ВСТУП

Актуальність теми. Зміни в процесі вдосконалення та розвитку суспільства обумовлюють суттєве зростання ролі держави в забезпеченні системності всіх сфер суспільних відносин. Особливої актуальності має наукове обґрунтування шляхів підвищення ефективності функціонування держави як суб’єкта владних відносин. Одним із них є оптимізація взаємодії держави та інших елементів політичної системи, призначенням яких є спричинення тиску на політику держави законними методами з метою недопущення авторитарного впливу інститутів держави на інститути громадянського суспільства.

Становлення та розбудова державності в Україні, активізація розвитку політичної системи суспільства потребує адекватного наукового переосмислення природи, сутності, функціонального призначення та аспектів співвідношення державно-правових інститутів, умов політичної життєдіяльності суспільства, що надасть змогу встановити не лише їх феноменологічні засади, а й визначити ті аспекти, які зумовлюють їх розвиток в сучасних умовах трансформації суспільних відносин.

Саме це, на нашу думку, визначає актуальність проблеми визначення місця держави в політичній системі суспільства. В сучасних умовах, коли змінюється загальне розуміння сутності і призначення держави, вбачається надзвичайно актуальним вивчення законів та закономірностей взаємовпливу політичної системи і держави. Їх знання забезпечить можливість визначити актуальні способи і механізми попередження революційних процесів, соціальної напруги, змін політичних режимів, нейтралізувати негативні тенденції в розвитку суспільства.

Питання розвитку політичної системи суспільства та державності безпосередньо пов’язані із теоретико-правовими та практичними засадами державної та політичної влади як самостійних інституцій, так і в контексті їх співвідношення й взаємодії.

В умовах отримання Україною дійсної державної незалежності проходить суттєва актуалізація проблем держави, що неминуче виникає на кожному історичному етапі розвитку суспільства. Не дивлячись на те, що в науковій літературі знайшло широке відображення осмислення природи і ролі держави, її устрою, основних тенденцій розвитку держави в сучасних умовах тощо (Н.Н. Алексєєв, М.І. Байтін, О.М. Бандурка, Д.О. Керімов, В.В. Копєйчиков, М.Н. Марченко, Л.С. Мамут, С.А. Осипян, В.І. Пантін, Ю.А. Тихомиров, В.Д. Ткаченко, О.Ф. Скакун, О.А. Фісун, М.В. Цвік та ін.), все ж залишаються дискусійними питання про те, що вважати державою, які її сутність і основні ознаки.

Історія становлення наукового вивчення політичної влади та державної  влади в контексті співвідношення між ними та взаємодії в юридичній літературі пов’язується з іменами таких вчених, як В. Д. Бабкін, О. В. Батанов, О. С. Блінов, С. В. Бобровник, К. С. Гаджиєв, Н. І. Глазунова, С. Д. Гусарєв, А. П. Заєць, М. С. Кельман, І. Ю. Козліхін, М. І. Козюбра, А. М. Колодій, О. Л. Копиленко, І. О. Кресіна, М. М. Марченко, О. Г. Мурашин, Н. М. Оніщенко, Н. М. Пархоменко,  В. Ф. Погорілко, П. М. Рабінович, В.П. Самохвалов, В. М. Селіванов, В. М. Сирих, О. Ф. Скакун, О. Д. Тихомиров, Ю. С. Шемшученко та інші, наукові роботи яких складають бібліографічну основу цього дисертаційного дослідження. Проте в наукових роботах зазначених учених дослідження політичної та державної влади має загальний характер як на теоретичному, так і на практичному рівнях у контексті їх здійснення та вдосконалення.

Тому мета нашої роботи – дослідити державу та політичну систему суспільства.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути поняття та ознаки політичної  влади;

— дослідити поняття та елементи політичної системи суспільства;

— охарактеризувати місце держави в політичній системі сучасного суспільства;

— проаналізувати особливості взаємодії держави з політичною системою суспільства.

Об’єктом дослідження виступають відносини взаємодії держави та політичної системи суспільства.

Предметом роботи є місце держави в політичній системі сучасного суспільства.

Методи дослідження. Методологічна основа роботи зумовлена характером та змістом мети і завдань роботи, а також  багатоаспектністю об’єкта і предмета дослідження. В основу дослідження покладено систему філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об’єктивний та всебічний аналіз предмета, що досліджується. Використання того або іншого методу, або їх сукупності зумовлено особливістю конкретного питання, яке було досліджено в роботі. Філософсько-світоглядні підходи надали змогу дослідити інститут влади як об’єкт правової науки з точки зору наукового визначення, сутності та призначення в суспільстві.

При аналізі теоретичних праць і визначенні ключових понять (влада, політична влада, державна влада, легітимація влади) автором було використано категорії і прийоми формальної логіки (поняття, визначення, доказ і спростування, судження, синтез, аналогія, порівняння, узагальнення).

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (19 найменувань). Повний обсяг роботи становить 34 сторінок, з них загальний обсяг тексту – 30 сторінок. 

1. Поняття та ознаки політичної  влади

Розвиток та ускладнення суспільних відносин, формування великих людських спільнот обумовило виникнення певних регулюючих, стримуючих та організуючих механізмів та процесів, які б спонукали та сприяли перетворенню первісного хаосу на єдино можливу, з огляду на специфіку життя людства, організуючу силу, спрямовану на конструктивний та поступальний розвиток. Такою організуючою силою постала влада. На сучасному етапі розвитку науки поки достеменно не встановлено, які соціальні, психологічні, біологічні чи інші підґрунтя сприяли появі та ствердженню влади як організуючої сили суспільства.

Осмислюючи феномен влади в цілому, ми, звичайно ж, повинні визнати, що маємо справу з явищами різного плану. Це і явища, що характеризують середовище і сферу влади, і явища, що демонструють різноманіття видів і форм самої влади, і занурення світу влади в загальну картину суперечливої дійсності, багатогранного життя нашої унікальної планети і Всесвіту, й ті вражаючі властивості влади, які невблаганно ваблять до себе людину — здобувача влади, перш за все державної.

Теоретичне дослідження феномену влади відбувається у рамках різних суспільних наук і знайшло відображення у працях таких дослідників, як: М. Вебер, Р. Даль, Б. Рассел, Ч. Мерріам, Х. Лассуелл, Т. Парсонс, С. Люкс, Д. Марч, Д. Ронг, М. Фуко, Т. Вартенберг, Т. Алексєєва, В. Ледяєв, Ю. Батурин, А.-Н. Дібіров та ін.

Влада завжди виступала і як найбільше суспільне благо, і як найбільше зло, і як найбільша загадка [1, 41]. Будучи невід’ємною стороною соціального життя, влада розвивається у процесі еволюції людського співтовариства, набуваючи тієї або іншої форми залежно від різних етапів історичної еволюції й суспільних змін. Складний і навіть таємничий характер владного примусу перетворив владу на один із найпривабливіших для людини об’єктів вивчення. З найдавніших часів і в доступних їм формах люди намагалися усвідомити загадки і закономірності цього явища.

Нині в науковій літературі можна віднайти більше 300 визначень влади. Більшість із них, трактуючи її як явище соціальне, тим самим розкривають і природу політичної влади.

Труднощі концептуалізації влади і відсутність згоди в її розумінні породили сумніви в необхідності такого поняття, в його науковій корисності та придатності для проведення досліджень соціальної практики. Деякі автори вважають поняття влади таким невизначеним, що від нього слід відмовитися або, принаймні, всіляко уникати. У зв’язку з цим Д. Марч назвав «владу» поняттям, що «розчаровує» [2, 82-83].

Сумніви в необхідності концептуального аналізу влади ще більш посилилися після появи ідеї «сутнісної оскаржуваності політичних понять», що поділяється нині багатьма дослідниками. Поняття влади, згідно з С. Льюксом, є сутнісно оскаржуваним і «невикорінно ціннісно-залежним, воно неминуче породжує нескінченні диспути з приводу його змісту і використання». С. Льюкс відкидає можливість досягнення загальноприйнятої концепції влади. Більше того, він переконаний, що сама спроба її створення є помилковою, оскільки дослідників цікавлять різні аспекти влади і загальне поняття не може бути застосовано в усіх ситуаціях. З огляду на це неминуче виникає запитання про доцільність концептуального аналізу: який сенс прагнути до строгого визначення влади, якщо це неможливо в принципі?

Проте така необхідність існує на-самперед тому, що вітчизняній соціо-логічній і політологічній літературі з проблем влади не вистачає саме чіткості й усебічності у визначенні змісту поняття влади, уточнення його обсягу і вигляду. Результатом цього стало його вкрай нестроге вживання. Часто дослідники допускають настільки вільне тлумачення поняття влади, що створюють велику кількість псевдопроблем, а іноді просто говорять на різних мовах, не розуміючи своїх опонентів. Під владою стало модним розуміти все, що завгодно, і це відбувається не лише в публіцистиці й пропагандистських статтях, а й у серйозних теоретичних працях. У соціально- філософській і політологічній літературі з’являється багато загальних міркувань про владу, які зазвичай можна з повним правом віднести і до будь-яких інших явищ, хоч якось пов’язаних з дією одних людей на інших, або зі сферою політики в цілому. Влада виявляється невиокремленою від таких понять, як вплив, примус, управління, детермінація, сила, причина, соціальний контроль, панування, політична система тощо, мало хто звертає увагу на такі дрібниці, як сфера і межі застосування поняття, його чіткість і однозначність, смислові нюанси і специфіка.

Різнобічні теоретичні уявлення про владу роблять акцент на її різноманітних сторонах і аспектах. У політичній науці й політичній філософії не існує єдиного теоретико-методологічного підходу до аналізу феномену влади, інтерпретації цього поняття. Класичне поняття влади так званого політичного реалізму у багатьох відношеннях схоже з поняттям бога у схоластів: влада розкривається як інструмент політики, й водночас як вища мета політичної дії та її першопричина. З другого боку, влада бачиться як матеріальне благо, а отже, вона може бути завойована, втрачена, збільшена або зменшена; вона характеризується навіть як «гроші політики» [3].

Віхою в історії аналізу влади стала концепція М. Вебера, в якій поняття влади набуло цілком сучасної чіткості й визначеності. М. Вебер розглядав владу як «вірогідність того, що актор буде в змозі реалізувати свою волю в соціальному відношенні всупереч опору, незалежно від того, на чому ця вірогідність ґрунтується». У його визначенні підкреслюються такі основні риси влади: 1) влада не є належністю індивідів, а існує у відносинах між ними; 2) влада повинна визначатися в термінах вірогідності, можливості; 3) основу влади можуть становити будь-які речі, властивості або відносини; 4) влада завжди проти когось, вона припускає конфлікт і дії всупереч інтересам людей.

Як і Т. Гоббс, М. Вебер розглядає владу як навмисне асиметричне відношення між індивідами (але не групами або спільнотами). На відміну від авторитету, влада пов’язана не з соціальними позиціями або ролями, а з персональними якостями індивідів. М. Вебер, проте, вважав поняття влади «соціологічно аморфним», оскільки будь-яка якість людини і будь-який збіг обставин можуть створити ситуацію, де індивід дістане можливість вимагати підпорядкування своїй волі. Тому він вважав за краще користуватися чіткішим, з його точки зору, поняттям «панування», яке він розглядав як окремий випадок влади (можливість примусити певну групу людей підкорятися певній команді) [3].

Влада стала ключовим поняттям у політичній науці не тільки через її значущість для аналізу політики і суспільства в цілому. Це пов’язано з традиційним сприйняттям влади, як чогось дуже важливого, що визначає хід подій і характер соціальних відносин. Влада зазвичай асоціюється з головними політичними проблемами, державними рішеннями, основними принципами соціального устрою суспільства. Такий імідж влади стимулює суспільний інтерес до вивчення цього явища і забезпечує популярність самого терміна.

Виникнення феномену влади пов’язане з виникненням політики. Функції та завдання влади та політики перебувають у нерозривному зв’язку. Ключовий різновид влади — влада політична — володіє колосальними конструюючими здібностями, представляє наймогутніше джерело розвитку суспільства, знаряддя соціальних перетворень і трансформацій.

Політична влада має власну специфіку, що знаходить відображення в її відмітних ознаках: 1) верховенство, обов’язковість її рішень для всього суспільства й, відповідно, для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив інших форм влади, поставивши їх у розумні межі, або взагалі усунути їх; 2) загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства; 3) легальність у використанні чинності й інших коштів; 4) володарювання в межах країни;

5)       моноцентричність, тобто існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень;

6)       найширший спектр використовува-них коштів для завоювання, утримання й реалізації влади.

Основними елементами влади є її суб’єкт, об’єкт, а також ресурси. Суб’єкт влади втілює її активний, напрямний початок. Ним може бути особистість, орган, організація, соціальна спільнота. Для реалізації владних відносин суб’єкт повинен володіти рядом таких якостей, як бажання панувати та воля до влади. Крім цього, суб’єкт влади має бути компетентним, повинен знати стан і настрій підлеглих, мати авторитет.

Вираженням першорядної ролі суб’єкта у відносинах влади є широко поширене ототожнення влади та її носія. Так говорять про рішення влади, про дії влади, про сваволю влади тощо, маючи на увазі під владою управлінські органи або окремих осіб.

Суб’єкт визначає зміст владного відношення через: 1) наказ (розпорядження) як владне веління підкоритися волі суб’єкта влади; 2) підпорядкування приватної волі загальній волі влади; 3) покарання (санкції) як засіб впливу на заперечення пануючої волі; 4) нормування поведінки як сукупність правил відповідно до загального інтересу.

Усвідомлення залежності суб’єкта влади від покірності населення знайшло своє практичне вираження в акціях громадської непокори, що широко ви-користовуються у сучасному світі як засоби ненасильницької боротьби. Якості об’єкта політичного володарювання визначаються, насамперед, політичною культурою населення. Із цієї точки зору найбільшу покірність забезпечує патріархальний і підданський типи політичних культур.

Більш стабільною є влада, заснована на інтересі, оскільки особиста заінтересованість спонукає підлеглих до добровільного виконання розпоряджень, робить зайвим контроль і застосування негативних санкцій. Не менш сильною мотивацією підпорядкування об’єкта є його внутрішня переконаність у необхідності підпорядкування, що пов’язана із преклонінням перед розумом, досвідом, або якими-небудь іншими якостями суб’єкта влади, тобто преклоніння перед авторитетом. Максимальна ж чинність влади досягається при ідентифікації, ототожненні об’єкта влади із суб’єктом. У цьому разі об’єкт владних відносин сприймає справу суб’єкта як свою особисту, він абсолютно довіряє своєму керівникові.

Чинність влади, підпорядкованість об’єкта суб’єктові залежить від ще одного важливого фактору — нерівності. В основі підпорядкування однієї людини іншій (об’єкта суб’єктові) лежить нерівність. Влада, що виникає на основі природної нерівності, завжди має характер міжособистісної взаємодії, завжди персоніфікована. Виникає підпорядкування конкретній людині. І якщо в новій ситуації вона виявиться нездатною продемонструвати свою перевагу, навряд чи її розпорядження будуть виконуватися. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає персоніфіковану форму. Саме така влада має більш певний і сталий характер. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників. Наприклад, керівник підприємства, лідер партії мають виняткове право на прийняття рішень, що є обов’язковими для підлеглих.

Водночас механізм владного спіл-кування, очевидно, містить тиснення «знизу» різних груп і верств громадянського суспільства, що мають свої зони впливу й сфери інтересів, які через канали «зворотного зв’язку», систему представництва й інші форми демократичного волевиявлення впливають на стан владних відносин у тій або іншій країні.

Висновок до розділу 1

Отже, феномен політичної влади, зважаючи на його глибоку вкоріненість у суспільне буття, є предметом досліджень переважної більшості гуманітарних наук, кожна з яких прагне осмислити деякі його аспекти. Саме тому цінним є політологічний підхід до вивчення політичної влади, що характеризується цілісністю та комплексністю. Використання політологічних концепцій влади у політичній практиці робить можливим підвищення ефективності діяльності державних органів, загальну гуманізацію владних відносин.

Широке розуміння природи політичної влади характеризує її як систему соціальних факторів, які впливають на: специфіку її виникнення, розвитку та функціонування; особливості взаємозв’язку між владою та державою; сутність інструментального характеру влади, що розуміється як соціальна необхідність мати певну спроможність (інструмент) для впливу на суспільство шляхом зміни політики або впливу на неї; систему соціальних інституцій, що визначають необхідність владного встановлення, забезпечення, охорони та сприйняття загальнообов’язкових правил поведінки у суспільстві; природу правових приписів, як таких, що зумовлені необхідністю забезпечити порядок у суспільстві шляхом прийняття відповідних правил поведінки; характер розумової здатності людини узгоджувати свої вчинки із волевиявленням владарюючого суб’єкта; зміст кола людських бажань щодо прагнення до влади або участі у ній; необхідність забезпечення режиму антиконфліктності як основи свого розвитку та функціонування; систему демократичних засад розвитку громадянського суспільства та правової соціальної держави.

Функції політичної влади являють собою основні напрями здійснення політичної влади, що визначають її соціальну роль, націлену на забезпечення винайдення балансу суспільних інтересів та гарантування непорушності інтересів політичної більшості. 

2. Поняття та елементи політичної системи суспільства

Значущість політичної системи обумовлена важливістю її, як суспільно — політичного феномену, що є складовою частиною або як її ще називають підсистемою сукупної суспільної системи. Важливе місце при аналізі її значимості також відіграє те, як визначається саме поняття «політичної системи», так і те, як вона взаємодіє з іншими підсистемами: правовою, економічною, соціальною, культурною, етичною та ідеологічною. Проблемою становлення та розвитку політичної системи, а також розробленням різних теоретико — правових підходів її визначення займаються такі провідні вчені: B. Журавський, І.Курас, Ф.Рудич, Р. Балабан, М. Кельман, О.Мурашин, В.Бебик, А.Француз, П.Горбатенко, О.Скрипнюк, О.Демидов, А.Юсов, Л.Селезньова, C.Андрєєв, А.Мазіна, П.Шляхтун, Ю. Аверьяновим, В.Погорілко та багато інших.

На думку таких вчених, як М. Кельман та О. Мурашин політична система — це «інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок» [5, с.145] У визначенні П.Шляхтуна політична система — це «інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством» [11, с.236]. Досить обґрунтованим є визначення К.Волинка відповідно до якого політична система — «це «сукупність політичних інститутів та організацій, політичної діяльності, політичних відносин, політичних норм, принципів і традицій, політичної свідомості, культури та ЗМІ у їх взаємодії, які відображають інтереси і волю соціальних об’єднань, що реалізують політичну владу, борються за її здійснення у рамках права через державу» [2, с.23]. Для В.Погорілко політична система України являє собою «сукупність передбачених Конституцією і законами політичних спільностей, політичних організацій та інших політичних інститутів, що забезпечують функціонування і розвиток суспільства завдяки політичній владі» [9, с.9]. А.Юсов характеризує політичну систему так, що це «цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства» [12, с.113-114].

Безперечно на сьогоднішній день існує велика кіль-кість різних запропонованих визначань того, що слід розуміти під політичною системою і вище зазначений перелік не є вичерпним. Притаманним для кожного з представлених понять є їх направленість на об’єднання державних і недержавних соціальних інститутів з метою управління, забезпечення розвитку, функціонування суспільства здійснюючи свої завдання в межах та у відповідності до законодавства.

Підводячи своєрідну межу, можна зазначити про те, що політична система суспільства — це цілісно організована та впорядкована сукупність політичних інститутів, які покликані здійснювати свою діяльність на нормативно — правовій основі та сприяти утвердженню легітимності політичної влади в державі, а також забезпечувати соці-альні та духовні гарантії розвитку суспільства.

З’ясування сутності такого досить складного явища, як політична система не може обійтись без дослідження її структури. Адже саме структура в цілому має забезпечувати не тільки стабільність кожної з підсистем, а й стабільність їх взаємодії. З цього випливає, що структура політичної системи утворюється з принципів та способів організації її підсистем та принципів і способів їх взаємодії. Головним завданням, яке ставиться перед політичною структурою є сприяння функціонуванню політичної системи. При цьому гранично підвищується роль права, оскільки в ньому офіційно встановлюються та задається структура політичної системи, а також покликаність запобігати виникненню можливих колізій у процесі взаємодії різноманітних елементів політичної системи між собою [10, с. 140-141]. Сучасні погляди щодо вивчення безпосередньо структури, надають нам можливість прослідкувати різні точки зору щодо того з яких саме складових частин утворюється політична система.

Наприклад В.Ф Погорілко розкриває складові політичної системи через три взаємодіючі підсистеми: інституціональна, інформаційно — комунікативна та нормативно — регулятивна [9, с.10]. А.Мазіна вважає, що елементами політичної системи, тобто її складовими, є: суб’єкти (носії) політики, політичні норми та принципи, політичні відносини (стосунки), політичні погляди, політична свідомість та політична культура, зв’язки, що об’єднують зазначені компоненти [7, с.60]. Політологічна та правова наука виокремлюють неоднакову кількість складових такої категорії, як політична система. Найбільш повним та ґрунтовним є відображення п’яти складових частин (підсистем) або блоків політичної системи суспільства. До яких належать: інституціональний, норматив-ний, функціональний, ідеологічний, комунікативний. Сучасні дослідження щодо політичної системи суспільства дозволяють зробити висновок про виділення додаткової підсистеми політичної системи суспільства — особистісної [8, с.502]. Така складова не може бути позбавлена сенсу оскільки саме права та інтереси людини займають центральне місце в політичній системі.

Політична система як сукупність державних і суспільних організацій, об’єднань, а також правових і політичних норм, принципів організаційних і здійснення політичної влади в суспільстві представляє собою багатофункціональну структуру, що вміщує в себе компоненти різноманітного профілю:

1)       інституціональний, що складається з різноманітних соціально-політичних інститутів і установ (держава, політичні партії, суспільні рухи, організації, об’єднання, різноманітні органи представницької і безпосередньої демократії, засоби масової інформації тощо);

2)       функціональний, що складається з сукупності тих ролей і функцій, які здійснюються як окремими соціально-політичними інститутами, так і їх групами (форми і напрямки політичної діяльності, способи і методи здійснення влади, засоби впливу на суспільне життя тощо);

3)       регулятивний, що виступає як сукупність політико-правових норм і інших засобів регулювання взаємозв’язку між суб’єктами політичної системи (Конституція, закони, звичаї, традиції, політичні принципи, погляди тощо);

4)       комунікативний, що представляє собою сукупність різноманітних відносин між суб’єктами політичної системи з приводу влади, у зв’язку з опрацюванням і здійсненням політики;

5)       ідеологічний, що вміщує в себе сукупність політичних ідей, теорій, концепцій (політична свідомість, політична культура, політична соціалізація).

Кожний з компонентів політичної системи має свою особисту структуру, форми внутрішньої і зовнішньої організації і засоби вираження.

Серед політичних інститутів, які справляють найважливіший вплив на політичний процес і здійснюють політичний вплив на суспільство, треба, передусім, виділити державу, яка виступає базовим інститутом політичної системи суспільства.

Держава як політичний інститут виникає на ранньому етапі розвитку суспільства, в період розкладу родового строю. Але ж сам термін “держава” вперше з’являється у Новий час в Європі. Спочатку він укорінюється в Іспанії (“estado”) та у Франції (“etat”), пізніше — в Німеччині (“Staat”). З самого початку його зміст визначається розвитком сучасної держави. Вихідне латинське слово “status” (“стан”) поступово набуває нового значення. Ним визначали прихильників власника влади, потім володіння владою, і нарешті, владу як суспільну функцію. Починаючи з XVII ст., поняття “держава” також означає державну установу. Але крім цього в зміст даного терміна включаються і існуючі до Нового часу значення, у зв’язку з чим зникають більш давні слова “respublika”, “civitas”, “regimen”, “imperium”.

Дослідивши сутність політичної системи за допомогою наданого визначення та структури необхідно зазначити про властиві їй ознаки, які розкривають її характер. Саме вони дозволяють відрізнити її від економічної, соціологічної, ідеологічної, культурної та інших видів систем, які існують паралельно з нею і мають своє власне призначення.

До притаманних рис і особливостей політичної системи належать:

1. Безпосередньо впливає на політичне життя суспільства, а саме завдяки функціонуванню політичних інститутів.
2. Нормативно — правова основа діяльності, яка здійснює керування всіма суб’єктами політичних відносин. Поряд з цим вона підтримує впевненість, що їх діяльність відповідає політичним прагнення народу.
3. Наявність легітимної політичної влади, яка є головною ознакою політичної системи, робить її само-стійною та незалежною від інших соціальних систем. Вона здійснюється державою, політичними партіями та громадськими об’єднаннями, а також органами місцевого самоврядування. Здійснення влади є їх безпосередньою функцією.
4. Самодостатність, яка проявляється у тому, що завдяки своїй внутрішній організації та наявним ресурсам може функціонувати незалежно від інших та реалізовувати на практиці свої поставлені цілі.
5. Здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами такими, як моральна, ідеологічна, культурна та інші.
6. Організованим взаємозв’язком всіх структурних елементів між собою та спільною метою не тільки збереження, а й також утвердження власної стабільності і прагненням до самовдосконалення.
7. Є важливим компонентом по забезпеченню життєдіяльності суспільства та сприянню позитивного впливу на його всебічний розвиток.

Представлений перелік ознак відображає властивості, які притаманні політичній системі і надають можливість охарактеризувати її як цілісне явище та отримати уявлення про сутність. На сьогоднішній день Україна продовжує поступову розбудову своєї політичної системи у якій відбувається демократичний напрямок розвитку відносин, надання правових гарантій, а також виховання у суб’єктів демократичного процесу культури політичної відповідальності за вчинені дії.

Висновок до розділу 2

Отже, політичну систему суспільства можливо охарактеризувати як певний складний соціальний інститут, в межах якого здійснюється політичне життя суспільства шляхом реалізації тих або інших політичних інтересів і потреб. Саме політична система суспільства є сферою суспільних відносин, в межах якої політична та державна влада формуються та розвиваються; функціонують та взаємодіють із суспільством; впливають на ступінь розвитку; визначають рівень упорядкованості суспільних відносин; впливають на розвиток політичної системи суспільства.

Функціонування політичної системи в Україні базується на принципах: демократизму, правового характеру суспільства, суверенітету та соціальної спрямованості функціонування і розвитку суспільства.

Політична система суспільства в цілому є комплексним явищем, яке має слідкувати за кожним своїм структурним елементом, який складає його цілісність. Повинна відбуватись гармонізація взаємодії всіх складових політичної системи, а також розроблятись безпосередньо програма по сприянню щодо забезпечення політичного, правового, духовного розвитку сучасної української особистості, яка б могла розширювати свою освіченість в обумовлених сферах суспільного життя. 

3. Місце держави в політичній системі сучасного суспільства

Питання про поняття держави є доволі складним і далеко не ординарним. Це обумовлено як складністю і багатогранністю самої держави як явища, так і різноманітним сприйняттям вченими одних і тих саме державно-правових явищ. Крім цього, як справедливо підкреслював відомий австрійський юрист 1. Кельзен, «труднощі у визначенні поняття «держава» поглиблюються ще й тим, що даним терміном здебільшого позначаються різноманітні предмети і явища» [1, с. 181].

Поняття «держава» має неоднаковий зміст у різних філософських, правових, соціологічних, політологічних теоріях. Так, Аристотель розумів державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Саме через державу, на його думку, реалізується в людях природний потяг до спілкування. В розумінні Е. Канта, держава — це об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Сутність держави, на його думку, зводиться до максимальної відповідності державного устрою і режиму принципам права. Г.-Ф. Гегель розглядав державу як втілення ідей розуму, свободи і права. Субстанція держави, за Гегелем, проявляється як абсолютна влада ідеального цілого над одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їх об’єднань. Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, на їх думку, це комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Прихильники юридичного позитивізму (К. Гербер і П. Лабанд в Німеччині, А. Дайсі в Англії, А. Есмен у Франції) розглядали державу виключно як правову конструкцію. В цих концепціях держава трактувалась як «правова форма для сукупного життя народу», «верховна юридична особа», «юридична організація народу», «юридичне уособлення нації».

Р. Ієрінг розробив соціологічну теорію держави. Згідно з поглядом Ієрінга, держава — це соціальна організація примусової влади, яка забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

У рамках нормативної теорії права, основоположником якої був Г. Кельзен, право і держава ототожнювалися. За Кельзеном, держава є системою відносин панування і підлеглості, в якій воля одних виступає як мотив для інших. Сутність цих відносин полягає в тому, що вони утворюють врегульовану і впорядковану, нормативну систему примусу. В такому розумінні держава є відносно централізований правопорядок. Кельзен визнає, що будь-яка держава є правовою.

К. Шмідт розробив теорію «тотальної держави». Це поняття передбачає передусім існування владної держави — апарату політичної влади, яка в екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важливих суспільних рішень. «Тотальну державу», на думку Шмідта, можна створити на основі «субстанціональної єдності» держави і «національної однорідності» [2, с. 15 — 35].

Протягом тривалого часу у вітчизняній та східноєвропейській науці панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства, в світлі якої вона розглядалася «як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим», «організація економічно пануючого класу» тощо. Але наполягання на класичності такого визначення сутності держави і на безперечності його сприйняття було б невірним, тому що сутність держави обумовлюється конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Тому, природно, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру, коли в ньому існували антагоністичні класові протиріччя, сформувалось вчення про класову боротьбу як основу уявлень про державу. За таких умов воно було історично виправданим [7, с. 25].

Але сучасний період розвитку суспільства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Дійсність просякнута ідеями гуманізму, пріоритету загальнолюдських цінностей. Все це знаходить своє відображення у сучасних найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально-орієнтованих. З цього випливає, як відмічають М.І. Байтин, М.Н. Марченко та ін., що при визначенні поняття держави важливо враховувати не тільки її класові ознаки і риси, але й позакласові, загальнолюдські. У цьому зв’язку, підкреслюють ці вчені, держава — це організація політичної влади, що потрібна для виконання як суто класових завдань, так і загальних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства [3, с. 91].

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якого входить кілька головних і кілька побічних елементів. На перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх наявність, за класичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень [5, с. 34].

Територія — це матеріальна основа держави. Це одна з умов, що роблять можливим існування держави. Без території держава не існує. Територія є простір держави, де в повній мірі діє влада політичної еліти, що реалізується через юридичні норми. Територія не зводиться до так званої твердої землі. До неї входять також надра, повітряний простір, територіальні води. У всіх перелічених сферах держава здійснює свою суверенну владу і має право захищати їх від зовнішнього вторгнення з боку інших держав і приватних осіб.

Населення як складовий елемент держави є людське співтовариство, що існує на території даної держави і підкоряється її владі. Тут важливо підкреслити, що мешкає на території держави все населення, яке складає співтовариство людей, єдиний народ, націю. Треба підкреслити, що у більшості західних держав, особливо в англомовних країнах, поняття «народ» і «нація» використовуються як ототожнені. Поняття «нація» (від. лат. пайо — плем’я, народ) пов’язується з державою, а під нею розуміється все співтовариство людей, народонаселення, що займає територію держави незалежно від етнічної приналежності, яке об’єднане єдиним правлінням. Дійсно, в межах народу як всього населення даної держави нерідко співіснують різні етнічні групи (народності), які також інколи кличуть себе націями.

Цілісність народу, тобто загальне підпорядкування населення владі, що існує, є важливою умовою цілісності держави. Розкіл населення за соціально-класовою або іншою (етнічною, релігійною) ознакою несе з собою велику загрозу існуванню держави. Виникнення конфлікту, наприклад, між етнічними спільнотами, що співіснують в межах одної держави, супроводжується, як правило, відмовою, хоча б одною із сторін, підкорятися правлячій групі, що майже неминуче призводить до розпаду країни на декілька самостійних держав.

Визначальним елементом держави є політична влада. Держава надає своїм власним повелінням обов’язкову силу для всього населення. Ці повеління (накази) виражаються у вигляді юридичних норм (законів), що приймаються уповноваженими на це державними органами. Саме через законодавчі органи держави правляча політична група доводить свою волю до підвладних. Обов’язковість же виконання населенням встановлених юридичних норм забезпечується діяльністю виконавчо-розпоряджувальних (виконавчо-розпорядних) органів, судів, інших юридичних установ, а також спеціального апарату примусу [6, с. 52 — 54].

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва, армії, поліції, розвідки, контррозвідки. Держава має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (озброєння, будівлі, транспорт і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі необхідності внутрішні й зовнішні позики. Кожна держава має свої власні символи, якими є державний герб і прапор [5, с. 35].

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

—         всеохоплююча організація — об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

—         територіальна організація — об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

—         єдина організація, що об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємств тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

—         офіційна організація — репрезентує суспільство, виступає від його імені і такою визнана іншими державами;

—         універсальна організація, бо об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя;

—         верховна організація — є вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

—         централізована організація — внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (районів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Незважаючи на те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх сферах їхнього життя. Поряд із загальносуспільним інтересом існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються і охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх «самостійного» життя — важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Особливість держави полягає й у тому, що вона є легітимною формою виявлення та вираження «загального» інтересу, засобом його забезпечення. В умовах соціального розшарування суспільства держава виступає як інструмент вираження цього інтересу як шляхом проведення безпосереднього волевиявлення громадян — референдумів, так й опосередковано, через діяльність вищих представницьких органів державної влади. При цьому «загальний» інтерес набуває спеціальної форми виразу у вигляді законів.

Через закони держави «загальний» інтерес не тільки легітимується, формалізується, але й забезпечується відповідним механізмом здійснення. Подальша конкретизація «загального» інтересу щодо різних сфер суспільного життя, життєвих ситуацій, конкретних регіонів і т. ін. здійснюється спеціально створюваним для цього державним апаратом влади (управління). Він складається з державних службовців — громадян, які професійно займаються виробленням конкретних рішень, здійснюючи координацію загальносуспільних інтересів з особливими інтересами окремих регіонів, галузей суспільного виробництва та індивідуальними інтересами громадян. Це обумовлює необхідність організації об’єднань державних службовців у різноманітні державні органи — міністерства, комітети, відомства, місцеві органи управління тощо. Держава забезпечує домінування «загального» інтересу над певними особливими та індивідуальними інтересами.

Як вияв державної організації суспільства є державна влада, яка характеризується поширеністю за територією, універсальністю, самостійністю, верховністю, легітимністю, незалежністю, повнотою. У найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через її суверенність: верховенство — державна влада є вищою; повнота (неподільність) — державна влада належить народу, який є її єдиним джерелом; самостійність — державна влада не залежить від волі будь- яких інших організацій, окремих осіб чи інших суспільств.

Державна влада має політичний характер. Вона здійснюється над різноманітними суспільними угрупованнями й окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики. Політика завжди пов’язана з діяльністю держави, з участю в її справах. Більш того, політична влада є державною монополією. Інші організації, хоча і беруть участь у політиці, але їх влада поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має характер звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є головним елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючи в суспільстві утворення політичного спрямування.

Висновок до розділу 3

Таким чином, держава — організація політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегування її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органом за встановленою Конституцією процедурою. Згідно з Декларацією про державний суверенітет України виборним державним органом, що може виступати від імені усього народу України, є Верховна Рада України. Іншим всенародно обраним органом первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103) є Президент України. Усі інші державні органи — похідні від перших двох. 

4. Особливості взаємодії держави з політичною системою суспільства

Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як сукупність взаємозалежних організацій. Еволюція сучасного розвитку політичної системи становить двоєдиний процес: диференціацію і взаємозалежність політичних інститутів і організацій. Усі вони у своїй сукупності взаємозв’язків створюють політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства — це сукупність взаємозалежних і взаємопов’язаних державних, партійних організацій, громадських об’єднань, що створені та діють з метою формування і функціонування системи владарювання й упорядкованості політики або мають вплив на неї. Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної системи суспільства в цілому. На нашу думку, держава і її влада — та вісь, на якій виникає, функціонує і вдосконалюється політична система. Навколо держави формуються інші організаційні структури, а тому держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній організації суспільства і у всій його політичній системі [11, c. 48].

Визначаючи роль і місце держави в політичній системі суспільства, потрібно перш за все зазначити те, що в будь якій державі і на будь якому етапі розвитку суспільства, вона виступає як найбільша і найскладніша за структурою організація. Вона об’єднує або намагається об’єднати навколо себе різні прошарки населення. В конституціях більшості країн держава намагається визначити себе як організація всього народу, об’єднання, яке діє заради загально блага. Наприклад, в Конституції США це прагнення закріплюється наступною формулою: «Ми, народ Сполучених Штатів Америки, задля створення більш досконалого Союзу, встановлення правосуддя, охорони внутрішнього спокою, організації спільної оборони, сприяння загальному благополуччю і забезпечення нам і нашим нащадкам законних прав, затверджуємо дану Конституцію для Сполучених Штатів Америки».

Народ за таких формулювань в основному є тільки соціальним фоном, за яким криється реальна державна влада, яка належить певній групі людей. Хотіли б зазначити, що саме ті люди, в руках яких є державна влада, є справжніми творцями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Хоча це не означає, що держава обмежує свою соціальну базу лише правлячими колами. Навпаки, новітні дослідження в сфері держави і права говорять про те, що, на відміну від стародавніх часів і Середньовіччя, коли влада держави спиралася на сильний апарат примусу, яким керувала тогочасна еліта, в наші часи держава прагне максимально розширити саме свою соціальну основу, яка забезпечить їй стабільність. В ідеальному варіанті кожна сучасна держава має прагнути того, щоб її соціальна основа, яка визначена конституцією, мала реальний характер. Тобто держава має представляти і захищати інтереси не тільки окремої соціальної групи, яка знаходиться при владі, а й усіх своїх громадян, як це визначено конституцією. На нашу думку це потрібно перш за все для самої держави, адже для повноцінної реалізації своїх функцій їй потрібно мати якнайбільше прихильників її зовнішньої і внутрішньої політики [12, с. 80].

Характер взаємодії держави і політичної системи −  це важливий показник стану суспільства в цілому, а також виконання завдань та впровадження перспективних планів розвитку, які стосуються сучасного суспільства. Протилежність політичних поглядів призводить до конфліктного стану соціальних суб’єктів, дисбалансу в задоволенні життєво важливих потреб, що знаходять свій прояв у таких негативних формах як громадянська війна, революція, обмеження правового статусу людини, узурпація влади певною політичною силою тощо. Для запобігання та попередження таких ситуацій потрібен певний механізм узгодження взаємодії соціальних суб’єктів, що упорядкував би певним чином їх діяльність, використовуючи певні правові засоби впливу. Таким механізмом, здатним поєднати зусилля різних соціальних груп є держава з усіма характерними для неї ознаками.

З методичної точки зору, висвітлення місця держави в системі політичних відносин необхідно починати з характеристики її основних властивостей, що дозволяють виділити її серед інших соціальних суб’єктів особливим статусом, а саме:

— суверенітет держави як політико-правова властивість державної влади характеризує її з позицій єдності, верховенства стосовно інших видів соціальної влади, в тому числі і влади окремих політичних чи інших формувань;

— повноваження держави обмежується певною територією, тобто державна влада має територіальний характер. Це означає, що територія впливу політичної та державної влади співпадають. Необхідно зазначити, що лише держава серед всіх суб’єктів політичної системи наділена державно-владними (управлінськими) повноваженнями;

— держава-це суверенна, політико-територіальна організація влади, що використовує право та примус як засоби влади. Правові санкції — є одним із дієвих, але не головним засобом реалізації владних розпоряджень держави. їх загальний характер має виключне значення для регламентації діяльності в різних сферах суспільного життя;

— на відміну від інших соціальних суб’єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;

— держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація;

— держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб’єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави [3, c. 154].

Особливе місце і роль держави в політичній системі суспільства визначається ще й тим, що вона володіє великими матеріальними і фінансовими ресурсами. В деяких випадках держава є монопольним власником основних ресурсів і засобів промисловості. Практика говорить про те, що наявність добре розвиненого інституту державної власності необхідна для нормального функціонування держави. Хоча вітчизняні правники зазначають, що необхідною умовою стабільності суспільства і політичної системи є існування на рівних правах різних форм власності.

Відмінність держави від інших політичних інститутів полягає в тому, що державі належить найвища влада в суспільстві. Її влада універсальна, вона поширюється на все населення країни, для чого використовує різні засоби впливу на суспільство. До таких засобів належить законодавство, апарат посадовців, армія, суд. Хоча політичні партії і масові об’єднання також можуть мати свої внутрішні апарати, які покликані забезпечувати їх нормальне функціонування, але на відміну від державного апарату, вони не мають в своїй структурі, наприклад, органів, які охороняють діючу в суспільстві правову систему — органів міліції, суду, прокуратури и т.д., які функціонують в інтересах усього суспільства.

Серед елементів політичної системи держава виокремлюється ще й тим, що вона використовує розгалужену систему юридичних засобів, які дають їй можливість керувати багатьма галузями економіки і здійснювати вплив на суспільні відносини. Маючи відповідні повноваження, органи держави не тільки приймають в рамках своєї компетенції нормативні акти, але й забезпечують їх виконання. Слід зауважити, що в деяких країнах громадські організації можуть мати невластиві їх природі важелі юридичного впливу. Але вони, на відміну від тих, якими володіє держава, мають обмежений характер і виникають не із самої природи таких об’єднань, а в наслідок того, що держава сама їх такими правами наділила.

Висновок до розділу 4

Отже, можна зробити висновок про те, що місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається її призначенням в суспільстві. Вона виступає як: політична організація громадянського суспільства; носій влади в суспільстві; представник усього населення на певній території; форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов’язкові для виконання всім населенням; джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент; виразник загального інтересу; інструмент реалізації загальної волі в суспільстві; творець загальних цілей у суспільстві; основний стабілізатор суспільного життя; головний суб’єкт політичного суверенітету.

Названі особливості, звичайно, не вичерпують всієї специфіки держави як елемента політичної системи, але вони дають нам загальне уявлення про державу, а також фактори, що визначають її місце і роль в політичній системі суспільства.

ВИСНОВКИ

Зазначене вище надає можливості обґрунтувати наступні висновки:

1. Категорія «держава», незважаючи на особливу увагу до неї вчених ще зі стародавніх часів, і на сьогоднішній день залишається до кінця невизначеною. З одного боку, вчені єдині в аналізі таких ознак держави, як територія, верховенство влади, наявність апарату примусу, з іншого — суперечливим залишається питання щодо інших її рис. Так, одні правники говорять про обов’язковість жорсткої централізації влади у руках вузького кола правлячої еліти, інші — про делегування частини владних повноважень недержавним організаціям і необхідність забезпечення підтримки держави широкими соціальними колами суспільства. Тобто складається ситуація, коли з одного, боку суспільство на сучасному етапі його розвитку прагне до зменшення впливу держави на нього і розвитку позадержавних механізмів регулювання, а з іншого — потребує постійного втручання держави для забезпечення стабільності свого функціонування.
2. На нашу думку, на сучасному етапі розвитку державних інститутів і суспільства, державі слід зменшити вплив власне на суспільство і надати більше свободи недержавним організаціям. Оскільки без захисту прав і забезпечення свобод окремого громадянина неможливе існування жодних інститутів демократії, то втрачається класова сутність існування держави. Хоча значенням держави не варто нехтувати, адже, на нашу думку, вона повинна зайняти роль німого охоронця, який в потрібний момент застосовує важелі впливу і вирішує будь який соціальний конфлікт.
3. Саме можливість легального застосування засобів впливу, в тому числі і примусу, відрізняє державу від інших елементів політичної системи суспільства, які також здійснюють певний вплив на суспільні відносини. Держава наділена виключним правом застосовувати апарат примусу. На відміну від інших елементів політичної системи, діяльність яких знаходиться в рамках «дозволених», держава сама встановлює рамки, в яких і діє. Така можливість надана державі самим народом, адже лише вона є представником усього населення даної країни, тільки вона володіє вищою політичною і юридичною владою, вона є фактором стабілізації суспільного життя і головним суб’єктом політичного суверенітету.
4. Підсумовуючи вище викладені положення стосовно політичної системи суспільства слід зробити висновок, що вона являє собою досить сильний та потужній механізм, який своєю діяльністю здійснює вплив на політичне життя всього суспільства.

Для розкриття та розуміння сутності, а також того, що входить до політичної системи було надано її визначення, а також висвітлений перелік ознак, розгорнута структура та перераховані здійснювані нею функції. Політична система представляється, як цілісна та організована сукупність політичних інститутів. Інституційною складовою якою є держава, політичні партії, громадські організації, які беруть безпосередню участь у політично-му житті країни, а також здійснюють цілу низку функцій, які мають великий вплив на життя суспільства, складають фундамент організованої її діяльності. Перебуваючи, при цьому, у тісному взаємозв’язку з нормативно — правовою базою, функціональними та комунікативними процесами, правовою та політичною культурою.

Динамічність життя сучасного українського суспільства вимагає стрімкого розвитку сучасної політичної системи, яка б могла працювати на користь та благо кожної людини та сприяти реалізації наданих їй Конституцією прав. Приділяти безпосередню увагу утвердженню демократичних, моральних, духовних, правових та культурних засад подальшого соціального та політичного розвитку. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Децентралізація влади в Україні як політична технологія демократизації суспільства [Текст] : Тези до конференції «Регіональна політика і децентралізація влади в Україні в контексті євроїнтеграційних процесів» // Віче. — 2015. — № 12. — С. 1-2
2. Дзера О.В. Правовий режим комунальної власності та її розмежування з державною власністю //Юридичний Вісник України. — 2010. — 5-11 жовтня. — C. 32-39
3. Ключник, Р. Аксіологічна криза як чинник розвитку політичної системи [Текст] / Руслан Максимович Ключник // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № 1 : Серія «Політика». — С. 13-21
4. Корнієвський О. А. Сучасні виклики громадянському суспільству України в умовах політичної нестабільності [Текст] / О. А. Корнієвський // Стратегічна панорама. — 2017. — № 1. — С. 51-66
5. Корольова Н. Передумови становлення теорії політичної системи в західній політології [Текст] / Н. Корольова // Вісник Київського інституту бізнесу і технологій. — 2016. — № 2. — С. 108-110
6. Котигоренко, В. Про гібридність і дегібридизацію політичної влади в Україні [Текст] / Віктор Котигоренко // Дзеркало тижня. — 2017. — № 24 (24-30 червня). — С. 5
7. Линецький С. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу України //Право України. — 2010. — № 6. — C. 19-23
8. Мацола М. І. Розвиток державної та політичної влади в Україні: теоретико-правовий аспект / М. І. Мацола // Часопис Київського університету права – 2016. – Випуск 2. – С. 42–49.
9. Мацола М. І. Феноменологічні засади співвідношення державної та політичної влади / М. І. Мацола // Держава і право. – 2017. – Випуск 40. – С. 640–648.
10. Медведчук В. Громадянське суспільство як фундаментальна основа демократичного розвитку України / В. Медведчук // Право України. — 2016. — № 4. — С. 26-35
11. Медведчук В. Держава і громадське суспільство: український вибір [Текст] / В. Медведчук // Право України. — 2016. — № 3-4.- С.375-384
12. Панчишин А.В. Держава та політична система суспільства: деякі аспекти співвідношення / А.В. Панчишин // Держава і право. — 2011. — Вип. 52. — С. 79-85.
13. Назаренко О. Політична система суспільства: сутність, основні риси, функції / О. Назаренко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2012. — Вип. 94. — С. 86-90
14. Примуш, М. Можливі вектори демократизації України в контексті викликів сучасності [Текст] / Микола Примуш, Юрій Коваль // Віче. — 2016. — № 22. — С. 9-14
15. Рибачук О. Механізми комунікації влади та суспільства в контексті віртуалізації сучасного соціально-політичного простору [Текст] / О. Рибачук // Вісник Книжкової палати. — 2018. — № 7. — С. 23-28
16. Смола Л. Міфотворення в системі соціально-політичних відносин сучасного суспільства [Текст] / Л. Смола // Вісник Книжкової палати. — 2015. — № 4. — С. 31-33
17. Ющик, О. Влада народу і конституційний процес в Україні [Текст] / Олексій Ющик // Віче. — 2017. — № 3. — С. 19-21