Вступ

Євгеній Олександрович Євстигнєєв ( 1926-92) — російський актор, народний артист СРСР (1983). З 1957 у московському театрі «Сучасник», в 1971- 89 у МХАТі (з 1987 МХАТ ім. А. П. Чехова). Батько оператора й режисера Дениса Євгеновича Євстигнєєва.

Євгеній Євстигнєєв знімався у фільмах: «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонений» (1964), «Кепський анекдот» (1966, випуск 1987), «Зиґзаґ удачі» (1968), «Біг» (1970), «Собаче серце» (1988), «Демидови» (1983), телефільмі «Сімнадцять миттєвостей весни» (1973) і ін. Державна премія СРСР (1974).

Є.Євстигнєєв — актор широкого діапазону ролей, але найбільш удалими були характерні ролі. Непомітна зовнішність — сутула фігура, голова з великий проплешиною, довгим носом «картоплею» і відстовбурченими вухами — компенсувалася більшим артистизмом, чіпкою спостережливістю й більшою чарівністю. Євстигнєєв досяг такої майстерності в професії, що практично моментально вгадував і формував персонажа, створюючи імпровізаціями те, що було потрібно режисерові. Євстигнєєв уписувався в будь-який акторський ансамбль, був абсолютно переконливий і органічний у будь-якій ролі, навіть в епізодах. Дуже швидко він заробив собі високу професійну репутацію, участь його у фільмі й спектаклі гарантувало сенсаційний успіх.

Євстигнєєв був універсальний. Позитивним героям він дарував скромність, щиросердечну відкритість і теплоту, чарівність, інтелігентність; негативним — черствість, мстивість, розумову обмеженість, поведінку, що відштовхує.

1. Творчість Євгена Євстигнєєва

Євгеній Євстигнєєв народився 9 жовтня 1926 року в Нижньому Новгороді.

Дитинство Євгенія пройшло на окраїні, що називалася селищем Володарського. Його батько був на двадцять років старше матері. Обоє вони були робітниками: Олександр Михайлович — металіст, Марія Іванівна — фрезерувальниця. Для своєї матері — Марії Іванівни — він був пізньою дитиною: коли він з’явився на світло, їй було 32 року. Женячи рано, шести років, залишився без батька, мама другий раз вийшла заміж, але й вітчим умер, коли хлопчикові було сімнадцять. До війни Женя встиг закінчити семилітку й у сорок першому пішов працювати електромонтером. Потім рік провчився в дизелебудівному технікумі, але після смерті вітчима довелося йти заробляти. Чотири роки він слюсарював на заводі «Червона Етна», займався в самодіяльності, грав джаз. Євгеній Олександрович був дуже музичний, віртуозно грав на різних інструментах: на гітарі, на роялі й навіть на качанах. Виступав у різних місцях. Один раз в 1946 році в кінотеатр, де в складі джаз-оркестру Євгеній грав ударником, прийшов директор Горьковського театрального училища Віталій Лебський. Директор від одного актора довідався, що там незвичайний ударник, і вирішив подивитися. Хлопець дійсно був дивний. Він грав так віртуозно й самозабутньо, витворяв з барабанними паличками щось неуявне, заслоняючи собою цілий оркестр і приводячи публіку в захват. Від нього не можна було відірватися.

Після того як оркестранти відіграли чергову композицію, Віталій Лебський підійшов до музиканта й запитав його: «Хлопче, чи не хочете ви стати драматичним актором?» На що Євстигнєєв простодушно відповів: «Я не знаю». — «Тоді от вам мої координати, і я чекаю вас у себе», — продовжив Лебський і вручив хлопцеві папірець із адресою училища.

В 1946 році Євгеній був зарахований на перший курс Горьковського театрального училища. Закінчивши театральне училище в 1951 році, Євстигнєєв був розподілений у Владимирський обласний драматичний театр ім’я А. Луначарського.

В 1954 році надійшов у Школу-Студію МХАТ, причому відразу на другий курс.

У середині 1955 року студенти Школи-Студії МХАТ створили «Студію молодих акторів», що через рік стала базою для нового столичного театру — «Сучасник».

В 1956 році закінчив Школу-Студію МХАТ (курс П. В. Массальского).

Першу свою значну роль в «Сучаснику» Євстигнєєв зіграв в 1960 році в спектаклі «Голий король» по п’єсі Е. Шварца. Після цього спектаклю виконавець головної ролі — короля — Євстигнєєв прокинувся знаменитим.

Справжня всесоюзна слава прийшла до Євстигнєєва в 1964 році — після ролі Диніна у фільмі режисера Е. Климова «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонений».

Останньою роллю Євстигнєєва в «Сучаснику» був Дорн в «Чайку» А. Чехова в 1970 році.

В 1971 слідом за Олегом Єфремовим, перейшов у трупу МХАТА. Першою його роллю на новій сцені став Володя в спектаклі «Валентин і Валентина» по п’єсі Михайла Рощина. У грудні 1980 року в Євстигнєєва трапився інфаркт. На рубежі 90- х років він зіграв у Театрі Антона Чехова Фірса в «Вишневому саду», в 1991 році — в Артелі артистів Сергія Юрського — Глова в спектаклі » Гравці-XXІ». Останньою роллю Євстигнєєва в кіно був цар Іван Грозний у фільмі В. Ускова й В. Краснопольского «Єрмак».

Євстигнєєв помер перед операцією на серце в Лондоні 4 березня 1992 року. Могила на Новодівочому цвинтарі в Москві.

2. Життєвий шлях до успіху

В 1943- 47 Євгеній Євстигнєєв працював слюсарем на заводі «Червона Етна» у Горькому. В 1951 закінчив Горьковское театральне училище й до 1954 був актором Владимирського обласного драматичного театру. В 1956 закінчив Школу- Студію МХАТ і став актором цього театру. В 1957- 70 Євстигнєєв виступав на сцені театру «Сучасник», грав гострохарактерні драматичні й комедійні ролі Чернова в «Вічно живих», Короля в «Голому королі», Куропєєева й Муравєєеа в «Призначенні», Чернишова в «Декабристах», Олександра ІІ в «Народовольцях», Сатіна в «На дні». Перейшовши в 1970 слідом за Олегом Єфремовим у МХАТ (з 1989 — МХАТ ім’я А. П. Чехова), актор брав участь як у спектаклях про сучасність («Сталевари», Державна премія СРСР, 1974), так і в інсценівках класики. Останньою роллю Євстигнєєва в театрі став Фірс із «Вишневого саду».

Зніматися в кіно Е. Євстигнєєв почав в 1957 («Двобій»), переважно в невеликих ролях. З перших кіноролей актора виділяється його робота у фільмі «Дев’ять днів одного року» (1962). В 1963 Євстигнєєв зіграв головну роль у картині «Ніколи».

В 80-х роках Євгеній Євстигнєєв був одним із акторів, що найбільш  знімаються в радянському кіно, усього зіграв більш ніж у ста фільмах. Особливо багатий діапазон ролей актора в комедії — від гострої сатири до тонкого ліризму. Серед комедійних персонажів Євстигнєєва — Динін («Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонений», 1964), режисер драмколлективу («Бережися автомобіля»), Миша («Крила», 1966), Городників («Старша сестра», 1967), Калачов («Зиґзаґ удачі»), Корейко («Золоте теля», 1968).

Євстигнєєвські образи можуть бути доведені до фарсу, можуть придбати лиховісний відтінок: фільми «Гіперболоїд інженера Гаріна» (Гарін, 1966), «Кепський анекдот» (генерал Пралинський, 1966, випуск на екран — 1988), «Біг» (Корзухин, 1971).

Актор блискуче виконував ролі зовні колючих і невживчивих, а насправді   добродушних і наївних героїв: капітан Іван Терентійович («Вірність», 1965), Воробйов («Старі-Розбійники», 1972), професор Плейшнер (телесеріал «Сімнадцять митей весни», 1973), Горяев («Повість про невідомого актора»), сторож інтернату («Подранки», 1977), Іван Адамич («Старий Новий рік», 1980), Василь Васильович («Ще люблю, ще сподіваюся…»), Степан Степанович («І життя, і сльози, і любов», 1984), Беглов («Зимовий вечір у Гаграх», 1986), професор Преображенський («Собаче серце», 1988).

Успішно Євгеній Євстигнєєв грав і ролі історичних персонажів: А. В. Луначарского («дві години на  кабінеті Леніна», 1968, випуск — 1987), російських промисловців («Приваловські мільйони», 1973), Микиту Демидова («Демидови», 1983), А. П. Бестужева-Рюміна (у трилогії «Гардемарини, уперед!», 1987, «Віват, гардемарини!», 1991, «Гардемарини-3», 1992), Івана Грозного («Єрмак», вийшов в 1998), М. И. Калініна («Бенкети Валтасара», 1990).

3. Напрямки роботи Євгена Євстигнєєва

Євгеній Євстигнєєв стояв у джерел театру «Сучасник». У складній трупі «ефремовського МХАТА» Євстигнєєв став однієї із ключових фігур. Він був зайнятий у всіх найважливіших постановках. Першою роллю Євстигнєєва в театрі стала роль Чернова в спектаклі Вічно живі, котрим відкрився «Сучасник» в 1956.

В «прохідних» театральних ролях Є.Євстигнєєв міг зіграти людську долю. Так, з’являючись на сцені всього два рази в ролі літнього інженера в П’яти вечорах глядачам відкривалася нічиїм теплом не зігріте життя, а за люб’язною й прохальною посмішкою хазяїна готелю в П’ятій колоні вгадувалася вбогість, невпорядкованість, тривога «пристойного», але вже зруйнованого війною існування.

В 1959 він зіграв Глухаря в спектаклі О.Єфремова Два кольори. Театральний критик К.Рудницький писав про образ, створеному актором: «…м’яка сіра кепка над сталевими непроникними очами, м’ята цигарка, недбало підвернені рукави піджака, характерна повільність жестів». А от що говорив сам Є.Євстигнєєв про цю роль: «У реальній людині багато парадоксального, і живу об’ємність створює світлотінь. Жива людина не може бути носієм ні абсолютного зла, ні абсолютного добра. Навіть у такому огидному явищі, як Глухар у спектаклі Два кольори, мені треба було знайти несподіванку, щось світле — адже не народився ж він убивцею. І я знайшов. От у ньому є, наприклад, любов до музики, і якби  її розвивати, може бути, для Глухаря відкрилися б інші життєві перспективи». Він будь-яку роль робив своєю.

В 1960 Євстигнєєв зіграв Голого короля в однойменному спектаклі. Він грав короля-нареченого, якому нудно, що розважається, як уміє. Але Євгенієм Євстигнєєвим був «знятий» вік зі свого героя: його король молодий і простий, як дитина. Але він — голий, завжди й скрізь, і тому всі поганіриси  характеру на очах, нічим не прикриті. Ця роль стала етапною. Критик Майя Туровська писала про цю роботу: «Дуже важко грати ніщо, від якого залежить всі». Євстигнєєв зіграв абсолютне, «незамутнене» ніякими достоїнствами незначність, кожний чих якого стає законом для навколишніх.

У спектаклі Призначення (по А.Володину, 1963) Євстигнєєв виконав відразу дві ролі — близнюків Куропеева й Муравеева. Дистанція між двома персонажами була позначена тільки тим, що Куропеев — кар’єрист, що вже досяг своєї мети, спокійний, плавний; Муравеев — той же з, але він ще  клопоче на підступах до посади. Одна статика, інший динаміка. І все-таки це одна особа, один, хоч і подвійний портрет.

Є.Євстигнєєв уважав, що зніматися в кіно акторові театру необхідно. Динін, з піонертабору, натхненно дурний (Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонений, реж. Э.З, 1964). Але його дурість діяльна, вольова. Вона б’є ключем. У цьому невичерпне джерело комізму. У кінокартині Ніколи перед Євстигнєєвим стояло інше завдання. Його герой, директор кораблебудівного заводу, розумний, але аж ніяк не чарівний, що не бажає бути симпатичним. Євстигнєєв наділив його панськими звичками й холодною впевненістю у своїй правоті.

В 1968 відбулася прем’єра спектаклю На дні. Євстигнєєв — Сатін. Знявши героїчний штамп, відмовившись підмінювати голос Сатіну голосом Горького, він змушував почути драматизм особливих — «кручених» — інтонацій,. Костянтин Райкін згадує про гру Євгенія Євстигнєєва: «Мені здається, Сатін — найвища його робота. Вона абсолютно перекидає стереотип когось повчального пафосу й декламаційності, що зложився у зв’язку з даним образом. Це було зіграно надзвичайно жваво, зненацька, смішно, гостро, гірко, навіть жовчно, парадоксально, але в результаті залишало відчуття рідкої значимості й моці. Пам’ятаю його монолог про горду людину. Важкі витрішкуваті очі, рот, що скривив у їдкій усмішці. Напружене чоло, відкинуте на нарах тіло, підняте на широко відставлені назад руках, і запекло перекинута голова. Гранична виразність кожної пози, майже монументальність».

У тім же 1968 вийшов на екрани фільм Зиґзаґ удачі, де Є.Євстигнєєв виконав роль директора автобази. За пошловатою, грубуватою манерою поводження переглядає щиросердечна, серцева туга. Безглузді оглядини раптом ставали початком нехай забавної, «комедійної», але любові, здатної підняти обох — і нареченого, і наречену.

1970 — рік освоєння Єфремовим чеховських п’єс. У «современниковской» Чайці Є.Євстигнєєв грав Дорна. Його Дорн нікого не впускав у свій внутрішній світ. Страсті спалахували й гаснули, набухали й вибухали за його спиною. Він же пильно вдивлявся в темряву, у невідомість… Він ніс у собі болісне знання. Його егоцентризм був єдино доброчинний: він нікого не позбавляв надії, залишаючи в невіданні.

В 1977, уже в МХАТЕ, Євстигнєєв зіграв Чебутикина в Трьох сестрах, Серебрякова в Дядьку Вані (1985), у Театрі А.Чехова Фірса (Вишневий сад, 1990). Разом з Е.Євстигнєєвим у спектаклі Дядько Ваня грали В.Безневинний (Вафля), А.Вертинська (Олена Андріївна), А.Мягков (Войницкий).Серебряков-Євстигнєєв не був лиходієм, що поїдає чужі життя. Він був звичайною, пихатою, лжезначимою сірістю. Він благовидний і дурний. У ньому та простота, що гірше злодійства. Не усвідомлюючи, що робить, він обібрав дядька Ваню й у прямому, і переносному значенні. Недарма в сцені скандалу, пред’являючи Серебрякову великий рахунок, Войницький робить це з канцелярськими рахунками в руках.

Фільм Біг по однойменній п’єсі М.Булгакова знятий в 1971 (реж. А.Алов, В.Наумов). У Корзухині — Є.Євстигнєєві вальяжність, ледве гіпертрофована впевненість у собі. Але коли дія переноситься в Париж, у його особняк, у ньому пропадає ця незворушність. Перед нами людина нервова, азартна, що втрачає розум і волю над собою, що збожеволів від спраги ризику, гри й після програшу по-дитячому розплакавшись.

1988. Початок перебудови. Знову Булгаков. Цього разу Собаче серце. До комічності Швондера, зображеної Карцевим, Преображенський- Євстигнєєв додав трагічність російської інтелігенції, що відмовляється приймати радянську владу.

У Сімнадцяти миттєвостях весни Євгеній Євстигнєєв зіграв Плейшнера, людини внутрішньо, духовно дуже сильного, але зовні по-дитячому беззахисного. Але його чарівність не була показною: у складних, екстремальних ситуаціях він  знаходив у собі сили приймати відповідальні рішення.

Єрмак, що знімався протягом  7 років, і в якому Є.Євстигнєєв повинен був зіграти роль Івана Грозного, став останньою роботою актора.

Якось Є.Євстигнєєва запитали, яким він хоче бачити сучасного глядача. Він відповів: «Талановитим. Таким, що вміє вільно асоціювати, що не боїться бути сентиментальним. <…> У спілкуванні із глядачем потрібно чітко знати свою мету — вести глядача за собою». Він хотів бачити в залі для глядачів собі подібних, уважаючи, що талант — це почуття причетності тому, що відбувається навколо.

Ролі в театрі:

Володимирський обласний драматичний театр ім’я А.В. Луначарського:

1951 — «Розлам» Б. Лавреньова — третій матрос

1951 — «Співають жайворонки» К.К. Кропиви — Володя шофер

1951 — «Сніжок» В. Любимова — Джон

1952 — «Іван ДА Марья» В. Гольдфельда — Княжич

1952 — «Ревізор» Н.В. Гоголя — Поштмейстер Шпекин

1952 — «Любов Ярова» К.А. Треньова — Швандя, Котів

1953 — «Варвари» Максима Горького — Притикін

1953 — «Ніч помилок» О. Голдсмита — Тоні Лумкинс

1953 — «Ромео й Джульєтта» Вільяма Шекспіра — Меркуцио

1953 — «Оптимістична трагедія» В. Вишневського — Ватажок анархістів

1953 — «Альоша Пєшков» И. Груздева й О. Форш — дядько Яків

1953 — «Дуенья» Р. Шеридана — Мендоза

1954 — «Порт-Артур» И.Ф. Попова й А. Степанова — Іван Терешкин

1955 — «Суперники» Р. Шеридана — Энтони Эпсолют.

 

Московський театр «Сучасник»:

1956 — «Вічно живі» В.С. Рожева — Чернов

1957 — «У пошуках радості» В.С. Рожевий — Дядько Вася

1958 — «Матроська тиша» А.А. Галича — Абрам Ілліч Шварц (спектакль був заборонений після перегляду)

1958 — «Ніхто» Едуардо Де Філіппо — Дон Чиро

1958 — «Продовження легенди» А. Кузнєцова — Захар Захарович

1959 — «Два кольори» А.Г. Зака й И. Кузнєцова — Глухар

1959 — «Зломщики тиші» О. Скачкова — Роль

1959 — «П’ять вечорів» А.М. Володина — інженер

1960 — «Голий король» Е.Л. Шварца — Король

1961 — «Третє бажання» В. Блажека — Дідок і Батько

1961 — «Четвертий» К.М. Симонова — Тедді Франк

1962 — «Старша сестра» А.М. Володина — Мединський

1962 — «П’ята колона» Эрнеста Хемингуэя — Керуючий

1962 — «За московським часом» Л.Г. Зорина — Ларін

1963 — «Призначення» А.М. Володина — Куропеев — Муравеев

1963 — «Без хреста» В.Ф. Тендрякова — Батько Дмитро

1964 — «У день весілля» В.С. Рожевий — Олексій Салов

1966 — «Звичайна історія» И.А. Гончарова — Граф

1967 — «Традиційний збір» В.С. Рожевий — Вусів

1967 — «Декабристи» Л.Г. Зорина — Чернишов

1967 — «Народовольці» А.П. Свободина — Олександр ІІ

1967 — «Більшовики» М.Ф. Шатрова — Луначарський

1967 — «Випадок у Віші» А. Міллера — Австрійський князь (спектакль заборонений після перегляду, відновлений в 1987 році без участі Е.А. Євстигнєєва)

1968 — «На дні» Максима Горького — Сатін

1970 — «Чайка» А.П. Чехова — Дорн.

МХАТ:

1971 — «Валентин і Валентина» М.М. Рощина — Володя

1972 — «Сталевари» Г. Бокарева — Петро Хромів

1973 — «Старий Новий рік» М.М. Рощина — Іван Адамич

1975 — «Мідна бабуся» Л.Г. Зорина — Соболевський

1975 — «Ешелон» М.М. Рощина — Федір Карлич

1975 — «Засідання парткому» А. Гельмана — Соломахин

1975 — «Ніна» А. Кутерницкого — Желвин

1976 — «Три сестри» А.П. Чехова — Чебутыкин

1976 — «Іванов» А.П. Чехова — Шабельский

1977 — «Зворотний зв’язок» А. Гельмана — Окунєв

1979 — «Ми, що нижче підписалися…» А. Гельмана – Дев’ятов

1979 — «Кіно» И. Цурки — Хайтмански

1982 — «Чайку» А.П. Чехова — Дорн

1985 — «Дядько Ваня» А.П. Чехова — Серебряков

1985 — «Срібне весілля» А. Мишарина — Виборнов

1987 — «Колія» В. Арро — Пришвін

1987 — «Перламутрова Зінаїда» М.М. Рощина — Тютюн

1990 — «Чеховські сторінки» А.П. Чехова — Цибухів (Пропозиція)

Театр Антона Чехова:

1990 — «Вишневий сад» А.П. Чехова — Фірс.

Артіль артистів Сергія Юрського.

1992 — » Гравці-XXІ» постановка Сергія Юрського по п’єсі Н.В. Гоголя «Гравці» — Глов.

Висновки

Євстигнєєв Євгеній Олександрович —  актор театру й кіно.

В 1946 році Євгеній був зарахований на перший курс Горьківського театрального училища. Закінчивши театральне училище в 1951 році, Євстигнєєв був розподілений у Владимирський обласний драматичний театр ім’я А. Луначарського. В 1954 році надійшов у Школу-Студію МХАТ, причому відразу на другий курс. У середині 1955 року студенти Школи-Студії МХАТ створили «Студію молодих акторів», що через рік стала базою для нового столичного театру — «Сучасник».

Першу свою значну роль в «Сучаснику» Євстигнєєв зіграв в 1960 році в спектаклі «Голий король» по п’єсі Е. Шварца. Після цього спектаклю виконавець головної ролі — короля — Євстигнєєв прокинувся знаменитим.

Справжня всесоюзна слава прийшла до Євстигнєєва в 1964 році — після ролі Диніна у фільмі режисера Е. Климова «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонений».

Останньою роллю Євстигнєєва в «Сучаснику» був Дорн в «Чайку» А. Чехова в 1970. В 1971 слідом за О. Єфремовим, перейшов у трупу МХАТА.

Першою його роллю на новій сцені став Володя в спектаклі «Валентин і Валентина» по п’єсі М. Рощина. У грудні 1980 року в Євстигнєєва трапився інфаркт. На рубежі 90- х років він зіграв у Театрі Антона Чехова Фірса в «Вишневому саду», в 1991 році — в Артілі Артистів Сергія Юрського — Глова в спектаклі » Гравці-Ххі». Останньою роллю Євстигнєєва в кіно був цар Іван Грозний у фільмі В. Ускова й В. Краснопольського «Єрмак».

Список використаної літератури

1. Аннинский Л. Шестидесятники и мы. — М., Киноцентр, 1991
2. Артист. Книга о Евгении Александровиче Евстигнееве. Сост. В. Давыдов. — М., Культура, 1994.
3. Добротворский С. Соло для народного артиста без оркестра // Ъ. 1996. 9 окт.;
4. Ефремов О. Свой // Культура. 1992. 22 марта;
5. Саввина И. «От себя…» // В кн.: Статьи разных лет. — М., Ард-фильм, Алфавит, 1996;
6. Свободин А. Этюд на тему Евстигнеева // Культура. 1993. 6 марта;
7. Смелянский А. Памяти Евстигнеева // Моск. наб. 1992. № 3;
8. Соловьева И. Евгений Александрович Евстигнеев // В кн.: Московский Художественный театр. 100 лет. — М., МХТ, 1998.
9. Ульянова О. Евгений Евстигнеев. — М., Киноцентр, 1988;
10. Усков В. Самое смешное дело — это серьезное кино // Культура. 1993. 17 апр.;
11. Ямпольская Е. Артель без артиста // Культура. 1992. 18 апр.