1. Наукова діяльність М.Грушевського в еміграції

2. Публіцистика М.Грушевського еміграційного періоду

Вступ

Еміграційна доба життя та діяльності Михайла Грушевського справедливо відноситься до однієї з найменш вивчених у грушевськознавстві. Дослідники тільки підходять до реконструкції головних її складових – суспільно-політичної активності вченого та розгорнутої ним дослідницької й науково-організаційної роботи. Ці магістральні складові еміграційного життя М.Грушевського містять широкий спектр важливих для повноцінного їх осмислення складових. Такими при реконструкції наукової діяльності вченого п‘ятиліття його перебування поза Батьківщиною є дискусії, котрі виникали довкола появи нових наукових і публіцистичних праць дослідника.

Важливість зауваженої проблеми стосовно еміграційної доби творчості вченого є особливою. Адже саме в цей час М.Грушевський значно розширив обрії своїх творчих зацікавлень і поряд із традиційними студіями в царині української історії, дав надзвичайно цікаві та вагомі в історії нашої науки праці з історії літератури, соціології, історії релігійної думки. А перебування вченого у цей час в Західній Європі, зацікавленість культурного світу до діяльності недавнього голови відродженої української держави, спрямована активність самого дослідника по популяризації своїх ідей багатьма європейськими мовами, призвели до значного розширення, порівняно із попереднім періодом, кола зацікавлених його працею оглядачів тогочасного інтелектуального життя. Тому дослідження цієї проблеми не лише урізноманітнить традиційну грушевськознавчу тематику, але й значно розширить світовий контекст артикуляції країнознавчої проблематики.

Тема:«Діяльність Михайла Грушевського в еміграції (1919-1924 рр.)

1. Наукова діяльність М.Грушевського в еміграції

Наукова діяльність М.Грушевського в еміграції була безпосередньо пов‘язана із заснуванням восени 1919 р. в Женеві Українського соціологічного інституту і розгортанням у ньому дослідної діяльності. За задумом М.Грушевського, повинен був стати солідною науковою базою закордоном. Власне з публікацією праць М.Грушевського європейськими мовами в рамках видавничої діяльності пов‘язане відновлення обговорення його творчих ідей у середовищі українських і європейських інтелектуалів. Зауважимо, що українська громада на еміграції з нетерпінням очікувала на нові твори видатного вченого, про його творчі плани повідомляли багато тогочасних часописів. Висловлювалося навіть сподівання, що М.Грушевський відновить на еміграції видання «Літературно-наукового вісника», щоби тим самим «знову об`єднати ті українські культурні сили, що ніяк не можуть об`єднатись на ґрунті політики» [1, с. 21].

Відсутність необхідних джерел і літератури не дозволили вченому повноцінно продовжити роботу над основною працею його життя, тому відбулася тимчасова переорієнтація наукових інтересівдослідника. ВрамкахнауковоїтематикизанятьМ.Грушевський підготував важливу теоретичну працю «Початки громадянства (генетичнасоціологія)», щопосталазйогопублічнихлекцій, прочитанихвзимку 1920–1921 рр. Ця праця була написана під враженням революційних подій і відбивала тогочасні творчі пошуки дослідника, пов‘язані з проблемою початкового етапу розвитку українського народу, його державності, співвідношення громадськонародного та державного ладу.

Як слушно зауважив дослідник соціологічної моделі вченого В.Масненко, невдоволення дотеперішнім рівнем висвітлення названих вище проблему власних працях підштовхнуло М.Грушевського до серйозних соціологічних досліджень. Як і багато інших політиків та науковців того часу, збентежених виром драматичних подій, історик намагався в книзі осмислити проблему напрямків і рушійних сил еволюції людського життя. Поштовхом для аналізу стала низка поширених тоді соціологічних теорій з марксистською включно. Свою книгу М.Грушевський бачив як перший крок до обговорення актуальної історико соціологічної проблематики в контексті розвитку українознавчих студій, зауважив, що пишучи її, «мав на меті не стільки дати певні конкретні висліди, готові формули, чи непохитні закони соціяльного розвою – такі соціологія не дуже то й може вказати, – скільки розбудити цікавість до сих питань і заохотити до дальших, самостійніших занять у сій сфері» [7, с. 13].

Рефлективно сприймаючи сучасну собі історичну ситуацію як зламну в історії світової цивілізації, порівнюючи її з іншими поворотними епохами в людському бутті, М.Грушевський робив спробу віднайти й обґрунтувати визначальні принципи соціальної еволюції. Тому своїм завданням учений бачив «висвітлити процес переходу людського житя до організованого колєктиву – родово-племінного, росклад сього колєктиву під натиском індивідуалістичних тенденцій, які приводять до клясового устрою, на котрім виросло соціяльне житє «цивілізованої доби», і переход до сеї стадії суспільного житя» [7, с. 13].

В українських інтелектуальних колах «Початки громадянства» були сприйняті надзвичайно зацікавлено як перша україномовна праця, що зосереджувалася на осмисленні низки важливих соціологічнихпроблем. Наїїпоявузмістовноюрецензією відгукнувся Микола Сумцов. Його критичний відзив, написаний, як свідчить лист до М.Грушевського одразу по прочитанню в 1922 р., внаслідок смерті автора побачив світлолише в 1925 р. у відновленому журналі «Україна». У першу чергу, М.Сумцов звертає увагу на широту піднятої у рецензованій праці проблематики, і відзначає велику кількість проаналізованої автором літератури. Незважаючи на тривалу традицію осмислення проблем ґенези людського суспільства в західній науці, оглядач наголошує, що критично оцінюючи її здобутки, М.Грушевський нерідко наводить власні оригінальні судження, чому сприяв його попередній колосальний дослідницький досвід. Коротко схарактеризувавши зміст цілої праці, зачеплених в ній наукових проблем, рецензент підніс ерудицію М.Грушевського, його обережність уповодженні з емпіричним матеріалом та теоретичними моделями: «Автору сюди йде спостережливо і обережно, взалежності від занадто хиткого матеріялу». Завдяки такій дослідницькій обачності, на думку М.Сумцова, висновки автора «Початків громадянства» є виваженими та коректними, хоча й надміру песимістичними щодо здатності людини впливати на хід історії. Аналізуючи останні сторінки праці, де міститься авторський аналіз українського соціологічного матеріалу, рецензент радить М.Грушевському використати матеріали не врахованої ним праці П.Житецького. Підводячи підсумки своєму критичному огляду, М.Сумцов зауважив: «Разом, в підсумці «Початки громадянства» гарний здобуток української науки» [7, с. 15].

На багатство проаналізованих М.Грушевським в «Початках громадянства» соціологічних теорій та широту використаних джерел і літератури звернув також увагу В.Липинський. Втім, на його переконання, обрана дослідником концепція є хибною, внаслідок чого праця постає «цінною по зібраному в ній матеріялови і баламутною по зроблених з нього виводах».

Також у віденський період було покладено початок втіленню ще одного фундаментального проекту М.Грушевського. Використовуючи доступні літературні джерела, а також матеріали перших томів «Історії України-Руси», вчений розпочав роботу над багатотомною «Історією української літератури», хоча відомо, що сама ідея праці та ґрунтовні підготовчі студії над нею відносяться до початку століття.

Окреслюючи мету свого дослідження вітчизняного літературного процесу в широкому контексті української духовності, М.Грушевський підкреслив: «…Я бажав сею працею увести й інших в круг помічень – своїх і чужих, дослідів і студій над розвоєм нашого духовного життя і сеї його функції – словесного мистецтва, і то найширші круги нашого громадянства. Хотів дати їм відчути і зрозуміти все те багатство почуття і гадки, красий сили, яке зложено і заховано в нашій літературній спадщині» [7, с. 16]. Оскільки праця вченого з‘явилася незадовго до його повернення на Батьківщину, її обговорення у вітчизняній та західній літературі припало на наступний період його життя.

Визнаючи необхідність популяризації української історії в широких читацьких колах, на початку 20-х років М.Грушевський здійснив перевидання низки своїх науково-популярних праць, в тім й «Ілюстрованої історії України». Якщо зміст шкільних підручників практично не зазнав змін у порівнянні із попередніми виданнями, то обсяг нового видання «Ілюстрованої історії України» дещо зріс за рахунок опису подій української революції. Цей опис містив авторське осмислення її уроків, в якому виразно проглядалися соціалістичні симпатії та антигетьманська риторика. Остання обставина не пройшла непоміченою повз увагу українських оглядачів. В рецензіях на нове видання достатньо критично було відзначено заангажований партійний підхід М.Грушевського до оцінки подій 1917–1919 років, висловлювалося здивування його соціалістичними тезами. Зокрема, на сторінках «Літературно-наукового вістника» зазначалось: «Очевидно революційні події освітлені у проф. М.Грушевського з есерівського погляду. В найновішім виданню крім деяких фактичних змін і доповнень супроти київського видання помічаємо деякі стилістичні зміни (злагодження тонусу проти більшовиків…). Такі поправки не міняють загальної картини, а вона далеко не на користь північним завойовникам, з котрими накладають тепер партійні однодумці автора» Та загалом, як і в попередній період, книга була сприйнята позитивно. Оглядачі справедливо відзначали, що серед науково–популярних творів українською мовою цій праці вченого немає рівних. «… Книжка проф. Грушевського, – відзначав В.Дорошенко, – є з сього погляду найповнішим популярним оглядом українськоїі сторії» [5, с. 19].

У подібному тоні про перевидану «Ілюстровану історію України» писали й представники української еміграції. Новозаснований віденський бібліографічний часопис «Книга» відгукнувся на перевидання популярних книг М.Грушевського рецензією головного редактора Дмитра Антоновича. Коротко охарактеризувавши їх зміст, рецензент наголосив на значній виховній вартості праці вченого по популяризації рідної історії в широких читацьких колах. Не менш приязними були відгуки інших еміграційних видань. Щоправда, й вони відзначили певний ідеологічний ухил М.Грушевського в останній частині «Ілюстрованої історії України». Наприклад, на сторінках «Хліборобської України» Д.Дорошенко зазначав: «… Представленнє подій 1918 р. з партійного «есеровського» погляду, самий масштаб і характер останніх параграфів – зовсім не пасують до цілої книги, і лучше було би зовсім цих розділів не містити, ніж надавати книзі зовсім невідповідний для її ваги і значіння «партійний» характер» [5, с. 20].

У контексті становлення державницької історіографічної течії, оглядач робить ще одне суттєве зауваження: «… Проф. Грушевський зовсім проминає питання про участь української шляхти в повстанні Б.Хмельницького та в його державному будівництві» [7, с. 29]. Також, на думку Д.Дорошенка, при змалюванні української історії в ХІХ ст. автор «Ілюстрованої історії України» недостатню увагу присвячує подіям на Наддніпрянській Україні. На відміну від попередніх видань, де якість ілюстративного матеріалу бул на високому поліграфічному рівні, труднощі книговидання на еміграції некорисно вплинули на художнє оформлення нового видання, що також було відзначене більшістю критиків.

Серед інших науково-популярних праць, опублікованих М.Грушевським на еміграції, оглядачами було помічено й появу нарису всесвітньої історії у двох частинах, що був авторським скороченням великого київського курсу. Критиками було відзначено оригінальність підходу М.Грушевського до періодизації європейського минулого, що полягала у відході від традиційного тричленного його поділу. Вчений виокремив два періоди, цезурою між якими обрав ХІІІ ст., тим самим наголосивши на відмінності античного та середньовічного світу від нового укладу життя. Іншою позитивною рисою книги було названо відхід від європоцентризму, а також інтеграцію українського історичного матеріалу до всесвітньо-історичного процесу. Справитися з такою складною проблемою у невеликій за обсягом книзі авторові дозволили численні докладні хронологічно-синхроністичні таблиці. У той же час, критика відзначила, що книга адресована до невідповідної вікової категорії, адже її зміств очевидь є заскладним для початкової школи. Відзначивши авторську майстерність у відборі ілюстративного матеріалу, критиці було піддано й якість його відтворення. Нарікання також викликали численні друкарські помилки. Загалом же книга була охарактеризована як важливе явище історіографічної та дидактичної літератури.

Активна видавнича робота по популяризації української історії та культури французькою мовою привернула увагу до діяльності цієї інституції в колах західноєвропейський славістів. На сторінках провідних європейських славістичних журналів подавалися докладні повідомлення про плани та здобутки очолюваного М.Грушевським інституту. Ці відгуки носили інформаційно-оглядовий характер, в них відзначалися складні фінансові та організаційні обставини розвитку української науки на еміграції. Незважаючи на це, наголошували оглядачі, завдяки досвіду та таланту видатного вченого, плідній діяльності очолюваного ним, західний читач отримав можливість познайомитися з історією та культурою України.

Серед виданих книг було й кілька праць самого М.Грушевського (нарис української історії «Abrиgи de L‘histoire de L‘Ukraine»; «Anthologie de la literature ukrainienne jusqu‘au milieu du XIX – iиme siecle» – укладена разом із донькою антологія української літератури з передмовою відомого славіста А.Мейє; а також монографії «Початки громадянства. Генетична соціологія» і «З історії релігійної думки на Україні»), поява яких була відзначена низкою європейських славістичних часописів. Наприклад, на сторінках римського «L‘Europa Orientale» та паризького «Revue des Йtudes Slaves» було високо оцінено здобутки наукової та організаційної діяльності країнського вченого, підносився фаховий рівень його наукових праць та авторитетність висловлених в них суджень [5, с. 24].

Із захопленням в українському інтелектуальному середовищі було сприйнято продовження М.Грушевським головної праці його життя. В 1922 р. друком вийшла третя частина восьмого тому «Історії України-Руси». Написана та уперше видана ще напередодні російської революції, книга стала доступною читачам лише у новому виданні. Відзначаючи у вступі до неї актуальність описаних фактів та явищ української революції середини XVII ст. для осмислення недавніх подій визвольних змагань, учений, вірний своїм методологічним уподобанням, зауважив: «Не роблю в ній змін, щоб не вносити до викладу ніякої «політики», навіяної подіями останніх літ. Нехай буде такою, якою писалась тоді, коли Українців ще не ділила ніяка політика» [5, с. 24].

Рецензією на нову книгу на сторінках «Літературно-наукового вістника» відгукнувся учень М.Грушевського І.Крип‘якевич. Він, як і сам автор, в яскравих барвах змалював «справді трагічну долю» останньої частини восьмого тому в часи війни та революції. Далі рецензент коротко розкрив зміст книги, показавши, що нового, порівняно із попередньою історіографічною традицією, автор вніс до розробки складної та цікавої проблеми кульмінаційних подій Хмельниччини. Відзначивши фрагментарність авторської реконструкції, І.Крип‘якевич побажав своєму вчителю, щоб той знайшов енергію і відповідні життєві обставини закінчити свою працю над українською революцією середини XVII ст. Нав‘язуючи до сучасного йому стану українства, рецензент наприкінці огляду зазначив, що «сей фрагмент історії нашої давньої держави дає цінний матеріял до роздумувань для тих, що цікавляться і минувшиною і сучасним» [7, с. 31].

Поява нового тому головної праці М.Грушевського не пройшла не поміченою й повз увагу польських дослідників. Так, розлогою рецензією на вихід третьої частини восьмого тому «Історії України-Руси» відгукнувся «Kwartalnik Historyczny». На переконання автора критичногоогляду М.Гавліка, рецензоване дослідження вперше в історіографії надзвичайно докладно та всебічно представило події найвищого підйому Хмельниччини в 1648–1650 рр. Критик погодився із більшістю оцінок М.Грушевським тогочасних процесів. Досить об‘єктивним, на його переконання, був виведений у праці образ Богдана Хмельницького, що вигідно відрізнявся від упереджених оцінок російських, українських і польських дослідників ХІХ– початку ХХ ст. Проте, зауважив рецензент, М.Грушевський також не уник певної міфологізації постаті гетьмана, називаючи останнього оборонцем черні та свідомим творцем українського народного руху. Фактологічна цінність «Історії», на думку М.Гавліка, полягає у залученні значної кількості нововіднайдених архівних матеріалів, спростуванні на їх підставі цілого ряду помилкових дат і фактів – військових походів Хмельницького, чисельності польських і українських військ, козацького реєстру тощо. «Автор, – підводить підсумки рецензент, – заслужений дослідник історії Русі, здійснює фахову критику джерел, намагається – нерідко вдало– відокремити однобічну легенду від історичної правди» [7, с. 32].

2. Публіцистика М.Грушевського еміграційного періоду

Якщо науково–організаційна діяльність М.Грушевського на еміграції сприймалася його сучасниками загалом схвально, то більшої контроверсійності набуло обговорення публіцистичних статей ученого у партійній пресі, передусім, у редагованому ним часописі «Борітеся-Поборите!». Публіцистика М.Грушевського еміграційної доби, як і попереднього часу, традиційно була насичена цікавими міркуваннями історіософського характеру, несла на собі відбиток солідного досвіду наукової та суспільно-політичної діяльності. Однією з найбільш важливих проблем, обговорення котрих ініціював М.Грушевський, було осмислення нових політичних реалій, що склалися вУкраїні та довкола неї. Особливу увагу вчений приділив позиціонуванню УПСР у відносинах із радянським керівництвом та емігрантськими політичними колами. Ця тема стала провідною вже в першому номері часопису, що відкривався знаною статтею М.Грушевського «Українська партія соціалістів–революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії» [1, с. 23]. Стаття була спробою усталит ідеологію основних принципів соціальної та політичної програми українських есерів у контексті нових реалій політичного життя на еміграції, та, особливо, в радянській Україні. М.Грушевський намагався під постанови конференцій есерів підвести історично-ідеологічну аргументацію з минулого українського народу.

Труднощі українських есерів пояснювалися вченим саме неврахуванням історичної традиції. Він нагадав про свою статтю до першого тому «Записок НТШ», в якій виправдовував дії так званих «татарських людей» та намагався екстраполювати ситуацію ХІІІ ст. на ті реалії, що склалися у підрадянській Україні. Вчений закликав до пошуку компромісу з більшовицькою владою. «Ми переконались також, – писав він, – що об‘єктивні дані, реальні умови українського життя, спадщина царської Росії не дають змоги будувати українське житє без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки» [6, с. 40]. Таким чином, у статті обґрунтовувалась необхідність пошуку компромісу з радянською владою в обмін на можливість діяльної участі у житті українського народу.

Зрозуміло, що після своєї появи, стаття викликала доволі гостру дискусію та зростаюче незадоволення прорадянськими настроями М.Грушевського в середовищі української еміграції. Один із лідерів тогочасного українського політичного руху на еміграції та засновник державницької течії в українській історичній думці В.Липинський відповів на статтю М.Грушевського низкою дошкульних закидів. Він звинуватив бувшого голову української держави у відмові від своїх попередніх незалежницьких та державницьких позицій (до того часу особливо чітко сформульованих у книжці «На порозі Нової України»), виправданні дій «татарських людей», як у давні часи, так і в недалекому минулому. Цими тезами, стверджує В.Липинський, видатний учений заперечив також власні історіографічні погляди, передусім, послідовно обґрунтований антинорманізм. У загальних рисах його критика зводилася до з'ясування кількох історико-політичних постулатів: «Чи вважає Грушевський потрібним існування власної держави? Чи належать українці за своїм життєвим устроєм і характером до культури східної чи західної? Чи не розходиться точка зору Грушевського-історика та Грушевського-політика у трактуванні ролі норманської теорії у повстанні київської княжої держави?». Ці питання, стверджує автор, мають не тільки теоретичний характер– та чи інша відповідь на них визначає як концептуальну модель інтерпретації минулого, так і логіку подальшого поступу нації. З рештою робився висновок, що «бажання мати тільки ідеальну державу та ніякої іншої, це і єсть вульгарний анархізм, який в часах загального розвалу може проповідувати теоретично у Відні проф. Грушевський». Всебічну критику викладених у тогочасній публіцистиці М. Грушевського ідей В.Липинський здійснив також на сторінках «Листів до братів-хліборобів». Зосередившись на історіософських поглядах та суспільно політичній практиці вченого, мислитель виніс суворий вердикт: «Російські большовики тільки виконали те, що проповідував і чого хотів разом зі всею українською демократією Проф. М.Грушевський» [6, с. 42-43].

Не менш гостро пропаговані М.Грушевським прорадянські тези були піддані критиці на сторінках західноукраїнської та еміграційної публіцистики. Недавні партійні товариші та однодумці вченого на чолі з М.Шаповалом різко засудили свого колишнього лідера за відступництво від есерівської ідеології та відверту пропаганду більшовицьких гасел. Вони закидали голові Закордонної групи УПРС розвал діяльності партії на еміграції, розкол у її лавах. Ще більш гостро на виступ М.Грушевського прореагували представники правого крила вітчизняного політикуму. Д.Донцов, наприклад, у «Підставах нашої політики» карикатурно зобразив еволюцію політичних поглядів ученого «від скромного автономіста до федераліста, від федераліста– з болем і скреготом зубовним – до самостійника, а від самостійника спершу до большевика, а там до попихача і лакея московського уряду». Цікаво, що друкуючи гостро-критичні статті на адресу М.Грушевського, редактори еміграційних часописів у примітках підкреслювали свою повагу до національно-культурної праці вченого, запрошуючи й його самого до полеміки довкола актуальних питань українського національного життя. Нерідко у запалі ідеологічного протистояння в середовищі української еміграції, М.Грушевському пригадували його проросійські симпатії в передвоєнні та воєннічаси, а також численні помилки у внутрішній та зовнішній політиці Центральної Ради, що врешті спричинили її поразку.

Аналізуючи публіцистику М.Грушевського еміграційного періоду, передусім, статті в часописі «Борітеся-Поборите!», українські оглядачі закидали йому політичну недалекоглядність і «національне самозаперечення», стверджували брак у нього оптимістичної візії минулого та сучасного стану українства – «переконання, що Україна має тепер якусь історичну ролю, якесь змагання» [6, с. 44]. Особливо неприйнятними для оглядачів публіцистики М.Грушевського були його заклики до порозуміння з більшовиками будь-якою ціною, засновані на старій народницькій історичній ідеології. Все це, як стверджував, наприклад, Олекса Бурнатович, «робить Грушевського цілком нездібним дати яке-небудь зясованє історичної місії України».

Критика політичної орієнтації М.Грушевського в широкому контексті полеміки з його історіософськими та історіографічними поглядами стала особливо відвертою в 1921–1924 роках, коли поширились і підтвердились чутки про його повернення в радянську Україну.

Надзвичайно рефлективне осмислення причин поразки Визвольних змагань у середовищі української еміграції інтенсифікувало процеси становлення головних теоретичних постулатів державницького напрямку української історичної думки. У працях чолових представників нової течії, передусім, В.Липинського, відбувалося конструювання історіософських засад нової моделі української історії. Цей процес проходив у постійній прямій чи опосередкованій полеміці із теоретичними постулатами української історичної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст., здобутки якої для істориків нового напрямку стійко асоціювалися з творчістю М.Грушевського. І хоча спеціальних праць, присвячених критиці історичних поглядів автора «Історії України-Руси» в той час ще не з‘явилося, численні історичні студії В.Липинського та його послідовників містили принципову полеміку з історичною схемою М.Грушевського та його інтерпретацією ключових подій вітчизняної історії.

Так, у передмові до «України на переломі» В.Липинський наголошує, що свій нарис історії України «почав було писати перед війною, по схемі дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією і з більшою увагою не до сентиментально опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних прояв історичного життя нашої нації» [6, с. 45]. Мислитель в цілому віддає належне внеску М.Грушевського до скарбниці національної історіографії, схвально відгукується про його джерельні знахідки та ерудицію, погоджується з окремими характеристиками історичних діячів та фактів минулого, проте, піддає гострій критиці інтерпретацію видатним істориком низки принципових питань.

Загалом, у листуванні прибічників консервативної ідеології нерідким було протиставлення ерудиційної вартості праць М.Грушевського концептуальному їх наповненню, наголошувалося на необхідності зібраний ученим джерельний матеріал переосмислити з позицій нової державницької історіософії. Зауважимо також, що на гостроту світоглядно-історіософської полемічності значною мірою впливали непрості особистісні стосунки та ідейні розходження в середовищі українських емігрантів. Про це промовисто свідчить зміст листа В.Липинського до І.Кревецького: «Представте собі вже кілька місяців хочу дістати послідні два томи Історії Грушевського про Хмельниччину і, смішно сказати, помимо всіх заходів – не можу. Автор зі мною як з «реакціонером», «контрреволюціонером» іт. д. не піддержує ніяких зносин, у Відні в книгарнях вона чомусь не продається, есери продати мені її відмовили (так!), а на свої листи до Галичини в цій справі неодержую відповіді» [7, с. 36].

Особливої гостроти, з огляду на складнощі становлення нової моделі національних взаємин у часи війни, набули дискусії довкола українсько-російських стосунків. Російські публіцисти, оперуючи концептом «зради», схильні були звинувачувати українських провідників у фатальному для долі імперії розвитку подій. Прямо вказувалося, що український рух, фінансований та інспірований ворогами Росії, був спрямований на руйнування цілісності країни, а українські лідери називалися не інакше, як платними агентами ворожих розвідок. При цьому особлива увага була прикута до історико–ідеологічних підстав українського національного руху.

Висновки

Наукова діяльність М.Грушевського в еміграції була безпосередньо пов‘язана із заснуванням восени 1919 р. в Женеві Українського соціологічного інституту і розгортанням у ньому дослідної діяльності.

Якщо науково–організаційна діяльність М.Грушевського на еміграції сприймалася його сучасниками загалом схвально, то більшої контроверсійності набуло обговорення публіцистичних статей ученого у партійній пресі, передусім, у редагованому ним часописі «Борітеся-Поборите!». Публіцистика М.Грушевського еміграційної доби, як і попереднього часу, традиційно була насичена цікавими міркуваннями історіософського характеру, несла на собі відбиток солідного досвіду наукової та суспільно-політичної діяльності.

В 20-х роках нового імпульсу обговорення творчої спадщини М.Грушевського отримало в російському емігрантському середовищі. Велика хвиля еміграції інтелектуалів з теренів бувшої Російської імперії на Захід, а також необхідність осмислення недавніх трагічних подій революції та більшовицького терору, відродили в емігрантському середовищі широке обговорення міжнаціональної проблематики з висоти нового історичного досвіду.

Сучасні дослідники, з‘ясовуючи причини прорадянських симпатій М.Грушевського еміграційної доби його життя акцентують увагу на ситуативності ідей, викладених у публіцистичних статтях історика: «В становищі краху збройної боротьби М.Грушевський мусив зробити поправку на тогочасну політичну ситуацію. І такою кардинальною поправкою стала зміна політичного наголосу: соціальне питання стало попередунаціонального».

Список використаних джерел

1. Герасимчук В. МихайлоГрушевський як історіограф України. – С. 24–25
2. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – К.: Вид–во“Українознавство”, 1996. – С. 187
3. Колесник І.І. Українська історіографія (ХVIII – початокХХстоліття). – К.: Ґенеза, 2000. – С. 44–64
4. Липинський В. Архів. Т. 6. Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського. – Філяделфія, Пеннсильванія, 1973. – С. 43
5. Пиріг Р.Я. Життя М.С.Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934). – К., 1993. – С. 31
6. Сохань П.С., Ульяновський, В.І., Кіржаєв С.М. М.С.Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – С. 60
7. Тельвак В. Теоретико–методологічні підстави історичних поглядів Михайла Грушевського (кінець ХІХ–початок ХХ століття). Монографія. – Нью–Йорк–Дрогобич, 2002. – С. 13–42