1. Характерні тенденції у розвитку законодавчої вищої освіти

Освітня державна політика, як сформульована й оголошена програма дій щодо модернізації системи вищої освіти у контексті Болонського процесу, є визначальним інструментом впливу держави на цю галузь. Ця політика буде ефективною тільки тоді, коли чинне законодавство розроблятиметься у контексті європейської інтеграції. Тому для розв’язування проблем вищої освіти України слід було визначити законодавчі, нормативно-правові, політичні та фінансові засади її модернізації та подальшого розвитку відповідно до загальної Декларації прав людини [2].

За підтримки Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України на державному рівні були зроблені важливі практичні кроки щодо нормативно-законодавчого забезпечення вищої освіти. У 1991 році Верховна Рада України прийняла Закон України “Про освіту”, який виконав важливі функції врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян, визначив основні принципи розвитку вищої освіти, закріпив повноваження державних органів управління, навчальних закладів щодо реалізації державної політики.

Протягом 1991-2005 рр. в Україні на основі міжнародних документів з питань демократизації, гуманізації в галузі освіти і прав людини здійснено низку заходів щодо створення нової національної нормативно-правової бази вищої освіти України [6, с. 86]. У загальному вигляді структура цих законів має такі складові:

– загальні положення (правове регулювання відносин, державна політика і гарантії громадян);

– система освіти і науки (структура системи, порядок створення, реорганізація, управління закладами);

– управління системою освіти і науки (державні стандарти, контроль за якістю);

– фінансово-економічна діяльність;

– соціальний захист вчених, педагогів, їх вихованців;

– міжнародна і зовнішньополітична діяльність;

– заключні положення.

Законодавство України про освіту включає низку законів, таких як “Про освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту”, а також Указів Президента і Постанов Уряду. Базовим законом, що регулює головні освітянські проблеми, є Закон України “Про освіту”, який визначив освіту як основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави [2].

Освітня діяльність на території України, відповідно до ст. 28 Закону України “Про вищу освіту”, здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Вищі навчальні заклади, що мають ліцензії, вносяться Міністерством освіти і науки України до Державного реєстру вищих навчальних закладів. Ліцензування освітніх послуг провадиться відповідно до Постанови КМУ від 29.08.2003 №1380. Закон України “Про освіту” одним із повноважень Міністерства освіти і науки України та міністерств і відомств України, яким підпорядковані навчальні заклади, визначає здійснення навчально-методичного керівництва, контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування.

Під дію цих законів підпадають також недержавні навчальні заклади. У такий спосіб структура управління вищими навчальними закладами, правила прийому і навчання, види і назви ВНЗ та їх структура, а також структура вчених ступенів, викладацький склад і найменування відповідних посад та правила службового зростання, права й обов’язки студентів однорідні по всій країні. Єдина розбіжність між державними і недержавними навчальними закладами полягає в джерелах фінансування і формі власності.

Новий етап реформування вищої освіти потребує внесення суттєвих змін до нормативно-правових актів або розробки та прийняття нового Закону “Про вищу освіту”. Перш за все значні колізії виявились в бюджетному законодавстві. Наприклад, стаття 63 Закону “Про вищу освіту” надавала право ВНЗ відкривати депозитні рахунки в установах банків. Пункт 3 цієї статті передбачав, що ВНЗ державної та комунальної форм власності самостійно розпоряджається доходами та іншими надходженнями, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг. Таке розпорядження включало в себе право відкривати поточні та депозитні рахунки в банках, збереження коштів на депозитних рахунках банків, право придбання майна та його використання на підставі договорів. А фактично позабюджетні кошти знаходились у скарбниці. З метою уникнення цих колізій Верховна Рада підготувала і 24 червня 2004 року прийняла Закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (у сфері вищої освіти) [1].

Вища освіта потребує подальшого активного розвитку. В Україні нині ми маємо лише 13 % громадян з вищою освітою. Таким чином, Україна досягла тільки половини показника, якого, за прогнозами ЮНЕСКО, повинні в XXI столітті досягти країни, що розраховують на відповідний світовим стандартам рівень національного добробуту. ЮНЕСКО вважає що у XXI столітті такого рівня зможуть досягти тільки ті країни, працездатне населення яких на 40-50 % складатиметься з осіб з вищою освітою [7, с. 38]. Треба також збільшувати кількість студентів, які навчаються за рахунок держбюджету. Критерієм відбору на навчання, повинні бути інтелект, знання людини, а не наявність коштів у батьків. Вирішення цих завдань потребує систематичного вдосконалення нормативно-правової бази вищої освіти, особливо в галузі бюджетної політики.

Системне реформування законодавчої галузі вимагає відповідно законодавчих змін та подолання кризового стану законодавства у сферах науки та освіти. Насамперед це потребує аналізу відповідності законодавства України в галузях освіти і науки, інноваційного розвитку міжнародним стандартам, прийнятим у розвинутих країнах світу. Це вимагає узгодження законодавчої бази освітньої та наукової галузей, використання законодавчих актів як інструменту опосередкованого регулювання [6, с. 86]. До засобів такого регулювання можна віднести і податкову політику. Сприяння залученню додаткових (недержавних, приватних) коштів на фундаментальні наукові дослідження, розробку і впровадження нових технологій, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів, забезпечення умов для партнерства науки з бізнесом, навчальних закладів із промисловістю. Потребує свого створення та вдосконалення законодавча база щодо участі громадськості в дільності органів державного управління освітою. Це питання на сучасному розвитку України як правової та демократичної держави набуває суттєвого значення та потребує найшвидшого впровадження [6, с. 88].

Cучасне освітянське законодавство має утверджуватися як ринково-спрямоване. Воно повинно орієнтувати розвиток галузі в парадигмальній площині ринкових відносин, охоплюючи при цьому як зміст навчання, так і форми організації та управління навчально-виховними процесами. Ринкова спрямованість освітянських законів постає як загальна вимога, норма й стандарт стабільного розвитку держави і суспільства. Саме вона привідкриває для нас можливість повернення до цивілізації, звідки держава і народ були витіснені тотально одержавленою, ідеологічно ангажованою плановістю. У цьому зв’язку мають бути переосмислені норми, які регулюють не тільки вибір типу чи виду навчального закладу, змісту навчальних дисциплін чи курсів, але й характер самого навчально-виховного процесу, особливо його практичної складової. Підготовка людини до життя та праці в ринкових умовах має здійснюватись за логікою і змістом цих відносин. Останнє ж має забезпечити закон, трансформація якого у даному контексті є не лише освітянською, але й глибоко соціальною проблемою.

2. Створення єдиного освітянського і наукового простору – результат усвідомленої взаємодії європейської економічної та політичної інтеграції

Ще у 1949 р. Радою Європи було прийнято Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, в тому числі і прав на освіту. З того часу робляться послідовні кроки до створення загальноєвропейського освітнього простору. Радою Європи приймається ряд Конвенцій, а саме: про еквівалентність дипломів, які надають доступ до університетів (1953 р.), про еквівалентність періодів навчання в університетах (1956 р.), про академічне визнання університетських кваліфікацій (1959 р.), про визнання курсів навчання, дипломів і звань з вищої освіти у державах європейського регіону (1979 р.), про загальну еквівалентність періодів навчання в університетах (1990 р.).

Сьогодні до участі у Болонському процесі залучено 40 країн. Україна робить послідовні кроки з метою входження до Болонського процесу, наближаючи стандарти вищої освіти держави до загальноєвропейських стандартів вищої освіти.

Уміння користуватися ресурсами глобальних освітніх мереж стає все більш необхідним для освітян, учителів та учнів на всіх рівнях навчання в країнах зарубіжжя. Створення єдиного освітнього простору, якому вони сприяють, ускладнюється відмінностями в рівнях інформатизації та комп’ютеризації систем освіти, але процес інтеграції глобальних освітніх мереж у навчально-виховний процес загальної освітньої школи зарубіжжя стає все більш очевидним та неминучим.

Можна зазначити, що загальні тенденції розвитку використання глобальних освітніх мереж залежать від тієї освітньої політики, яку проводять системи освіти у своїх країнах. Пріоритети розвитку систем освіти, як показує практика, визначаються країнами зарубіжжя виходячи із законів, декларацій, документів, які створюють потужні міжнародні організації, такі як ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи, Європейський Союз та інші.

Аналізуючи міжнародні закони, спрямовані на майбутній розвиток систем освіти країн світу, можна зазначити, що практично всі вони спрямовані та враховують глобальний розвиток суспільства, його вимоги, створення єдиного освітнього простору та приділяють велику увагу використанню ІКТ, глобальних мереж зокрема.

Для освітян європейського простору одним з основних документів залишається Декларація у сфері розвитку європейської політики щодо використання новітніх інформаційних технологій. [7], затверджена у травні 1999 року Комітетом Міністрів Ради Європи.

Головними напрямами державної інформаційної політики України (Закон України Про інформацію, стаття 6), яка безперечно має вплив на створення відповідних освітніх законів [8], визначені:

–        забезпечення доступу громадян до інформації;

–        створення національних систем і мереж;

–        зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

–        забезпечення ефективного використання інформації та інші.

Подальший розвиток української системи освіти, його шляхи та напрями сформульовані в Законі України «Про Національну програму інформатизації», яка сформована, «виходячи з довгострокових пріоритетів соціально-економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку країни з урахуванням світових напрямів розвитку та досягнень у сфері інформатизації і спрямована на розв’язання найважливіших загальносуспільних проблем (забезпечення розвитку освіти, науки, культури, охорони довкілля та здоров’я людини, державного управління, національної безпеки та оборони держави та демократизації суспільства), створення умов для інтеграції України у світовий інформаційний простір відповідно до сучасних тенденцій інформаційної геополітики».

Зважаючи на те, що основною первинною ланкою мережевого стану суспільства в цілому та систем освіти зокрема, є комп’ютер, у сучасних системах освіти як зарубіжних країн, так і в Україні, пріоритетними напрямами розвитку вже кілька десятиліть є інформатизація та комп’ютеризація освіти.

З цією метою окреслене завдання зі створення індустрії сучасних засобів навчання, що відповідали б світовому науково-технічному рівню і які є важливою передумовою реалізації ефективних стратегій досягнення цілей освіти та інформатизації освіти.

У зв’язку зі створенням інформаційних супермагістралей, глобальних освітніх мереж (GINIE, GLORIAD, GlobalSchoolNet, Educared та інших) виникає необхідність проведення дослідження можливостей, виявлення тенденцій та особливостей глобальних інформаційних освітніх мереж у процесі розвитку та інтегрування їх у системи освіти світу з метою забезпечення сучасними інформаційними  технологіями освітян України та доступу різних категорій користувачів до масивів банку даних освітньої інформації в рамках єдиного інформаційно-освітянського простору України та створення глобального освітнього простору.

Аналізуючи процес розвитку глобальних освітніх мереж можна зазначити, що цілі їх створення були практично однакові:

–        обмін матеріалами та інформацією серед освітян різних країн;

–        міжшкільний обмін;

–        обмін досвідом між учителями-практиками, адміністраторами та політиками з метою визначення пріоритетних напрямів розвитку систем освіти.

Необхідність удосконалення системи підготовки сучасних фахівців диктується періодом, у який вступила Україна. Серед новітніх тенденцій розвитку вищої професійної школи не останнє місце посідає євроінтеграція вищої освіти України, що має на меті створення єдиного освітянського простору, головні принципи якого відображені в документах Болонського процесу.

Під час реалізації Болонських домовленостей актуального значення набула проблема активізації співробітництва в галузі науки та техніки. У зв’язку з цим зазначимо, що європейський дослідницький простір установив новий політичний зміст щодо розвитку нової стратегії міжнародного наукового та технологічного співробітництва, головними елементами якої є:

• створення умов, за яких європейський дослідницький простір стане не лише найбільш привабливим місцем роботи для кращих учених світу, але й буде еталоном проведення та впровадження наукових досліджень світового зразка;
• створення умов для європейських дослідників щодо доступу до наукової та технологічної бази й дослідницьких експериментів за межами Європи;
• використання наукових та технологічних досліджень у контексті розвитку зовнішньої політики ЄС;
• мобілізація наукових і технологічних ресурсів ЄС і третіх країн для своєчасного реагування на такі проблеми світового масштабу, як продовольча безпека, безпека довкілля, охорона здоров’я та запобігання хворобам, що пов’язані з бідністю [9, c. 79-80].

3. Гармонізація архітектури системи європейської вищої освіти в основних документах Болонського процесу

Висвітлюючи проблему інтеграції та демократизації вищої професійної освіти України, доцільно, на наш погляд, зробити загальний перелік основних документів Болонського процесу.

По-перше, це — Magna Charta Universitatum — Велика Хартія університетів. Підписана в Італії 18 вересня 1988 р. під час святкування 900-річчя найстарішого в Європі Болонського університету.

Лісабонська конвенція. Конвенцію про визнання кваліфікацій, пов’язаних з вищою освітою в європейському регіоні, підписали 54 держави на дипломатичній конференції в м. Лісабон (Португалія) 11 квітня 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Її головною метою стало формування правового поля вищої освіти Європи та полегшення визнання документів про освіту (кваліфікацій) різних країн.

Сорбонська декларація „Про гармонізацію архітектури системи вищої освіти в Європі» (Shaping Higher Education Area). Цей документ було підписано у Франції 25 травня 1998 р. на ювілеї Паризького університету міністрами освіти чотирьох країн (Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція). У Спільній декларації міністри чотирьох провідних країн ЄС заявили, що „…ми знаходимося на початку значних змін в освіті в умовах праці, коли треба всебічно розвивати різнопланові курси підвищення кваліфікації, тому що навчання протягом усього життя дуже важливе сьогодні»[1, с. 101].

Болонська декларація „Про європейський простір вищої освіти» (The EuropeanHigher Education Area) — позитивна реакція на Сорбонську декларацію дозволила перейти до перших дій. Вихідні позиції учасників процесу в тексті Болонської декларації формулюються так: „…„Європа знань» є на сьогодні широковизнаним чинником соціального та людського розвитку, а також невід’ ємною складовою зміцнення й інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом з усвідомленням спільних цінностей і належності до єдиної соціальної та культурної сфери» [1, 103].

Гельсінський семінар з проблем ступеня бакалавра. Семінар, який відбувся в м. Гельсінкі (Фінляндія) 16 — 17 лютого 2001р., зробив висновки та рекомендації до Празької конференції міністрів вищої освіти (травень 2001 р.).

Саламанське звернення Європейської асоціації університетів.

Понад 300 європейських навчальних закладів та їх представницьких організацій зібралися 29 — 30 березня 2001 р. у м. Саламанка (Іспанія) з метою підготувати свої пропозиції до зустрічі міністрів вищої освіти країн — учасниць Болонського процесу.

У підсумковому документі „Формування європейського простору вищої освіти» було підкреслено, що одним з найважливіших чинників розвитку системи вищої освіти є академічна свобода й автономія університетів, у поєднанні з їх відповідальністю перед суспільством за якість освіти та наукових досліджень.

Празький саміт. Празьке комюніке „На шляху до європейського простору вищої школи» було підписано в Чехії 19 травня 2001 р. представниками вже 33 країн Європи. Спираючись на звіт експертів (Trends II), міністри приділили увагу просуванню Болонського процесу за кожним з шести принципів Болонської декларації та сформулювали завдання щодо подальших дій стосовно їх досягнення.

Берлінська конференція відбулася в Німеччині 19 — 20 вересня 2003 р. У спільному комюніке „Утворення європейського простору вищої школи» розглядався процес уже не в шести, а в дев’яти аспектах Болонського процесу (шість „болонських» та три „празьких»). На відміну від Праги, у Берліні було сформульовано конкретні завдання та названо дати їх реалізації.

Бергенська конференція відбулася в м. Берген (Норвегія) 19 — 20 травня 2005 р. У комюніке конференції „Європейський простір вищої освіти — досягнення цілей» серед визначених пріоритетів особлива увага приділялася десятому аспекту Болонського процесу — взаємодії між сферою вищої освіти та різноманітною дослідницькою діяльністю у всіх країнах-учасницях, а також між європейським простором вищої освіти та європейським простором досліджень.

Інтеграція та демократизація вищої професійної освіти України передбачає:

• прийняття системи зрозумілих і порівнювальних наукових ступенів;
• прийняття системи освіти, що первісно базується на двох циклах навчання;
• заснування системи кредитів;
• розвиток системи стажувань;
• розвиток європейського співробітництва щодо контролю за якістю освіти;
• розвиток європейського виміру в системі вищої освіти;
• навчання протягом усього життя;
• розвиток привабливості європейського простору вищої освіти;
• установлення тісніших зв’ язків між європейським простором вищої освіти та європейським простором досліджень;
• заклади вищої освіти та студенти [1].

Першочергове значення мають чотири перші напрямки дій, які встановлюють принципи розвитку структури навчання та її якісні критерії: запровадження системи кредитів як загальноприйнятого засобу якісного та кількісного виміру навчального процесу; розвиток системи стажувань як практичного шляху інтеграції навчання на основі якісних критеріїв і кредитів.

Так, двоступенева європейська система навчання — „бакалавр» (протягом не менше 3 і не більше 4 років) та „магістр» (протягом 1 — 2 років) — виходить з вимог інтенсивності та професійної спрямованості навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: перший — веде до здобуття першого академічного ступеня й другий — після нього передбачається отримання ступеня магістра (за умови загальної тривалості навчання 7 — 8 років).

Моніторинг якості системи національної освіти визнано Радою Європи головним завданням, яке передує створенню у 2010 р. єдиного освітянського європейського простору. Розвиток європейського співробітництва щодо контролю за якістю вищої освіти спрямований як на розвиток внутрішньої культури якості в університетах та інших вищих навчальних закладах, так і на діяльність, що покращує зовнішню оцінку якості.

Контроль за якістю вищої освіти, який має слугувати підтриманню порівняльного та зростаючого рівня якості навчання в європейському освітньому просторі, висуває низку умов:

• по-перше, вироблення спільних систем контролю, які ґрунтуються не на тривалості або змісті навчання, а на знаннях, уміннях і навичках, отриманих випускниками;
• по-друге, передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій, а також створення системи незалежного оцінювання (акредитації), яка зможе привести до європейської моделі якості (європейських знаків якості) для різних предметних галузей вищої освіти (контроль якості без національних кордонів);
• по-третє, одночасно будуть установлені стандарти якості транснаціональної освіти, яка стрімко охоплює Європу (франчайзинг, офшорні структури, кампуси та їх мережі, приватно-тренінгові кампанії, тренінг, віртуальні університети тощо) [1].

Болонська програма дій, надаючи пріоритет зближенню навчальних програм вищих навчальних закладів на спільних принципах і вимірах, водночас, не обмежує їх академічної незалежності.

Висновки

Формування правового поля вищої освіти – одне з найбільш актуальних завдань функціонування, розвитку та реформування цієї галузі в трансформаційний період. Досконалість і повнота законодавчої бази у сфері освіти є першою необхідною умовою як формування та реалізації самої державної освітньої політики, так і забезпечення можливості ефективного функціонування системи освіти, зокрема вищої. До проголошення незалежності Україна не мала свого правового освітнього поля. Закони, норми, правила, які регулювали життєдіяльність освітянської галузі, відтворювали й повторювали загальновизначену ідеологію законів колишнього СРСР. Вони слугували домінуючій в ті часи ідеологічній доктрині, відтворювали тоталітарну практику соціального (партійного) контролю над людиною, забезпечували формування одновимірної особистості в “закритому” освітянському просторі. Сформовані, як правило, в кінці 60-х – на початку 70-х років, вони, зрештою, просто застаріли, відстали від життя, виявились об’єктивно неспроможними охопити сучасні освітянські реалії, зміна яких обумовлена утвердженням України як незалежної держави та входженням у європейський і світовий простір, специфікою державотворчих процесів, ринкових і демократичних перетворень, новітніми досягненнями науки, культури і соціальної практики.

Зважаючи на повільні темпи інформатизації системи освіти України, невеликої кількості шкіл, які підключені до Інтернету та низькому рівню знань з комп’ютерної та Інтернет грамотності вчителів-практиків, можна зазначити, що освітяни України активно працюють та розширюють поле своєї діяльності у глобальній мережі IEARN, яка розвивається згідно із загальними тенденціями розвитку глобальних освітніх мереж, зазначених вище. На даному етапі розвитку системи освіти України виникає нагальна потреба якнайшвидше допомогти освітянам, особливо вчителям-практикам, оволодіти інформаційно-комунікаційними технологіями для їх використання у своїй повсякденній практиці.

Список використаної літератури

1. Дмитриченко М. Ф. Вища освіта і Болонський процес : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М. Ф. Дмитриченко, Б. І. Хорошун, О. М. Язвінська, В. Д. Данчук. — К. : Знання України, 2006. — С. 89.
2. Кравченко В. „Локомотив „Європи за нових умов: перспективи сильної Європи // European Studies Bulletin. — 2006. — № 3 (2). — С. 23 — 29.
3. Храбан І. Куди прямує „локомотив» Європи? // Політика і час. — 2004. — № 7. — С. 17 — 21.
4. Петров Р. Майбутня угода між Україної та ЄС про сусідство: прогнози щодо мети, змісту та структури // European Studies Bulletin. — 2006. — № 3 (2). — С. 65 — 72.
5. Шеверєва В., Карлович А., Размєтаєва Ю. Сприяння ЄС демократичним перетворенням в Україні у сферах політики, економіки, права й освіти // European Studies Bulletin. -2006. — № 3 (2). — С. 72 — 79.
6. Димко І., Цимбалюк І. Розвиток ставлення молоді до європейської інтеграції та розширення європейського союзу // European Studies Bulletin. — 2006. — № 3 (2). — С. 86- 93.
7. Щербакова Г. Болонський процес як чинник удосконалення вищої освіти України // European Studies Bulletin. — 2006. — № 4 (2). -С. 38 — 40.
8. Гаркуша Л., Волчанський О. Проблеми впровадження кредитно-модульної системи в навчальний процес та організація самостійної роботи студентів ВНЗ України в сучасних умовах // European Studies Bulletin. — 2006. — № 4 (2). — С. 56 — 62.
9. Штукарін С. Результати дослідження „Наслідки впровадження Болонської декларації у систему вищої освіти України в 2004-2005 роках» // European Studies Bulletin. — 2006. — № 4 (2). — С. 78 -82.