товари тощо.

За таких умов дуже важливо дотримуватись системи державних мінімальних стандартів, які виконують роль «соціальних амортизаторів», що стримують зниження рівня життя населення, особливо пенсіонерів, багатодітних сімей, одиноких матерів, інвалідів, безробітних, ветеранів війни, які опинились у складних життєвих умовах, на межі елементарного виживання і вимагають підвищеної уваги та захисту від надмірного зниження рівня життя та обмеження своїх прав.

Сьогодні, зіштовхнувшись із наслідками світової економічної кризи, демократичні й високорозвинуті держави із соціально орієнтованою ринковою економікою активно використовують соціальну політику у сфері праці, намагаються забезпечити добробут всім членам суспільства через зменшення нерівності доступу до матеріальних та інтелектуальних благ, зводячи до мінімуму поляризацію суспільства та підтримуючи необхідний соціальний захист населення. В практичному плані це означає постійний пошук балансу між економічною ефективністю й соціальною справедливістю, розуміння необхідності збалансованого, стабільного та цілісного розвитку країни, взаємну обумовленість його соціальних і економічних складових. За такого підходу розвиток людини розглядається як мета і критерій суспільного прогресу [25, c. 191-192].

Посилення важливості соціальної політики в Україні викликане необхідністю: 1) недопущення системної кризи та подолання наслідків світової фінансової кризи; 2) сприяння більш активній і сильній соціальній політиці для виходу на траєкторію сталого соціально-економічного зростання3; 3) сприяння людському розвитку; 4) створення умов для гідної праці5; 5) підвищення конкурентоспроможності робочої сили, її якості за адекватного функціонування системи охорони здоров’я, освіти і соціального захисту; 6) врахування негативних наслідків глобалізації в соціальній сфері і періодичного їх коригування шляхом застосування в країні міжнародних мінімальних соціальних стандартів.

В умовах фінансово-економічної кризи необхідно спрямувати зусилля на зупинення подальшого зниження рівня життя населення та утримання його на базовому рівні, формування у населення впевненості у майбутньому. Першочерговими є такі заходи: а) подолання інфляції і збереження стабільної національної грошової одиниці — гривні; б) перехід до жорсткішої бюджетної політики; в) встановлення мораторію на надання нових пільг для населення; г) заморожування існуючого рівня соціальних витрат; д) збереження купівельної спроможності всіх соціальних пільг, а також рівня заробітної плати і пенсій, що вимагає коригування величини заробітної плати і пенсій на рівень інфляції; е) наближення рівнів соціальних гарантій до світових мінімальних стандартів тощо.

Динаміка рівня життя населення є найбільш містким показником довгострокової ефективності соціально-економічної політики, яка здійснюється в державі. Саме зважаючи на це її моніторингу приділяється першорядна увага в основних міжнародних рейтингах. Так, найвідомішим і найбільш інтегрованим показником оцінки рівня та якості життя є Індекс людського розвитку (ІЛР), що розраховується ООН з 1990 року.

У світовій практиці для характеристики рівня життя використовується такий інтегральний показник, як індекс людського розвитку, котрий включає три індикатори: національний або валовий внутрішній продукт на душу населення (ВВП), тривалість життя, рівень освіти населення. Ці величини співвідносяться з найвищими світовими рівнями цих показників.

Національний дохід або внутрішній валовий продукт (ВВП) обчислюється в так званих доларах паритету купівельної спроможності (ПКС), тривалість життя — у роках, рівень освіти — роками навчання і грамотність дорослого населення — у відсотках.

Індекс людського розвитку вирізняється простотою обчислення, універсальністю, статистичною доступністю, однак він не повністю охоплює умови життя, всі основні компоненти рівня життя. Тому для обчислення інтегрального індексу рівня життя необхідно визначити індекси таких його компонентів у розрахунку на душу населення: харчування (за його калорійністю і вмістом білків), фонду домашнього майна (в порівнянних цінах), житла (площа з урахуванням вигод), здоров’я й охорони здоров’я (за динамікою тривалості життя, рівнем смертності, витратами на охорону здоров’я), освіти і культури (за кількістю місць навчання і витратами на освіту і культуру), послуг населенню (у порівнянних цінах) тощо.

Висока диференціація регіонів за рівнем доходів значною мірою зумовлюється сформованим ще за радянських часів розміщенням продуктивних сил, особливостями галузевої структури економіки регіонів та значними розбіжностями вартості праці залежно від виду економічної діяльності, й майже не пов’язана з різницею у продуктивності праці або з виробничими успіхами.

Демографічний розвиток трудових ресурсів залишається однією з найважливіших проблем соціально-трудових відносин у країні. Сучасні демографічні показники в Україні зберігають загрозливі тенденції: критично низький коефіцієнт народжуваності, зростання масштабів соціально-небезпечних хвороб, старіння населення, ріст від’ємного сальдо природного приросту, збереження негативної тенденції падіння показника очікуваної тривалості життя [27, c. 84-85].

Згідно зі статистичними даними, зарплата є основним джерелом формування доходів населення її частка в сумарних доходах складає за період з 2004-2009 рр. 42-45 % (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Динаміка доходів населення

	2004	2005	2006	2007	2008	2009
Доходи (усього), млн грн	274 241	381 404	472 061	623 289	845 641	897 669
у тому числі:
заробітна плата	117 227	160 621	205 120	278 968	366 387	376 088
прибуток та змішаний дохід	43 828	58 404	69 186	95 203	131 139	131 288
доходи від власності (одержані)	8 337	11 072	13 855	20 078	28 432	34 868
соціальна допомога та інші одержані поточні трансферти	104 849	151 307	183 900	229 040	319 683	355 425
Доходи (усього), %	100	100	100	100	100	100
у тому числі:
заробітна плата	43	42	43	45	43	42
прибуток та змішаний дохід	16	15	15	15	16	15
доходи від власності (одержані)	3	3	3	3	3	4
соціальна допомога та інші одержані поточні трансферти	38	40	39	37	38	40

 Як видно із таблиці, разом з доходами зросли й витрати та заощадження населення. Так з’явилася необхідність у задоволенні потреб шляхом придбання більшої кількості товарів і послуг, значно зріс показник сплачення доходів від власності, збільшились витрати на поточні податки на доходи, майно та інші сплачені поточні трансферти, зросли показники нагромадження не фінансових активів та приросту фінансових активів.

Спостерігається значна тенденція зросту наявного доходу населення, що є позитивною рисою для зростання рівня населення.

Висока диференціація заробітної плати безпосередньо пов’язана з міжгалузевою й внутрішньогалузевою нерівністю в оплаті праці незалежно від професійно-кваліфікаційного рівня працівників. Найбільш високі заробітки відзначені в сфері фінансів, найнижчі — у сільському господарстві. Низькою оплата праці залишається в таких соціально важливих сферах, як освіта та охорона здоров’я. Рівень середньомісячної номінальної заробітної плати у цих життєво важливих галузях (806,32 грн. та 657,90 грн. відповідно) — значно нижчий за середній по Україні.

У результаті дослідження впливу складових грошових доходів населення на рівень диференціації доходів установлено, що основний внесок у диференціацію грошових доходів населення здійснює оплата праці (60,7%). Встановлена залежність диференціації грошових доходів населення на три чверті від оплати праці та доходів від підприємницької діяльності підкреслює, що першочергове значення для регулювання диференціації грошових доходів має реформування системи оплати праці.

У 2010 року наявні доходи населення, які можуть бути використані на придбання товарів і оплати послуг, зросли на 6 %. Держкомстат повідомляє, що номінальні доходи населення в 2009 році зросли на 6,2 % в порівнянні з 2008 роком.

Наявний дохід за 2009 рік у розрахунку на душу населення склав 14,606 тисяч грн., що на 6,5 % перевищує цей показник 2008 року.

За цими ж даними, витрати та заощадження людей у 2009 році зросли на 6,2 % в порівнянні з 2008 роком, а приріст заощаджень склав 82,466 млн. грн.

У системі макроекономічних пропорцій структура ВВП за категоріями доходу характеризує первинний розподіл між факторами виробництва. Частка оплати праці у ВВП є одним із найважливіших показників економічного добробуту та важливим критерієм соціальної орієнтованості економіки. В Україні низький рівень оплати праці більшості працюючих обумовлений її низькою часткою в структурі ВВП за категоріями доходу. Починаючи з 1991 року вона суттєво знизилась за рахунок зростання частки прибутку та змішаного доходу — у 2007 році в структурі ВВП прибуток перевищив частку оплати праці, що є свідченням деформації пропорцій первинного розподілу доходів. Співставлення темпів зміни продуктивності праці, ВВП та реальної зарплати за роки трансформацій свідчить, що низька частка оплати праці в ВВП не пояснюється низькою продуктивністю. Протягом 1995 — 2008 рр. продуктивність праці зростала випереджальними темпами в порівнянні зі зростанням заробітної плати. Отже, для регулювання оплати праці з метою зменшення диференціації грошових доходів населення необхідно: по-перше, підвищити частку оплати праці в структурі ВВП, оскільки деформація пропорцій первинного розподілу доходів є основною причиною низького рівня заробітної плати більшості працюючих; по-друге, синхронізувати динаміку змін ВВП, заробітної плати та продуктивності праці: ретроспективний аналіз макроекономічних показників свідчить про відсутність тісного взаємозв’язку між рівнем продуктивності праці, розміром заробітної плати та часткою оплати праці у структурі ВВП; по-третє, підвищити рівень мінімальної заробітної плати, який сьогодні не забезпечує навіть фізіологічного прожиткового мінімуму [28, c. 62-63].

Аналіз диференціації регіонів за рівнем економічного потенціалу і грошових доходів населення свідчить, що протягом 1996-2008 років регіональна диференціація населення за ознакою матеріального забезпечення відбувалась на фоні значно меншої диференціації областей за їх економічним потенціалом (диференціація за рівнем грошових доходів майже вдвічі перевищувала диференціацію областей за валовою доданою вартістю).

Особливістю регіональної диференціації за даний період є перевищення темпів зростання коефіцієнту варіації над темпами зростання грошових доходів і заробітної плати при незначній різниці між областями за купівельною спроможністю грошей. Фактично, різниця у грошових доходах населення між областями збільшувалась швидше, ніж відбувався розрив у їх економічному потенціалі й зростання рівня доходів громадян. Подібна тенденція свідчить про небезпечну ситуацію, в результаті якої диференціація доходів за областями супроводжується зниженням реального життєвого рівня населення. Починаючи з 2001 року, тенденції в регіональній диференціації доходів змінились: при зростанні розривів у економічному потенціалі між областями відмінності в доходах зростали меншими темпами, основним чинником диференціації були відмінності в заробітній платі (табл. 2.2).

Таблиця 2.2. Показники диференціації за розмірами ВДВ, грошових доходів населення і заробітної плати

Коефіцієнт варіації, %	Роки
	1990	1996	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
За розміром валової доданої вартості		4,50	0,11	1,97	4,71	6,72	4,03	436	6,57	7,04	5,47
За розміром середнього грошового доходу	0,2	1,20	4,64	3,76	2,84	6,92	5,29	6,64	2,65	3,04	—
За розміром заробітної плати, на штатного працівника	23	9,52	0,53	3,32	4,90	7,31	6,70	4,94	2,91	2,30	1,11

 

За підсумками І кварталу 2010 р. доходи населення в Україні становили 216,498 млрд грн, що на 13 % більше порівняно з аналогічним періодом 2009 р. Про це повідомляє Державний комітет статистики.

Зокрема, в Донецькій області доходи населення за підсумками І кварталу становили 24,097 млрд грн, що на 13 % більше, ніж за перший квартал 2009 р.

В Києві доходи населення зросли на 13 % і становили 31,702 млрд грн, у Дніпропетровській області – 17,725 млрд грн, що на 15 % більше. Найнижчі доходи в першому кварталі 2010 р. одержали жителі міста Севастополь – 1,734 млрд грн.

Наявний дохід на одного українця також збільшився на 16 %, порівняно з першим кварталом 2009 р., і становив 3,507 тис. грн.

Найбільший наявний дохід на одного українця зафіксований у місті Києві – 8,231 тис. грн, найнижчий – у Тернопільській області – 2,219 тис. грн

Виходячи з наведеного вище, в сучасних умовах задля радикального поліпшення економічних і соціальних тенденцій на ринку праці має бути здійснений комплекс узгоджених заходів. Провідними напрямами реформування ринку праці повинні стати трансформація оплати праці та удосконалення системи регулювання ринку праці [25, c. 198-199].

2.2. Вплив соціально-економічного розвитку на рівень диференціації доходів населення України

В Україні на основі прожиткового мінімуму як базового соціального стандарту встановлюються розміри державних соціальних гарантій, зокрема мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії за віком, мінімальної допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку тощо.

Відповідно до Конституції України, в Україні як соціальній державі доходи громадян повинні бути не нижчими за прожитковий мінімум [1], що є державним соціальним стандартом та державною соціальною гарантією забезпечення мінімальних потреб людини. Проте на сьогодні середній показник шкали доходів населення за деякими видами економічної діяльності є меншим вартості споживчого кошика (табл. 3). Наприклад, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної плати та рівня прожиткового мінімуму для працездатних осіб», мі-німальна заробітна плата не може бути нижчою за прожитковий мінімум (і відповідно до вимог Європейської соціальної хартії має бути у 2,5 раза більшою за розмір прожиткового мінімуму), а реально вона складає лише 79% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Таке співвідношення мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму дає підставу стверджувати, що влада офіційно визнає, що працездатні громадяни не живуть на заробітну плату.

Аналіз вітчизняної практики свідчить, що на сьогоднішній день мінімальна заробітна плата не виконує роль соціального стандарту оплати праці, а є технічним нормативом для розрахунку заробітної плати у бюджетній сфері відповідно до можливостей видаткової частини бюджету. Мінімальна заробітна плата не може зводитись до встановленого прожиткового мінімуму, оскільки він не забезпечує фізіологічного виживання навіть наполовину, і не може бути нижчою за цю межу. Саме тому необхідно перетворити мінімальну заробітну плату в дійсно мінімальну соціальну гарантію для працюючого населення. Це має стати одним із елементів державної політики, спрямованої на боротьбу з бідністю та надання особам, які працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів оплати праці [16, c. 58-59].

Рис. 2.1.Динаміка зростання доходів населення

Принципами формування сучасної системи державних соціальних стандартів і нормативів, яка створюється з метою забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав і державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, повинні стати: законодавче встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів; забезпечення диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів; наукова обґрунтованість норм споживання; забезпечення прозорості та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні; врахування норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту й трудових відносин.

Отже, важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств.

Показники реальних доходів населення найповніше характеризує рівень добробуту народу через сімейні доходи.

Є доволі різноманітні джерела сімейних доходів. Це оплата праці, надходження із суспільних фондів споживання, доходи від кооперативної діяльності, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності. Всі ці джерела сімейних доходів мають трудове походження.

Частину доходів сім’я одержує із суспільних фондів споживання у вигляді безплатних послуг, грошових виплат і натуральної оплати. Це в основному пенсії, стипендії, допомоги, дотації на путівки в санаторії, будинки відпочинку, дитячі табори відпочинку, на утримання дітей в дошкільних закладах. Цим джерелом переважно користуються багатодітні сім’ї. У його формуванні закладена праця всього суспільства і разом з тим кожного працездатного члена сім’ї.

Розвиток виробництва, зростання багатства суспільства і його членів зумовлюють збільшення заощаджень і нагромаджень, які використовуються для поліпшення добробуту і подальшого розвитку виробництва.

Диференціація трудових доходів втратила економічний зміст, оскільки базується на рівні, який не забезпечує реалізацію навіть відтворювальної функції. З іншого боку, наростає диференціація на нетрудовій основі, яка часто не вписується у правове поле. Прослідковується тенденція до пояснення функціонування середніх і багатих верств на основі володіння (привласнення) засобів виробництва, а не реалізації власності у формі доходів, як це прийнято у світі.

Збільшення реального продукту і доходу можна одержати за допомогою залучення більшого обсягу виробничих ресурсів, або продуктивнішим їх використанням. Величина реального ВВП визначається як добуток трудових витрат на продуктивність праці, а величина трудових витрат залежить від чисельності зайнятих та середньої тривалості робочого тижня. Враховуючи це, кількість зайнятих залежить від загальної чисельності населення у працездатному віці та частки в ньому того населення, яке бере активну участь у суспільному виробництві. Середня тривалість робочого тижня в кожній країні визначається чинними законами про працю, колективними договорами, структурними особливостями економіки тощо. Продуктивність праці перебуває під впливом різних факторів, серед них виділяють технічний прогрес, фондооснащеність, якість робочої сили [12, c. 38-39].

Для пом’якшення гостроти виявлених проблем необхідно:

1). Доповнити практику регулювання оплати праці шляхом підвищення мінімальної заробітної плати; реформуванням заробітної плати у напрямі переходу від визначення ціни праці як вартості засобів для особистого споживання працівника до визначення реальної ціни робочої сили як вартості засобів, необхідних для повноцінного розширеного відтворення працюючої людини і членів її сім’ї;

2).  Перейти на модель економіки з високою вартістю робочої сили;

3). Розширити можливості отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів;

4).  Виправити допущені викривлення в оплаті праці за видами економічної діяльності.

Розділ 3. Перспективи вдосконалення розподілу доходів населення в Україні

3.1. Економічні перспективи державного регулювання рівня життя в Україні

Постає проблема здійснення конкретних заходів щодо підвищення ролі держави в регулюванні диференціації грошових доходів населення.

По-перше, необхідно встановити мінімальну заробітну плату на рівні, не нижчому за прожитковий мінімум, з урахуванням реального економічного зростання, збереження міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці, передбачених галузевими угодами й колективними договорами підприємств. По-друге, з метою зменшення податкового тиску на доходи малозабезпечених верств працюючого населення та підвищення їх доходів доцільно застосовувати прогресивну шкалу оподаткування доходів фізичних осіб. По-третє, підвищення ефективності діючої системи трансфертних платежів можливо досягнути шляхом підвищення адресності соціальних виплат. Паралельно з реформуванням системи соціальних виплат та пільг, необхідно створювати умови для продуктивної зайнятості, що стане джерелом підвищення заробітної плати та доходів населення, економічного зростання, зменшення бідності та диференціації грошових доходів.

У позабюджетній сфері регулювання оплати праці та її диференціація відбувається шляхом реалізації соціального діалогу, що передбачає погодження дій уряду, роботодавців та найманих працівників. На сучасному етапі система соціального діалогу в Україні потребує удосконалення з метою подолання формалізму під час укладення угод і договорів, наповнення їх конкретним змістом відповідно до існуючих соціально-трудових відносин, створення надійних правових механізмів захисту інтересів найманих працівників.

Рис. 3.1. Структурна схема регулювання доходів населення

Зростання рівня оплати праці та підвищення частки заробітної плати у виробленому продукті можна забезпечити на основі підвищення ефективності виробництва. Підвищення продуктивності праці на підприємствах недержавного сектору можливе шляхом визначення в колективному договорі показників приросту заробітної плати на кожний відсоток зростання продуктивності праці чи обсягу виробленої продукції. Підвищення оплати праці можна досягнути за допомогою законодавчо оформленої системи гарантованої участі працюючих у розподілі доходів підприємств чи перерахування надприбутку підприємств у бюджет за допомогою рентних (акцизних) платежів і податку на майно з урахуванням рентабельності. Це надасть можливість державі розширити податкову базу, зменшити кількість громадян, що потребують соціального захисту, збільшити відрахування до пенсійного фонду. Крім того, підвищиться споживчий попит населення, що є рушійною силою ринку. У кінцевому результаті з’являться можливості економічного зростання та формування потужного середнього класу [3, c. 27-28].

Соціальними наслідками глибокого розшарування суспільства в Україні є ще більша поляризація суспільства, посилення економічної незахищеності, підрив демократичних принципів, маргіналізація суспільства, а також зростання насильства й порушення соціальної рівноваги. Існування таких проблем вимагає посиленого втручання держави в регулювання диференціації грошових доходів населення України та вдосконалення діючого механізму її регулювання.

Механізм регулювання диференціації грошових доходів населення є цілісною системою доцільно спрямованих заходів впливу на процес розподілу та перерозподілу доходів населення у вигляді методів, інструментів та важелів, здійснюваних з метою згладжування надмірної диференціації та підвищення рівня життя населення. Організаційна будова механізму регулювання диференціації доходів населення має мати трьохрівневу структуру. На першому рівні діють методи регулювання (економічні, правові, погоджувальні та адміністративні), які виступають як способи впливу держави на розподіл і перерозподіл грошових доходів. Другий рівень — це інструменти механізму регулювання диференціації доходів, які є засобами, що застосовуються для виконання завдань, передбачених політикою розподілу й перерозподілу доходів. Третій структурний елемент — важелі, які діють у межах інструменту, вони випливають з нього та конкретизують його функціонування у механізмі регулювання диференціації доходів населення (розмір мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму, неоподаткованого мінімуму, ставка податку з доходів фізичних осіб, тарифні коефіцієнти, розміри соціальних виплат і пільг, норми та нормативи споживчих бюджетів, робочого часу тощо).

Перешкоди на шляху соціально-економічного розвитку зумовлені наслідками зазначених диспропорцій нині діючої в Україні моделі оплати праці. Це полягає, зокрема, в наступному:

а)       надмірна диференціація в доходах громадян призводить до посиленого відтворення соціальної нерівності, розшарування та соціального напруження, зрештою — перманентної політичної напруженості;

б)       високий рівень нерівності в суспільстві обумовлює високий рівень бідності, який, в свою чергу, призводить до маргіналізації суспільства і соціальної девіації;

в) стабільне збереження загального низького життєвого рівня через заниження заробітної плати збільшує потребу в соціально-економічних витратах держави, відволікаючи потенційні ресурси розвитку [4, c. 87-88].

3.2. Шляхи зменшення диференціації доходів населення та перспективи забезпечення їх рівності в Україні

Нагальні завдання розрахунків і планування життєвого рівня виходять із загальних макроекономічних показників (показники системи національних рахунків: ВВП, фонд оплати праці, кінцеве споживання товарів та послуг) і обмежуються розглядом мінімальних і середніх величин. Однак, очевидно, що оперувати тільки середніми числами і загальними сумами у такій галузі, як рівень життя, не можна. Необхідний диференційований підхід для того, щоб встановити вплив запланованих заходів із підвищення оплати праці, на становище домогосподарств, що розподіляються за критерієм середньодушового доходу. Отже, проблема рівня життя має розглядатися як проблема співвідношень, у яких вся заробітна плата розподіляється між працівниками або сім’ями.

Розподіл заробітної плати і розподіл доходів за своїми параметрами не збігаються, однак, між ними є тісний і закономірний зв’язок. Отже, в окремих випадках побудувати гіпотезу розподілу сімей за економічними групами можливо, відштовхуючись від очікуваного розподілу працівників за заробітною платою.

Розробка моделей розподілу за заробітною платою, а також за доходами викликає значний практичний інтерес. Оцінка поточного і розрахунки очікуваного розподілу заробітної плати за економічними групами домогосподарств — це один із головних чинників регулювання трудових відносин і рівня життя в умовах ринку. Аналіз різних варіантів заходів, що проводяться державою, підприємствами й організаціями для підвищення мінімальної, середньої заробітної плати або тарифних ставок і посадових окладів, і розрахунки необхідних для цього коштів із врахуванням вирівнювання доходів і зменшення надмірної майнової диференціації громадян, має стати одним із головних у переліку проблем державного регулювання соціальною сферою [5, c. 44-45].

В Україні протягом десяти останніх років спостерігалося зростання майнового розшарування населення за рівнем грошових доходів. З 1990 р., за офіційними даними, воно зросла більше, ніж у 2 рази. Фактично рівень диференціації сягає значно більшої величини.

Недосконалою є структура розподілу працівників за розміром нарахованої заробітної плати. В цілому за галузями економіки частка працівників із низькими доходами коливається у межах 7-13%, із середніми — 8-10%, високими — 3,0-3,5. Ці показники значно відхиляються від показників оптимальної структури розподілу, яка передбачає такі пропорції: для верхніх (низько дохідних груп працівників) — 5-6%, середніх — 14-20% і нижчих (високодохідних груп) — 0,8-0,2.

Проектні орієнтири зростання заробітної плати встановлюються без належної уваги до вирішення проблеми розподілу доходів і зменшення рівня диференціації. Така позиція дезорієнтує роботу щодо постановки конкретних завдань; протистоїть державним цілям створення середнього класу. З огляду на такий стан речей проблема моделювання розподільчих відносин виходить за межі суто теоретичних досліджень і набуває важливого значення в практиці регулювання соціальних процесів.

Розмаїття можливих шляхів моделювання не має торкатися принципового трактування сутності об’єкта, що моделюється. Правильного результату можна досягнути лише за умови надійних теоретичних посилок. Моделювання розподільчих процесів має своїм призначенням розрахунки існуючої й очікуваної диференціації доходів.

Тому основу моделі становить метод розрахунків на перспективу. Створення такої моделі передбачає, по-перше, визначення математичної функції (моделі), по-друге, надходження параметрів розподілу на перспективний період. Це потребує, передовсім, економічного вирішення і знання закономірностей динаміки відповідних показників. Отже, до сутності моделі входять як математична схема, так і обґрунтування конкретної сфери її використання. Як наслідок виникає кілька окремих моделей, що призначаються для короткострокових і довгострокових прогнозів — розрахунків очікуваного розподілу заробітної плати і доходів; прогнозів доходів окремих соціальних груп населення; народногосподарських і галузевих розрахунків. Кожна з цих моделей має свою специфіку і потребує відповідної інформації. Проте у всіх випадках потрібно застосовувати однакову математичну функцію (модель) [1, c. 140-141].

Результати досліджень свідчать, що використання логарифмічно-нормальної функції дає найбільш достовірні результати. Логарифмічно-нормальна модель при описанні розподільчих відносин належить до класу апроксимуючих моделей, заснованих на законах розподілу ймовірностей. Вибір апроксимуючої функції не означає, що вона може бути адекватно правильно використана у прогнозах і розрахунках. Для останнього потрібно створити надійний апарат прогнозів.

Мінімум і середня заробітна плата обумовлюють предмет прогнозування — розмір диференціації. Через це необхідно:

• визначити загальну (основну) економіко-математичну модель розподілу заробітної плати як лог-нормальну функцію і модифікувати її відповідно до сфери дослідження;
• адаптувати логнормальну модель до конкретної економічної ситуації і розробити відповідний апарат прогнозування;
• визначити й упорядкувати вихідну інформацію;
• здійснити самоперевірку прогнозування на основі ретроспективних розрахунків.

Таким чином, можна зробити стислий рефрен проблематики формування і прогнозування доходів громадян[4, c. 2-3].

Вирішенню пріоритетних завдань політики держа­ви із регулювання розподільчих відносин і підвищен­ня добробуту населення сприятимуть науково обґрунтовані прогнозні розрахунки заробітної плати і до­ходів громадян. З цією метою природно враховувати результати аналізу й прогнозування за двома видами моделей: імітуючих і апроксимуючих.

Перша модель орієнтована на дослідження рівня заробітної плати у структурі ВВП і належить до класу імітуючих. Друга, змістом якої є моделювання розпо­ділу доходів і заробітної плати, має характер апрокси­муючої моделі.

Прогноз розподілу і розробка конкретних заходів на майбутнє, очевидно, пов’язані з аналітичним поєд­нанням результатів дослідження за обома напрямами. Тому, на наш погляд, сферою державних інтересів має стати послідовне проведення наукових досліджень як за імітуючою, так і апроксимуючою моделями. Це дасть змогу системно й комплексно підійти до прак­тичної розробки питань життєвого рівня.

Виконання дослідження сприятиме реалізації Кон­цепції подальшого реформування оплати праці в Ук­раїні, Концепції державної регіональної політики, по­літики щодо грошових доходів населення[25, c. 199].

Висновки

У період трансформації економічної системи та переходу до ринкових умов господарювання в усіх сферах суспільного життя відбуваються радикальні перетворення. Елементи соціальних гарантій, що діяли у командно – адміністративній економіці, виявилися несумісними з ринковими механізмами, які передбачають право вибору для кожного індивіда щодо одержання та розподілу власних доходів. Досвід реформування суспільних відносин у постсоціалістичних країнах підтверджує неминучість кризових явищ в економіці, масштаби та глибина впливу яких на стан добробуту населення залежать від дієвості механізмів підтримки його доходів.

Формування доходів є однією з найбільш гострих соціально-економічних проблем, оскільки їх розміри характеризують рівень добробуту, можливість задоволення матеріальних та духовних потреб і подальший розвиток індивіда. Дохід як економічна категорія належить до числа найскладніших і являє собою сукупність грошових та натуральних надходжень громадян в результаті розподілу та перерозподілу створених у суспільстві благ для підтримки фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану індивіда. Таке визначення, на відміну від існуючих, охоплює первинну та вторинну їх складову.

На формування доходів індивіда впливають чинники двох рівнів: загальнодержавного та особистісного. До чинників першого рівня ми відносимо: державну соціальну політику; ступінь розвинутості підприємницької діяльності; фіскальну політику; рівень зайнятості населення. Чинники другого рівня – це професійні та організаторські здібності особи; здатність до навчання те перенавчання; ступінь авантюризму тощо. Аналіз взаємозв’язку доходів працівників і результативності виробництва дозволив нам виявити чотири групи факторів, які впливають на формування доходів від трудової діяльності: фактори, що залежать від працівника; фактори, пов’язані з підприємством; фактори, пов’язані з станом економіки; соціальні фактори.

Ситуація у сфері формування доходів населення є напруженою з наступних причин: падіння рівня реальних доходів; зниження частки заробітної плати у грошових доходах населення; незбалансованість попиту та пропозиції робочої сили на ринку праці; значний розрив між розмірами загальнодержавної та регіональної середньомісячних заробітних плат; наявність заборгованості з виплат працівникам народного господарства; значна диференціація заробітної плати по областях, районах, сферах зайнятості; високий рівень прихованого безробіття; відсутність ефективних механізмів державної підтримки малого бізнесу та самозайнятості; нестабільність і недосконалість законодавства, що регламентує розвиток підприємництва; невирішеність питання фінансового забезпечення прийнятих у сфері соціального захисту населення законодавчих актів; поширення регулюючої ролі центрів зайнятості лише на фіксовану частину ринку праці тощо.

Список використаної літератури

1. Бова А. Динаміка уявлень населення України про суб’єктивно-нормальний дохід // Соціологія : теорія, методи, маркетинг. — 2009. — № 4 . — С. 138-144
2. Бова А. Уявлення про суб’єктивно-нормальні доходи населення України і Росії // Соціальна психологія. — 2009. — № 4. — С. 113-120
3. Вітер В. Прожитковий мінімум у системі вимірів рівня життя населення України // Україна: аспекти праці. — 2010. — № 1. — С. 26-36
4. Гвелесіані А. Вплив соціально-економічного розвитку на рівень диференціації доходів населення України // Економіка України. — 2010. — № 1. — С. 82-89
5. Гордієнко Л. Методика регулювання доходів населення по регіонах // Україна: аспекти праці. — 2010. — № 5. — С. 43-49
6. Делас У. Самозайнятість як джерело доходів населення // Економіст. — 2007. — № 3. — С. 22-25
7. Доманчук Д. Формування доходів населення в південно-західних регіонах України // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 5.- Ст.32-36
8. Доходи населення і ринок праці [Текст] // Праця і зарплата. — 2006. — № 24. — С. 2-3
9. Жуковська А.Ю. Соціальні стандарти у сфері доходів населення та проблематика їх запровадження в Україні / А. Ю. Жуковська // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 11. — С. 181-189
10. Іванкевич В. Легалізація доходів населення: проблеми і перспективи // Праця і зарплата. — 2005. — № 13. — С. 4-5
11. Кваснікова Г. С. Доходи населення та економічний стан держави // Економіка АПК. — 2005. — № 1.- С.116-121.
12. Крищенко К. Формування доходів населення в умовах економічного зростання // Україна: аспекти праці. — 2006. — № 8. — С. 38-44
13. Лібанова Е. Гендерна диференціація доходів населення України // Політика і час. — 2007. — № 3. — С. 36-40
14. Лупенко Ю. О. Сучасні тенденції доходів сільського населення // Фінанси України. — 2006. — № 5.- С.32-38
15. Мазурок П. Державні заходи щодо регулювання диференціації доходів населення і зниження бідності // Україна: аспекти праці. — 2004. — № 6. — С. 21-25.
16. Мазурок П. Соціально-економічний механізм інституціональних перетворень у регулюванні доходів і його вплив на рівень якості життя населення України // Банківська справа. — 2004. — № 5-6. — С. 56-67
17. Маліков А.В. Особливості прогнозування розподілу населення України за доходами // Статистика України. — 2005. — № 4. — С. 43-47
18. Мамонова Г.В. Гендерні особливості диференціації доходів населення та перспективи забезпечення їх рівності в Україні // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 9. — С. 174-179
19. Новиков В. Формування і прогнозування доходів населення [Текст] / В. Новиков // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 3. —  С. 26-28
20. Новіков В. Актуальні питання структурного аналізу і прогнозування доходів населення // Економіка України. — 2005. — № 7. — С. 74-82
21. Новіков В. Проблеми реалізації державної політики регулювання доходів населення // Економіка України. — 2002. — № 9. — С. 66-71
22. Онищенко Т. Підвищення мінімальної заробітної плати та індексація грошових доходів населення // Податки та бухгалтерський облік. — 2004. — 1 квітня. — С. 37-41
23. Папієв М. Соціальна політика та її вплив на доходи і рівень життя населення // Україна: аспекти праці. — 2004. — № 7. — С. 3 — 9
24. Підлужна Н. Індекси для проведення індексації грошових доходів населення // Праця і зарплата. — 2009. — № 33. — С. 13
25. Скібіна С.О. Динаміка, тенденції й системність формування доходів домашніх господарств в умовах трансформації економіки в Україні / С. О. Скібіна // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 11. — С. 190-199
26. Холод Н. Світовий досвід застосування мінімальної заробітної плати для регулювання доходів населення // Україна: аспекти праці. — 2008. — № 7. — С. 46-51
27. Швабій К.І. Довгострокова тенденція розподілу доходів населення в Україні // Фінанси України. — 2010. — № 1.- С.77-86
28. Яценко Л. Аналіз доходів населення в контексті наближення до європейських стандартів // Україна — НАТО. — 2008. — № 3. —  С. 58-71