Зміст

Вступ

1. Класифікація загроз інформаційній безпеці

2. Чинники інформаційної безпеки в країні

3. Проблеми забезпечення інформаційної безпеки держави

4. Основні пріоритети інформаційної безпеки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Серед актуальних проблем сучасної політичної науки однією з найбільш значущих постає дослідження питань забезпечення національної безпеки. Нині національна безпека значною мірою залежить від забезпечення інформаційної безпеки, оскільки захищеність інформації та її повнота впливають на стабільність у суспільстві, забезпечення прав і свобод громадян, правопорядок і, навіть, на збереження цілісності держави.

Тривалий час розуміння інформаційної безпеки в наукових та нормативно-правових джерелах ототожнювалося тільки з безпекою інформації, що значно звужувало її сутність. Саме тому, з низки питань, присвячених розгляду проблеми забезпечення інформаційної безпеки України, найбільш вивченими та дослідженими її аспектами є безпека інформації (інформаційно-технічна безпека, в нашому розумінні). Хоча сучасний розвиток вищезазначеної проблематики зумовлює необхідність більш широкого її розгляду, а саме: забезпечення інформаційної безпеки у сфері прав і свобод людини та громадянина, а також інформаційно-психологічної безпеки.

Стосовно розуміння сутності чинників, що загрожують нормальній життєдіяльності людини і суспільства, а також функціонуванню державно-правових та недержавних інституцій, то виділено два основні підходи:

— згідно з першим підходом виокремлюються: небезпеки, ризики і загрози;

-відповідно до другого розрізняють: ризик, виклик, небезпека, загроза.

1. Класифікація загроз інформаційній безпеці

Загрози інформаційній безпеці [information security threat] — сукупність умов і факторів, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави в інформаційній сфері. Основні загрози інформаційній безпеці можна розділити на три групи:

· загрози впливу неякісної інформації (недостовірної, фальшивої, дезінформації) на особистість, суспільство, державу;

· загрози несанкціонованого і неправомірного впливу сторонніх осіб на інформацію і інформаційні ресурси (на виробництво інформації, інформаційні ресурси, на системи їхнього формування і використання);

· загрози інформаційним правам і свободам особистості (праву на виробництво, розповсюдження, пошук, одержання, передавання і використання інформації; праву на інтелектуальну власність на інформацію і речову власність на документовану інформацію; праву на особисту таємницю; праву на захист честі і достоїнства і т. ін.).

Фактори загроз за видовою ознакою поділяються на політичні, економічні та організаційно-технічні (рис. 1)[8, c. 161].

Рис.1. Класифікація загроз інформаційній безпеці

Основними принципами забезпечення інформаційної безпеки України є:

· пріоритет прав людини;

· верховенство права;

· пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні інформаційних конфліктів;

· адекватність заходів захисту національних інтересів України в інформаційній сфері реальним та потенційним загрозам;

· громадський контроль за діяльністю органів державної влади, що входять до системи забезпечення інформаційної безпеки України;

· додержання балансу інтересів особи, суспільства, держави, їх взаємна відповідальність;

· чітке розмежування повноважень та функцій органів державної влади в системі забезпечення інформаційної безпеки України.

Під політичними факторами загроз інформаційній безпеці розуміють:

· зміни геополітичної обстановки внаслідок фундаментальних змін у різноманітних регіонах світу, зведення до мінімуму ймовірності світової ядерної війни;

· інформаційна експансія розвинених країн, які здійснюють глобальний моніторинг світових політичних, економічних, воєнних, екологічних та інших процесів, та розповсюджують інформацію з метою здобуття односторонніх переваг;

· становлення нової державності в пострадянських країнах на основі принципів демократії, законності, інформаційної відкритості;

· знищення колишньої командно-адміністративної системи державного управління, а також системи забезпечення безпеки;

· порушення інформаційних зв'язків унаслідок утворення на території колишнього СРСР нових держав;

· прагнення пострадянських країн до більш тісного співробітництва із закордонними країнами в процесі проведення реформ на основі максимальної відкритості сторін;

· низька загальна правова та інформаційна культура сторін.

Основними економічними факторами загроз безпеці інформації є:

· перехід на ринкові відносини в економіці, поява на ринку великої кількості вітчизняних та зарубіжних комерційних структур — виробників та споживачів інформації, засобів інформатизації та захисту інформації, включення інформаційної продукції в систему товарних відносин;

· критичний стан вітчизняних галузей промисловості, яка виробляє засоби інформатизації та захисту інформації;

· розширення кооперації із зарубіжними країнами в розвитку інформаційної інфраструктури [7, c. 135].

Основними організаційно-технічними факторами загроз інформаційній безпеці є:

· недостатня нормативно-правова база у сфері інформаційних відносин, у тому числі в галузі забезпечення інформаційної безпеки;

· недостатнє регулювання державою процесів функціонування та розвитку ринку засобів інформатизації, інформаційних продуктів та послуг;

· широке використання у сфері державного управління та кредитно-фінансової сфери незахищених від витоку інформації імпортних технічних та програмних засобів для зберігання, обробки та передавання інформації;

· зростання обсягів інформації, яка передається відкритими каналами зв'язку;

· загострення криміногенної обстановки, зростання числа комп'ютерних злочинів, особливо в кредитно-фінансовій сфері.

Ієрархічна класифікація загроз інформаційній безпеці.

Глобальні фактори загроз інформаційній безпеці:

· недружня політика іноземних держав у галузі глобального інформаційного моніторингу, розповсюдження інформації, розповсюдження інформації та нових інформаційних технологій;

· діяльність іноземних розвідувальних та спеціальних служб;

· діяльність іноземних політичних та економічних структуру, спрямована проти інтересів держави;

· злочинні дії міжнародних груп, формувань та окремих осіб.

Регіональні фактори загроз інформаційній безпеці:

· використання інформаційної інфраструктури колишнього СРСР для передавання конфіденційної інформації;

· невідповідність інформаційного забезпечення державних та суспільних інститутів сучасним вимогам управління економічними, політичними та соціальними процесами;

· відставання від розвинених країн світу з темпів та масштабів розробки та впровадження нових інформаційних технологій;

· недопустимо високий рівень технологічної залежності держави від зарубіжних держав у зв'язку з широким використанням імпортних засобів обчислювальної техніки, систем телекомунікації, зв'язку та інформаційних технологій;

· розвиток зарубіжних технічних засобів розвідки, та промислового шпигунства, що дозволяє одержати несанкціонований доступ до конфіденційної інформації, у тому числі такої що складає державну таємницю;

· зростання злочинності в інформаційній сфері;

· використання старих методів та засобів захисту національних інформаційних мереж, широке розповсюдження комп'ютерних вірусів, призначених для ураження систем управління та зв'язку;

· відсутність ефективної системи забезпечення цілісності, незмінності та схоронності нетаємної інформації, у тому числі такої, що є інтелектуальною власністю.

Локальні фактори загроз інформаційній безпеці:

· перехоплення електронних випромінювань;

· застосування підслуховуючих пристроїв або закладок;

· дистанційне фотографування;

· розкрадання носіїв інформації та промислових відходів;

· копіювання носіїв інформації з подоланням заходів захисту;

· незаконне приєднання до апаратури та ліній зв'язку;

· упровадження та використання комп'ютерних вірусів і т. ін.[2, c. 22-23].

Тотальна інформатизація життя людей призвела до перетворення інформації в чинник, який присутній у кожній із сфер життєдіяльності суспільства. Таке положення дозволяє розглядати інформаційну безпеку, як одну з провідних. Інформаційна безпека є як самостійною складовою національної безпеки, так і складовою частиною кожної з її складових безпеки.

2. Чинники інформаційної безпеки в країні

Системний підхід до інформаційної безпеки потребує визначення її суб'єктів, засобів і об'єктів, інформаційних загроз, джерел небезпеки, спрямованості небезпечних інформаційних потоків. Наведемо такі визначення інформаційної загрози: інформаційний вплив (внутрішній або зовнішній), при якому створюється потенційна або актуальна (реальна) небезпека зміни напряму або темпів прогресивного розвитку держави, суспільства, індивідів; небезпека заподіяння шкоди життєво важливим інтересам особистості, суспільства шляхом інформаційного впливу на свідомість, інформаційні ресурси та інфосферу машинно-технічннх систем; сукупність чинників, що перешкоджають розвитку й використанню інформаційного середовища в інтересах особистості і суспільства.

Унікальною особливістю інформаційних загроз є те, шо вони, з одному боку, являють собою самостійний клас загроз, а з іншого — є реалізаційною основою інших видів загроз на інформаційному рівні, а часто і їх першопричиною.

Джерела інформаційних небезпек можуть бути природними (об'єктивними) і навмисними. Перші виникають у результаті непередбачених помилок і несправностей, випадкових чинників, стихійних лих й їй.

Одна з найбільш поширених причин, які призводять до перекручування інформації в автоматизованих інформаційних системах, і як наслідок, до її втрати, участь спеціаліста в попередньому або підготовчому опрацюванні текстів — реферуванні, анотуванні, індексуванні, класифікації, кодуванні й в інших операціях, які стосуються змісту інформації, що оброблюється. У цьому випадку через суб'єктивізм і розходження в «тезаурусах» цих спеціалістів неможливо домогтися повної ідентичності при опрацюванні семантики близьких документів, у зв'язку з чим перекручування змісту й втрата інформації при пошуку — неминучі.

Джерелами навмисних загроз особистості, суспільству, державі, у тому числі й інформаційних, є конфліктні ситуації, викликані суперечностями, обумовленими розбіжністю відповідних інтересів (системи цінностей, цілей) суб'єктів або наявністю в однієї зі сторін стосовно іншої домагань, претензій або інших спонукувань до конфлікту [10, c. 185-186].

У цілому логіка побудови системи безпеки соціального об'єкта може бути представлена наступним ланцюжком: визначення життєво важливих інтересів (потреб): виявлення потенційних і реальних загроз; створення системи й механізму функціонування безпеки: корегування її в процесі функціонування.

Унікальною особливістю інформаційних загроз є те, що вони, з одному боку являють собою самостійний клас загроз, а з іншого — є реалізаційною основою всіх інших видів загроз на інформаційному рівні, а найчастіше і їхньою першопричиною.

Основним джерелом навмисних загроз є об'єктивні і суб'єктивні суперечності духовних, інтелектуальних і матеріальних інтересів (системи цінностей, цілей) суб'єктів взаємовідносин, а також шляхів, форм і методів їх задоволення, які й породжують конфліктні ситуації. Прагнення усунення конфліктних ситуацій та інших суперечностей засобами інформаційного впливу ініціює інформаційну боротьбу. Успіху досягає та сторона, яка в боротьбі за досягнення своїх цілей більш ефективно використовує інформацію й канали інформаційного впливу. Це спостерігається на всіх рівнях: окремих особистостей, їхніх співтовариств, суспільства, держави й цивілізації в цілому.

Навмисні інформаційні впливи здійснюються свідомо і цілеспрямовано. При цьому часто використовуються засоби масової інформації, засоби радіоелектронного впливу, спеціальні програмні засоби для комп'ютерів тощо.

Суспільство створює поряд з такими соціальними інститутами як родина, релігія, держава і систему своєї власної безпеки. Інакше воно просто буде соціально не життєздатне. З цього погляду система безпеки — є продукт конкретного суспільства, у якій відбиваються його специфічні риси. При її розгляді важливо зрозуміти, що жодна соціальна система не виникає на порожньому місці. Вона використовує матеріал для свого становлення від попередніх систем або систем існуючих поруч з нею.

Взаємодія системи безпеки із соціальним середовищем являє собою процес обміну інформацією, що носить перемінний характер. Суперечності (боротьба) чергуються періодично зі співробітництвом (сприянням). Якщо зовнішні суперечності протікають між системою безпеки і середовищем, то внутрішні-між елементами самої системи. Часто підсилює ці суперечності факт створення дублюючих один одного соціальних інститутів, що призводить до небажаних фінансових витрат і «боротьбі» цих інститутів за своє виживання. Це викликає необхідність наявності такої важливої характеристики, як гнучкість системи.

Інформаційно-психологічна безпека особистості і суспільства є складовою частиною інформаційної безпеки держави і має займати особливе місце в державній політиці по її забезпеченню. Ця особливість визначається специфікою загроз і їхніх джерел, особливим характером принципів і задач державної політики у цій сфері[1, c. 25-26].

3. Проблеми забезпечення інформаційної безпеки держави

Ключовою проблемою інформаційної безпеки є оцінка відповідності існуючого в державі інформаційного простору потребам її громадян, попиту та пропозиції інформаційних послуг у наближених до користувачів місцях та в зручний для них час.

Історичний досвід свідчить, що країни, які не спромоглися своєчасно поповнити національний інформаційний простір більш ефективними технологіями, сповільнювали свій економічний розвиток. І навпаки, країни, що мали потужний інформаційний потенціал швидко відновлювали свою роль у світовому розподілі сфер впливу навіть після воєнних поразок. Тому наповнення національного інформаційного простору новітніми технологіями, що здатні істотно підвищити як адекватність віддзеркалення реальності, так і продуктивність інформаційної діяльності в суспільстві, є нагальною потребою, що у свою чергу визначає можливості захисту національних інтересів.

Перспективи розвитку України як суверенної держави в першу чергу пов'язані із створенням на її території більш досконалого інформаційного простору порівняно з успадкованим та наданням цьому простору властивостей, які притаманні постіндустріальним країнам.

На жаль, Україна успадкувала від колишнього СРСР переважно транзитні складові загальносоюзної технологічно застарілої інформаційної системи планової економіки і військово-промислового комплексу. Центральні аналітичні компоненти та новітні технологічні елементи, які почали запроваджуватися в СРСР на рубежі 90-х років, залишилися переважно в Російській Федерації.

Аналіз причин недосконалості існуючого в Україні інформаційного простору дає можливість визначити основні з них.

Нагальні потреби управління національним виробництвом економічними методами перевищують можливості структурного і змістовного наповнення інформаційного простору.

При подоланні інформаційної кризи акценти зроблено не на розвиткові інформаційної периферії, яка повинна реєструвати та зберігати поточні записи у формі, придатній для оперативного використання, а на побудові аналітичних, ситуаційних та інших центрів, призначених споживати, а не створювати інформацію.

Національний інформаційний простір не налаштований на реєстрацію фактографічних записів у безпаперовій формі, які віддзеркалюють поточний кількісний вимір властивостей об'єктів[9, c. 73-74].

З'явилася значна кількість нової інформації, наприклад, житлові субсидії, персоніфіковані майнові сертифікати, декларації про доходи громадян, акції підприємств, митне обслуговування кордонів тощо, яка все більше завантажує існуючий інформаційний простір і відволікає значну кількість людей від виробничої сфери. Вона потребує відповідного перерозподілу фінансових та інших ресурсів. Поряд з цим продовжують відтворюватися умови, за яких подальше споживання детальної інформації — продукту їхньої діяльності — може бути організоване лише ієрархічною вертикаллю відповідними посадовими посередниками шляхом виконання великих обсягів рутинних робіт за регламентованими механізмами узагальнення та звітування. На кожному щаблі узагальнення інформація, як правило, зазнає випадкових (або не випадкових) спотворень у приватних чи відомчих інтересах навіть при бездоганній відповідності записів базового рівня подіям реальності. Існуючий в Україні інформаційний простір штучно розділяється на сукупність неузгоджених за семантичними ознаками і технологіями відомчих інформаційних анклавів, які безсистемно нашаровуються. Все це розпорошує ресурси, не забезпечує верифікацію записів базового рівня на засадах інтересів усіх суб'єктів суспільства. Такий стан інформаційного простору фактично робить органи управління вищих рівнів заручниками інформаційної діяльності підлеглих.

Саме з цієї причини аналітичні матеріали, які використовуються при прийнятті рішень, тяжіють до макроекономічних показників або результатів соціологічних опитувань, що свідчить про ускладнене отримання або повну відсутність детальних записів у деяких сегментах економіки держави.

Проблематичним також є те, що Україна успадкувала адміністративно-командні методи створення інформаційних систем, які спиралися на розгалужену систему наукових, конструкторських і виробничих установ, що працювали практично поза конкуренцією, переважно на військово-промисловий комплекс, при відносно сталому задовільному бюджетному фінансуванні. З іншого боку, схема фінансування наукоємних виробництв, до яких належить інформаційна сфера, практично залишилася без змін, за винятком істотного скорочення обсягів фінансування до рівня, який сьогодні не забезпечує навіть функції соціальної допомоги.

Аналіз ряду концепцій інформатизації, проектів, оргштатних структур міністерств та відомств свідчить, що навіть у свідомості фахівців переважає аміністративно-командне мислення, яке втілюється в численних пропозиціях щодо запровадження в Україні різноманітних ситуаційних, аналітичних, інформаційних, оперативних та інших "центрів". Водночас необхідність побудови периферійної системи створення і зберігання інформаційних ресурсів як середовища для об'єктивного і структурованого віддзеркалення подій і явищ на місцях, що призначене для модернізації існуючого переважно паперового інформаційного простору, або не розглядається взагалі, або вважається передчасною [11, c. 67-68].

Делікатною проблемою є використання закордонних кредитів для розвитку інформаційних технологій. Як свідчить аналіз тендерних документів, зазначені кредити використовуються переважно для імпорту комп'ютерів та іншого обладнання обчислювальної та офісної техніки. Водночас відомо, що строк морального старіння такого обладнання досить стислий і не перевищує нині трьох-п'яти років. Науково-технічний прогрес унеможливлює використання сучасних інформаційних технологій вже через п'ять років. Тому від інвестицій на час їхнього повернення з відповідними відсотками Україна матиме борги, а не закуплену техніку. Існуюча практика укладання контрактів із зарубіжними фірмами — постачальниками технологій — призводить до використання кредитів на найпростіші цілі — закупівлю та монтаж обладнання, меблів, переобладнання приміщень тощо. Як результат — підтримка закордонних виробників за рахунок отриманих кредитів. Поряд з цим довгострокові і набагато складніші процеси створення інформаційних ресурсів, розв'язання прикладних задач, впровадження інформаційних технологій, тобто ті справи, заради яких закуповується обладнання, залишаються фактично без фінансування, хоча відомо, що саме вони потребують коштів на порядок більших, ніж вартість обладнання та програм загальносистемного призначення.

Визначення загальних засад створення сучасної державної інформаційної системи, яка б функціонально відповідала ринковим потребам, залишається складною проблемою.

Тяжкою спадщиною тоталітарного минулого для України є закритість об'єктивної інформації для широкого загалу. З одного боку, ця закритість є природним наслідком нерозвиненості національного інформаційного простору, а з іншого — її причиною є відомча "приватизація" даних, яка робиться під гаслом захисту державної або комерційної таємниці, звужуючи проблему інформаційної безпеки держави до окремих її аспектів.

Концептуальні засади захисту інформації потребують перегляду передусім з точки зору економічної доцільності. Головним методом захисту важливої інформації має бути не запровадження загальних переліків відомостей, які становлять державну таємницю, а конкретна інформаційна контргра щодо намірів, а не результатів їхнього втілення. Ця контргра має вестися на зразок різних суперечливих інформаційних повідомлень (тобто дезінформація), оскільки важливу для національної безпеки інформацію неможливо захистити загальними засобами.

Необхідною умовою ведення сучасної інформаційної боротьби є наявність сучасного потужного інформаційного простору в державі. Інформаційний захист національних інтересів повинен концептуально розглядатись як динамічний процес.

Головним носієм інформації завжди була і є людина, свобода пересування якої є природним правом у демократичних державах. Тому методи захисту інформації повинні виходити з цієї парадигми, а не копіюватись механічно з тоталітарного минулого.

Потребують істотного вдосконалення механізми реєстрації інформації, що отримується Україною в результаті її міжнародної діяльності. Аналіз інформаційних аспектів міжнародних договорів, які ратифіковані або парафовані Україною, зокрема Договору про безпеку і співробітництво в Європі, Договору "Відкрите небо", Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством і Україною, Додаткового протоколу до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства та інших міжнародних угод, які зобов'язують країни-учасниці здійснювати багатосторонній обмін інформацією, потребують створення загальнодержавних механізмів зберігання та споживання отриманої інформації в національних інтересах. Необхідно поступово відходити від стану інформаційного донорства і переходити до інформаційного партнерства. Складовою такого механізму повинна бути система сучасних національних архівів-депозитаріїв для зберігання та споживання інформації, що отримується Україною від інших країн на виконання зазначених угод, та поширення в державі механізмів доступу до інформаційних баз даних за кордоном [4, c. 131-132].

Потребують істотного доопрацювання механізми профільного накопичення та зберігання інформації в структурах державного управління. Треба створити такі інформаційні умови, щоб при підготовці важливих нарад, засідань Уряду, Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони України тощо добір необхідної інформації здійснювався не "пожежними" заходами з використанням одноканальних джерел інформації, яку неможливо перевірити.

Інформаційна система держав з ринковою економікою істотно відрізняється від наведеної вище схеми. Її функцією є обслуговування ринку, тобто забезпечення механізму зв'язування попиту та пропозиції, покупців і продавців, реєстрація актів купівлі й продажу, запобігання недобросовісній конкуренції, захист прав споживачів, здійснення державного контролю за критичними для національної безпеки галузями виробництва, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на внутрішньому і зовнішніх ринках тощо. Головним призначенням такої системи є забезпечення доцільності тієї чи іншої виробничої діяльності через критерій максимального прибутку кожної окремої виробничої або посередницької одиниці. Система обслуговує втрату власності у разі неефективного її використання. Така інформаційна система набагато складніша і відкритіша, ніж ієрархічна система планової економіки.

Слід зауважити, що ті чи інші інформаційні системи завжди існували для обслуговування ринкових відносин, але країни, що посіли чільне місце серед постіндустріальних, створили більш ефективну інформаційну ситуацію завдяки подвійній дії концептуальних принципів відкритості інформації та запровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу. Це дало змогу утворити інформаційний простір, який оперативніше віддзеркалює на широкий загал різні події: ціни на товари та послуги, курси валют, вартість дорогоцінних металів, наявність ресурсів та інші дані, що необхідні для прийняття виважених рішень [7, c. 136-137].

4. Основні пріоритети інформаційної безпеки

Державна політика забезпечення інформаційної безпеки України (ІнБУ) є складовою політики національної безпеки. Вона передбачає системну превентивну діяльність органів влади по наданню гарантій інформаційної безпеки особі, соціальним групам та суспільству в цілому.

Політика в сфері ІнБУ спрямована на досягнення такого рівня духовного та інтелектуального потенціалів країни, який є достатнім для розвитку її державності і соціального прогресу.

Цілі державної політики щодо забезпечення ІнБУ. Основними цілями політики забезпечення ІнБУ є:

— створення умов для своєчасного виявлення джерел інформаційних загроз та визначення можливих наслідків їх дії;

— визначення комплексу превентивних заходів з метою найтралізації або зменшення (послаблення) негативних наслідків реалізації інформаційних загроз;

— створення умов (можливостей) забезпечення своєчасної, повної і точної інформації для прийняття рішень;

— удосконалення інформаційної діяльності з метою гармонізації особистих, суспільних і державних інтересів, що є основою досягнення політичної, економічної і соціальної стабільності в суспільстві;

— наповнення усіх сфер діяльності знаннями, що становлять інформаційну базу духовного відродження, інтелектуального розвитку, навчання та виховання громадян України;

— здійснення ефективного (рівноправного, взаємовигідного) міждержавного інформаційного співробітництва.

Основні принципи політики щодо забезпечення ІнБУ. До основних принципів державної політики у цій сфері можна віднести такі:

— верховенство права юридичних та фізичних осіб, що беруть участь в інформаційній діяльності;

— відкритість інформаційного простору (інформаційного середовища) України з урахуванням обмежень, що визначені законами;

— централізовано-децентралізоване державне керівництво системою забезпечення ІнБУ;

— системний (комплексний) підхід до вирішення проблем забезпечення ІнБУ;

— перспективну оцінку досягнутих проміжних результатів у забезпеченні ІнБУ (одержані результати необхідно оцінювати з точки зору не тільки їхньої сьогоденної користі, а й перспективи, яку вони відкривають для подальшого удосконалення та розвитку ІнБУ);

— зацікавленість "першого керівника" у вирішенні проблем забезпечення ІнБУ;

— персональну відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері забезпечення ІнБУ[8, c. 162-163].

Основні напрямки державної діяльності щодо забезпечення ІнБУ. Діяльність щодо забезпечення інформаційної безпеки країни є, за Конституцією України, однією з найважливіших функцій держави, справою всього українського народу. Основними напрямками цієї діяльності мають бути:

— створення законодавчої та нормативної баз;

— визначення компетенцій органів державної влади та управління;

— здійснення моніторингу ІнБУ з метою аналізу та розробки заходів задля усунення недоліків та подальшого удосконалення системи забезпечення ІнБУ;

— здійснення контролю за діяльністю юридичних та фізичних осіб у сфері забезпечення ІнБУ;

— фінансова, наукова та матеріально-технічна підтримка юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у створенні системи забезпечення ІнБУ;

— стандартизація, сертифікація та ліцензування діяльності в сфері забезпечення ІнБУ;

— розвиток інформаційного ресурсу та вдосконалення системи його використання з урахуванням вимог ІнБУ;

— удосконалення та розвиток державної інформаційної інфраструктури з урахуванням вимог ІнБУ;

— удосконалення системи підготовки інтелектуальної еліти суспільства та створення умов для її творчої роботи;

— удосконалення системи освіти, навчання та виховання підростаючого покоління з урахуванням вимог ІнБУ та Закону "Про державну мову";

— оцінка наслідків реалізації науково-технічних і господарських проектів з точки зору завдання шкоди навколишньому середовищу;

— розробка міжрегіональних, державних та міждержавних програм розвитку системи ІнБУ[2, c. 27-28].

Висновки

Важливою змістовною складовою національної безпеки є інформаційна безпека. Із зростанням науково-технічного прогресу буде зростати і важливість питання інформаційної безпеки громадянина, суспільства, держави. Тобто інформація стала чинником, який може призвести до значних технологічних аварій, військових конфліктів та поразок у них, дезорганізувати державне управління, фінансову систему, роботу наукових центрів, і чим вищий рівень інтелектуалізації та інформатизації суспільства, тим потрібнішою стає надійна інформаційна безпека, оскільки реалізація інтересів, людей та держав все більше здійснюється за допомогою інформатизації. Враховуючи той факт, що під впливом інформаційних атак може цілеспрямовано змінюватися кругозір та мораль як окремих осіб, так і суспільства в цілому, нав'язуються чужі інтереси, мотиви, спосіб життя, на перший план випливає аналіз сутності та форм проявів сучасних методів скритого агресивного впливу, вияву дій, що мають цілеспрямований агресивний характер і які протирічать інтересам національної безпеки, вироблення механізмів протидії їм у всіх напрямах. Отже, інформатизаційна безпека суспільства, держави характеризується ступенем їх захищеності, та, як наслідок, стійкістю головних сфер життєдіяльності у відношенні до небезпечних інформаційних впливів. Інформаційна безпека визначається здатністю нейтралізувати такі впливи. Загальноприйнятим є таке визначення інформаційної безпеки, як стан захищеності життєво важливих інтересів громадян, суспільства та держави в інформаційній сфері.

Розрізняють внутрішні та зовнішні джерела інформаційної безпеки. Під внутрішніми джерелами розуміють відсутність історичного, політичного та соціального досвіду життя у правовій державі, що торкається процесу практичної реалізації конституційних прав та свобод громадян, в тому числі в інформаційній сфері.

Список використаної літератури

1. Анісімов А. Інформаційна безпека та організація технічного захисту інформації у контексті євроатлантичної інтеграції // Україна-НАТО. — 2007. — № 5. — С. 20-27

2. Живко З.Б. Забезпечення соціально-економічної безпеки в умовах інформаційного суспільства // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 6. — С. 20-28

3. Живко М.О. Основні чинники інформаційної безпеки підприємства // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 8. — С. 67-74

4. Лапо А. Гуманітарні та технічні чинники підвищення інформаційної безпеки // Вісник. Київський інститут бізнесу і технологій. — 2007. — № 2. — С. 130-133

5. Ліпкан В.А., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2006. – 280 с.

6. Медвідь Ф. Інформаційна безпека України в контексті становлення стратегії національної безпеки держави // Юридичний Вісник України. — 2008. — № 43. — С. 11

7. Остроухов, Володимир. До проблеми забезпечення інформаційної безпеки України // Політичний менеджмент. — 2008. — № 4. — С. 135-141

8. Стоєцький О. Суб'єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 11. — С. 161-164

9. Стоєцький О. Характеристика інформаційної безпеки як складової інформаційної сфери України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 72-75

10. Толкачов, Олексій. Проблема інформаційної безпеки України // Сучасність. — 2009. — № 6. — С. 183-194

11. Чубарук Т. Проблеми законодавчого забезпечення інформаційної безпеки в Україні // Право України. — 2007 . — № 9 .- С. 67 — 69