Вступ

В науці і філософії з часом формувалася думка, що властивості цілого не можуть бути зведені до властивостей частин, його складових. Але залишалося незрозумілим, в чому полягає основа цілісності. Відповісти на це запитання на основі метафізичного мислення не вдавалося. Ключ до вирішення цього питання дає діалектика: таємниця цілісності, її незводимість до простої суми частин, полягає у зв’язку, що поєднує предмети у складні комплекси, у взаємовпливі частин. Таким чином, було відкрито, сформульовано принцип цілісності, який відіграє важливу роль у розвитку знань і практики.

З часом вдалося зрозуміти й те, що різним типам зв’язків частин відповідають різні типи цілісності. Так, зв’язкам побудови (кристал, архітектурна споруда), функціонування (дії машини, життя організму), розвитку (рослини, ембріону) відповідають структурний, функціональний та генетичний типи цілісності, які тісно пов’язані між собою. Іншими словами, цілісність виступає як узагальнена характеристика об’єктів, яким властива складна внутрішня побудова (особистість, суспільство тощо), як єдність частин у багатоманітності її взаємозв’язків. Роль принципу цілісності у сучасному науковому і філософському аналізі, а також у інших формах осмислення дійсності є вкрай важливою. Орієнтація на даний принцип дозволяє подолати обмежені способи уяснення, які переважали на попередніх стадіях пізнання: елементаризм (поділення складного на прості складові), механіцизм (розуміння цілого лише як суми частин), редукціонізм (зведення складного, більш високого за рівнем розвитку, до простого).

У певних межах спосіб уяснення складних об’єктів у поняттях |частина – ціле| і сьогодні, в принципі, не втратив свого значення, але був значно доповнений і поглиблений, збагачений і зайняв важливе місце у сучасному системному підході до різноманітних об’єктів.

Збагачення категорії  «частина – ціле»  поняттям зв’язку відкрило шлях до поступового формування нових категорій: елемент, структура, система. Поняття зв’язку насамперед дало імпульс до уточнення і розвитку уявлень про способи упорядкованості різних об’єктів.

1. Ідея системності в філософії

В суспільстві ідея системності формувалася поступово. Філософське її осмислення передувало спеціально-науковим дослідженням. Вагомий вклад у її розвиток внесла німецька ідеалістична філософія. Поняття системи застосовувалося в ній головним чином до пізнання. Кант роз’ясняв, що наука – не агрегат, а система, у якій ціле – чіткий взаємозв’язок відповідних знань – є важливішим за частини. Завдання всеосяжної систематизації людських знань покладалися на філософську думку.

Вже біля витоків античної філософії виникає зв’язка категорій «частина-ціле», відображаючи становлення аналітичної думки, яка усвідомила структурну організованість буття: розчленованість матеріального предмета — зоряного неба, людського тіла, архітектурної споруди — і зв’язок його складових частин. Початкові структурні подання були пов’язані з формуванням математичної мислення, для якого «ціле» є сума складових його «частин».

У подальшому розвитку філософського і наукового мислення відношення «ціле-частина» зберігало своє пізнавальне значення в тій мірі, в якій воно служило вивчення природи, в якої всі матеріальні об’єкти — від атомів до планет — виявлялися частинами більш-менш складних цілісних утворень — від молекул та клітин до сонячної системи і сузір’їв, і самі були не «атомарного-монаднимі», але складно-складовими. Погляд на ціле як суму його частин поширювався і на біологічні об’єкти — на рослина, тварина, людини в її тілесному бутті, а анатомічні розрізи підтверджували, що така організація не тільки зовнішнього вигляду людського тіла, але і його внутрішнього пристрою. Значення математики як mathesis universalis в пізнанні природи зміцнювало сумативний підхід до аналізу матеріальної предметності буття як що складається з частин цілого[1].

Поглибленню цього погляду людство зобов’язане становленню свого естетичного свідомості: вже греки інтуїтивно відчули понадсуммативний характер відносини «ціле-частини», що породжує красу — властивість форми цілого; властивість це було витлумачено як «єдність в різноманітті» або «гармонія», і конкретизовано у вченні про пропорційність тіла людини і тварини, будівлі і судини, музичної мелодії і орнаментального візерунка. Таке розуміння краси зберігалося протягом багатьох століть, роблячи майже синонімічні поняття «краса» і «гармонія», систематично народжуючи і спроби математично обчислити красу — «алгеброю повірити гармонію» — і свідомість безуспішності таких устремлінь, бо є в красі щось ірраціональне — французи називали це в XVIII ст. je sais quoi, а ми сьогодні можемо сказати: понадсуммативний характер зв’язку компонентів цілого, який і робить його нероз’єднаним цілим, а не механічною сукупністю елементів. Все ж таки — така діалектика ситуації — і музичне, і архітектурне, і орнаментальне, і мальовниче, і поетичне формоутворення аж до модерністської «революції в мистецтві» (Г. Зедльмайр) спиралося на більш-менш суворо що проводяться принципи математичного та геометричного розчленування форми.

Але у вивченні природи і суспільства до середини XIX ст. переважали ідеї механіцизму та елементаризму. Процес пізнання цілого мислився як просте сумування знань по частинам. Природним і єдино можливим напрямком дослідження вважався рух від частин до цілого. Це стосувалося природознавства, насамперед, до його базового розділу – класичної механіки, але поширювалося і на пізнання суспільства. Питання про можливість іншого спрямування думки просто не виникав.

Поява в категоріальному апараті філософії поняття «система» у співвідношенні з «елементами» поставило їх у зв’язок з близькою за змістом категоріальної парою «ціле-частина». Відмінність нової пари понять, що дозволило їй зберегтися і навіть зміцнити в наш час свої позиції, полягає в тому, що «система» підкреслює організований характер якогось безлічі (так і визначав її основоположник концепції «системного підходу» Л. фон Берталанфі, і це її розуміння залишалося інваріантні у всіх пропонувалися з тих пір варіанти визначення системи), тоді як в понятті «ціле» міститься лише вказівка на зв’язок складових його компонентів; саме тому системний підхід виявився найтіснішим чином пов’язаним зі структурним аналізом — аж до їх нерідко ототожнення, і з цієї ж причини з системної мислення виросла синергетика як вчення про процеси самоорганізації складних систем, тоді як холізм у філософії, взявши за основу ідею цілісності буття, не вийшов за рамки її аморфного розуміння і тому серйозного вкладу в розвиток онтології, епістемології і методології пізнання внести не зміг. Разом з тим, теорія систем не відкинула уявлення про цілісність, але включила його у свою онтологічну концепцію як позначення найважливішого властивості систем, які, при найвищих рівнях складності і жорсткої структурної розчленованості, зберігають таку чіпку зв’язок своїх підсистем та елементів всередині останніх, яка сильніше, ніж їхні зв’язки з зовнішнім середовищем, що й забезпечує системі можливість самозбереження, самовдосконалення, саморозвитку при незмінній якісної визначеності. Так системна «ідеологія» увібрала в себе уявлення про відносини «ціле-частини», зробивши одним з найважливіших своїх методологічних принципів правило: «йти в процесі пізнання системи не від частин до цілого, а від цілого до частин «[2].

2. Характеристика цілісності системи

Довгий час філософи та вчені дотримувалися думки, що при аналізі будь-якого предмета можна виділити його найпростіші складові: цеглинки світотворення, неподільні далі елементи почуттєвого досвіду, логічні |атоми|. Із затвердженням навиків діалектичного мислення все в більшій мірі усвідомлювалося, що поняття «просте» і «складне» є відносними, що недоцільно говорити про деякі абсолютно прості елементи. Зараз в науці під елементами розуміють будь-які об’єкти, які пов’язані з іншими об’єктами у складний комплекс. Іншими словами, поняття «елемент» береться як відносне. В залежності від способу розгляду в одному і тому ж складному предметі можуть виділятися у якості його елементів цілком різні одиниці. Складовими живого організму можуть виступати органи, тканини, клітини або елементарні функції, функціональні системи тощо.

Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв’язку елементів того чи іншого складного цілого.

Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єкту, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв’язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об’єктах.

Об’єкт є системою, якщо його можна розбити на взаємопов’язані і взаємодіючі частини чи елементи. Ці частини, як правило, мають власну структуру, а тому можуть бути представлені як підсистеми вихідної, більшої системи. Виділені таким чином підсистеми в свою чергу можуть бути розбиті на взаємопов’язані підсистеми другого і наступних рівнів. На певному етапі їх поділу можуть бути виділені елементи, подальший поділ яких означатиме вихід за рамки дослідження даної системи[3].

В світі не може бути тіл без структури, без здатності до внутрішніх змін. Кожен матеріальний об’єкт має невичерпну кількість внутрішніх і зовнішніх зв’язків, здатність до переходу з одного стану до іншого. Завдяки багатоманітності структурних рівнів матерії кожна матеріальна система є поліструктурною. Наприклад, у суспільстві є економічна структура, політична структура, соціальна структура тощо. В системах природи кожному структурному рівню матерії відповідає певна структура об’єктів. В залежності від досягнутого рівня пізнання або мети дослідження в теорії можуть розкриватися то один, то інший компонент структури. При вивченні ступеня ізоморфізму систем виявляється насамперед такий компонент їх структури, як загальні закони функціональних відносин, дослідження яких являє собою одне з найважливіших завдань кібернетики. Якщо ж вивчаються специфічні особливості побудови систем, природа їх властивостей та взаємодій, то на перший план висувається матеріальний зміст структури, тобто сукупність складових системи елементів в їх взаємозв’язку один з одним. Структура системи більш стійка, ніж її окремі властивості. Проте, структура не є незмінною, інваріантним аспектом системи. Коли кількісні зміни в системі виходять за межі міри і викликають її якісні зміни, останні завжди виступають як зміна структури системи. Зв’язок елементів в системі підпорядковується діалектиці взаємовідносин частини і цілого. При поєднанні елементів в цілісну систему її властивості виявляються відмінними від алгебраїчної суми властивостей її компонентів.

Отже, поняття «система», «системність» і їхні похідні, що завоювали високий авторитет у німецькій класичній філософії стали об’єктом глузувань в ірраціоналістичній орієнтованій свідомості XІХ-XX ст., що відторгали яку б те не було продуктивність «системотворення», що нерідко порівнюють із «систематизацією» як процедурою формально-педантичного впорядкування  наявних знань; тільки в середині нашого століття поняття ці були «реабілітовані» становленням теорії систем і розробкою методології системних досліджень, однак, і понині дана методологія й її теоретичне обґрунтування зустрічають нерозуміння й навіть вороже відношення, особливо в середовищі гуманітаріїв. Проблема ця заслуговує подальшого ретельного розгляду, що в ході розвитку теорії систем і вирослої на її основі синергетики затверджувалася загальність принципів системного й синергетичного вивчення реальності, і принципи ці всі частіше застосовувалися в науковій практиці в пізнанні найбільш складних — соціо- культурних — систем[4].

Висновки

Проблема цілісності з давніх часів привертає увагу філософів. Аристотель, імовірно, першим звернув увагу на той факт, що ціле «більше» суми частин, і спробував показати відносну незалежність цілого як сутності від змін, що відбуваються в його частинах.

Подальший розвиток концепції цілісності пов’язане з іменами Лейбниця, Канта й особливо Гегеля.

Цілісність звичайно розглядають із погляду  її відносини до частин, при цьому прагнуть розкрити нерозривність і взаємозумовленість частин і цілого. У цьому параграфі ми відступаємо від традиційного підходу й розглядаємо цілісність у її відношенні до зовнішнього оточення, до середовища, тобто у функціональному аспекті. Таку цілісність природно назвати функціональної. Із цього погляду  вона виступає насамперед  як фактор, що обумовлює індивідуалізацію предмета, речі. Завдяки цілісним властивостям, предмет є те, що він є. Поза цілісними властивостями вся сукупність зовнішніх відносин і зв’язків предмета руйнується. Зникає, отже, і сам предмет. Цілісні властивості об’єктів реальної дійсності в їхньому функціональному аспекті роблять ці об’єкти принципово пізнаваними.

У загальній теорії систем поняття функціональної цілісності із самого початку кладе в основу теорії. Воно грає тут фундаментальну роль поряд із принципом ієрархічності.

Список використаної літератури

1. Аверьянов А.Н. Системное познание мира. М., 1985.
2. Блауберг И.В., Юдин И.В. Становление и сущность системного подхода. М., 1973.
3. Делокаров К.Х. Системная парадигма современной науки и синергетика // Общественные науки и современность. — 2000. — № 6. — С. 110-118
4. Каган М.С. Системность и целостность// Вопросы философии. — 1996. — №12. — с. 13 — 18
5. Уемов А.И. Свойства, системы и сложность // Вопросы философии. — 2003. — № 6. — С. 96-110
6. Уйомов А. Філософія і наука в системному підході // Філософська думка. — 2001. — № 5. — С. 19-40
7. Урманцев Ю.А. Системная философия // Вестник Московского университета. — 1999. — № 5 : Сер. 7. Философия. — С. 41-69