Діяльність щодо соціального захисту населення є обов’язковою складовою будь- якої сучасної держави. У загальному соціа­льно-захисна діяльність охоплює сферу матеріального забезпечення і надання соціальних послуг непрацездатним особам.

В етимологічному розумінні со­ціальне забезпечення означає надання достатніх матеріальних засобів для життя будь-кому з боку суспільства. У більш сучасних роботах соціальне забезпечення розглядається як система матеріального забезпечення та обслуговування громадян за віком, у разі хвороби, інвалідності, у разі безробіття, у випадку втрати годувальника, виховання дітей та в інших встановлених законодавством випадках; сукупність сус­пільних відносин, що складаються між громадянами з одного боку і органами держави — з іншого, з приводу надання громадянам за рахунок спеціальних фон­дів, бюджетних коштів медичної допомоги, пенсій та інших видів забезпечення при настанні життєвих обставин, які призвели до втрати або зниження доходів, підви­щення витрат, малозабезпеченість, бід­ність.

Основною проблематикою даної статті є визначення основних напрямків державної політики соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування, на основі різних норма­тивно-правових актів, що затверджені державною.

Метою нашого дослідження є аналіз поняття соціального захисту взагалі та особливості соціального захисту дітей-сиріт зокрема, шляхом аналізу робіт вітчизняних та закордонних науковців. Також одним із завдань є аналіз законів та підзаконних актів, які регулюють соціальний захист дітей, позбавлених батьківської опіки та шляхи здійснення даного захисту.

В сучасній науці існує багато визначень поняття „соціальний захист”. Різноманітні вітчизняні науковці переймалися цим питанням. У перші роки радянської влади проблеми соціального забезпечення досліджували B.C.Андрєєва, М.О.Буянова, В.Дурденевський, Л.Забєлін, М.Л.Захаров, Р.І.Іванова, О.Є.Мачульська, М.Семашко, Б.І.Сташківа, Е.Г.Тучкова та ін.

Зокрема, за висновком Л.Забєліна, соціальне забезпечення — це частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового стано­вища пролетаріату при настанні тих небе­зпек, які йому загрожують.

На думку Б.І.Сташківа, соціальне забезпечення — це ті види і форми матері­ального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи дого­вором, зі спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування [1]. Слід зазначити, що таке визначення є неточним, оскільки соціальні виплати і соціальні послуги, які надаються у рамках соціального страху­вання, здійснюються без урахування потре­би людини. Така ознака, як малозабезпе- ченість, є підставою лише для надання соціальної допомоги. Крім того, соціальні виплати здійснюються не лише через спеціально створювані фонди, а й безпосе­редньо за рахунок державного бюджету.

Е.Г.Тучкова, розглядаючи категорію соціального забезпечення, визначає її як один зі способів розподілу частини вало­вого внутрішнього продукту шляхом нада­ння громадянам матеріальних благ у цілях вирівнювання їхніх особистих доходів у випадках настання соціальних ризиків за рахунок цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, що суворо нормуються суспільством, державою, для підтримки їх повноцінного соціального статусу [2].

У другій половині XX ст. поряд з поняттям «соціальне забезпечення» вво­диться поняття «соціальний захист», яке дедалі ширше стало застосовуватися в міжнародних правових актах і зарубіжній юридичній практиці.

У Хартії Співтовариства про основні соціальні права працівників (Європейський Союз, 1989 р.) у статті 10 право на со­ціальний захист сформульовано так: «Кож­ний працівник Європейського Співтова­риства має право на адекватний соціаль­ний захист і незалежно від статусу і розміру підприємства, на якому працює, користу­ватися адекватним рівнем допомоги з соціального забезпечення. Особи, які не мають можливості увійти або повторно увійти до ринку праці та не мають засобів до існування, повинні мати можливість отримувати достатні кошти і соціальну допомогу з урахуванням особливостей їх­ньої конкретної ситуації[3].»

Термін «соціальний захист» вжива­ється у Конституції України (ст. 46 та ін.) [4, 12-13], у національному законодавстві, науковій та публіцистичній літературі, у зарубіжній юридичній практиці. Цей термін по-різному трактується у законодавчих актах. У науковій літературі неодноразово робилися спроби дослідити цей феномен соціального і політичного буття і досягти спільного розуміння.

Не зважаючи на те, що загально­визнаного поняття соціального захисту нау­кою і практикою не вироблено, все ж найчастіше соціальний захист розгляда­ється як більш широке за значенням та змістом соціальне явище, ніж соціальне забезпечення. Разом з тим аналіз показує, що полісемічний характер терміна «соціа­льний захист» дає змогу застосову-вати його в широкому, вузькому, спеціальному і додатковому значеннях.

У широкому розумінні соціальний захист становить зміст соціальної функції держави і є системою економічних, юриди­чних, організаційних заходів щодо забезпе­чення основних соціальних прав людини і громадянина в державі. У такому разі йдеться про всі заходи держави, спрямо­вані на забезпечення її соціальної функції. У цьому аспекті елементи соціального захисту притаманні різним сферам суспіль­них відносин, у яких реалізуються соціальні права громадян, — сферам застосування праці, соціального страхування, соціальної допомоги, охорони здоров’я, освіти, житло­вої політики.

На думку московського вченого О.Є. Мачульської, у широкому сенсі під соціаль­ним захистом розуміють діяльність держа­ви, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної осо­бистості, виявлення і нейтралізацію нега­тивних факторів, які впливають на особистість, створення умов для само­визначення й утвердження в житті.

У вузькому сенсі розуміння соціа­льного захисту становить власне соціаль­но-захисну діяльність держави щодо убез­печення населення від негативних наслідків соціальних ризиків [5].

Зокрема в літературі система соціа­льного захисту населення визнається системою більш високого порядку, що включає як складову систему соціального забезпечення, а державне соціальне за­безпечення розглядається як гарантія соціального захисту населення.

У будь-якій країні завжди є найвразливіші соціальні групи, які потре­бують підвищеної уваги з боку суспільства та держави. Практика розвинених країн свідчить, що захист соціально вразливого населення повинен бути пріоритетним напрямком соціальної політики держави.

Соціально вразливі верстви насе­лення — це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя.

До соціально-вразливих категорій населення, що потребують першочергової допомоги з боку держави, відносяться: пенсіонери, інваліди, сім’ї з дітьми, діти- сиріти, молодь, безробітні, постраждалі від Чорнобильської катастрофи, малозабезпе­чене населення, маргіналізовані верстви населення (бездомні, залежні від алкоголю, наркотиків, правопорушники) та ін.

Соціальний захист та допомога населенню повинні бути диференційовані в залежності від рівня доходу, міри пра­цездатності, а в окремих випадках — за принципом зайнятості в суспільному виробництві.

Як уже було зазначено, однією із найвразливіших верств населення нашої держави є діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Оскільки кризові явища, які впродовж останніх років пережи­ває Україна, особливо негативно вплива­ють на функціонування сім’ї як окремої соціально-виховної інституції. Підтвердже­нням цього деструктивного впливу є, насамперед, демографічні показники: загальне зниження народжуваності, збіль­шення розлучень і неповних сімей. Помітною тенденцією останніх років є відокремлення сім’ї від батьківства. Що проявляється в значному збільшенні неповних сімей та ухилянні подружньої пари від виконання батьківських обов’язків стосовно народженої ними дитини. Все це стало причиною того, що протягом останнього десятиріччя в Україні спосте­рігається катастрофічне збільшення дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківсь-кого піклування. Із 103 тисяч дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків, лише близько 7% дітей — біологічні сироти. Решта — це діти, які стали сиротами при живих батьках, у результаті рішення суду про позбавлення батьків батьківських прав, або батьки яких пере­бувають у місцях позбавлення волі. Що­річно майже 900 новонароджених стають соціальними сиротами в перші дні життя через відмову від них матерів ще в пологових будинках.

Опіку про дітей, які залишились без батьківського піклування, бере на себе держава (Конституція України, стаття 52). Безпосереднє ведення справ із влашту­вання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на органи опіки та піклування державної адміністрації. Державна система опіки над такими дітьми передбачає утримування їх від народження до повноліття [6, 27-28].

Основними засадами державної по­літики щодо соціального захисту дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування є:

• створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім’ї;
• сприяння усиновленню дітей, створення системи заохочення й підтримки усиновлювачів;
• захист житлових, майнових та інших прав та інтересів таких дітей;
• створення належних умов для їхнього фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовка дітей до самостійного життя;
• забезпечення права на здоровий розвиток;
• забезпечення соціально-правових гарантій;

• створення умов для надання психологічної, медичної та педагогічної допомоги;
• формування системи соціальної адаптації;
• належне матеріально-технічне забезпечення незалежно від форм влашту­вання і утримування таких дітей, сприяння в наданні реальної допомоги і підтримки підприємствами, установами та організа­ціями різних форм власності, банківськими установами, культурно-освітніми, громадсь­кими, спортивними та іншими організа­ціями;
• забезпечення пріоритету форм виховання [7].

Визнаючи важливість і необхідність соціального захисту дітей, які опинились без батьківської опіки, держава нама­гається створити якнайкращі умови для їх повноцінного розвитку. Звичайно першим кроком на шляху до розвитку і оптимізації системи державного захисту дітей-сиріт є створення законодавчої бази, яка могла б регулювати діяльність всієї системи державних та недержавних органів, що здійснюють такий захист.

Першим ключовим документом у сфері політики щодо дітей-сиріт стала Постанова КМУ № 226 від 5 квітня 1994 „Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавле­них батьківського піклування”. Вона зобо­в’язувала центральні органи виконавчої влади (після 1999 року: МОЗ, МОН, Мінпраці) упорядкувати мережу навчально- виховних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування. Мережа включає 36 загальноосвітніх шкіл-інтернатів, 11 спеціальних шкіл-інтернатів для розумово відсталих дітей, 37 дитячих будинків, 42 будинки дитини. Передбачалося, що ці заклади повинні бути захищені від перепро- філювання та приватизації. Встановленні вимоги до персоналу цих закладів (сердеч­ність, доброта, відповідальність).

Запроваджується система дитячих будинків сімейного типу. Встановлюються вимоги до вихователів у таких закладах. Закладено основи соціального захисту дітей-сиріт. Передбачається забезпечення освітою, житлом, робочими місцями, пільговими кредитами тощо. Повинні заохо­чуватися підприємства, які надають підтримку навчальним закладам. Місцеві органи державної влади зобов’язуються надавати матеріально-технічну допомогу таким закладам. Органи державної влади повинні щорічно забезпечувати санаторно- курортне лікування дітей-сиріт. їм також гарантується безоплатне лікування та забезпечення медикаментами, навчання, проїзд тощо. Додатково, для студентів передбачено повне державне утримання та надання грошової допомоги при вступі у розмірі 2,5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Під час навчання щорічно надається допомога у розмірі 8 неоподатковуваних мінімумів. При праце­влаштуванні надається допомога не менше 40 неоподаткованих мінімумів та мате­ріальне забезпечення. Гарантується соціа­льне страхування за рахунок держбюджету [8].

Важливим рубежем у формуванні політики щодо дітей-сиріт став Указ Президента № 1153 від 17 жовтня 1997 року «Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків». Указом закріплювався комплекс організа­ційних та правових заходів покращення становища дітей сиріт протягом 1997 — 1998 рр. Передбачалося створення банку даних дітей-сиріт, системи інформації про сім’ї потенційних усиновителів та опікунів. Загалом, передбачалося поширювати різні форми родинного виховання дітей-сиріт з особливою увагою до створення прийомних та патронажних сімей. При дитячих будин­ках необхідно було створювати опікунські ради. Окремі заходи передбачалися для професійної орієнтації та підготовки дітей- сиріт, окреме бронювання робочих місць, залучення до оплачуваних громадських робіт. У сфері правового забезпечення передбачалася розробка Закону України «Про охорону дитинства», нових Правил опіки та піклування, Положення про прийомні сім’ї (виконано в квітні 2002) [9].

Статтею 25 Закону України «Про охорону дитинства» визначаються умови соціального захисту дітей-сиріт. Гарантує­ться право на житло, якщо дитину переда­но до навчально-виховного закладу. Жит­ло, з якого вибули діти, позбавлені піклува­ння може передаватися в оренду на час їх перебування у навчально-виховних закла­дах. У разі відсутності житла, вони мають право на першочергове його отримання. Держава гарантує надання матеріальної допомоги дітям-сиротам, які перебувають під опікою, в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях. Держава гарантує працевлаштування дітей-сиріт після закінчення навчання [10].

Постанова КМУ від 26.04.2002 № 564 «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу» визначає порядок влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування у дитячі будинки сімейного типу. Визначається, що дитячий будинок сімейного типу передбачає вихова­ння сім’єю чи окремою особою від 5 до 10 дітей на платній основі. На підставі прийня­ття рішення районних адміністрацій чи міс­цевих виконавчих комітетів про створення такого дитячого будинку, надається необ­хідне житлове приміщення, яке використо­вується як службове. Пенсії та соціальні ви­плати дітей-сиріт можуть використовува­тися тільки для придбання навчально- виховного обладнання та лікування важких хвороб дітей. Контроль за дотриманням прав дітей у дитячих будинках сімейного типу здійснюють районні управління у справах сім’ї та молоді.

Фінансування дитячих будинків сімейного типу здійснюється із районних бюджетів та бюджетів міст обласного та республіканського значення. Відповідно до норм, встановлених Міносвіти, виділяються кошти на харчування, одяг, предмети гігіє­ни, іграшки, книжки тощо. Відшкодовується вартість житлово-комунальних послуг. За згодою сторін може надаватися земельна ділянка та транспортний засіб [11].

Сімейним кодексом визначено право та порядок усиновлення дітей, позбавлених піклування. Зокрема, передбачено облік дітей, які можуть бути усиновлені та усиновителів. Облік здійснюється за верти­каллю районних, обласних та центральних органів виконавчої влади. На центральному рівні діє Центр усиновлення дітей при Міністерстві освіти та науки. Передбачено нагляд органів опіки за дотриманням прав дитини після усиновлення до досягнення нею повноліття.

Крім того, Кодексом передбачено такі форми влаштування дітей, позбав­лених батьківського піклування, як опіка (для дітей до 14 років), піклування (від 14 до 18 років) та патронат. Функції опікуна можуть здійснювати дієздатні повнолітні особи та адміністрації дитячих та лікува­льних закладів. Дитина під опікою має право на проживання в сім’ї опікуна, на всебічний розвиток, на користування житлом, яке належало їй до встановлення опіки, на отримання житла. При цьому дитина не позбавляється прав на пенсії та інші соціальні виплати, пов’язані із втратою годувальника. Функції опіки опікун здійснює на безоплатній основі. Для дітей, які перебувають в дитячих закладах опіки, передбачається додаткове право на пільги при працевлаштуванні, встановлені спеціальним законом. Патронат здійсню­ється за плату на основі договору між орга­ном опіки та патронажним вихователем. Розмір плати встановлюється за домов­леністю сторін [12].

22 грудня 2003 року Міносвіти був розроблений проект Державної Програми розвитку національного усиновлення дітей на 2004 — 2014 роки. Програма спрямована на реалізацію основних положень Сімей­ного кодексу щодо усиновлення дітей та визначення засад державної політики підтримки усиновлення до 2014 року. Головним завданням програми є зменше­ння кількості дітей, які влаштовуються до інтернатів. Запропоновано таке обґрунту­вання проблеми.

13 січня 2005 року був прийнятий Закон України „Про забезпечення організа­ційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування”, який визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа. Також визначає завдання та функції органів опіки та піклу­вання щодо дітей-сиріт, в ньому форму­люється визначення соціального супроводу як одного з основних методів соціальної роботи з дітьми-сиротами, які перебувають під опікою, в прийомній сім’ї чи є усиновле­ними [7].

Постановою „Про затвердження Державної цільової соціальної програми реформування системи закладів для дітей- сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, яка була прийнята Кабінетом Міністрів України передбачається: здійсни­ти реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків­ського піклування (далі — заклади) в інте­ресах кожної дитини; приймати рішення стосовно влаштування кожної дитини в сім’ю громадян для усиновлення, під опіку та піклування, в прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу (далі — сім’я громадян) та до закладів на основі комплексної оцінки її потреб; забезпечити пріоритетність влаштування дитини в сім’ю громадян; влаштовувати дитину перших років життя до закладу, якщо з певних причин немає можливості влашту­вати її на виховання в сім’ю громадян; здійснювати переміщення дітей із закладу в заклад лише у тому разі, коли не існує можливостей для поліпшення їх стану в інший спосіб; забезпечити дотримання принципу родинного походження при влаштуванні дітей в сім’ї громадян і до закладів [13].

Це ще не всі нормативно-правові акти, які регулюють систему соціального захисту дітей-сиріт в Україні, і радує те, що їх перелік поступово збільшується. Але все- таки хочеться зазначити, що не зважаючи на досить значну кількість законів та інших актів, не завжди відбувається їх повне запровадження на практиці. Тому звісно система соціального захисту дітей, позбавлених батьківської опіки потребує свого покращення.

Основними шляхами оптимізації соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є:

• розробка нових механізмів пра­вового захисту дітей, у тому числі ство­рення інституту уповноваженого з прав дитини, інституту судових вихователів, посилення правової відповідальності ба­тьків, соціальних інституцій, посадових осіб за порушення прав дітей;
• проведення профілактичних за­ходів щодо попередження виходу дитини із сім’ї та заходів щодо запобігання безпри­тульності й бездоглядності серед дітей;
• реформування закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування, з метою якнайкращого забезпечення права дитини на розвиток;
• створення розгалуженої системи спеціалізованих служб підтримки сімей у кризових ситуаціях;
• розробка і впровадження мето­дики соціального супроводу випускників інтернатних закладів;
• посилення відповідальності по­садових осіб, опікунів та піклувальників з питань соціально-правового захисту дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
• удосконалення системи підго­товки, підвищення кваліфікації та перепід­готовки спеціалістів для роботи з дітьми- сиротами й дітьми, позбавленими батьків­ського піклування [6, 30].

Отже, можна сказати, що соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні на теоретичному та законодавчому рівнях за­безпечений досить ґрунтовно. Державною владою враховані майже всі аспекти для покращення життя знедолених дітей, для забезпечення їх повноцінного особистісного розвитку та повної соціалізації у суспі­льстві, набутті необхідних навичок для подальшого життя та створення сім’ї. Але на жаль, як і майже все в нашій країні більшість сказаного залишається лише на папері, адже будь-які реформи потребують перш за все великої матеріальної підтрим­ки з боку держави, а зважаючи на нинішній стан світової економіки взагалі і України зокрема, можна сказати, що ще не скоро все заплановане буде виконано в повному обсязі.

Крім того основною проблемою є також ставлення країни до самих дітей- сиріт. Адже сьогодні вони більшістю суспі­льства сприймаються стигматично, вони залишаються нікому непотрібними. І на нашу думку, саме на це в першу чергу повинна бути направлена політика держави щодо соціального захисту дітей-сиріт. Адже, про яке сімейне виховання цих дітей може йти мова, коли люди просто не бажають сприймати їх за повноцінних членів суспільства.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Сташків Б. І. Право соціального обслуговування: навч. посібник. — К., Знання, 2007.567 с.
2. Право социального обеспечения: Практикум. Нормативные акты. Образцы документов / Буянова М. О., Кобзева С. И., Кондратьева З. А. и др. — М. : Новый Юрист, 1997.560 с.
3. Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників: Міжнародний документ від 09.12.1989 [електрон.ресурс].
4. Конституция Украины. — Одесса.: «Черноморье», 1996. — 96 с.
5. Мачульская Е.Е., Горбачева Ж.А. Право социального обеспечения: Учебное пособие для ВУЗов. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Книжный мир, 2001. — 293 с.
6. Створення та соціальний супровід прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу: Навч.-метод. Комплекс / Г.М. Лактіонова, Ж.В. Петрочко, А.В.Калініна та ін. — К., Науковий світ, 2006. — 270 с.
7. Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13.01.2005 № 2342-М // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 6. — С.267.
8. Постанова КМУ № 226 від 5 квітня 1994 „Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування” [електрон.ресурс]. —
9. Указ Президента № 1153 від 17 жовтня 1997 року «Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків» [електрон.ресурс].
10. Закону України «Про охорону дитинства» від 04.2001 № 2402-Ш // Офіційний вісник України від. — 2001. — № 22. — С. 4.
11. Постанова КМУ від 26.04.2002 № 564 «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу» // Офіційний вісник України. — 2002. — №18. — С. 12.
12. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 21. — С.135.
13. Постанова КМУ „Про затвердження Державної цільової соціальної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 17.10.2007 № 1242 // Офіційний вісник України. — 2007. — № 80. — С. 101.