1. Нові течії та напрями в сучасній дипломатії США

2. Особилвості дипломатії спеціалістів в сучасній дипломатичній службі США

3. Основні напрямки стратегії національної безпеки та дипломатії США

Вступ

Вплив Сполучених Штатів на хід розвитку міжнародних подій таким чином, щоб це служило їхнім власним інтересам, буде в значній мірі залежати від уміння Державного департаменту разом з Міністерством оборони й інших відомств творчо й у дусі співробітництва реагувати на загальні проблеми, з якими ми зіштовхуємося в процесі зміни світової обстановки. Світ переживає революцію в області технології, засобів зв'язку й інформації; у сфері організаційних структур; у відносинах між країнами й між урядом і народом в окремих країнах; міняється здатність транснаціональних корпорацій, міжнародних і регіональних організацій впливати на хід подій на світовій арені, на конфлікти, гуманітарні й стихійні катастрофи.

Сучасна дипломатія США переживає корінні зміни. Дипломатична сфера перестала бути винятковою прерогативою держави, і успіх на міжнародній арені багато в чому залежить від спільних зусиль державних і недержавних структур. Дипломатія, колись переважно одномірний процес на рівні окремих урядів, зараз являє собою багатогранну діяльність, у якій усе більше помітну роль відіграє суспільна думка. Безумовно, політика ще формується в частках, конфіденційних бесідах між професійними дипломатами, багато в чому так само, як і 200 років тому, але практично ніяка політична ініціатива не може увінчатися успіхом без суспільної підтримки.

Сьогодні уряд США вважає, що "публічна дипломатія здатна забезпечити національну безпеку й інші інтереси шляхом інформування закордонної аудиторії, а також впливу на уряди й громадян інших країн".

1. Нові течії та напрями в сучасній дипломатії США

Американська публічна дипломатія має тенденцію фокусуватися на двох основних завданнях. Одна з них — інформувати іноземних громадян про політику США і її основах, вселяти довіру до Америки та її політики. Інша – інформувати іноземних громадян про американський стиль життя, особливо про те, як він сформувався під тиском американської форми правління, і сприяти широкому сприйняттю цього способу життя.

Д.Роткопф свідомий того, що в світі існують держави, які вважають американську політику просування своїх культурних цінностей у різні регіони світу непривабливою. Але, на думку Роткопфа та його прибічників, realpolitik інформаційної ери полягає в тому, щоб установлювати технологічні стандарти, окреслювати софтверні стандарти, виробляти найпопулярніші інформаційні продукти та бути лідерами у пов'язаних з цими глобальній торгівлі й послугах, і це так само важливо для добробуту прийдешніх лідерів, як колись були важливими ресурси для підтримки індустріальної імперії.

Перебудова всієї дипломатичної роботи Сполучених Штатів згідно з постулатами нової дипломатії для інформаційної ери ґрунтується на концепції "м'якої влади". Це визначення належить Джозефу С. Наю-молодшому. "М'яка влада", вважає він, — це "здатність встановлювати порядок денний таким чином, який окреслює преференції інших". По суті йдеться про посилення американської дипломатії методами широкого впливу на світову громадськість, використовуючи і традиційні, і нові масово-комунікаційні засоби. Пріоритет міжурядової дипломатії для США залишається аксіомою, але впровадження зовнішньополітичних стратегій і підписання договорів між країнами буде успішним тільки за умови, що їх підтримуватимуть народи — і всередині США, і за їх межами.

Це вірно і з глобалізаційної точки зору, оскільки такі життєво важливі проблеми глобалізації, як торгівля, фінансові ринки, імміграція, циркуляція наркотиків, зброя масового знищення, довкілля, інтелектуальна власність, боротьба з хворобами та тероризмом, розмивають і стирають кордони між зарубіжними справами та внутрішньою політикою.

Новий тип дипломатії потребує досконалих державних інформаційних систем. Як відзначив президент Б.Клінтон, "оскільки ми переходимо від індустріальної до інформаційної ери, від «холодної війни» до глобального села, у нас є надзвичайна можливість просувати наші цінності вдома і в усьому світі". Великі надії при цьому покладаються на співробітництво зовнішньополітичних відомств, організацій та місій Сполучених Штатів, американських дипломатів із зарубіжними неурядовими організаціями і через зв'язок з ними — досягнення таких цілей:

— дізнаватись якомога більше про суспільства, в яких вони працюють;

— досягати більшого в своїй діяльності в еру обмежених ресурсів;

— інформувати суспільства, які перебувають у перехідному стані (так звані транзитивні суспільства), про те, що американський народ, а не тільки американський уряд, дуже вболіває за їхній успіх [6, c. 87-88].

Аналіз основних концептуальних засад нової дипломатії в контексті інформаційної ери дає змогу зробити висновки, що в ній окреслені методи, технології та інструментарій глибокого «м'якого» ідеологічного впливу на світову громадськість, на розбудову та «вбудову» в її масову свідомість системи американських базових ідеалів і цінностей, які по суті є традиційними цінностями правлячої еліти цієї держави.

Врешті-решт, ідеться не тільки про просування американської моделі демократії, а й про цілий багатокомпонентний комплекс американських стратегічних (економічних, фінансових, політичних і військових) інтересів. Зрозуміло, що американська «нова дипломатія» потребує нових дипломатів, які володіють різноманітними масово-комунікаційними навичками і новим технологічно-інформаційним знаряддям.

У світі, в якому ми тепер живемо, сила широкої громадськості, підключення у потрібний час правильно підібраної аудиторії може допомогти зняти конфлікти, що ведуть до війни, сприяти створенню ринків для прибуткової торгівлі та розв'язанню таких проблем, як тероризм, наркотики, імміграція та довкілля. Більше того, ця "правильно підібрана аудиторія" може бути не в міністерстві закордонних справ. "Традиційна дипломатія залишається вирішальною, так само, як і військова сила та адекватна розвідувальна діяльність… Але публічна підтримка важить дуже багато. Це не просто паблік рілейшнз. Це політична, економічна і часто воєнна необхідність".

Впровадженням різних аспектів нової дипломатії, зокрема — дослідженням розвитку віртуальної дипломатії в Сполучених Штатах, зайнялися не тільки означені в проаналізованій доповіді інституції виконавчої та законодавчої гілок влади, які безпосередньо пов'язані з виробленням зовнішньої політики і впровадженням її в дію, але й ряд наукових і дослідних центрів, університетів, урядових організацій, представників НЗМК та НУО.

Віртуальна дипломатія — новий феномен, що зароджується у нас на очах. Його виникнення і розвиток стали можливими тільки в інформаційну добу, коли революціонізуючий розвиток комп'ютерних мультимедіа і світових телекомунікацій досяг такого рівня, що користування ними стало доступним не тільки військовим і вченим, а й широкому загалу світової громадськості.

Слова «віртуальність», «віртуальна реальність» швидко перейшли з суто наукового обігу в дискурс політичний і соціальний. Ними широко користуються, вживаючи і в прямому значенні (маючи на увазі штучно створену реальність за допомогою технологічних засобів), і метафорично (коли хочуть наголосити на нереальності події або явища). Технологія віртуальної реальності — тривимірна та інтерактивна. Вона вже плідно застосовується в таких різних наукових галузях, як архітектура, машинобудування, медицина, телекомунікації; стала активно експлуатуватися в індустрії розваг, особливо в іграх, які створюють нові і часто фізично неможливі світи [4, c. 6-7].

"Кіберпростір" — термін, який вперше використав Вільям Гібсон 1984 року, — дає змогу користувачеві комп'ютера завдяки модему і телефонній лінії отримати доступ до потенційно безкінечної інформації і мати безмежні контакти з іншими користувачами, експлуатуючи можливості глобальної інформаційної супермагістралі. Віртуальна дипломатія опановує саме цей кіберпростір, вивчаючи і використовуючи його величезні можливості для політичної комунікації, для налагодження нових ефективних каналів дипломатичної роботи із світовою громадськістю.

З'являються дослідження, присвячені окремим видам політичної діяльності, які стали можливими в середовищі електронно зв'язаних між собою організацій. Наприклад, цей зв'язок забезпечує електронна пошта. Віртуальна дипломатія використовує як свій дійовий дипломатичний арсенал телеконференції, комп'ютерно-медіативні комунікації та персональні медіа-технології. Науковці різних країн світу дедалі більше замислюються над такими питаннями, як нова диджитальна політика у співвідношенні з ключовими темами соціальної теорії, зміни ідентичності, ставлення однієї особистості до іншої, структури спільнот та політичної репрезентації. Важливою частиною цих роздумів стають і світоглядні проблеми у співвідношенні з розвитком Інтернету.

У Сполучених Штатах виконується ціла низка дослідних та операційно орієнтованих програм, мета яких — окреслити й проілюструвати дедалі більшу релевантність нових інформаційних технологій та міжнародних відносин, а також підготувати на цій базі подальше навчання спеціалістів із закордонних справ для уряду, міжнародних організацій і для приватного сектора.

Одним із важливих напрямів підготовки таких професіоналів є вирішення міжнародних конфліктів на "початкових стадіях", починаючи від превентивної дипломатії й далі, — шляхом перебудови та зміцнення громадянського суспільства. Значним є внесок у вивчення цього процесу тих американських університетів, що працювали над комплексним питанням — яким чином нові інформаційні та комунікаційні технології можуть полегшити улагодження міжнародних конфліктів.

Так, в університеті м. Цинцинаті було розроблено бібліографічну базу даних з прав людини для використання в Інтернеті. В Мерилендському університеті створено комп'ютерну модель для тренування — як вести переговори під час складних міжнародних конфліктів. Віттерівський коледж (Каліфорнія) презентував ситуативні комп'ютерні програми для ведення навчальних міжнародних переговорів, розраховані на випускників шкіл і студентів вищих навчальних закладів.

Усе це свідчить про величезну увагу, яку приділяють США засадам віртуальної дипломатії, підготовці молодого покоління вчених і фахівців з міжнародних відносин [2, c. 57-58].

Можливості нових комунікаційних технологій у міжнародному світовому середовищі після «холодної війни» особливо важливі для тих, хто займається улагодженням міжнародних конфліктів, миротворчістю, превентивною дипломатією та гуманітарною допомогою в середовищах конфлікту, дають їм нові підходи й новітні погляди на таке коло нагальних проблем, як:

— розуміння, яким чином інформаційна революція трансформує характер міжнародних відносин і конфліктів;

— вивчення впливу нових інформаційних технологій на операційну ефективність в означеній сфері діяльності;

— ідентифікація шляхів, якими нові інформаційні технології здатні посилювати процес менеджменту і розв'язання конфліктів;

— визначення ареалів потенційної кооперації між групами менеджменту криз, а також використання нових інформаційних та комунікаційних технологій;

— пошук ресурсів для допомоги розвитку такого співробітництва;

— підтримка коопераційних зусиль з організаціями, які досі стояли осторонь цього процесу, шляхом їх заохочення, зокрема, ширшого розподілу ресурсів між ними.

2. Особилвості дипломатії спеціалістів в сучасній дипломатичній службі США

Публічна дипломатія вміло використовується американським урядом за рубежем поряд із традиційною дипломатією, економічними заходами й збройними силами.

Сьогодні цей напрямок зовнішньополітичної діяльності розглядається керівництвом і громадськістю США як порівняно недорогий, але досить ефективний спосіб просування американської зовнішньої політики й державних інтересів по усьому світі. Цьому свідчить те, що тільки на програми публічної дипломатії Держдепартаменту було виділено 594 млн. доларів в 2003 р., а Рада керуючих віщанням одержав в 2003 р. 540 млн. доларів.(177) Однак крім Держдепартаменту й Ради керуючих віщанням у розробці й здійсненні публічної дипломатії задіяне Агентство міжнародного розвитку (AMP), Відділ глобального віщання при Білому Домі, Міністерство оборони (МО), Корпус миру США (КМ), а також ряд незалежних федеральних агентств і неурядових організацій (НПО). Але, незважаючи на чималі фінансові засоби, виділювані на публічну дипломатію, і значна кількість відомств, зайнятих у цій області зовнішньополітичної діяльності, імідж США продовжує погіршуватися.

Помилковим сьогодні зізнається колишнє відношення до публічної дипломатії як до засобу рішення вже, що з'явилися проблем. Вашингтона почав усвідомлювати взаємозалежність захисту країни, пошуку й знищення терористів, і використання публічної дипломатії для створення атмосфери, що сприяє розвитку відносин, як з урядами, так і із громадськістю закордонних країн. Зміни, що торкнулися програм публічної дипломатії адміністрації Дж. Буша-Мол., були викликані збільшенням росту антиамериканізму, що торкнувся більшості країн миру. Закордонний образ США почав турбувати керівництво Сполучених Штатів, внаслідок чого в останні роки до публічної дипломатії почали залучатися професійні маркетологи з області бізнесу, покращилася підготовка американських дипломатів і фінансування.

Багато громадян країн Європи й Азії сприймають США як державу зарозумілою, лицемірною, поглинаючою й зневажаючою інший світ, а також застосовує подвійні стандарти. Наприкінці лютого 2002 р. Геллап провів опитування в 9 мусульманських країнах — в Індонезії, Ірані, Йорданії, Кувейті, Лівані, Марокко, Пакистані, Саудівській Аравії й Туреччині. Переважна більшість учасників охарактеризували США як "жорстоку, агресивну, зарозумілу, нахабну, що легко піддається на провокації, упереджену" державу. Лише 12 % погодилися з тим, що Захід, зокрема США, з повагою ставляться до ісламських цінностей. І тільки 9 % порахували воєнну операцію в Афганістані "морально виправданою" [1, C. 74-75].

Опитування суспільної думки, репортажі, коментарі, дебати в парламентах різних країн і спілкування з людьми показують, що нормою стала критика місця й ролі США в глобальній політиці, американська культура й зовнішня політика. Рішення проблем за допомогою ударів, що попереджають, практично ніколи не можуть укладатися в рамки міжнародного права. Як правило, превентивні атаки сприймаються втручанням у суверенні справи держав, що несуть важкі наслідки для цивільного населення, а тому подібні дії дуже складно представити в якості шляхетних.

Офіційний Вашингтон не відмовляється від наявності істотних розходжень у політику й позиціях з іншими країнами, але думає, що деякі спірні дії США могли б викликати менше антагонізму, якби були краще представлені громадськості всього миру. І саме тому з 1999 р. почалося зміцнення органів публічної дипломатії, і з'явилися нові відомства, що розробляють стратегію даної області зовнішньої політики й задіяні в проведенні публічної дипломатії.

Позиція США в міжнародних справах базується на думці, що "Сполучені Штати — єдина країна, здатна забезпечувати справедливість у відносинах між народами й державами, діючи при цьому не відповідно до власного вузько національними мотивами, а в ім'я міжнародного права". Сполучені Штати не дозволяють вороже настроєним країнам панувати в якому-небудь регіоні, що має особливо важливе значення для американських інтересів, що нерідко й стає причиною антиамериканських настроїв.

Багато експертів бачать невідворотні пагубні явища й погрози для всього людства в подібній американській стратегії, які зводяться до наступного:

• погроза підпорядкування світу транснаціональним корпораціям Заходу;

• погроза тотальної американізації всього світу;

• поглиблення розриву між багатими й бідними на Землі;

• супутні явища начебто ослаблення ролі національних держав, глобалізації тероризму, витиснення й вимирання національних культур, мов і т.д.

Перші два фактори безпосередньо зв'язані один з одним, оскільки сьогодні з 50 найбільших у світі ТНК — 27 американські. Багато хто в Америці вважають, що "глобалізація по-американськи повинна привести до ситуації, коли все людство буде так чи інакше обслуговувати "хомо американус", тобто вибрану богом американські нації".

Незважаючи на активну позицію в міжнародних справах, і зокрема в публічній дипломатії, Сполучені Штати продовжують втрачати суспільну підтримку й виявляють себе усе більше ізольованими.

Американські бізнесмени й політики обговорюють питання й про поліпшення фінансування комерційної дипломатії. Вони відзначають, що рік у рік скорочуються витрати на дипломатію (з 4,5 м.лрд, дол. в 2004 р. до 2,8 млрд. дол. в 2007 р., у той час як Франція витрачає на ті ж цілі в 10 разів більше, те ж положення в Канаді й особливо в Японії)1. У США всі хащі лунають голоси про збільшення числа дипломатів у посольствах, що займаються комерцією (у посольстві США в Бразилії 42 дипломата займаються політичними питаннями й тільки 6 економічними)[5, c. 54-55].

Американські бізнесмени вважають, що повинна бути поліпшена підготовка дипломатичних кадрів з погляду інтересів США в цілому й бізнесу особливо . У цьому напрямку вже дещо робиться в США. Кандидати на закордонну службу США піддаються зараз більше серйозним випробуванням, чим раніше. Письмовий іспит кандидата складається із трьох частин і містить більше ста питань. Для успішної здачі іспиту кандидатам рекомендується закінчити університет. Особлива увага при навчанні приділяється питанням економіки й торгівлі. Курс по принципах економіки займає два семестри, і по економічній історії США один семестр, по міжнародній торгівлі й фінансам 1- 2 семестри, по географії миру — один семестр. Серйозні іспити проводяться по вмінню майбутніх дипломатів аналізувати обстановку, вирішувати ту або іншу гіпотетичну проблему, підготувати відповідні документи, у тому числі по економічних проблемах.

Наприкінці XX ст. у зовнішній політиці США відбувся певний зсув пріоритетів, обумовлений серйозними змінами в геополітичному розміщенні сил на нашій планеті, що відбулася після закінчення холодної війни. США стали приділяти меншу увагу ракетно-ядерним факторам забезпечення своєї національної безпеки й зробили більший акцент на гарантію безперешкодного доступу до тих світовим ресурсам, які представляють стратегічно важливий інтерес із погляду забезпечення безперебійного функціонування американської економіки. Серед них найбільше значення мають невідтворені паливно-енергетичні ресурси (головним чином нафта й газ).

У цей час зовнішня енергетична політика займає одне із центральних місць у системі зовнішньополітичних дій США на світовій арені, що об'єктивно несе із собою нові види ускладнень у взаєминах з Росією (у районі Кавказу й Середньої Азії). Підвищення ролі зовнішньої енергетичної політики пов'язане з тим, що США є найбільшим споживачем енергетичних ресурсів, а після розпаду СРСР — і найбільшим їхнім виробником(1). У другій половині 1990- х років рівень споживання первинних енергетичних ресурсів у США перевищив 2100 млн. т нафтового еквівалента (т.н.е.), що склало близько 24% світового рівня. У той же час рівень внутрішнього видобутку первинних енергетичних ресурсів досягав 1650- 1700 млн. т.н.е., або близько 19% світового. Енергоємність економіки США становить 0,42 т.н.е. на 1000 дол. ВВП (до кінця століття ВВП США досяг рівня 9 трлн. дол. у поточних цінах). США на відміну від більшості інших промислово розвинених країн мають великі запаси енергетичної сировини (2,9% світових запасів нафти, 3,3% газу, 23% вугілля), однак їх не вистачає для стійкого розвитку американської економіки й забезпечення високого рівня споживання американського населення в довгостроковій перспективі [2, c. 61-62].

3. Основні напрямки стратегії національної безпеки та дипломатії США

Протягом дванадцяти років після завершення “холодної війни” стратегія національної безпеки США будувалася на аморфних поняттях “ризиків” та “невизначеностей” нового часу. Терористичні напади 11 вересня 2001 року перетворили їх на цілком визначену загрозу. Згідно з новою стратегією “найсерйозніша небезпека знаходиться на перехресті радикалізму й технологій” [7, с. 78].

Численні порівняння нової ситуації з часами “холодної” і навіть Другої світової війни, які містяться у тексті нової стратегії, дозволяють зробити висновок, що новий ворог сприймається як адекватний гітлерівській “осі” та радянському блоку. З цього випливає принципова зміна підходів Сполучених Штатів до функціонування міжнародних структур безпеки. Пріоритетом для США стають не попередні договори, угоди та домовленості, а визначеність країн у новому протистоянні цивілізації та варварства. За таких умов роль Радянського Союзу в американській політиці ризикує зіграти будь-яка країна, яка не прийме сторону Сполучених Штатів: “Америка буде притягати до відповідальності країни, що скомпрометували себе терором, включаючи ті, котрі дають притулок терористам, оскільки пособники терору є ворогами цивілізації” [7, с. 78].

Наголос, який у Стратегії робиться на необхідності поширення вільних і відкритих суспільств, є проявом не стільки месіанства Сполучених Штатів, скільки рецептом довгострокового розв’язання проблеми тероризму. Цікаво, що на перше місце в новій стратегії поставлено саме проблеми демократії, а не матеріального добробуту. Це відображає сучасні погляди американської політичної науки про те, що в основі тероризму лежить не стільки економічне становище певних сил, скільки їх невдоволення станом свого політичного представництва в міжнародній системі. Теракти 11 вересня скоїли далеко не бідні люди. Як стверджується, “бідність не перетворює бідних людей на терористів і убивць. Але бідність, слабкі інститути й корупція можуть зробити слабкі держави уразливими для терористичних мереж і наркокартелів у межах їхніх кордонів” [7, с. 79]. Пріоритет розвитку демократії, звичайно, не означає ігнорування економічних проблем, що сприяють тероризму: “Світ, в якому дехто живе в комфорті й достатку, коли половина людства має менше ніж $2 у день, є несправедливим і нестабільним” [7, с. 80].

Важливим аспектом нової стратегії є зміна підходів США до організації міжнародної економічної допомоги, яка вважається одним із засобів знищення підґрунтя тероризму. Особливістю нового підходу є введення нового критерію оцінки ефективності. Якщо раніше таким вважалась сума витрачених коштів, то тепер пропонується оцінювати ефективність через досягнутий рівень економічного зростання. Передумовою надання певним державам допомоги з боку Сполучених Штатів тепер буде їх готовність до реформ. Фінансування “неспроможних” урядів виключається.

Поява нової стратегії національної безпеки США може означати суттєву перебудову і структуризацію міжнародної системи відносин відповідно до нового визначення головної загрози, яка порівнюється за масштабом із гітлерівською та радянською. Для України це означає зменшення можливостей для політичного маневрування в межах нової системи. Розглянемо це питання детальніше.

Аналіз тексту нової стратегії національної безпеки США дає змогу відрізнити в сучасній міжнародній системі кілька груп країн, у відносинах із якими Сполучені Штати будуть застосовувати різні норми і правила. Перша група –це друзі й союзники США. Про їхній склад можна судити з посилань у тексті документа в контексті дружби й союзництва на НАТО, ЄС, АНЗЮС, групу Канада–США–Мексика, тобто НАФТА, і на окремі країни – Японію, Південну Корею, Тайвань та Ізраїль.

Захід згідно з новою стратегією буде розширюватись. Конкретні країни, за рахунок яких це матиме місце, не називаються, проте вказуються механізми процесу розширення НАТО: Сполучені Штати “повинні розширити членство в НАТО демократичних націй, що прагнуть і можуть розділити ношу захисту й просування наших спільних інтересів” [1, с. 75]. Враховуючи плани другої хвилі розширення Альянсу й зв’язок між розширенням НАТО та ЄС, можна прогнозувати розширення кола західних країн протягом найближчих 5–7 років за рахунок принаймні 9 нових членів – Словенії, Естонії, Латвії, Литви, Словаччини, Румунії, Болгарії, Мальти й Кіпру. Вірогідно, процес розширення триватиме і надалі таким чином, щоб приблизно у 2020 році “західними” були порядку 50 із більш як 200 країн світу.

Друга група країн – це потенційно великі держави, які не входять до західної системи. На думку авторів нової стратегії національної безпеки США, таких країн три – Росія, Китай та Індія. Індія вважається демократією з неринковою економікою, Китай – недемократичною країною з ринковою економікою, Росія – країною, що будує демократію й ринок. Причому тональність формулювань документа дозволяє судити про можливість майбутньої інтеграції Індії та Росії до західної політичної й економічної систем. Автори документа, наприклад, вважають, що США та Індія “є двома найбільшими демократіями, відданими політичній свободі, захищеній представницьким урядом” [1, с. 76], і згадують про “зростання відданості Росії до інтеграції у євроатлантичну спільноту” [1, с. 76]. Доцільно нагадати у цьому зв’язку про належність Індії до британської співдружності і про нещодавнє створення за британською ініціативою Ради НАТО-Росія.

Сполучені Штати визнають за Росією та Китаєм право володіти й розвивати ракетні та ядерні збройні технології. Застереження в цьому зв’язку торкаються перш за все гарантій нерозповсюдження. Щодо Індії, питання про її ядерні й ракетні програми залишаються, проте вони перестали домінувати в політиці США.

Важливо, що хоча нова стратегія декларує прагматизм у відносинах США з іншими великими державами поза межами Заходу і визнає потенціал цих країн, вона, судячи з модальності висловлювань щодо відносин Росії, Індії та Китаю з їхніми сусідами, відкидає можливість утворення ними альтернативних Заходу геоекономічних систем. Тобто Захід – це єдина внутрішньо інтегрована міжнародна система, яка визнається Америкою. Інші країни, таким чином, можуть існувати або в асоціації із Заходом, або в кооперації із Заходом, або самі собою на свій страх і ризик.

Третя група країн – режими-ізгої, до яких документ явно відносить Ірак і Північну Корею. Очевидно, сюди ж відноситься й Лівія, хоча явно про неї не згадується. Щодо належності до ізгоїв інших країн, судячи з усього, між країнами Заходу та в самих Сполучених Штатах одностайності не існує. Проте визначеними можна вважати критерії такої належності – країни, “що скомпрометували себе терором, включаючи ті, котрі дають притулок терористам” та “прагнуть до володіння ядерною, біологічною і хімічною зброєю” [6, с. 84].

Четверта група країн – слабкі країни. Такі держави вимагають особливої уваги у контексті гарантування глобальної безпеки, оскільки вони не володіють імунітетом проти екстремізму. Помилковим було б ототожнювання таких країн з країнами-ізгоями – навпаки, “Америка буде допомагати країнам, які мають потребу в нашій допомозі в боротьбі з терором” [6, с. 84].

П’яту групу утворюють країни, що розвиваються. В основному, це відносно стабільні країни на різних континентах, які розвиваються шляхами і за допомогою Заходу, у тому числі через різноманітні програми ООН, Світового банку і Міжнародного валютного фонду.

До шостої групи можна віднести стабільні країни, які асоційовані із Заходом, але не потрапили з різних причин до його базових інститутів. До її складу можна віднести країни Британської співдружності, Організації американських держав і АСЕАН, які не належать до означених вище груп. Можна помітити, що характерною ознакою країн даної групи, яка відрізняє їх від “справжнього Заходу”, є відсутність власних технологічних можливостей для виробництва сучасних видів зброї, рівно як і доступу до такої зброї через союзників.

Сьома група країн – це країни колишнього Радянського Союзу, окрім Росії. Про них у тексті документа міститься тільки одна згадка, проте вона окреслює стратегічне бачення Сполученими Штатами геополітичного устрою пострадянського простору: “Ми будемо продовжувати підтримувати незалежність і стабільність країн колишнього Радянського Союзу, вірячи, що процвітаюче й стабільне оточення зміцнить зростання відданості Росії до інтеграції у євроатлантичну спільноту” [6, с. 95].

У міжнародній системі, яку окреслено в новій стратегії національної безпеки США, Україна має кілька зовнішньополітичних альтернатив. Перша – потрапити до західної політичної й економічної системи через набуття членства в НАТО (членство в ЄС є більш далекою перспективою), яке, за досвідом інших країн, означатиме також членство в ОЕСР. Друга – стати асоційованою із Заходом країною через механізми особливого партнерства з НАТО та ЄС, членство в СОТ і участь у регіональних європейських ініціативах. Таке асоціювання, скоріш за все, вимагатиме відмови від власної розробки та виробництва сучасної зброї. Третя – деградувати до рівня країн, що розвиваються, через фіксацію на співробітництві з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та різноманітними транснаціональними корпораціями. Четверта – перетворитись на країну-ізгоя. Саме до останнього варіанта призвели б спроби “налякати” Захід можливим відтворенням СРСР і військово-технічною співпрацею з небажаними для Заходу країнами. Слід нагадати у цьому зв’язку про “залякування” Заходу “пізнім” Єльциним, відставку останнього й рішучу зміну зовнішньополітичного курсу новим російським президентом. Українські можливості до зовнішньополітичних демаршів ще менші, ніж російські.

Судячи з нової стратегії, норми і правила, які США будуть застосовувати у відносинах з іншими західними країнами, залишаться без суттєвих змін. Сполучені Штати й надалі будуть визнавати за союзниками й друзями ті ж права, що і за собою, і оцінювати їх внутрішні справи за тими ж критеріями, що використовують самі.

Вимоги США до кандидатів на членство в західних інститутах і до асоційованих із Заходом країн будуть, очевидно, схожими, але відрізнятимуться односторонністю. Розбудова консенсусу з цими країнами не буде обов’язковою.

У відносинах із Росією, Китаєм та Індією Сполучені Штати намагатимуться, судячи з їх нової стратегії національної безпеки, застосовувати універсальні правила й вимоги, але не будуть наполягати на їх виконанні. Суперечності будуть ігноруватись заради досягнення спільних стратегічних цілей. США не стануть визнавати будь-які соціальні моделі, окрім демократії та ринку, і продовжуватимуть у двосторонніх відносинах “висувати на перший план питання свободи й розвитку демократичних інститутів” [6, с. 97]. Поте США намагатимуться не робити з розбіжностей у цих сферах нездоланних перешкод для кооперації. Питання, з приводу яких поступки з боку Сполучених Штатів навряд чи можливі, включають безпеку Тайваню, незалежність країн колишнього СРСР, нерозповсюдження зброї масового ураження, ракетних і сучасних збройних технологій.

Зі слабкими країнами та країнами, що розвиваються, США намагатимуться не встановлювати політичного діалогу і не залучатись до вирішення їх повсякденних внутрішніх справ, окрім тих, що пов’язані із глобальними загрозами. Основними менторами цих країн, на думку авторів нової стратегії, мають бути такі структури, як ООН, МВФ і СБ.

Країни-ізгої матимуть постійний фокус уваги з боку Сполучених Штатів, однак не матимуть будь-яких політичних прав. Щодо них дії США будуть обмежуватись тільки браком військових, економічних або політичних ресурсів.

Характеризуючи загальні риси нової зовнішньополітичної доктрини США можна зазначити таке. По-перше, Сполучені Штати не вірять в існування геополітичних суперечностей. Глобальне протистояння, з їхньої точки зору, існує між різними ментальностями, між демократією та тиранією, цивілізацією та варварством, але не між “сушею” та “морем” або атлантизмом та євразійством. Євразія для них – суто географічне визначення. Розбіжності між США та іншими великими країнами, судячи з поглядів авторів документа, не мають об’єктивного підґрунтя і випливають із застарілої ментальності частини російської та китайської еліт. Навряд чи Сполученим Штатам будуть зрозумілі внутрішні дискусії України щодо її цивілізаційного вибору, оскільки за їхніми поглядами обирати можна тільки між цивілізацією й варварством. США мислять більш практичними категоріями, такими як варта чи не варта Україна членства в НАТО.

По-друге, США мають намір допомагати тільки тим, хто, на їхній погляд вартий допомоги: “Сполучені Штати повинні реалістично оцінювати свою здатність допомогти тим, хто не бажає або не готовий допомогти собі” [1, с. 82]. В цьому розумінні припинення допомоги державним установам України є скоріше проявом зміни глобальних підходів, ніж результатом ставлення США до політичного устрою України – воно завжди було критичним.

По-третє, США не будуть “купувати” лояльність будь-яких країн поза межами Заходу, окрім, можливо, Росії, Китаю та Індії. Рівною мірою це торкається роззброєння країн, що викликають американське занепокоєння, і дотримання ними режиму нерозповсюдження. Ці питання, вірогідно, дедалі більше будуть вирішуватись через політичний і воєнний тиск. Можливо, такі зміни матимуть у певних випадках зворотну силу щодо грошей, які вже було витрачено. Можна припустити, що в разі подальшого тиску з боку США на владні структури України збільшаться звинувачення в нецільовому використанні коштів, наданих для ядерного роззброєння.

Підсумовуючи зміни стосунків США з різними групами держав, можна зробити висновок, що єдина можливість мати повноцінний діалог із Сполученими Штатами – це бути західною країною якщо не за фактом, то за напрямом розвитку. Окрім цього головного для розбудови українсько-американських відносин висновку, аналіз нової стратегії та політичної ситуації в США дозволяє зробити кілька важливих спостережень. Перше з них пов’язане з близькосхідними проблемами, друге – із питаннями формування зовнішньої політики Сполучених Штатів[5, c. 60].

Висновки

Таким чином, аналіз трансформацій систем масової комунікації наприкінці XX століття свідчить про їхні багатоаспектні складні впливи на міжнародні політичні й економічні відносини у пост-біполярному світі, а також окреслює деякі нові тенденції сучасних глобальних трансформацій. Не враховувати їх у впровадженні зовнішньої політики України було б недалекоглядним.

МЗС України для реалізації зовнішньої політики України, поряд з використанням традиційних методів дипломатії, слід творчо підходити до таких нових форм дипломатії, як медіа-дипломатія і віртуальна дипломатія. Це зумовлює необхідність створення відповідних інформаційних мереж, надання нової комунікаційної освіти працівникам дипломатичного корпусу України, вивчення досвіду провідних держав світу в цій галузі (США, Великобританія) й перегляду під цим кутом зору діяльності інформаційної та аналітичної служб МЗС, підготовки молодих фахівців з міжнародних відносин.

Ставку належить робити на співпрацю не тільки з урядами, а й з міжнародними НУО завдяки впровадженню високошвидкісної інтерактивної диджитальної інформаційної мережі для багатомовної комунікації з усім світом, використовуючи аудіо-, відео-, друковану комунікацію та комунікацію даних. Медіа- і віртуальну дипломатію політичні лідери України мають усвідомлювати не просто як паблік рілейшнз, а як політичну і економічну необхідність сталого розвитку нашої держави на порозі інформаційної ери і третього тисячоліття.

Список використаної літератури

1. Жизнин С.З. Энергетическая дипломатия США/ С.З.Жизнин //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 2 . — C. 72-85

2. Зернецька О. Нова дипломатія — для нової ери/ О.Зернецька //Політика і час. — 2000. — № 1-2 . — C. 56-62

3. Комкова Е.Г. 60 лет дипломитическим отношениям между СССР/ Россией и Канадой //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2002. — № 10. — C. 74-86

4. Кременюк В.А. Россия и США: время испытаний //США. Канада: экономика, полити-ка, культура. — 2007. — № 12. — C. 5-16

5. Ньюсом Д. Совместные усилия военных дипломатов США во имя безопасности //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 12. — C. 54-60

6. Сизоненко А.И. К.А.Уманский: дипломатическая деятельность в США //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2001. — № 10. — C. 86-97

7. Хлудов В. Мастер дипломатического консенсуса: Кофи Аннан //Деловые люди. — 2001. — № 11. — C. 78-80