Вступ

Консолідація демократії як результат успішного транзиту містить ціннісні (поширення та засвоєння цінностей згоди, громадянськості, толерантності, відповідальності), інституційні (владні структури, що артикулюють конкуруючі інтереси різних політичних сил та груп) та процедурні (вибір та послідовність дій та рішень суб’єктів, від яких залежить процес демократизації) аспекти. Без цих взаємозалежних чинників, і процедурного консенсусу також, неможливе досягнення демократичних стандартів у сучасних суспільствах. Ф. Шміттер визначає консолідацію демократії як «процес перетворення випадкових домовленостей, норм поміркованості й умовних рішень, що виникають у перехідний період, у відносини співробітництва і суперництва, що відбуваються привселюдно, регулярно і добровільно приймаються людьми і групами, що беруть участь у демократичному правлінні. При консолідації демократичний режим гарантує своїм громадянам, що конкуренція за місце у владі або за здіснення політичного впливу буде чесною і передбачуваною» [1]. В такому сенсі консолідація демократії пов’язана з формуванням інституційної структури, яка є результатом угоди політичних еліт і котру готові підтримати громадяни. Тому консолідація демократії є умовою досягнення стабільності в рамках нової політичної системи.

Визначальною рисою пострадянської трансформації в Україні є відсутність єдиних та визнаних усіма суб’єктами політичного процесу демократичних норм та процедур, якими слід керуватися у процесах прийняття політичних рішень, конкуренції за владу, узгодженні конфліктів, зокрема внутрішньоелітних. Наслідком є непевність розвитку українського суспільства, а отже і його нестабільність. В. Банс характеризує перехідні режими через поєднання непевності результатів з непевністю процедур, на відміну від демократичних, в яких непевність результатів врівноважується визначеністю процедур [2, с.47]. Досягнення стабільності у такому об’єктивно непевному і непрогнозованому середовищі відповідно пов’язується з домовленостями (пактами) між групами еліт про правила політичної гри, які дають змогу долати конфлікти без використання насилля. Вони також є необхідною передумовою формування національної згоди та громадянської культури у суспільстві. Демократичні процедури є також гарантією впливу народу як єдиного джерела влади на процеси реформування суспільства. Подолання непевності у розвитку перехідного суспільства позв’язується з інституціоналізацією (укоріненням) нових інститутів та виробленням, формалізацією правил, норм та процедур, які відповідають демократичним принципам та цінностям. Важливість нормативно-регулятивних елементів у суспільствах, що трансформуються, визначається тим, що просте відтворення традиційних інститутів демократії (парламент, партії, ЗМІ, місцеве самоврядування) та декларування демократичних принципів не означає відтворення демократичної моделі політичної системи. В. Васович з цього приводу зазначає, що «наявність деяких формальних елементів демократії не обов’язково є ознакою загального процесу демократизації» [3, с. 27].

Викладене зумовлює актуальність дослідження демократичних процедур та їх ролі у формуванні передумов стабільності українського суспільства. Актуальність цієї проблематики посилюється особливістю протікання політичного процесу в Україні, в рамках якого політична еліта часто не дотримується демократичних процедур у процесі прийняття політичних рішень, політичної конкуренції, або використовує їх ситуаційно та кон’юнктурно, що нівелює демократичні цінності та потенціал інститутів і є однією з причин нестабільності. 

1. Поняття демократичних принципів та демократичних процедур

Серед ключових практичних завдань політології в сучасному світі є обґрунтування й супровід демократичних перетворень, суспільної медернізації, інноваційного розвитку політичних систем. Дедалі більшої гостроти набуває проблема забезпечення демократичного й мирного врегулювання соціально-політичних конфліктів та криз. На своє вирішення очікують нові для людства глобальні світові проблеми. Іншими словами, світ вступив у полосу потужних політичних перетворень, які вимагають прискіпливого й вдумливого аналізу.

У сучасному глобалізованому світі демократичні процеси значною мірою впливають на формування внутрішніх складових політичного життя дедалі більшого кола країн.

Визначення теоретичних принципів демократії почалося ще за часів Давньої Греції. Перший і найбільш значущий, на думку В. Медведчука, принцип випливає із самої етимології поняття „демократія”, тобто йдеться про принцип активної участі громадян у політичному житті. Таке розуміння демократії актуалізує цінності рівності і свободи. Люди розглядаються не як абстрактна „маса”, „натовп” із спільною волею, а як сукупність індивідів, кожен з яких має право чинити так, як того бажає. Демократична форма правління забезпечує найширшу свободу людині- громадянину, ніби повертаючи її у „природний стан” [6].

Аристотель сформулював другий принцип демократії — принцип законності. Це було певним обмеженням природних прав „вільної людини”. Воно спричинило необхідність надання людині перших політичних прав, зокрема, через виборність представницької влади, що стало третім принципом демократії, тобто йдеться про принцип виборності основних органів державної влади. У Давній Греції цей принцип реалізовувався жеребкуванням (несвідомим вибором) з певним зняттям відповідальності за свої дії (для гомогенної більшості персоналізований результат виборів не був значущим). Але за умов формування спільної волі гетерогенної більшості з її здатністю відповідати за свій вибір постала потреба у вільних таємних виборах з поступовим залученням до них дедалі ширших шарів населення.

Четвертим принципом демократії (за Н. Макіавеллі) є консенсус народу, тобто принцип компромісу. Поняття „народ” у Н. Макіавеллі набуває абстрактного значення: народ має єдину думку та утворює цілісність, яка діє, а, точніше, реагує на Володаря (державу), легітимізуючи його своєю „дружбою” як уособлення тотальності всієї влади.

Демократія базується на ряді принципів: поділу влади, вибору основних органів державної влади, плюралізму, гласності, незалежного контролю, більшості, тощо.

Принцип поділу влади. Згідно з ним державну владу слід розділяти на декілька сфер або гілок, кожна з яких володіє власними специфічними функціями – законодавча, виконавча і судова гілки влади. Голова держави, парламент, уряд, судова влада мають строго окреслені права і повноваження. Водночас вони постійно взаємодіють між собою у процесі формування та здійснення державної політики. Умовою ефективної діяльності є встановлення оптимальних взаємовідносин між різними гілками і органами влади. При цьому ні одна гілка влади не повинна бути не обмеженою або переважати над іншими гілками. Такий поділ влади фактично відсутній при тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії.

Принцип виборності основних органів державної влади. Демократія передбачає, що всі особи які контролюють політичні владні структури, повинні бути відповідальні перед своїми виборцями і періодично через чітко встановлений час переобиратись. Переобрання відбувається шляхом проведення вільних, конкурентних виборів.

Принцип плюралізму. Суспільство розподілено за багатьма лініями і параметрами, і суть демократії полягає у визнанні законності різних соціально-політичних сил, кожна з яких переслідує свої власні політичні інтереси. Цей принцип виключає монополію на владу зі сторони якої не будь однієї особи, соціальної групи, партії, тощо. Проголошуються ідеї самого широкого вибору в усіх сферах суспільного життя. Так економічний плюралізм проголошує ідеї приватної власності, вільного підприємництва, безперешкодної конкуренції, тощо. В політичній сфері це багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади. Наявністю опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, а це є необхідна умова вироблення оптимальних рішень.

Принцип гласності. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій. Через вільні і незалежні від цензури засоби масової інформації громадськість може отримувати широку інформацію про діяльність міністерств, відомств, політичних партій, громадсько-політичних організацій тощо.

Принцип рівності. Перша стаття Загальної декларації прав людини проголошує: “Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах”. Сучасне тлумачення принципу рівності виходить з того, що за демократії можлива соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища.

Принцип більшості. У відповідності з ним рішення приймається на основі думки більшості. Проте цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується принцип “згоди не погоджуватись” з думками і позиціями інших членів або груп суспільства. Там де панує принцип однодумства не має і не може бути демократії. Заперечується вольове нав’язування позицій однієї частини суспільства іншій його частині. З даної точки зору, суттєвою ознакою демократії є дотримання інтересів і прав меншості. Це виражається в наявності лояльної і конструктивної опозиції в якості законного партнера.

Принцип незалежного контролю. Здійснюється громадськими об’єднаннями, самими громадянами самостійно або разом з органами державного контролю за діяльністю державних структур. Основним методом контролю є перевірка діяльності та виконання ухвалених рішень, дотримання вимог чинного законодавства. За результатами перевірок громадськість та відповідні державні органи інформуються про виявлені порушення, пропонуються пропозиції щодо притягнення правопорушників до відповідальності.

Серед головних критеріїв демократичності суспільства є наявність фундаментальних прав і свобод людини. Розуміння людини як абсолютної цінності, пріоритет прав та інтересів людини над будь-якими іншими (класовими, партійними, національними та ін) правами.

Надзвичайно важливим для розвитку демократії є впровадження механізмів самоврядування, яке є частиною системи державного управління і проявом функціонування громадянського суспільства. В зв’язку з цим, особливої ваги набуває потреба підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади.

Демократія не є ідеальною формою правління. Багато мислителів минулого, не будучи противниками демократії застерігали від прихованих в ній недоліків та загрозах. Платон вважав демократію найбільш корумпованою після тиранії формою правління. Аристотель називав демократію найнижчою із всіх законних форм правління, що в найбільшій мірі може переродитьсь в тиранію. Звичайно, що розуміння сутності демократії в античні часи суттєво відрізняється від сучасного. Проте, достатньо відмітити, що досвід ХХ ст. підтвердив правоту А. де Токвіля, який попереджав про приховані в демократії небезпеки для людської свободи, можливостях “тиранії більшості”, яка може бути не менш, якщо не більш, жорсткою, ніж тиранія не багатьох або одного.

Звичайно немає і не може бути ідеальної демократії. Але не дивлячись на її недоліки, вона найкраща і найбільш гуманна форма правління з усіх існуючих. У. Черчілль говорив: “Демократія жахлива форма правління, якщо не рахувати усіх інших”. При всіх своїх недоліках, демократія є найефективнішою формою правління, що відповідає волі більшості суспільства.

Слід також зазначити, що в реальному житті ніколи не існувало і не існує “чистого” народного устрою. “Чиста демократія” – це скоріше за все певний ідеал для наслідування, шкала певних цінностей розвитку суспільства і держави.

Втілення демократичних принципів забезпечується відповідними демократичними процедурами, а саме:

1) виборами. Загальну або часткову сукупність виборців називають електоратом – від лат. elector, тобто виборець;

2) голосуванням. Воно може бути відкритим або таємним. Кількісні принципи голосування: проста більшість, кваліфікована більшість, консенсус;

3) референдумом – загальнонародним голосуванням з приводу будь-якого важливого питання держави і суспільства;

4) опонуванням та змагальністю, тобто відкритим обговоренням кандидатур на виборах, або питань референдума;

5) делегуванням повноважень. Застосовується практика як вільних, так і імперативних мандатів;

6) вивченням громадської думки, наприклад – соціологічними дослідженнями;

Таким чином, сучасна демократія – це не “самодержавство народу”, а механізм здійснення його зверхності, що забезпечує водночас права і свободи особистості. Необхідно зрозуміти, що в питанні про демократію центр тяжіння давно змістився з питання про те, хто керує, на питання про те, яким чином здійснюється керування. “Влада народу” – це за виключенням невеликих общин позбавлена змісту фраза, або ліцемірне прикриття диктатури, якщо не працюють відповідні механізми зверхності народу. Демократія сьогодні – не влада народу, а механізм здійснення державної влади, який забезпечує виконання волі більшості населення. 

2. Основні критерії розвитку демократії

Поняття „демократія” набуло нині статусу провідної категорії політичної науки, а демократичний устрій соціального і політичного життя переважна більшість науковців-теоретиків і політиків-практиків визнає найбільш досконалим і прийнятним для людства.

Ідея демократії не була панівною і у свідомості українських політичних діячів. Так, теза М. Грушевського про „одвічний демократизм” українського народу, яка обумовлювала концептуальні засади ідеології української соціал-демократії ХІХ — ХХ століть, зустріла різку протидію з боку прихильників ідеї клерикальної держави (С. Томашевський), мілітаристичної держави (В. Кучабський), „націократії” з правовою монархією (В. Липинський). „Я не демократ, — заявляв В. Липинський, — я не визнаю за народом нічим не обмежених, самодержавних, суверенних прав…” [2].

Ідеали демократії були і лишаються об’єктом гострої критики ідеологів радикального націоналізму. Проте сам факт існування демократії як стійкої багатовікової традиції суспільно-політичного життя свідчить про її незаперечну життєздатність, а отже феномен демократії потребує глибокого вивчення.

Демократія має, безперечно, власні конституюючі ознаки. При цьому сама конституція розглядається як зовнішній обмежувач для правителів, який утримує їх від прагнення до розширення влади із зловживанням нею в остаточному підсумку. До конституюючих ознак демократії, враховуючи сучасні тенденції, можна віднести критерії, які дозволяють розглядати ту чи іншу державу як демократичну.

Це, наприклад, законодавче проголошення верховенства влади народу, який є єдиним джерелом влади. У демократії джерелом влади виступає саме народ, а не будь-який інший суб’єкт політичного життя (монарх, духовенство, аристократія). На практиці суверенітет народу проявляється в тому, що народ обирає своїх представників до органів влади і має можливість змінити їх, і це його право закріплюється в конституції. Народові належить також право висувати соціальні ініціативи і брати участь у референдумах. Проте і на такий суверенітет накладається обмеження. Наприклад, Ю. Фребель, на якого посилається Ю. Хабермас, утверджував суверенну волю колективу не у формі закону (як Ж.-Ж. Руссо), а в процедурі утворення думки і волі. Він писав: „Єдність переконань була б нещастям для прогресу пізнання, але єдність мети у справах суспільства — це необхідність” [3]. Ця думка й сьогодні лишається актуальною.

Демократія передбачає ротацію осіб, які наділяються владою. Хоча, як на моє, це ще спірне питання. Р. Даль: „Республіка — це правління, яке (а) отримує всю владу прямо чи опосередковано від великої кількості людей і (б) здійснюється людьми, які обіймають свою посаду доти, доки самі цього хочуть протягом певного часу, або доти, доки належним чином поводяться” [4]. А. Гамільтон свого часу в Конституційному конвенті вніс пропозицію про довічний строк для президента на посаді з правом абсолютного вето на рішення Конгресу і одноосібного призначення голів і цивільних осіб у департаментах, що управляють фінансами, військовими справами і зовнішньою політикою. До речі, А. Гамільтон був не лише автором американської конституції — він, як вважав Л. Уайт, „був найвидатнішим адміністративним генієм свого часу в Америці і одним з найвизначніших адміністраторів усіх часів” [5].

Усім громадянам надається однакове право брати участь в управлінні державою. Практично це означає, що будь-який дієздатний громадянин має право висувати свою кандидатуру на будь-яку виборну посаду в державі. Громадяни мають право створювати політичні партії і громадські організацій, асоціації і об’єднання з метою свого волевиявлення та участі у конкурентній боротьбі за владу.

Демократія визначає підсумок дискусій під час прийняття рішень більшістю і прагне до підпорядкованості меншості волі більшості.

Перераховані критерії можна вважати мінімальними вимогами, які дозволяють, згідно з сучасними поглядами, класифікувати державу як демократичну.

Цікавою є американська методика визначення ступеня „демократичності” країни. За нею слід здійснювати аналіз: партійних систем; системи формування правлячих груп (самовисунення, партійне призначення, демократичні вибори); рівня реалізації прав і свобод громадян; характеру конституційного обмеження влади; вертикальної рухливості суспільства з ухилом до соціальної та економічної рівності; доступу до суспільних установ (вільний, обмежений); свободи преси (повна, неповна).

Висновки

В контексті досягнення політичної стабільності у суспільствах, що трансформуються, демократичні процедури забезпечують реалізацію важливих суспільних функцій. Серед них:

—         функція порядку, яка проявляється у визначеності, ефективності, постійності процедур;

—         функція легітимізації влади та суспільного порядку, оскільки правовий характер і походження правил забезпечується легітимністю процедур його прийняття;

—         прогнозування суспільно-політичних процесів, оскільки за умов сталості процедур норми та відносини між суб’єктами політики набувають передбачуваного характеру;

—         інтегративна функція полягає в консолідації різних верств населення шляхом впорядкування суспільних відносин та підтримання основних суспільних цінностей та норм, як регулятивних чинників функціонування суспільства;

—         функція суспільного консенсусу, формування згоди, інституціоналізованого узгодження інтересів та подолання конфліктів.

—         функція контролю за дотриманням норм та правил.

Суспільствам системної трансформації, що реалізовують політичний курс на демократію і прагнуть успішного завершення своїх реформ, не завжди вдається обійти серйозні потрясіння. Адже це є закономірністю переходу до демократії, кожна фаза має величезний дестабілізаційний потенціал. Стабільність — складне й багатовимірне явище. Як правило, вона є результатом взаємодії різних чинників і механізмів її збереження. Та водночас вона залишається в хиткому стані, проходячи в своєму розвитку крізь фази дестабілізації та рестабілізації різних корелятивних підсистем суспільства. Політична стабільність виражає такий стан політичної динаміки, за якого домінує тимчасова рівновага основних політичних сил, після чого можлива наступна дестабілізація. Власне, порушення балансу й може призвести до політичної кризи.

Сучасні демократичні транзити здебільшого постали в результаті внутрішньоелітної динаміки. Водночас не менш очевидним є те, що і демократія, і її інститути, і політичні процедури в перспективі потребують легітимізації і масової підтримки, для чого вже сьогодні потрібно поширювати і закріплювати у свідомості громадян демократичні цінності і масові політичні орієнтації. Вони, хоч і не прямо, але все ж таки впливають на хід демократичного транзиту, що особливо відчувається у процесі консолідації. 

Список використаної літератури

1. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
2. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
3. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
4. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
5. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
6. Кармазіна М., Шурбована О. „Інститут” та „інституція”: проблема розрізнення понять // Політичний менеджмент. — 2006. — № 4.- С.10- 19.
7. Крап А. Демократичні процедури та їх роль у формуванні стабільності транзитних суспільств // Науковий вісник Ужгородського Університету. — Серія : Політологія, Соціологія, Філософія. 2010. – Вип. 14.
8. Латигіна Н. Основні критерії, принципи та рівні здійснення демократії / Н. Латигіна // Політичний менеджмент. — 2009. — № 3. — С. 81-91
9. Пазенок В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність // Політика і час. — 2013.- № 2. — С. 6.
10. Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму // Право України. — 2011. — № 5. — С. 12-15.