Данило Галицький (1201 — 1264) — князь, володар Галицько- Волинської держави, король Русі-України. Син князя Романа Мстиславовича. 1205 р., під час боярських заворушень жив при дворі угорського короля. Потім княжив у дрібних удільних князівствах Волині (разом з братом Васильком). Брав участь у битві русичів з монголами на

р.  Калці 1223 р. Неодноразово виступав проти польських та угорських завойовників, зосередив під своєю владою кілька удільних князівств, створив регулярне військо, оволодів Волинню (1229), Галицьким князівством (1238). Наступного року приєднав до своєї держави Київську землю. 1238 р. розгромив рицарів-хрестоносців під Дорогичином (нині місто Польщі). 1245 р. переміг об’єднане боярсько- угорське військо під Ярославом (нині місто Польщі). Того ж року визнав зверхність Золотої Орди, але подовжував вести незалежну політику. Папа Римський надіслав йому королівську корону, яку князь Данило прийняв і був коронований нею у Дорогочині 1253 р.. Останні роки життя провів у боротьбі за цілісність своєї держави. Заснував кілька міст, зокрема Львів та Холм (нині м. Хельм у Польщі). Помер у Холмі. Після його смерті Галицько-Волинська держава — одна з наймогутніших держав тогочасної Європи — занепала.

1. Умови формування особистості:

а) вплив сімейного виховання. У розквіті сил і слави загинув батько, Роман Мстиславович, безстрашний переможець половців та “иных народов”, як звали його літописці. Удова, княгиня Анна, залишилась з двома синами, молодшому з яких Василькові ледве виповнилось два роки. Одразу ж по досягненні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене великим князем.

Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за народженням була чужою у Галичині, де прожила з чоловіком трохи більше п’яти років, ні в що не втручаючись, поглиблена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сюзерена

б) найближче оточення. Анні з синами довелося залишити Галицько- Волинське князівство й просити притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її чоловіка зв’язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком подалась до Кракова, а Данила з кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди, де він на кілька років став другом свого ровесника Бели, сина короля Андрія. [18, с.208]..

Галицький літописець, немов у середньовічному лицарському романі, розповідає про цей відчайдушно-сміливий крок матері Данила і Василька: “Назавтра княгиня довідалась про це (про вимогу видати Ігоревичам її дітей), і порадившись із Мирославом-дядьком, уночі втекла до Ляхів (У Польщу). Дядько посадив Данила в сідло перед собою і виїхав із міста. А Василька винесли годувальниця і піп Юрій, вийшовши через пролом у стіні…” [19; с.128].

в) історичний час в якому формувалась особистість діяча. Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові — два роки [32, с.88].

Після смерті Романа його малолітні сини — Данило і Василько — разом з їхньою енергійною матір’ю опинились у вигнанні. У справи Галицько- Волинського князівства почали втручатись Угорщина й Польща, що призвело до десятиліть міжусобної боротьби [4, с.54].

В 18 років юнака сприймали в суспільстві як дорослого та досвідченого чоловіка. Всі пригадували ратні подвиги Романа, і Данилові хотілось у всьому бути схожим на батька, який був для нього уособленням мужності та патріотизму [22, с.29].

2. Шлях формування особистості історичного діяча:

а) його реакція на навколишню дійсність. Географічна віддаленість від орди створила сприятливі умови посилення концентрації уваги Данили Галицького на збільшенні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівств. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари) [4, с.93].

б) перші життєві кроки. У перебігу понад тридцятилітньої боротьби за Галич і його землю між іноземними феодалами, прийшлими здалеку руськими князями та місцевими боярами Данило кілька разів сідав на хиткий галицький престол, і кожного разу його скидали бояри. Але князь не втрачав оптимізму. Перебуваючи у волинській глуші, в маленьких містах Тихомлі й Перемилі, Романовичі, за словами галицького літописця, “стали княжити там із своєю матір’ю, на місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони:” Як там не крути, а Володимир буде наш!”[18; с.208].

Вступивши у боротьбу за великокнязівський престол Галицько- Волинської Русі 10-річним хлопчиком, пройшовши через муки й випробування. Данило урочисто в’їхав до стольного града землі зрілим 37- річним мужем. Прихильний до нього галицький літописець відгукнувся на знаменну подію славами: ’’Данило же увійшов до града свого, і прийняв стіл батька свого, й на знак перемоги поставив на Німецьких воротах свого прапора’ [18; с.173].

3. Риси особистості, які проявились в його діяльності:

а) погляди (світогляд). Чи то хитрий маневр Інокентія IV зробив своє, чи то Данило, втративши союзника зневірився у можливості збирати загально руську коаліцію проти Орди, важко сказати. Але після роздумів він зважився прийняти корону з рук папського легата Пізо. Коронація пройшла буденно у прикордонному з Польщею волинському місті Дорогичині у другій половині 1254 р., під походу галицько-волинських ратей на ятвягів [18; с.212].

б) моральні принципи. Раніше за інші частини Південно-Західної Русі оправилось від “Батиєвого погрому” Галицько-Волинське князівство. Як оптимістично відзначив галицький літописець, невдовзі після ворожої навали Данило Романович “почав закликати… іноземців та руських, іноязичних і ляхів. День у день приходили підмайстри і майстри різні: втікали від татар сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді й срібла: все ожило, і наповнилося дворами і селами поле навколо міста” [19; с.138].

Батий завізвав його до себе і на втіху Данила не заставляв його нічого такого робити, щоби виходило на службу болванам.

“Данил, — сказав Батий — чому ти так довго не приходив до мене? Тепер ти прийшов і гарно зробив. Чи п’єш наше молоко, кобилячий кумис?”

“Доси не пив, та як кажеш — то питиму.”

Батий сказав йому: “Ти вже наш Татарин, пий наш напилок.”

Данило випив і сказав, що піде поклонитися ханисі. Батий відповів: “Іди”.

Данило поклонився ханисі, а Батий послав йому вина зі словами: “Не привикли ви пити кумис, пий вино”…

Разом із своїм князем уся руська земля чула се пониженє і воно пробило ся у виклику літописця: “О гірш лиха татарська! Данило Романович, князь великий, що володів руською землею, Києвом, Волинню, Галичем і іншими краями, нині стоїть на колінах, звеся холопом обложений даниною, за житє тремтить та грізьби страхає ся!” [20, с.148].

в) риси характеру. Данило Романович організував дуже сильне військо… У 1237 — 1238рр. Данило закріпився в Галичині. У 1238 р. князь розгромив німецьких рицарів — хрестоносців, завоював їх місто Дорогочин над Бугом… Після перемоги при Дорогочині Данило пішов на Київ та закріпився там [18, с.131].

Літописна оповідь про похід на Белз і Червенські гради, молодих княжичів: “А на ніч у суботу Данилом і Васильком пограбовано було довкола Белза і довкола Червеня і вся земля розорена була: боярин боярина грабував, смерд смерда, город город, так що не лишилось ні одного села не спустошеного…” [34; с.72].

Це був князь розумний, енергійний, лицарської вдачі, культурний і гуманний. Серед неймовірно тяжких обставин він ніколи не занепадав духом і невтомно прямував до об’єднання українських земель, старався їх захистити від багатьох ворогів, розбудував господарське та культурне життя [10, с.63].

Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на галицьке боярство [18, с.208].

“І саме там, у Холмі…, на Горі Даниловій, року 1264, спочив він, струджений надмірно творчим і надмірно трудним життям, гнутий і ламаний іспитами долі, але ніколи не зламаний нею. А доля тієї доби ламала залізо і камінь — не що крихке тіло людини чи, крихкі ший, людський дух” [22; с.31].

4. Оцінка діяльності:

а) роль та місце особистості в історичних подіях Князь був мудрим та вмілим правителем, побудував багато міст та фортець, серед яких Львів і Холм; успішно воював з польськими, литовськими і іншими князями, захищаючи західні кордони своєї країни [22; с.31].

Галицький літописець залишив нам дещо ідеалізований портрет Данила Романовича. Він захоплюється його воєнними поглядами, високо оцінює державні й дипломатичні здібності, діяльність князя по “влаштуванню землі”: спорудженню міст і фортець, заохоченню ремесел, промислів, торгівлі, сприянню землеробству. Але в цьому образі багато й життєвої правди [19; с.140].

б) чиї інтереси захищав. Данилу Галицькому не вдалося визволити рідну землю від ординського ярма. Але й татари не виявилися неспроможними зруйнувати зміцнілу за його правління державу… Історики високо оцінюють державну діяльність Данила Галицького. Він був людиною непересічних політичних і військових здібностей. Не вина Данила, що йому не вдалося вирішити головне завдання життя — звільнити свою землю від монголо — татарського ярма. Занадто сильними були вороги, занадто слабкою Русь, бо була роз’єднаною [12, с.118].

в) результати та значення його діяльності для суспільств: В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому доводилося діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька Данило Галицький спрямував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте не всі його плани вінчались успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму.

О.  Субтельний про останніх галицько-волинських князів висловився таким чином: “Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбувалося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом і Васильком стереотип правління — з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивним на Волині — наслідувався їхніми синами.”[32, с.91].

Данило Романович зумів у часи найсприятливіших внутрішньо- і зовнішньополітичних умов возз’єднати Галицьку і Волинські землі в могутньому князівстві, успішно протистояти ординським поневолювачам. Хай йому не довелося скинути ярмо монгольських ханів: ще не дозріли політичні умови. Але це аж ніяк не може применшити життєвого подвигу князя Данила — людини, що все своє життя присвятила справі об’єднання Русі проти загарбників [19; с.128].

Ореол довкола постаті Данила вмотивований: йому вдалося здійснити два головні завдання правителя — становити внутрішній мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. На довгі часи зійшли у тінь свавільні галицькі бояри, перетворені на слухняних васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці [34; с.73]