Зміст

Вступ

1. Риторика як наука і мистецтво

2. Предмет, об'єкт, мета вивчення ділової риторики

3. Предмет і закони ораторського мистецтва

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Термін “риторика” походить від грецького слова, яке означає наука про ораторське мистецтво, красномовство. Латиною поняття “красномовство” як “мистецтво говорити” позначається словом cloquentia – словенція. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного прозового мовлення, яке в активному суспільстві цінується значно менше, ніж художнє, поетичне слово. І все ж, поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в суді тощо. У зв’язку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мистецтвом.

Отже, риторика – це наука про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Класична риторика – наука про загальні способи переконання у вірогідному чи можливому, що основані на чіткій системі логічних доведень, майстерність та мистецтво віднаходити ці способи і користуватися логікою аргументації; теорія художнього мовлення.

Сучасна риторика – це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання.

1. Риторика як наука і мистецтво

Терміни «риторика» (грецьке- retorike), «ораторське мистецтво» (лат.orator <orare — «говорити»), «витійство» (застар., старослов'янськ), «красномовство» (укр.) синонімічні [4, с. 8].

На багатовіковому історичному шляху розробки риторики просліджуються 2 підходи до її визначення: відповідно до першого — це наука про теоретичні закони, майстерність красномовства; відповідно до другого — це мистецтво мовлення. Загальноприйнятим є визначення риторики як наки про закони підготовки та виголошення промови з метою досягнення бажаного впливу на аудиторію.

Становлення риторики як науки відбулося у Давній Греції у V ст. до н.е. і було пов'язане з потребами демократичного суспільства найвищої культури.

За словами В. Г. Бєлінського, «республіканська форма правління зробила красномовство найважливішим і необхідним мистецтвом» [4, с. 11]. Жителі класичного міста — держави повинні були прекрасно володіти словом, даром переконання. Політики виступали на народних зборах (серед них — Фемістокл, Демосфен), полководці виголошували промови перед військом (приміром, Перикл), громадяни боролися за справедливість у суді (такі, як Антифон, Лісій), вихваляли героїв, суспільні події (у епідейктичному (урочистому) красномовстві були особливо митецькі Горгій, Ісократ, філософи (Сократ, Платон та інші) вели діалоги, словесні баталії. З'явилися навіть нові професії — ритора — учителя красномовства, логографа — укладача промов.

Інша причина виникнення риторики не політичного, а філософського спрямування . Школа елеатів розірвала існуючий доти природної зв'язок слова і промови і зробила слово лише умовною позначкою промови. Таким чином, слово було відділене і стало особливим предметом дослідження. Так поступово склалося теоретичне узагальнення ораторської практики, виробилися правила і методичні прийоми навчання. Аналіз великого емпіричного матеріалу був проведений Аристотелем («Риторика»), Цицероном («Оратор», «Про оратора», «Брут, чи про знаменитих ораторів»), Квінтиліаном («Риторичні настанови») та іншими античними мислителями.

Греки вважали , що головне — переконати слухачів, а римляни вбачали завдання у тім, щоб говорити добре. В епоху Середньовіччя риторика вважалася майстерністю прикрашати мову, причому не тільки усну, але і письмову. Проповіді «батьків християнської церкви» Тертулліана, Іоанна Златоуста, Августина Аврелія, Хоми Аквінського лягли в основу гомілетики — теорії церковного красномовства.

У цей період європейські риторичні ідеї прийшли у Давню Русь. Зустрічається кілька видів давньоруського красномовства: політичне (вічова промова), дипломатичне, військове, урочисте, духовне. Історія появи на Русі досить розвиненої теорії ораторського мистецтва датується початком XVІІ століття. До цього часу відносяться перші роботи — єпіскопа Макарія, до більш пізнього — твори Стефана Яворського, Феофана Прокоповича. Становлення риторики як наукової дисципліни не мислиться без імені М. В. Ломоносова — автора «Короткого посібника до красномовства» (1748). У цій праці представлені з правила, якими пропонувалося користуватися в усних і письмових виступах на державні, суспільні і релігійно — філософські теми.

Риторика активно розвивалася в Європі до кінця XVIII століття, у Росії інтерес до неї згас у XIX сторіччі. Ренесанс науки спостерігається з 60-х років XX століття. Інтенсивна розробка проблем вітчизняного красномовства в останні роки зв'язана з тим, що знову з'явилося замовлення суспільства на людину, що чітко мислить і переконливо говорить. Демократія послабляє владу наказу і підсилює значення переконання.

У наш час термін «риторика» вживається у вузькому і широкому значеннях. Риторика (у вузькому значенні) — це позначення філологічної дисципліни, що вивчає теорію красномовства, способи побудови виразної промови у всіх сферах мовної діяльності . Риторику (у широкому значенні) називають неориторикою (термін уведений професором Брюссельського університету Х. Перельманом у 1958 році) чи загальною риторикою. Її швидкий і продуктивний розвиток викликаний появою нових мовознавчих наук — лінгвістики тексту, семіотики, герменевтики, теорії мовної діяльності, психолінгвістики. Неориторика займається пошуком шляхів практичного застосування цих дисциплін, розробляється на стику мовознавства, теорії літератури, логіки, філософії, етики, естетики, психології [3, с. 29].

У теорії сучасного красномовства відроджується давнє первісне ядро — концепт переконання, розглядаються форми і методи впливу засобами усного і письмового мовлення. Мета оновленої риторики — визначення найкращих варіантів (оптимальних алгоритмів) спілкування. Наприклад, досліджуються ролі учасників діалогу, механізми породження мовлення, мовні переваги тих, що говорять і т.п. Таким чином, неориторика — це наука про переконуючу комунікацію.

Риторика учила й учить, як здійснювати спілкування, логічно і виразно викладати і розвивати думки, уживати слова, як користатися мовною активністю в особистому житті і суспільній діяльності, як виступати перед аудиторією. Першочергову увагу теорія красномовства завжди приділяла усному, «живому» контакту.

Традиційно риторику вважали також мистецтвом, порівнювали з поезією, акторською грою на основі важливості творчості, імпровізації в мовленні, естетичної насолоди, яку отримують від публічного «міркування уголос». Такі погляди характерні, наприклад, для Аристотеля, Цицерона, А. Ф. Коні.

За твердженням дослідників Е. А. Ножина, Н. Н. Кохтева, Ю. В. Рождественського й інших, у кожній людині закладений «ген» риторичних здібностей, який можна і потрібно розвивати.

У риториці — найважливішій галузі культури — наука і мистецтво становлять складний сплав, нероздільну єдність.

2. Предмет, об'єкт, мета вивчення ділової риторики

При визначенні статусу риторики важливо не лише відповісти на питання, що таке риторика, але й з’ясувати, у чому полягає її специфіка. Такий підхід дозволить точніше визначити місце риторики серед спорідних їй наук та її зв’язки з цими науками.

Своєрідність риторичної науки вбачається в її комплексності, тобто виникнення її — на стику, перехресті (причому багаторівневому) ряду наук (філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістові компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисле–мовленевої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки.

Таким чином, риторика – це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

Звернемося до розгляду проблеми статусу риторики і її зв’язків з іншими науками. Необхідно спочатку осмислити сам термін “риторика”, який практично ніколи в історії не мав однозначного тлумачення. Витоки різних інтерпретацій сягають глибокої давнини, коли чітко визначилися два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Арістотель, Цицерон, розвивали концепцію змістової риторики, де одними із головних компонентів була ідея (логос); з іншого боку, школа Квінтіліана розглядала риторику, як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, ехолостична риторика, де знання предмету мовлення не було обов’язковою умовою.

З давніх часів, поряд з академічним, церковним, дипломатичним, військовим, суспільно — політичним, социально — побутовим, судовим, виділяють ділове красномовство. В Україні XІX — початку XX століть існували професійно орієнтовані риторики для політиків, юристів, офіцерів. Традиція створення подібних посібників продовжується. В останні роки сформувалася самостійна галузь науки і практики — ділова риторика. Вона є прикладним напрямком загальної риторики, орієнтованим на озброєння бізнесменів і менеджерів правилами поведінки зі словом, невербальними засобами передачі інформації.

Ділова риторика — це наука і мистецтво переконливої й ефективної промови в різних видах (чи жанрах) ділового спілкування. Як об'єкт вивчення даної дисципліни виступають усні і письмові форми службового контакту, такі, як доповідь на зборах, переговори, договір, заява, наказ і т.д [6, с. 15].

Мета курсу — оволодіння культурою ділової мови і спілкування, вироблення власного стилю службових взаємин, формування іміджу.

Для фахівця з управління, комерсанта досягнення цієї мети означає опанування найважливішим компонентом професійної діяльності. Л.Якокка, видатний американський бізнесмен, зауважував: «Це ж соромно, коли людина великих здібностей не в змозі зрозуміло розповісти про свої задуми, виступаючи перед радою директорів чи відповідним комітетом. … гарному менеджеру потрібно вміти слухати так само, як уміти говорити» [2, с. 46].

Таким чином, мова, уміння спілкуватися, етикет виступають головними «знаряддями» створення іміджу ділової людини, тобто самопрезентації, конструювання свого образа для інших. Шляхетний образ гарантує керівнику, підприємцю половину успіху і постійне задоволення від роботи. Не можна забувати, що гармонічне спілкування засноване завжди на усвідомленні важливості і дотриманні етичних норм, таких, як тактовність, делікатність, повага честі і гідності особистості, справедливість. Інтелігентність як якість внутрішньої культури — тактовне ставлення до людей — незмінно відбивається у зовнішній поведінці.

Починаючи з середини минулого сторіччя сучасна риторика переживає чергове відродження. Ця обставина породжена фактом виходу на наочне поле риторики двох видатних «гравців»: теорії або лінгвістики тексту і теорії аргументування. Обидві ці дисципліни об'єднує переважний інтерес не до мови як потенційної системи засобів спілкування, а до безпосередньої дійсності спілкування, що відбувається за допомогою цієї системи, тобто до мовної діяльності.

Таким чином, встає питання про взаємостосунки сучасної риторики і теорії аргументування, рішення якого має значення як для риторики (бути їй в тіні лінгвістики і, мабуть, не мати великої перспективи, або знайти самостійний статус), так і для теорії аргументування, актуальним завданням якого є побудова загальної концепції аргументування (природа аргументування і її межі, способи аргументування, своєрідність аргументування в різних областях пізнання і діяльності і ін.).

Лінгвістичний і риторичний аналіз мови, проте, спирається на позамовленнєві моменти. Цей «поза-і-надлінгвістічний» контекст, дуже складний і об'ємний. Він не є прямим об'єктом лінгвістики, але служить приводом для спостереження і пояснення фактів мови.

Риторика також спрямована на «поза-і-надлінгвістичний» контекст, але на відміну від лінгвістики для риторики представляє спеціальний і специфічний інтерес координація будь-яких елементів позамовленнєвого контексту і ефективності мовної і немовної дії.

Інакше кажучи: якщо риторика є лінгвістичним розділом, то лінгвістика явно не задовольняє запит риторики на знання про позамовленнєвий контекст.

3. Предмет і закони ораторського мистецтва

Ораторське мистецтво можна визначити як комплекс знань, умінь і навичок оратора щодо підготовки і проголошення переконливої промови. Під цим розуміється цілий комплекс знань і умінь: формулювання проблеми, висування ідеї (знаходити предмет розмови), мистецтво архітектоніки (побудови) самої промови, її композиції; це знання прийомів впливу на аудиторію, це уміння доводити і спростовувати, вміння переконувати; це «вітійство» — мовна майстерність.

Отже, предмет ораторського мистецтва зумовлюється змістом фактичної діяльності оратора і його можна визначити як мисленнєво-мовленнєву діяльність і закони, що її розкривають [6, с. 19]. Багатьом недосвідченим людям здається, що змістом діяльності оратора є саме висловлювання думки підчас промови. Але це не так. Придивимося: мовний апарат діє головним чином в залежності від сили і якості ідей, що приводять його до руху. Якщо ідеї туманні, нечіткі або байдужі промовцю, мовний апарат піддасться їм по всіх напрямках: дихання буде поверховим, голос — монотонним, язик заплітатиметься. Тому головна вимога до оратора не до його здібності («поетами народжуються, ораторами стають»), потенційні здібності є у кожного, а до того, щоб він мав, що сказати і мав потребу висловити це. Але ідею оратор може віднайти і певним чином її довести лише тоді, коли він знає, перед ким він виступатиме. Тому всі моменти мисленнєво-мовленнєвої діяльності тісно пов'язані між собою.

Предмет ораторського мистецтва розкривається через низку законів: аудиторії, стратегії, тактики, мовного (мовленнєвого), ефективної комунікації (динаміки діяльності оратора) та контрольно-аналітичного (рефлексії).

Сутність закону аудиторії с наступна: не існує безадресних промов. Тобто, кожна промова має свого певного, конкретного адресата, аудиторію, і чим краще оратор знає свою аудиторію, чим ретельніше він окреслить її портрет, тим ефективнішою буде його промова. Закон аудиторії формує і розвиває в ораторові вміння вивчати систему ознак аудиторії (формально-ситуативних, соціально-демографічних, соціально-психологічних) і, основуючись на них, вести прицільний пошук ідеї та шляхи подальшого її розкриття.

Закон стратегії своїм змістом має розробку основних напрямків промови програми діяльності з урахуванням характеристики аудиторії.

Під напрямками діяльності розуміється послідовне, поетапне визначення мети діяльності, тобто цільової установки, що складається, насамперед, з завдання й надзавдання та тези, головної ідеї промови. Закон стратегії формує і розвиває в особистості вміння розробляти програму діяльності на основі певної концепції знань і зважаючи на характеристику аудиторії.

Під тактикою оратора розуміється сукупність принципів, способів і засобів (прийомів) реалізації стратегії, тобто розгортання й доведення тези. Цей закон формує і розвиває в особистості вміння оперувати фактами, вибудовувати композицію при застосуванні комплексу основних принципів (логічних та дидактичних), композиційних прийомів та вибору способів розгортання тези. Крім того, тактика — це і використовування засобів активізації мисленнєвої активності аудиторії.

Мовний закон має змістом положення про те, що не можна говорити однаково в різних аудиторіях. Кожна аудиторія потребує як певної лексики і певного стилю, так і дотримування мовної норми; грамотності, повної ясності, відповідності ситуації й теми спілкування. Наслідком дотримування мовного закону с вміння людини втілювати свою думку в словесну дію — інтелектуальну і чуттєву (передаючи зміст думки і своє ставлення до неї вербальним способом і підбором емоційно забарвлених слів).

Закон ефективної комунікації (динаміки діяльності оратора) є законом «виконання» вже підготовленої промови. Під час спілкування виявляється, що «словесна дія» може відбуватися зовсім не так, як її підготував промовець. Сприйняття думки аудиторією буде тим ефективнішим, чим краще оратор зможе встановити, зберегти і закріпити контакт з нею (аудиторією). Від цього залежить результат промови, реалізація мети оратора.

Контрольно-аналітичний закон — це оцінка оратором власного стану; результатів мовної діяльності (промови), це вміння оцінювати якість і ефективність виступу. Закон формує і розвиває в особистості вміння рефлексувати, виявляти й аналізувати власні відчуття, робити висновки з помилок — своїх і чужих, а відтак, вміти аналізувати публічні виступи і знати ймовірні практичні результати впливу проголошеної промови. Сукупність законів ораторського мистецтва можна виразити таким чином, у наступній риторичній формулі: А+С+Т+М+ЕК+КА, де А — закон аудиторії, С — закон стратегії., Т — закон тактики, М — закон мовний, ЕК — закон ефективної комунікації, КА — закон контрольно-аналітичний. Ця риторична формула становить певну цілісну систему, в якій кожний компонент зумовлює і доповнює інший, причому всі компоненти побудовані у суворій логічній послідовності [1, с. 212].

Закон аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий закони, закон ефективної комунікації «працюють» на реалізацію мети оратора, тобто знання цих законів дає можливість людині грамотно впроваджувати задум (концепцію) в суспільстві, оскільки думка може втратити свою цінність досить швидко, якщо вона не знаходить втілення в життя, і, нарешті, закон контрольно-аналітичний поширює свою дію на всі попередні закони, бо опанування цього закону дозволяє людині, по-перше, оцінити якість самої концепції, по-друге, уважно проаналізувати весь процес впровадження, знати сильні й слабкі аспекти власної мисленнево-мовленнєвої діяльності і тим самим зробити спою справу якнайкраще. Іншими словами, закони риторики, які наведені у риторичній формулі, відбивають системність мисленнево-мовлениєвої діяльності, що головним чином визначає її результативність, від чого у певній мірі залежить успіх будь-якої конкретної діяльності людини взагалі. Розглянуті закони спрямовані на інтелектуальний розвиток людини, її ерудицію, розвиток таких якостей мислення, як самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, відкритість. Можна зробити висновок, що ораторське мистецтво насамперед вчить людину грамотно мислити, бо, як вважав Сократ, «все, що хочеш сказати, розглянь спочатку в голові своїй, тому що у багатьох язик передує самій думці» [2, с. 37].

Розглянута риторична формула системності законів ораторського мистецтва — А+С+Т+М+ЕК+ КА — дозволяє проаналізувати питання про фази та етапи діяльності оратора. Передусім наочно показано, що існують перш за все чітко граничні три фази діяльності оратора — докомунікативна (А+С+Т+М), комунікативна(ЕК)та посткомунікативна — (КА). Щодо етапів діяльності оратора, то їх можна виділити шість: аудиторний, стратегічний, тактичний, мовний (редакційній), комунікативний (виконання промови), контрольно-аналітичний. Оратор постійно дотримується цієї схеми, набираючись досвіду і вміння підготовки ефективної промови.

Починається діяльність оратора з вивчення аудиторії (не з вивчення проблеми, бо мається на увазі, що оратор виступає перед аудиторією з тих проблем, в яких він обізнаний. Вивчивши аудиторію, склавши її портрет, оратор вже може більш точно окреслити тему своєї промови, знайти оригінальну ідею, пройшовши всі моменти (послідовно) в розробці стратегії, аби віднайти єдино придатну для певної аудиторії ідею промови. Потім наступає етап тактики — упорядкування матеріалу. Тут проводиться як визначення логічного плану промови, так і архітектоніки, побудови промови, компонування положень, їх викладення через композиційні прийоми. Після того, як оратор знайшов місце кожному аргументу, композиційну форму промови, можна приступати до її вербального оформлення, стилістичного та технічно-мовного (обмірковувати й визначати необхідну інтонацію, аби вірно передати зміст думки і своє ставлення до неї).

Наступний етап — виконавчий (підготовка вже закінчена), коли оратор проголошує свою промову. Зважаючи на те, що кожна з промов може мати лише один з двох результатів (переконав аудиторію чи не переконав), оратор аналізує отриманий результат на контрольно-аналітичному етапі.

Висновки

Своєрідність риторичної науки вбачається в її комплексності, тобто виникнення її — на стику, перехресті (причому багаторівневому) ряду наук (філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістові компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисле–мовленевої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки.

Таким чином, риторика – це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

У наш час термін «риторика» вживається у вузькому і широкому значеннях. Риторика (у вузькому значенні) — це позначення філологічної дисципліни, що вивчає теорію красномовства, способи побудови виразної промови у всіх сферах мовної діяльності . Риторику (у широкому значенні) називають неориторикою (термін уведений професором Брюссельського університету Х. Перельманом у 1958 році) чи загальною риторикою. Її швидкий і продуктивний розвиток викликаний появою нових мовознавчих наук — лінгвістики тексту, семіотики, герменевтики, теорії мовної діяльності, психолінгвістики. Неориторика займається пошуком шляхів практичного застосування цих дисциплін, розробляється на стику мовознавства, теорії літератури, логіки, філософії, етики, естетики, психології.

У теорії сучасного красномовства відроджується давнє первісне ядро — концепт переконання, розглядаються форми і методи впливу засобами усного і письмового мовлення. Мета оновленої риторики — визначення найкращих варіантів (оптимальних алгоритмів) спілкування.

Список використаних джерел

1. Александров Д. Н. Риторика: Учебное пособие. — М. : Флинта: Наука, 2002. — 622, с.

2. Вандишев В. М. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2003 , 2006. — 262 с.

3. Зарецкая Е. H. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации. — М.: Дело, 1998. — 475, с.

4. Кохтев Н. Н. Риторика. — М.: Просвещение, 1994. — 206, с.

5. Мацько Л. І. Риторика: Навч. посіб,. — К.: Вища шк., 2003. -310, с.

6. Стец В. А. Основи ораторського мистецтва: Навчальний посібник. — Тернопіль: Економічна думка, 1998. — 58 с.

7. Хоменко І. В. Еристика: Мистецтво полеміки: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 191 с.