1. Дерев’яні культові споруди України, як об’єкт туризму

Дерев’яні храми України — пам’ятки дерев’яної сакральної архітектури в Україні. В Україні та на її етнічних землях розташовано близько 3000 дерев’яних культових споруд. Дерев’яні церкви в Україні є важливими духовними осередками та унікальними архітектурними пам’ятками. Більшість на сьогодні збережених дерев’яних церков на території України розташованій у її західній частині. Абсолютна більшість дерев’яних храмів України належать парафіям УПЦ та УГКЦ, лише 11 дерев’яних костелів у Львівській області належать римо-католикам.

Історія дерев’яних церков мало досліджена, неї цікавляться здебільшого архітектори, а не історики. Точний період виникнення дерев’яних храмів на території України не відомий. Найімовірніше, що дерев’яні храми існували ще до Християнства на території України як язичницькі святилища. Такі святилища існували в Карпатах, де місцеві майстри обробляли деревину смереки і будували з неї домівки та храми.

В епоху запровадження Християнства дерев’яні храми споруджували переважно у лісистій та лісостеповій місцевості, де було багато деревини. Археологоічні розкопки на території села Крилос, Галицького району виявили два кам’яних фундамента колишніх дерев’яних церков 12 та 13 століття. Найстарішою дерев’яною церквою України вважають церкву святого Миколи із села Верхнє Водяне, у якій 2 зруби збереглися із 1428 року та церкву Святого Миколая Чудотворця із села Колодне у Закарпатській області. Ці церкви поєднали у собі готичний стиль тієї епохи та угорські мотиви дерев’яної архітектури.

Із збережених церков України на території Галичини та Карпат налічують 10 церков, збудованих наприкінці 15 століття. Із 16-17 століття в Україні збереглося близько 150-ти церков. Найбільше збережених дерев’яних храмів побудовані у 18-19 столітті. У цей період дерев’яні церкви набули популярності на Галичині, Поділлі, Гуцульщині та Наддніпрянщині і Поліссі. Значний вплив на побудову дерев’яних культових споруд в Україні вплинула епоха Українського бароко, особливо на Великій Україні.

На початку 20 століття дерев’яні храми на окупованих територіях України майже не споруджувалися у зв’язку із панування антирелігійного більшовицького режиму. На Галичині та Волині збереглися церкви, зведені за часів Другої Речі Постолитої. Після повного сформування території УРСР, дерев’яні церкви будували переважно на Поліссі та Волині Московською Православною Церквою. У 1960-70 роки, в Україні створюються скансени у Пирогово поблизу Києва та Шевченківський гай у Львові, скансени в Чернівцях, Ужгороді та Переяслав-Хмельницькому, у які були перенесені більше десятка старих дерев’яних церков з усієї України.

За незалежності України дерев’яні церкви продовжують споруджувати майже по всій території України. Багато новозбудованих церков є аналогами колишніх зруйнованих церков, відтворюють їхній вигляд. Побудова дерев’яних церков стала актуальною у західній частині України для невеликих парафій певної релігійної конфесії. Після проголошення незалежності, в Україні утворились та удосконалились нові скансени «Старе село» у Колочаві, Закарпатської області, Крилосі, Івано-Франківської області та інші невеликі музеї архітектури та побуту. Також планується створити музей сакральної архітектури у Тернополі, куди також перенесуть декілька дерев’яних церков. Створені також музеї у таких дерев’яних храмах: Святого Юра в Дрогобичі (відділ музею «Бойківщина»), Святодухівська церква у Рогатині, Успіння Богородиці у Новоселиці та Святої Параскеви в Олександрівці.

Тоді як, починаючи від часів прийняття християнства, культова кам’яна архітектура України загалом розвивалася за єдиними для всієї Східної Європи принципами, українська дерев’яна церква під впливом християнських традицій зберегла автентичне надбання прадавніх часів, що допомогло їй зберегти свою самобутність і у результаті вплинуло на формування наприкінці XVII сторіччя унікального українського стилю кам’яного культового зодчества, що його прийнято називати «українське бароко». Підтвердженням подібного погляду є не лише сама ґенеза українського дерев’яного храму, чия об’ємно-просторова та конструктивна основа з великою часткою ймовірності походить з дохристиянських кумирень [1, 2], але й збережені традиції використання в декорі споруд давніх анімістичних символів (солярних знаків тощо), наявності в обрядовості та народних традиціях, що передували будівництву храму, великої кількості анімістичних ритуалів [3] та ін. На нашу думку, однією з найважливіших особливостей, що вказує на спадковість українських дерев’яних церков від святилищ первинного анімізму, є їх спорідненість с природним оточенням, що є однією з основних характеристик анімістичних храмів будь-якої країни, бо в цьому випадку йдеться про вірування, пов’язані з духами природи та конкретною природною місцевістю [4].

Карпати — місце зустрічі східної та західної церковних архітектурних традицій. Звідси — багатство форм культових споруд, розмаїття стилів та їх варіантів. Подорожній з захопленням спостерігатиме за змінами форм та художніх деталей дерев’яних церков від Ужка до Ясіня, від Прислопу до Сокирниці, у верхоріччі Латориці, в долинах Репинки, Ріки, Боржави чи Тиси.

Традиційна класифікація розрізняє у Закарпатті 5 стилів: лемківський, бойківський, гуцульський, бароковий та готичний, а також два підстилі — середньогуцульський та стиль «ампір» у верхоріччі Тересви. У межах стилів розрізняємо кілька варіантів. Всі назви стилів є досить усталеними і передають зміст того чи іншого стилю, а регіони їх поширення, як правило, відповідають басейнам рік та долинам (наприклад: барокова церква верхоріччя Латориці, чи барокова церква долини Репинки), що й зумовлювало виникнення стилю та його варіацій. Разом з тим терміни «бароковий», «готичний», «ампір» є вельми умовними, бо не йдеться про класичні європейські стилі, а лише про органічне засвоєння українською архітектурою певних елементів цих стилів.

У селах верхньої течії річки Уж зустрічаються невимовно досконалі в пропорціях бойківські церкви Великоберезнянського району (північна частина колишнього Ужанського комітату). Вражає мудра стриманість кожного верху, що заламуючись ступінчастою пірамідою, здіймається догори наметом прадавньої форми. Досконала композиція з трьох, зітканих з мерехтливих гонтинок верхів, урівноважує, поєднує правічні стихії неба і землі: стіни зрубів, складені з грубезних колод, ніби виростають з землі а завершення з маківками та металевими хрестами вже належить небесній стихії. На Березнянщині вісім давніх дерев’яних церков — в селах Ужок, Гусний, Сухий, Кострино, Сіль, Вишка, Чорноголова, Буковцьова. З цих восьми церков п’ять — бойківського стилю з ледь помітним переходом до лемківської церкви з її високою вежею над західним зрубом — бабинцем (Березнянщина є частиною закарпатської Лемківщини). Три інші церкви перероблені з бойківських на барокові. Крім того в районі є ще шість новіших дерев’яних церков базилічного типу. Закарпатські бойківські церкви мають велику рідню на Львівщині — біля півсотні бойківських церков у Сколівському та Турківському районах та ще кілька в Івано-Франківській області та в Польщі.

Лемківські дерев’яні церкви мають над навою та вівтарем такі ж шатрові пірамідальні верхи, як і бойківські. Мабуть, це оригінальна і давня форма в Українських Карпатах. Над бабинцем виростає висока вежа з розвинутим бароковим завершенням. В результаті поєднання шатрових форм і барокової вежі утворилося архітектурне диво — лемківська церква. Не залишилося й сліду від рівномірного розподілу об’ємів, властивого бойківській церкві. Вся споруда — це єдиний динамічний рух, злет форм зі сходу на захід до найвищої точки вежі. Лемківські церкви, колись поширені в Мукачівському, Ужгородському та Свалявському районах Закарпаття, ще в ХІХ ст. здебільшого замінено мурованими. Сприяло цьому і введення «типового проекту» мурованої базиліки й «ідеологічний тиск» на виразно національні форми українського мистецтва. На сьогодні збережено лише чотири закарпатські лемківські церкви. З них дві — класичні: одна в Ужгороді, з села Шелестово, друга — в Київському музеї просто неба, з села Плоске. Ще одна, перероблена, стоїть у місті Свалява, а четверта, теж перероблена — в селі Руська Кучава. Ще три лемківські церкви з сіл Обава, Глинянець і Медведівці були врятовані чеськими ентузіастами в 30-х роках і перевезені в Чехію. Лемківщина тягнеться вздовж північних (у Польщі) та південних (у Словаччині) схилів Бескидів. На словацькій Лемківщині збереглося біля 25 лемківських церков та ще близько шести десятків в Польщі.

Найбагатша на дерев’яні церкви Воловецько-Міжгірська верховина. У Воловецькому районі (північна частина колишнього Березького комітату) збереглося 15 церков і 13 дзвіниць, у Міжгірському (північно-західна частина колишнього Марамороського комітату) — 35 церков та 28 дзвіниць. Це земля бойків — етнічної групи українських горян, але панує тут зовсім інший стиль дерев’яного храму — стиль досить пізній, що склався під впливом західних мурованих однонавних храмів з бароковою або готичною дзвіницею над входом, поширених в долинних селах Закарпаття. На закарпатській Бойківщині лишилася єдина бойківська церква в селі Верхній Студений Міжгірського району. Церкви в селах Ізки, Рекіти, Розтока, Негровець мають сліди переробки з бойківських на барокові. У кінці ХІХ ст. було розібрано бойківські церкви у Воловці та Нижніх Воротах. У 1920-х роках перестали існувати старовинні бойківські церкви в селах Таламаш та Буковець Воловецького району, Волосянка та Верховина-Бистра на Великоберезнянщині. Бойківську церкву 1641 в селі Перехресний було розібрано в 1967 р. На Міжгірщині найдовше утримувалося традиційне дерев’яне будівництво. Навіть у першій половині ХХ ст. тут будувалися повністю традиційні базилічні церкви в селах Стригальня (1913 р.), Діл (1924 р.), Лозянський (1926 р.), Завійка (1930р.), Тітківці (1930 р.), Сойми (1934 р.), Потік (1936 р.), Кужбиї (1937 р.) та інші.

Надзвичайно цікаву й цінну групу становлять готичні дерев’яні церкви в долині Тиси. Церкви в селах Сокирниця, Крайниково, Данилово, Олександрівка Хустського р-ну (західно-південна частина колишнього Марамороського комітату) справляють незабутнє враження. В стрункому силуеті цих храмів, їх творці, здається, зафіксували мить, коли створене руками на землі ніби долає силу тяжіння і от-от злетить стрімкою стрілою у височінь. Готичні церкви Тячівського району (Діброва, Нересниця) є трохи меншими. По долинах річок Ріки та Тереблі готичний стиль заходить аж в Міжгірський район (Негровець, Репинне, Сухий, Рекіти, Тюшка, Обляска, Сойми, Кужбиї), а також в Іршавський (Івашковиця, Локіть) та Виноградівський (Новоселиця). У 1930-х роках дві готичні церкви з сіл Нижнє Селище та Холмовець перевезено в Чехію. Закарпатські готичні церкви багато в чому подібні до готичних храмів та дзвіниць румунського і угорського Потисся.

Своєрідним явищем є три церкви в стилі «ампір» у верхоріччі річки Тересви (північна частина колишнього комітату Мараморош), що походять від так званих «Saalkirche». Найцікавіша з них стояла до 1939 р. у селі Лопухово. Ще одна згоріла в 1971 р. в Руській Мокрій. Збереглася єдина церква в Німецькій Мокрій, яка, очевидно інспірувала будівництво двох інших в українських селах.

На закарпатській Гуцульщині (східна частина колишнього комітату Мараморош) знову відчутна традиція східного культового будівництва з його симетричним розподілом об’ємів і домінуючим центральним верхом. Гуцульський стиль, подібно до бойківського, справляє враження спокою та врівноваженості, підсилене горизонтальним ритмом споруди. Можливо найкраща на всій Гуцульщині п’ятизрубна церква знаходиться в с. Ясіня. Друга гуцульська церква стоїть в Лазещині. У гуцульських селах Івано-Франківщини кілька десятків п’ятизрубних церков являють всі можливі варіації цього стилю, але й серед такого багатства дві закарпатські церкви посідають визначне місце, тим більше, що всі гуцульські церкви Франківщини вкриті бляхою.

Церкви в селах Розтоки, Кваси, Луги, Білин, Стебний, Чорна Тиса, Ділове утворюють ще один стиль закарпатської гуцульської церкви, названий чеським дослідником Ї. Міланцем «середньогуцульським», на відміну від «північногуцульського» (Ясіня, Лазещина). Більшість церков цього стилю має в плані латинський хрест з короткими бічними раменами, в яких вгадуються розвинуті рамена п’ятизрубної церкви. Основний об’єм — видовжена базиліка під двосхилим дахом з низькою баштою, вкритою шатром з маківкою. Всі ці храми порівняно нові (найстаріший у с. Чорна Тиса — з 1836 р.). Всі розташовані в долинах річок Білої і Чорної Тиси.

Дерев’яні церкви 2-ї половини ХІХ та 1-ї половини ХХ ст. можна виділити в одну групу «нових» базилічних церков. Ці споруди втрачають ряд суттєвих рис, властивих старим храмам (опасання, ґанок із стовпчиками, розвинуті завершення веж) і тяжіють до подібності до мурованих базилічних церков незалежно від етнічного реґіону. Отже, за останні 150-180 років церкви традиційних стилів вже не споруджувалися. Запанував єдиний взірець базилічної церкви. Незважаючи на певну однотипність та на пізніші переробки, всі ці храми, безперечно, належать до цінних пам’яток народного будівництва. Серед них виділяється кілька мініатюрних церков-каплиць кінця ХІХ або початку ХХ ст. (села Костринська Розтока, Лубня (не існує), Уклин, Тарасівка). Цінність цих споруд в тому, що вони донесли до нашого часу тип малих культових споруд невеликих, віддалених сіл. Одна «мала церква» збереглася з XVIII ст. (с. Павловець).

У випадку української дерев’яної церкви спорідненість з природою можна виявити у таких характеристиках:

– гармонія споруди з навколишнім ландшафтом, як то розташування церков з урахуванням місцевого рельєфу (невисоких західних церков на горбочку, високих східних церков на рівному місці в річковій долині або біля ставка) в оточенні старих дерев), зовнішня схожість верхів церков з обрисами крон дерев, характерних для певного регіону (бойківських верхів на смереки, верхів східноукраїнського типу – на тополі тощо);

– наявність в структурі дерев’яної церкви таких елементів, як веранди, галереї (опасання), піддашшя, що не лише захищають від непогоди, але й полегшують перетікання внутрішнього простору храму у зовнішнє оточення і так підсилюють зв’язок його інтер’єру з природним ландшафтом (рис. 1б);

– аскетична простота нефарбованої деревини та інших природних матеріалів будови, естетика «патини часу» потемнілої (а іноді навіть і порослої мохом) деревини;

– використання в обрядовості та для сезонних прикрашань храму великої кількості рослин та квітів тощо.

Так, на сьогодні на території Закарпатської області збереглося 118 дерев’яних церков, зведених протягом останніх п’яти століть. З них 48 зареєстровано в якості пам’ятників архітектури. В той же час десятки дерев’яних храмів Закарпаття перебувають в жалюгідному стані та вимагають невідкладної реставрації. Ця ж проблема є актуальною для Львівщини: за інформацією першого заступника начальника ГУ МНС у Львівській області Івана Дідуха, впродовж 2000-х років було втрачено більше дерев’яних церков, ніж за весь радянський період. Найстарішими тридільними дерев’яними храмами є одноверха (з квадратним верхом) церква св. Духа в с Потеличі (1502) та собор Благовіщення в Ковелі (1505) з восьмигранним верхом. Такі дерев’яні церкви вирізнялись конструктивною особливістю — заломом, завдяки якому збільшувалася висота споруди. Суть його полягала в тому, що кліть-зруб перекривали пірамідальним верхом і, зрізуючи верхню частину цього верха, залишали його нижню частину основою для нового вищого зрубу.

2. Тростянецький дендропарк як об’єкт туризму

Державний дендрологічний парк «Тростянець», видатний шедевр садово-паркового мистецтва XIX століття, знаходиться у селі Тростянець, Ічнянського району Чернігівської області. Його площа 204 га, підпорядкований Національній академії наук України.

Засновником парку був Іван Михайлович Скоропадський (1804-1887) — нащадок відомого в історії України роду Скоропадських. У 1836р. розпочали посадки сосни і тополі розташовували групами, між якими лишали галявини, що згодом засаджувались рідкісними видами цінних дерев, різновид рослин було поповнено екзотичними видами саджанців, які доставляли з Риги, Петербурга, Парижа, Києва, Каразінського акліматизаційного саду.

В 1840-1850-х роках площа парку поступово збільшувалась. Проект парку розробляли відомі російські майстри брати Євстигнєєви, а з 1857 р. над створенням парку працював уродженець Ельзасу Карл Данилович Шлінглоф, вчений-садівник, який і став садівником Тростянця.

Скоропадського — нащадка відомого в Україні гетьманського роду. Робота по будівництву парку почалася в 1834 році. Архітектурні споруди в паренні майже не збереглися. Привертає оригінальна особливість композиційної побудови Тростянецького парка: зовні це просто лісовий масив на тлі монотонної долини, а в центрі — це «гірська» країна з крупними горбами і озерами.

Іншою характерною особливістю Тростянця є його багата флора, яка представлена великою кількістю хвойних і листяних рослин. У складі дендрофлори парку налічується 783 види і форми деревинно-чагарникових порід. Колекція хвойних рослин відноситься до 4 сімейств, 12 пологів, 108 видів і декоративних форм. Листяні деревні породи представлені 36 сімействами, 101 родом, 675 видами і декоративними формами. У колекції дендропарку значне місце займають садовий-декоративні форми деревних і чагарникових рослин (13% від всього колекційного фонду).

Захоплення в 1857р. Івана Михайловича парком Джеймса Ротшильда в місті Фер’єре (Франція), сприяло початку робіт по штучному формуванню рельєфу в Тростянці. І в 1858 р. будівництво парку вступило в нову стадію, коли парк розширювався не тільки за площею, а й «зростав» угору. Насипалися високі кургани — «гори» (деякі з них Сторожова, Дідова, Ротонда, Мохната мають висоту більше ЗО метрів), було створено гірський рельєф із загостреними вершинами, що нагадують профіль Альп. Між горами звивисто пролягали ущелини, через які перекинулися місточки. Схили «гір» скріплювалися й декорувалися козацьким ялівцем — вічнозеленою рослиною, що зветься в народі «зелене полум’я». Роботи тривали понад 30 років. Було закінчено будівництво «Швейцарії — одного з наймальовничіших куточків парку. З 1880 року Іван Михайлович знову приділяє увагу розведенню рідкісних видів дерев з розсадників Регеля і Кессельрінга в Петербурзі, Шоха в Ризі, Крістера в Києві, Кру з околиць Парижа. Хвойні, привезені з Франції, чудово акліматизувались до умов України.

Впродовж 1866-1879 років було насипано Дідову, Ротонду, Сторожову, Волохату гори. Долини між ними були засаджені хвойними, переважно ялівцем. Роботи зі створення Швейцарії тривали більше 30 років, до смерті Скоропадського. І. Скоропадський помер 23 лютого 1887 р. На горбі, насипаному Скоропадським біля Першотравневої поляни, поставили мармуровий пам’ятник, замовлений Іваном Михайловичем за декілька років до смерті. Пам’ятник є стелою заввишки 96 див. на якій висічені слова: «Любезный прохожій! Садъ, въ котором ты гуляешь, посажденъ мною; он служилъ мнъ утъшеніемъ въ моей жизни. Если ты заметишь безпорядокъ, ведущій къ уничтоженію его, то скажи объ зтомъ хозяину сада: ты сдълашь доброе дъло». Після смерті господаря (1863) маєток успадкував Павло Скоропадський, тут пройшло його дитинство.

В 1886 році було проведено першу ботанічну інвентаризацію і зроблено топографічний план парку, площа якого на той час досягала 175 га. В дендропарку налічувалось 574 види дерев і кущів, в т.ч. ялин і ялиць — 51 вид та форма, модрин — 6, сосен — 27, туй — 32, ялівців — 25, дубів — 50, кленів — 60, ясенів — 37, лип — 27, беріз — 16, в’язів — 34, вільх — 9, тополь — 18, гірко каштанів — 25, верб — 18, горобин — 17, решта родів налічувала менше 6 видів та форм.

На пагорбі, насипаному Скоропадським поблизу галявини з листяних та хвойних дерев, поставили мармуровий пам’ятник, замовлений Іваном Михайловичем за кілька років до смерті. Пам’ятник зображує ангела, який правою рукою вказує на небо. На постаменті висічено непересічні слова: «Любезный прохожій! Садъ, въ котором ты гуляешь, посажденъ мною; он служилъ мнъ ут-ъшеніемъ въ моей жизни. Если ты заметишь безпорядокъ, ведущй къ уничтоженію его, то скажи объ этомъ хозяину сада: ты сдълашь доброе дъло».

У парку є 4 половецькі баби (одна на Дідовій горі і 3 на берегах Великого ставу) та колона Суму «Розбита надія». Подібні колони ставили у багатьох парках. Відомостей, коли і за якого приводу вона з’явилася у парку не знайдено, але можна припустити, що Іван Михайлович так увічнив свою скорботу за своїми сестрами та братом, які померли у віці 16-27 років.

Для паркової архітектури Тростянця характерна велика кількість галявин і відкритого простору. Окремі галявини мають власні назви: Вестибюльна галявина, галявина гігантських туй, «ВІСІМ братів», Горіхова галявина, галявина «Три сестри», Монументальна галявина, Сонячна галя­вина, алея модрин, алея колоновидних туй.

Культурно-просвітницьке значення Тростянецького дендропарку збільшується завдяки розташованим неподалік палацово-паркових ансамблів садибної та архітектурної культури XIX ст. в Качанівці та Сокиринцях.

Формуванню паркового пейзажу багато праці  і знань віддали талановиті садоводи з місцевих селян Янік, Круподеря, Беззуб, Ткачун, Верескун та ін. Нині у парку росте 520 видів і форм дерев та чагарників; у колекціях дерев і чагарників (арборетумі) — 1700 видів, різновидів і форм; декоративних квіткових рослин — 250 сортів.

З приходом радянської влади парк знаходився у веденні місцевого радгоспу, в 1940 році був реорганізований в дендрологічний заповідник, а в 1951-му став структурною одиницею Центрального ботанічного саду Академії наук.

Зовні парк — це лісовий масив у монотонній долини, а в центрі — це оригінальний гірський ландшафт з крупними горбами і озерами, які за задумом Скоропадського повинні були нагадувати Альпи. Флора парку дуже багата — тут велика кількість хвойних і листяних рослин. Поряд з аборигенними видами рослин в парку зростають представники флори Північної Америки, Далекого Сходу, Китаю, Японії, гірських районів Криму і Кавказу. У складі дендрофлори парку налічується 783 види і форми деревно-чагарникових порід. У парку влаштовані невеликі ставки, на одному з них живуть лебеді. Доріжки в парку прокладені таким чином, що за кожним поворотом, або горбом відкривається якась нова панорама, яка не повторюється з вже побаченими пейзажами.

Список використаної літератури

1. Кифяк В.О. Організація туристичної діяльності в Україні. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. – 312 с.
2. Король О. Менеджмент туризму: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 240c.
3. Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти). – К.: Альтерпрес, 2002. – 436 с.
4. Мальська М.П., Худо В.В., Цибух В.І. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 272 с.
5. Панкова Є. Туристичне краєзнавство: навч. посібник для вищ. навч. закладів культури і мистецтв III-IV рівнів акредитації. — 2-ге вид., перероб. та доп. — К. : Альтерпрес, 2007. — 352с.
6. Петранівський В. Туристичне краєзнавство: Навч. посібник / Ф.Д. Заставний (ред.). — К. : Знання, 2006. — 575с.
7. Школа І.М. та ін. Менеджмент туристичної індустрії: Навчальний посібник. – Чернівці: ЧТЕІ КНЕУ, 2003. – 662 с.
8. Явкін В. Проблеми географії та менеджменту туризму / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2006. — 260с.