Зміст

1. Державний кредит і державні запозичення, їх класифікація
2. Сутність державного боргу та його структура.
3. Місце цінних паперів серед боргових зобов’язань держави.
4. Обслуговування та управління державним боргом.

Державний кредит і державні запозичення, їх класифікація

При розгляді категорії державного кредиту у вітчизняній літературі використовують два підходи – широкий і вузький. Розгляд категорії державного кредиту у широкому сенсі передбачає врахування у рамках цієї категорії як відносин, де держава виступає позичальником і гарантом запозичень, так і відносин, де держава є кредитором.  Як правило, державний кредит розглядають у  вузькому сенсі, коли держава розглядається виключно як позичальник або гарант запозичень. Це пов’язано з тим, що держава, як правило, виступає саме позичальником, що і визначає передумови популярності саме вузького підходу. Так, Д.І.Коваленко та В.В.Венгер дають наступне визначення державного кредиту. Державний  кредит, за своєю економічною сутністю — це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними і юридичними особами – з іншого, за яких держава виступає кредитором і гарантом [3, с.438].

Д.І.Коваленко та В.В.Венгер  наголошують, що основною формою державно-кредитних відносин є форма, коли держава виступає позичальником коштів. При цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних та фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб. Будучи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету гадає на платній основі за умови обов’язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж при попередній формі. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов’язань, взятих на себе фізичними або юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора [3, с.438].

В.І. Оспіщев розглядає державний кредит у вузькому аспекті, приділяючи увагу лише тій частині  відносин у рамках державного кредиту, де держава виступає позичальником. На його думку, державний кредит — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями і приватними особами) стосовно питання мобілізації додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах зворотності, строковості та платності, в процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, в яких держава може бути як позичальником, кредитором або гарантом. На думку науковця, державний кредит — одна з форм руху позикового капіталу, й передусім тимчасово вільних грошових коштів населення і підприємств (об’єднань), різних фондів, кредитних і страхових установ, для фінансування державних видатків на добровільній основі за умов державної гарантії повернення запозичених коштів, і як правило, зі сплатою встановленого відсотка [7].

Джерелами фінансування кредиту є: грошові кошти юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), іноземних держав, міжнародних фінансових організацій, центральних та провідних комерційних банків. Фінансові ресурси, залучені шляхом використання державного кредиту, спрямовуються до державного бюджету, центрального банку або державного цільового фонду для фінансування визначених програм. Залучені кошти використовуються на умовах позики (платності, повернення, забезпечення тощо) [5].

В українському законодавстві термін державний кредит не використовується. Натомість виділяється категорія «державне запозичення».

Державне запозичення — операції, пов’язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування державного бюджету. Державні запозичення здійснюються в межах, визначених законом про Державний бюджет України, з дотриманням граничного обсягу державного боргу на кінець бюджетного періоду. Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі міністра фінансів України, за дорученням Кабінету Міністрів України. Умови здійснення державних запозичень, у тому числі вид, валюту, строк та відсоткову ставку державного запозичення визначає Кабінет Міністрів України [1].

Кредити (позики) від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних проектів залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і відносяться до державних зовнішніх запозичень. Кошти для реалізації таких інвестиційних проектів, а також витрати на обслуговування та погашення відповідних кредитів (позик) передбачаються у законі про Державний бюджет України протягом усього строку дії кредитних договорів. Відповідні міжнародні договори не потребують ратифікації, якщо інше не встановлено законом [1].

Метою запозичення коштів може бути:

• покриття бюджетного дефіциту;
• регулювання грошового обігу;
• залучення коштів для інвестиційних програм тощо [7].

У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

• фіскальну, тобто сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих і децентралізованих фондів держави;
• регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою здійснення операцій на ринку цінних паперів (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України з метою їх розміщення на відкритому ринкові), що впливає на пропозицію грошей і відповідно на позичковий процент [7].
• Д.І.Коваленко та В.В.Венгер виділяють ще контрольну функцію державного кредиту. Вона тісно переплітається з контрольною функцією фінансів, однак має і свої особливості. Зокрема ця функція пов’язана з діяльністю держави та станом централізованого фонду грошових коштів, та охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки державний кредит передбачає повернення отриманих коштів. Також слід наголосити на тому, що ця функція здійснюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними установами [3, с.441].

До основних форм державного кредиту належать:

1) державні позики, що надаються на підставі кредитних угод;

2) позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії та розміщення державних боргових цінних паперів;

3) держані гарантії, що надаються урядом підприємствам і установам з метою залучення кредитних ресурсів;

4) вклади громадян в ощадні банки країни;

5) інші форми [5].

Кредитний метод залучення коштів до господарського обороту суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втіленої в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, відображеної в позиковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує з метою акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, але й зовнішні джерела [7].

Державні позики, що одержують на підставі кредитних угод, можуть бути внутрішніми і зовнішніми. За строками погашення вони бувають коротко-, середньо- і довгостроковими. За забезпеченням позики поділяються на заставні (забезпечені заставою) та беззаставні. Заставою можуть бути матеріальні цінності, грошові кошти, що перебувають у власності держави, або будуть одержані в майбутні періоди та ін. Беззаставні позики не мають певного забезпечення, їх надійність гарантується фінансовою стійкістю держави.  Позики, що залучаються з використанням державних цінних паперів, також функціонують в різних варіантах. Це можуть бути цінні папери, що пропонуються внутрішнім і зарубіжним інвесторам. Вони, в свою чергу, можуть бути неринковими, тобто не підлягають обігу на фінансових ринках, і ринковими. Державні цінні папери також можуть бути процентними, виграшними і дисконтними [5].

Державні гарантії за кредити підприємствам і установам також входять до складу державного кредиту. Вони не передбачають витрачання державного бюджету в період одержання кредитів. Але в разі неповернення гарантованих позик у строки, передбачені кредитними угодами, погашення їх має здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету. Проте їх раціональне використання сприяє стабілізації розвитку підприємницької діяльності і, тим самим, збільшенню надходжень до державного бюджету. Державні гарантії можуть бути внутрішніми, тобто надаватися резидентам, і зовнішніми, тобто такими, що надаються нерезидентам [5]. 

2. Сутність державного боргу та його структура 

Державний борг – це загальна сума боргових зобов’язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення. Державні запозичення здійснюються з метою фінансування дефіциту державного бюджету, через залучення коштів (розміщення боргових інструментів) на внутрішньому або зовнішньому фінансових ринках. Ці кошти залучаються для використання в державному секторі економіки і їх ефективного трансформування у зростання дохідної частини бюджету [1].

Державний борг складається із прямого й гарантованого боргів:

• Прямий борг — це загальна сума безумовних боргових зобов’язань країни за отримані та непогашені на визначену дату кредити (позики), які з’являються в результаті державних запозичень;
• Гарантований державою борг — загальна сума боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України щодо повернення отриманих та непогашених станом на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними гарантіями [2].

З метою підвищення ефективності цього процесу, Мінфін здійснює комплекс заходів, спрямованих на ідентифікацію та проведення оцінки ризиків, їх мінімізацію, а також на здійснення моніторингу рівня зазначених ризиків для зменшення витрат державного бюджету на виконання гарантійних зобов’язань. Для кожного з проектів, де держава виступає гарантом, здійснюється аналіз його доцільності та відповідності державним завданням і пріоритетам [2].

Залежно від джерел, із яких здійснюються запозичення, державний борг може бути внутрішнім (заборгованість держави всім громадянам чи юридичним особам, які тримають внутрішні державні облігації) чи зовнішнім (запозичення держави на зовнішньому ринку) [2].

Управління державним боргом в Україні здійснюється при тісній взаємодії і співпраці Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Національного банку України та Державного казначейства України, що несуть відповідальність за розробку та реалізацію ефективної боргової стратегії держави, мета якої – забезпечення фінансової стабільності та боргової стійкості країни [2].

Місцевий борг — загальна сума боргових зобов’язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати місцеві внутрішні запозичення Місцеві зовнішні запозичення можуть здійснювати лише Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Київська, Севастопольська міські ради, міські ради міст обласного значення. При цьому місцеві зовнішні запозичення шляхом отримання кредитів (позик) від міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські ради [1]. Гарантований Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста борг — загальна сума боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України щодо повернення отриманих та непогашених станом на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено місцевими гарантіями.

Граничний обсяг державного (місцевого) боргу і гарантованого державою боргу, граничний обсяг надання державних (місцевих) гарантій визначаються на кожний бюджетний період законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет). Загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України [1].

У разі очікуваного перевищення цієї граничної величини Кабінет Міністрів України невідкладно звертається до Верховної Ради України за дозволом на тимчасове перевищення такої граничної величини та подає для схвалення план заходів з приведення загального обсягу державного боргу та гарантованого державою боргу до встановлених вимог [1].

Загальний обсяг місцевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста боргу (без урахування гарантійних зобов’язань, що виникають за кредитами (позиками) від міжнародних фінансових організацій) станом на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 200 відсотків (для міста Києва — 400 відсотків) середньорічного індикативного прогнозного обсягу надходжень бюджету розвитку (без урахування обсягу місцевих запозичень та капітальних трансфертів (субвенцій) з інших бюджетів), визначеного прогнозом відповідного місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні [1].

У разі очікуваного перевищення цієї граничної величини місцевий фінансовий орган невідкладно звертається до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної міської ради за дозволом на тимчасове перевищення такої граничної величини та подає для схвалення план заходів з приведення такого загального обсягу боргу у відповідність із положеннями цього Кодексу за умови попереднього погодження з Міністерством фінансів України [1].

З метою забезпечення дотримання граничних обсягів державного (місцевого) боргу та державних (місцевих) гарантій Міністерство фінансів України веде Реєстр державного боргу і гарантованого державою боргу, Реєстр державних гарантій, а також Реєстр місцевих запозичень та місцевих гарантій. Реєстр державного боргу і гарантованого державою боргу є інформаційною системою боргових і гарантійних зобов’язань держави, що включає умови кредитних договорів і випуску державних цінних паперів та умови надання державних гарантій, відомості про стан обслуговування і погашення державного боргу. Реєстр державних гарантій є інформаційною системою, що містить відомості про надані протягом бюджетного періоду державні гарантії, місцеві запозичення та надані місцеві гарантії [1].

До складу прямого державного боргу України станом на 31.12.2015 року відноситься внутрішній борг, який містить заборгованість за випущеними цінними паперами на внутрішньому ринку (казначейськими зобов’язаннями, ОВДП) та заборгованість перед банківськими та іншими фінансовими установами (зокрема перед НБУ) та зовнішній борг, який містить заборгованість за позиками, одержаними від міжнародних фінансових організацій (ЄС, ЄБРР, ЄІБ, МБРР, МВФ та Фонд чистих технологій (МБРР)), заборгованість за позиками, одержаними від органів управління іноземних держав (Канади, Німеччини, Росії, США, Японії), заборгованість за позиками, одержаними від іноземних комерційних банків, інших іноземних фінансових установ (зокрема Chase Manhattan Bank Luxembourg S.A.), заборгованість за випущеними цінними паперами на зовнішньому ринку (ОЗДП) та інша заборгованість (сюди віднесено МВФ) [4].

До складу гарантованого державою боргу України станом на 31.12.2015 року відноситься внутрішній борг випущеними цінними паперами на внутрішньому ринку (облігаціями Державної іпотечної установи, НАК «Нафтогаз України» та Укравтодору), Заборгованість перед банківськими та іншими фінансовими установами (зокрема, ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України», ВАТ «Державний ощадний банк України», ПАТ АБ «Укргазбанк») та інша заборгованість, а також зовнішній борг, до складу якого віднесено заборгованість за позиками, одержаними від міжнародних фінансових організацій (зокрема Європейське співтовариство з атомної енергії, ЄБРР, МБРР, МВФ), заборгованість за позиками, одержаними від органів управління іноземних держав (зокрема, Канади), заборгованість за позиками, одержаними від іноземних комерційних банків, інших іноземних фінансових установ (зокрема Citibank, N.A. London, Credit Suisse International, UniCredit Bank Austria AG, ВАТ «Газпромбанк», Державний банк розвитку КНР, Експортно-імпортний банк Китаю, Експортно-імпортний банк Кореї,  Сбербанк Росії) та інша заборгованість (сюди віднесено МВФ) [4].

Найбільша частка боргу припадає на державний борг (більше 84%), решта – на гарантований державою борг. У структурі державного боргу більшу частку займає зовнішній борг – більше 52% всього боргу. Тут основну частку займають зобов’язання за цінними паперами, випущеними на зовнішньому ринку (більше 26%) та кредити міжнародних фінансових організацій (більше 21%).  На внутрішній борг припадає всього 32%. Левову частку тут займають випущені на внутрішньому ринку цінні папери (32% всього боргу) [4].

Якщо структурувати державний борг України у розрізі валют погашення, то найбільша частка припадає на долари США (44%), українську гривню (30%) та СПЗ (19%). Також у переліку валют є канадський долар та японська єна. Якщо структурувати державний борг України у розрізі відсотковий ставок, то найбільша частка боргу припадає на фіксовані ставки (більше 67%), решта – на ставку МВФ (19%) та LIBOR (13,5%) [4].

3. Місце цінних паперів серед боргових зобов’язань держави.

Розгляд державного кредиту та державного боргу був би неповний без розгляду цінних паперів, які використовуються для формування держаних запозичень. Серед зобов’язань України станом на 31.12.2015 мають місце облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики та казначейські зобов’язання.

За ознакою суб’єкта розміщення позик розрізняють облігації місцевих та державних позик.

До облігацій місцевих позик належать облігації внутрішніх та зовнішніх місцевих позик. Рішення про розміщення облігацій місцевих позик приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим або міська рада відповідно до вимог, установлених бюджетним законодавством. Реєстрацію випуску облігацій місцевих позик здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку в установленому нею порядку. Особливості погашення та реалізації прав за облігаціями місцевих позик визначаються проспектом емісії облігацій відповідного випуску [6].

             Державні облігації України можуть бути: ü довгострокові — понад п’ять років; ü середньострокові — від одного до п’яти років; ü короткострокові — до одного року.             Державні  облігації  України  поділяються   на   облігації внутрішніх державних позик України,  облігації зовнішніх державних позик України та  цільові  облігації  внутрішніх  державних  позик України [6].             

Облігації  внутрішніх  державних  позик України — державні цінні папери,  що розміщуються виключно на внутрішньому  фондовому ринку  і підтверджують зобов’язання  України  щодо відшкодування пред’явникам цих облігацій  їх  номінальної  вартості  з  виплатою доходу   відповідно до  умов розміщення  облігацій.  Номінальна вартість  облігацій внутрішніх державних позик України може бути визначена в іноземній валюті [6].            

Цільові  облігації  внутрішніх державних позик України — облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України  на  відповідний рік, та в межах граничного розміру державного боргу. Основним реквізитом цільових облігацій внутрішніх державних позик України є зазначення передбаченого законом  про  Державний бюджет України на відповідний рік напряму використання залучених від розміщення таких облігацій коштів [6].    Кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний  бюджет  України на відповідний рік. Фінансування здійснюється відповідно до кредитних договорів, що укладаються між державою в особі  Міністерства фінансів України та отримувачем коштів. Умови кредитних договорів повинні відповідати умовам розміщення цільових облігацій внутрішніх  державних  позик  України з обов’язковим установленням дати обслуговування  та  погашення кредиту за п’ять днів до дати обслуговування та погашення цільових облігацій внутрішніх державних  позик  України [6].

Облігації зовнішніх державних  позик  України  —  державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій. Емісія державних облігацій України є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку. Емісія державних облігацій України регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються граничні розміри  державного  зовнішнього та внутрішнього боргу [6].

Державні облігації України можуть бути іменними або на пред’явника. Державні облігації України можуть існувати виключно в бездокументарній  формі. Рішення про розміщення облігацій зовнішніх та внутрішніх державних позик України та умови їх розміщення приймається згідно з  Бюджетним  кодексом України.  Розміщення державних  облігацій  України  здійснюється у разі дотримання  на   кінець   року граничних   розмірів   державного зовнішнього  та  внутрішнього боргу,  передбачених Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, не визначені умовами розміщення, встановлюються Міністерством фінансів України відповідно до законодавства. Національний банк України виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані з розміщенням облігацій внутрішніх   державних  позик  та  цільових  облігацій  внутрішніх державних позик України, їх погашенням і виплатою доходів за ними, а  також провадить депозитарну діяльність щодо цих цінних паперів [6]. Порядок  проведення  операцій, пов’язаних з розміщенням   цих облігацій,   встановлюється Національним банком України за погодженням з  Міністерством   фінансів   України.   Особливості провадження   депозитарної  діяльності  з  державними  облігаціями України  визначаються  Національною  комісією  з цінних паперів та фондового ринку разом з Національним банком України. Розміщення, обслуговування та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів України, яке може залучати для цього банки, інвестиційні компанії тощо [6].

             Казначейське зобов’язання України — державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних  осіб,  посвідчує  факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов’язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов’язань України. Номінальна вартість казначейських  зобов’язань України може бути визначена у  національній  або  іноземній  валюті.

Обсяг емісії казначейських зобов’язань України у сукупності з емісією  державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов’язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України  на  відповідний рік.  Емісія   казначейських   зобов’язань   України   є   частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Погашення та  сплата  доходу за казначейськими зобов’язаннями України гарантується доходами Державного бюджету України.

Казначейські зобов’язання України можуть бути: ü довгострокові — понад п’ять років; ü середньострокові — від одного до п’яти років; ü короткострокові — до одного року.
Казначейські зобов’язання України можуть бути іменними або на пред’явника. Емітентом казначейських зобов’язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. Казначейські зобов’язання України  розміщуються  у документарній або бездокументарній формі.

Рішення про розміщення казначейських зобов’язань України приймається згідно з Бюджетним кодексом України. У рішенні передбачаються умови розміщення та погашення казначейських зобов’язань України [6].

Серед зобов’язань, що складають гарантований державою борг мають місце облігації Державної іпотечної установи, НАК «Нафтогаз України» та Укравтодору [4]. 4.    Обслуговування та управління державним боргом.

Обслуговування державного (місцевого) боргу — операції щодо здійснення плати за користування кредитом (позикою), сплати комісій, штрафів та інших платежів, пов’язаних з управлінням державним (місцевим) боргом. До таких операцій не належить погашення державного (місцевого) боргу [1].

Погашення державного (місцевого) боргу — операції з повернення позичальником кредитів (позик) відповідно до умов кредитних договорів та/або випуску боргових цінних паперів [1].

Витрати на обслуговування та погашення державного (місцевого) боргу здійснюються Міністерством фінансів України (місцевим фінансовим органом).

Міністр фінансів України за погодженням з Національним банком України має право в межах поточного бюджетного періоду здійснювати на конкурсних засадах та/або шляхом проведення аукціонів розміщення тимчасово вільних коштів єдиного казначейського рахунку та коштів валютних рахунків державного бюджету на депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів з подальшим поверненням таких коштів до кінця поточного бюджетного періоду [1].

Управління державним боргом – це комплекс заходів що здійснює держава у особі її уповноважених органів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави. Мета політики управління боргом – отримати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем у майбутньому. Процес управління державним боргом включає кілька етапів:ü залучення коштів;ü розміщення запозичених коштів;ü повернення боргу та виплата відсотків [3, с.451].        З метою забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів, застосовуються різноманітні методи коригування позикової політики. Найпоширенішими є рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості. Рефінансування державного боргу – це погашення основної заборгованості й процентів за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Реструктуризація заборгованості полягає у тому, що на певних умовах відстрочується виплата частки боргу [3, c.453].