Вступ

Актуальність теми. Розвиток культури — органічна складова частина історії суспільства. Тому детермінацію руху культури слід шукати і поза її самої, перш за все в розвитку основи суспільства, матеріального виробництва, а також і всіх інших підсистем і сфер суспільного життя — соціальної та соціально-політичної. Характерно, що при вкрай низьких темпах розвитку матеріального виробництва в епоху феодалізму настільки ж низькою була і динаміка розвитку в галузі культури. Специфічне місце релігії і церкви також у той час зумовлювало релігійне забарвлення практично всіх сторін і всіх складових культури цієї епохи. Проте, не можна не відзначити, що в окремі періоди можуть спостерігатися активні сплески в культуротворчої процесі за відсутності аналогічних зрушень в економічній сфері. Це, зокрема, характерно для літератури і мистецтва епохи відродження в Європі, Росії в XIX столітті.

Розвиток культури пов’язано і з іншими зовнішніми детермінантами. Розвиток країн і народів практично з перших кроків цивілізації втрачає ізольований, замкнутий на себе характер. Історія з плином часу все більше виступає в якості всесвітньої історії, а разом з тим стає реальністю світова культура, яка акумулює найкращі досягнення всіх країн і народів. У цих умовах все більшого значення для розвитку культури кожної країни, кожного народу набуває розширення культурних зв’язків і духовних контактів з іншими країнами і народами.

Мета нашого дослідження – з’ясувати динаміку розвитку культури та розглянути концепції культурно-історичних типів.

1. Динаміка розвитку культури

Природна ізоляція або навмисне самообособлення народів нічого хорошого розвитку культури принести не можуть. Фактор ізоляції, наприклад, одна з причин збереження первісних форм життя у аборигенів Австралії. Китай на рубежі I-II тисячоліття стояв у перших рядах країн з розвитку культури, а потім настали століття штучної ізоляції країни за китайською стіною, що призвело до втрати колишніх позицій. Тільки покінчивши в 60-ті роки XIX століття з перешкодами на шляху розвитку зв’язків з рештою світу Японія прискорено пішла вперед.

Слід зазначити, що на розвиток культури, як втім і на її виникнення, найсильніший вплив мали не тільки зовнішні, але внутрішні чинники. Необхідність поглибленого аналізу внутрішніх причин розвитку культури виявляється при розгляді впливу поділу праці на розвиток культури. Поділ праці зруйнувало притаманне первісності єдність матеріального і духовного, а разом з цим поклало межа не тільки злитості матеріальної та духовної культури, але і її єдності, оскільки єдиний був її суб’єкт і носій — первісний колектив.

Надалі з розвитком суспільства, коли розумову працю став все більше відділятися від фізичного, місто — від села, коли суспільство розділилося на класи, професійні угрупування різних рівнів, на етнічні освіти, територіально-регіональні спільності, а також демографічні страти — картина культури в цілому, як і картина її історичного руху ускладнюється.

Перш за все з виникненням складної соціальної структури суспільства, що виникла в результаті поділу праці, управління, розумова діяльність, духовне виробництво стали переважно сферою занять певного класу чи соціальної групи. Автономізація розумової праці, його відділення від фізичного дали потужний поштовх розвитку наук, прогресу мистецтва і т. д. Вона дозволила зробити інтелектуальну діяльність — професією, яка органічно поєднує в собі ознаки матеріальної та духовно-практичної діяльності людини. З кожним етапом розвитку суспільства та його фундаментальної основи-громадського виробництва, роль розумової праці, його практична значимість у житті суспільства все більше зростає [2, c. 15].

Культура кожної епохи нерозривно пов’язана з потребами та інтересами різних класів, соціальних верств і груп. У цьому суть механізму впливу різних класів і соціальних верств, груп на утримання культури. Безумовно, цей вплив значною мірою визначає різницю в змісті і формах культурних пластів і рівнів в загальній структурі культури суспільства. Однак, абсолютизація що панував до недавнього часу у вітчизняних суспільствознавчих науках класового підходу до аналізу і класифікації явищ культури неминуче заводить дослідника в логічний глухий кут.

По-перше, в культурі є явища, до яких критерій класовості просто непридатний — це наука, техніка, мову.

По-друге, культура включає групу явищ, які несуть в собі загальнолюдське зміст, хоча на них і поширюється вплив соціально-класових і групових інтересів — це мистецтво, мораль, філософія і т. д.

По-третє, окрему групу становлять явища, пов’язані, в силу їх природи, безпосередньо з виникненням класів, наприклад, область політичної культури, хоча навіть тут абсолютизація класового підходу була б неправомірна. Найбільш виразно соціально-класове початок проявляється в культурі у формі ідеології, за допомогою якої кожен клас чи соціальна група, яка веде боротьбу за владу спрямовує розвиток культури в своїх інтересах, відповідно зі своїми соціальними ідеалами. При цьому вихід за межі заходи у впливі ідеології на культуру може часом привести до деформації останньої, до позбавлення предметів культури їх власного змісту і їх перетворення в свого роду рупор для поширення ідеологічних установок. Це чітко проглядається в різного роду «культурних кліше», призначення яких полягає у нав’язуванні через культуру певних ідеологічних стереотипів.

На розвиток культури в сучасних умовах справляє свій вплив розгорталася і поглиблюється НТР. Це вплив багатогранно і суперечливо. З одного боку, НТР незмірно розширила можливості залучення найширших мас до духовних цінностей, зокрема, через засоби масової інформації, пред’явила зрослі вимоги до освіченості, до підвищення інтелектуального потенціалу суспільства. Одночасно завдяки розвитку транспорту, засобів зв’язку НТР посилила рухливість населення, призвела до інтенсифікації процесів культурного обміну, до посилення інтернаціоналізації суспільного життя і культури.

Культура представляє собою неоднорідне явище. Поряд із загальними рисами, їй притаманні і риси характерні для різних соціальних верств і груп. Системи специфічних культурних особливостей, характерних для деяких соціальних груп, називаються субкультурами. Так, своєрідність культурних запитів молоді дає підставу говорити про існування особливої молодіжної субкультури. Риси особливості несуть на собі субкультури окремих професійних груп. Важливими є регіональні особливості в культурі, які мають свої соціальні та історичні витоки. Потрібно прагнути не до вирівнювання та нівелювання, а до збереження самобутності окремих субкультур і збагачення таким чином культурного життя всього суспільства [7, c. 18-19].

Національні культури також є специфічними культурними системами, що володіють відносною автономністю та автохтонних (корінним походженням). Різні культури численних народів і національностей, мають у своїй основі єдину загальнолюдське творчий початок. Вони відрізняються один від одного за формою, яка визначається особливостями історії конкретних народів, різними умовами, в яких відбувалося формування цих культур. Необхідно враховувати і ту обставину, що переважна більшість народів не існує в ізоляції, а активно взаємодіє з іншими народами. Тому багато національні культури, являють собою результат взаємодії кількох мешканців (або проживали раніше) поруч один з одним народів. Розвиток національних культур — важлива умова й передумова їх взаємозбагачення, але це не повинно вести до їх відділенню один від одного, а тим більше до проголошення їх винятковості. Не можна вибудовувати національні культури за ранжиром, розглядати культуру однієї нації як своєрідний еталон культури. Націоналістичний зарозумілість гальмує розвиток будь-якої національної культури. Це особливо важливо, якщо врахувати посилення процесу інтернаціоналізації суспільного життя, а, значить, і необхідності участі в цьому процесі національних культур, кожна з яких включає в себе як своє національне, так і інтернаціональне зміст. Не применшуючи цінності і унікальності існування і розвитку національних культур, слід зазначити, що кожна нація вносить свій історичний внесок у світову культуру і в той же час черпає з комори світової культури. Магістральний шлях розвитку світової культури пролягає аж ніяк не через зведення всього її багатства до деякого єдиного зразка, а через акумулювання всього найкращого в багатствах культури всіх народів, збереження багатства різноманіття культур не лише в пам’яті, а й у культурній практиці людства.

Регіональні особливості культури виявляються не тільки в специфічних рисах культури окремих народів. Є певні суттєві відмінності між міською культурою та культурою села, культури великого міста і культури дрібних і середніх міст. Є підстави говорити про особливості культури у великих регіонах світу. Так Європа зробила наголос на розум, раціональне освоєння дійсності і використання його успіхів. Схід же до недавнього часу більший упор робив на чуттєве сприйняття навколишнього світу, інтуїцію, самонавіяння. Зрозуміло, що все це більше відноситься до традиції. Сьогодні кордон між культурами Заходу і Сходу вже ґрунтовно розмиті, обмін принципами, ідеями і духовними цінностями йде з усе більшою інтенсивністю. Підводячи підсумок можна сказати, що світова культура — явище досить складне і багатогранне, куди входять формаційні, регіональні, національні типи культур і величезне число субкультур, що існують в якості підсистем в цих культурних типах [3, c. 22-23].

У внутрішній організації культури існують також структурні рівні , які поділяють її на масову і елітарну культури. Масова культура сформувалася одночасно з суспільством масового споживання. У роботах західних філософів і соціологів дане поняття характеризується як вид комерційної культури, тому що продукти даної культури виступають в ній в якості предметів споживання, здатних при продажу приносити прибуток, якщо вони враховують смаки та запити масового споживача. Реклама, стала обов’язковим атрибутом сучасного суспільства, є невід’ємною частиною масової культури.

Масової або популярній культурі протиставляють елітарну культуру, яка більш складна за змістом і важка для сприйняття її непідготовленими людьми. До неї звичайно відносять кінофільми Фелліні і Тарковського, твори Кафки, Воннегута, Томаса Манна, музику Дюваля та Шнітке. твори, що створюються в руслі даного типу культури розраховані на вузьке коло добре розбираються в мистецтві знавців і любителів. Але масовий споживач культури може і не звернути на них увагу або не зрозуміти їх. Метою для творців творів елітарної культури як правило є не комерційна вигода (хоча вони часто коштують досить дорого), а прагнення до новаторства, повного самовираження і художньому втіленню своїх ідей. Слід підкреслити, що популярна і елітарна культури не ворожі одне одному. Вдалі знахідки, художні прийоми, ідеї і цінності елітарного мистецтва через деякий час втрачають свій новаторський характер і переймають, тиражуються масовою культурою, підвищуючи її рівень [7, c. 26].

2. Сучасні концепції розвитку культури

Розвиток культури має свою внутрішню логіку і характеризується відносною самостійністю і своєрідною внутрішньої детермінацію, яка реалізується не тільки в активному використанні новими поколіннями накопиченого запасу цінностей культури, але й у впливі цього запасу на подальший розвиток культури, його основні напрями, його зміст і темп.

Постійно розвиваючись, культура завжди проявляє себе в конкретно-історичних формах. Особливо опукло виявляють себе зрушення в культурі в переломні періоди людської історії, наприклад, при переході від античності до середньовіччя, а потім від середніх віків до епохи Відродження.

Корінні зміни в культурі спостерігаються з переходом суспільства від формації до формації. При цьому в історії формування культури є ряд особливостей. Накопичення культурних цінностей йде як би по двох напрямках — по вертикалі і по горизонталі. Найважливішою закономірністю розвитку культури є наступність, в якій реалізується єдність протилежностей — традиції і творчості. Історія предметних результатів людської діяльності, що втілюють культурні цінності, йде поруч і в синхронному взаємодії із змінюють один одного поколіннями людей, в яких зберігає себе спадкоємність історії людства. При цьому кожне нині живе покоління як би стягує до себе минуле і майбутнє, як до центру, який з плином часу зрушується до новим поколінням.

Найстійкішою стороною культури є культурні традиції. Під ними розуміються елементи соціального і культурної спадщини, які не просто передаються від покоління до покоління, але й зберігаються протягом тривалого часу, протягом життя багатьох поколінь. Традиції мають на увазі, що успадковувати і як наслідувати. Кожне покоління здійснює відбір тих чи інших традицій і в цьому сенсі вибирає не тільки майбутнє, але і минуле. Сучасне покоління не може не спиратися на створені раніше цінності культури, на традиції, так чи інакше йому б довелося кожного разу все починати на порожньому місці, створювати все наново [1, c. 34].

В цілому підхід до культурної спадщини повинен бути діалектичним: не нігілістичне відкидання, а збереження всіх цінностей, які здатні працювати на прогрес, і заперечення всього віджилого, консервативного в культурної традиції.

Дослідження сутнісних характеристик культури, її трансформації в цивілізаційні фази, ролі, місця і значення в житті людини і суспільства триває й досі. На початку третього тисячоліття відбувається переосмислення багатьох цінностей, які становлять сутність культури і сучасної цивілізації, її функціональних можливостей тощо. Тому концептуальне осмислення культури й цивілізації дасть змогу визначити їхні сутнісні характеристики, ознаки, співвідношення та місце і роль у житті людини й суспільства.

3. Концепції культурно-історичних типів

Історичне буття культури, згідно з Данилевським, обумовлено такими періодами: етнографічним (відбувається формування народу, його мови); політичним (створюються атрибути державності); цивілізаційним (період розквіту творчої діяльності народу). Деякі з народів, на його думку, ще не досягли цивілізаційного рівня, наприклад слов’яни. У наші дні прийшов час для розвитку слов’янської раси в самобутній культурний тип.

М.Я. Данилевський у своїй роботі «Росія і Європа» сформулював п’ять основних законів виникнення, розвитку та загибелі культурно-історичного типу:

— будь-який народ, що належить до однієї мовної групи, утворює культурно-історичний тип, якщо він духовно здатний до історичного розвитку та пройшов стадію дитинства;

— для справжнього культурного розвитку народ повинен досягти політичної незалежності;

— основні засади одного культурно-історичного типу не передаються іншому типу; кожний культурний тип створює власні засади розвитку;

— цивілізація тільки тоді досягає розквіту, коли різні народи, які складають її, утворюють федерацію або політичну систему держав;

— розвиток культурно-історичних типів за своєю сутністю нагадує життя рослин, у яких період зростання є невизначеним, проте період цвітіння та період плодоносіння відносно короткі.

Заслуга Данилевського полягає в тому, що він одним із перших досліджував цивілізації під кутом зору їх множинності, а не в контексті розвитку західноєвропейської цивілізації. Теоретичні здобутки М.Я. Данилевського були позитивно оцінені О. Шпенглером, який створив свою оригінальну концепцію локальних культур [9, c. 36].

Розкриваючи особливості культури, О. Шпенглер підкреслює, що культура — це органічна система духовно-соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу. Локальна культура ізольована від інших локальних культур, її своєрідність визначається присутньою в ній «душею». «Душа» — це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити.

Визнання локального характеру культури дозволило Шпенглеру зробити висновок про відсутність загальної спрямованості історичного процесу та наголосити на абсурдності самого поняття «людство». Життя культури, за Шпенглером, — це безперервний процес народження та загибелі ряду культурних форм, що являють собою своєрідні надбіологічні організми, неповторні та унікальні за своєю сутністю. Кожна локальна культура після народження та розквіту починає вичерпувати внутрішні резерви своєї душі, і на цьому етапі культура переходить у цивілізацію.

Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Основними ознаками цивілізації стають: закостеніння суспільства, послаблення традицій та релігії, урбанізація, засилля техніки, занепад мистецтва, формування масової культури.

Отже, цивілізація — це культура, яка реалізувала свої цілі. У масштабах світової культури О. Шпенглер виділив вісім великих культур, які досягли зрілості: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійську, майя, західноєвропейську. Історія, таким чином, розпадається на низку незалежних, неповторних замкнених локальних культур, які мають виключно індивідуальну долю. Шпенглер відмовився від ідеї європоцентризму, підґрунтям якої була теза про Європу як центр світового культуротворення. Історія культури — це єдність розмаїття усіх проявів життя [10, c. 43].

Висновки

Отже, культура — це не тільки традиції, процес накопичення і збереження духовних цінностей попередніх поколінь. Формування культури передбачає і її розвиток, тобто не тільки збереження кращих зразків минулого, але й створення нового культурного багатства у процесі творчості. Даний напрямок в культурі називається новаторством. Звичайно, не всяке новаторство можна беззастережно зарахувати до творчості. Створення нового стає творчістю тоді, коли воно набуває суспільну значимість, отримує визнання інших людей. Хоча цей критерій новаторських культурних цінностей не є абсолютною. Буває і так, що твори мистецтва або наукові відкриття не знаходять визнання у сучасників. Тим не менше, якщо творець створює твір або робить відкриття, що несе справжню духовну цінність, то їх час рано чи пізно приходить, і, наступні покоління віддають їм належне. Творчість Ван Гога і Гюгена, геніальних художників, невизнаних за життя сучасниками, роботи предтечі космічних польотів людства К. Ціолковського — блискуче свідчення цього. У творчості культури загальнолюдське, загальне тісно пов’язано з неповторністю, унікальністю створеної духовної цінності. Тиражування або репродукування не є творчістю, хоча і грає важливу роль у поширенні культури. Але, це саме розповсюдження, а не створення культури.

Нове покоління не тільки пасивно споживає вже створене культурне багатство, разом з тим воно вносить і свій внесок у скарбничку світової культури в залежності від того, що було успадковано ним від культури минулого . Таким чином, традиції і творчість у розвитку культури органічно взаємопов’язані.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.
2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.
3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.
4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.
5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.
6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.
7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.
9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.
10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.