Вступ

Актуальність теми. На початку ХХ ст. відносини між воєнно-політичними блоками провідних держав світу – Троїстим союзом (утворений у 1882 р.) і Антантою (1907 р.) небезпечно загострилися. Обидва блоки переслідували загарбницькі цілі і прагнули світового панування. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. пройшов у шаленій гонитві озброєнь і створенні багатотисячних армій. Воєнні витрати перевищували половину державних видатків.

Німецька імперія прагнула до світового панування. В її плани входило загарбання великих територій у Європі, в тому числі України й Прибалтики, заморських володінь Англії, Франції, Бельгії, зміцнення позицій у Туреччині та на Близькому Сході. Австро-Угорщина сподівалася підкорити Сербію, Болгарію й Чорногорію, заволодіти нафтовими родовищами Румунії, панувати на Чорному, Адріатичному та Егейському морях. Туреччина звертала свої погляди на Балканський півострів, Крим, Закавказзя, Іран.

У свою чергу, Англія претендувала на німецькі колонії, турецькі володіння в Месопотамії та Палестині, домагалася посилення впливу на Близькому Сході та в Середземномор’ї. В інтересах Англії було підірвати економічну могутність Німеччини, її зростаючу роль у світовій торгівлі. Франція мала намір повернути Ельзас і Східну Лотарингію, відібрані в неї Німеччиною у 1871 р., захопити багатий вугіллям Саарський басейн та частину Рейнської області Німеччини, заволодіти турецькою Сирією. Економічно послабити Німеччину воліла й Росія. До того ж російський царат переслідував стратегічні завдання — встановити контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли, покінчити з німецьким та австрійським впливом у Туреччині й на Балканах, а головне – поширити свій вплив на всі слов’янські країни.

Найбільше вагалась у визначенні своїх домагань Італія. Будучи союзником Німеччини й Австро-Угорщини, Італія все-таки прораховувала, де на неї чекає більша вигода. З початком війни вона вела тривалі переговори з обома воюючими сторонами; врешті-решт, країни Антанти пообіцяли їй більші територіальні надбання. Англія готова була надати велику позику. Це згодом спричинило перехід Італії на бік противників Німеччини.

Мета дослідження – розглянути дипломатію воюючих країн під час Першої світової війни.

Розділ І. Міжнародні відносини та дипломатія напередодні Першої світової війни

1.1.  Міжнародні відносини наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть: шлях до війни

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть система міжнародних відносин     стала більш складною та вибухонебезпечною. Це пояснюється наступним. По-перше, на міжнародній арені з’явилися нові потужні сили.

В Європі внаслідок завершення процесів об’єднання на європейську та світову політичну арену вийшли оновлені Німеччина та Італія як рівноправні суб’єкти міжнародних відносин. Зіткнення їх інтересів з Англією, Францією, Росією, Австро-Угорщиною та іншими провідними країнами було незаперечним.

По-друге, в Азії на перші ролі претендувала Японія, що зіштовхувало її інтереси з інтересами Росії, Англії, Німеччини, Франції та США.

По-третє, у центрі конфліктів опинилася Османська імперія, яка займала величезні території у Північній Африці, на Близькому Сході, у Південно-Східній Європі, які стали об’єктами “розподілу”.

По-четверте, найбільш гострі зіткнення та конфлікти були пов’язані з боротьбою за колонії, за сфери впливу. Експансія, намагання до загарбань територій виправдовувались націоналістичними і геополітичними теоріями та ідеями (пангерманізм, панамериканізм, пантюркізм, японська ідея “Великої Азії” тощо). Силова політика суміщалася з таємною дипломатією, договорами, завуальованими і наявними компромісами, маневрами та відповідною “грою”.

Рухові до світової війни сприяли локальні війни. Їх можна виділити, принаймні, три.

Ще у 1849 році США запропонували Іспанії продати їм Кубу за 100 млн. доларів. Цього не відбулося. У квітні 1898 року США розпочинають війну проти Іспанії і дуже швидко отримують перемогу, розгромивши іспанський флот. “Незалежна” Куба стала американською напівколонією. Саме так іспансько-американська війна відмітила нову межу в історії міжнародних відносин: ця війна стала першою, але не останньою війною за перерозподіл світу.

Друга війна, пов’язана з колоніальним розподілом світу, була розв’язана Англією проти двох бурських республік на півдні Африканського континенту — англо-бурська війна (1899-1902 рр). Сили супротивників були нерівними. Бури потерпіли поразку, а їх республіки приєдналися до британських колоній.

Третьою була російсько-японська війна 1904-1905 рр. за перерозподіл територій та сфер впливу на Далекому Сході. В цій війні Англія та США були на боці Японії. Руками японців вони намагалися послабити Росію. З цією метою Англія у 1902 році заключила англійсько-японський союз, а США допомогли Японії у 1905 році забезпечити вигідні умови мирного договору з Росією.

До початку ХХ ст. в Європі склалися два головних військово-політичних союзи. Перший — Троїстий союз Німеччини, Італії та Австро-Угорщини — було сформовано у 1882 році, потім його було поновлено у 1892 році; проіснував до 1915 року, коли з нього вийшла Італія.

Складові частини другого союзу — Антанти (Англія, Франція, Росія) були наступними:

а) оформлення у 1891-1893 рр. за допомогою воєнно-політичної конвенції французько-російського союзу;

б) у квітні 1904 року Англія та Франція підписали “сердечну угоду” — “antent cordiale” — договір Антанти, секретні статті якого передбачали погодження щодо розподілу колоніальних сфер впливу (Франція обіцяла не втручатися у справи Англії в Єгипті; Велика Британія погоджувалася з діями Франції у Марокко);

в) 31 серпня 1907 року була підписана англійсько-російська конвенція про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані та Тібеті. Створення Антанти було завершено.

Протистояння Троїстого союзу та Антанти проявилося у Балканських війнах. Після младотурецької революції 1908 року крах Османської імперії прискорився. У 1908 році Австро-Угорщина проголосила про анексію Боснії та Герцеговини. В той же час про повну незалежність заявила й Болгарія. Анексія Австро-Угорщиною двох слов’янських провінцій викликала кризу у відносинах на Балканах: Сербія засудила анексію, Росія підтримала Сербію. Німеччина, навпаки, підтримувала Австро-Угорщину.

У кінцевому варіанті, не отримавши підтримки Франції та Англії, Росія санкціонувала анексію.

29 вересня 1911 року почалася італійсько-турецька війна: італійський десант висадився у Північній Африці та в результаті бойових дій з турецькими військами захопив частину Лівії. На Балканах в цей час склався союз трьох країн — Болгарії, Сербії та Греції — з метою відібрати у Туреччини Македонію.

Війна проти Туреччини почалася у жовтні 1912 році. Головною силою союзницької армії були болгарські частини, вони й нанесли  вирішальний удар по турецькій армії; союзники підійшли до Константинополя. 28 листопада 1912 року незалежність проголосила Албанія.

21 квітня 1913 року було підписано перемир’я, а 30 травня 1913 року — Лондонський мирний договір: вся територія європейської Туреччини переходила до переможців.

Перша Балканська війна 1911-1912 років призвела до зміни співвідношення сил на Балканах. Посилення Сербії, з іншого боку, послабило вплив Австро-Угорщини та Туреччини. Австро-угорська та німецька дипломатія направила всі зусилля для того, щоб розірвати союз, який заснували слов’янські держави і Греція у боротьбі за визволення Балкан від турецького гноблення. Головним для них було роз’єднати союз Болгарії та Сербії. Цьому сприяли шовіністичні амбіції деяких монархів балканських країн. Наприклад, болгарський цар Фердинанд мріяв про створення “Великої Болгарії”, тому його вимоги щодо розподілу Македонії були занадто перебільшеними. Заручившись підтримкою Австро-Угорщини та Німеччини, Болгарія 29 червня 1913 року розгорнула військові дії проти сербів та греків. Так почалася друга Балканська війна. Але обіцяна допомога не була надана, і Болгарія досить швидко була розбита і запросила миру. 10 серпня 1913року в Бухаресті було підписано мирний договір: Сербія, Греція, Туреччина і Румунія отримали територіальні “надбання”. Таким чином, карту Балкан знову “перекроїли”, а ворожнеча, інтриги, дипломатична гра перетворили Балкани на слабкий ланцюжок міжнародних відносин, де перетиналися інтереси майже всіх провідних європейських країн та Туреччини [13, c. 9-10].

1.2.  Липнева криза 1914 року. Мета та характер війни

До 1914 року протиріччя між Троїстим союзом та Антантою загострилися до найвищого рівня. Зоною особливої напруги стає Балканський півострів. Австро-Угорщина вирішила одним ударом по Сербії остаточно затвердити свій вплив на Балканах. Безпосереднім приводом до війни було вбивство 28 червня 1914 року в Сараєво — столиці Боснії — намісника австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружини великосербськими націоналістами з напіввоєнної організації “Чорна рука” Принципом і Гавриловичем.

На жаль, до сьогодення читачам подається невірна спотворена інформація. Автори підручників та посібників з історії України для учнів шкіл (прикладом можуть бути: Король В.Ю. Історія України. — Київ: Феміна, 1995. — 264 с; Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914-1939. — Київ: Генеза, 2001. — 352 с.) взагалі не згадують цей факт. Шкільні підручники Російської Федерації продовжують стверджувати, що вбивцею був “19-річний студент Гаврила Принцип” (Кредер А.А. Новейшая история. ХХ век. — Москва, 1997. — С. 27).

Воєнні кола Австрії вимагали термінового початку війни проти Сербії. Все залежало від позиції Берліна. Кайзер Вільгельм ІІ, прийнявши австрійського посла Сегені, висловився за необхідність діяти швидко та енергійно. Ультиматум сербському представнику було вручено 23 липня 1914 року у Белграді. Документ було складено таким чином, щоб жодна поважаюча себе країна, не змогла його прийняти. Наприклад, сербський уряд повинен був узяти наступні зобов’язання:

—         “не допускати жодних публікацій, викликаючих… зневагу” до австро-угорської монархії;

—         терміново закрити та конфіскувати всі засоби товариств, що займаються пропагандою проти Австро-Угорщини;

—         звільнити з військової та адміністративної служби осіб, винних у пропаганді проти Австро-Угорщини;

—         допустити на територію Сербії представників органів віденського уряду;

—         участь представників Австро-Угорщини у розслідуванні вбивства ерцгерцога [13, c. 11].

Термін ультиматуму діяв до 6 години вечора суботи 25 липня.

26 липня 1917 року австро-угорський уряд направив повідомлення про ультиматум у Лондон, Париж, Петербург. Росія ні в економічному, ні у військовому відношенні не була готовою до війни.

У Парижі, навпаки, чекали війни і відповідним чином впливали на Росію: не випадково 20 липня до Петербурга прибуває президент Франції Пуанкаре.

28 липня 1914року Австро-Угорщина оголосила війну Сербії.

Микола ІІ вагався. 30 липня міністру закордонних справ Росії Сазонову вдалося вмовити царя у необхідності загальної мобілізації. 1 серпня 1914 року о 7 годині вечора посол Німеччини у Росії Пурталес вручив Сазонову ноту про оголошення війни.

3 серпня Німеччина оголосила війну Франції. З 24 години 4 серпня 1914 року у стані війни почали знаходитись Німеччина та Англія. Перша світова війна розпочалася. У війні взяли участь 38 країн, до лав армій було мобілізовано 73,5цлн. чоловік, загинуло 10 млн.: це більше, ніж за всі війни, що велися на Землі у попередні 1000 років.

Цілі учасників війни відомі.

Перше. Німеччина намагалася покласти кінець морському домінуванню Англії, анексувати промислово розвинуті райони північно-східної Франції, загарбати території Росії — Прибалтику, Крим, Кавказ (меморандум пруського міністра закордонних справ Ф.В. фон Левеля від 29 жовтня 1914 року).

Друге. Австро-Угорщина бажала захопити Сербію, укріпитись на Балканському півострові, відняти у Росії частину Польщі, Подолію та Волинь.

Третє. Туреччина, втягнута у війну 2 листопада 1914 року, розраховувала на російське Закавказзя та поновлення впливу на Балканах.

Четверте. Велика Британія хотіла зберегти колонії та перевагу на морі, відняти у Туреччини Месопотамію та частину Аравійського півострова.

П’яте. Франція розраховувала на повернення Ельзасу — Лотарингії та приєднання лівого берега Рейну, Саарського вугільного басейну.

Шосте. Росія була занепокоєною збереженням впливу на балканські країни; до її планів входило приєднання Галичини, земель нижньої течії Німану та оволодіння чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли.

Сьоме. Японія, оголосивши 23 серпня 1914 року війну Німеччині, мала намір захопити “німецькі” території Китаю та острови у Тихому океані.

Таким чином, перша світова війна носила загарбницький характер з обох сторін. Тільки Сербія та Бельгія вели війну за своє звільнення, але це принципово не змінювало загального характеру війни [13, c. 14-15].

1.3. Утворення коаліцій на початку Першої світової війни

Міжнародні кризи останнього передвоєнного десятиліття і війни на Балканах сприяли крайньому загостренню основних імперіалістичних протиріч : англо-німецьких, франко-німецьких, російсько-німецьких і російсько-австрійських.

Напередодні війни англійський кабінет вступив в переговори з Німеччиною з колоніальних питань. Була досягнута угода про розділ португальських колоній в Африці (1913 р.) і угода про будівництво Багдадської залізниці (1914 р.). Визнавши «спеціальні інтереси» Англії в районі Персидської затоки, німецький уряд добився концесії на спорудження південної ділянки дороги від Багдада до Басри. Англійці перестали чинити перешкоди Німеччини по фінансуванню Багдадської дороги. Британська дипломатія вела ці переговори в цілях замаскувати гостроту англо- німецького антагонізму, відтягнути момент зіткнення з Німеччиною. На практиці ця політика призводила до заохочення німецьких прагнень до переділу світу і вселяла Берліну ілюзорні надії на те, що Англія не вступить у війну.

На початок 1914 року гонка озброєнь у у ворогуючих таборах досягла небачених раніше розмірів. Лідерство в ній залишалося за Німеччиною. Напередодні війни рейхстаг тричі ухвалював закони про збільшення складу армії в мирний час. Маючи найбільші темпи розвитку економіки серед великих імперіалістичних держав Європи, Німеччина встигла краще і швидше за усіх підготуватися до війни.

Світова війна почалася 1 серпня 1914 року і тривала до 11 листопада 1918 року. Масштаби її до кінця 1917 року безперервно розширювалися.

Ворогуючі коаліції гостро потребували нових союзників, особливо Центральні держави. Вони всіляко намагалися залучити у війну інші держави. І це Німеччині вдалося.

У Туреччині ще до початку війни армія була озброєна німецькою зброєю і навчалася німецькими інструкторами. 2 серпня 1914 р. турецькі керівники підписали таємний союзний договір з Німеччиною, вважаючи, що з німецькою допомогою можна відновити могутність Туреччини, захопити ряд земель сусідніх держав. 11 серпня в Константинополь прибули два німецькі крейсери. Німецький уряд підкупив продажних сановників султана, які організували піратський наліт німецько-турецької ескадри на російські порти. 4 листопада 1914 м. Росія, 5-го і 6-го Англія і Франція оголосили Туреччині війну.

Британські правлячі круги у кінці 1914 р. проголосили анексію Кіпру і Єгипту і спрямували свої погляди на Палестину, Месопотамію і інші землі. Загарбницькі плани на Ближньому і Середньому Сході мали і інші великі держави. Тривалі переговори про розділ Азіатської Туреччини, що  привели до підписання декількох таємних угод, які, правда, не усунули взаємної недовіри.

Навесні 1915 р. Англія і Франція обіцяли царській Росії особливі права в зоні чорноморських проток. В той же час, з лютого 1915 р. англійська ескадра, підтримана французами, кілька разів марно намагалася форсувати Дарданелли. Десант в районі Галлиполи обернувся важкими втратами британської армії і завершився евакуацією експедиційних сил. Весною 1916 р. капітулював британський експедиційний корпус, оточений турками в Месопотамії.

Таким чином, Антанта не зуміла швидко здолати навіть відносно слабкого супротивника. Позначилися протиріччя, що роздирали її, і погана координація дій у відмінності від німецького блоку, де затвердився домінуючий вплив німецького верховного командування. Військово-політичне керівництво Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії вимушене було підпорядковувати свої задуми прямим вказівкам з Берліна.

Невизначеної на початковому етапі війни виявилася позиція Італії. Війна застала Італію в стані сильного внутрішнього бродіння і серйозних економічних труднощів. Прибічники збереження нейтралітету спиралися на німецький капітал, що контролював великий «Банко коммерчиале» і інші банки і фірми. «Нейтралістів» очолював досвідчений політик, колишній прем’єр Джолитти. Він вважав, що і без вступу у війну Італія досягне значних результатів.

На приєднанні до Антанти наполягали «інтервентісти», що прагнули покінчити з Австро-Угорщиною, опанувати землі на Адріатиці і в Малій Азії. Важливу роль грала та обставина, що французький капітал мав сильні позиції в промисловості Італії, а Великобританія ефективно діяла у сфері торгівлі. Уряд, що очолювався, Саландрой твердо мав намір не упускати «золотий випадок», що представився. Прем’єр відкрито проголосив, що його кабінет керуватиметься «священним егоїзмом». Ведучи одночасно переговори з Антантою і центральними державами, він шантажував обидві воюючі сторони. Ця хитромудра тактика мала деякий успіх — на початку 1915 р. світова громадськість, що погано представляла істинні сили Італії, з напруженою увагою чекала подальших кроків Риму. Італійський імперіалізм прагнув встановити свій контроль над західною частиною Балканського півострова, перешкодити — у разі розпаду монархії Габсбургської — створенню єдиної і життєздатної югославської держави. Італійські домагання стимулювалися з Лондона. Англія і Франція обіцяли Італії Трентино, Трієст і сферу експансії на Балканах.

Німецький уряд всіляко намагався утримати Італію від зближення з Антантою, майже нічого їй реально не обіцяючи.

До хору пропагандистів «Великої Італії», таких, як письменник Д’Аннунціо, прилучився і Муссоліні. До світової війни він редагував газету соціалістів «Аванти», а в листопаді 1914 р. висловився за вступ у війну. Ренегата виключили з соціалістичної партії. Він заснував нову газету «Пополо д’Італія»,- як пізніше з’ясувалося, на французькі гроші, — що зайняла украй праві позиції.

Весною 1915 р. переговори Італії з Антантою пішли повним ходом. Англія і Франція зломили опір російських дипломатів, що довгий час заперечували проти передачі слов’янських земель під егіду Італії. 26 квітня в Лондоні був підписаний секретний договір, що обіцяв Італії після війни ряд територій держави Габсбургського, Албанії і Туреччини. 3 травня 1915 м. Італія розірвала договір про Потрійний союз, а 23 травня оголосила Австро-Угорщині війну.

Майже рік вело закулісні «торги» з Німеччиною і Антантою уряд Болгарії. Уряд царя Фердинанда Кобургського і націоналістичні фракції болгарської політичної еліти мріяли про реванш за поразку в другій балканській війні і про приєднання великих територій сусідніх з Болгарією країн. Німецька і австрійська дипломатія всіляко розпалювала болгаро-сербське протиріччя, і врешті-решт у вересні 1915 м. Болгарія офіційно прилучилася до німецького блоку.

Ще на початку 1915 р. російський генеральний штаб пропонував здійснити силами усіх держав Антанти велику операцію на Балканах. У разі успіху можна було повністю ізолювати Туреччину і облягати положення Сербії і Чорногорії. Проте західні держави так нічого і не зробили для порятунку Сербії і Чорногорії. Що стосується російського командування, то після катастрофічних невдач в Польщі воно вже було безсиле що-небудь зробити.

1 жовтня 1915 р. уряд царя Фердинанда оголосив Сербії війну. Незабаром війська Австро-Угорщини, Болгарії і Німеччини загальною чисельністю до 500 тис. чоловік обрушилися на сербську армію, що налічує всього 250 тис. Тільки тоді в Салоніках висадилося декілька французьких і британських дивізій. Проте створення Салонікського фронту вже не допомогло Сербії. Уся її територія була ок-купирована ворожими арміями. Залишки сербських військ, зробивши важкий зимовий перехід через гори, досягли Адріатичного моря і були перевезені судами Антанти на грецький острів Корфу. На початку 1916 р. підписав акт капітуляції уряд Чорногорії. Поразка Сербії дозволила Німеччині встановити прямий зв’язок з Туреччиною.

Ресурси союзних і окупованих країн німецьке верховне командування і ділові кола намагалися цілком використовувати у своїх інтересах. З 1915 р. розгорнулася пропаганда швидкого створення великого митного блоку під німецьким контролем. У гучному памфлеті «Серединна Європа» публіцист Науманн ратував за те, щоб і Туреччина увійшла до цієї «Європи». Незабаром Німеччина нав’язала своїм партнерам офіційні переговори по проблемах економічної інтеграції.

Таким чином в 1915 році Потрійний союз перетворився на Четвертний. Італія остаточно перейшла на сторону Антанти, а до держав Центральної осі (Німеччині і Австро-Угорщині) приєдналися Туреччина і Болгарія. Проте розширення австро-германского блоку не змогло забезпечити переваги центральних держав у війні. Сумарний військовий і економічний потенціал держав Антанти виявився вище, ніж потенціал Потрійного союзу. Слабка у військовому і економічному відношенні Болгарія, а також «дряхліючі» імперії — Австро-Угорщина і Туреччина, що переживали період розпаду в результаті наростання національно-визвольного руху народів, що знаходяться під їх владою, не могли бути надійними союзниками Німеччини в здійсненні її планів переділу світу. Незважаючи на цілий ряд досить успішних військових операцій як на західному, так і на російському фронтах, положення Німеччини до 1917 р. максимально ускладнилося і перемога супротивників австро-германского блоку стала практично неминучою. Проте, бойові дії тривали, наносячи значний ущерб воюючим країнам з економічною і демографічною точок зору. У умовах, що створилися, конфліктуючі сторони стали шукати можливості виходу з війни і уточнювати проекти післявоєнного устрою світу.

Розділ ІІ.  Вплив першої світової війни на систему міжнародних відносин та дипломатичні відносини

2.1. Підсумки Першої світової війни для європейських країн

Перша світова війна 1914-1918 років, яка стала підсумком краху існуючої системи міжнародних відносин, фактично була проявом кризи європейської цивілізації. Це пояснюється наступними складовими:

1. Намагання європейських держав створити на континенті наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть систему рівноваги сил.
2. Перетворення після об’єднання 1871 року Німеччини у самостійний центр сили та змушення Франції шукати собі союзників для рівноваги з силами Німеччини.
3. Поступове утворення в Європі Троїстого союзу та Антанти з метою зміцнення рівноваги і збереження миру. Оптимістичний настрій європейського суспільства і недооцінка небезпеки мілітаризму та націоналізму.
4. Приєднання до Троїстого союзу Болгарії (вересень 1915 року), а до Антанти — Італії (травень 1915 року). Вплив військових фронтових негараздів (Верденська битва — лютий-грудень 1916 року; Ютландська морська битва травня 1916 року; наступ англійсько-французьких військ на Соммі — липень- листопад 1916 року) на внутрішнє становище воюючих країн — перебудова на потреби війни економіки, падіння життєвого рівня населення. Зростання незадоволення війною.
5. Лютнева та жовтнева революції 1917 року в Росії. Вихід з війни Болгарії (вересень 1918 року), Туреччини (жовтень), Австро- Угорщини (3 листопада 1918 року). Початок демократичної революції у Німеччині (3 листопада 1918 року). Комп’єнське перемир’я Німеччини з Антантою 11 листопада 1918 року та закінчення першої світової війни.

Одним із підсумків війни стала нова розстановка сил на міжнародній арені. Сполучені Штати Америки почали відігравати роль кредитора європейських держав, відповідно, посилилась їхня роль у світовій політиці. Світ набрав нових обрисів. У ході війни державний лад Німеччини, Австро-Угорщини, Османської імперії та Росії не витримав випробувань. Імперії Гогенцоллерів, Габсбургів, Романових, турецьких султанів розпалися. На їхніх уламках виникли нові держави. Посилився вплив Японії та Китаю. Почала занепадати колоніальна могутність європейських держав. Страхітлива Перша світова війна була злочином перед людським суспільством. Вона вкарбувалася у тіло й душу народів, повсякчас нагадувала про себе втратами і каліцтвом близьких і рідних, але не стала останньою пересторогою.

2.2. Мирні договори 1919—1920 рр. та їх наслідки

Мирні договори 1919—1920 рр. стали спробою розв’язати незліченні проблеми, що їх поставила війна, і навіть ті, що виникли ще до неї. Вже з самого початку всі зрозуміли, що вони дуже мало відповідають глибинним і часто-густо суперечливим інтересам народів і держав. Отже, слід проаналізувати політичні результати мирних договорів і перші труднощі їхнього застосування в період від 1919 до кінця 1921 рр.

Оскільки головною серед центральних держав була, очевидно, Німеччина, то саме їй було приділено в договорах найбільше прискіпливої уваги, її доля була вирішена Версальським договором 28 червня 1919 р. В цьому розтянутому й складному документі можна вирізнити питання кордонів і питання всіляких гарантій, ужитих проти Німеччини. З метою продовження спільної роботи і втілення договорів у життя союзники передбачили:

1) періодичне скликання Найвищої міжсоюзницької ради;

2) конференцію послів під головуванням французького представника Жюля Камбона (Франція, Великобританія, Італія, Японія і згодом Бельгія);

3) різні контрольні органи: комісію з репарацій; комісію для контролю за роззброєнням Німеччини; міжсоюзницьку комісію з рейнських територій; комісії з плебісциту; комісію з судноплавства по Рейну, Дунаю, Ельбі, Одеру і т. ін.

Основою для Паризької конференції був принцип націй, який базується на праві народів на самовизначення. Проте в нових кордонах Німеччини можна знайти деякі сліди «реалізму» Клемансо. Так, західні кордони були визначені швидко; що ж до східних, то ситуація залишалася неясною аж до 1921 р.

Щодо переговорів, які передували укладенню договорів, відсилаємо читача до праці М. Дроза (за деякими винятками, що пояснюються складним переплетінням подій).

На заході головною подією є повернення Ельзас-Лотарингії до складу Франції. Це була основна мета війни з боку Франції, проголошена, зокрема, Вівіані 22 грудня 1914 р., Бріаном 10 січня 1917 р., а також порядком денним за 5 червня 1917 р. в Палаті депутатів і 6 червня в Сенаті. Як тільки війна скінчилася, ті недомовки, що лишалися ще в англійців з цього приводу, зникли. Оскільки мова йде про повернення територій, Франція добивається їхньої передачі за винятковою процедурою. Вона набирає чинності з дати підписання перемир’я 11 листопада 1918 р., а не з дати введення в дію мирного договору (10 січня 1920 р.). Німці з Ельзас-Лотарингії не мають права вибирати між французьким і німецьким громадянством. Постанова про натуралізацію ухвалюватиметься французьким урядом. Французька держава не візьме на себе жодної частки боргів німецької держави. І нарешті, портом Кіль управлятиме протягом семи років французький директор (ст. 65).

У березні 1919 р. Франція висунула ще одну територіальну вимогу — щодо південної частини Саарської області, яка належала Франції від часів Людовика XIV до 1815 р. Особливий політичний режим мав бути встановлений для північної частини, а шахти переходили в повну власність Франції. Гірничий район Саару ніколи не був самостійною адміністративною одиницею. Більша частина його належала рейнській Пруссії, а схід краю — баварському Пфальцові. Французька делегація не змогла обстояти свою позицію через те, що Вільсон затято відкидав будь-які історичні аргументи. Нарешті, 9 квітня ухвалено особливий статут для території Саару, за ким управління нею передавалося Лізі Націй в особі комісії з п’яти членів строком на п’ятнадцять років з дати введення в дію договору. Мав бути утворений митний союз із Францією, яка брала у свою власність шахти (як компенсацію за методичне руйнування шахт півночі й Па-де-Кале під час відступу німецьких військ). Через п’ятнадцять років мав відбутися плебісцит, на якому саарці вибирали б між трьома вирішеннями: збереження режиму міжнародного правління; приєднання до Німеччини; приєднання до Франції.

Рада Ліги Націй призначила п’ятьох членів комісії управління ,в лютому 1920 р. Вже на початку виникли труднощі, спровоковані такими організаціями, як «Саарферайн», а потім «Бунд дес Саарферайн», чий провід перебував у Берліні. Страйк службовців, а слідом за ним двадцятичотирьохгодинний загальний страйк змусили комісію запровадити воєнний стан і звернутися до французької армії, щоб навести порядок. Запровадження в Саарі французького франка спричинилося до інших інцидентів. Але на початку 1921 р. становище стало спокійнішим.

Західний кордон Німеччини трохи змінено на користь Бельгії, яка анексувала   дві   німецькі   округи:   Ейпен   і   Мальмеді.   Бельгія висунула   й   інші   претензії   на   Паризькій   конференції.    Вона зажадала скасування зобов’язань договору 1839 р., що змушував її  до   нейтралітету.   Бельгійський   представник   Гіманс   поставив вимогу відновлення кордонів 1830 р., тобто анексії голландських територій лівобережжя Шельди та голландського Лімбургу.  Натомість Голландія змогла анексувати прусський Гельдерланд або Східну    Фрісландію   та   графство   Бентгайм.    Нарешті,    Бельгія вимагала  віддати  їй Люксембург.   Вимоги  ці  не пройшли  через опір Голландії  (14 лютого  1919 р.)  і до деякої міри Англії2. Зі свого боку, президент Вільсон виступив проти того, щоб Німеччина   віддавала   свої   території   нейтральній   країні.   Бельгія   не добилася  також,  щоб на Голландію були накладені  міжнародні обмеження щодо лівобережжя Шельди та щодо Лімбургу. Що ж до нейтралітету, то договір не вирішив цього питання чітко. Але вже 22 листопада  1918 р. король Альбер проголосив скасування нейтралітету, і Бельгія потім завжди вважала, що її вступ до Ліги Націй    передбачав   відмову    від   нього.   Але   довелося    чекати Локарнського договору 1925 р., щоб скасувати його офіційно.

Отже, від західної частини Німеччини відірвали не дуже значні шматки. Проте французький уряд, надихнутий меморандумом маршала Фоша від 27 листопада 1918 р., хотів відтяти захід Рейнської області від Німеччини й провести кордон по Рейну. Деякі місцеві французькі власті, зокрема генерал Манжен, заохочували місцеві автономістські рухи, якими керували Дортен і священик Костерт. Та цілковита незгода союзників примусила Клемансо більше не підтримувати автономістів. Після того, як 1 червня Манжен схвалив проголошення «Рейнської республіки», Клемансо надіслав йому 2 червня категоричний наказ не втручатися.

Північний кордон Німеччини не лишився недоторканним. Мирним договором було встановлено, що в північній частині Шлезвігу буде проведено плебісцит. У 1920 р. соціалістичний уряд Данії на чолі з Цале був загалом мало схильний до цього плебісциту. В березні 1920 р. дві третини виборців на півночі Шлезвігу висловилися за приєднання до Данії, тоді як у центральній частині Німеччина дістала 3/4 голосів. Відтак Північний Шлезвіг приєднано до Данії.

Значніших змін зазнала німецька територія на сході, зокрема на користь Польщі, відновлення державності якої ухвалено на мирній конференції. Спочатку Німеччина змушена була віддати район Познані й частину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі вляли собою «коридор», який давав Польщі вихід до моря, а відтак відрізав Східну Пруссію від решти Німеччини. Населення тут говорило польським діалектом. Але порт і велике місто Данціг, розташовані в пониззі Вісли, були майже чисто німецькі. Треба було, з одного боку, забезпечити Польщу портом, а з іншого — дотримати принципу самовизначення націй. Мирна конференція вирішила, що Данціг із довколишнім районом буде вільним містом під контролем Ліги Націй. Статтею 104 Версальського договору передбачалося, що вільне місто Данціг повинне домовитися з Польщею про його включення в польські митні кордони, щоб забезпечити Польщі вільний доступ у порт і щоб уникнути будь-яких дискримінаційних заходів щодо польських громадян. Завдяки зусиллям конференції послів 9 листопада 1920 р. підписано Паризьку конвенцію, яка врегулювала ці проблеми. В статті 103 визначалося, що обрані представники вільного міста мають виробити конституцію, її прийнято 11 серпня 1920 р., а 17 листопада схвалено Радою Ліги Націй. Головними органами врядування стали Фолькстаг, тобто Народні збори, з 72 членів, що виконував роль нижньої палати, і Сенат, який обирався Фолькстагом, був одночасно верхньою палатою й виконавчою владою, а також мав право вето щодо постанов Фолькстагу. Лігу Націй представляв верховний комісар.

Доля інших районів мала вирішуватися плебісцитом — у даному разі йдеться про південну частину Східної Пруссії (райони Алленштайна та Марієнвердера) й Верхню Сілезію. В першому випадку Німеччина легко здобула перемогу 11 липня 1920 р., отримавши на свою користь відповідно 96 і 92 відсотки голосів. Щодо Верхньої Сілезії проблема була набагато складніша. Плебісцит відбувся 20 березня 1921 р. Німеччина одержала 717 122 голоси, а Польща — 483 154. Але 195 000 емігрантів, привезених з Німеччини спеціальними потягами, могли суттєво вплинути на результат голосування. Німеччина хотіла анексувати весь край, хоча б для того, щоб мати змогу сплатити репарації, її підтримував Ллойд-Джордж. Виступаючи проти цієї позиції, син польського шахтаря Корфантий, який представляв свою країну в комісії з плебісциту, підняв 2 травня повстання. Німці кинули на його придушення свій «добровольський корпус». Щоб припинити непорядки, Бріан, який був тоді головою Ради міністрів, 16 червня прийняв рішення надіслати туди війська. Лишалося залагодити проблему. Через опір Франції й Англії Найвища рада, скликана 12 серпня в Парижі, не змогла виробити постанову. Вона доручила Лізі Націй провести розділ краю, що й зроблено 20 жовтня. Північна й західна частини відійшли Німеччині, котра відтак залишила за собою дві третини цих територій. Південна частина дісталася Польщі. Отже, поділено навпіл промисловий район, що мало спричинитися до численних конфліктів. До того ж у промислових містах польської зони мешкало багато німців, і декотрі з них, тримаючи в своїх руках важелі економічного життя, одержали згодом сприятливі для себе результати на муніципальних виборах.

Зазначимо, що за сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1918 р. сперечалися Польща й Чехословаччина. З його 426 000 жителів 55% становили поляки, 27% — чехи, 18% — німці. Завдяки шахтам Остравсь-кого вугільного басейну ця маленька територія набула великого значення. Першою її зайняла Польща. У липні 1920 р. конференція послів вирішила поділити її, залишивши Чехословаччині головні шахти та залізницю, що з’єднувала Богемію та Словаччину. Після розділу тут залишилася чимала частка польського населення, до того ж з великою народжуваністю. Це було зародком тривалого конфлікту між двома країнами.

Нарешті, на крайньому сході Східної Пруссії Німеччина втратила Мемельську область на правому березі Німану. Ця територія завдовжки в 150 і завширшки в 20 кілометрів налічувала 130000 жителів, з яких трохи більше половини говорили литовською мовою й жили на селі. Міське населення було переважно німецькомовне. Взагалі німці були тут багатші й освіченіші, ніж литовці. Литва, прагнучи мати морський порт, домагалася Мемеля. Буржуазія й багаті землевласники вимагали приєднання до Німеччини, яка являла собою ширший ринок для місцевої продукції. За Версальським договором, ця територія була відтята від Німеччини без плебісциту. Тимчасове управління цією територією, що могла б одержати такий самий статус, к і Данціг, здійснювала міжнародна адміністрація на чолі з верховним комісаром — французом. Тимчасова адміністрація існувала до 1923 р., коли Литва вчинила насильницький акт, санкціонований Лігою Націй уже 16 лютого шляхом передачі Литві цієї території на умовах надання їй особливого статусу. Запроваджений 8 травня 1924 р., такий статус передбачав міжнародний режим для порту й широку адміністративну автономію для території.

Загалом Німеччина втратила 1/7 території та 1/10 населення. Коли урізання, здійснене на заході й півночі (за винятком Саару), могло здаватися їй стерпним, то вона вважала себе тяжко скривдженою, коли йшлося про її втрати на сході, тим більше, що вони загалом доволі погано відповідали принципові самовизначення й були продиктовані переважно стратегічними чи економічними міркуваннями.

Держави-переможниці, надто Франція та Бельгія, вважали в 1918—1919 рр., що головне — це гарантувати безпеку світу перед можливим відродженням німецької могутності. Щоб досягти цього, вони виробили цілу низку військових і політичних гарантій. Військовими гарантіями передбачалося обмеження озброєнь Німеччини, демілітаризація Рейнської області, окупація.

Рік 1920 і початок 1921-го були позначені енергійним опором Німеччини стосовно всіх умов договору і найперше — стосовно репарацій. По всій країні розгорнувся шалений рух усенародного протесту, який примусив союзників відступити по багатьох пунктах, к, наприклад, у питанні про видачу Вільгельма II, який утік до Голландії, або коли 7 лютого 1920 р. вони зажадали видачі 895 німців, у тому числі Гінденбурга, Людендорфа, фон Тірпіца, Бетман-Гольвега, кронпринца та ін.

З решток армії майже повсюди створювалися так звані добровольські корпуси, і одному з них — Балтійській бригаді капітана Ергардта — пощастило 13 березня 1920 р. здійснити в Берліні державний переворот і надати на кілька днів владу докторові Каппові. На знак протесту проти цих дій у Рурі спалахнув загальний страйк, і опір лівих сил примусив Каппа піти. Але генерал Сект, який не виступив проти Ергардта, кинув у Рур частини райхсверу й придушив виступи кривавою рукою. Ці події спричинилися до глибокої незгоди між Францією Мільєрана та Англією Ллойд-Джорджа. Франція відреагувала на проникнення регулярних німецьких військ у демілітаризовану зону, окупувавши Франкфурт і Дармштадт і не попередивши про це Англію. Конференція в Сан-Ремо ухвалила постанову про виведення її військ, що й зроблено 17 травня.

Проблема репарацій все ж таки змусила ці дві союзні держави вжити наступного року однакових заходів — цього разу за повної згоди. Комісія з репарацій докладала зусиль, щоб оцінити заподіяну шкоду. Вона наглядала також за сплатою 20 мільярдів, частина з яких мала бути виплачена натурою (2 741 000 тонн суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Паралельно з цим Найвища міжсоюзницька рада на своїх періодичних засіданнях уточнювала розподіл репарацій і порядок виплати. Конференція в Спа (5—16 липня 1920 р.), в якій брала участь Німеччина, визначила проценти: 52% для Франції, 22% Англії, 10% Італії, 8% Бельгії, 6,5% Греції, Румунії та Югославії, 0,75% Японії, 0,75% Португалії. Лондонська конференція (березень 1921 р.) виявила повну незгоду між вимогами союзників і пропозиціями Німеччини, які виклав міністр закордонних справ Сімонс. Тож 8 березня союзники вирішили вдатися до санкцій. Були окуповані Дюссельдорф, Рурорт, Дуйсбург.

30 квітня в Лондоні розпочалася нова конференція. На ній йшлося про те, щоб домогтися прийняття Німеччиною плану, виробленого комісією з репарацій. Під тиском англійського представника Джона Бредбері комісія знизила розмір відшкодування зі 150 до 132 млрд. марок золотом (у тому числі 12 мільярдів з 20, що їх Німеччина не сплатила на 1 травня 1921 р.). Німеччині поставили справжній ультиматум, щоб примусити її прийняти ці вимоги, — союзники мали намір окупувати Рур. Німецький уряд пішов у відставку. Новий кабінет очолив Вірт, якому допомагав великий підприємець Ратенау. Новому урядові довелося прийняти «відомість платежів». Тим самим він приймав «лінію виконання».

Протягом літа 1921 р. Німеччина регулярно сплачувала борги. 6 жовтня 1921 р. французький міністр визволених районів Лушер підписав з Ратенау Вісбаденську угоду, якою встановлювався прямий зв’язок потерпілих від війни громадян Франції з приватним німецьким органом для одержання відшкодування натурою. Ця угода наштовхнулася на подвійний опір: з одного боку, французькі промисловці скаржилися на сильну німецьку конкуренцію через поставки товарів натурою; з іншого — боялися, шо Франція одержить у такий спосіб більше ніж 52% репарацій, що припадають на її частку, і таким чином цю угоду не було втілено в життя. Така поразка безперечно реалістичної політики викликала тяжку кризу, яка мала тривати близько трьох років і поставити крапку на тому, що ще вважалося франко-британським альянсом у питанні репарацій.

Наприкінці 1921 р. можна було вже вирізнити основні напрями політики західних держав. Упевнена в своїй економічній могутності, Німеччина чинила стійкий опір вимогам союзників і користалася їхньою незгодою. Англія, турбуючись рівновагою сил у Європі, скоса дивилася на експансіоністські заміри Франції. Крім того, почасти під впливом видатного економіста Кейнса, автора книжки «Економічні наслідки миру», її уряд і громадськість сприяли економічному піднесенню Німеччини — найвигіднішого партнера Англії — і чимраз більше схилялися до полегшення репарацій, зниження їх до рівня, сумісного з «платоспроможністю» Німеччини. Францію ж, навпаки, турбувала її власна безпека, і громадськість прагнула неухильного дотримання всіх воєнних гарантій, передбачених договором. Франція вимагала також в ім’я того, що вона вважала найсуворішою справедливістю, повної сплати репарацій. Вираз «Німеччина заплатить» був у ті часи чудовою темою для передвиборної пропаганди.

Висновки

Згадані вище події засвідчили зародження багатосторонньої дипломатії, яка, на жаль, не витримала натиску часу. Річ у тому, що різке загострення суперечності суверенітетів і протиріч між державами призвело до розв’язання 1914 р. світової війни. Війна, яка охопила майже всю планету, переконливо показала, наскільки сильна міжнародна взаємо­залежність і наскільки сильною може бути єдність міжнародного співтовариства.

Кінець Першої світової війни засвідчив суттєві зміни, які відбулися в розвитку дипломатії. Від європейської дипломатії першість переходить до прогресивної дипломатії США. Крім цього, стара міжнародна дипломатія певною мірою була виведена з рівноваги внаслідок російської революції 1917 р. Радянський Союз заявив про свою незгоду з існуючою на той час системою міжнародного права та дипломатією. Радянська дипломатія не визнавала чинності старого звичаєвого права та договорів, укладених царським урядом. Така позиція залишила Радянський Союз осторонь від усіх найважливіших міжнародних справ, доки після Другої світової війни він не набув статусу великої держави.

Список використаної літератури

1. Джолл Д. Истоки первой мировой войны. — Ростов-на Дону, 1998.
2. Жан-Батіст Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – Київ, 1999.- 195 с.
3. История дипломатии. В 5-и томах, тт.3-4. М., 1965,1975.
4. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 1: 1917-1945/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, А. Ю. Борисов и др.; Ред. Иван Кирилин,. — 1986. — 412 с.
5. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 2: 1945-1970/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, И. А. Ахтамзян и др.; Ред. Герман Фокеев. — 1987. — 454 с.
6. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики (1919 — середина 2000-х рр.): метод. рек. до семінар. занять / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / Андрій Іванович Горук (уклад.). — Чернівці : Рута, 2007. — 35с.
7. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с анг. В.В.Львова / Послесл. Г.А. Арбатова. — М., Ладомир, 1997. — 848 с.
8. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття.- Київ: Школяр, 1999.- 255 с.
9. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика.- Київ: ФАДА, ЛТД. – 2001. – 224 с.
10. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 369с.
11. Марущак М. Історія дипломатії XX століття: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Військовий ін-т при Національному ун-ті «Львівська політехніка». — Л. : Бескид Біт, 2003. — 304с.
12. Первая мировая война. Пролог ХХ века. — М., 1998.
13. Пронь С.В. Міжнародні відносини та зовнішня політика (перша половина ХХ століття): Навчально-методичний посібник. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2006. – 72 с.
14. Протопопов А., Козьменко В.М., Мелманові Н.С., История международных отношений и внешней политики России (1648-2005): Учебник для студентов вузов / Под. ред. А.С. Протопопова. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Аспект Пресс, 2006. -399 с.
15. Салабай В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. ХХ-початок ХХІ ст.: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 368с.
16. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.
17. Системная история международных отношений. / Под ред. А.Д.Багатурова. М., 2000. Т. 1-2.
18. Советская внешняя политика. 1917-1945 гг. Поиски новых подходов.- М.- 2004.
19. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навч. посіб. для студ., аспірантів спец. «Історія», «Історія України», «Політологія», «Міжнародні відносини», «Державне управління». — К. : Либідь, 2004. — 640с.
20. Цветков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. Посібник. — К.: Либідь, 1997.- 232 с.