Вступ

Перехід охорони здоров’я на ринкові відносини зумовлений загальними економічними змінами в суспільстві. Однак ринкові перетворення в охороні здоров’я пострадянських країн спричинені й відбулися під впливом внутрішніх реформ, а саме запровадження медичного страхування і розвитку платних послуг. Перехід охорони здоров’я до ринку відбувається загалом стихійно й недостатньо керовано. Проте такий перехід цієї галузі як однієї з найважливіших складових соціальної сфери на ринкові відносини передбачає серйозну підготовчу роботу. Це означає, що необхідно розробити концептуально-методологічні засади та принципи функціонування охорони здоров’я в умовах ринку. Однак тільки опису процесу переходу до ринку без чіткого наукового обґрунтування недостатньо для вироблення ефективної економічної стратегії державного управління охороною здоров’я загалом і механізмів ціноутворення та забезпечення якості медичного забезпечення зокрема.

Метою роботи є наукове обґрунтування напрямів державного регулювання системи охорони здоров’я в умовах формування суспільних відносин на засадах ринкової економіки.

Зростаюча роль держави в субсидуванні медичних послуг пов’язана із суспільною стратифікацією, зокрема за рівнями доходу. Принцип суспільної справедливості вимагає, що жодна особа незалежно від рівня її доходу не може виключатися із системи медичної допомоги. Якщо необхідно робити вибір щодо її надання, то робити його слід не на основі доходу, а на основі інших критеріїв, як, наприклад вік чи ймовірність успішної операції тощо.

1. Напрями державного регулювання системи охорони здоров’я в умовах розвитку економіки вільного ринку

Необхідність обмеження дії ринкових законів в охороні здоров’я пояснюються специфікою галузі. Безумовно, специфіка завжди зумовлює особливості сфери дії ринкових законів і їх форми, але це справедливо не тільки для охорони здоров’я. Природно, що охорона здоров’я як специфічна соціальна сфера суспільства має свої особливості. Насамперед це гуманітарна спрямованість медичної діяльності, яка передбачає верховенство медичних результатів над фінансовими — і в цьому сенсі сфера дії ринкових відносин справді обмежена.

Гуманізм, добросовісність, якість надання медичної допомоги мають бути обов’язковими вимогами при будь-яких економічних відносинах. Отже, йдеться про необхідність чіткого розмежування сфер у самій охороні здоров’я, де на досягнення найкращих медичних показників мають бути спрямовані економічні методи, і сфер, де цього необхідно добиватися адміністративними, суспільними та іншими заходами.

Необхідність існування державного сектора визначається не морально-етичними а економічними причинами, які вже з’ясовані. Що стосується соціальної значущості, то вона визначає високу значущість для суспільства, але знову ж не гуманітарну, моральну, а економічну. Соціально значущі види медичної допомоги є економічно значущими. Сутність економічної вигоди від загальнодоступності певних видів медичної допомоги пов’язана з тим, що їх надання приносить вигоду не тільки конкретному індивіду, а й суспільству загалом за рахунок запобігання набагато більшим втратам, які можливі в разі відсутності допомоги. Більше того, часто сфера дії чисто ринкових відносин обмежується виходячи з вимог не соціальної справедливості, а економічної доцільності. У певній ситуації ринкові закони ведуть до вищої витратності, ніж державна регульована система охорони здоров’я [8, c. 69].

Однак далеко не завжди критерії економічної ефективності можуть служити визначальним моментом у розвитку охорони здоров’я. У багатьох випадках доводиться чинити всупереч економічному розрахунку, вигоді й прибутку. А тому необхідно визначити, які види медичних послуг можуть відносно безболісно включатися в сферу ринкових відносин (косметологія, стоматологія тощо), а яким ринок у чистому вигляді протипоказаний.

Не може бути в сучасній охороні здоров’я суто ринкових відносин і через наявність як монополіста держави. При всьому бажанні певних заходів державного регулювання не уникнути.

Можна виділити такі критерії визначення меж сфери державного (неринкового) сектора в охороні здоров’я:

■        співвідношення витрат на надання безоплатної для населення медичної допомоги з втратами, які нестиме суспільство в разі її відсутності;

■        економічні можливості держави та рівень добробуту населення.

Для того, щоб гонитва за вигідними видами медичної допомоги не позначалася згубно на системі охорони здоров’я в цілому, має бути вироблений дієвий господарський механізм самої охорони здоров’я, який би поєднував:

■        централізоване бюджетне фінансування провідних лікувальних і навчальних медичних центрів країни;

■        фінансування за рахунок місцевих бюджетів профілактичної роботи тощо;

■        фінансування за рахунок страхових внесків інших видів медичної допомоги;

■        переведення окремих видів медичної допомоги на платну основу.

Перехід охорони здоров’я на ринкові відносини передбачає такі зміни в господарському механізмі галузі.

1. Зміну організаційно-правового статусу медичних закладів — перетворення їх на самостійні юридичні особи з широкими повноваженнями.
2. Зміну форми власності багатьох лікувально-профілактичних закладів, формування великого сектора комерційної охорони здоров’я.
3. Зміну характеру відносин між суб’єктами охорони здоров’я, які з переважно соціальних і адміністративних усе більше перетворюються на громадянсько-правові, що базуються на економічних інтересах.
4. Перехід від фінансування медичних закладів на фінансування надання медичної допомоги. Це передбачає не встановлення нормативів витрат на утримання тих чи інших служб у розрахунку на певну чисельність населення, а визначення нормативів витрат на лікування певних видів захворювань. Відповідно основним завданням управління стає визначення витрат на охорону здоров’я виходячи з рівня захворюваності.
5. Зміну принципу фінансових рахунків — не фінансування витрат, а купівля платником послуг медичних закладів.
6. Зміну потоків фінансових коштів, які спрямовуються в охорону здоров’я, — поряд з фінансуванням із зібраних воєдино податків від різних платників (в бюджеті), яке залишається, розширюється сфера фінансування охорони здоров’я безпосередньо платниками податків як через відрахування на обов’язкове медичне страхування (коли воно буде запроваджено), так і шляхом добровільного страхування й прямої оплати медичної допомоги.
7. Децентралізацію фінансування — зростання ролі місцевих бюджетів і зниження ролі національного.
8. Збільшення кількості джерел фінансування — замість фактично одного джерела (держбюджет) їх стає багато (страхові внески, благодійні пожертви тощо) [7, c, 14-15].

Невідкладна проблема в підвищенні ефективності дається взнаки на політичному та практичному рівнях, а питання про адекватний адресний розподіл ресурсів для надання медичної допомоги конкретним категоріям людей (справедливість) стає актуальним у зв’язку з цілим рядом проблем охорони здоров’я. До цих двох критеріїв розподілу постійно звертаються економісти, оцінюючи державні заходи, нові продукти та інші практичні ініціативи.

Реформування сфери охорони здоров’я в умовах широкомасштабних соціально-економічних перетворень дуже відрізняється від її реформування в умовах більш стабільного середовища. Крім того, реформи у сфері охорони здоров’я відрізняються від перетворень в інших секторах економіки, оскільки вона не може припинити роботу в той час, коли в ній відбуваються серйозні трансформації. Часті зміни в керівництві, як і інфляційні процеси, також не сприяють проведенню стійких реформ.

Таким чином, провідна роль держави в розвитку людського капіталу може бути виправдана з точки зору досягнення ефективності державної політики, включаючи і сферу охорони здоров’я. Це стосується, зокрема, розробки ефективної соціальної стратегії розвитку. Однак не меншу увагу слід приділяти тим політичним структурам, з допомогою яких виборці впливають на прийняття рішень, а також управлінським механізмам, що забезпечують їх реалізацію.

Ураховуючи те, що запровадження економіки вільного ринку та зміни, які відбуваються в методах державного управління, вимагають значних перетворень у всіх типах владних структур, потрібне істотне коригування управлінням охороною здоров’я, спрямоване на покращання суспільного здоров’я, забезпечення рівного й справедливого доступу до послуг з охорони здоров’я, підвищення економічної ефективності галузі та задоволення потреб громадян[3, c. 252-253].

На сьогодні необхідність радикального реформування системи охорони здоров’я в Україні стала загальновизнаною. Чинна система викликає справедливі нарікання як з боку населення, так і з боку медичного персоналу. Але головним фактором, що обумовлює необхідність такої реформи, є неможливість, з одного боку, забезпечити в існуючих умовах належне державне фінансування галузі, а з іншого — запровадити ефективні схеми для повноцінної конкуренції на ринку медичних послуг. Основні напрями реформування галузі були визначені у Концепції розвитку охорони здоров’я населення України, затвердженій Указом Президента України від 7 грудня 2000 року.

Концепція передбачає системні зміни у сфері охорони здоров’я. У першу чергу пропонується суттєво розширити позабюджетні джерела фінансування охорони здоров’я. Основними такими джерелами визначені загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, добровільне медичне страхування, кошти територіальних громад, цільові медичні збори, добровільні внески та пожертви юридичних та фізичних осіб тощо. При цьому обсяги державного фінансування також передбачається поступово збільшувати. За рахунок державного та місцевих бюджетів, а також коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування передбачається забезпечувати гарантований обсяг безоплатних медичних послуг, який визначається як базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги. Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт.

В системі управління у галузі охорони здоров’я передбачається розвиток державно-комунальної моделі надання медичної допомоги і створення двох секторів медичної допомоги: сектора загальнодоступної медичної допомоги та сектора додаткових можливостей у сфері охорони здоров’я. Сектор загальнодоступної медичної допомоги забезпечуватиме охорону, зміцнення та відновлення здоров’я населення із використанням технологій, що визначаються базовим стандартом якості загальнодоступної медичної допомоги, постачання населенню найнеобхідніших лікарських засобів та виробів медичного призначення, перебування у стаціонарі. У межах сектора надаватиметься загальнодоступна медична допомога усім категоріям населення за всіма видами захворювань, травм, під час вагітності та пологів. У свою чергу, сектор додаткових можливостей сприятиме задоволенню потреб громадян в охороні здоров’я, що передбачає використання технологій, рівень яких перевищує загальнодоступні стандарти, тобто лікування найбільш складних і рідкісних захворювань. Одним з головних наслідків реформування галузі має стати створення реального ринку медичних послуг, який зможе залучити альтернативні джерела фінансування медицини. Конкуренція між медичними закладами щодо надання медичних послуг сприятиме підвищенню їх якості, а також легалізації існуючих тіньових фінансових потоків у сфері охорони здоров’я [4, c. 315-316].

2. Удосконалення державного управління фінансовим забезпеченням системи охорони здоров’я в Україні

Основні вимоги до системи фінансування полягають в тому, що система фінансування повинна мати збалансовані прибутки та витрати, а витрати на фінансування мають бути передбачуваними.

Указом Президента України «Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України» визначено, що основними джерелами фінансування та підтримки послуг у сфері охорони здоров’я є (рис. 1):

1)       державний та місцевий бюджети;

2)       приватне фінансування;

3)       неофіційна оплата послуг;

4)       безпосередні платежі населення;

5)       міжнародні програми технічної допомоги;

6)       кошти громадських, релігійних та благодійних організацій;

7)       благодійні внески;

8)       страхові фонди.

Крім того, зазначені види фінансових ресурсів закладів охорони здоров’я можна згрупувати за такими ознаками:

• за формою власності: державні і недержавні кошти;
• за джерелами формування: внутрішні і зовнішні кошти;
• за способом формування: кошти загального фонду державного та місцевих бюджетів; власні надходження (кошти від надання платних послуг, благодійні внески, гранти, кошти, що надходять для виконання певних доручень);
• за формою організації: кошти, що мають фондовий і нефондовий характер організації;
• залежно від характеру діяльності: кошти від надання медичних послуг та кошти від надання послуг немедичного характеру [6, c. 47-48].

Рис. 1. Джерела фінансування сфери охорони здоров’я

Таким чином, сьогодні основними складовими фінансового забезпечення системи охорони здоров’я України є: механізми формування сукупного бюджету; розподіл та використання фінансових ресурсів.

Для порівняння : більшість країн світу, фінансуючи систему охорони здоров’я, поєднують такі основні джерела, як загальні податкові надходження (податок із заробітної плати), внески соціального страхування, премії приватного страхування, пряма оплата медичних послуг споживачем, а також так зване громадське фінансування (кошти територіальної громади), спрямоване на забезпечення справедливого та рівного доступу всіх громадян до послуг з охорони здоров’я та їх захисту від надмірних фінансових втрат через хворобу [1, с. 236].

Водночас для юридичних і фізичних осіб, які займаються приватною медичною практикою, характерні такі форми, як кредитування та інвестування. Для можливості залучення додаткових фінансових ресурсів державним і комунальним закладам охорони здоров’я дозволили некомерційну господарську діяльність (медичну і немедичну). Унаслідок цього значного поширення набула така форма фінансового забезпечення, як некомерційне самофінансування, що здійснюється на принципах самоокупності й передбачає просте відтворення витрат, пов’язаних із наданням медичної допомоги.

Крім того, існують тимчасові форми фінансування — міжнародні програми, спонсорська допомога тощо. Але ці джерела не пов’язані з процесом надання медичних послуг і не впливають на прийняття управлінських рішень.

Залежно від способу фінансування галузі кожна країна формує власну модель системи охорони здоров’я. Базуючись на цьому, виділяють такі базові моделі фінансування охорони здоров’я: бюджетна (державна), бюджетно-страхова, приватна (приватно-підприємницька).

Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує формувати бюджет галузі охорони здоров’я за такою структурою: з державного бюджету близько 60% коштів; з коштів медичного страхування, що виділяються роботодавцями — 30%, з особистих коштів громадян — 10% (рис. 2).

Рис. 2. Структура формування бюджету системи охорони здоров’я за рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я

 

В Україні ж сукупний бюджет системи охорони здоров’я формується таким чином: 75 % — державний бюджет, 8 % — позабюджетні надходження, 2% — лікарняні каси, 15 % — приватна медицина (рис. 3).

Як видно з вищенаведеного розподілу формування сукупного бюджету системи охорони здоров’я, основною формою фінансового забезпечення в Україні є бюджетне фінансування, яке здійснюється за рахунок державного та місцевого бюджетів.

На сучасному етапі бюджетне фінансування передбачає надання в безповоротному порядку грошового забезпечення, виділення (асигнування) коштів із державного (місцевого) бюджету на витрати, пов’язані з виконанням державних замовлень, державних програм, утримання державних установ [9, c. 189-190].

Рис. 3. Структура формування бюджету системи охорони здоров ‘я в Україні

Бюджетне фінансування як інструмент механізму виконання бюджету базується на таких наукових принципах: безповоротність; безоплатність; безстроковість; плановість; цільове спрямування; поєднання різних джерел покриття витрат, пов’язаних з основною діяльністю; ефективне, раціональне й економічне використання коштів; фінансування бюджетних установ здійснюється на основі встановлених економічних нормативів залежно від сфери діяльності; контроль за використанням бюджетних коштів.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання й контролю за виконанням бюджетів, регулюються Бюджетним кодексом України. Бюджетним кодексом також чітко розмежовано які типи бюджетних медичних установ можуть фінансуватися з бюджетів різних рівнів: державного та місцевих бюджетів (Автономної Республіки Крим, обласних, районних, районних у містах та бюджетів територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань).

Розподіл коштів між медичними установами здійснюється залежно від ресурсних показників (кількості ліжок, чисельності штатних посад, потужності поліклініки тощо), що економічно мотивує медичні заклади до екстенсивного розвитку. Фінансування медичних закладів, що перебувають у державній або комунальній власності, передбачає відповідно до Бюджетного кодексу виділення коштів на їх функціонування, а не на покриття витрат відповідно до обсягів виконаної роботи. Такий метод фінансування не створює мотивації щодо поліпшення продуктивності та сприяє інфраструктурному розширенню.

Кошторисне фінансування медичних установ призводить до обмеженості повноважень і зменшення відповідальності керівників медичних закладів. Отже, відсутність стимулів для пошуку шляхів підвищення ефективності використання ресурсів є однією з проблем фінансування галузі.

Слід зазначити, що бюджетне фінансування забезпечує можливість рівного доступу до медичної допомоги; можливість оптимізації системи охорони здоров’я в національному масштабі; відносно нескладний механізм фінансування системи охорони здоров’я [10, c. 128-129].

У процесі фінансування розкривається призначення державного бюджету, його спрямованість на виконання функцій держави, рівень корисності цих функцій для суспільства, стратегічний напрям руху суспільства та його розвиток.

Таблиця 1. Фактичні видатки з державного бюджету на утримання системи охорони здоров’я в Україні за 2002-2009 роки

Роки	Загальна сума видатків державного бюджету, млн грн	Видатки з державного бюджету на охорону здоров’я, млн грн	Питома вага видатків на охорону здоров’я, %
2002	49498,5	1897,0	3,8
2003	55907,5	1763,7	3,2
2004	72215,7	2471,0	3,4
2005	117394,6	2731,7	2,3
2006	140199,4	3154,7	2,2
2007	174631,5	4534,2	2,6
2008	253207,9	5780,0	2,3
2009	267677,4	5551,9	2,1

 

Розглядаючи питому вагу видатків з державного бюджету на охорону здоров’я, слід зазначити, що вона є незначною і постійно знижується. Так, у 2009 р. видатки з державного бюджету на охорону здоров’я стосовно загальної суми видатків державного бюджету становлять 2,1%, що є на 1,7% менше порівняно з 2002 р. (рис. 4).

Рис. 4. Структура видатків на фінансування системи охорони здоров’я України за рахунок коштів державного бюджету (%)

Це все свідчить про те, що місцеві бюджети мають дуже велике значення в процесі фінансування системи охорони здоров’я України.

Дефіцит державних коштів веде до заміщення безкоштовної медичної допомоги платною. На населення перекладається більша частина коштів, які необхідні для надання медичної допомоги. У структурі витрат на охорону здоров’я частка державного фінансування постійно знижується.

Удосконалення механізмів фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я дасть змогу ефективно управляти всіма грошовими потоками системи охорони здоров’я, а саме: формування, використання фондів грошових коштів, а також контроль за їх формуванням і використанням.

Найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров’я України у сучасних умовах залишаються кошти державного та місцевих бюджетів, тоді як кошти, одержані з інших джерел, виступають лише додатковим фінансовим ресурсом.

Сучасний стан фінансування системи охорони здоров’я в Україні за рахунок бюджету є вкрай недостатнім і не створює передумов для забезпечення якісної медичної допомоги в необхідних обсягах.

Найбільш доцільними механізмами формування сукупного бюджету на охорону здоров’я в Україні, крім зазначених, є розвиток загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, добровільного медичного страхування та співоплати громадян[5, c. 30-31].

Висновки

Отже, найважливішою категорією інструментів державного регулювання, за допомогою яких держава вимагає від суб’єктів суспільних відносин виконання своїх рішень, є законодавство. З точки зору деяких вітчизняних дослідників завдання державного регулювання в галузі охорони здоров’я мають два аспекти. З одного боку, регуляторні заходи повинні забезпечувати вирішення політичних завдань, а з іншого — вдосконалення механізмів управління. Політичний аспект полягає в досягненні соціальних та економічних цілей. За своєю природою він має нормативний характер, що базується на прийнятій у суспільстві системі цінностей, стосується певних політичних завдань та інтересів суспільства.

При цьому соціально-політичні проблеми охорони здоров’я є спільними для всіх сучасних країн і полягають у справедливості та рівноправності доступу до охорони здоров’я; соціальній солідарності шляхом забезпечення охорони здоров’я через посередництво національної служби охорони здоров’я або системи соціального медичного страхування; економічності шляхом забезпечення фінансово обґрунтованих витрат на охорону здоров’я; забезпеченні здорових умов оточення завдяки безпечним умовам праці, безпеку питної води, продуктів харчування тощо; інформованості та освіченості громадян щодо проблем охорони здоров’я; індивідуального вибору постачальника послуг у сфері охорони здоров’я.

У більшості країн з ринковою економікою медицина забезпечує функцію виявлення захворювань, їх профілактику та лікування хворих. Ці завдання виконують державна, страхова та приватна медицина. Щодо України, то, незважаючи на те, що вона визнана світом як країна з ринковою економікою, система охорони здоров’я далі функціонує за «радянськими» принципами (бюджетне фінансування, централізований розподіл ресурсів, розпорошення коштів та інших ресурсів по різних відомствах).

Список використаної літератури

1. Баєва О. Формування державних освітньо-кваліфікаційних вимог до підготовки фахівців з менеджменту підприємств і організацій у сфері охорони здоров`я // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 4. — С. 231-238
2. Дешко Л. Поняття державного регулювання господарської діяльності в сфері охорони здоров’я // Право України. — 2005. — № 8.- С.28-31
3. Кризина Н. Нормативно-правові акти з регулювання питань охорони фізичного та психічного здоров»я // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — С. 251-256
4. Кризина Н. Основи державної політики України в галузі охорони здоров»я // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 1. — С. 313-319
5. Пашков В. Господарська компетенція органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо управління комунальними закладами охорони здоров’я // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 3. — С. 28-31
6. Пашков В. Державне регулювання діяльності у галузі охорони здоров’я // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 8. —  С. 46-49
7. Пашков В. Проблеми державного регулювання правовідносин у галузі охорони здоров’я // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 4. — С. 14-17
8. Пашков В. Проблеми державного регулювання соціальної інноваційної діяльності в організаційній сфері галузі охорони здоров’я // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 1. — С. 68-71
9. Солоненко Н. Міжнародні тенденції державної політики та управління реформуванням у галузі охорони здоров’я // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 1. — С. 187-195
10. Шевченко В. Державне регулювання ресурсного забезпечення системи охорони здоров’я при розбудові в Україні інформаційного суспільства // Охорона здоров‘я України. — 2009. — № 2. — С. 126-129