Вступ

Тривалий внутрішній розвиток східно-слов’янських племен привів у ІХ ст. до утворення Київської Русі – однієї з найбільших держав середньовічної Європи. Історичним центром її було Середнє Подніпров’я, Київська земля. Молода держава висунула могутню армію, оснащену всіма видами тодішніх наступальних та захисних засобів. За родом та видами зброї давньоруське військо ділилося на важко озброєних вершників (оружник, браністарець), легкоозброєних вершників (лучник), важкоозброєних піхотинців (копійник), легкоозброєних піхотинців (стрілець, лучник).

У ранньому періоді існування Київської Русі бойові дії вела переважно піхота, але вже в Х-ХІ ст. у боротьбі з кочівниками на передній план виходить кіннота. Військовий одяг тих часів мав багато компонентів. Голову воїна прикривав шолом із захисною кольчужною сіткою – бармицею. Необхідним атрибутом обладунку воїна була кольчуга та пластична броня. Аби виготовити одну кольчугу, необхідно було скріпити між собою 25-26 тис. залізних кілець. Захисним знаряддям воїнів були щити. Ранні щити мали круглу форму, а з ХI ст. на зміну їм приходять мигдалевидні. Окрім цього вживалися щити трикутної та трапецевидної форм. Озброєння давньоруських воїнів складали мечі, ножі, шаблі, різноманітні бойові сокири, списи, рогатини, палиці, булави, кистені, лук зі стрілами, сулиці, самостріли. У похід княже військо – дружина – вирушало під стягами трикутної форми. Серед їх кольорів найпоширенішими були червоний, синій, білий, зелений. Вінчали стяги хрести, кулі, бунчуки з кінського волосся.

1. Склад та структура давньоруського війська

Про організацію та озброєність давньослов’янського війська III—IV ст. відомо небагато. Воно мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам, аварам. Водночас слов’янські воїни дивували світ своєю сміливістю, винахідливістю, самопожертвою, героїзмом, витривалістю. Значний вплив на слов’янське військо, на його майстерність мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об’єднав Київ і Новгород. Варяги складали незначну частину слов’янського війська і служили в ньому до половини XI ст. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та обладунок. Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До першої належали: панцир, кольчуга, шолом, щит — що служили для захисту тіла в бою. Зачіпна зброя це — спис, шаблю, сокира, лук зі стрілами.

Військова підготовка дітей починалася змалечку в сім’ї і зводилася до фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом (стріляти з лука, кидати камінь, долати перешкоди, веслувати).

Дiяльнiсть князя обiймала собою всі сфери тодiшньої полiтики й урядування. Kнязь мiг своєю владою розпочати вiйну, призначити поxiд, укласти мир. Його справою були органiзацiя оборони, утриманння дружини тощо.

Постiйне княже вiйсько – дружина – своєю появою дало початок формуванню руської держави. Дружина була ядром війська. Вояки земськi, якi до дружини не належали, називалися воями. У ширшому значеннi ця назва теж означала вiйсько. Дружина становила опору князя, тож дружинникiв ще iменували княжими мужами. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич «любя дружину й с ними думал о строе земелнем й о уставе земелнем». Старшi дружинники – бояри – виконували адмiнiстративнi функцiї, молодша дружина – дiтськi, отроки – були їxнiми помiчниками. В осiдку князя дружинникiв звичайно було небагато.

До центральної управи, крiм князя й боярської ради, належав також княжий двiр. На чолi його стояв двiрський, або дворецький. Вiн вiдiгравав першу ролю помiж дворянами, виступав на чолi княжого вiйська, був зверxником княжої дружини, заступником князя в судi та адміністрації [5, c. 51].

У складi князiвсько-дружинної системи адмiнiстрацiї був канцлер-печатник, iнколи були покладники-спальники. Kняже двiрське господарство доглядали ключники й тивуни – слуги суто приватного xарактеру. Tисяцький спочатку був вiйськовим начальником в окрузi. Вiйськовий xарактер влади тисяцького вiдображає iнший його титул – воєвода. A втiм це ширший титул, нiж тисяцький – не кожний воєвода був тисяцьким. Отже, як бачимо, функцiї урядникiв XI – XIII ст. мали вiйськово-адмiнiстративний xарактер.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою «множество варяг, й словен, й чудь, й кривичи, й мерю, й древляни, й радимичи, й поляни, й север, й вятичи, й хорвати, й дулебьі, й тиверци».

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

У часи Київської держави (10-13століття нашої ери) військо складалося з дружини князя та народного ополчення. Спочатку воїни не мали постійної військової організації, а збиралися лише для самооборони, коли нападав ворог. Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї батьківщини. До дружини входили місцеві люди з вищих верств суспільства. Члени дружини мали вірно служити князеві, бути готовими йти з ним на війну. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину завойованого майна, давали землі. Пізніше князі Олег (?—912) та Ігор (?—945) почали брати воїв у походи. При цьому до боротьби з ворогом залучали всіх, незважаючи на вік, озброєність, досвід: «Хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк у руки взяти». В разі крайньої небезпеки князі видавали ополченцям зброю зі своїх складів. Народне ополчення організовувалось і поділялось за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за місцем формування — володимирськими, київськими, чернігівськими і т.д. [10, c. 331-332]

Дружини князя складалися з полків (по 100-200 чоловік), їх називали за іменем князя і, рідше, — земель. Полк міг підрозділятися на менші частини. Пізніше князі Олег та Ігор почали брати воїв у походи. До них залучали міський люд, селян-хліборобів. Народне ополчення організовувалось і поділялося за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за назвами міст.

За княжої доби були два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були тільки озброєні луком із стрілами. До кінця 11 століття слов`янське військо було пішим. Кіннота, яку вперше використав Олег і Ігор в 10 столітті у походах на Візантію і греків, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці злуками). Списи були зброєю і піхоти і кінноти, мали різну назву (сулиця, рогатина), були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м). На кінці списа було залізне вістря у вигляді видовженого листка з отвором. Меч (скандинавського або східного походження) був двосічною (двогострою) зброєю, завдовжки до 1 м; носили його в піхві; він вважався знаком судової влади князя. Шаблю запозичено зі Сходу, від степових народів. Вона була значно легшою від меча, але довшою — до 1,2 м, гострою з одного боку і трохи викривленою.

Стрільці, або ж лучники, були озброєні тільки луками та стрілами. До кінця XI ст. українське військо було пішим. Головною ударною силою виступала важкоозброєна піхота (у панцирах, із щитами, списами). Кінноту вперше використали Олег та Ігор у X ст. у походах на Візантію, на греків. Кіннота підрозділялася на важку (воїни у панцирах, шоломах, зі списами і щитами) і легку (стрільці з луків).

Бій з ворогом починав князь, першим кидаючи спис. Коли списи ламалися, бій продовжували мечами. Лучники із-за мурів міста обстрілювали ворога. З часом піхота поступилася місцем кінноті. Після того як кіннота здобувала перемогу, піхота закінчувала битву: розбивала залишки ворога, захоплювала бранців у полон, забирала здобич, зброю.

У княжу добу починає розвиватися й слов`янський військовий флот. Воєнні човни називалися лодіями. Були річкові і морські лодії, вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїв. Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування, маневри у війську не проводилися. Дорослі вдосконалювали свою майстерність в бою. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи [15, c. 291-292].

Війну князі найчастіше, проголошували урочисто, офіційно, через послів, а іноді й несподівано нападали на ворога, щоб не дати йому можливості підготуватися до бою. В обороні військо було невеликим: від кількох сотень до кількох тисяч. У походи на Царгород, на Болгарію князі Олег і Святослав (?—972) брали по кілька десятків тисяч воїнів. Воїнів, які брали участь у боях, нагороджували відзнаками. Це були спеціальні шийні браслети — гривни, виготовлені з дорогоцінних металів та бронзи. Золотою шийною гривною, а також золотим ланцюгом нагороджували воєвод. Рядових дружинників відзначали гривною меншої вартості зі срібла або бронзи.

Збиралося військо за наказом князя, оскільки не було на той час постійним. Спеціальні військові тренування, маневри, навчання у війську не проводилися. Дорослі в бою вдосконалювали свою військову майстерність. Дітей же змалечку в сім’ї знайомили зі звичаями народу, виховували почуття вірності князю і громаді, поваги до полеглих у бою, привчали до коней. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні, битися рукопаш. «Борба», «дужання» були улюбленими заняттями хлопчиків. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи. Так, князь Данило Галицький (1202—1264) навчав свого сина Лева (7—1301) ще з дитячих років військової справи, а юнаком Лев зі списом у руках вийшов на бій з угорським воєводою. У таких же традиціях Лев виховував і свого сина Юрія (?—1308).

Наприкінці X ст. князь Володимир (?—1015) звелів створювати при монастирях школи для дітей феодальної знаті; в них здійснювалася загальноосвітня і військова підготовка. Військо підтримувало силу і могутність держави, обороняло її кордони[1, c. 50].

2. Українське військо в XI-XIV ст.

Українське військо в XI-XIV ст. складалося з двох головних формацій: із дружини, тяжко озброєного лицарства, та з воїнів, що були народним ополченням.

Княжа дружина була зорганізована на зразок варязьких дружин. хоча скандинавці втратили значення в Україні і мусили уступити з війська, але їх військову організацію, що визначалася дуже високими прикметами, князі зберегли та тільки її перетворили, відповідно до розвитку і потреб держави. Головна зміна була така, що на місце чужинців, які служили для своєї користі, до дружини увійшли місцеві люди, які розуміли потреби своєї Батьківщини і їй служили. Перетворення дружини складалося не відразу, а поступенево.

Дружина не мала характеру всенародного війська, вона була доступна тільки для вищої верстви громадянства, для бояр.

Бояри (первісно «боляри», від «болій», великий) або луччі люди, це був клас великих землевласників, що майном і значенням вибилися понад решту населення. З князями зв’язували їх господарські і суспільні інтереси, справа оборони від нападів кочовиків, поширення обробних просторів, розвиток торгівлі й ін. Коли вони йшли у воєнні походи, то були свідомі того, що боронять своє майно й свою землю. До війська належали не з примусу, а тому, що військова сила давала їм провід і значення. Вони підтримували династію, підпирали й боронили своїх князів, бо княжа влада була їх природнім союзником. Князь притягав бояр до участі в керуванні державою, давав їм місце у своїй раді, роздавав між ними уряди та наділяв маєтностями.

Приналежність до дружини була спадщинним правом бояр. Із літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні посади й були членами княжої дружини. Так, за Ярослава Мудрого воєводою в морському поході на Візантію був Вишата. Його син — Янь Вишатич і Путята, займали уряди воєвод за Ярославових синів. Син Яня теж належав до княжої дружини. Подібно в 1070 р. між боярами згадуються брати Туки і Чудин, пізніше стрічаємо їх синів Станіслава Туковича й Івана Чудиновича. Першість в дружині мали боярські діти, сини тих бояр, що служили князеві.

Князь міг прийняти до своєї дружини бояр і з інших сторін. Новий київський князь Ігор Ольгович 1146 р. покликав до себе бояр Уліба, Івана Войтишича й Лазаря Саковського і сказав їм: «Як були у брата мого, так само будете в мене» [7, c. 5-6].

Але людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був дуже тяжкий. Галицький літописець із великим обуренням зазначує, що до значення доходять люди з небоярського роду, такі, як Суддич — «попівський внук» або Лазар Домажирич і Івор Молибожич «із мужицького роду». Хіба що дуже великі заслуги й особиста підприємливість могли людину з низького роду винести в ряди дружини.

Чи з принятим до дружини боярином князь укладав яку формальну угоду, про це невідомо нічого певного. Так само неясно, чи був тут який посвячувальний церемоніал, як це бачимо на заході Європи (напр., лицар вкладав свої руки у руки князя). У деяких випадках бояри складали князеві присягу на вірність.

Але деколи бояри мали право і не послухатися свого князя, а то й залишити в нього службу й перейти до другого князя. Так, 1169 р. князь Володимир Мстиславович склав умову з половцями й потім повідомив про це бояр. Але бояри спротивилися йому: «Сам ти, княже, це задумав, — ми не підемо з тобою, ми того не знали». Коли 1146 р. князь Ізяслав перейшов до Новгорода, «дружина руська (київська), одні пішли з Ростиславом, а другі кому куди бажалося».

Однією з яскравих сторінок, що зберігає чимало корисних уроків щодо використання військово-інженерної справи для захисту своїх земель від ворогів, є Київська Русь. Всебічне вивчення й аналіз оборонного будівництва, що проводилося в той час, викликані сучасними потребами розвитку вітчизняної воєнно-історичної науки, необхідністю поглиблення знань про героїчне минуле нашої Батьківщини для удосконалення військово-патріотичного виховання.

Крім того, фортифікаційні споруди, які були важливою складовою давньоруської матеріальної культури, містять достовірну інформацію про рівень розвитку виробничих і соціальних відносин, характер та напрямки міжнародних і військових контактів Київської Русі. Вміле поєднання захисних можливостей укріплень і досягнень військової справи сприяло захисту кордонів і території Давньоруської держави, підвищувало її обороноздатність. Фортифікаційні споруди не залишились поза увагою дослідників, якими опублікована велика кількість наукових праць. Однак на цей час відсутнє узагальнююче наукове дослідження, в якому були б розкриті складові військово-інженерної справи, комплексно аналізувався процес становлення та розвитку в Давньоруській державі не тільки довгочасної, а й польової фортифікації, інженерних заходів у бойових діях військ та при їх пересуванні [8, c. 62-63].

Важливе місце в дослідженні військово-інженерної справи Київської Русі займають питання щодо використання культових споруд для оборони давньоруських міст. З поширенням християнства на Русі, крім церков, також монастирі стали осередками православ’я і водночас являли собою надійні укріплення. Монастирі, як і міста, були постійними об’єктами нападу, тому також огороджувалися й пристосовувалися до оборони.

Крім війська, зведенням укріплень, мостів, облогових пристроїв займалися ,,городники”, ,,мостники” і ,,порочні майстри”, що частково відповідали значенню сучасних військових інженерів. Серед будівельників оборонних споруд значне місце займали іноземні зодчі, переважно греки, що досягли значних успіхів у зведенні не тільки церковних храмів, а й укріплень.

Таким чином, довгочасна фортифікація в давньоруські часи була найважливішою складовою військово-інженерної справи. Саме її розвиток значною мірою сприяв захисту від вороже налаштованих сусідів, дозволив створити умови для закріплення централізованої влади, став важливим чинником військової могутності Київської Русі.

В умовах  бойових дій звичайно часу для посилення місцевості було недостатньо, тому для зведення оборонних споруд застосовувався підручний матеріал (дерево, земля й камені), а робочою силою були самі війська. Тому інженерні укріплення польової фортифікації були примітивними, внаслідок чого опірність їх була невеликою. Широке застосування польових укріплень обумовлювалося тим, що в Київській Русі головним родом військ була піхота. Розташовуючись у безпосередній близькості один від одного та знаходячись в такому положенні певний час, ворогуючі війська намагались захистити себе від випадкового нападу, а тому табори військ огороджували ровом із земляним насипом. Залежно від умов і місцезнаходження польові  стани давньоруського війська могли укріплюватися по-різному. Щодо їх конструкції можна лише здогадуватись, використовуючи описи літописів, інформацію з візантійських джерел та археологічних розкопок. Оскільки основними ворогами русів були в різні часи мадяри, печеніги та половці, то є всі підстави для розгляду впливу цих народів на військову справу слов’ян, а саме на спосіб захисту возовим укріпленням руських у часи Київської Русі.

Основними способами пересування в Київській Русі були: водою (на човнах, плотах), сушею або замерзлими річками та озерами (пішки, на конях верхи, возами, санями, волокушами, на лижах). Крім того, застосовувався і комбінований спосіб – рух сушею й водою. Дані способи використовувалися і військом для здійснення маршів. Через те, що на Русі дороги були в поганому стані, для здійснення походів вибирали часто зимовий час [11, c. 22].

Труднощі переправ робили річку природним захисним бар’єром проти нападу ворогів. Тому броди через річки, що перетинали дорогу, посилено охоронялися. На таких місцях виникали міста та фортеці (Переяслав-Південний, Вітичев та ін.). Проаналізовано чинники та природні умови Давньоруської держави, які заважали просуванню війська. Визначено способи долання водних перешкод: убрід, уплав, по мостах, за допомогою плавзасобів (човнів, плотів, перевозів). Наводяться дані стосовно можливостей здійснення переправ уплав. Під особливим наглядом, на думку автора, були мости і броди, де постійно була сторожа. Саме в цих місцях іноді доходило до боїв, бо тут ставало військо і не допускало ворога.

Щоб ускладнити противнику переправу через річки, у тих місцях, де знаходилися броди (,,перелази”), влаштовувалися перешкоди. Мости для військ, скоріш за все, будували лише через мілкі річки та й то тільки тоді, коли неможливо було їх форсувати через круті береги, грузьке дно, швидку течію. Дані про будівництво мостів через річки існують, хоча їх і небагато. Руху війська, крім річок та озер, заважали й болота, які займали значну територію Київської Русі, часто ставали на заваді просуванню військ, бо утворювали значні перешкоди, часом нездоланні. Болотяну місцевість доводилося долати за допомогою колодних настилів ,,гатей”, що складалися з накатаних на лаги колод, скріплених боковими повздовжніми лежнями, для більшої міцності закріплених колами та ликом. Іноді під настил підсипали сухий ґрунт.

Взимку переправлялися по льоду. Не раз військо чекало, поки річки замерзнуть (,,установляться”). Коли ж річка розмерзалася (,,розполонилася”), слід було спинити похід. Автор бере до уваги висновки Г. І. Соколова стосовно того, що спішені воїни могли переправлятися по льоду товщиною від 4 до 10 см; спішені воїни,  коні та окремі  вози – 10–15 см; вози з вантажем – 15–20 см. Якщо ж лід був слабким, то його могли підсилювати укладанням настилу із дерева та підливанням води, яка замерзала й робила лід міцнішим.

Перед подоланням водних перешкод завжди проводилася розвідка місць форсування. Найбільш вигідними ділянками для форсування водних перешкод були ті, що мали броди, острови, зручні підходи для переправи вплав тощо. Саме тому була необхідна розвідка можливих пунктів переправ, мостів, характеру місцевості, швидкості течії, глибини річки, замулення дна. Розвідка переправ здійснювалася з метою своєчасного встановлення їх придатності для руху не тільки пішого, але й кінного війська, обозів. Тільки після розвідки можливо було встановити місце форсування водної перешкоди і спосіб переправи (вбрід, вплав: за допомогою плавучих засобів чи без них, а взимку по льоду) [17, c. 99-101].

3. Переваги та недоліки Давньоруського війська

За часів Київської держави значного рівня розвитку набуло руське військове мистецтво. Завдяки цьому русичі давали гідну відсіч ворогам та залишали про себе пам’ять у середньовічній історії як хоробрі й мужні воїни.

У V—VIII ст. військова організація слов’ян спиралася на роди й племена. У разі війни слов’янське військо складалося із загонів, сформованих окремими родами. Очолював його племінний князь, а старшини родів творили при ньому військову раду. Озброєнням слов’янських воїнів були 2—3 короткі списи, сокири, луки, пращі та ножі. Звичай користуватися у бою мечами слов’яни, як вважають, запозичили від готів.

Для захисту тіла в бою вживали щит —- давню зброю індоєвропейських народів.

У IX ст. після появи на Руських землях варягів традиції словянського бойового мистецтва поєдналися із військовими звичаями скандинавських пришельців.

Збройні сили Київської Русі поділялися на важкоозброєну дружину та легкоозброєне ополчення. У IX — XI ст. основу князівського війська складала наймана професійна варязька дружина, чисельність якої у різні часи сягала 400 — 6000 воїнів. Поступово значення варязьких дружин на Русі зменшилося, їх місце зайняли русичі. Однак важкоозброєна дружина із професійних воїнів залишалась ядром князівського війська.

Дружина була невіддільною від князя, який її озброював та годував. Прибутки дружини складалися з данини, яку князь збирав на підвладних землях (полюддя) та військової здобичі. Дружина поділялася на старшу і молодшу. Старшу дружину складали «кращі мужі» або бояри — представники найзаможніших родів руської знаті. У мирні часи вони складали прибічну раду князя й таким чином приймали участь у правлінні державою, а під час війни займали керівні посади у війську. На заклик князя члени старшої дружини повинні були з’являтись разом із власними дружинами. Молоду дружину складали «отроки» або «боярські діти». Це була молодь із боярських родів, яка служила при князівському дворі й готувалася до військової служби. З молодшої дружини складалася особиста охорона князя. У князівському війську з дружини формували загони важкоозброєної кінноти.

У разі необхідності збиралися «вої» — міське й сільське ополчення; На відміну від дружини, воно не було постійним військом й скликалося князем у кількості, яку він вважав необхідною. Князь був зобов’язаний видати ополченню зброю й коней. Однак переважну більшість «воїв» складала легкоозброєна піхота, це було явним недоліком у структурі [6, c. 6].

За своєю структурою князівське військо поділялося за десятковою системою. Кожне місто виставляло «тисячу», яка складалася із «сотень» та «десятків». Для керівництва останніми обирали соцьких й десятників. Тисяцькі призначалися князем зі складу старшої дружини. Під час походів ополченці інколи діставали плату, але найпривабливішим для них було право на частку військової здобичі. До участі у великих походах залучали також союзників та найманців, зокрема загони печенігів, торків, берендеїв та половців. Озброєні русичі були списами, легкими та важкими дворучними мечами, сокирами, ножами й луками. Захисний обладунок складали: зроблена з дрібних залізних колець броня, яку з часом назвали кольчугою, гостроверхий шолом із кольчужною сіткою, яка захищала обличчя й плечі воїна, та дерев’яний щит. Зброя й військовий обладунок зберігалися на князівських складах й видавалися перед походом, а після нього знову відбиралися.

Складна соціально-політична ситуація постійно підносила значення військово-фізичної підготовки у племенах східних слов’ян, а також стимулювала її вдосконалення. Для захисту своїх життєвих інтересів праукраїнці змушені були вдосконалювати або запозичувати зброю, способи ведення бою та разом з тим підвищувати рівень військово-фізичної підготовки воїнів, способи військової організації загалом. У цей час, коли із давніх чоловічих військових союзів поступово формуються професійні військові дружини, важливе значення для військово-фізичної підготовки воїнів починають відігравати місця збору озброєних дружин — городища, як своєрідні військові «бази» раннього Середньовіччя. Саме там, на нашу думку, відбувалася цілеспрямована військово-фізична підготовка воїнів східних слов’ян. Як і прадавні табори військових чоловічих союзів, ці городища будували на віддалі від основного поселення племені і вони виконували оборонну функцію. У цих городищах знаходилися тільки залоги воїнів-дружинників. Очевидно, там відбувався і військовий вишкіл молоді та обряди посвячення у воїни — ініціації, які проходили за давніми традиціями східнослов’янських племен. Перебуваючи у суворих умовах пограниччя, відірвані від сім’ї та родини, зазнаючи частих військових сутичок, навчаючись військового ремесла і полюючи, ведучи «вовчий» спосіб життя, гартувалися справжні досвідчені воїни.

Східні слов’яни були відомі як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, вдовольнятися мінімумом їжі. Залишилось чимало згадок, що характеризують військові традиції та військово-фізична підготовка наших предків. Зокрема, Маврикій зазначав, що слов’яни «селяться у лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів, …воювати зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поросли густим лісом, у тісминах, на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовими атаками й хитрощами, і вдень, і вночі винаходячи багато різноманітних способів. Досвідчені вони також у переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залишаються вдома, захоплені зненацька раптовим нападом, кидаються у вир. При цьому вони тримають у роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні, дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити впродовж багатьох годин, так що абсолютно не можна здогадатися про їх присутність». За свідченням Маврикія, в бій слов’яни вступають із криком, що було, без сумніву, різновидом із арсеналу психічної атаки. Не викликає сумнівів і те, що таке вміння досягалося тільки завдяки попередній військово-фізичній підготовці [13, c. 16-17].

Дійсною перевагою війська були укріплення Київської Русі, що відзначалися неприступністю. Ворожим військам доволі рідко щастило захопити те чи інше місто. Підтвердженням цього є те, що в Київській Русі до татарської навали відомо лише дев’ять випадків успішної облоги міст; про безуспішну облогу відомо 42 випадки.

Найнебезпечнішим для дерев’яних фортець був вогонь. Підпалювання робили під час штурму за допомогою ,,примету” (сухого дерева та в’язанок хмизу), який водночас захищав тих, хто наступав, від ураження при підході до стін. Для захисту від підпалювання дерев’яні стіни обмазували глиною та обкладали знизу дерном. Ділянки стін, що загорялися, вдавалося гасити. Для цього існували спеціальні водосховища у вигляді облогових ставків. Пристрої, що дозволяли під їх захистом впритул підійти до фортечної стіни, склали окрему групу облогової техніки (засобів прикриття атакуючих). Існували й інші групи спеціальних пристосувань – засоби руйнування стін, штурму, допоміжні засоби та шанцевий інструмент.

Незважаючи на міцність і надійність самих оборонних споруд, обложені ще задовго до Київської Русі цілком засвоїли один з основних принципів сучасної фортифікації, який проголошує, що будь-яка штучна перешкода є особливо дійовою в тому разі, якщо підтримується стрільбою, яка є основою оборони кожного укріплення. Стрільба була у першу чергу спрямована на те, щоб не допустити противника до фортечних стін, змусити його триматися від них на значній відстані, тому облогові роботи проводилися під прикриттям  лучників.

До протиоблогових засобів належать: виливання на голови обложників із металевих чанів, підвішених на довгих реях (жердинах), ланцюгах, розтопленої смоли, окропу; скидання з міських стін протиштурмових колод і каміння; здійснення вилазок з метою зняття облоги тощо.

Пануючим видом бою в ІХ–ХІІІ ст. був польовий бій. За приблизними підрахунками, з усіх відзначених письмовими джерелами боїв і битв домонгольської Русі (період 1060 – 1237 рр.) лише п’ята частина воєнних заходів була пов’язана з облогою укріплених населених пунктів. Часто доля міста вирішувалась у відкритій сутичці поблизу його стін (Луцьк у 1149 р.; Київ у 1151, 1163 рр.; Чернігів у 1152 р. і т. ін.). Лише через свою слабкість один з противників ,,залишався“ в місті й був приречений на пасивну оборону. Автор наводить підтвердження того, що давньоруські воїни у польовому бою огороджували себе укріпленнями.

Інженерні розвідувальні заходи проводилися з метою здобуття інформації про розміщення укріплених пунктів протилежної сторони, їх міць, здатність до оборони, можливі шляхи для пересування війська, перешкоди за маршрутом руху, а також про розміщення мостів, бродів, наявність джерел водопостачання. Для збирання всієї цієї інформації використовувалися мандрівники, купці, місіонери, місцеві жителі.

Узагальнено дані стосовно можливостей забезпечення війська водою. Оскільки оборона  й облога міст і фортець мали переважно пасивний характер, то обложники розраховували найчастіше на зморення блокованого укріплення (відрізали від зв’язку із зовнішнім світом, прагнули відняти воду). Для запобігання цьому обложенці будували колодязі, набирали воду в діжки, споруджували ями (цистерни) для збирання дощової чи талої води. Інколи на території укріплень знаходилися водойми й джерела. Саме для забезпечення гарнізону водою зводили фортеці у низинній місцевості.

Постійні спільні походи руських князів, а пізніше часті міжусобні війни сприяли виробленню загальних прийомів облоги й оборони укріплених пунктів, а значить і єдиних заходів інженерного забезпечення бойових дій.

Таким чином, для облоги й оборони міст, облаштування укріплених таборів застосовувалися ті прийоми і пристрої, які були доступні князям, дружині та відповідали досягнутому на той час рівню розвитку давньоруського суспільства.  Збирання інформації про укріплення, можливі шляхи пересування, місця долання водних перешкод та здатність забезпечити військо водою було розвинене у Київській Русі, хоча окремої назви (інженерної розвідки) й не отримало. Забезпечення водою вирішувалося в наступі (поході) та при  захисті укріплених пунктів різними способами, але мало на меті підтримання нормальної життєдіяльності військ. Пересування війська на значні відстані і долання водних перешкод  у давньоруський період були досить складними та вимагали значних зусиль і часу. Тільки розвиток інженерного забезпечення  військ міг позитивно вплинути на цей процес [2, c. 140-142].

Висновки

З давніх часів відомо, що руські «тисячі» йшли до бою під власний стягами — трикутними хорогвами з гілкою із кінського волосся на кінці держака. Існувала також військова музика — сурми та бубки. Знак; бою руському війську давали їх звуки та піднесені вгору стяги.

У переможних походах князів Київської Русі було сформовано засоби ведення війни, закладено підвалини руської військової тактики й стратегії.

Озброєння слов`янського війська була різноманітна, але не дуже розвинута. Деяка зброя була запозичена у других народів.

Склад князiвсько-дружинної системи був стійким у Київській Русі. У князя багато довірених посад на які він назначав дуже відповідальних людей, які були з вищих верств суспільства, такі як: дружина – це було ядро війська, вони були також радниками князів; старші дружинники – бояри – виконували адміністративні функції; молодша дружина – дiтськi, отроки – були їхніми помічниками.

Військово-фізична підготовка була основою могутності наших далеких предків. І цей значний фактор відіграв важливу роль не тільки для праукраїнців.

Бойова культура праукрїнців, зокрема і військово-фізична підготовка, ґрунтуючись на предковічних традиціях власного народу й збагачена досвідом попередніх епох, із плином часу вдосконалювалася під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Результатом цього процесу було Військово-фізична підготовка була основою могутності наших далеких предків.

Отже, зробивши спробу огляду військово-фізичної підготовки із найдавніших часів до IX століття, можемо дійти висновку, що фізична культура праукраїнців на її ранніх етапах, внаслідок геополітичного розташування України, формувалася під значним впливом військового фактору і мала виразну військово-прикладну властивість.

Список використаної літератури

1. Бережинський В.Г. Класифікація озброєння Київської Русі. — К., 1998. — С.50.
2. Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі // Археологія. — 1998. — № 2. — С. 138-147
3. Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі та його бойове застосування: Дис… канд. іст. наук. — К., 2000. — Ч.2.
4. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
5. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
6. Головко О. З історії міжкнязівської війни 1015-1019 рр. на Русі [Текст] // Історія України. — 2001. — № 7. — С. 6-7
7. Котляр М. Бойові та похідні порядки Галицького і Волинського війська в XII-XIII ст. // Київська старовина. — 2004. — № 4. —  С. 3-15
8. Культові споруди в системі оборони Київської Русі // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. – 2003. – № 2. – С. 61–67.
9. Лапин Н.А. Военное и военно-морское искусство Киевской Руси ІХ — ХІІ веков. -М., 1950.
10. Можливі шляхи пересування давньоруського війська // Збірник наукових праць НДІ українознавства. – К.: Фоліант, 2005. – Т. VІ. – С. 331–339.
11. Особливості облаштування давньоруського військового табору // Бористен. – 2003. – № 10. – С. 22–23.
12. Сорокин П.Е. О некоторых тактических приемах борьбы на воде в Древней Руси // Раннесредневековые древности Северной Руси и ее соседей. — СПб., 1899. — С.211-215.
13. Тимчак Я. Традиції військово-фізичної підготовки у Київській Русі // Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 5. — С. 63-71
14. Удосконалення способів форсування водних перешкод давньоруським військом // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. – 2003. – № 6. – С. 97–102.
15. Фортифікація Київської Русі // Нариси з воєнної історії Давньої України. – К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2005. – С. 291–301.