1. Життєвий шлях та творча діяльність Булгакова Сергія Миколайовича.
2.  Філософські погляди Сергія Булгакова.

Вступ

Вся суперечливість, різноманітність ідей, цінностей та ідеалів у філософії Росії на рубежі двох століть — XIX і XX, — оригінально й глибоко відобразила найістотніші потреби і тенденції історичного розвитку. Поряд з могутньою хвилею революційних ідей та настроїв, соціалістичних та атеїстичних ідеалів і уявлень про справедливість, виникають оригінальні антиреволюційні теософські концепції талановитих мислителів, які також прагнули осмислити жагу справедливості й добра, голос совісті й потребу в утісі і з допомогою синтезу релігії та філософії виробити новий світогляд і нову методологію пізнання буття. У перехідних історичних обставинах проблеми моральності, етики виходять на передній край, утворюють те русло, де відбувається оновлення релігійних ідей, їх філософське осмислення.

Яскравий сплеск релігійно-філософського ренесансу репрезентований плеядою видатних філософів — Микола Лоський, Павло Флоренський, Сергій Булгаков, Микола Бердяев, Семен Франк, Лев Карсавін, Іван Ільїн, Олексій Лосев та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх згуртовує інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральнісні пошуки змістовних творчих основ людського буття

Тема: «Булгаков Сергій Миколайович. Філософські погляди Сергія Булгакова».

1. Життєвий шлях та творча діяльність Булгакова Сергія Миколайовича

Булгаков Сергій Миколайович (28 (16).06.1871 – 13.07.1944) – учений, педагог, журналіст, священик (від 1918). Народився  в м. Лівни (нині Орловської обл., РФ) у сім’ї провінційного цвинтарного священика. Освіту здобував у Лівенському духовному училищі (1881–1884), Орловській духовній семінарії (1885–1888), Єлецькій гімназії (1889–1890) і на юридичному факультеті Московського університету (1890–1894), по закінченні якого залишився пошукачем на кафедрі політекономії та статистики, викладав у Московському технічному училищі [2, с. 46].

В дусі «легального марксизму» виступав у журналах «Русская мысль», «Вопросы философии и психологии», «Новое слово», «Научное обозрение», «Начало», надрукував монографію «О рынках при капиталистическом производстве» (1897). Протягом 1898–1900 рр. стажувався в Берліні, Цюріху, Женеві, Венеції, Парижі та Лондоні, познайомився із зарубіжними соціал-демократами, зокрема Карлом Каутським, а також В.Засулич, Г.Плехановим і його дружиною Р. Плехановою, налагодив листування з Г.Плехановим (1930 прокоментував його на прохання Плеханової) [4, с. 22].

В 1901 році, після захисту магістерської дисертації «Капитализм и земледелие» (1900, т. 1–2), переїхав до Києва, де обійняв посади приват-доцента Київ. університету, професора Політехнічного інститу. 4 грудня (21 листопада) того ж року виступив з публічною лекцією «Иван Карамазов в романе Достоевского “Братья Карамазовы” как философский тип». Познайомився із Є. Трубецьким, Л.Шестовим і М.Бердяєвим.

За поглядами еволюціонував від історичного матеріалізму до метафізики «всеєдності» (зі «світовою душею» та «софійністю історії», близькими вченню В.Соловйова про Божу Премудрість і Красу), звернув увагу на перспективи «мішаної економіки» та «державного добробуту». Публікувався у збірках «Проблемы идеализма» (М., 1902), уклав із власних праць книгу «От марксизма к идеализму» (СПб., 1903), виконував редакторські функції в петербургських часописах «Новый путь» (1904) і «Вопросы жизни» (1905), київській газеті «Народ» (1906). Входив до Київського літературно-артистичного товариства, нелегальної організації «Союз визволення» та підпільного Християнського братства боротьби, намагався створити партію «Союз християнської політики» [4, с. 22].

Від 1906 року – професор політекономії Московського комерційного інституту, приват-доцент Московського університету. Депутат 2-ї Державної думи від Орловської губернії як незалежний «християнський соціаліст», голова комісії з церковного законодавства. Повернувся в лоно православ’я. Виступав у російській періодиці. Вмістив у збірці «Вехи» (1909) статтю протиреволюційної спрямованості «Героизм и подвижничество». Протестуючи проти адміністративних утисків, в 1911 демонстративно пішов з університету. Брав участь у створенні видавництва «Путь», діяльності релігійно-філософського товариства. Дружив з о.Павлом Флоренським. Відзначав плідність ідей М.Драгоманова з національного питання. В 1912 році захистив докторську дисертацію «Философия хозяйства». Після Лютневої революції 1917 року був обраний професором Московського університету. Займався організацією Всеросійського  церковно помісного собору (1917–1918).

Влітку 1918 року відвідав Крим, який вважав другою батьківщиною (раніше подовгу мешкав у кореїзькому маєтку Токмакових – батьків своєї дружини Олени), на кілька місяців зупинився в Києві, обнародував свої полемічні діалоги «На пиру богов». В 1919–1920 рр. обіймав посаду професора політекономії та богослов’я Таврійського університету (Сімферополь), потім призначений протоієреєм Ялтинського собору. Взимку 1922-1923 рр., був висланий радянським  урядом до Стамбула. З 1923 року – професор  Російського інституту в Празі, в 1925 – професор  та декан православ`я Богословського інституту в Парижі, був наставником Російського студентського християн. руху, співробітничав з паризьким журналом  «Путь», був активістом екуменічного руху. Помер 13.07.1944  у Парижі [4, с. 23].

2. Філософські погляди Сергія Булгакова

Багата філософська та літературна спадщина Сергія Булгакова, хоч і не має завершеної філософської системи, відзначається цільністю та єдністю. її основний мотив — виправдання світу: буття і матеріального космосу, тобто виправдання матерії з позицій Бога. Не випадково свій світогляд Сергій Булгаков називає релігійним матеріалізмом (вислів Володимира Соловйова).

Священик Сергій Булгаков поставив перед собою два питання. Перше, який зв’язок світу і Бога, друге, що собою становить світ: матерія, тілесність та інші властивості людини й природи. На думку Сергія Хоружого, булгаківське вчення про Світ будується на оригінальній концепції, де античне розуміння матерії залучається для пояснення біблійної доктрини творення.

У «Світлі невечірньому» Сергій Булгаков пише: «Світу не належить буття — воно йому дане (Богом). Бог-творець Світу, Світ тваринний, створений. З чого створений Світ? З нічого, з чистого небуття і неіснування. Іншими словами, Світ не божественний, хоч йому й притаманні: відносна самостійність, творча активність, власне завдання і зміст. Отже, Світ не чисте ніщо, а специфічне, єдність буття та ніщо: ніщо, наділене буттєвими потенціями, або ж буття, схильне до знищення». Джерелом такого розуміння буття є філософія Платона. Виходячи з платонівської космології, Сергій Булгаков, по-перше, визначає матерію як основу тварного буття (бування) — речей, почуттєвого світу та прообразів-ідей; матерія — не оформлена і невизначена першоматерія: буття-небуття. По-друге, у дусі міфологічної та біблійної традиції наділяє матерію, що породжується, силою матерії: матерія — це Земля і Мати, що мають в собі породжуючу силу, плодотворність та плодоносність. Земля насичена безмежними можливостями, вона всематерія, бо в ній потенційно є все. Бог лише одвічний творець, подальше ж розгортання багатоманітності тварного буття здійснюється за творчої участі матерії [5, с. 396].

Визнання самостійної творчості матерії зближує Сергія Булгакова з матеріалізмом, який живим почуттям землі (матерії) вигідно відрізняється від ідеалізму. Сергій Хоружий відмічає, що справжній зміст звеличення матерії у Сергія Булгакова набирає лише в релігійному контексті, а найглибший, потаємний зміст  в контексті містичному: як те, що народжує, Земля-мати потенційно є Богоземлею і Богоматір’ю. Богоматір народжує Марію, готова прийняти Логос і народити Боголюдину. Земля є Богородицею ось у чому істинний апофеоз творчих зусиль матерії. Учення про матір-Землю — основа всіх інших концепцій Сергія Булгакова, у тому числі софіології. У дусі християнської платонівської онтології вирішує питання про зв’язок світу з Богом, показує: цінність і зміст світу забезпечується причетністю світу до Бога — джерела всякого змісту, всякої цінності і всякого світу. Ідеальний первообраз світу є не що інше, як премудрість Божа, Софія. Софія виражає інтуїтивне уявлення про повноту змісту і гармонійної відповідності будови Світу. У ній виражена ідея Всеєдності, бо Софія є не лише первообраз світу, але й зібрання аналогічних ідеальних первообра-зів (божественних замислів) кожної речі і явища світу. Софія — символ «Єдине і все». Подібно до інших софіологій, булгаківська нерозривно зв’язана з труднощами в розв’язанні питання про відносини між Софією та Іпостассю (особою). Софія не може бути Іпостассю поряд з трійцею Батько (Отець), Син, Дух, оскільки стала б четвертою в ній особою, не може й співпадати з жодною з Трьох осіб. Тоді ж їй притаманні буття, любов, що властиві винятково Іпостасям. Сергій Булгаков виходить з труднощів, вводячи штучну відмінність між поняттями іпостасне та іпостазоване: Софія — не іпостасний, а іпостазований (Божественний) початок, проте Софія є жива і живуща істота. Відмінністю не розв’язується питання, за що зазнає критики з боку богословів. Якщо любов Софії до Бога неіпостасна (пасивна, жіночна), позбавлена особистого початку, то Софія може бути лише несвідомим інстинктом. Тут, зазначає Микола Лоський, мішанина особистості і природи — основна догматична помилка священика Сергія Булгакова. Такий же докір висловлюють і сучасні богословські філософи. Така Софія, на їх думку, богослов’ю не потрібна. Зате у вченні Сергія Булгакова про тваринний світ, софіологія має широке визнання. Усі сторони розтлінного буття мають софійну основу. І людина мусить пізнати їх софійність. Філософ здійснив софіологійний аналіз господарства і мистецтва, життя та смерті, сім’ї та вітчизни, статі та влади, здійснив апологію багатоманітності земної реальності. Софія — ланка, що зв’язує Бога із світом [5, с. 398].

Особливу увагу Сергій Булгаков надає поняттю часу. З часом зв’язує існування людини, усієї матерії та історії, софіологію смерті. Розуміючи історію як благодатний Боголюдський процес, визнає зрілим плодом історії тільки вільне торжество божественного початку у вільній людській творчості. І все ж людині відводиться активна роль: мусить хотіти сприймання благодаті, і це покликана робити церква. Церква діє в історії як творча сила, двигун Бого-людського процесу, їй належить вся будова світу, що є її периферією, її космічним обличчям. Боголюдський процес переходить межі часу й історії, включаючи метаісторичний етап [5, с. 399].

Висновки

Філософський світогляд С.М.Булгакова еволюціонував від «легального марксизму» до російського духовного ренесансу. Оцінюючи марксизм як могутній феномен століття, він спростовував універсальність теорії К.Маркса. Розвивав учення В.Соловйова про всеєдиність цілісності християнського світогляду, «духовність» нації вбачав головним чином у «релігійно-культурному месіанстві».

Для богословської філософії історії Сергія Булгакова характерні дві особливості: по-перше, різке заперечення історичного прогресу і, по-друге, вчення про спасіння всіх. На противагу еволюційному розвитку висувається поняття есхатологічного прогресу. Що ж стосується середньовічного вчення про спасіння всієї тварі (апокатастасіса), то звучить захист російського моральнісного максималізму: всезагальне спасіння від вічних мук без будь-яких обмежень і винятків.

Соціологія за своєю природою, на його думку, не теоретичне мислення, а ближча до дару безпосереднього переживання розсудком цінності, потаємно включеної в речах світу. На ґрунті почуття виростає цільне сприймання світу, близьке до поетичного, містичного видіння. Ця духовна здатність видіння світу безпосередньо зв’язує людину з Богом. У такому зв’язку і полягає пояснення пізнання людиною світу

У II Державній Думі входив до фракції кадетів.

Видавець збірників російських ідеалістів «Проблемы идеализма», «Вехи», «Из глубины».

Основні праці: «Два гради. Дослідження про природу суспільних ідеалів» (1911), «Тихі думи» (1918), «Купина неопалима» (1927), «Про Боголюдськість. Трилогія» (1933).

Список використаних джерел

1. Булгаков С. Н. Труды по социологии и теологии: в 2 т.. — М.: Наука, 1999 — Т.2 : Статьи и работы разных лет : 1902-1942. — 1999. — 824, с.
2. Васильева, Елена Константиновна 100 знаменитых мудрецов : енциклопедія /Е.К. Васильева, Ю.С. Пернатьев,; Сост. Дмитрий Таболкин,. — Харьков: «Фолио», 2002. — 509, с.
3. Власть и право: Из истории рус. правовой мысли: / Сост. А. В. Поляков, И. Ю. Козлихин]. — Л. : Лениздат, 1990. — 317, с.
4. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії: ілюстрований енциклопедичний довідник / Укл. Ю. В. Омельченко. — К. : Видавець Ракша М. О., 2009. — 295, с.
5. Філософія: навчальний посібник /Леонід Губерський; за ред.: І. Ф. Надольного. — 7-ме вид., стер. — К. : Вікар, 2008. — 534, с.