1. Культура як явище, її суть, зміст, типи

Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це завдання. Різноманітність точок зору щодо визначення культури характерна і для сучасної культурології. Представники всіх її напрямів поділяють думку про те, що культура постає як створена людиною «друга природа», надбудована над первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природи, яка існує об´єктивно. Тобто серед науковців не виникає жодного сумніву щодо об´єкту культури, яким виступає природа (та, що дана нам космосом і Богом), та її суб´єкту — людини, яка внаслідок власної осмисленої діяльності, «обробляючи» навколишній світ, створює ціннісний світ культури, тобто «другу природу». Розбіжності виникають при визначенні предмету культура, який розглядається під різним кутом зору представниками різних теорій та методик у дослідженні цього феномена.

Не вдаючись до сильних і слабких сторін кожної з них, зазначимо, що аналіз поглядів на культуру та сучасні інтерпретації її дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура являє собою «другу природу», створену людиною, тому вона не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, що виникло й існує на ґрунті загальнокорисної діяльності, там є й культура. По-друге, культура виступає як система матеріальних і духовних, або ідеальних, цінностей. Цінність — це те, що має сенс для людини, тому культура — це світ, наповнений сенсом людського буття. По-третє, культура через осмислену діяльність людини визначає міру людського в самій людині та суспільстві. Адже людина — це також витвір природи і може бути об´єктом культури (процес виховання, навчання і т.п.). Проте наші людські якості є наслідком засвоєння соціокультурних цінностей від попередніх поколінь, і лише в процесі оволодіння цими цінностями людина перетворюється із психічно-біологічної у соціокультурну істоту (засвоєння мови, традицій, знань, навичок трудової діяльності тощо). Таким чином, культура завжди є проявом певного рівня розвитку людини, а сама людина як суб´єкт і носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. У цьому й полягає діалектичний зв´язок між природою як необхідною умовою існування людини, самою людиною і культурою як специфічною формою існування людини в природі.

Культура — це не просто одна із специфічних сфер життя суспільства. Вона являє собою людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної і духовної діяльності людства, його ставлення до навколишнього світу і визначення свого місця і ролі в ньому. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього людства: створюючи матеріальні потреби свого існування, людина, спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд, соціальні почуття й національний характер тощо.

Особливість культури саме в тому й полягає, що деякі її елементи і феномени існують як ідеї (ідеальні утворення), які поділяють усі члени даної етнокультурної спільності. Ідеї чи образи можуть опредметнюватися в словах, сказаннях, в епосі чи здобутках художньої літератури тощо.

Найбільш узагальнено в науці виділяють рівні культури за спеціалізованими аспектами її функціонування: професійним (висока, або елітарна, культура), утилітарним (масова, або низька, культура) і непрофесійним (народна, або побутова, культура). Якщо елітарна й особливо побутова культури мають пряму спрямованність щодо збереження духовності і оперують для цього традиційними засобами, то масова культура спирається переважно на новаторські можливості сучасної цивілізації.

Можливий поділ культури за організаційними формами її існування та функціонування, до яких, насамперед, належать держава, церква, школа, сім´я тощо. Культуротвірний зміст їх зводиться до виховання людини, формування всебічно розвиненої особистості та громадянина, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціального прогресу, хоч в історії відомі приклади, коли ці інститути були знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний розвиток.

2. Взаємодія етнічних культур в історичному вимірі

Під впливом взаємодії культур своєрідним чином можуть відбуватися зміни у мові, художній і релігійні практиці взаємодіючих народів, а також у їх звичаях.

Кожен компонент духовного життя співвідноситься перш за все зі   своїм культурним середовищем. Інакше, серед частини інтелігенції виникають поверхові і швидкоплинні захоплення новітніми чужорідними течіями, що не відповідають духовним завданням суспільства. В галузі політичної культури такий політико-культурний феномен, як вестернізація, може призвести до військових переворотів, що скидають парламентські режими, які не мають стійкої легітимності у громадській свідомості.

Взаємодія здійснюється також по лінії субкультур і течій, що присутні у будь-якій розвинутій культурі. Це можуть бути соціально розшаровані групи населення, кожна з яких має не тільки своє ідеологічне оформлення, але й різні ціннісні орієнтації.

На нашу думку, учасників міжнародних культурних відносин доцільно поділити по рівнях на етнічний, національний та цивілізаційний. Саме між цими спільнотами і виникає взаємодія.

Внаслідок тривалого спілкування між різними націями може виникнути також регіональний тип взаємодії, який породжується спільністю культури певного регіону (Європейський регіон, Середземномор’є, Близький Схід, Північна Америка, АТР тощо). Етнічний рівень взаємодії культур характерний для відносин між локальними етносами, історико-етнографічними, етноконфесійними та іншими спільнотами. На національному рівні взаємодії регулятивні функції значною мірою виконують державно-політичні структури.

Цивілізаційний рівень взаємодії набуває спонтанно-історичної форми. Однак на цьому рівні можливі найбільш істотні результати в обміні духовними, художніми, науковими досягненнями. В повсякденній практиці спілкування країн і народів світу частіше за все перетинаються процеси і відносини, характерні для всіх трьох рівнів взаємодії.

Посилення міжкультурної взаємодії етносів є характерною ознакою сучасної доби, але залежно від соціальних умов вона може проявлятися по-різному. В одних випадках вона може стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей, а в інших – навпаки – яскравим проявом однієї з об’єктивних закономірностей зближення етнічних культур.

Етнічний рівень взаємодії здійснюється між локальними етносами, етномовними, культурно-господарськими (за спільністю матеріальної культури), історико-етнографічними (за схожістю духовної культури), етноконфесійними та іншими спільнотами. У взаємодії культур цього типу проявляються подвійні тенденції. Взаємне засвоєння елементів культури, з одного боку, сприяє інтеграційним процесам, взаємному збагаченню, обміну тощо. А з іншого боку – супроводжується посиленням етнічної самосвідомості, прагненням до закріплення етнічної специфіки. Для будь-якої етнічної культури завжди небезпечні як надмірне тяжіння до іншої культури, так і її самоізоляція. Абсолютизація першої тенденції може призвести до поглинення або обопільного занепаду обох культур. Водночас добровільна самоізоляція культури позбавляє її самопізнання, що, як відомо, конструюється лише шляхом контакту і порівняння з іншою культурою. Дані тенденції повинні принаймні урівноважувати одна одну, стимулюючи утворення елементів, яких бракує тій або іншій культурі, і поповнюючи тим самим число етнокультурних компонентів.

Національний рівень взаємодії культур є значно складнішим, ніж етнічний, тому що охоплює не тільки ціннісний, а й політико-правовий, соціоекономічний та ідеологічний аспекти. Підставою виокремлення цього рівня є твердження, що найвищою формою етнічної спільності є нація.

Головне, що відрізняє націю від етнічної спільноти, – це не тільки рівень соціально-економічного розвитку, але й її внутрішня структура, заснована не на кровній спорідненості, а на соціальному принципі. Для нації характерні велика внутрішня консолідація і високий рівень національної самосвідомості.

Нерідко міри щодо укріплення територіального і державного націоналізму призводять до обмеження прав або вигнання інонаціональних груп (навіть якщо представники цих груп проживали в країні протягом декількох поколінь). Ці процеси спостерігалися у таких країнах, як Гвінея, Уганда, Кенія, Замбія, у 70-х роках, а з кінця 80-х–початку 90-х рр. охопили країни колишнього Радянського Союзу. Здебільшого, за цими мірами стоять економічні причини, наприклад ослаблення конкуренції для “титульного етносу” у доступі до місцевих ресурсів, що, в свою чергу, призводить до господарських збитків. Однак це не виключає появи і соціокультурних причин, якщо виникає нагальна потреба у прискореному формуванні нації і подоланні локальних перешкод.

Саме у спілкуванні між цивілізаціями у минулому досягалися найсуттєвіші результати в обміні духовними, художніми, науковими досягненнями. У середні віки європейська цивілізація багато запозичила з мусульманського регіону, і пізніше Індія і Китай зробили немалий внесок в культуру Заходу. Інтенсивний обмін відбувався між ісламським, індійським та буддійським регіонами. На зміну конфліктності цивілізаційних взаємовідносин приходило мирне співіснування і плідна взаємодія.

Як показали новітні дослідження, різнобічні контакти давно існували між Африканським континентом та іншими регіонами, хоча і послабилися за часів колоніального підкорення.

Досягнення незалежності багатьма країнами Азії та Африки сприяло зникненню колишніх обмежень і прояву тих потенцій, що містилися у різних етнокультурних і національно-політичних спільнотах. Природно, що державні принципи самовизначення націй переважно визначали і характер культурних зв’язків між різними суспільствами. Великий вплив на ці відносини спричиняли і різноманітні політико-економічні організації: СНД, АСЄАН, Ліга Арабських держав, Організація африканської єдності, МОФ та інші.

Глобальний цивілізаційний простір мінливий і не має постійного домінування одних і тих же локальних цивілізацій. Зміна світових цивілізацій і формування нового покоління локальних цивілізацій супроводжується серйозними трансформаціями, які приводять до нового розподілу сил на світовій арені. Саме такі процеси відбувалися наприкінці ХХ-на початку ХХІ ст.

3. Механізми обміну культурою народів

В культурних відносинах можуть брати участь як великі, так і малі нації, які можуть мати або не мати своєї державності (цигани). Але вплив великої нації або цивілізації, без сумніву, більш масштабний, ніж малих етнічних груп (хоча вплив останніх не слід недооцінювати).

Таким чином, взаємодія культур – це особливий вид безпосередніх відносин і зв’язків, що встановлюються між двома або декількома культурами, а також тих впливів, взаємних змін, які проявляються в ході цих відносин. Вирішальне значення в процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес взаємодії культур, як правило, є довготривалим явищем (не менш декількох десятиліть).

Практика міжнародних відносин виступає як особлива політична форма, що історично склалася, регулювання міжкультурних контактів різних країн між собою, в процесі яких можуть бути вироблені спеціальні органи і об’єднання, що здійснює більш цілеспрямовану і широку політику взаємодії різних країн, у тому числі у сфері власно культурної активності (наприклад, в ООН такі цілі ставить перед собою ЮНЕСКО).

Міжнародні відносини виступають не тільки формою взаємодії культур, але вони містять у собі цілу низку механізмів, за допомогою яких вона здійснюється. Крім механізмів, що діють в межах міжнародних відносин, в практиці взаємодії широко використовується система соціальних інститутів і механізмів всередині самих культур. Важливим механізмом взаємодії культур може виступати політика модернізації, національна і культурна політика, що реалізується на рівні держави, а також всередині окремих виробничо-корпоративних структур, муніципальної влади, суспільств, організацій, культурно-національних об’єднань.

Важливе значення у взаємодії культур має його структура, тобто ті змістовні напрямки і конкретні форми взаємного обміну, через які воно здійснюється. Однією з найдавніших і широко розповсюджених форм взаємодії виступає обмін господарськими технологіями, спеціалістами-професіоналами; стійким видом взаємодії є міждержавні відносини, політичні, правові зв’язки.

4. Сімейно-шлюбні стосунки в різних етнічних культурах. Проблеми змішаних шлюбів

ХХ століття, особливо його останні десятиліття, призвели до помітних змін у плані взаємини між чоловіком та жінкою в мусульманському світі. І досі в цій сфері домінують патріархальні норми шаріату, які не лише забезпечують фактичне домінування чоловіків, а й орієнтують суспільну етику на збереження сегрегації жінок.

Норми шаріату, які відносно ефективно функціонували в умовах традиційних суспільств, засвідчили свою неповну відповідність умовам ХХ ст. Ці умови вимагали широкого залучення жінок до суспільного виробництва, активнішої їх участі в суспільному житті. Це не могло не призвести до зрушень у статусі жінок у мусульманському суспільстві. У ряді мусульманських країн жінка отримала право на освіту, без чого її повноцінне залучення до суспільного виробництва було б неможливим. Щоправда, ця освіта часто має обмежений характер (зокрема, звужений перелік можливих спеціальностей). Також залучення жінок до суспільно-виробничої діяльності вимагало зняття або хоча б обмеження  приписів сегрегації. Відповідно нині переосмислюється й роль жінки в сім’ї, її взаємини з чоловіком. Тому цілком зрозумілими є тенденції емансипації жінок у мусульманському світі, які в окремих країнах знайшли вираження і на законодавчому рівні. У конституціях ряду мусульманських країн задекларована рівність чоловіків та жінок, а світське законодавство надає жінкам більш широкі права у порівнянні з шаріатом.

Сімейно-шлюбна та соціально-правова сфери діяльності в Україні не були винятковим правом лише однієї статі — чоловіків. Жінки не перебували на другорядних ролях, і хоча сфера провідної діяльності жінки в Україні визначалася переважно дітонародженням та домогосподарюванням, проте статус українки був достатньо високим. Саме літописи, численні історичні джерела донесли до нас особливості зародження української сімейно-побутової культури. Її особливістю є, передусім, високий статус жінки — дружини, матері, сестри — у родині та суспільстві в цілому. Статево-рольова поведінка українок у сім’ї та суспільстві не була залежною і підпорядкованою чоловікові. Взаємна повага подружжя, взаємне узгодження бажань створити сім’ю становило норму статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з’являлася у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах і мала великий вплив на справи сімейні і державні. Особливо шанобливим було ставлення до вдови, коли та не брала шлюбу вдруге: вона ставала головою родини замість чоловіка, опікувалася, виховувала дітей.

Стосунки між чоловіком і жінкою – представниками різних племен існували ще за давніх часів, що, безумовно, сприяло у подальшому формуванню міжплемінних шлюбів, а отже, і нової спільноти – народності.

Саме етнічно змішані шлюби є однією з найбагатозначніших форм гендерної взаємодії у поліетнічному суспільстві, виступаючи взаємопереплетенням чоловічої та жіночої компоненти – інь та ян. Для міжнаціональних шлюбів значну проблему становить етнічна самоідентифікація дітей, які від моменту народження потрапляють у поліетнокультурний простір. Етнічно змішана родина є найважливішим чинником формування етнічної самоідентифікації індивіда та найважливіших механізмів трансляції етнокультурного досвіду. Батьківська сім’я завжди була тією первинною групою, яка несла відповідальність за соціалізацію молоді. Саме у родинному колі дитина починає вперше усвідомлювати, до якого суспільства, етносу він належить, якою мовою говорять його батьки, які норми поведінки, традиції, правила є найбільш прийнятні.

Етнокультурні особливості, традиції та звичаї конкретного етносу певним чином визначають стереотипність мислення та поведінки індивідів. У наш час, коли вибір шлюбного партнера став особистою справою, він усе ж багато в чому залежить від впливів сім’ї, оточуючого середовища, громадської думки. Хоча апріорі свобода вибору шлюбного партнера для чоловіків та жінок реально далеко не завжди є такою, тим більше у традиційному суспільстві, вона часто може існувати у певному колі людей, обмеженого етнічним, релігійним та іншими чинниками. Гендерний аналіз вибору шлюбного партнера виявив певні розбіжності серед чоловіків та жінок різних етнічних груп. Так, чоловіки як російської, так і української національностей частіше за жінок тих же національностей обирають етнічно змішані шлюби.

Міжнаціональні шлюби мають свою гендерну специфіку: кількісний показник укладення міжнаціонального шлюбу чоловіками і жінками однієї національності є різним. Слід зазначити, що кількісний показник міжнаціональних шлюбів залежить не тільки від чисельності етносу, а й ступеня концентрації на певній території та етнічної структури поселення. Чим вища концентрація певного етносу та монолітніша етнічна структура населення, тим рідше будуть міжнаціональні шлюби, оскільки не існуватиме об’єктивної можливості для контактів представників різних етносів. Об’єктивна можливість для вибору шлюбного партнера детермінується соціальним середовищем проживання індивіда, і тут завжди матимуть переваги представники великих за чисельністю етнічних груп. Цей факт, зокрема, підтверджують статистичні дані. Наприклад, найменша кількість міжнаціональних шлюбів спостерігається саме у західних регіонах України, де переважає гомогенний етнічний склад населення, тоді як на Півдні та Сході України проживає найбільша кількість етнічно змішаних сімей, що пояснюється історичними чинниками досить тривалого процесу переселень та формування відповідно етногетерогенного складу поселень.

5.Повідомлення на тему: гармонізація відносин в різноетнічному середовищі

У комплексі суспільних проблем етнонаціональні відносини в будь-якій поліетнічній країні потребують особливої уваги органів державної влади. Зумовлено це передовсім особливим їхнім статусом у системі як внутрішніх, так і зовнішніх стосунків людей. Визначальною тенденцією таких стосунків є їхня політизація. Остання зумовлюється процесом одержавлення націй, підвищенням їхньої ролі в суспільно-політичному житті. Специфіка етнонаціональних відносин визначається їхньою консервативністю і здатністю проникати в усі сфери суспільного життя. Саме цим і пояснюється стійкість етнонаціонального почуття та етнонаціональних відмінностей.

На характер етнонаціональних відносин суттєво впливає й те, що в них беруть участь великі групи людей, рівень економічного, політичного, соціального і духовного розвитку яких нерідко різниться. Ці та деякі інші особливості певним чином позначаються на процесі розгортання етнонаціональних відносин. За своїм змістом поняття «етнонаціональні відносини» багатоаспектне і є чи не найскладнішим у системі категорій, що використовуються в аналізі суспільних відносин. Визначити його сутність можна так: це стосунки людей ( у всіх сферах суспільного життя), які належать до різних етнічних і національних спільностей.

Відносини між етнічними і національними спільностями, які живуть у різних державах, будуються на принципі взаємної довіри. Цей принцип — основа для встановлення і розвитку різнобічних міжнаціональних стосунків у всіх галузях суспільного життя. Принцип взаємної довіри покликаний розв´язувати етнонаціональні суперечності, що з´являються в процесі налагодження міждержавних відносин.

Жодна державна етнонаціональна політика не матиме успіху, якщо не ґрунтуватиметься на принципі поваги до національних меншин, на визнанні їх юридично і фактично рівноправними з корінною нацією. Будь-які, навіть щирі, прагнення корінної нації допомагати. меншинам у їхньому економічному й культурному зростанні можуть звестися нанівець, розбиваючись об стіну ворожості і підозрілості, якщо між суб´єктами етнонаціональної політики не встановиться атмосфера взаємоповаги і взаємодовіри.

Важливою функцією етнонаціональної політики є вироблення ефективних шляхів і методів розв´язання внутрішніх національних і особливо міжнаціональних суперечностей і конфліктів, прогнозування їх і запобігання їм, бо тільки своєчасне розв´язання таких суперечностей і конфліктів може забезпечити мир і спокій у суспільстві.

Отже, науково обґрунтована етнонаціональна політика є необхідною умовою процесу державотворення в усіх багатонаціональних країнах. Цю політику треба будувати на принципах демократизму і права, національної єдності і взаємодовіри між націями, на толерантності у стосунках різних національностей і на повазі до традицій, звичаїв, віросповідання тощо. Ефективність етнонаціональної політики в кінцевому підсумку залежить від того, наскільки правильно її принципи відображають стан етнонаціональної ситуації, від уміння правлячих кіл враховувати етнонаціональні інтереси і гармонізувати їх.

Висновки

Вирішення проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатомаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей (виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д.) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені і локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства, розширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і т. д.

Культура – явище діалектичне: разом зі зміною чинників, які її детермінують змінюється також сам зміст культури. Поняття культури дуже широке. Воно охоплює науку, філософію, літературу, мистецтво, релігію та інші сфери. У різних епохах стосунки між цими сферами були різні.

Культура будь-якого народу розвивається не ізольовано від культур інших народів, а закономірно перебуває в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів.

Список використаної літератури

1. Льовочкіна А. Етнопсихологія: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2002. — 144с.
2. Мухтерем В. Міжетнічна толерантність як феномен поліетнічного українського суспільства // Віче. — 2005. — № 4. — С. 62-66
3. Орбан Л. Е., Хрущ В. Д., Ларіонова В. К., Москаленко Ю. М., Крюкова Н. М.. Етнопсихологія / Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника. — Івано-Франківськ, 1994. — 83с.
4. Павленко В. Етнопсихологія: Навч. посіб.. — К. : Сфера, 1999. — 407с.
5. Савицька О. Етнопсихологія: (Конспект лекцій):Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Кам’янець-Подільський держ. педагогічний ун-т. — Кам’янець-Подільський, 2002. — 44с.
6. Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність // Політичний менеджмент. — 2004. — № 5. — С. 31-39
7. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.