Із набуттям незалежності України у зв’язку зі зміною традиційної парадигми праворозуміння, реалізацією курсу на побудову правової, соціальної, демократичної держави актуалізується необхідність дослідження факторів, що впливають на формування права та його реалізацію, сприяють розвитку правової системи, утвердженню ідей демократії, верховенства права, пріоритетності й непорушності прав і свобод людини. Якщо судовий прецедент, судова практика, правосвідомість, правова культура отримали належне наукове опрацювання, то феномен правової доктрини є одним із найменш досліджених у вітчизняній юридичній науці. Дотепер не вироблено загальновизнаного підходу до визначення поняття «правова доктрина».

Розгляд догми права як компоненту правового життя вимагає встановлення її місця у правовій реальності, а отже – демонстрацію її ознак, специфічних структур, через які вона втілюється у життя, трансформуючись з елементів правосвідомості у правових актах, правовідносинах, правових ситуаціях. Однією з найбільш знакових таких структур є правова (частіше її називають юридичною) діяльність[1].

У юриспруденції прийнято говорити про те, що практикуючі юристи й вчені правознавці мають справу з “догмою права”. У поняттях “догма права”, “догматична юриспруденція” виражений специфічний предмет юридичних знань, особливий сектор соціальної дійсності — юридичні норми, закони, прецеденти, правові звичаї, відособлені відповідно до потреб юридичної практики в якості основи вирішення юридичних справ.

Догма права (від грецьк. — думка, вчення) — положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру[2]. Основні концепції догми права були закладені Дж. Остіном (Великобританія), Меркелем, Берлінгом і Зомло (Німеччина), для яких визначальним об’єктом вивчення виступали правові норми. Правова норма, на їх погляд, є засобом регулювання, яке односторонньо впливає на суб’єктів засобами примусу[3].

Догма права — правова цінність, що втілює властивості права, основа юридичного навчання і юридичної практики, виражена в правових нормах, правових актах, правових відносинах[4].

В.С. Нерсесянц визначає догму права як загальноприйняті в юриспруденції (правовій доктрині чи юридичній школі) вихідні основні положення про позитивне право, його встановленні і дії[5].

Вислів “догма права” у правовій сфері означає те, що об’єктивне (позитивне) право, що існує в даному суспільстві, у кожен даний момент, — це “те, що є” — суворо визначена “даність” і “незмінність”. Причому, вираження „догма права” позбавлено звичних для багатьох людей негативних відтінків: це цілком нормальний, „добропорядний” і навіть професійно престижний, знаковий у юридичній області термін, що характеризує образ права як об’єктивної реальності.

Правова доктрина має похідний характер щодо юридичної науки. Остання виступає для доктрини в ролі своєрідного життєдайного джерела, основи, витоку. Правова доктрина, доктринальні положення створюються, як правило, в результаті проведення фундаментальних наукових досліджень, що пов’язані з глибоким та всебічним аналізом сутності правових явищ та процесів, з’ясуванням закономірностей їх виникнення та розвитку. І. В. Спасибо-Фатєєва слушно зауважує, що формування доктрини має витоки в науці, яка повинна опрацьовувати проблемні аспекти застосування законодавства, у тому числі внаслідок узагальнення практики, та надавати відповідні рекомендації, а судді, враховуючи авторитет наукових пропозицій та шкіл, мають їх використовувати[6].

Важливо зазначити, що доктринальні положення завдяки їх обґрунтованості й науковій істинності використовуються правозастосовними органами не як юридична база для ухвалення судових рішень, а виключно як засіб їх додаткової аргументації.

Правова традиція (або традиція у праві) є однією з найбільш складних для розуміння юридичних категорій. Попри значну поширеність у літературі уявлення про змістовне наповнення правової традиції, форми її прояву, співвідношення з іншими правовими явищами залишається, на наш погляд, досить фрагментарним[7].

Правова традиція як специфіка існування правової системи чи окремих її елементів не є також правовою пам’яттю. А. Ассман вказує, що пам’ять «звернена в минуле, вона йде забутими слідами й реконструює свідчення, важливі для сучасності». Зв’язок традиції з пам’яттю не викликає заперечень, однак їх ототожнення виглядає не зовсім коректним[8].

По-перше, зверненість у минуле сама по собі не становить традицію. Вона є швидше однією з передумов, чому розвиток людини або будь-яких людських (соціальних) інститутів є історичним, а на більш конкретному рівні таким, що пронизується традиціями. Через пам’ятання минулого досягається ситуація, коли воно (минуле) творить сьогодення.

По-друге, очевидно дуже важко (і чи можливо взагалі?) виокремити саме правову пам’ять суспільства чи індивіда.

Таким чином, правова діяльність як особлива сфера правової реальності, її конститувна основа, пронизана догмою права як на рівні догматичної методології законотворчої діяльності, право інтерпретації та правозастосування, але й виходить на рівень юридичної освіти як особливого статусного компоненту правової системи.

[1] Сидоренко О. М. Догма права у контексті юридичної діяльності / О. М. Сидоренко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. — 2014. — Вип. 7. — С. 55

[2] Сидоренко О. М. Догма права у контексті юридичної діяльності / О. М. Сидоренко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету : зб. наук. пр. – Серія : Юриспруденція. – Одеса, 2014. – Вип. 7. – С. 56

[3] Юридична енциклопедія. В 6-ти томах. / Ред.кол.: Ю.С.Шемшученко (голова) та ін. — К.: Укр.екцикл., 1998. — Т. 2. — С. 231.

[4] Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Монографія. — Одеса: Юридична література, 2001. — С. 150

[5] Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: НОРМА, 2000. — С. 382.

[6] Спасибо-Фатєєва І. В. Доктринальне тлумачення / І. В. Спасибо-Фатєєва // Вісн. Акад. прав. наук України. — 2005. — №1 (40). — С. 14

[7] Оборотов Ю. М. Традиції і новації у правовому розвитку : монографія / Ю. М. Оборотов. – О. : Юрид. літ., 2001. – С. 61.

[8] Ассман А. Простори спогаду. Форми трансформації культурної пам’яті / А. Ассман ; пер. з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. – К. : Ніка-Центр, 2012. –С. 55