1. Загальна характеристика країни (територія, чисельність населення, головні міста; державний устрій: законодавча, виконавча, судова влада; грошова одиниця; територіально-адміністративний устрій, форми економічних зв’язків центру з регіонами; загальна характеристика державного регулювання економіки, місце країни у світовій економіці; частка державної власності в економіці країни)

Географічне розташування — знаходиться у центральній і східній  Азії. Узбережжя континентальної частини Китаю на сході і півдні омивається водами Бохайського, Жовтого, Східнокитайського і Південно-Китайського морів Тихого океану. У морях, що омивають Китай, розкидано 5,4 тис. островів.

Площа сухопутної території Китаю — 9 597 000 кв. км. За цим показником країна поступається лише Росії і Канаді. У меридіальному напрямку територія Китаю простягається на 55 тис., у широтному напрямку — на 5,2 тис. км.

За чисельністю населення Китай займає перше місце у світі, у ньому проживають 1,3 млрд. осіб, включаючи населення спеціальних районів Сянган (Гонконг) і Аомень (Макао), а також острова Тайвань (2008 р.). В країні проживають представники 56 національностей.

Китай одна з найбільших за площею держав світу; розташована у Центральній і Східній Азії. На сході омивається водами Жовтого, Східнокитайського і Південно-Китайського морів Тихого океану. Має численні острови, найбільші — Тайвань і Хайнань. На півночі Китай межує з Росією і Монголією, на заході і півдні — з Афганістаном, Індією, Непалом, Сикімом, Бутаном, Бірмою, Лаосом і В’єтнамом, на північному сході — із Корейською Народно-Демократичною Республікою.

У природному відношенні поділяється на східну частину, розташовану в межах Східної Азії, і західну — Центральна Азія.

Відповідно до Конституції КНР у Китаї на центральному рівні існують шість владних структур: Всекитайські Збори народних представників, Голова КНР, Державна Рада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура.

Голова КНР, Держрада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура утворюються Всекитайськими Зборами народних представників і підзвітні йому і його Постійному Комітетові.

Проблеми, що головним чином випливають на економічний і соціальний розвиток: неміцна основа зростання економіки; повністю не створений механізм тривалого зростання соціального попиту; гострі протиріччя структурного характеру; повільне зростання доходів у селян; посилення пресингу працевлаштування; упереджене ставлення до новаторства і складне пристосування до ринків значної частини народу; частина підприємств знаходяться у скрутному стані; важким залишається завдання щодо трансформації господарського механізму держпідприємств; цілий ряд великих аварій; докорінно не вирішене питання про виробництво і продаж фальшивих і низькоякісних товарів; залишає бажати кращого економічний і соціальний порядок.

2. Антимонопольне регулювання. Забезпечення конкурентного середовища

До початку економічних реформ кінця 70-х – початку 80-х років у Китаї існувала монополія зовнішньої торгівлі. Монопольне право на здійснення зовнішньоторгових операцій мало Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків. У процесі реформ проведена децентралізація зовнішньоекономічних зв’язків. Провінційним та іншим місцевим органам надане право створювати свої зовнішньоекономічні компанії. Першими вступили в конкуренцію зовнішньоторговельні компанії, створені при інших міністерствах і комітетах держради Китаю. В експериментальному порядку правом безпосереднього ведення зовнішньоторговельної діяльності були наділені понад 150 державних промислових підприємств. Аналогічне право було надане науково-технічним фірмам. Такого роду антимонопольні заходи сприяли розвитку конкуренції в Китаї.

3. Державне регулювання стратегії розвитку (прогнозування, планування, програмування)

Головним змістом соціалістичної моделі ринкової економіки Китаю є: внутрішня єдність державної власності та ринкової економіки, ефективне макрорегулювання та макроконтроль з боку держави, базова роль ринкового механізму в розміщенні ресурсів, розподільча система, що визнає першочерговість ефективності і що турбується за справедливість. Ця модель включає слідуючі 8 аспектів.

Перший аспект. Трансформування господарчого механізму підприємств, і утворення системи сучасних підприємств.

Другий аспект. Формування та розвиток ринкової системи включає:

• виконання ринком головної ролі в ціноутворенні;
• здійснення тісних взаємовигідних економічних товарно-грошових зв’язків між містом та селом;
• використання ринку для оптимального функціонування наявних людських і матеріальних ресурсів.

Третій  аспект. Перебудова функцій урядових органів, утворення і удосконалення системи макроекономічних регулювань і контролю.

Четвертий аспект. Утворення системи розподілу особистих прибутків та систем державного забезпечення, яке, в свою чергу, повинно зменшити диференціацію суспільства та забезпечити соціальну стабільність.

П’ятий аспект. Стабільність базових виробничих відносин на селі, утворення ефективного сільського господарства, що відповідає соціалістичній моделі ринкової економіки.

Шостий аспект. Поглиблення реформи зовнішньоекономічної діяльності, яка вимагає:

• продовження сфери зовнішньої прозорості;
• утворенню механізму зовнішньоекономічних зв’язків та зовнішньої торгівлі;
• стимулювання процесів взаємозв’язків та взаємодоповнення національної та світової економічної системи.

Сьомий аспект. Реформування науково-технічного прогресу, як головної ланки економічних реформ.

Восьмий аспект. Посилення правового регулювання економічних реформ, яке повинно закласти  до кінця цього століття основи правової системи, яка б відповідала  соціалістичній ринковій економіці.

4. Державне регулювання науково-технічного прогресу та інновацій

Китай нині — це сучасна країна, яка в сфері технологій розвивається у багатьох напрямках та своїм унікальним шляхом. Між тим, щоб досягти цього уряд країни постійно перебував у пошуку інститутів та політико-економічних програм, завдяки яким Китай зміг би стати технологічно розвиненою державою. Починаючи з 1950 р., уряд включає технологічний компонент до моделей національного економічного розвитку. Організаційна та техніко-економічна структура національної системи наукових досліджень та інновацій була створена за моделлю Радянського Союзу, який передав Китаю не лише самі технології, але й допоміг розвинути інститути, які б стимулювали користування цими технологіями в умовах командної системи та стратегії«великого стрибку». Високі показники Китаю у сфері наукових досліджень в соціалістичний період досягалися у класичний спосіб: уряд встановлював декілька ключових завдань, органи планування створювали досить гнучкі багатопланові та різносторонні дослідницькі групи, які фінансувалися для виконання намічених цілей. Протягом 50-х років радянські виробничі та військові технологій стають панівними у китайській промисловості. Цей період являє унікальний у світовій історії досвід міжнародного співробітництва, коли відбувається узгоджений планомірний обмін технологіями між країнами. У ці роки Китай досягає успіху у військовій сфері, створює атомну та водневу бомби, міжконтинентальну ракету. Разом з тим, урядовцям не вдається розвинути ефективний механізм передачі військових технологій до громадської сфери. Науковці та інженери могли займатися теоретичними дослідженнями, не маючи при цьому достатньої інформації стосовно доцільності своєї справи, а у керівників заводів не було достатніх стимулів аби вишукувати шляхи комерціалізації інновацій. Чимало результатів НДДКР залишалось у формі зразків на полицях дослідницьких інститутів. Через одержимість питаннями безпеки, які панували в країні, між найбільш талановитими вченими та інженерами виникали бар’єри секретності, які існують навіть сьогодні, а ізоляція від наукових досліджень інших країн значно погіршувала ситуацію. Разом з тим, для реалізації технологічної моделі було максимально мобілізовано доступні інтелектуальні ресурси країни, створені елітні дослідницькі інститути, зокрема Китайську Академію Наук. Державні витрати Китаю на НДДКР у цей період у середньому, складали 1,4% ВВП. Й тільки у 1964 р., коли Китай вперше провів випробування атомної бомби, вони склали 1,7% ВВП [1, 353].

У 80-х рр. ХХ ст. уряд Китаю зменшує прямі витрати на проведення НДДКР та запроваджує систему конкурентних дотацій. Починаючи з 1989 р. в країні започатковується статистичний збір та аналіз даних щодо науково-технологічного розвитку. Неспроможність залучити до країни готові технології та інновації екзогенним шляхом змусили уряд Китаю розпочати опанування іншої стратегії — стратегії розповсюдження та розвитку власних технологій, реалізація якої нарешті й забезпечила зростання обсягу витрат на НДДКР. Якщо у 1996 р. частка витрат НДДКР у ВВП становила лише 0,6%, то вже у 2002 р. вона перевищила 1% ВВП (рис.1).

Зміцнюється інституційна база проведення наукових досліджень. Функцію координації та фінансування НДДКР загальнодержавного значення реалізують наукові фонди, зокрема Natural Sciences Foundation (Національний Фонд Природничих Наук Китаю). Згідно з програмою розповсюдження ключових громадських технологій «86-3» ( у 1997 р. замінено програмою «97-3») були визначені 10 головних сфер розвитку високих технологій. Поширення набули галузеві програми високотехнологічного розвитку. Так, згідно з програмою Torch надаються банківські кредити на пристосування технологій на виробництві, згідно з планом «Іскра» фінансується технологічне вдосконалення сільських та приміських підприємств, обсяг фінансування яких у 2003 р.  становив 80 млрд. юанів. Корпоративні інвестиції в НДДКР збільшуються завдяки розвиткові банківського кредитування.

З початку ХХІ ст. темпи технологічного розвитку Китаю значно збільшуються. Величезний обсяг науковців, заробітна плата яких є однією з найнижчих в світі (табл. 2), та ринок, що активно розвивається, приваблюють транснаціональні компанії щодо розміщення своїх науково-дослідних філіалів в Китаї. Розташовані в Китаї транснаціональні компанії США витрачають на розвиток наукових досліджень 9.2% вартості, що значно перевищує їх середній світовий показник 3,3%. [7].

Таблиця 2.

Кількість випускників в сфері науки та інженерії та заробітна плата науковців у 2006 р. за країнами

Країна	Кількість випускників, тис. осіб	Середня заробітна плата науковців на рік, дол. США
Китай	530	3956
Індія	690	11526
Японія	350	86503
США	420	75556
ЕС-25	470	47663

Китай нині стає найбільш привабливим місцем розташування науково-дослідних підрозділів. 61% транснаціональних компаній вже мають або планують у найближчому часі  розмістити у Китаї свої філії (рис. 2).

Інституційною базою подальшого науково-технологічного розвитку поряд з філіям ТНК є система національних науково-дослідних інститутів, зокрема діють 5500 державних інститутів, 3400 науково-дослідних підрозділів університетів та 13750 установ, створених промисловими підприємствами.

5. Державне регулювання структурних зрушень та інвестицій

Значний інтерес становить регулювання діяльності іноземних інвесторів в Китаї. Зокрема, з метою врегулювання платіжного балансу країни та досягнення «валютної самоокупності» інвестицій тут запроваджено спеціальний статус «імпортозаміщуючого підприємства». Держава прямо підтримує іноземних інвесторів, які працюють з вітчизняною сировиною та комплектуючими, реалізують всередині країни продукцію, яка зменшує потребу в імпортних аналогах .

Використання спеціальних пільгових умов таїть у собі небезпеку залучення до країни спекулятивних капіталів. Відтак воно має поєднуватися з активним регулюванням форм і напрямів діяльності іноземних інвесторів у країні. Світовий досвід свідчить, що найбільш фундаментальні стимули прямих іноземних інвестицій стосуються базисних характеристик економіки країни-реципієнта, тоді як роль спеціальних стимулів, які створює держава, є другорядною.

Утворення особливих економічних районів (ОЕР), так званих  в інших країнах вільних зон, є важливе рішення китайського уряду з метою утворення необхідних умов для подальшого розвитку реформ, та розширенню зовнішніх зв’язків. Будучи “вікном у зовнішній світ”, особливі економічні райони мають роль випробувального полігону, передвісника та стимулятора реформ та відкриття Китаю зовнішньому світові.  ОЕР — це зона з орієнтацією на зовнішній ринок. Вона розвиває головним чином обробну промисловість, що випускає експортну продукцію та об’єднує в один комплекс наукові дослідження, промисловість та торгівлю. На цій території проводиться специфічна економічна політика та впроваджується особлива система економічного управління.

Особливий економічний район надає закордонним інвесторам особливі пільгові умови порівняно з внутрішніми районами в податках та візових режимах. Держава наділяє їх значними повноваженнями в самостійному управлінні економікою. Метою утворення цих регіонів є залучення зарубіжних інвестицій; ввезення зарубіжної передової техніки та технології; запозичення сучасних методів управління; одержання інформації про положення на світовому ринку. Їм відведена значна роль в розширенні експорту, збільшенні валютних прибутків країни, участь в міжнародних техніко-економічних відносинах.

На сьогодні в Китаї існує достатньо сприятливий режим для іноземних інвестицій: помірні податки, захист інвестиційних угод та діючи арбітражні суди, конвертованість валюти, децентралізована структура інвестиційного режиму, не обтяжливі для інвесторів формальні вимоги тощо. Найбільш важливими рисами інвестиційного режиму є його порівняно децентралізована структура та значна обачність, з якою діють урядовці у відносинах з іноземними партнерами (хоча у внутрішніх відносинах панує досить високий рівень корупції). Реєстрація інвестиційних угод відбувається на державному, регіональному та місцевому рівнях.  Проекти вартістю до 30 млн. дол. США підлягають реєстрації у місцевих радах з питань затвердження інвестицій. Уряд округу має право на затвердження невеликих проектів вартістю до 10 млн. дол. США. Уряди окремих районів мають право для залучення якомога більше іноземних інвесторів надавати пільги у вигляді зниження податків, а міста, що мають самоврядування, можуть надати пільги на суму орендної плати та плату за комунальні послуги. Рівень прибуткового податку статутних підприємств в Китаї складає 33% (30% національний рівень плюс 3% місцевий), проте підприємства на території вільних економічних зон сплачують прибутковий податок за ставкою 15%. Підприємства, які експортують 70% своєї продукції, та підприємства, орієнтовані на випуск високотехнологічної продукції, користуються ще більшими податковими пільгами. Завдяки такій далекоглядній економічній політиці уряду відбувається зростання обсягів виробництва високотехнологічної продукції. В 2000 р. експорт з Китаю товарів, заснованих на високих технологіях, складав 30,5 млрд. дол. США. В 2006 р. цей показник сягнув 220 млрд. дол. США, що складає 28% загального обсягу експорту Китаю.

6. Фінансово-кредитне регулювання

Політика відкритості китайської економіки сприяє тому, що іноземні банки активізують діяльність у країні. У деяких містах відкрито відділення іноземних банків і створено спільні банківські установи з участю іноземного капіталу.

У кредитній системі країни розвиваються також фінансові установи, що діють на принципах спільного кредитування і фінансують малі підприємства. У країні створено 53 тис. сільськогосподарських кредитних кооперативів.

Активізується використання нових для соціалістичної економіки Китаю механізмів акумуляції інвестиційних ресурсів, зокрема випуск державних цінних паперів, акцій підприємств, облігацій місцевих органів влади, банків, інших кредитних установ. На поч. ХХІ ст. вагомо заявив про себе і фондовий ринок Китаю, де здійснюється торгівля цінними паперами. Учасниками торгів згідно з чинним законодавством можуть бути спеціалізовані фірми чи підприємства, які мають спеціальний дозвіл Держради КНР. Основну частину цінних паперів, що перебувають в обігу, становлять державні облігації: державні зобов’язання скарбниці, облігації на будівництво провідних об’єктів народного господарства, облігації фінансової позики.

Великі сподівання щодо розвитку фінансового ринку Китаю покладаються на Гонконг, якому належить друге місце в Азії після Японії за обсягами капіталізації фондового ринку. Понад 350 банків, фінансових компаній мають представництва або відділення у Гонконзі. Де­далі більше китайських банків та промислових компаній, намагаючись використати потенціал території, працюють на місцевому фондовому ринку.

Однак фінансову сферу Китаю за темпами та масштабами перетворень можна віднести до найвідсталіших сфер економіки. Щоправда, азійська фінансова криза, що завдала значних збитків країнам Південно-Східної Азії, безпосередньо не торкнулася економіки Китаю. Певна закритість китайського фондового ринку від зовнішніх ринків капіталу, державний контроль над фінансовим сектором сприяли його невразливості до спекулятивних комбінацій на валютному та фондовому ринках азійських країн.

7. Державне регулювання основних сфер господарської діяльності (промисловості, АПК, будівництва, торгівлі)

У цій країні вперше розроблено комплексну концепцію державної виробничої політики. Центральне місце в ній належить положенню про прискорений розвиток опорних (провідних) галузей промисловості: машинобудівної, електронної, нафтохімічної, автомобільної та будівельної.

Зазначені галузі вибрано провідними за такими критеріями: техніко-економічні закономірності індустріалізації; міжнародний досвід вибору провідних галузей; ступінь впливу цих галузей на інші галузі народного господарства; раціоналізація структури народного господарства та усунення вузьких місць. При цьому враховувалися специфічні чинники: велика чисельність населення та незатребування трудових ресурсів; нестача природних ресурсів та іноземної валюти. Визнано, що прискорений розвиток зазначених галузей допоможе Китаю здійснити великомасштабне регулювання галузевої структури, піднятися на новий рівень індустріалізації, вирішити стратегічні завдання соціально-економічиого розвитку.

У результаті прискореного розвитку народного господарства і проведення політики розширення внутрішнього попиту обсяг збуту на внутрішньому ринку стійко зростав.

Політичні заходи китайського уряду головним чином полягають у слідуючому:

Стабілізувати головні напрямки політики в сільському господарстві, підтримати передачу права на користування землею на базі удосконалення системи виробничої відповідальності, що базується на сімейному підряді, а також двоярусної системи господарювання (центральної та децентральної).

Збільшити інвестиції в сільське господарство без кредитів МВФ.

На основі закону про охорону ріллі — підняти цілину, підвищити показники повторних посівів, довгостроково стабілізувати площі під зернові культури.

Нарощувати іригаційне та інфраструктурне будівництво на селі, підвищити опір сільського господарства стихійним лихам (засуха, паводки, ерозії).

Перетворити середньо та низьковрожайні поля на високоврожайні, закріпити центри по виробництву товарного зерна, продовжувати підтримувати розвиток економіки в бавовняних та зернових районах.

Прискорити розвиток аграрної промисловості, підвищити рівень механізації і модернізації аграрного сектору для  підвищення конкурентоспроможності національного виробництва.

Здійснювати стратегію підвищення сільського господарства, спираючись на науку та освіту, формувати та утримувати склад науково-технічних працівників на селі, широко впроваджувати передові досягнення техніки, удосконалити систему селекції.

8. Державна регіональна політика

Головним у реалізації сучасної зовнішньоекономічної стратегії Китаю стало утворення відкритих економічних зон для іноземних інвесторів. Усі вони розташовані у південно-східній частині країни. Шеньчженський ВЕР розташований у південній частині провінції Гуандун, межує з Цзюлунським районом Гонконгу, загальна площа 327,5 км2. Чжухайський ВЕР — на півдні провінції Гуадунь, на західному березі у дельті Чжуцзян, межує з Макао, загальна площа 121 км2. Сямен-ський ВЕР — на островах Сяменьдао та Гуланьюй (провінція Фуцзянь), загальна площа 131 км2. Хайнаньський ВЕР розташований на півдні країни, включає всю територію острова Хайнань (площа 34 тис. км2). Він найбільший серед усіх ВЕР. ВЕР є зоною, яка орієнтована на зовнішній ринок. Тут розвивається головним чином обробна промисловість, що виробляє експортну продукцію, об’єднані в єдиний комплекс наукові дослідження, виробництво та торгівля. На її території запроваджена специфічна система економічного управління. Після утворення таких п’яти районів завдяки пільгам держави економіка у них розвивалась значно швидшими темпами, ніж в інших регіонах країни. Сформувалось масштабне, орієнтоване на зовнішній ринок господарство, товари, які виробляються для експорту, перевищили 50% валової продукції наприклад, у Шеньчженському ВЕР 1994 р. експорт досяг майже 8 млрд дол. За цим показником Шеньчжень посідає перше місце серед усіх великих та середніх міст країни;

— 14 відкритих приморських міст: Далянь, Ціньдао, Ціньхуандо, Тяньцзінь, Яньтай, Ляньюган, Наньтун, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучоу, Гуанчжоу, Цзаньцзян, Бей-хай і відкриті приморські міста у своєму розвиткові орієнтуються на зовнішній ринок, а утворені на їхній території зони техніко-економічного освоєння вже стали «гарячими точками» інвестицій іноземних інвесторів, Наприкінці 2003 р. в усіх зонах техніко-економічного освоєння, які належать 14 відкритим приморським містам, було затверджено понад 4200 об’єктів з іноземними інвестиціями, реально вкладені кошти склали 26,6 млрд доларів США. В усіх приморських зонах країни — передусім у сімох відкритих приморських економічних зонах — також спостерігається пожвавлення у сфері іноземних інвестицій. Кошти, які вклали в ці зони іноземні інвестори, останнім часом склали майже 80% від загальної суми іноземних інвестицій по країні в цілому.

Уряд Китайської Народної Республіки офіційно вважає Тайвань своєю територію; формально це визнано майже всіма державами (в тому числі США) і міжнародним організаціями. Фактично ж Тайвань є самостійною державою зі своїм урядом й особливостями соціально-економічного устрою.

Особливий статусу складі Китаю має Сянган (Гонконг). До 1997 р. він був британською колонією, після чого був офіційно переданий до китайської юрисдикції. Сянгану надано високий ступінь самоврядування: право здійснювати адміністративне управління, законодавчу й судову діяльність, самостійну імміграційну й податкову політику. До 2047 р. Сянгану гарантується незмінність його соціально-економічного устрою. Це має важливе значення, оскільки економіка Сянгану розвивається на чисто капіталістичних засадах на відміну від соціалістичної економіки Китаю.

9. Регулювання соціальної сфери

В даний час 48% ВВП   Китаю виробляється в державному секторі, 39% — на колективних підприємствах, 5% — на підприємствах з особистою власністю, 9% — на підприємствах з участю іноземного капіталу.

Близько 70% головних фондів країни зосереджено у державному секторі, 24 — у колективному, 2 — в індивідуальному, 5-6% — на підприємствах з участю іноземного капіталу.

Робоча сила Китаю має таку структуру: 15% — працює в державних підприємствах, 20% — в колективних, більше ніж 60%- це колективний сектор в селі, 3,5% — на індивідуальних підприємствах.

Приріст населення випереджав темпи зростання економіки.

В цих умовах була розроблена й впроваджена демографічна політика, спрямована на суттєве зниження народжуваності. Малодітним сім’ям надаються пільги (першочергове надання житла, переваги при прийманні на роботу або навчання у вузі, виплата грошової допомоги тощо). Якщо ж народжується друга дитина, то сім’я позбавляється цих пільг, більше того, вона сплачує штраф. І тільки якщо перша дитина — дівчинка, дозволяється мати ще одну дитину. Демографічна політика має бажані наслідки. Наприкінці XX століття коефіцієнт народжуваності скоротився до 15%, а коефіцієнт природного приросту скоротився до 8-9%. Китай перейшов до фази помірного зростання населення, але кожний відсоток приросту в абсолютних розмірах становить десятки мільйонів чоловік.

10.  Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Останнім часом значно розширилися зовнішньоекономічні зв’язки Китаю, а також збільшилась кількість галузей економічного розвитку країни, що беруть участь у цих зв’язках.

Широке залучення іноземних інвестицій спрямоване на досягнення певної мети:

1) використання найновіших досягнень НТП для подолання відставання від розвинених держав світу, мобілізація допоміжних ресурсів для структурної перебудови економіки;

2) підвищення кваліфікації національних кадрів;

3) збільшення валютних надходжень;

4) розширення каналів отримання інформації про важливі для країни напрями розвитку науки й техніки, а також передового управління виробництвом. Певний інтерес для іноземних інвесторів у Китаї багато в чому визначається дешевизною робочої сили, багатими природними ресурсами, обширним китайським ринком, пільговим оподаткуванням, невисокою ставкою плати за земельні та виробничі площі. Вартість робочої сили в Китаї значно нижча, ніж у сусідньому Гонконзі. В Китаї прийнято закон про спільні підприємства (СП), які діють на основі китайського та іноземного капіталів. Іноземним інвесторам надають певні пільги: право вивозу прибутку за кордон, часткове або повне звільнення від податків протягом перших двох-трьох років діяльності, гарантія права власності.

КНР підтримує торговельно-економічні відносини із 182 країнами світу. її основні партнери — Японія, США та західноєвропейські країни, на які припадає 55% зовнішньоекономічного товарообігу. Вказані країни також зацікавлені у тісній співпраці з Китаєм.

Висновки

Державне регулювання економіки в Китаї з 1978 р. зорієнтовано на поступовий перехід до ринкових форм господарювання при збереженні центрального планового управління економікою.

Особливостями китайського укладу економічного життя є :

• збереження державної власності на засоби виробництва в головних галузях народного господарства;
• збереження принципів центрального планового управління макроекономічними перетвореннями в країні;
• поступовий перехід до власного користування землею на селі;
• об’єднання зусиль центральних та муніципальних органів влади по підтриманню трудової мотивації у сільського населення.

Державне управління зовнішньою  економічною  діяльністю в Китаї включає:

• утворення нормативно-правової бази для функціонування спільних підприємств з іноземним капіталом;
• утворення вільних економічних зон, де вітчизняним та закордонним інвесторам надається максимальна ступінь економічної самостійності;
• економічне стимулювання експорту у формі прямого протекціонізму та економічної підтримки через податки.

Основними напрямками економічного перетворення у китайському селі, де мешкає близько 70% населення країни, є підтримка інвестицій китайського населення та широкий розвиток системи дрібного кустарного виробництва для утворення робочих місць безробітним селянам.

Ступінь державного прямого управління різними галузями в цілому відрізняється в оборонній, аерокосмічній, енергетичній та машинобудівній галузях, де зберігається монопольна влада держави. В той же час сільське господарство, ткацька та інші галузі з простою технологією передаються в особисту власність громадян для надання більшої свободи особистому підприємництву.

Список використаної літератури

1. Шенкар О. Китай: вік ХХІ: Розвиток Китаю, його вплив на світову економіку та геополітичну рівновагу / Пер з англ. [Текст] – Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2005. – 208 с. – ISBN 966-8644-60-3
2. Величко В. Інноваційні моделі у регіональній політиці Китаю: формування, структура, перспективи. Регіональна економіка. — №2. — 2006. — С. 182-194.