Вступ

Глобалізація є всеохоплюючим динамічним процесом у руслі якого формуються та реалізуються бізнес-стратегії у всіх сферах світогосподарства, прогнозується, визначається і здійснюється зовнішня політика будь-якої держави. Безпосередня і найбільш активна участь у економічній глобалізації належить транснаціональним корпораціям (ТНК), оскільки саме вони виступають головними носіями науково-технологічного прогресу, основними інвесторами в світовій економіці, рушійною силою міжнародної діяльності та інтеграції.

Теоретичні питання економічної мікроінтеграції в глобальних умовах розвитку  бізнесу, проблеми корпоративного стратегічного менеджменту глибоко досліджено в працях Д.Аакера, І.Ансоффа, П.Баклі, І.Владимирової, Г.Гольдштейна, Р.Грос, Дж.Данінга, П.Друкера, М.Кесона, Д.Куджави, Дж.К.Лафта, М.Портера, Д.Прейгера, А.Ругмана, Ф.Хайєка.

У сучасних умовах розвитку для консолідації факторів зовнішнього і внутрішнього середовищ функціонування підприємств найбільш ефективним є використання ними механізму інтеграції, що сприяє побудові закінчених технологічних ланцюгів, забезпеченню координації виробництва і збуту, зниженню затрат на одиницю продукції, зростанню продуктивності праці тощо. Міжнародна мікроінтеграція підвищує життєстійкість підприємств та їхню фінансову стабільність, знижує рівень маркетингової невизначеності, посилює конкурентоспроможність завдяки диверсифікації виробництва.

1. Фактори та принципи мікроінтеграції в глобальних умовах

Сутність глобалізму полягає в закономірному процесі формування єдиної загальносвітової економічної системи. Розвиток економічних зв’язків між окремими країнами і підприємствами призводить до все більшої їх взаємозалежності і на цій основі — до виникнення єдиної, цілісної системи економічних відносин у масштабах усього світу (глобусу).

Інтеграційна закономірність опирається на об’єктивний процес інтернаціоналізації господарського життя як на свою основу. Будучи якісно новим щаблем інтернаціоналізації, вона з’являється на тій стадії розвитку останньої, коли потреби розвитку продуктивних сил вступили в протиріччя з вузькими рамками економік окремих країн. При цьому саме виникнення інтеграції — явище не тимчасове, не випадкове, а процес закономірний. Тобто його не можна не враховувати у зовнішній і внутрішній політиці як економічної так і фінансової сфер, що пов’язано з паралельністю просування їх інтеграційних процесів. Так спільна економічна політика необхідна, щоб сформувати на території усіх держав-членів єдиний економічний простір, в рамках якого компанії та населення всюди мали б однакові умови для господарської діяльності. Для цього необхідна спільна фінансова політика і грошова одиниця. З іншого боку, сам фінансовий союз не можливий без спільної економічної політики, так як єдина валюта не зможе функціонувати при істотно відмінних один від одного національних темпах інфляції, відсоткових ставках, рівнях державного боргу і т.д. Внутрішній економічний і фінансовий простори повинні стати як можна більш однорідні та наблизитися за своїми характеристиками до мононаціонального. Найбільших успіхів в даному процесі було досягнуто Європейським союзом як провідним інтеграційним об’єднання, що якнайдалі просунувся на шляху економіко-фінансової інтеграції.

На рівні національних економік інтеграція розвивається на основі формування економічних об’єднань країн з тим або іншим ступенем узгодження їх національних політик. Тут йдеться про явище економічного регіоналізму. Отже, маємо дворівневу структуру інтеграційного процесу (рис. 1)  [3, c. 96-97].

Умови розвитку і чинники ефективності мікроінтеграції в системі взаємостосунків ТНК розглядаються в теорії інтернаціоналізації. Концепція інтернаціоналізації, запропонована і популяризованная П. Бакли і М. Кесоном, а потім значно доповнена А. Кругманом, в цілому відображає підходи, встановлені в основу вищезгаданих горизонтальній і вертикальній інтеграції.

Проте, розвиток інтеграційної закономірності визначає й зворотній зв’язок, тобто закріплення процесу макроінтеграції здійснюється на основі укладення багатосторонньої угоди між країнами, що втрачають частину державного суверенітету. Частина ж втрачених повноважень країн-членів інтеграційного угруповання переходить до наднаціональних органів, що здійснюють їх реалізацію та створює основу для розвитку мікроінтеграції.

Зокрема, на ранніх етапах свого розвитку мікроінтеграціний процес, посилювався швидким розвитком виробничих сил, пов’язаних з науково-технічною революцією. Цей вирішальний об’єктивний фактор поглиблення інтернаціоналізації господарського життя, а отже, і підвищення інтенсивності зовнішньоекономічних відносин діяв по декількох напрямках. Насамперед науково-технічна революція сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва шляхом збільшення виробничої потужності засобів праці, що досягається на основі подальшої концентрації виробництва й підвищення його оптимальних техніко-економічних розмірів, що реалізується через дію двох тенденцій.

Приводом до прийняття рішень щодо інтернаціоналізації виробництва традиційно є прагнення до економії на збільшення його масштабів. Наприклад, у деяких галузях, таких, як фармакологія і біотехнологія, вартість розроблення нового лікарського препарату зросла з 54 млн дол. у 1976 р. до 231 млн дол. у 1987 р.

Тільки продукт, який створений для світового ринку, зможе витримати високий рівень ризику інвестицій. Тепер, крім витрат на дослідження і розроблення, основним джерелом переваг у конкуренції стає час виходу на ринок. У секторах високої технології розрив між строком технологічного розроблення нової продукції і строком її використання постійно скорочується. Ще більш швидка реакція необхідна для споживання товарів. Наприклад, «Проктор енд Гембл» спланувала поставити своє останнє нововведення — памперси «Фазес» у 90 країнах менш ніж за 12 місяців (проти 27 місяців, як було при попередній модифікації памперсів) [1, c. 52-53].

Найбільш традиційною, але тепер найменш переконливою причиною інтернаціоналізації є намагання добитися за кордоном нижчих витрат виробництва. Цим можна певною мірою пояснити недавній підйом рівнів інвестицій в Іспанії, поки там витрати були нижчі від середнього рівня Європейського співробітництва. Таким чином, Японія перенесла виробництво з азіатських «Чотирьох тигрів» (Сінгапур, Тайвань, Гонконг і Корея) в Індонезію і Таїланд. Усе ж у зв’язку з прискоренням темпів індустріалізації та зростанням відповідних витрат на робочу силу все важче компенсувати витрати на налагодження виробництва до того, як новий об’єкт почне втрачати свою перевагу в плані економії на витратах.

Існують і деякі ринкові фактори глобалізації. Більшість споживачів у світі бажають мати однакові товари. І хоча деяким сегментам світового ринку притаманний глобальний характер (по таких ексклюзивних марках товарів, як, наприклад, «Мерседес-Бенц»), все ж далеко не всі категорії продукції мають світовий характер. Наприклад, існують широкі відмінності в лікарських засобах. Споживачі віддають перевагу різним рецептурам (наприклад, шипучі вітаміни у Франції проти флаконів з кришками у США), або різним звичаям при лікуванні (дозування в рецептах у Європі і Японії може варіюватися на всі сто відсотків).

Фірма може мати потребу в перевірці послідовності своїх основних позицій по промисловій продукції та послугах після їх реалізації на зарубіжних ринках. Так, девіз компанії «Ернст енд Янг»: «Одна фірма в усьому світі» — відображає той факт, що її основними клієнтами були транснаціональні компанії, які мали потребу в загальносвітових послугах.

Але найбільш сильним ринковим стимулом для виходу на світовий ринок може бути зрілість економіки розвинутих країн з відносною стомленістю багатьох основних торговельних марок. Наприклад, такі ліки, як антибіотики, що стикаються із застійністю ринків розвинутих країн, у країнах, що розвиваються, можуть одержати друге дихання. Так, «Кока» і «Пепсі» створюють свої ринки в менш насичених регіонах за рубежем.

Фірми можуть виходити на міжнародний ринок через три основні механізми: ліцензування, експорт і прямі зарубіжні інвестиції. Спочатку фірми виходять за кордон через експорт товару або ліцензування.

Після того, як фірма набуває певного досвіду міжнародної діяльності, з’являється можливість застосувати прямі зарубіжні інвестиції.

Конкуренція набуває справді глобального масштабу там, де матиме місце експорт або прямі зарубіжні інвестиції. Надійним свідченням глобальної конкуренції є наявність основного потоку експортних товарів, хоча при цьому може не бути головних прямих зарубіжних інвестицій. Такі інвестиції можуть складатися з незалежних філіалів у зарубіжних країнах, причому конкурентне становище кожного філіалу значною мірою залежатиме від його активів та конкретних обставин у цій країні чи місцевості.

Фірма одержує конкурентну перевагу, якщо вона веде конкурентну боротьбу на багатьох національних ринках. При цьому є багато витоків таких глобальних конкурентних переваг, так само як і перешкод на їхньому шляху.

Головним інтегратором інтеграційних процесів мікрорівня в країнах Західної Європи повинні були стати багатонаціональні компанії, що дозволили б об’єднати капітали кількох європейських країн задля створення великих господарських утворень, що змогли б конкурувати з американськими ТНК. І з цією метою країни-члени інтеграційного об’єднання, забезпечували привілейовані умови вітчизняним багатонаціональним і транснаціональним компаніям. Якщо наприкінці 50-х років вони закупали приблизно 15% всіх товарів і послуг, що випускалися, то наприкінці 60-х років ця частка збільшилася до 20%, а в Англії вона навіть перевищує середній показник. Замовлення на обладнання та інші засоби виробництва надавались лише вітчизняним компаніям. В ЄЕС наприкінці 1971 р. більше 99% урядових контрактів на закупівлю розміщувалися в середині інтеграційного об’єднання.

Такий державний ринок захищає великі компанії від іноземної конкуренції краще, ніж будь-які заходи торговельної політики. Проте, мікроінтеграційний процес, обумовив необхідність розвитку не лише процесу макроінтеграції, але й забезпечує взаємообумовленість та взаємозалежність двох процесів. По-перше, налагодження повноцінних міжнародних розрахунків європейських багато- і транснаціональних компаній з третіми суб’єктами господарювання здійснювалося Європейським платіжним союзом (ЄПС), а внутрішні ж розрахунки та управління ресурсами ЄПС — Банком міжнародних розрахунків в Базелі (БМР). По-друге, на вищому ж рівні також закріплювалися пільгові умови для компаній вугледобувної та сталеливарної промисловості, які отримували субсидії та позики з фондів Європейської Спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС). Крім того, країни-члени інтеграційного угруповання, здійснювали також безпосереднє втручання в процеси концентрації та заохочення всіляких злиттів між більш великими компаніями для створення в різних галузях економіки гігантських конкурентних компаній. Так, з 1955-1970 рр. в Англії відбулося 14072, в ФРН — 912 і у Франції — 21734 злиттів та поглинань, що призвели до зростання великих компаній, які ставали все більш конкурентоспроможними. Запекла боротьба між компаніями окремих країн вийшла з етапу окремих зіткнень (таких, як «годинникова війна» між США та Швейцарією в середині 50-х років, «куряча війна» між компаніями США та ЄЕС на початку 60-х років, «соєва війна» між компаніями США та ЄЕС на початку 70-х років, «винна війна» між Італією та Францією в квітні 1974 року і т.п.). Підтримка експортерів державами отримала настільки різноманітний і агресивний характер, що стала об’єктом взаємних обвинувачень країн один одним у використанні несумлінних прийомів конкуренції. Тобто, до кінця 50-х років макроекономічна інтеграція передбачала безпосередню підтримку суб’єктів підприємницької діяльності з метою їх укрупнення та підвищення конкурентоспроможності, а також налагодження міжкраїнових і міжнародних розрахунків, зменшуючи трансакційні витрати через дію закону трансакційних витрат [4, c. 21-23].

На початку 60-х років ХІХ століття лідери країн ЄЕС, змінюють пріоритети основних інтеграторів процесу мікроінтеграції з БНК на ТНК. Вони передбачають, що компанії західноєвропейських країн на рівноправних умовах можуть створити транснаціональні «європейські компанії» нового типу для досягнення стратегічних цілей, зокрема спільному інвестуванню у сфери економіки, які в найбільшій мірі залежать від технічного прогресу, фінансування довгострокових НДДКР і фундаментальних досліджень. В середині 60-х років частка держави в їх фінансуванні складає у Франції близько 2/3, в Англії більше 1/2, в ФРН та Італії — 1/3 усіх затрат. Одночасно держава приймала на себе промислове запровадження тих нових відкриттів та винаходів, які відрізнялися високою капіталоємністю і більшим ступенем ризику з точки зору окупності витрат і прибутковості [3, с. 135-136].

Таким чином, сприяння подальшому розвитку мікроінтеграціних процесів зумовлює консолідацію бюджетних коштів країн-членів інтеграційного об’єднання (створення бюджету ЄСВС та Євроатому, а потім їх об’єднання в бюджет Співтовариства), які наповнювалися за рахунок країн-учасниць із їх національних бюджетів пропорційно питомій вазі в загальному об’ємі ВНП та розподілялися через різні фонди. А також, координування грошової політики країн-членів Співтовариства та запровадження європейської розрахункової одиниці (єро), яка виконує технічну функцію умовно розрахункової одиниці при проведенні фінансово-кредитних операцій різних установ та фондів Співтовариства, а також визначення єдиних цін на сільськогосподарську продукцію.

2. Основні цілі мікроінтеграції

Головною метою міжнародної економічної мікроінтеграції різних типів (вертикальна, горизонтальна, діагональна / змішана) і видів (конічна, контрактна, квазіінтеграція) є підвищення ефективності виробництва і стійкості функціонування підприємств, що інтегруються. Вертикальна інтеграція має певні порівняльні переваги, їй властива централізація управління та концентрація виробничо-збутової діяльності, що суттєво впливає на прискорення всього циклу руху товарів, обороту капіталу, окупності затрат та інформаційного обміну між підприємствами. Вона дозволяє ефективно вирішити завдання менеджменту у єдиному виробничому циклі, створює передумови для забезпечення глобальної конкурентоспроможності.

Розглянемо ці цілі більш детально.

Порівняльна перевага. Саме існування порівняльної переваги є класичною детермінантою глобальної конкуренції. Виробництво буде зосереджуватися в тих країнах, які мають значні переваги за показниками мінімуму витрат чи найбільшої якості товару, а експорт спрямовується в інші частини світу. При цьому стратегічна позиція глобальної фірми в країнах, що мають порівняльну перевагу, є вирішальною для її становища в світі.

Економія за рахунок масштабів виробництва. Якщо фірма має економію за рахунок масштабів виробництва (чи надання послуг), яка зростає понад розмір основних національних ринків, вона має потенційно досягти найменших витрат через централізацію виробництва та глобальну конкуренцію. Наприклад, сучасні високоавтоматизовані сталеливарні мають мінімум витрат за рахунок обсягу виробництва, який становить близько 40% світового ринку. Досягнення економії за рахунок масштабів виробництва обов’язково означає рух експортних товарів з однієї країни в іншу.

Глобальний досвід. Можна одержати прибуток у тих технологіях, де істотно зменшуються витрати завдяки запатентованому досвіду і спроможності продавати подібні товарні асортименти на багатьох національних ринках з прибутком. Якщо модель пропонується на багатьох національних ринках, то сукупний обсяг збуту на одну модель товару буде більшим, і це дає глобальному конкурентові перевагу у зменшенні витрат. При глобальній конкуренції компанія швидше набуває досвіду і завдяки його впровадженню на всіх заводах може досягти потенційно мінімізації витрат навіть тоді, коли виробництво не централізоване, а відбувається на кожному національному ринку.

Економія за рахунок масштабів матеріально-технічного забезпечення. Глобальний конкурент матиме потенційну перевагу в мінімізації витрат, якщо міжнародна система матеріально-технічного забезпечення передбачає фіксовані витрати, які можна розподілити при постачанні багатьох національних ринків. Крім того, глобальна конкуренція може дозволити досягти економії за рахунок масштабів матеріально-технічного забезпечення, яка виникає завдяки спроможності користуватися спеціалізованими системами. Наприклад, японські фірми заощадили значні кошти, використовуючи спеціальні судна для перевезень сировини, готової продукції та автомобілів.

Економія за рахунок масштабів маркетингу. Така потенційна економія може існувати за рахунок масштабів маркетингу, як у деяких галузях перевищуватиме розмір національних ринків. Це найбільше видно в галузях, де у світовому масштабі задіяно звичайний торговельний персонал. Наприклад, у важкій промисловості та у виробництві літаків чи турбінних генераторів завдання продавців є досить складне і виконується нечасто, причому обслуговується невелика кількість покупців. Глобальна фірма може розподіляти фіксовані витрати на утримання групи висококваліфікованих продавців, послуги яких коштують дорого, серед багатьох ринків [6, c. 53-54].

Також може бути досягнута економія потенційно за рахунок масштабів маркетингу завдяки глобальному застосуванню запатентованої методики маркетингу.

Глобальна фірма може скористатися перевагою в зменшенні витрат, оскільки може скористатися знаннями, здобутими на іншому ринку безплатно.

Економія за рахунок масштабів у закупках. Потенційну перевагу в мінімізації витрат глобальна фірма матиме там, де існує можливість досягнення економії за рахунок масштабів закупок як результат впливу покупців чи зменшення витрат постачальників у довгостроковій перспективі.

Наприклад, світові виробники телевізорів мають можливість закуповувати транзистори та діоди меншим коштом. Така перевага більш ймовірна тоді, коли обсяги закупок у галузі помірні порівняно з масштабом галузі, яка виробляє сировину чи комплектуючі деталі; вплив покупців значно слабшає, якщо обсяг закупок чималий.

Потенційна перевага подібна, якщо фірма займається безпосереднім видобутком сировини (мінералів) або виробництвом сільськогосподарської продукції. Наприклад, якщо економія за рахунок масштабів видобутку певного мінералу перевищує потреби фірми в цьому мінералі для конкуренції на великому національному ринку, то фірма, що має економію і веде конкурентну боротьбу в світовому масштабі, матиме перевагу в зменшенні витрат. Але потреба конкурувати в світовому масштабі для досягнення такої переваги передбачає умову, що фірма не може економити, видобуваючи ресурс, а потім продавати надлишкову продукцію іншим фірмам.

Товарна диференціація. Якщо фірма прогресивна щодо технології, то глобальна конкуренція може дати фірмі перевагу в репутації та довір’ї. Наприклад, в ультрамодній індустрії косметики фірма істотно виграє від своєї присутності в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку з метою вироблення іміджу для /спішної конкурентної боротьби в Японії.

Запатентована технологія виробництва товару. Завдяки спроможності застосувати запатентовану технологію на кількох національних ринках може виникати економія в глобальному масштабі. Особливо важливою така спроможність стає тоді, коли економія за рахунок масштабів у дослідницькій діяльності є значною порівняно з обсягом збуту на окремих національних ринках. Найбільш відчутні технологічні перевалі фірм глобального масштабу в комп’ютерній, напівпровіднисовій, авіаційній і турбінній галузях.

Крім того, конкуренція в глобальному масштабі може дати фірмі інформацію про технологічні розробки у світовому масштабі, що допомагає поліпшенню конкурентного становища у сфері технології.

Мобільність виробництва. Економія за рахунок масштабів та розподілу запатентованої технології може виникати там, де виробництво товару чи послуги мобільне. Наприклад, в сфері капітального будівництва фірма перекидає свої бригада з однієї країни в іншу для будівництва об’єктів; нафтові танкери можуть перевозити нафту в будь-яке місце земної кулі; сейсмічні служби, геологи й консультанти є також мобільними суб’єктами.

У цих випадках економія за рахунок масштабів виробництва досягається завдяки тому, що фіксовані витрати на створення й утримання організації та розроблення запатентованої технології можна легко розподілити по різних операціях на багатьох національних ринках [5, c. 118-119].

Усі ці джерела глобальної переваги можуть діяти в комплексі, і між ними можлива взаємодія. Наприклад, економія за рахунок масштабів виробництва може послугувати основою для виходу на зарубіжні ринки, що згодом приведе до економії за рахунок матеріально-технічного постачання або обсягу закупок.

Крім названих джерел, діють і зовнішні чинники, які сприяють досягненню глобальних конкурентних переваг.

Очевидними чинниками глобальної конкуренції є досягнення в технології, які збільшують економію за рахунок масштабів виробництва, матеріально-технічного забезпечення, закупок чи дослідно-конструкторської діяльності. Одна з ключових причин зростаючої глобальної конкуренції — реальне зменшення транспортних витрат у довгостроковому періоді. Можуть істотно впливати на джерела глобалізації зміни у вартості факторів виробництва, постачання відмінностей між економічними та соціальними умовами різних країн, послаблення обмежень з боку уряду.

Процес глобалізації може розпочатися завдяки стратегічним інноваціям фірми, зокрема внаслідок оновлення товару. Фірми можуть оновлювати товари, адаптуючи їх до багатьох ринків, як це робить «Дженерал Моторе» та інші фірми (стосовно світового автомобіля). Ще можуть залишатися невикористані ринкові сегменти. Наприклад, японські та європейські фірми спромоглися зайняти привілейовані позиції в США у галузі збуту малих навантажувачів та малих холодильних установок, оскільки обслуговування цих ринкових сегментів виробниками США було недостатнім [2, c. 46].

Висновки

Посиленням процесу інтернаціоналізації в країнах Західної Європи відбувається зміни сфер і закономірностей його проявів. Спочатку даний процес відбувався у формі міжнародної торгівлі (зокрема на початку здійснювався на основі поділу праці) і створенні регіонального товарного ринку.

Згодом пріоритети інтеграційної закономірності, що реалізуються на основі ряду економічних законів, переміщуються в сторону інших сфер, зокрема фінансів. Тобто фінансова інтеграція є похідною від економічною та проявляється на двох рівнях, що взаємообумовлюють розвиток один одного. Проте, розвиток інтеграційних процесів європейського фінансового простору просувається в 1,5 рази швидше в порівняно з економічними. Тобто дані процеси характеризуються різною інтенсивністю, а також поступовим виокремленням фінансового союзу в окремий етап інтеграції.

На певному рівні розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації. Вони є й найбільш інтегрованими мікроструктурами. В цілому ТНК — досить складне явище, що постійно розвивається в системі світогосподарських зв’язків, вимагає пильної уваги, вивчення і міжнародного контролю. Транснаціональні корпорації все більше стають визначальним фактором для вирішення долі тієї чи іншої країни в міжнародній системі економічних зв’язків. Активна виробнича, інвестиційна, торговельна діяльність ТНК дозволяє їм виконувати функцію міжнародного регулятора виробництва та розподілу продукції. Хоча на сьогодні близько 70 тисяч фірм різних країн світу, що контролюють 800 тисяч зарубіжних філіалів, перебувають на транснаціональній стадії розвитку, до останнього часу немає загальноприйнятого визначення ТНК.

Список використаної літератури

1. Дорожкіна М.С. Міжнародна мікроінтеграція / Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навч.посібник. – К.: КНЕУ, 2005. – С. 51–63.
2. Європейська інтеграція України: поточна ситуація, завдання та пріоритети державної політики : мат. засідання «круглого столу» / О. К. Микал, Ю. П. Гаряча, С. А. Гуцал ; ред. О. В. Снігир, 2010. — 63 с.
3. Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського / Редкол.: О. С. Онищенко, А. Г. Бровкін, О. Г. Додонов та ін.; НАН України. Нац. б-ка ім. В. І. Вернадського, Асоціація б-к України. Вип. 19 / ред. : І. Єрмілова, 2007. — 710 с.
4. Регіональна політика в країнах Європи: Уроки для України / С. Максименко [та ін.] ; ред. : Сергій Максименко, 2000. — 69 с.
5. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини [Текст] : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Володимир Романчиков, Ірина Романенко, 2008. — 253 с.
6. Україна в глобалізованому світі: Збірник наукових праць / НАН України, Ін-т світової економіки і міжнародних відносин, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, 2007. — 175 с.
7. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Підручник / Ігор Школа, Володимир Козменко, Ольга Бабінська, 2007. – 543 с.