Вступ

Українська революція 1917-1920 pp. стала епохальною подією для української нації. Саме її здійснення передбачало відродження та утвердження незалежної самостійної національної держави на всіх українських етнографічних землях.

Звичайно, утвердження та розвиток  УНР напряму залежали і від визнання їх на міжнародній арені. Однак, світові держави (такі як Англія, США, Франція та ін.) були зайняті перерозподілом сфер впливу після перемоги у Першій світовій війні і новоутворені, молоді українські держави не розглядались ними як вагомі об’єкти міжнародної політики. Але, незважаючи на все викладене, зовнішня політика залишалась одним із головних напрямів діяльності урядів УНР і ЗУНР. Практично з перших днів свого існування, як УНР, так і ЗУНР через свої представництва та дипломатичні місії активно включились у міжнародну політику.

Українські дипломатичні представництва існували в таких державах як: Велика Британія, Італія, Ватикан, США, Румунія, Чехословаччина, Швейцарія, Голландія, Данія, Швеція, Фінляндія, Греція, Болгарія, Аргентина, Австрія, Німеччина, Туреччина, Грузія, Угорщина, Іспанія, Латвія, Литва[1]. У плані джерельного забезпечення вивчення їх діяльності зазначимо необхідність використання документів та матеріалів інформаційних бюро, що створювались при посольствах та місіях. Зазначимо, що ці матеріали, поряд зі спогадами і працями державних та політичних діячів того часу, є єдиним видом джерел, що дають більш-менш повну інформацію про діяльність цих дипломатичних представництв. Серед них слід відзначити звіти, звернення, інформаційні бюлетені та огляди [2].

Окрім цих представництв вагому роль у зовнішній політиці українських республік відігравали дипломатичні місії. Зокрема українська дипломатична місія, що брала участь у роботі Паризької мирної конференції та спеціальні дипломатичні місії для вирішення окремих справ, як наприклад дипломатична місія до Польщі. На початку січня 1919 р. її було вислано до Варшави під проводом В. Прокоповича. Після її невдачі було вислано місію на чолі з Б. Курдиновським. Восени 1919 р. до Варшави було вислано спочатку одну делегацію на чолі з П. Пилипчуком, а після неї іншу, яку очолив А. Лівицький. Окрім зазначених дипломатичних місій було багато торговельних, санітарних, військових та ін. [3].

1. Становлення дипломатичної служби УНР

3 відновленням УНР активізувалась дипломатична діяльність українського уряду. Директорія прагнула встановити двосторонні міждержавні контакти з якомога ширшим колом учасників зовнішньополітичного процесу, намагаючись здобути міжнародну підтримку у боротьбі за українську державність. Попри невизнання України de jure, Директорії вдалося створити широку мережу дипломатичних представництв за кордоном. Розбудова репрезентацій УНР спиралась на вагоме законодавче і організаційне підґрунтя, закладене як Українською Центральною Радою, так і Українською Державою. Протягом короткого терміну було організовано апарат представництв і досягнуто їх акредитації. Голови місій входили до складу дипломатіічного корпусу і користувались дипломатичними привілеямрі, за встановленим міжнародним правом.

Дипломатична місія УНР – дипломатичне представництво уряду Української Народної Республіки (УНР), яке діяло в Лондоні в 1919-21 роках.

До первісного складу місії, затвердженого 28 січня 1919 р., ввійшли Микола Стаховський (голова), Маркіян Меленевський і Ярослав Олесницький (радники), Л. Базилевич і С. Шафаренко (аташе), та шість службовців. Місія прибула до Лондона в травні 1919 р. Спочатку містилася за адресою: 38 Kensington Mansions, Trebovir Road, London SW5, а з жовтня 1919 р. – 75 Cornwall Gardens, London SW7.

Місія не мала офіційного визнання британського уряду. Її основною метою було добитися визнання УНР Британією, одержання моральної і матеріальної допомоги для України, і встановлення комерційних відносин між Україною і Британією. Місія також поширювала інформацію і публікації про Україну. Із липня 1919 р. до лютого 1920 р. виходив щотижневий бюлетень місії «Юкрейн». У 1919 р. завдяки старанням місії в Манчестері засновано політично-допомогове товариство «Самопоміч». У лютому 1920 р. місія надала організаційну підтримку Українській республіканській капелі, створеній урядом УНР, яка під час турне в Західній Європі дала ряд концертів у Лондоні.

У вересні 1919 р. Микола Стаховський уступив з керівництва місії через стан здоров’я, і тимчасовим повіреним у справах був назначений Ярослав Олесницький. У січні 1920 р. до Лондона прибув новий голова місії Арнольд Марґолін. У липні того ж року Марґолін подав заяву про відставку, яка була прийнята в серпні, і черговим головою місії став Ярослав Олесницький. Серед інших працівників місії були Марко Вішніцер, Антін Хлопецький, Ірина Добродієва, Микола Горбенко.

Із середини 1920 р., у зв’язку з послабленням позицій УНР і закріпленням радянської влади в Україні, місії поступово ставало важче виконувати своє завдання, особливо після того, як уряд УНР був змушений виїхати в еміграцію. У 1921 р. Олесницький повернувся до Львова. У 1923-24 рр. діяльність місії в певній мірі продовжував Роман Смаль-Стоцький, який був представником екзильного уряду УНР під час наукового стажування в Англії.

2. Джерела вивчення дипломатії УНР (1918-1920 рр.)

Складність ситуації на міжнародній арені та постійні спроби захопити українські землі Польщею та російськими військово-політичними режимами (Раднаркомом ррФСР і Добровольчою армією) вимагали від українських дипломатів постійно змінювати тактику зовнішньополітичної діяльності та шукати нових компромісів. А це було не легко і, на жаль, не завжди вдавалося.

Перше десятиліття після поразки національно-визвольних змагань характеризується значним інтересом вітчизняних науковців до подій 1917-1921 рр., хоча й детермінованим ідеологічними чинниками. У ці роки продовжувалася публікація документів, які висвітлюють зовнішньополітичну діяльність УНР доби Директорії. Зокрема у журналі “Літопис революції” [6] були оприлюднені деякі документи стосовно закордонної діяльності уряду Директорії. Разом з тим слід зазначити, що відбір документів для публікації здійснювався в руслі тогочасних ідеологічних настанов і мав на меті проілюструвати “контрреволюційну”, “буржуазно-націоналістичну” та “антинародну” сутність зовнішньої політики УНР. Це можна пояснити лише одним фактором — комуністична ідеологія намагалася повністю витіснити сам факт існування уряду Директорії. І все ж у працях багатьох радянських авторів міститься значний фактичний матеріал, який необхідно використовувати в сучасних дослідженнях. Зокрема, в роботах А. Скаби та Б. Штейна значну увагу приділено роботі Паризької мирної конференції та участі в ній представництва УНР. Автори наводять чимало матеріалів, які значною мірою допомагають зрозуміти політику країн Антанти стосовно проблеми визнання суверенності УНР у січні 1919 — січні 1920 рр.

Аналіз джерел дає можливість чітко простежити зміну пріоритетів зовнішньополітичного курсу: від заходів спрямованих переважно на налагодження стосунків з провідними країнами (передусім на Паризькій мирній конференції), до зміщення акцентів на регіональну закордонну політику, що виражалось налагодженням співробітництва з найближчими сусідами з Польщею та з російськими військово-політичними режимами (Раднаркомом РРФСР і Добровольчою армією).

Перш ніж перейти до аналізу документів і матеріалів, що відображають переговорний процес УНР і ЗУНР з Польщею та російськими військово-політичними режимами (Раднаркомом РРФСР і Добровольчою армією), на нашу думку, слід зупинитися на питанні джерельного забезпечення висвітлення позицій і поглядів державних та політичних діячів щодо української зовнішньої політики загалом та пошуку союзників зокрема.

Аналіз масиву джерел до вивчення взаємовідносин УНР і ЗУНР дає підстави дійти висновку, що у ЗУНР з перших днів її існування чітко визначались національно-державні фронти: український проти польського. Між тим Директорія УНР сподівалась дотриматись нейтралітету з такими силами як Радянська Росія, Антанта і війська Денікіна, про що заявляла в одному з перших своїх зовнішньополітичних актів, саме у «зверненні до всіх держав світу про встановлення добрих відносин» від 28 грудня 1918 р. [4]. Але з часом і перед Директорією УНР постали питання визначення національно-державного фронту та пошуку союзників. Після проголошення Акту Злуки проблема вибору союзників стала «наріжним каменем» у взаємовідносинах УНР і ЗУНР. Проблема полягала в тому, що єдиної позиції щодо вибору союзників не було не тільки в керівників УНР і ЗУНР, а й серед інших політичних і державних діячів обох держав. Доказом цього є вивчення праць і спогадів державних та політичних діячів того часу. Саме цей вид джерел, поряд з документами та матеріалами особового походження, є найбільшу цінність у плані джерельного забезпечення висвітлення цього аспекту співробітництва УНР і ЗУНР в дипломатичній сфері. Так, В. Винниченко у листі до ЦК УСДРП зазначав, що «Ми не повинні ні з Антантою, ні з поляками, ні тим паче з Колчаком — Денікіним вступати ні в які угоди й спілки»[5]. Але В. Винниченко припускав можливість переговорів з більшовиками. Такої самої позиції дотримувався і перший прем’єр-міністр УНР В. Чехівський, який сподівався дотриматися з РРФСР, Антантою і Денікіним нейтралітету. Він намагався порозумітися з Радянською Росією і знайти мирні форми співіснування з цією державою, навіть пропонував членам тимчасового робітничо-селянського уряду Радянської України увійти до складу Ради Народних Міністрів УНР. Позицію нейтральності у війні з двома імперіалізмами, радянським і польським, відстоював Є. Коновалець. Він притримувався думки, що перемога радянської Росії над Польщею «…призведе до консолідації всіх українських земель в одному політичному організмі, радянізації самої Польщі та перекреслення і ревізії Версальського договору в Європі» [8]. Посол УНР у Відні А. Жук висував пропозицію порозумітися з Росією та висловлювався за пошук спільної мови з особами, які репрезентували в Парижі на мирній конференції колчаківський уряд, з метою здійснення спільної дипломатичної акції для врятування західноукраїнських областей.

М. Грушевський також віддавав перевагу союзові з РРФСР і був категорично проти союзу з Польщею. В. Липинський також відкидав союз з Польщею коштом західноукраїнських земель для боротьби з Росією. Він вважав, що майбутня самостійна Україна повинна шукати шляхів мирних і добросусідських стосунків з РРФСР, як і з Білорусією (союз трьох Русей). У свою чергу С. Петлюра займав антибільшовицьку позицію та покладав надії на допомогу Антанти у боротьбі за українську державність, а єдиним союзником у цій боротьбі він бачив тільки Польщу. Характеризуючи українську зовнішню політику, Р. Смаль-Стоцький зазначав, що вона «…мала той дефект, що кидалася то в ті, то в інші обійми, ставлячи все на якусь комбінацію та завжди сподівалася на якесь чудо». Польську ж орієнтацію він вважав помилковою, оскільки вона »…із національних, соціальних, релігійних та історичних причин не може бути підпорою для української державності». Спробу знайти порозуміння із країнами Заходу Р. Смаль- Стоцький вважав гарною мрією та зазначав, що «більшовицьку орієнтацію можна вважати за єдино-рятувальну для України». Міністр закордонних справ ЗУНР В. Панейко вважав, що «…єдино позитивною концепцією української політики може бути здійснення самостійної

Української держави в спілці з самостійною Московською державою. Лише така тактика принесе з’єднання всіх українських земель і визволення Галичини і решти наших західних окраїн з ворожого ярма». Такої самої думки притримувався і міністр преси УНР О. Назарук: «Під Москвою ми не тільки нічого з своєї території не втратимо, але зискали б багато такого, що з становища етнографічного стали б великим народом».

Отже, як бачимо, серед українських політиків побутували різні погляди щодо союзників у боротьбі за Українську державу. Однак, зазначимо, що більшість цих праць було створено після завершення національно-визвольних змагань, тому автори описують і аналізують події з перспективи часу. Виходячи з цього, можна припустити, що їх погляди і позиції відносно тих чи інших аспектів могли змінюватись і це необхідно враховувати при використанні цього виду джерел.

Українсько-польські стосунки було започатковано ще на початку 1919 р. У період з січня 1919 до квітня 1920 р. Польщу відвідали чотири українські дипломатичні місії: 1) під проводом В. Прокоповича; 2) на чолі з Б. Курдиновським; 3) очолив П. Пилипчук; 4) під головуванням А. Лівицького. Вивчення документів та матеріалів, що відображають їх діяльність дає можливість висвітлити розвиток та еволюцію співробітництва УНР і ЗОУНР у дипломатичній сфері у контексті україно-польських відносин. Якщо на початковому етапі українсько-польські відносин українська сторона вела себе на рівних з польською то восени 1919 р. дипломати УНР, внаслідок катастрофічного стану в державі, були змушені піти на значні поступки на користь Польщі, ігноруючи інтереси представників ЗОУНР. 2 грудня того самого року у Варшаві Голова дипломатичної місії А. Лівицький вручив польській стороні текст декларації, в якій польсько-український кордон встановлювався по р. Збруч, закріплюючи тим самим зречення Україною суверенних прав на Східну Галичину.

Вітчизняна історична наука дотримується точки зору, що Варшавська угода була одномоментним актом української дипломатії. Протоколи ж переговорів вказують на тривалу, сповнену драматизму боротьбу української делегації за національні інтереси України. Лише катастрофічний внутрішній і міжнародний стан Директорії УНР і тактика відвертого політичного шантажу з боку польського уряду змусила українських дипломатів піти на такі величезні поступки.

Отже, як бачимо, джерельна база до вивчення УНР в дипломатичній сфері є досить чисельною та різноманітною за своїм складом. Внаслідок її аналізу, ми дійшли висновку, що тільки вивчення всього масиву джерел, а не окремих документів з зазначеної проблеми дає змогу об’єктивно висвітлити процес співробітництва УНР в дипломатичній сфері як складову процесу взаємовідносин між цими державами.

3. Дипломатичні представництва УНР у країнах західної Європи (1918-1921 pp.)

Дипломатичні представницттва УНР у Західній Європі діяли на основі закону Української Держави від 14 червня 1918 p., згідно з яким вони поділялись на посольства 1го і 2го розрядів. Принцип визначення їх статусу і формування штатів був запозичений з системи російської дипломатичної служби, причому, ранг представництв було просто підвищено на порядок. «У нас немає найвищої категорії дипломатичних представників, наголошував на нараді українських послів і голів місій у Карлсбаді у серпні 1919 р. А. Яковлів, властивих постів, яких акредитує голова держави. У нас є посланники, міністри-резиденти і повірені у справах (charge d’affaires)

Частина українських дипломатичних місій визначалась як надзвичайна, кожного разу за спеціальним штатом і бюджетом. Серед дипломатичних представництв і зміст діяльності були неоднаковими, їх відрізняла не лише кількість працівників, але і напрямки роботи. На відміну від посольств Української Держави, де співробітники призначались послом (міністром-резидентом), голова репрезентації УНР не мав таких повноважень. Кожне призначення в складі місії повинно було бути погоджене з міністерством закордонних справ.

У спадщину від Української Держави Українська Народна Республіка дістала чотири посольства 1го рангу в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, засновані постановою гетьманської Ради Міністрів 21 червня 1918 р. Вони продовжили діяльність українських дипломатичних представництв, заснованих Центральною Радою.

За доби Центральної Ради та Української Держави дипломатичні стосунки України з Німеччиною та Австро-Угорщиною мали ключове значення для української зовнішньої політики. Як зазначав міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко, посада українського дипломатичного представника в Берліні за часів Української Держави, мала чи не найголовніше значення. Призначення послом Української Держави в Берліні 6арона Ф. Штейнгеля відомого громадського діяча, сприяло піднесенню авторитету Україні в Німеччині. «Українське посольство.., наголошував Д. Дорошенко, зробилося одним з осередків тогочасного дипломатичного світу у Берліні, що було важно з огляду, на наші бажання увійти в ближчі зносини з нейтральними державамн.4 До складу посольства були призначені: О. Іванов (радник), І. Товстоліс (старший секретар), В. Ланін і В. Козловський (секретарі), М. Страдомський (торговельний агент). Віце-директора департамента загальних справ міністерства закордонних справ В. Оренчука було призначено українським консулом в Мюнхені.

Поразка Німеччини у Першій світовій війні, зміна політичного курсу України на користь Антанти призвела до певного послаблення українсько-німецьких стосунків. Однак українське посольство в Берліні за часів УНР продовжує залишатись одним з основних українських дипломатичних представництв у Європі. Уряд Української Народної Республіки замінює кадета Ф. ІІІтейнгеля українським соціал-демократом М. Поршем. 3 огляду на важливість для УНР цього дипломатичного центру за кордоном призначення Директорією українського посла в Берліні відбулося 2 січня 1919р., через тиждень після сформування Ради Народних Міністрів УНР.

Як і більшість українських дипломатичних представників за кордоном, М. Порш не був професійним дипломатом. Один з лідерів УСДРП він обіймав посади генерального секретаря праці, генерального секретаря військових справ у Генеральному Секретаріаті за Центральної Ради. 14 березня 1918 р. очолив українську комісію по проведенню товарообміну з Центральними державами при Раді Народних Міністрів і напередодні гетьманського перевороту 23 квітня 1918 р. від України підписав Тосподарський договір між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною». Після гетьманського перевороту М. Порш стає активним членом опозиційного урядові Українського Національного Союзу. 28 червня він разом з С. Петлюрою був заарештований, однак, напередодні повстання звільнений.

Таким чином, призначення М. Порша, одного з лідерів УСДРП, на посаду дипломатичного представника в Німеччині, з якою Україна мала активні дипломатичні і економічні контакти, засвідчує, що влада УНР прагнула не лише зберегти ці стосунки, але й надавала їм пріоритетного значення. «Соціалістична»‘ орієнтація нового українського посла, на думку лідерів Директорії, очевидно мала сприяти закріпленню цих зв’язків з новою революційною Німеччиною.

Таким чином українська державність отримала в Польщі дуже важливу точку опори. Підтримання ідеї української самостійності у польському суспільстві стало одним з важливих напрямків діяльності української дипломатичної місії, яка здійснювалась шляхом постійних контактів з польськими політичними колами, як з їх урядовими представниками так і поза ними.

Українські дипломатичні представництва постійно скаржились на брак інформації й директив від уряду, інколи керівникам місій і посольств доводилось на свій розсуд без відповідних урядових директив приймаючи  рішення про ту чи іншу акцію, або використовувати інформацію закордонних представництв інших країн.

Можна припустити, що головною причиною «потепління стосунків» були плани угорського комуністичного керівництва використати українських соціалістів як посередників для отримання військової допомоги від радянської Росії.

Висновки

Отже, певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансфор­мується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації консульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Центрального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців.

Ці плани, однак, урядом УНР повною мірою не були реалізовані. І все ж саме за Центральної Ради, восени 1917 р., в Києві з ініціативи професора М. Туган-Барановського постала поважна наукова громадська інституція — Українське товариство економістів. На його базі було створено Консульські курси — перший навчальний заклад, який розпочав підготовку консульських працівників. У 1918р, за активної участі академіка А. Кримського в Києві почав працювати Близькосхідний інститут, у складі якого відкрито консульський факультет.

Керівництво зовнішніми справами УНР доби Центральної Ради в якості генерального секретаря міжнародних справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.

Провідними напрямами зовнішньої політики та дипломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура типів закордонних установ: посольства, надзвичайні дипломатичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репатріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства. Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку мирну конференцію, делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо. З ініціативи уряду проводилися наради з головами українських дипломатичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
3. Галайчук, Б., «Дипломатія» // В. Кубійович (гол. ред.), Енциклопедія Українознавства, словникова частина, т. 2, Париж-Нью Йорк: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1955-57, с. 511-514.
4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
6. Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.). Монографія. — К., 2003.
7. Кучик, О., «Діяльність дипломатичної місії УНР у Лондоні (1919-1920)» // Українська Думка, 19 січня 2008 р., с. 6-7.
8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
10. Політична історія України. XX століття / Під. ред. В.Ф. Верстюка, В.Ф. Солдатенка. — К., 2003. — Т. 2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917-1920).