Діяльність багатостороннього агентства з гарантією інвестицій як приклад міжнародного співробітництва держав в галузі інвестиційної діяльності
Вступ
1. Сутність міжнародного інвестиційного права та його джерел
2. Міжнародно-правове регулювання іноземних інвестицій
3. Діяльність багатостороннього агентства з гарантією інвестицій
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Україна належить до тих країн Східної Європи, що найбільше постраждали від глобальної фінансової кризи. Між 2000 і 2007 роками темпи економічного зростання становили у середньому понад 7%, однак світовий економічний спад призвів до виведення інвесторами та кредиторами своїх коштів з України. Постраждало все – цінні папери, банки та грошова одиниця України.
Група Світового банку працює з країнами, іншими міжнародними установами та глобальними партнерами, з тим, щоб використовуючи повний набір своїх ресурсів – позик, кредитів, грантів, інвестицій в акціонерний капітал, гарантій, консультативної допомоги – допомогти таким країнам, як Україна, у зміцненні їхньої економіки, підтримці фінансових систем, забезпеченні зростання та захисту найуразливіших верств населення.
Гарантії, які БАГІ надає для підтримки банківського сектора в Україні є складовою частиною заходів Групи Світового банку, спрямованих на допомогу країнам, які постраждали від кризи, у подоланні негативних наслідків розладу в роботі світових фінансових ринків.
Гарантії БАГІ сприяють пом’якшенню некомерційних ризиків для інвестицій, заохоченню кредиторів та інвесторів до інвестування у країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою та до ін’єкцій вкрай потрібної ліквідності у фінансові ринки цих країн.
Тема: «Діяльніть багатостороннього агенства з гарантією інвестицій як приклад міжнародного співробітництва держав в галузі інвестиційної діяльності».
1. Сутність міжнародного інвестиційного права та його джерел
У системі міжнародних економічних відносин слід виділити особливу групу відносин, пов’язаних з наданням та використанням інвестицій. Аналіз багатьох міжнародних договорів дає можливість зробити висновок, що під терміном «інвестиції» розуміють будь-який вид майна, яке можуть передавати юридичні та фізичні особи для відповідного його вкладення (інвестування) однією державою в економіку іншої.
Міжнародна інвестиційна діяльність дає змогу інвестору мати прибутки не лише тоді, коли він передав свої інвестиції суб’єкту іншої держави, а й тоді, коли зазначений суб’єкт здійснює фінансово-господарську діяльність на місцевому ринку і теж отримує певний прибуток, частина якого знову надходить інвестору. Майном, яке може вкладатися під виглядом інвестицій, може бути як рухоме, так і нерухоме майно, акції, частка майна або коштів одного суб’єкта в статутному фонді інших, облігації, державні цінні папери, право вимагати стосовно грошових сум, зокрема прибутку, авторське і промислове право; будь-які економічні права, пов’язані з отриманням ліцензії і привілеїв, у тому числі право на розвідку, видобуток природних копалин та експлуатацію природних ресурсів тощо [1, с. 178].
Якщо спробувати узагальнити ці об’єкти інвестицій, то їх можна згрупувати таким чином:
1) матеріально-майнові (машини, устаткування, товари, об’єкти, що будуються, тощо),
2) немайнові (права та інтереси, інтелектуальна власність тощо);
3) грошові. Залежно від спрямування інвестицій їх можна поділити на реальні, які використовуються з метою підвищення економічного, виробничого, матеріально-технічного потенціалу, та фінансові, характерні для фінансової сфери, коли інвестиції вкладаються в облігації, векселі, акції та інші цінні папери [1, с. 179].
Інвестиції можуть бути як прямими, так і непрямими. Перші дають змогу інвестору брати участь в управлінні об’єктом, що ним інвестується. Відповідно до Сеульської конвенції 1985 р. заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій до прямих інвестицій відносять визнані такими Радою директорів цього Агентства (на право участі у розподілі продукції, участі у проекті та прибутках, одержаних унаслідок його реалізації, на будівництво «під ключ», за ліцензійними угодами тощо) [1, с. 180].
Всі інші інвестиції можна віднести до непрямих, так званих «портфельних», коли спостерігається вкладення коштів до набору «портфеля» всіляких цінних паперів.
Залежно від того, хто інвестує капітал, інвестиції можуть бути державними та приватними. Зазначимо, що в міжнародних інвестиційних відносинах вагому роль відіграє держава, оскільки може виступати, з одного боку, безпосередньо експортером капіталу, а з іншого — гарантом вивезення приватного капіталу. При цьому вона бере на себе обов’язок захисту інвестицій.
Будь-яка інвестиційна діяльність — це відповідні дії держави, фізичної чи юридичної особи, пов’язані з відокремленням частки свого майна і переданням його на територію іншої держави для отримання прибутку або досягнення іншого важливого для інвестора результату. Такі дії мають назву міжнародної інвестиційної діяльності, а відносини, які виникають при цьому, — міжнародними інвестиційними [8, с. 126].
З метою регулювання міжнародних інвестиційних відносин використовуються норми і принципи міжнародного економічного права, система яких називається міжнародним інвестиційним правом. Ці норми та принципи мають відповідні джерела, до яких насамперед слід віднести двосторонні міжнародні угоди (про сприяння та захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування, про економічне та промислове співробітництво, торговельні угоди тощо). Як приклад можна навести двосторонні угоди, укладені Україною з іншими державами.
Важливе значення як джерела міжнародного інвестиційного права мають багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписана Україною у Вашингтоні 3 квітня 1998 р. (ратифікована Верховною Радою України від 16 березня 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій, Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі СОТ. Певну роль у регулюванні інвестиційної діяльності відіграє і національне законодавство держав. Якщо вести мову про Україну, то нею були прийняті закони «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р., «Про іноземні інвестиції» від 13 березня 1992 р., Декрет Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р., замінений Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Суттєве значення у цій сфері правового регулювання мають також закони України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 р. та ін [8, с. 128].
2. Міжнародно-правове регулювання іноземних інвестицій
Важливе значення в регулюванні міжнародних інвестиційних відносин, як зазначалося, належить багатостороннім міжнародним угодам. Однією з них є Конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, яка складається з преамбули та десяти глав. Уже з назви глав можна скласти загальне уявлення про зміст цієї Конвенції. Так, глава І називається «Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних спорів», глава ІІ — «Компетенція Центру», глава ІІІ — «Примирення», глава ІV — «Арбітраж», глава V — «Заміщення та відвід Посередників або Арбітрів», Глава VІ — «Витрати», глава VІІ — «Місце розгляду спору», глава VІІІ — «Спори між Договірними державами», глава ІХ — «Поправки»; Глава Х — Заключні положення [11, с. 108].
Особливу увагу в Конвенції відведено питанню заснування і функціонування Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів між державами та особами інших держав через примирення та арбітраж.
До Центру входять Адміністративна рада та Секретаріат. Адміністративна рада є вищим органом Центру і має у своєму складі по одному представникові від кожної Договірної держави.
Повноваженнями її є такі:
а) прийняття адміністративного та фінансового регламенту Центру;
б) прийняття правил проведення примирювальної процедури та арбітражу;
в) прийняття регламенту примирювальної процедури та арбітражу;
г) схвалення заходів, що вживаються Банком (мається на увазі Міжнародний банк реконструкції та розвитку) для використання його адміністративних повноважень і служб;
д) визначення умов діяльності Генерального секретаря та його заступника;
е) прийняття щорічного бюджету, доходів та витрат Центру;
є) схвалення щорічного звіту про діяльність Центру [11, с. 109].
Конвенція дає можливість Адміністративній раді мати й інші повноваження, а також виконувати інші функції, якщо це буде потрібно для реалізації положень даного документа.
Адміністративна рада за її рішенням чи рішенням Голови Адміністративної ради, Генерального секретаря або на вимогу не менше п’яти її членів щорічно скликається на збори. Рішення Адміністративної ради приймається простою більшістю голосів, але за умови, що на ній присутні більшість її членів [11, с. 110].
До Секретаріату Адміністративної ради входять Генеральний секретар, один або кілька його заступників та відповідний штат працівників. Генеральний секретар є повноважним представником та головною посадовою особою Центру.
Суттєве значення має питання щодо складу посередників та арбітрів. Ними можуть бути особи, що мають достатню кваліфікацію і висловили бажання виконувати покладені на них обов’язки. Кожна з Договірних держав володіє правом призначати по чотири особи тих і інших. При цьому останні можуть бути громадянами даної держави, а можуть і не бути ними. А голова має право призначати в кожен із списків по 10 осіб, які повинні бути громадянами різних держав. Особи, включені до списків, повинні мати високі моральні якості, достатню компетентність у галузі права, комерції, економіки або фінансів для того, щоб бути в змозі приймати обґрунтовані рішення. Особливу роль відіграє компетентність такої особи в галузі права. При комплектуванні списків посередників та арбітрів голова має враховувати важливість забезпечення представництва в них основних правових систем, що існують у світі, а також головних форм економічної діяльності. Посередники та арбітри виконують свої обов’язки протягом шести років.
До компетенції Центру належить вирішення правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями, між Договірною державою (або будь-яким уповноваженим її органом, про який Договірна держава повідомила Центр) та особою іншої Договірної держави, за наявності письмової згоди учасників спору про його передання для вирішення Центру. Сторони, що досягли такої згоди, не вправі відмовитися від неї в односторонньому порядку [11, с. 112].
Будь-яка Договірна держава вправі в момент ратифікації, приєднання або схвалення Конвенції, а також у будь-який час після цього повідомити Центр про категорію чи категорії спорів, які підлягають або не підлягають вирішенню Центром. Генеральний секретар сповіщає про вказане повідомлення всі інші Договірні держави.
Жодна з Договірних держав не може забезпечувати захист або звертатися з позовами міжнародно-правового характеру, якщо мова йде про спори між її особами та іншою Договірною державою, з приводу яких є згода про передання чи про передання їх у майбутньому для вирішення через арбітраж, за винятком випадків, коли Договірна держава відмовиться виконувати дії відповідно до рішень, прийнятих стосовно такого спору.
У главі IIІ Конвенції, що визначає процедуру примирення, зазначається: Договірна держава або її особи, які бажають звернутись до примирювальної процедури, звертаються з відповідною письмовою заявою до Генерального секретаря, котрий направляє копію заяви іншій стороні. Генеральний секретар реєструє заяву, якщо інформація, яка в ній міститься, дійсно відповідає компетенції Центру. У противному разі він повідомляє сторони про відмову в реєстрації [11, с. 114].
Примирювальна комісія (далі — Комісія) складається з одного або непарної кількості посередників, що призначаються за згодою сторін. Якщо останні не домовилися про кількість посередників та порядок їх призначення, до Комісії входять три посередники, одного з яких призначає кожна зі сторін, а третій, що є головою Комісії, призначається за їх згодою. Посередником може бути особа, що не належить до числа посередників, за винятком випадків, коли призначення здійснюється головою Адміністративної ради [11, с. 114].
Комісія сама вирішує питання про свою компетенцію.
До обов’язків Комісії належить з’ясування обставин, за яких між сторонами виник спір. Вона також має докласти зусиль для прийняття прийнятного для обох сторін рішення. З цією метою Комісія користується правом розглядати спір на будь-якій стадії та час від часу пропонувати їм умови, за яких спір може бути врегульований. Сторони зобов’язані добросовісно співробітничати з Комісією, щоб вона могла виконувати покладені на неї обов’язки, і серйозно ставитись до її рекомендацій.
Якщо сторони досягнуть згоди, Комісія готує доповідь із зазначенням спірних питань та записом про те, що сторони досягли згоди. Якщо в будь-який момент примирювальної процедури Комісія дійде висновку, що досягнення згоди між сторонами малоймовірне, вона припиняє процедуру та готує доповідь із зазначенням суті спору та записом про те, що сторонам не вдалося дійти згоди. У разі неявки однієї зі сторін або відмови від участі у примирювальній процедурі Комісія припиняє процедуру та готує про це доповідь із записом про неявку або відмову сторони від участі в процедурі. Якщо сторони не домовилися про інше, жодна з них у примирювальній процедурі не має права в процесі іншої процедури вирішення спору — через арбітраж чи в судовому порядку, чи в іншому порядку вирішення — посилатися на (або використовувати) будь-які висловлювання, заяви, визнання, пропозиції стосовно погодження, зробленого іншою стороною в примирювальній процедурі, а також на рекомендації Комісії [11, с. 115].
Будь-яка Договірна держава або її особа може звернутися до арбітражної процедури. Для цього вона направляє відповідну письмову заяву Генеральному секретарю. Порядок та правила арбітражного вирішення спору розглядаються у главі ІV Конвенції.
Арбітраж складається з одного або непарної кількості арбітрів, призначених за згодою сторін. У випадку, якщо сторони не домовилися про кількість арбітрів та порядок їх призначення, до арбітражу входять три арбітри, одного з яких призначає кожна із сторін, а третій, що є головою арбітражу, призначається за їх згодою. Арбітром може бути призначено особу, що не входить до списку арбітрів, за винятком випадків, коли призначення здійснюється Головою Адміністративної ради. Якщо сторони не домовились про інше, арбітраж на вимогу однієї з них приймає рішення стосовно додаткових або зустрічних вимог, пов’язаних безпосередньо з предметом спору, за умови, що це відповідає згоді сторін, порядку вирішення спорів і компетенції Центру [11, с. 116].
Рішення арбітражу є обов’язковим для сторін і не підлягає апеляції або іншому способу оскарження, за винятком передбачених у Конвенції. Кожна зі сторін зобов’язана підкоритись та здійснювати дії, що відповідають вимогам рішення арбітражу, крім випадків, коли виконання рішення було призупинено згідно з положеннями даної Конвенції.
Договірна держава визнає рішення арбітражу, прийняте відповідно до цієї Конвенції, як обов’язкове та таке, що забезпечує виконання грошових зобов’язань, покладених рішенням арбітражу, в межах своєї території так само, якби це було остаточне рішення її судового органу. Договірна держава з федеративним устроєм має право забезпечити виконання рішення арбітражу в межах або через федеральні судові органи та може передбачити, що такі судові органи будуть розглядати рішення арбітражу так само, якби це було остаточне рішення судового органу держави, що входить до складу держави, яка має федеративний устрій.
Заміщення та відвід посередників або арбітрів регулює глава V Конвенції. Якщо арбітр або посередник, призначений стороною, відмовиться від виконання обов’язків без згоди Комісії або арбітражу, членом яких він був, голова Адміністративної ради призначає особу з відповідних списків для проведення заміни. Сторона може звернутися до Комісії або арбітражу і заявити відвід будь-кому з членів у зв’язку з відсутністю в них якостей, передбачених Конвенцією. Крім того, сторона при арбітражному розгляді спору має право заявити про відвід арбітра на підставі факту неналежного формування складу арбітражу. Рішення стосовно заявленого відводу посередника чи арбітра приймається іншими членами Комісії або арбітражу, а якщо їхні думки розділилися порівну або відвід заявлений посереднику чи арбітру в Комісії або арбітражі, що складається з одного члена, або відвід заявлений стосовно більшості членів Комісії чи арбітражу, то рішення приймається головою Адміністративної ради. Якщо відвід посередника чи арбітра буде визнаний обґрунтованим, посередник або арбітр підлягають заміщенню відповідно до положень даної Конвенції [11, с. 118].
Плата, що вноситься сторонами за користування послугами, які надаються Центром, визначається правилами, що приймаються Адміністративною радою та регулюються главою VI Конвенції. Кожний склад Комісії або арбітражу визначає розмір виплат, які здійснюються як винагорода та з метою відшкодування витрат їх членам у межах, періодично встановлюваних Адміністративною радою, і після консультацій з Генеральним секретарем.
Примирювальна та арбітражна процедури розгляду спору проводяться в місці знаходження Центру, якщо в подальшому не буде передбачене інше.
Будь-який спір між договірними державами з приводу тлумачення або застосування Конвенції, не вирішений за допомогою переговорів, передається на розгляд Міжнародного суду ООН через подання однією зі сторін відповідної заяви, якщо ці держави не домовилися про інший спосіб вирішення спору.
Будь-яка договірна держава має право запропонувати поправку до цієї Конвенції. Текст її повинен бути переданий Генеральному секретарю не пізніше 90 днів до початку зборів Адміністративної ради, на яких пропонується розгляд такої поправки. Вона має бути розглянута і негайно передана ним усім членам Адміністративної ради [11, с. 119].
Конвенція відкрита для підписання державами — членами Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР). Вона також відкрита для підписання будь-якою іншою державою — учасницею Статуту Міжнародного суду, стосовно якої Адміністративна рада більшістю в 2/3 голосів її членів прийме рішення про запрошення до участі у Конвенції. Кожна держава законодавчим або іншим способом у міру необхідності забезпечує дію положень цієї Конвенції на своїй території [10, с. 79].
Конвенція діє на всіх територіях, міжнародні зв’язки яких перебувають у віданні договірної держави, за винятком тих, які остання виключила зі сфери дії Конвенції через письмове повідомлення її депозитарію або в момент ратифікації, прийняття чи схвалення Конвенції або в подальшому. Кожна з договірних держав має право денонсувати цю Конвенцію через письмове повідомлення її Депозитарію. Денонсація набирає чинності через шість місяців після отримання вказаного повідомлення.
Акти про ратифікацію, прийняття, схвалення цієї Конвенції, а також поправки до неї депонуються в Банку, що є її депозитарієм. Депозитарій передає завірені копії даної Конвенції державам — членам Банку, а також будь-якій державі, запрошеній її підписати.
3. Діяльність багатостороннього агентства з гарантією інвестицій
Також як приклад багатосторонньої угоди можна розглянути Сеульську конвенцію 1985 р. про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (далі — Агентство) [10, с. 80].
Багатостороннє агентство гарантії інвестицій — створене в 1988 р. і почало свою діяльність з 1990 р. Входить 110 країн-членів. Діяльність БАГІ спрямована на розповсюдження потоку прямих іноземних інвестицій серед країн-членів. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як:
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій відшкодовує втрати іноземних інвесторів, які є результатом:
1) обмежень на переказ валюти за кордон і купівлю-продаж валюти;
2) нормативних актів, адміністративних дій або бездіяльності держави, в якій було здійснено інвестицію, що, по суті, позбавляє інвестора власності, або контролю над іноземними інвестиціями, або істотних переваг, які випливають з інвестицій;
3) порушення державою контракту, укладеного з іноземним інвестором, якщо:
— інвестор не має доступу в компетентний суд чи арбітраж, або
— розгляд спору в такому суді чи арбітражі невиправдано затягується, або
— іноземний інвестор не має можливості виконати рішення, винесене судом чи арбітражем на його користь;
4) небезпеки військових дій або цивільного безладдя [11, с. 93-94].
Агентство може також відшкодовувати інші ризики "некомерційного" характеру, якщо:
— про це домовляться інвестор і держава, що приймає інвестицію, та
— Рада директорів Агентства прийме відповідне рішення.
Агентство не може відшкодовувати втрати інвестора, які є результатом:
— недискримінаційних заходів загального застосування, які звичайно вживаються урядами з метою регулювання економічної діяльності на своїх територіях;
— девальвації або знецінення валюти.
Агентство відшкодовує втрати тільки щодо інвестицій у країнах, що розвиваються, — учасницях Конвенції.
Агентство відшкодовує втрати інвестора, якщо держава — учасниця Конвенції:
— дала свою згоду на надання такої гарантії стосовно визначеної інвестиції;
— дала свою згоду на надання гарантій певного роду;
— дала свою згоду на надання будь-яких гарантій Агентства [11, с. 95].
Для сприяння економічному співробітництву та інтеграції країн в різних регіонах в 1960-х рр. були створені регіональні банки розвитку:
1960 р.- Міжамериканський банк розвитку (53 країни);
1964 р. – Африканський банк розвитку (75 країн);
1967р. — Азіатський банк розвитку (14 країн) [11, с. 96].
Названа Конвенція складається із преамбули та 11 глав, що мають такі назви: Глава 1 «Заснування, статус, цілі й визначення»; Глава ІІ «Членство та капітал»; Глава ІІІ «Операції»; Глава ІV «Фінансові положення»; ГлаваV «Організація та управління»; Глава VІ «Голосування, коригування підписок і представництво»; Глава VІІ «Привілеї та імунітети», Глава VІІІ «Вихід, призупинення членства і припинення операцій»; Глава ІХ «Урегулювання спорів»; Глава Х «Поправки»; Глава ХІ «Заключні положення». До Конвенції входять також два додатки: «Гарантії спонсорських інвестицій відповідно до статті 24» (Додаток І) та «Врегулювання спорів між членом та Агентством за статтею 57» (Додаток ІІ) [10, с. 80].
У главі І розглядаються статус і цілі створюваного Агентства, визначається, що воно є юридичною особою та має такі права:
— укладати контракти;
— придбавати й продавати рухоме й нерухоме майно;
— порушувати судові справи [10, с. 81].
У даній главі також даються визначення цілей цієї Конвенції.
Завданням Агентства є стимулювання потоку інвестицій у продуктивних цілях між країнами-членами й особливо в держави, що розвиваються, для доповнення у такий спосіб діяльності Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародної фінансової корпорації (МФК) та інших міжнародних фінансових установ розвитку.
Для досягнення цієї мети Агентство надає гарантії, в тому числі спільне й повторне страхування від некомерційних ризиків щодо інвестицій, що мають місце у якій-небудь державі-члені, з інших держав-членів; здійснює відповідну додаткову діяльність стосовно сприяння потоку інвестицій у держави, які розвиваються, й між ними, а також користується іншими додатковими повноваженнями, які можуть знадобитися для реалізації даної мети.
У главі ІІ зазначено, що членами Агентства можуть бути всі члени МБРР, а також представник Швейцарії, у цій главі також описано порядок підписки на акції Агентства та їх оплати.
Глава III присвячена розгляду операцій, які здійснюються в Агентстві. Так, воно гарантує капіталовкладення на випадок шкоди в таких видах ризику, як:
- переказування валюти;
- експропріація чи аналогічні заходи;
- порушення договору;
- війна й громадські заворушення [10, с. 83].
Інвестиції, що підпадають під гарантії, включають акціонерну участь, у тому числі середньострокові та довгострокові позики, надані власниками акцій заінтересованому підприємству чи гарантовані ними, а також такі форми прямих капіталовкладень, які можуть бути визначені Радою директорів.
Рада директорів кваліфікаційною більшістю голосів може поширити можливість надання гарантії на будь-яку іншу форму середньострокових чи багатострокових капіталовкладень за деяким винятком. Гарантії обмежуються капіталовкладеннями, надання яких починається після реєстрації заяви щодо одержання гарантії Агентства.
Під гарантії підпадають фізична чи юридична особа, якщо вона є громадянином держави-члена, що не є приймаючою державою; юридична особа, що сформована та чиї основні установи розташовані на території держави-члена або більша частка її капіталу належить державам-членам чи їхнім громадянам за умови, що такий член не є приймаючою країною. Така юридична особа незалежно від того, перебуває вона в приватному володінні чи ні, діє на комерційній основі.
Що стосується гарантій приймаючих держав, то їх капіталовкладення гарантуються тільки у випадку, якщо будуть здійснюватися на території країн, що розвиваються. Агентство не укладає жодного договору про гарантію до затвердження приймаючим урядом надання гарантії Агентством щодо встановлених для покриття ризиків. При цьому Агентство визначає умови кожного договору про гарантію з дотриманням правил і положень, які встановлює Рада директорів, за умови, що Агентство не забезпечує відшкодування у випадку повної втрати капіталовкладення, що підпадає під гарантію. Договори про гарантію затверджуються Президентом під керівництвом Ради директорів [10, с. 84].
На додаток до гарантійних вищезазначених операцій Агентство може надавати гарантії під капіталовкладення за спонсорськими домовленостями.
Питання управління фінансами Агентства розглядається в главі IV, де зазначено, що останнє здійснює свою діяльність, застосовуючи практику належного ведення та управління фінансами з метою збереження за будь-яких умов можливості виконання своїх фінансових зобов’язань. Президент Агентства готує річний бюджет надходжень і витрат останнього для затвердження Радою директорів.
Структура Агентства показана у главі V Конвенції. Так, воно має Раду керуючих, Раду директорів, Президента й персонал для виконання Агентством обов’язків, що останнім визначаються.
Усі повноваження Агентства, за винятком тих, які згідно з положеннями даної Конвенції конкретно передані іншому його органу, належать Раді керуючих. Вона може делегувати Раді директорів право здійснювати будь-які свої повноваження, за винятком права:
— приймати нових членів і визначати умови їх прийняття;
— припиняти членство;
— приймати рішення про будь-яке збільшення чи зменшення капіталу;
— підвищувати межі сукупної суми умовних зобов’язань;
— визначати якого-небудь члена Агентства як державу, що розвивається;
— визначати винагороду, що виплачується директорам та їхнім заступникам;
— припиняти операції та ліквідовувати Агентство;
— розподіляти серед його членів активи після ліквідації Агентства, а також вносити поправки в цю Конвенцію [10, с. 86].
Кожна держава-член призначає в Раду керуючих по одному керуючому й одному заступнику відповідно до встановленої нею самою процедури. Рада керуючих проводить щорічні засідання, а також інші засідання.
Рада директорів несе відповідальність за проведення загальних операцій Агентства й у ході виконання цих обов’язків вживає необхідних заходів. До складу Ради входять не менше 12 директорів. Число директорів може бути змінено Радою керуючих з урахуванням змін у членстві Агентства. Строк служби директорів визначається Радою керуючих. Засідання Ради директорів скликаються його головою за його власною ініціативою чи на прохання трьох директорів. Доти, доки Рада керуючих не прийме рішення про функціонування в Агентстві постійної Ради директорів, яка проводить сесії на постійній основі, директори та їхні заступники одержують винагороду тільки в межах витрат, пов’язаних з їх участю в засіданнях Ради чи з виконанням ними інших офіційних обов’язків по лінії Агентства. Після заснування Ради директорів, що проводить сесії на постійній основі, винагорода директорів та їхніх заступників визначається Радою керуючих [10, с. 87].
Президент проводить під загальним контролем Ради директорів звичайну діяльність Агентства. Він призначається Радою директорів і відповідає за організацію, призначення й звільнення персоналу. Президент і персонал Агентства під час виконання своїх обов’язків підпорядковуються тільки Агентству й ніякій іншій владі. Президент і персонал Агентства постійно зберігають конфіденційність інформації, отриманої під час здійснення операцій Агентства.
Агентство, його Президент і персонал не втручаються в політичні справи будь-якої держави-члена. У рамках даної Конвенції Агентство співробітничає з Організацією Об’єднаних Націй та іншими міжурядовими організаціями, що мають обов’язки у споріднених галузях, зокрема з МБРР і МФК.
Центральна установа Агентства знаходиться у Вашингтоні, якщо Рада керуючих не прийме кваліфікованою більшістю голосів рішення про його розташування в іншому місці.
Для забезпечення процедури голосування кожний член одержує 177 членських голосів і по одному передплатному голосу за кожну належну йому акцію. Порядок голосування подається в главі VІ Конвенції.
Кожний керуючий має право розпоряджатися голосами членів, яких він репрезентує. За винятком випадків, спеціально визначених у даній Конвенції, рішення Ради керуючих приймаються більшістю голосів. Кворумом на будь-якому засіданні Ради керуючих є більшість керуючих, що мають щонайменше 2/3 загальної кількості голосів.
Директори залишаються на своїй посаді до обрання їхніх наступників. Якщо посада директора звільняється більше ніж за 90 днів до закінчення встановленого строку, то керуючі, що обрали колишнього директора, обирають на строк, що залишився, нового директора. Для його обрання потрібна більшість поданих голосів.
Для забезпечення Агентству можливості виконувати свої функції на території кожного члена йому надаються імунітети та привілеї, викладені в главі VІІ. До них належать:
- обмеження справ, що можуть порушуватися у суді проти Агентства;
- майно й активи Агентства не можуть бути піддані обшуку, реквізиції, конфіскації, експропріації чи будь-якій іншій формі арешту за рішенням виконавчих чи законодавчих органів;
- у межах, необхідних для здійснення операцій, передбачених даною Конвенцією, все майно й активи Агентства звільняються від будь-яких обмежень [10, с. 88].
Архіви Агентства є недоторканними, де б не перебували. Агентство, його активи, майно та доходи, а також його операції й угоди, що укладаються відповідно до даної Конвенції, звільняються від будь-яких податків і мита. Агентство також звільняється від обов’язків щодо збору чи сплати будь-яких податків і мита. Кошти, що виділяються Агентством на оплату витрат керуючих та їхніх заступників, а також на оклади й оплату інших витрат Голови та членів Ради директорів, їхніх заступників, а також президента та персоналу Агентства, за винятком місцевих громадян, не оподатковуються й при оподаткуванні не враховуються. Існують ще деякі привілеї.
Усі керуючі, директори, їхні заступники, а також президент і персонал Агентства не можуть бути піддані судовому переслідуванню у зв’язку з діями, здійснюваними ними під час їх перебування на посаді; якщо вони не є місцевими громадянами, мають такий самий імунітет щодо обмежень на в’їзд, вимог стосовно реєстрації іноземців і повинностей національної служби, а також такі самі пільги щодо валютних обмежень, які надаються цими членами представникам, офіційним посадовим особам і службовцям відповідного рангу інших держав-членів; користуються таким же режимом стосовно можливостей пересування, який надається цими членами представникам, офіційним посадовим особам і службовцям відповідного рангу інших членів.
Держава — член Агентства після закінчення трьох років з дати набуття чинності цієї Конвенції може вийти з Агентства в будь-який момент, повідомивши про це письмово в його центральну установу. Агентство повідомляє МБРР як депозитарія даної Конвенції про одержання такого повідомлення. У випадку невиконання членом Агентства будь-якого з його зобов’язань за цією Конвенцією Рада керуючих може більшістю своїх членів, що володіють більшістю загальної кількості голосів, призупинити його членство [10, с. 89].
Коли держава перестає бути членом Агентства, вона продовжує відповідати за всіма своїми зобов’язаннями, у тому числі умовними, за даною Конвенцією, які існували до припинення її членства.
Рада керуючих може кваліфікованою більшістю голосів прийняти рішення про припинення операцій і ліквідацію Агентства.
Глава ІХ присвячена питанням урегулювання спорів щодо тлумачення та застосування даної Конвенції, спорів між Агентством та державами-членами, а також спорів з участю держателів гарантії або перестрахування.
У главі Х ідеться про порядок внесення поправок до цієї Конвенції.
Глава ХІ містить заключні положення, які визначають умови набуття чинності даною Конвенцією, порядок скликання першого засідання Ради керуючих, обов’язки Депозитарію, умови реєстрації Конвенції та ін.
Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС) містить систему відповідних стимулів та обов’язків стосовно діяльності ТНК на території певної держави з тим, щоб не ігнорувались їхні інтереси, насамперед економічні. Прийняття цієї Угоди обумовлене загостренням відносин між країнами, що розвиваються, і великими ТНК. Ураховуючи, що в міжнародному праві не було спеціальних правил, котрі б регулювали відносини між країнами, що розвиваються і користуються інвестиціями, і країнами, котрі такі інвестиції надають, у цій Угоді сформульовані найважливіші вимоги щодо поведінки ТНК як інвесторів, а саме:
1) вимога місцевого значення, згідно з якою іноземний інвестор зобов’язаний продавати на місцевому ринку частину вироблених на території країни прийняття товарів або послуг у розмірі встановленого мінімального відсотка від кінцевого валового продукту чи розвивати відповідну виробничу галузь у даній державі;
2) експортні вимоги, які зобов’язують інвестора експортувати частину виробленої продукції на таких умовах:
а) не менше визначеного мінімального обсягу виробленого продукту,
б) установлення абсолютної кількості кінцевого продукту,
в) визначення кількості, яка б компенсувала імпортні закупівлі іноземного інвестора [10, с. 90].
До інших вимог, які визначені у цій Угоді та є обмежувальними заходами для іноземних інвестицій, можна віднести такі: передання технологій; дотримання принципу рівного доступу господарюючим суб’єктам країни, в яку надходять інвестиції, до інвестиційного проекту; вимоги надання робочих місць, місця розташування, фінансування, якими встановлюються особливості використання місцевих трудових ресурсів, номінальний розмір підприємства, правила залучення місцевих фінансових ресурсів тощо.
Використання ТРІМС не лише сприяє регулюванню іноземних інвестицій, а й одночасно є засобом забезпечення національної безпеки.
В окремих країнах-інвесторах спостерігається неоднозначне ставлення до використання ТРІМС. Так, зокрема, США вважають за необхідне повністю його заборонити, оскільки, на їхню думку, подібні вимоги були закріплені ще ГАТТ.
У країнах, що розвиваються, існує зовсім протилежна точка зору, згідно з якою ТРІМС є діючим економічним інструментом, що сприяє соціально-економічному розвитку держави, а також обмежує дискримінаційну політику ТНК.
Важливі положення містить Хартія економічних прав і обов’язків держав 1974 р. У § 2 ст. 2 цього документа звертається увага на те, що національний контроль над іноземними інвестиціями є формою реалізації державою її невід’ємного суверенітету: «Кожна держава має право регулювати і контролювати іноземні інвестиції в межах дії своєї національної юрисдикції відповідно до національного законодавства і національних інтересів. Жодна держава не може бути примушена до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям» [10, с. 92].
До міжнародно-правових документів з питань правового регулювання міжнародних відносин щодо надання та використання інвестицій можна віднести Декларацію про міжнародні інвестиції і транснаціональні корпорації, схвалену 21 червня 1976 р. Організацією з економічного співробітництва і розвитку. В 1997 р. Міжнародна організація праці прийняла тристоронню Декларацію про принципи стосовно транснаціональних корпорацій і соціальної політики. У 1980 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Звід багатосторонніх погоджених правил і принципів щодо контролю за відповідними видами господарської діяльності [10, с. 93].
Є й інші міжнародно-правові документи, норми яких регулюють міжнародні інвестиційні відносини. Так, Україна є учасницею ряду багатосторонніх угод з питань інвестиційної діяльності, що укладені між країнами — членами Співдружності Незалежних Держав (наприклад, Угода про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності, Конвенція про захист прав інвестора від 28 березня 1997 р. та ін.) [10, с. 94].
Висновки
Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ) — створене в 1988 р. і почало свою діяльність з 1990 р. Входить 110 країн-членів. Діяльність БАГІ спрямована на розповсюдження потоку прямих іноземних інвестицій серед країн-членів. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як
1) неконвертованість валюти або неможливість репатріації капіталу;
2) експропріація;
3) війна та громадянська непокора;
4) розрив контракту.
Ця установа надає консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучати приватні інвестиції в економіку.
Важливе значення як джерела міжнародного інвестиційного права мають багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписана Україною у Вашингтоні 3 квітня 1998 р. (ратифікована Верховною Радою України від 16 березня 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій, Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі СОТ.
У 2008 році БАГІ надало чотири гарантії з метою сприяння інвестиціям в Україні, у тому числі одну для виробничого сектора. Упродовж двох останніх десятиліть БАГІ надало гарантій для підтримки 9 проектів в Україні.
Список використаних джерел
- Дахно І. І. Міжнародне економічне право. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 270, с.
- Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ: Монографія. — К. : КНЕУ, 2006. — 660, с.
- Козик В. В. Міжнародні економічні відносини. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405, с.
- Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. — 406, с.
- Міжнародна економіка: Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 223, с.
- Міжнародне право: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 335 с.
- Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини/ А. С. Філіпенко та ін.. — К.: Либідь, 1992. -256 с.
- Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -К.: Знання , 2005. — 397, с.
- Савельєв Є. В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.
- Тимченко Л. Д. Міжнародне право: Навчальний посібник для дистаційного нвчння . — К.: Університет "Україна", 2007. — 223 с.
- Чернадчук В. Д. Інвестиційне право України: Навчальний посібник. К. : ВД "Княгиня Ольга", 2005. — 383 с.