Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Центральний банк та його роль в економіці

Зміст

  1. Загальна характеристика та функції центральних банків.
  2. Сутність та основні функції Національного банку України
  3. Грошово-кредитна політика: типи та інструменти

 

  1. Загальна характеристика та функції центральних банків.

Центральний банк — установа, у більшості випадків державна, основна ланка грошово-кредитної системи, орган державного регулювання грошового ринку та грошово-кредитної системи країни, якому надано монопольне право на здійснення емісії грошей, управління грошовим обігом, формування та управління офіційним золотовалютним резервом, а також контролю за діяльністю банків та інших фінансово-кредитних установ. У банківських системах більшості країн світу, які є дворівневими, центральні банки займають вищий рівень [1, с.472].

Історично центральні банки спочатку створювались як крупні приватні банки, наділені особливими повноваженнями. У більшості країн вони були створені як акціонерні компанії. Поступово такі банки монополізували функцію емісії банкнот та інші специфічні функції і ствердилися як центри національних грошово-кредитних систем. Одним із найстаріших центральних банків світу є Банк Швеції («РіксБанк»), який було створено в 1668 р. У більшості західних країн центральні банки були створені в XVIII–XX ст. Так, Банк Англії було створено в 1694 р., Банк Іспанії – в 1782 р., Банк Франції – в 1800 р., Центральний банк Нідерландів – у 1814 р., Австрійський національний банк – в 1816 р., Банк Португалії – в 1846 р., Рейхсбанк – у 1875 р., Банк Італії – в 1893 р., Національний банк Швейцарії – в 1905 р., Федеральна резервна система США – в 1913 р. [1 c. 472].

Діяльність центральних банків регулюється національним банківським законодавством, у якому визначено його організаційно-правовий статус, завдання та функції. У різних країнах центральні банки називають по-різному: народний, державний, центральний, емісійний, резервний. У більшості країн центральний банк належить державі. Однак в окремих країнах капітал центрального банку належить фінансово-кредитним установам і приватним особам, наприклад, в США та Італії. В Бельгії та Австрії державі належить 50% капіталу центрального банку, в Японії – 55%, у Швейцарії – 57% [1 c. 472].

Одержання прибутку не є метою центрального банку. Основними функціями центрального банку є: емісія, випуск в обіг грошових знаків і регулювання грошового обігу; розробка та реалізація грошово-кредитної (монетарної) політики; формування та управління офіційним золотовалютним резервом країни; регулювання та нагляд за діяльністю банків; функції фінансового агента уряду; встановлення правил бухгалтерського обліку та звітності для банків та інших фінансово-кредитних установ; визначення офіційної облікової ставки та офіційного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют; складання та розробка прогнозу платіжного балансу, збереження обов’язкових резервів банків та інших фінансових установ, їх кредитування [1 c. 472]. 

  1. Сутність та основні функції Національного банку України

Національний банк України є центральним банком України. Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 мільйонів гривень. Розмір статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку. Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є частина його прибутку до розподілу, а при необхідності — Державний бюджет України. Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису адміністративних витрат, а у визначених цим Законом випадках — також за рахунок Державного бюджету України. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і закріплено за ним на праві господарського відання. Національний банк не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов’язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання. Національний банк не відповідає за зобов’язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання. Одержання прибутку не є метою діяльності Національного банку [10].

Керівними органами НБУ є Правління НБУ і Рада НБУ. Правління є виконавчим органом НБУ. Рада виконує наглядові функції. Очолює Правління Голова НБУ. До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України. Верховна Рада України призначає чотирьох членів Ради Національного банку шляхом прийняття відповідної постанови. Президент України призначає чотирьох членів Ради Національного банку шляхом видання відповідного указу. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою. Правління Національного банку є колегіальним органом та складається з шести осіб: Голови Національного банку, першого заступника та заступників Голови Національного банку. Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України строком на сім років [10].

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі. Національний банк у межах своїх повноважень сприяє фінансовій стабільності, в тому числі стабільності банківської системи. Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України [10].

Національний банк виконує такі функції [10]:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує готівковий грошовий обіг. Емісію грошових знаків — готівки — центральний банк здійснює на монопольних засадах. Він емітує готівку в обіг через комерційні банки. Центральний банк забезпечує ці банки готівкою в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках банків у центральному банку. У свою чергу, комерційні банки випускають готівку в обіг, забезпечуючи готівкою своїх клієнтів в обмін на їх депозити, що зберігаються на рахунках у банках. Цей процес відбувається і в зворотному напрямі, тобто таким самим шляхом центральний банк вилучає готівку з обігу через комерційні банки [2, с.100]

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування.

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу.

6) регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків в Україні, визначає порядок і форми платежів, у тому числі між банками. В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банківські та небанківські платіжні системи. До внутрішньодержавних банківських платіжних систем відносять системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи. В Україні для міжбанківських платежів НБУ створив Систему електронних платежів. Учасниками СЕП є банківські установи України. Безпосереднє обслуговування клієнтів банків цією системою не здійснюється. СЕП є системою типу «брутто», тобто кожний платіжний документ безпосередньо впливає на кореспондентські рахунки учасників СЕП.

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює та забезпечує безперервне, надійне та ефективне функціонування, розвиток створених ним платіжних та облікових систем, контролює створення платіжних інструментів, систем автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;  

9) здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

10—1) здійснює попередню кваліфікацію осіб, які можуть брати участь у виведенні неплатоспроможних банків з ринку, та складає перелік таких осіб;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами.

16) аналізує та прогнозує динаміку макроекономічних, грошово-кредитних, валютних та фінансових показників, у тому числі складає платіжний баланс.

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;

22—1) здійснює відповідно до компетенції повноваження у сфері депозитарного обліку. Націо­нальний банк може здійснювати такі види депозитарної діяльності:

  • обслуговування операцій емітента щодо випущених ним державних цінних паперів;
  • зберігання та обслуговування обігу державних цінних паперів на рахунках у цінних паперах;
  • кліринг і розрахунки за угодами щодо державних цінних паперів.

22—2) забезпечує облік і зберігання переданих йому цінних паперів та інших коштовностей, що конфісковані (заарештовані) на користь держави та/або таких, які визнані безхазяйними, для чого може відкривати рахунки в цінних паперах у депозитарних установах;

23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом;

25) визначає порядок здійснення в Україні маршрутизації, клірингу та взаєморозрахунків між учасниками платіжної системи за операціями, які здійснені в межах України із застосуванням платіжних карток, емітованих банками-резидентами;

26) створює Засвідчувальний центр для забезпечення реєстрації, засвідчення чинності відкритих ключів та акредитації центрів сертифікації ключів, визначає порядок застосування електронного підпису, у тому числі електронного цифрового підпису в банківській системі України та суб’єктами переказу коштів;

27) видає ліцензії небанківським фінансовим установам, які мають намір стати учасниками платіжних систем, на переказ коштів без відкриття рахунків та відкликає їх відповідно до законодавства;

28) веде реєстр платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури;

29) здійснює нагляд (оверсайт) платіжних систем та систем розрахунків;

30) здійснює державне регулювання та нагляд у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення за небанківськими фінансовими установами-резидентами, які є платіжними організаціями та/або членами/учасниками платіжних систем у частині надання ними фінансової послуги щодо переказу коштів на підставі відповідних ліцензій, зокрема Національного банку України (крім операторів поштового зв’язку в частині здійснення ними переказу коштів);

31) здійснює аналіз стану фінансової системи щодо фінансової стабільності.

3. Грошово-кредитна політика: типи та інструменти

Грошово—кредитна політика — комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності грошової одиниці України через використання визначених цим Законом засобів та методів [10].

Класифікація інструментів грошово-кредитної політики:

  • За характером впливу на грошовий ринок: адміністративні (прямої дії) та ринкові (непрямої дії). Наприклад, політика обов’язкових резервних вимог є адміністративним інструментом, а процентна політика є ринковим інструментом.
  • Залежно від спрямованості регулятивного впливу: загальної спрямованості та селективні. Інструменти загальної спрямованості вливають на всю грошово-кредитну систему держави, а селективні – лише на її окремі елементи, наприклад конкретні банки.
  • Залежно від періодичності використання: постійної дії та разові. Наприклад, нормативи обов’язкового резервування є інструментом постійної дії, а стабілізаційний кредит – разової.

Інструменти, які найбільш часто використовуються в Україні:

Політика обов’язкових резервних вимог. Обов’язкові резерви – один із монетарних інструментів для регулювання обсягів грошової маси в обігу та управління грошово-кредитним ринком. Обов’яз­ко­во­му резервуванню підлягають усі залучені банком кошти, за винятком коштів, залучених від банків-резидентів, міжнародних фінансових організацій та коштів, залучених на умовах субординованого боргу. Банки України формують обов’язкові резерви, виходячи із встановлених Національним банком України нормативів обов’язкового резервування до зобов’язань щодо залучених банком коштів. Національний банк України може встановлювати для різних видів зобов’язань диференційовані нормативи обов’язкових резервів залежно від: строку залучення коштів (короткострокові зобов’язання банку, довгострокові зобов’язання банку); виду зобов’язань у розрізі валют (національна, іноземна, в т. ч. в банківських металах); суб’єктів (юридичні/фізичні особи, резиденти/ не­ре­зиденти).

Для всіх банків установлюється єдиний порядок визначення та фор­мування обов’язкових резервів. Залежно від стану грошово-кредитного ринку та прогнозу його подальшого розвитку Правління Національного банку України приймає окремі рішення щодо: звітного періоду резервування; нормативів обов’язкових резервів; складу зобов’язань банку (об’єкта резервування), щодо яких установлюються нормативи обов’язкових резервів; обсягу обов’язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку України; порядку формування та зберігання коштів обов’язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку України [3].

Формування та зберігання банками коштів обов’язкових резервів здійснюється в грошовій одиниці України на кореспондентському рахунку банку в Національному банку України та/або на окремому рахунку в Національному банку України. За залишками коштів обов’язкових резервів, що перераховані банками на окремий рахунок у Національному банку України, Національний банк нараховує проценти в установленому ним порядку за умови дотримання банком порядку формування та зберігання обов’язкових резервів [3].

Процентна політика Національного банку — регулювання Національним банком попиту та пропозиції на грошові кошти через зміну процентних ставок за своїми операціями з метою впливу на процентні ставки суб’єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій. Головною метою процентної політики Національного банку як основного інструмента впливу на грошово-кредитний ринок є забезпечення цінової стабільності в середньостроковій перспективі. З метою реалізації процентної політики Національний банк установлює такі процентні ставки:

  • облікову;
  • за інструментами постійного доступу Національного банку. Інструменти постійного доступу — оперативне підтримання Національним банком ліквідності банків шляхом надання кредитів овернайт або оперативне вилучення Національним банком ліквідності банків шляхом розміщення депозитних сертифікатів овернайт;
  • за депозитними сертифікатами Національного банку;
  • за кредитами рефінансування [7].

Процентна ставка за інструментами з підтримання ліквідності, що є відмінними від стандартних інструментів регулювання ліквідності банківської системи, визначається згідно з нормативно-правовим актом Національного банку, який регулює відповідний інструмент з підтримання ліквідності [7].

Облікова ставка Національного банку — ключова процентна ставка Національного банку, яка є основним індикатором змін у грошово-кредитній політиці та орієнтиром вартості залучених та розміщених грошових коштів для банків та інших суб’єктів грошово-кредитного ринку. Облікова ставка встановлюється на основі комплексного аналізу та прогнозу макроекономічного, монетарного та фінансового розвитку, підготовленого Національним банком. Рішення щодо розміру облікової ставки затверджується Правлінням Національного банку України на засіданні з питань монетарної політики на підставі пропозицій Департаменту монетарної політики та економічного аналізу після обговорення на засіданні Комітету з монетарної політики. Національний банк оприлюднює розмір облікової ставки на сторінці Офіційного інтернет-представництва Національного банку [7].

Національний банк установлює коридор процентних ставок за інструментами постійного доступу з надання та вилучення ліквідності на термін овернайт (за кредитами овернайт та депозитними сертифікатами овернайт) з метою управління короткостроковими процентними ставками на міжбанківському ринку шляхом обмеження їх коливань навколо облікової ставки. Межі коридору процентних ставок симетричні щодо облікової ставки і в разі її зміни змінюються на аналогічну величину. Національний банк установлює розмір процентної ставки за кредитами овернайт на рівні облікової ставки плюс два процентних пункти. Національний банк установлює розмір процентної ставки за депозитними сертифікатами овернайт на рівні облікової ставки мінус два процентних пункти [7].

Національний банк установлює на рівні облікової ставки процентну ставку за операціями з розміщення депозитних сертифікатів строком до 14 днів (крім овернайт), які в умовах профіциту ліквідності в банківській системі мають найбільший вплив на стан грошово-кредитного ринку, що забезпечує роль облікової ставки як орієнтира вартості залучених та розміщених грошових коштів для банків та інших суб’єктів грошово-кредитного ринку [7].

Національний банк під час проведення процентного тендера з розміщення депозитних сертифікатів на строк понад 14 днів установлює процентну ставку за депозитними сертифікатами залежно від пропозицій, що надходять від банків. Рішення щодо граничної процентної ставки приймається заступником Голови Національного банку України, який згідно з розподілом функціональних обов’язків координує проведення операцій Національного банку з регулювання ліквідності банківської системи на підставі пропозицій Департаменту відкритих ринків. Рівень граничної процентної ставки не може перевищувати ставки за кредитами овернайт [7].

Національний банк установлює процентну ставку за кредитами рефінансування, наданими шляхом проведення кількісного тендера з підтримання ліквідності банків, та граничну процентну ставку за кредитами рефінансування, наданими шляхом проведення процентного тендера з підтримання ліквідності банків, на рівні ставки за кредитами овернайт [7].

Національний банк здійснює регулювання ліквідності банківської системи в межах визначених монетарних параметрів та в обсягах, які потрібні для їх збалансування та управління грошово-кредитним ринком, шляхом застосування таких стандартних інструментів: 

1) операції з рефінансування (кредити овернайт, кредити рефінансування).

Операції з рефінансування банків — операції з надання банкам кредитів у встановленому Національним банком порядку. Кредит рефінансування — кредит, що надається банку шляхом проведення кількісного або процентного тендера з підтримання ліквідності банків. Тендер з підтримання ліквідності банків — це механізм, який передбачає надання Національним банком кредитів рефінансування банкам, що потребують підтримання ліквідності. НБУ організовує тендери двох типів: кількісні і процентні. Тендери з підтримання ліквідності банків проводяться щотижня з такою періодичністю: три тижні підряд — надання кредитів рефінансування строком до 14 днів; один тиждень — надання кредитів рефінансування строком до 90 днів.

Кількісний тендер — тендер, на якому Національний банк наперед установлює ціну (процентну ставку), за якою банки можуть одержати кредити рефінансування або розмістити в Національному банку кошти. Сума коштів, що пропонується для рефінансування або для розміщення, може оголошуватися або не оголошуватися.

Процентний тендер — тендер, під час оголошення якого банки у своїх заявках до Національного банку зазначають ціну (процентну ставку), за якою вони погоджуються одержати кредит рефінансування або розмістити кошти. Сума коштів, що пропонується для рефінансування або для розміщення, може оголошуватися або не оголошуватися.

Кредит овернайт — кредит, який надається банку Національним банком за оголошеною процентною ставкою на термін до наступного робочого дня і є інструментом постійного доступу, спрямованим на підтримання ліквідності банку. Національний банк надає банкам кредити овернайт під заставу державних облігацій України (крім облігацій зовнішньої державної позики України) або депозитних сертифікатів або облігацій міжнародних фінансових організацій [9]. 

2) операції прямого репо. Операція прямого репо — це кредитна операція між Національним банком та банком з купівлі Національним банком цінних паперів з портфеля банку (далі — перша частина операції репо) з одночасним зобов’язанням банку здійснити зворотну купівлю (викуп) цих цінних паперів (далі — друга частина операції репо) за обумовленою ціною на обумовлену дату. Операції прямого репо є нерегулярним стандартним інструментом, спрямованим на підтримку ліквідності банків у разі неочікуваних коливань ліквідності. Національний банк проводить операції прямого репо з державними облігаціями України або облігаціями міжнародних фінансових організацій на підставі укладеного з банком генерального договору репо. Операції прямого репо здійснюються Національним банком без переходу права власності на цінні папери. Національний банк здійснює операції прямого репо на визначений строк, але не більше ніж на 90 календарних днів [9].

Національний банк установлює для банків однакові умови регулювання їх ліквідності та здійснює підтримку ліквідності банків, які не визнані такими, що проводять ризикову діяльність, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, і не віднесено до категорії неплатоспроможних. Національний банк може прийняти рішення про підтримання ліквідності банку шляхом проведення відповідних операцій з рефінансування та операцій прямого репо, якщо банк має банківську ліцензію та дотримується таких основних вимог:

1) структура власності банку не визнана Національним банком непрозорою;

2) банк має генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій (вимагається в разі надання в заставу за кредитом іноземної валюти);

3) банк за всіма кредитами, наданими Національним банком та операціями прямого репо, не має простроченої заборгованості (основна сума кредиту, проценти за користування ним) та несплаченої пені;

4) банк уклав з Національним банком генеральний кредитний договір та/або генеральний договір репо [9]. 

3) операції з власними борговими зобов’язаннями. Операції з власними борговими зобов’язаннями — операції Національного банку з розміщення, обігу та погашення депозитних сертифікатів. Депозитний сертифікат Національного банку (далі — депозитний сертифікат) — це один з монетарних інструментів, що є борговим зобов’язанням Національного банку у формі записів на рахунках у системи кількісного обліку СЕРТИФ (з іменною ідентифікацією власників на підставі реєстру власників), який свідчить про розміщення в Національному банку коштів банків та їх право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку. Депозитний сертифікат овернайт — боргове зобов’язання Національного банку, яке свідчить про розміщення банком коштів за оголошеною процентною ставкою в Національному банку на термін до наступного робочого дня і є інструментом постійного доступу, спрямованим на поглинання надлишкової ліквідності банку. Національний банк проводить з банками операції з власними борговими зобов’язаннями з метою вилучення коштів з обігу. Умовами для подання банком заявок на участь у проведенні операції з розміщення депозитних сертифікатів овернайт та на участь у тендерах із розміщення депозитних сертифікатів є:

  • укладення генерального договору за операціями з розміщення депозитних сертифікатів Національного банку;
  • своєчасне та в повному обсязі формування та зберігання банком обов’язкових резервів;
  • відсутність простроченої заборгованості за усіма кредитами, наданими Національним банком та операціями прямого репо [9].

Тендер з розміщення депозитних сертифікатів — це механізм, через який банки розміщують у Національному банку тимчасово вільні кошти згідно з визначеними умовами. Національний банк здійснює операції з розміщення депозитних сертифікатів з такою періодичністю: щоденно — депозитні сертифікати до наступного робочого дня (овернайт); щотижня шляхом проведення кількісного або процентного тендера з розміщення депозитних сертифікатів — депозитні сертифікати строком до 14 днів. Національний банк залежно від ситуації, що склалася на грошово-кредитному ринку, та стану ліквідності банків може оголошувати позачергові тендери з розміщення депозитних сертифікатів строком до 90 днів, про що повідомляє банкам за допомогою засобів системи електронної пошти та на сторінці Офіційного інтернет-представництва [9]. 

4) операції з державними облігаціями України.

Національний банк з метою регулювання грошово-кредитного ринку може здійснювати операції з купівлі/продажу державних облігацій України як на біржовому, так і позабіржовому фондовому ринку шляхом:

  • участі в біржових торгах, у тому числі шляхом проведення аукціонів з купівлі/продажу державних облігацій України;
  • укладення договору з банком на торговельному майданчику фондової біржі/позабіржовому фондовому ринку [9].

Операції центрального банку з цінними паперами називають операціями на відкритому ринку.

Розрізняють такі групи цілей грошово-кредитної політики

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути: зрос­тання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, змен­шення інфляції, збалансування платіжного балансу. З допомогою заходів монетарної політики одночасно досягти всіх перелічених цілей неможливо через обмеженість та специфі­ку її інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазначе­ні стратегічні цілі виявляються несумісними. Зокрема, стабіліза­ція цін вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон’юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва необхідно вживати заходів, які забезпечать пожвавлення кон’юнктури і можуть спричинити зростання цін, посилення інфляції. Виникає проблема конфлікту цілей. Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної еко­номічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін (чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального бан­ку — підтримувати стабільність національних грошей. І через розв’язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей [2, с.387].

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню страте­гічних цілей. Потреба в розробленні проміжних цілей спричиню­ється тим, що наявні у розпорядженні центральних банків інстру­менти є монетарними і не спроможні безпосередньо впливати на процеси, що відбуваються в реальному секторі економіки (зростан­ня виробництва, зайнятість, інвестиції, ціни та ін.). Оскільки в рин­кових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін та ін­ші макроекономічні показники визначаються передусім станом ринкової кон’юнктури, проміжними цілями монетарної політики є вибір таких показників, регулювання яких дає можливість змінити кон’юнктуру ринку відповідно до завдань стратегічних цілей. Зок­рема, якщо ціллю загальноекономічної політики є економічне зрос­тання при скороченні безробіття, то для цього потрібно досягти по­жвавлення ринкової кон’юнктури. І навпаки, якщо стратегічною ціллю є стабілізація цін, то потрібно забезпечити стримування кон’юнктури ринку. А для цього необхідно вибрати адекватні цим ситуаціям монетарні змінні. До таких змінних відносять грошову масу та процентні ставки. Показник грошової маси визначається за агрегатами МІ чи М2, а показник процентної ставки — за процен­тами за коротко- чи довгостроковими кредитами [2, с.390].

Однак і проміжні цілі не є об’єктом безпосереднього впливу цент­рального банку. Його інструменти не мають прямого виходу і на ці цілі, і йому доводиться шукати ще більш конкретні змінні монетарної сфери, через вплив на які можна їх досягати. Набір таких змінних на­зивають поточними (або тактичними) цілями грошово-кредитної політики. В умовах України до поточних цілей можна віднести зміну грошової бази, облікової ставки, проценту за кредитами рефінансу­вання, проценту за міжбанківським кредитом, обсягів кредитів рефі­нансування, обсягів обов’язкових резервів, валютного курсу та ін. [2, с.391].

Розрізняють наступні типи грошово-кредитної політики.

Експансійна політика полягає в довільному, швидкому зрос­танні пропозиції грошей, завдяки чому гроші стрімко «дешеві­ють», а інфляція набуває високих темпів. Тому цю політику на­зивають ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблю­ються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність ко­мерційних банків (знижується норма обов’язкового резервуван­ня, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо) [2, с.404].

Зазвичай метою переходу до експансійної політики проголо­шується посилення стимулювання ділової активності, економіч­ного зростання та скорочення безробіття, тобто ті стратегічні ці­лі, які перебувають виключно в реальному секторі економіки і не зачіпають рівня цін. У короткостроковому періоді вказані цілі можуть бути досягнуті завдяки інтенсивному нарощуванню пла­тоспроможного попиту та зменшенню процента за кредит. Ці чинники спричинюють зростання кредитних вкладень у реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, кількості робочих місць та зайнятості. Одночасно зростають доходи та за­ощадження населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у то­му числі банківські резерви, розвивається кредитування спожив­чих потреб населення. На цій основі активно розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробницт­ва товарів та послуг для населення [2, с.405].

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування пропозиції грошей та високої ін­фляції, яка спричинює тяжкі негативні наслідки в економіці. Зу­пинити нарощування інфляції і попередити чи усунути її негати­вні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряди за нормальних обставин у країні намагаються уника­ти експансійної політики [2, с.405].

Більш доцільною і дієвою є політика рефляції, яку можна на­звати ще політикою «м’якої» інфляції. Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазви­чай проводиться після дефляції (рестрикції), у зв’язку з чим вона передбачає поступове підвищення цін до рівня, на якому вони були до початку дефляції. Поступово відновлюються також обся­ги грошей в обороті та рівень процента (знижується до попере­днього рівня). Завдяки такій політиці інфляція підтримується на низькому рівні, стає регульованим стимулятором економічного зростання без відчутного негативного впливу на стабільність грошей. Важливо тільки не перейти межі, за якою інфляція набе­ре форсованої динаміки, яка підірве вартість грошей [2, с.405].

Політика рестрикції (обмеження) полягає в різкому скоро­ченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досяга­ється це обмеженням грошово-кредитної емісії жорсткішими умовами та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб’єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручуван­ня інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція су­проводжується жорсткішими фіскально-бюджетними заходами впливу на кон’юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткуван­ня, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних ви­трат і бюджетного дефіциту тощо. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей» [2, с.405].

Але разом з гальмуванням інфляції політика рестрикції послаб­лює ділову активність, знижує зайнятість, знижує темпи економі­чного зростання чи навіть скорочує обсяги виробництва. Адже за цієї політики обмежуються можливості підприємств одержувати банківські кредити, нарощувати власні інвестиційні ресурси, що призводить до скорочення інвестицій, спаду виробництва, зрос­тання безробіття. Ці процеси ще підсилюються скороченням по­питу населення на товари та послуги через скорочення доходів та заощаджень, зменшенням споживчого кредиту. Тому важливо своєчасно «відпустити» стримуючі чи обмежувальні монетарні за­ходи, щоб не допустити значних негативних наслідків в економіці [2, с.406].

Проте таке «відпускання» не повинне бути раптовим і невиваженим, щоб економіка не зазнала нового інфляційного шоку. Для виведення економіки з рестрикційного шоку використову­ється ще один тип монетарної політики — політика дезінфляції. За своєю сутністю вона є «м’якою» формою рестрикції, завдяки чому зниження ділової активності відбувається повільно і не спричинює глибоких економічних спадів. Економічне гальму­вання в межах цієї політики має обмежуватися лише рамками ни­зьких темпів зростання виробництва [2, с.406].

Сьогодні у світі дедалі популярнішим є режим таргетування. Таргетування – проголошення кількісного визначення динаміки обраного показника протягом певного терміну та відповідальність центрального банку за дотримання проголошеного показника.

У світовій практиці мали місце таргетування монетарної маси, таргетування валютного курсу та таргетування інфляції, яке нині широко використовується багатьма центральними банками.

Основними елементами монетарного режиму таргетування інфляції є:

1) визначення центральним банком стабільності цін головним завданням монетарної політики та встановлення чітких кількісних показників рівня інфляції;

2) використання центральним банком усіх інструментів монетарної політики для досягнення поставленої цілі;

3) високий рівень операційної незалежності центрального банку;

4) відповідальність центрального банку за досягнення встановленого цільового показника інф­ляції;

5) проведення монетарної політики на основі оцінки інфляційного тиску та інфляційних очікувань [4].

Основними технічними параметрами таргетування інфляції  є:

1) горизонт таргету, під яким розуміють часовий лаг, протягом якого центральний банк за допомогою інструментів монетарної політики повинен утримувати значення таргету. Як правило, горизонт таргетування є комбінацієюсередньо- та короткострокового періоду, який складається з цільового орієнтиру на середньостроковий період (близько 3 років) у поєднанні з щорічним проголошенням значення таргету;

2) вид таргету – обраний для таргетування один із показників інфляції – індекс споживчих цін або показник «базової» інфляції;

3) числова інтерпретація таргету – вибір точного числового значення або діапазону, в межах якого до­пус­каються коливання таргету;

4) система підзвітності та відпові­дальності центрального банку [4].