Дисципліна «Банківські операції»:

1. Побудова банківської системи в Україні

Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою України у березні 1991 року Закону України «Про банки і банківську діяльність». Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та банків різних видів і форм власності.

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Свої функції банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

З січня 1998 року банківська система України перейшла на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистики.

 

2. Види комерційних банків, їх організаційна структура та органи управління

Комерційні банки в залежності від різних критеріїв класифікуються так:

1. За формою власності комерційні банки поділяються на унітарні та колективні. Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи. До унітарних банків України належать Ощадбанк і Ексімбанк, статутні фонди яких сформовано за рахунок бюджетних коштів і коштів державних установ. Створення приватних банків законодавством України не передбачене. Тому всі інші банки засновано як банки з колективною формою.
2. Деталізація і диференціація банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури здійснюється так: біржові, страхові, кооперативні та інші банки. Банки з галузевою спеціалізацією переважно обслуговують клієнтів певної галузі. Такими є банки: Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, Автозазбанк, Укрнафтобанк та ін.
3. Функціональна спеціалізація банків формує інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. В Україні таким є Укрінбанк. Дуже актуальна проблема створення іпотечних банків, інвестиційних та інших функціональних банків.
4. У відповідності до ознак надходження акціонерного капіталу, що формує статутний фонд комерційного банку, вони класифікуються як банки без іноземного капіталу, із 100-процентним іноземним капіталом, змішаною формою власності.

3. Порядок реєстрації комерційного банку

Комерційні банки в Україні створюються на акціонерних та пайових засадах з дозволу Національного банку України. Вони мають бути зареєстровані в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” суб’єкти підприємницької діяльності без їх реєстрації в НБУ не мають права використовувати у своїх назвах термін “банк” та похідні від нього словосполучення.

Засновниками комерційного банку можуть бути вітчизняні та іноземні юридичні і фізичні особи за винятком Рад народних депутатів та їхніх виконавчих органів, політичних та профспілкових організацій, спілок, партій, громадських фондів, а також окремих категорій громадян. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про підприємництво” у створенні банку не можуть брати участь військовослужбовці та посадові особи органів суду, прокуратури, держбезпеки, внутрішніх справ, держарбітражу, держнотаріату, а також посадові особи органів державної влади та управління.

Остаточне рішення про можливість створення комерційного банку з національним капіталом приймає Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Для банків, що створюються з участю іноземного капіталу таке рішення ухвалюється Правлінням НБУ. Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису в Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ у місячний строк з дня отримання документів Національним банком України. У разі зволікання з реєстрацією банків без поважних причин НБУ сплачує засновникам штраф у розмірі 0,01% заявленого статутного фонду за кожен день затримки реєстрації.

4. Ліцензування банківської діяльності

Створення нового банку регулюється загальним або спеціальним банківським законодавством, яке в більшості країн передбачає необхідність отримання спеціального дозволу (ліцензії) на відкриття банку. Ліцензування має за мету обмежити здійснення банківських операцій тільки тими юридичними особами, які мають дозвіл на їх проведення від уповноваженого органу.

Для отримання ліцензії кредитна установа, що подає заяву, має дотримуватись низки вимог, передусім відносно:

• мінімального розміру статутного капіталу;
• джерел формування статутного капіталу;
• складу засновників банку;
• кваліфікації, досвіду та репутації керівництва банку;
• кола операцій, що виконуватимуться банком, та стратегії його діяльності;
• правильності оцінки банківських активів за їх ринковою вартістю;
• заходів щодо створення резервів на випадок виникнення сумнівних та безнадійних боргів і збитків від банківської діяльності.

5. Організаційна структура та управління банком

Організаційна структура комерційного банку визначається двома основними моментами:

— структурою управління банком;

— структурою його функціональних підрозділів та служб.

Вищим органом акціонерного та пайового банку є загальні збори акціонерів (учасників).

Вищий орган банку реалізує свої завдання та функції безпосередньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю йому підзвітні.

Виконавчим органом акціонерного банку є правління, а пайового — дирекція. Правління банку (дирекція) вирішують усі питання його поточної діяльності, які не належать до виключної компетенції зборів акціонерів (учасників). Роботою правління керує голова правління, а дирекції — генеральний директор, які обираються чи призначаються згідно зі статутом банку. Ні голова правління акціонерного банку, ні генеральний директор пайового банку не можуть бути одночасно головою загальних зборів акціонерів (учасників).

Контроль за діяльністю правління (дирекції) комерційного банку здійснює ревізійна комісія, склад якої затверджується загальними зборами акціонерів (учасників).

6. Власний капітал банку, його структура і формування

Власний капітал (кошти) банку являє собою грошові кошти, внесені акціонерами (засновниками банку), а також кошти, утворені в процесі подальшої діяльності банку.

У порівнянні з підприємствами інших сфер діяльності власний капітал комерційного банку займає незначну питому вагу у сукупному капіталі, приблизно 8 — 10%, тоді як у промислових підприємствах 40 — 60%, до того ж він має інше призначення в банках, аніж в інших сферах підприємництва. Якщо в останніх це — забезпечення платоспроможності і виконання більшості оперативних функцій підприємств та організацій, то власний капітал комерційного банку слугує перш за все для страхування інтересів вкладників і меншою мірою — для фінансового забезпечення своєї оперативної діяльності. Розмір власного капіталу є важливим фактором забезпечення надійності функціонування банку і має перебувати під контролем органів, що регулюють діяльність комерційних банків.

Капітал банку складається з суми основного та додаткового капіталу за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів. Склад основного та додаткового капіталу, а також відвернень визначається НБУ. При розрахунках розмір додаткового капіталу не повинен перевищувати розмір основного капіталу, як це визначено міжнародними стандартами. Відрахування (мінусування) вартості основних засобів здійснюється тільки тоді, коли вони перевищують суму основного й додаткового капіталів за мінусом відвернень.

7. Порядок формування депозитних ресурсів банку

Більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних. Можливості комерційних банків у залученні коштів регулюються НБУ. Так, згідно з показником платоспроможності банку, нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та позичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Депозит (вклад) — це грошові кошти в національній та іноземній валюті, передані їхнім власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах. Операції, пов’язані з залученням грошових коштів на вклади, мають назву депозитних.

Практично усі клієнтські рахунки називають депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти. За формою використання рахунків вони поділяються на: депозити (вклади) до запитання, термінові, або строкові, депозити, умовні депозити.

8. Запозичені ресурси банку, їх характеристика та порядок формування

Запозичені кошти банку — це позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.

Запозичені банківські ресурси також характеризуються двома юридично-правовими формами реалізації: кредити, отримані від інших банків (в тому числі НБУ), та цінні папери субординованого боргу.

Кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом, тому що облігації випускаються на певний строк, після закінчення якого ці кошти повертаються інвесторам. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики.

9. Порядок відкриття та ведення рахунків у банку

Для відкриття всіх банківських рахунків документи до банку подають особи, які мають право першого та другого підписів. Якщо серед осіб, які мають право першого чи другого підписів, є іноземці або особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, то зазначені особи зобов’язані додатково подати документи, що підтверджують законність їх перебування на території України, а у випадках, передбачених чинним законодавством України, — дозвіл на працевлаштування, виданий Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України або за його дорученням відповідними центрами зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, якщо інше не передбачено законами та міжнародними договорами України.

Якщо в установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, то бюджетний рахунок відкривається на підставі заяви на відкриття бюджетного рахунку. Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, установам, організаціям, які утримуються за рахунок бюджетів.

На протязі трьох робочих днів з дня відкриття банком рахунку підприємство зобов’язане направити відповідне письмове повідомлення в орган державної податкової служби, в якому воно обліковується як платник податків і зборів (обов’язкових платежів). Датою видаткових операції за цим рахунком є дата отримання банком повідомлення із податкового органу про взяття зазначеного рахунку на облік.

10.Форми безготівкових розрахунків та їх характеристика

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахунків:

• платіжними дорученнями;
• платіжними вимогами-дорученнями;
• чеками;
• акредитивами;
• векселями;
• в порядку планових платежів;
• заліку взаємних вимог.

Вексель є формою оформлення комерційного кредиту, який надається в товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочки сплати боргу за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Від ефективності міжбанківських розрахунків залежить безперервність нормального функціонування економіки.

Банки для здійснення платежів і розрахунково-касового обслуговування клієнтів встановлюють між собою відносини, які одержали назву кореспондентських відносин.

Існує три основні види кореспондентських відносин: між комерційними банками і центральним банком країни; між комерційними банками (в тому числі банками з різних країн); між центральними банками різних держав. Причому якщо два останніх види кореспондентських відносин будуються на добровільних засадах, то відносини між комерційними банками і центральним банком країни носять більш жорсткий, регламентований характер. Кожний комерційний банк, як правило, повинен мати кореспондентський рахунок в якому-небудь відділенні центрального банку.

11.Розрахунки з використанням пластикових карток

Ключову роль у переведенні масових платежів на безготівкову основу відіграють пластикові картки. Самі по собі вони не є грішми і не здійснюють обігу. Вони лише є підтвердженням того, що їхні власники мають на своїх рахунках певну суму грошей, яку можуть привести в рух з допомогою карток і погасити свої зобов’язання. Тому емісія карток не збільшує загальної маси грошей в обігу. Проте вона може прискорити їх обіг, збільшити залучення готівки в банківський оборот, підвищити рівень грошово-кредитної мультиплікації, що може спричинити збільшення пропозиції грошей та інфляційні процеси.

Кредитними називаються картки, видача яких супроводжується відкриттям їх власником кредитних ліній, за рахунок і в межах яких здійснюються платежі чи видача готівки за допомогою цих карток. Тому власникам їх відкриваються окремі позичкові рахунки, які функціонують незалежно від інших їхніх рахунків (поточних чи ощадних). При видачі кредитних карток банки-емітенти уважно вивчають кредитоспроможність своїх клієнтів і тільки після цього визначають, чи можливо реалізувати кредитну картку конкретному клієнту і якого розміру ліміт кредитної лінії йому встановити. Тому такі картки реалізуються звичайно найбільш надійним клієнтам, які мають високу кредитоспроможність. Через такі обставини та високі кредитні ризики цей вид карток у банківській практиці України використовується вкрай обмежено.

Дебетними називаються пластикові картки, за допомогою яких платежі здійснюються списанням коштів безпосередньо з поточного рахунку власника картки, а не за рахунок наданого кредиту.

12.Касові операції банків

Банки виконують касові операції з обслуговування клієнтів на основі єдиних правил, установлених Національним банком України. Ці правила визначають порядок прийняття та видачі грошей, їх перерахування, упакування, зберігання та обліку.

Для прийому, зберігання і видачі грошей та цінностей кожна установа банку має касовий відділ (операційну касу).

За охорону грошей та матеріальних цінностей відповідальними особами є керівник банку, головний бухгалтер і завідувач каси. З кожним працівником каси укладається угода про повну матеріальну відповідальність.

Видача грошей із кас банку здійснюється видатковими касами й оформляється грошовими чеками та видатковими касовими ордерами. При проведенні видаткових касових операцій завідувач каси видає в підзвіт касирам необхідну суму розмінних монет і банкнот під розписку касира в спеціальній книзі прийнятих і виданих грошей.

13.Функції та види векселів

За формою та способом використання векселі поділяють на прості і переказні.

Простий вексель означає зобов’язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи надані послуги.

Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред’явнику векселя.

Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.

Комерційний вексель з’являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих послуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.

Фінансовий вексель виникає внаслідок фінансової операції і засвідчує отримання грошової позики. Векселі, в основу яких покладено реальні фінансові угоди і котрі виписані (акцептовані) авторитетними особами, передусім банками, мають досить широку сферу обігу. В обігу, однак, можуть з’являтись і фіктивні, безгрошові векселі, до яких належать так звані дружні, бронзові, підроблені векселі.

Підроблений вексель — це вексель, в якому міститься підроблений підпис векселедателя або акцептанта, фальсифіковано вексельну суму чи строк погашення. Підробка здійснюється з метою отримання коштів у банку під даний вексель.

Дружній (приятельський) вексель також не передбачає реальної кредитної операції. Він акцептується з метою надання допомоги в отриманні кредиту під вексель неплатоспроможній особі. Як правило, обидва суб’єкти угоди акцептують векселі один на одного для того, щоб згодом отримати під них кредит у банку. Такі векселі, коли кілька суб’єктів виступають то векселедателем (платником), то векселедержателем (покупцем) називають зустрічними. Однак зустрічні векселі не завжди є фіктивними (дружніми чи бронзовими), оскільки вони можуть з’являтись і в результаті реальних торгових відносин між контрагентами.

Бронзовий (дутий, вигаданий) вексель виписується на ім’я неіснуючої або заздалегідь неплатоспроможної особи.

14.Операції банків з векселями

У сучасній ринковій економіці вексель відіграє помітну роль у господарській практиці та у діяльності комерційних банків. Вексельні операції комерційних банків в Україні регулюються Положенням “Про операції банків з векселями”, затвердженим Постановою Правління Національного банку України 25 травня 1999 р. Цим документом визначено, що комерційні банки у сфері вексельного обігу можуть здійснювати кредитні, торговельні, гарантійні, розрахункові, комісійні та довірчі операції. Крім цього, окремі банки України виступають також у ролі емітентів векселів.

Кредитними вважаються вексельні операції, котрі супроводжуються наданням або залученням грошових коштів проти векселів чи під забезпечення векселями. Кредитні операції банків з векселями можуть бути активними — врахування векселів, надання кредитів під заставу векселів, або пасивними — переврахування придбаних векселів, одержання кредитів під заставу векселів.

Торговельними є операції з купівлі або продажу векселів за ціною, що встановлюється у відсотках до суми векселя. До активних торговельних операцій належить придбання векселів, а до пасивних — продаж придбаних векселів.

Гарантійні операції супроводжуються взяттям банком на себе зобов’язань платежу за векселями з умовою оплатити векселі при настанні певних обставин і в обумовлений строк. До гарантійних належать операції з авалювання та надання гарантій на забезпечення оплати векселів (наприклад, при розрахунках з допомогою документарного акредитиву).

Розрахункові операції поділяються на операції з оформлення заборгованості векселями (акцептування переказних векселів банком, виданих на банк кредитором банку; видача простих векселів банком кредиторові банку; видача банком переказних векселів на боржника банку; видача банку простих векселів боржником банку) та на операції з розрахунків із використанням векселів (вексельний платіж банку кредиторові; вексельний платіж боржника банку).

Виконання комісійних та довірчих операцій пов’язано з інкасуванням векселів; оплатою векселів, у яких банк є особливим платником (доміциліатом); зберіганням векселів (оригіналів, копій і примірників); купівлею-продажем, а також обміном векселів за дорученням клієнтів.

15.Сутність, форми і види кредиту. Принципи кредитування

Банківський кредит — це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на засадах строковості, повернення, платності, забезпеченості та цільового використання.

Найбільш прийнятною є така класифікація банківських кредитів:

1. За основними категоріями позичальників;

• кредити галузям народного господарства;
• кредити населенню;
• кредити державним органам влади.

2. За цільовим спрямуванням:

• виробничий (поповнення обігових коштів та основних засобів);
• споживчий (споживчі цілі населення).

3. За строками користування:

• строкові, тобто надані на визначений у договорі строк, які, в свою чергу, можуть бути:

а) короткостроковими (до 1 року);

б) середньостроковими (1-3 роки);

в) довгостроковими (понад 3 роки).

16. Етапи процесу кредитування. Оцінювання кредитоспроможності позичальника

У банківській практиці виділяються такі етапи кредитування:

Перший етап. До банку подається заявка (клопотання) на отримання кредиту за формою, визначеною банком. На цьому етапі оцінюються сильні й слабкі сторони майбутнього позичальника та об’єкта кредитування.

Другий етап. Передбачає вивчення кредитоспроможності клієнта. При цьому аналіз кредитної заявки клієнта та його кредитоспроможності базується на використанні різних джерел інформації, серед яких:

• матеріали, отримані безпосередньо від позичальника;
• матеріали, що знаходяться в архіві і базі даних самого банку;
• відомості, отримані від кредиторів, покупців і постачальників пози­чальника та інших зовнішніх джерел.

Третій етап. Полягає в розробці умов процесу кредитування, підготовці й укладанні кредитного договору. Цей етап називають ще структуруванням кредиту, в ході якого визначають основні умови кредитного договору.

Банк визначає параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі і погашення кредиту, забезпечення, рівень процента, інші моменти. Банк повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, який найбільшою мірою відповідає характеру кредитованого заходу.

Четвертий етап. Характеризується тим, що відбувається надання кредиту, а також здійснюється контроль за виконанням умов кредитного договору.

П’ятий етап процесу банківського кредитування полягає в повер­ненні кредиту разом з відсотками.

17.Кредитний ризик: визначення і мінімізація витрат

Кредитний ризик – це ризик несплати позичальником кредитору основного боргу і процентів за його користування. Звідси, під кредитним ризиком слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність належних організаційних здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, який приймає рішення про кредитування, та інші обставини.

Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню.

Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів:

• лімітування кредитів;
• диверсифікації портфеля позичок банку;
• контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу;
• страхування кредитних операцій;
• достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;
• аналізу кредитоспроможності позичальника.

18.Місце та роль комерційних банків на ринку цінних паперів

Згідно з чинним законодавством комерційні банки в Україні можуть поєднувати банківсь­кі, інвестиційні та страхові операції. Участь комерційних банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і негативні моменти.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів – це підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів й організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності. Професійну діяльність на ринку цінних паперів здійснюють юридичні і фізичні особи тільки на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому чинним законодавством і нормативними документами Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.

19. Пасивні операції банків із цінними паперами

Пасивні операції — це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій. Ресурси комерційних банків — це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних операцій, їх поділяють на власні, залучені і позичені. Власний капітал становить майже третину усіх ресурсів, залучені і позичені — близько 70%.

Комерційні банки можуть надавати послуги фінансового брокера, депозитарію, незалежного реєстратора, гаранта, а також довірчі, розрахун­ково-клірингові, консалтингові послуги. Часто всі ці послуги надаються в комплексі, за що банк отримує винагороду у вигляді комісії. Комісійні встановлюються в процентному відношенні до суми угоди. Окрім комісійної винагороди, банк може стягувати плату за обслуговування.

20. Активні операції банків із цінними паперами

Комерційні банки з метою одержання прибутку проводять активні операції з цінними паперами. Прибуток комерційного банку від активно-пасивних операцій постає у вигляді різниці між прибутками від активних і видатками на пасивні операції. Під активними операціями з цінними паперами мається на увазі вкладення вільних грошових ресурсів у цінні папери.

Комерційні банки, як правило, є агентами з обслуговування місцевих позик.

До корпоративних цінних паперів належать акції, облігації та векселі підприємств. Це, з одного боку, найризикованіші види вкладення, але з іншого — вони, як правило, найбільш високоприбуткові.

Активні операції комерційних банків включають також облік і дисконт векселів.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя.

21. Позабалансові операції банків із цінними паперами

Позабалансові операції банку поділяють на дві групи. До першої належать трастові, лізингові, факторингові та інші операції, до другої — гарантійні послуги банку.

Трастові операції — це операції з виконання довірчих функцій для фізичних і юридичних осіб, тобто управління майном або фондовими цінностями за дорученням клієнтів та в їх інтересах на правах довіреної особи. Такі операції здійснюються на основі угоди, відповідно до якої банк бере на себе зобов’язання розпоряджатися довіреними йому цінностями з прибутком і отримує за це певну винагороду.

Операції з лізингу. Лізинг — це оренда підприємцями рухомого і нерухомого майна, яке закуповується банком з метою його здавання в оренду. За лізингом можна отримати найрізноманітніші фактори виробництва (комплектуючі, сировину, землю, нафтопереробні комплекси та ін.). Лізинг може бути довгостроковим, середньостроковим, короткостроковим (рентинг). Рентинг передбачає також використання фахівців.

Операції з факторингу. Факторинг — високоефективна форма фінансового маркетингу, що передбачає придбання банком права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов’язаннями, скупленими у різних осіб. Фактично факторингові послуги виражаються у наданні клієнтам кредиту, що погашається через певний час третьою особою.

22. Довгострокове кредитування як форма участі банку в інвестиційному процесі

За допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування комерційний банк може брати участь в інвестиційному процесі. Довгострокові кредити банку є однією з найпоширеніших форм цієї участі. На відміну від засновницьких операцій, використання банківського кредиту стимулює споживачів інвестицій ефективніше використовувати кошти, щоб забезпечити погашення кредиту та відсотків за його користування.

Призначенням довгострокового кредитування є впровадження прямих інвестиційних заходів, реалізації витрат на придбання елементів основного капіталу.

До об’єктів довгострокового кредитування відносяться:

• будівництво нових підприємств;
• реконструкція, технічне переозброєння і розширення підприємств;
• організація випуску нової продукції;
• придбання науково-технічної продукції, інтелектуальних цінностей та інших об’єктів власності;
• здійснення екологічних заходів.

Основними джерелами ресурсів для довгострокового кредитування можуть виступати власні кошти банку, державні кошти, а також залучені банком ресурси.

23.Визначення ефективності реальних інвестицій

Для оцінювання та реалізації будь-якого інвестиційного проекту необхідно вибрати модель, на підставі якої прийматимуться рішення про вкладення коштів. Розглянемо деякі основні моделі.

Модель оцінювання терміну окупності. Це — найпростіший і часто використовуваний метод. Він дає змогу розрахувати період, протягом якого проект окупиться. Якщо цей термін задовольнятиме інвестора, то проект може бути ухваленим. Сутність методу полягає у складанні грошового потоку проекту за роками та визначенні періоду окупності — часу, протягом якого сума грошей, затрачена на проект, буде відшкодована.

Моделі оцінювання дохідності використаного капіталу. Цей метод полягає у визначенні відношення доходу, одержаного від реалізації проекту, до витрат, що мають бути здійснені. Дохід обчислюється після відрахувань податкових та на амортизацію. До витрат належать початкова вартість проекту і робочий капітал (наприклад, сировина, витрати на склад готової продукції та ін.).

Модель оцінювання інвестиційних проектів на основі сучасної вартості потоку платежів (модель NРV). Платежі інвестиційного проекту, як правило, визначаються через певні рівні проміжки часу, наприклад, щотижня, щомісячно або щорічно. Платежі можуть бути позитивними (якщо є прибуток), негативними (якщо кошти, вкладені в проект, не перекриваються доходами) або нульовими.

24.Види валютних операцій банку

Валютні операції поділяються на поточні конверсійні операції з негайною поставкою валюти та поточні депозитно-кредитні операції, а також строкові операції, поставка валюти за якими відбудеться в майбутньому. Поточні конверсійні операції, а також поточні депозитно-кредитні операції становлять основну частку валютних операцій. На них на світових ринках припадає майже 90% обороту ринку.

Поточні операції з негайною поставкою валюти називаються ще операціями «спот» (spot). Їх сутність полягає в купівлі-продажу валюти на умовах її поставки банками-контрагентами на другий робочий день з дня укладення угоди за курсом, зафіксованим у момент її укладення. При цьому враховуються робочі дні в країнах валют, з якими укладаються угоди, тобто якщо наступний день за датою угоди є неробочим для однієї валюти, термін поставки валют збільшується на один день. Наприклад, для угод, укладених у четвер, термін поставки валюти — понеділок, у п’ятницю — вівторок.

За угодами спот поставка валюти здійснюється на рахунки, які вказані банками-отримувачами. Дводенний термін переказування валют за укладеною угодою раніше обумовлювався труднощами здійснення його в коротший термін.

25.Неторговельні операції банку в іноземній валюті

Операції з іноземною валютою можуть здійснювати комерційні банки, які отримали ліцензію НБУ на право проведення операцій з валютними цінностями. Для забезпечення розрахунково-касового обслуговування своїх клієнтів в іноземній валюті банки, що уповноважені до цього, мають створити систему елементів внутрішньобанківської інфраструктури.

Поточними неторговельними операціями є такі розрахунки:

— виплата іноземної валюти готівкою та платіжними документами в іноземній валюті на витрати, пов’язані з відрядженнями;

— здійснення обмінних операцій з іноземною валютою та платіжними документами в іноземній валюті;

— виплата іноземної валюти готівкою, за чеками та пластиковими картками фізичним особам (резидентам та нерезидентам);

— купівля платіжних документів в іноземній валюті фізичними особами (резидентами та нерезидентами);

— виплата авторських гонорарів і платежів за користування авторськими правами;

— перерахування коштів на проведення міжнародних виставок, конгресів, симпозіумів та інших міжнародних зустрічей;

— оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними трудовими угодами (контрактами) працюють в Україні;

— перерахування коштів в іноземній валюті за навчання, лікування, патентування, сплату митних платежів, членських внесків;

— платежі з відшкодування витрат судових, арбітражних, нотаріальних, правоохоронних органів;

— виплата іноземної валюти готівкою за переказами з-за кордону та переказ за межі України (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина, допомога родичам тощо);

— інші виплати та перекази в іноземній валюті, що не суперечать чинному законодавству України.

26.Конверсійні операції банку та управління валютною позицією

Структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів та строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк. Ідея методу структурного балансування може застосовуватись щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами (конверсійні операції, укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті, узгодження валютних надходжень і платежів, проведення форфейтингових операцій, реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості, купівля та продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті, тощо). Обсяги та терміни проведення зазначених операцій добираються так, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їх розмір до прийнятного рівня.

Одним із прийомів, що широко використовується банками у процесі управління валютними позиціями, є проведення конверсійних операцій. Наднормативний розмір позиції за певною валютою може бути зменшений її обміном на іншу валюту, за якою розмір позиції був нижчий за норматив. Це дозволяє приводити валютні позиції у відповідність з установленими вимогами без здійснення операцій з базовою валютою. Як правило, банки вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у більш надійну та стабільну валюту. Наприклад, якщо очікується значне зростання курсу долара США відносно німецької марки, то має сенс швидкий обмін вільних грошових коштів у марках на долари. Але конверсійні операції майже не впливають на розмір загальної валютної позиції банку, прийнятої в Україні (норматив Н15), і тому не можуть бути використані для її регулювання.

27.Лізингові операції банків

Банки мають право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг з дотриманням вимог. Загальні умови та порядок здійснення лізингових операцій визначаються законом про банки і банківську діяльність, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

Лізинг, як і факторинг, також відноситься до кредитних операцій банків. Законом «Про банки і банківську діяльність» банкам надано право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг. Джерелом коштів, за які банки мають право придбавати засоби виробництва, є власні кошти банків.

Така форма фінансово-кредитних відносин називається лізингом і в банківській практиці набула широкого розповсюдження. На прохання клієнта банк придбає певне майно і приймає на себе всі зобов’язання власника, включаючи відповідальність за збереження майна, внесення страхових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, підписує з банком строковий договір оренди, в якому визначаються, поряд з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внеску, можливість продажу клієнту устаткування після закінчення строку договору.

Отже, лізинг — це різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом у розстрочку. При здійсненні такої лізингової операції банки організують отримання довгострокової позики в одного або у декількох кредиторів на суму до 80 % вартості зданих в оренду активів. За організацію позики банки отримують від орендаря додаткову винагороду.

28.Факторинг та форфейтинг

Нетрадиційною банківською операцією є факторинг. Факторинг являє собою купівлю банком у клієнта термінових вимог платежу, пов’язаних з постачанням товарів або наданням послуг, інших договорів. Факторинг — це уступка права вимоги (цесія), що оформляється відповідним чином укладеним договором між банком і клієнтом (ст. 197 ЦК України). У договорі банк зобов’язується не тільки стягувати борги, але визначає свої функції по обслуговуванню боргу, передбачає аналіз кредитної спроможності боржників, інкасування, залікові операції, приймання на себе ризику несплати та ін.

Клієнт, що продав дебіторський борг, отримує від банку гроші (готівка, переказ, оплата чеку та ін.) у розмірі 80—90 % суми боргу, а залишені 10—20 % банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факторингові операції банк стягує з клієнта плату.

Різновидом факторингової операції є форфейтинг — форма кредитування зовнішньоекономічних операцій шляхом купівлі комерційним банком векселів, акцептованих імпортером, тобто експортер переуступає банку свої вимоги до покупця. Форфейтинг передбачає перехід усіх ризиків до покупця векселя (банку), тому останній вимагає гарантій банку країни-імпортера. Перевагою форфейтинга є тверда ставка кредитування та простота оформлення переуступки векселів.

29.Економічні нормативи, що регулюють діяльність комерційного банку

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» з метою захисту інтересів клієнтів і забезпечення фінансової надійності НБУ встановлює для всіх комерційних банків економічні нормативи. Економічні нормативи об’єднані у три групи:

І група — нормативи капіталу:

1. Норматив капіталу комерційного банку. Розраховується як сума основного (капітал 1-го рівня) і додаткового капіталу (капітал 2-го рівня) за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів. Такий капітал називають невідкоригованим.

До основного капіталу включаються: статутний капітал; емісійні різниці (різниці між ціною первинного розміщення акцій та їх номінальною вартістю); резервні фонди, які створюються за рахунок прибутку банку; прибуток минулих років.

До додаткового капіталу включаються: загальні резерви; результати переоцінки основних засобів; результат поточного року.

До відвернень належать: цінні папери в портфелі банку на інвестиції та вкладення банку в асоційовані компанії та дочірні установи.

II група — нормативи ліквідності.

Ліквідність банку — це його здатність забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань. Визначається збалансованістю між строками і сумами погашення активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку.

30.Банківський нагляд та забезпечення діяльності банку

Відповідно до Закону України “Про Національний банк України” головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Необхідно зазначити, що функція банківського нагляду покладається переважно на центральний банк відповідної країни. Поряд з цим у деяких країнах цю функцію виконують інші органи. Зокрема, у США, Німеччині, Франції, Японії та деяких інших країнах центральний банк здійснює банківський нагляд разом з іншими державними органами. В окремих країнах міністерство фінансів намагається контролювати всі важливі аспекти фінансової системи. Іншим варіантом є незалежне агентство, що здійснює банківський нагляд та відповідальне перед президентом країни або парламентом.

До системи банківського нагляду в Україні включаються:

— Відділ банківського нагляду територіального управління.

— Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному управлінні НБУ.

— Начальник територіального управління НБУ.

— Відповідні департаменти банківського нагляду НБУ.

— Заступник голови Правління НБУ.

— Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ.

 

Дисципліна «Грошово — кредитні системи зарубіжних країн»

1. Банківська система та її елементи. Основні типи банківських систем

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйлі з’явилися в епоху Відродження в італійських містах. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення до вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків і здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих «негрошових» кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Банківська система розподільного (централізованого) типу має такі особливості:

Держава є єдиним власником. Монополія держави на формування банків.

Однорівнева банківська система.

Відповідальність держави по зобов’язанням банків.

Банки підкоряються уряду і залежать від його оперативної діяльності.

Кредитні і емісійні операції зосереджені в одному банку.

Керівник банку призначається центральною або місцевою владою державними органами управління.

На противагу розподільної (планово-адміністративної) системі банківська система ринкового типу має такі відмінності:

Відсутністю монополії держави на банківську діяльність.

Емісійні і кредитні функції розділені між собою. Емісія готівки зосереджена в центральному банку, кредитування підприємств та населення здійснюють різні ділові банки — комерційні, інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні і т. д.

Комерційні банки не відповідають по зобов’язанням держави, так само як і держава не відповідає по зобов’язанням комерційних банків.

2. Сутність та структура грошової системи

Грошова система — це форма організації грошового обороту в країні, установлена загальнодержавними законами. Ці закони визначають основні принципи, правила, нормативи та інші вимоги, що регламентують відносини між суб’єктами грошового обороту. Враховуючи надзвичайно важливу роль грошових відносин в економічному житті суспільства, в усіх країнах, незалежно від їх устрою, формування грошових систем здійснюють центральні органи влади. Місцеві органи влади, навіть у країнах з федеративним устроєм, по суті усунені не тільки від формування грошових систем, а й від контролю за функціонуванням їх окремих елементів.

З огляду на те, що організація грошового обороту здійснюється за участі банків, а забезпечення нормального функціонування кредитних грошей є одним з основних завдань банківської системи, грошова система формується і функціонує на базі банківської системи і може розглядатися як складова останньої. Тому в багатьох країнах правові норми, що формують грошову систему, визначаються безпосередньо в банківському законодавстві, насамперед у законах, що регламентують діяльність центральних банків. Більше того, відповідно до цих законів центральним банкам надаються широкі повноваження з регулювання грошового обороту. Тому є всі підстави вважати центральний банк інституційним центром грошової системи.

 

3. Специфічні риси та основні етапи еволюції грошової системи США

У XVIII ст. грошовий обіг на американському континенті регламентувався англійським законодавством і обслуговувався переважно іноземними грошима. У 1785 р. Конгрес США оголосив національною грошовою одиницею долар (перебуває в обігу з 1786 р.).

Паперові гроші, що друкуються у США, складаються майже виключно з купюр ФРС, які випускають 12 регіональних резервних банків ФРС. Ці купюри друкуються номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50 та 100 дол. До 1946 р. федеральні резервні банки випускали також купюри вартістю 500, 1000, 5000 та 10000 дол. (за межами США як платіжний засіб їх не приймають).

Якщо у країні використовуються товарні гроші, величину грошової маси в обігу визначають вартістю виробництва товару і темпами виробництва. Наприкінці XIX — на початку XX ст. валюта США грунтувалася на золотому стандарті, тобто США давали гарантію, що викуплять свою валюту за обумовлену кількість золота.

4. Федеральна резервна система США

Федеральна резервна система США (Federal Reserve System) — центральна установа у банківській системі, що відповідає за монетарну політику США, центральний банк («банк банків», агент уряду при обслуговуванні державного бюджету).

Федеральну резервну систему створено у 1913 р. (дві спроби утворити центральний банк США у 1811 та у 1836 р. були невдалі). Ворожості американців до заснування центрального банку поклала край паніка у 1907 р. Тому в 1908 р. закон Олдрича-Ріланда визначив завдання розробити проект організації центрального банку. У 1913 р. згідно із законом про Федеральну резервну систему створюється ФРС з 12 федеральними резервними банками.

Федеральна резервна система на практиці функціонує як об’єднаний центральний банк, що контролюється Радою керуючих, і зокрема головою Ради керуючих. Проте ФРС як державна установа більш незалежна, ніж інші установи уряду США.

Федеральні резервні банки (Federal Reserve Banks) — це 12 окружних банків, що утворюють ФРС. Кожний банк є «квазігромадською, зареєстрованою як корпорація, інституцією, якою володіють приватні комерційні банки округу, що є членами ФРС. Ці Банки — члени ФРС купують акції у свого окружного ФРБ (вимога до членства), і дивіденди, що сплачуються на ці акції, обмежуються до 6 % річних».

Федеральні резервні банки виконують такі функції:

• здійснюють кліринг чеків;
• емітують нові гроші;
• вилучають зношені гроші з обігу;
• оцінюють окремі заявки на злиття банків;
• керують і надають дисконтні позички банкам у своїх округах;
• досліджують стан банків-членів;
• залучаються до здійснення монетарної політики (встановлюють облікову ставку, вирішують, які банки можуть отримувати дисконтні позички від ФРБ, вибирають одного банкіра для служби у Федеральній консультативній раді, мають голос у FOMC).

5. Система банківських та інших кредитно — фінансових установ США

Федеральні кредитні установи у США діють у таких сферах:

• з метою підтримання житлового будівництва засновано три урядові установи, які забезпечують коштами ринок заставних через продаж облігацій з використанням коштів на купівлю заставних: Федеральну національну іпотечну асоціацію (Fannie Mac), Урядову національну асоціацію іпотечного кредиту (Ginnie Mac), Федеральну компанію іпотечного кредиту житлового будівництва (Freddie Mac);
• система кредитування сільського господарства, що складається з банків для кооперативів, федеральних посередницьких кредитних банків і федеральних земельних банків, випускає цінні папери, а потім використовує кошти для надання фермерам позик;
• студентська асоціація ринкових позик (Sallie Mac) забезпечує коштами для здобуття вищої освіти через студентські позики, надані приватними фінансовими інститутами під гарантовану програму студентських позик.

Розрізняють такі види фінансових компаній:

• що надають позики споживачам для купівлі товарів у дрібних торговців чи виробників;
• що надають позики для купівлі окремих товарів (меблів, побутової техніки, ремонт житла, дефінансування окремих боргів);
• що надають спеціалізовані форми кредиту фірмам, купуючи дебіторську заборгованість (суми, заборговані фірмі) зі знижкою (таку форму надання кредиту називають факторингом).

Взаємні фонди є фінансовими посередниками, які, об’єднуючи ресурси дрібних інвесторів і продаючи їм акції, використовують ці кошти на купівлю цінних паперів. Взаємні фонди інвестували виключно звичайні акції, але у 90-х роках XX ст. багато з них почали спеціалізуватися на боргових інструментах.

6. Основи формування і функціонування грошової системи Великобританії

Фунт стерлінгів використовувався на Британських островах задовго до виникнення там централізованої держави (ІХ—Х ст.). Назва цієї грошової одиниці відображає її початковий ваговий вміст: з одного фунта срібла карбували 240 пенсів, які називали ще «стерлінгами».

Із середини XIV ст. в обігу з’явилися золоті монети і протягом кількох століть у державі панував біметалізм. Англія раніше, ніж інші держави, перейшла до золотого монометалізму: фактично — наприкінці XVIII ст., юридично — у 1816 р. До Першої світової війни емісія банкнот Банком Англії регулювалась актом Р. Піля (з 1844 р.). Згідно з актом банкноти повинні були 100-відсотково забезпечуватися золотом.

Із середини 1977 р. позиції фунта стерлінгів порівняно зміцніли почасти у зв’язку з припливом капіталу в державу. Видобуток нафти Великобританією у Північному морі в умовах високих цін на нафту надав фунту стерлінгів тимчасово статусу «нафтовалюти», привабливої для міжнародних інвесторів. Прихід до влади в 1979 р. консервативного уряду М. Тетчер, який вибрав монетаристські рецепти (в тому числі високі процентні ставки) для здійснення економічної політики, посилив цю тенденцію. Завдяки припливу короткострокових іноземних капіталів курс фунта стерлінгів у 1981 р. підвищився до рівня 1971 р. — 2,40 дол. У жовтні 1979 р. вперше з 1931 р. було скасовано всі валютні обмеження.

7. Банк Англії

Банк Англії заснований у 1694 р. як приватна акціонерна компанія. Із середини XVIII ст. почав виконувати функції центрального банку, монополізував емісію банкнот і виступав як банкір уряду. У 1946 р. його націоналізували лейбористи, які заплатили щедрий викуп його власникам: в обмін на акції їм було надано державні облігації на суму, що перевищувала номінальну вартість акціонерного капіталу в 4 рази. Банк Англії виконує всі функції центрального банку:

• є банком для комерційних банків;
• є банком уряду, через нього проходять усі державні доходи і витрати;
• здійснює емісію банкнот;
• обслуговує позикові операції держави;
• здійснює валютні операції та контролює їх, від імені скарбниці керує офіційними золотовалютними резервами країни;
• здійснює нагляд за кредитними установами, валютними і кредитними ринками;
• консультує уряд з питань грошово-кредитної політики та її здійснення (переважно за допомогою купівлі-продажу комерційних векселів, цінних паперів; в окремих випадках виступає у ролі «кредитора останньої інстанції» банківської системи).

Банк Англії не залежить від уряду. Строк повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду (це сприяє незалежності банку).

Взаємовідносини Банку Англії з Парламентом і урядом аналогічні тим, які існують у країнах Західної Європи, зокрема у Німеччині та Франції.

8. Валюта і валютний курс

Назва англійської валюти — фунт стерлінгів — історично виникла ще в XX ст. та відображає її первісний ваговий вміст, тобто фунт срібла, з якого карбували 240 пенсів-стерлінгів.

Відносно високий рівень інфляції у Великобританії в післявоєнний період зумовив зниження курсу фунта стерлінгів до долара США (з 2,02 дол. в 1975 р. до 1,64 дол. у 1998 р.) та інших валют. Головним видом грошей у Великобританії є депозитні гроші. Готівкові гроші — банкноти та розмінна монета становлять близько 32% усієї грошової маси в обігу.

9. Валютні системи та їх розвиток

Від біметалізму до монометалізму Англія перейшла раніше інших країн — наприкінці XVIII ст. на основі Закону 1797 р. про припинення вільного карбування срібних монет. Але в тому самому році розмін банкнот на золото було припинено у зв’язку з війною з наполеонівською Францією та необхідністю покриття дефіциту державного бюджету.

У 1816р. було прийнято закон, за яким дозволялося вільне карбування золотих монет (з розрахунку 3 ф.ст. 17 шил. і 10,5 пенсів за тройську унцію), золото офіційно стало основою грошової системи. З цього часу проводилася грошова реформа методом реставрації. Купівельна сила банкнот була поновлена, проголошувався розмін банкнот на золото за номіналом. Офіційний золотий вміст 1 фунта стерлінгів становив 7,32 г.

З метою стабілізації фунта стерлінгів уряд з 1920 р. узяв курс на дефляцію, почав проводити політику «дорогих» грошей. Тому після Першої світової війни інфляція в Англії продовжувалася відносно недовго — до 1920 р. Уже в 1920/21 фінансовому році Англія з допомогою збільшення податків домоглася бездефіцитності державного бюджету. Частина знецінених фунтів стерлінгів була вилучена з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту.

Світова економічна криза 1929-1933 pp. значно послабила позиції Англії на зовнішніх ринках та викликала масовий відплив капіталів з країни. Активне сальдо платіжного балансу за поточними операціями почало зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне.

10.Система кредитно — фінансових інститутів Великобританії

Фінансові доми спеціалізуються на кредитуванні продажу з розстрочкою платежу, споживчих товарів і деяких видів промислового об­ладнання. Основне джерело ресурсів цих установ — короткострокові депозити (строком від 3 до 6 міс.) промислових торгових фірм, банків і населення. Вага фінансових домів у загальному обсязі кредитних операцій невелика. Багато з них втратили самостійність і контролюються депозитними або торговими банками. Останнім часом фінансові доми активно займаються лізинговими операціями і кредитними картками.

До ощадних інститутів традиційно належали довірчо-ощадні банки, будівельні товариства і Національний ощадний банк. Основне джерело їх ресурсів — невеликі вклади населення. Довірчо-ощадні банки в минулому здебільшого відігравали роль місцевих ощадних кас. Пізніше вони були реорганізовані в 16 великих регіональних установ, але їх правовий статус залишався невизначеним. Наприкінці 1986 р. вони перетворилися на єдиний акціонерний Довірчо-ощадний банк, який за масштабами діяльності і капіталом поступається лише «великій четвірці» (див. табл. 36) і виконує всі основні операції комерційних банків.

Національний жиробанк — державне підприємство, створене в 1968 р. для розрахунків через поштові відділення. В цій ролі він є конкурентом системи чекового клірингу, характерного для комерційних банків.

Інвестиційні трести займаються виключно операціями з цінними паперами. Через емісію акцій і облігацій вони залучають капітал, який вкладають у цінні папери інших компаній. При зниженні курсу цінних паперів вони зазнають фінансових труднощів, збитків і банк­рутують.

Довірчі пайові фонди за спеціалізацією подібні до інвестиційних трастів, вони акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Але оскільки пайовик будь-коли може продати свій пай провідній компанії, то капітал цих фондів змінюється: він залежить від переважаючого характеру операцій — продажу чи купівлі паїв. Структура активів фондів подібна до структури активів інвестиційних трастів: близько 80 % становлять акції приватних компаній.

11.Становлення грошово — кредитної системи Франції

До Першої світової війни у Франції, як і в інших країнах, існував золотий монометалізм у його класичній формі, який був упроваджений законом у 1873 р. На початку війни золотий монометалізм зазнав краху. 5 серпня 1914 р. було прийнято закон про припинення Банком Франції обміну банкнот на золото. Країна перейшла від металевої до паперово-грошової системи і тим самим було створено умови для використання банкнотної емісії як джерела покриття дефіциту державного бюджету, викликаного збільшенням воєнних витрат. Одночасно з прийняттям закону про припинення обміну банкнот на золото було прийнято закон про збільшення суми банкнотної емісії від 6,8 до 12 млрд фр. Під час війни ліміт банкнотної емісії не раз збільшувався і в травні 1918 р. досяг 30 млрд фр.

Значне збільшення золотих запасів у Франції відбувалося за рахунок повернення з-за кордону вітчизняних і припливу іноземних капіталів, що почалося ще в період підготовки і здійснення грошової реформи у 1928 р.

У роки Другої світової війни франк знецінився набагато більше, ніж валюта інших розвинених капіталістичних країн — США, Великобританії та Німеччини. Це знецінення було сильнішим від знецінення в роки Першої світової війни. Про ступінь інфляційного переповнення каналів грошового обігу в цей період свідчать такі дані: за 1937— 1945 рр. емісія банкнот збільшилась у 6,1 раза, сума банківських поточних рахунків — у 5,8 раза, а промислове виробництво знизилося до 39 %. Оптові ціни за цей період збільшились у 4,2 раза.

Сьогодні у Франції рівень інфляції вищий, ніж в основних її торгових партнерів. Як засіб боротьби з інфляцією застосовують такі антиінфляційні програми: стримування збільшення цін за рахунок уповільнення темпу економічного зростання, скорочення капітало­вкладень і соціальних програм. Франк почав вільно обмінюватися на валюти інших країн, тобто став вільно конвертованою валютою, лише у 1990 р.

12.Система фінансово — кредитних установ Франції

Найхарактернішою особливістю кредитної системи Франції є швидкий розвиток після Другої світової війни державних і напівдержавних кредитних установ. На початок 80-х років на ці установи припадало понад 80 % активів усіх кредитних установ країни.

У 1945 р. Банк Франції був націоналізований — його акції викуплені в обмін на державні облігації.

До 1945 р. діяльність Банку Франції характеризувалася певними особливостями. По-перше, як центральний банк країни він виконував функції комерційних банків, обслуговуючи безпосередньо торговельно-промислову клієнтуру. Цим пояснюється те, що на відміну від центральних банків інших країн він має розгалужену мережу відділень (понад 250). По-друге, Банк Франції здійснював банкнотну емісію, безпосередньо кредитуючи торговельно-промислові операції, а не через комерційні банки. Тому комерційні банки рідко зверталися за позиками до Банку Франції. По-третє, його втручання в регулювання кредиту було менш активним порівняно з центральними банками інших країн. Як знаряддя кредитного регулювання він використовував здебільшого обліковий відсоток.

Основний вплив на монетарну сферу, ціни та економічне зростання Банк Франції здійснює через процентну політику, підтримуючи пев­ний рівень процентних ставок як основний монетарний інструмент регулювання грошово-кредитного ринку.

Банк Франції встановлює процентні ставки за своїми операціями з кредитування комерційних банків. За попередніми заявками комер­ційних банків здійснюються кредитні аукціони (з урахуванням запропонованого кожним із учасників аукціону рівня процентних ставок). Банк Франції аналізує стан грошово-кредитного ринку та одержані заявки і встановлює ставку, за якою надає кредити фінансово-кредитним інститутам. Кредити банкам можуть надаватись і без попередніх заявок, але термін їх повернення становитиме від одного до десяти днів, а процентна ставка на 50 або 75 % перевищуватиме аукціонну.

Креді Національ (Національний кредит) — акціонерний напівдержавний банк. Його акціонерами є промислові компанії, банки і приватні особи, але діяльність банку контролює держава. Крім власного капіталу його пасиви складаються з позичкових коштів, залуче­них у результаті випуску облігацій, і позик казначейства.

Креді Фонсьє, заснований у 1852 р., спеціалізується на наданні іпотечних позик. За формою організації він є приватним акціонерним банком, але керуючий банком і його заступник призначаються державою, тому фактично це напівдержавний банк. Капітал банку скла­дається з акціонерного і позичкового, який мобілізується через випуск облігацій.

Як випливає з характеристики наведених спеціальних ФКІ, провідна роль належить установам, що спеціалізуються на вкладанні коштів у цінні папери. У Франції ці установи поділяються на дві категорії — інвестиційні товариства зі змінним капіталом (СІКАВ) і фонди спільного розміщення (ФСП).

13.Етапи формування грошово — кредитної системи Німеччини

Світова економічна криза 1929—1933 рр. зумовила крах золотодевізного стандарту в Німеччині і встановлення системи нерозмінних грошей.

У період підготовки та під час Другої світової війни фашистський уряд ухвалив закон про покриття банкнот не тільки комерційними, а й казначейськими векселями. Безперервне збільшення воєнних витрат викликало зростання емісії грошей. За роки Другої світової війни готівково-грошова маса в обігу збільшилася з 10,4 млрд до 73 млрд рейхсмарок, а депозитно-чекова емісія — більш ніж у 4 рази. Крім того, на захоплених територіях перебувало в обігу 84 млрд окупаційних марок.

У 1953 р. ФРН вступила до МВФ. Було зафіксовано золотий вміст марки 0,2116 г (до 1976 р.).

Грошова одиниця ФРН — німецька марка — перебуває в обігу з 1948 р. Одна марка дорівнює 100 пфенігів. Офіційне скорочене по­значення — ОМ. Виняткове право емісії банкнот ФРН належить Бун-десбанку. Німецька марка друкуються на замовлення Бундесбанку в державних друкарнях, розташованих у Берліні і Ной-Узербурзі, та в спеціалізованій фірмі Гізекс і Дервієнт (Мюнхен).

14.Міжнародні фінансові інститути (МВФ, групи Світового банку)

Міжнародні фінансові інститути створюються на світовому і регіональному рівнях для сприяння економічному розвиткові країн — засновників цих організацій. Вони започатковуються на основі багатосторонніх угод між державами, їхнім основним завданням є мобілізація коштів і надання допомоги на кредитних засадах для здійснення важливих економічних проектів. До числа світових фінансових інститутів належать Світовий банк (СБ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Крім того, існують такі фінансові структури, як Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР) та деякі інші.

Майже всі міжнародні фінансові інститути були створені в 1944 році з метою об’єднання зусиль для післявоєнної відбудови економіки багатьох країн. В цілому це мало досить позитивне значення для тодішнього періоду світового економічного розвитку. Міжнародний валютний фонд, зокрема, одержав статус спеціалізованої представницької установи Організації Об’єднаних Націй. МВФ у своїй діяльності сприяє стабілізації національних валют країн — членів фонду, підтриманню рівноваги платіжних балансів та покриття їхнього дефіциту, наданню консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.

15.Європейський центральний банк

Європейський центральний банк (ЄЦБ) — головний елемент Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), який як юридична особа виконує основні функції, радить національним державам та наддержавним органам щодо господарчої оцінки ухвали законів та інших правових норм Європейського Союзу, а також висловлює свою думку щодо грошової, цінової політики відповідним органам.

Діяльність ЄЦБ ґрунтується на засаді незалежних від національних держав та наддержавних органів ухвал, що передбачає передусім брак примусу в покриванні їхніх внутрішніх і зовнішніх боргів.

Найвищий орган ЄЦБ — Управлінська рада, до якої входять члени правління ЄЦБ та керівники центральних банків країн-учасниць. Ухвали потребують простої більшості голосів, кожний член управлінської ради має лише один голос.

Правління ЄЦБ очолює президент, якому підпорядковується віце-президент та чотири заступники. Їхні призначення узгоджують з головами держав та урядів країн-учасниць. Ухвали правління також потребують більшості голосів. Головне завдання правління ЄЦБ — справджування вказівок та ухвал Управлінської ради, що передбачає залучення до їхнього виконання центральних банків країн ЄС.

16.Система кредитно — фінансових установ Німеччини

Кредитна система ФРН складається з ФКІ, які мають чітку спеціалізацію. Це ощадні каси, іпотечні банки, державні кредитні устано­ви, банки споживчого кредиту, кредитні товариства, страхові товариства, інвестиційні компанії.

Ощадні каси. Майже всі ощадні каси у ФРН є державними. За їх зобов’язання відповідає влада общин та міста. За кількістю і величиною активів вони набагато перевищують комерційні банки. їх пасиви становлять заощадження населення. Основні активні операції ощадних кас зводяться до довгострокових іпотечних та житлових кредитів. Надлишки прибутку ощадних кас надходять у бюджети общин та міста. Сьогодні налічується близько 650 ощадних кас. Вони поступово розвиваються в малі універсальні банки.

Центральним органом муніципальних ощадних кас є 12 жироцентрів. Вони створюють корпорацію, яка, перебуваючи під контролем держави, опосередковує рух грошей між ощадними касами, що належать до неї, і підтримує платіжний оборот за допомогою взаємозаліку. Очолює систему ощадних кас та жироцентрів Німецький комунальний банк.

Будівельні ощадні каси пов’язані з фінансуванням будівництва. У 90-х роках у Німеччині діяло 18 приватних і 13 державних буді­вельних ощадних кас. Це спеціальні ощадні каси. Акумулюючи надходження вкладників до загального фонду, вони надають вкладни­кам за планом розподілу коштів кредити на будівництво житлових об’єктів і квартир. Вкладник повинен у визначений термін вносити певні суми до загального фонду. Тільки після цього він отримує право на позику. В цих інститутах беруть участь і гроссбанки.

Іпотечні банки. Німеччина — батьківщина іпотечного кредиту. Після Другої світової війни у Західній Німеччині діяли 33 іпотечні банки. Нині налічується 26 приватних і 12 державних банків. Контрольний пакет акцій більшості приватних іпотечних банків належить гроссбанкам. Основною активною операцією іпотечних банків є надання довгострокових позик під нерухомість переважно на промислове та житлове будівництво. Кошти для позик вони залучають через продаж цінних паперів.

Державні кредитні установи. До таких установ належить насамперед створений у 1949 р. Банк відновлення, який спочатку видавав кредити для відновлення підприємств. Починаючи з 60-х років банк видає також кредити підприємствам провідних галузей промис­ловості та експортує капітал у країни, що розвиваються.

17.Небанківські фінансово-кредитні установи

Страхові товариства. Страхові компанії ФРН мають великі активи, значну частину яких надають у кредит. У ФРН діє близько 10 тис. страхових закладів, з них понад 9 тис. невеликі. У квітні 1987 р. на 614 компаній, які подали дані Бундесбанку, припадало понад 90 % активів усіх страхових компаній: налічувалося 105 товариств зі страхування життя з активами 329,0 млрд марок, 317 — зі страхування майна з активами 77,8 млрд марок, 30 компаній займалися перестрахуванням з активами 39,1 млрд марок. Крім того, діє 114 пенсійних кас, 48 товариств зі страхування на випадок захворювання. Наприклад, прибуток страхової компанії Deutsche Kran Kenversicherung AG у 1996/97 фінансовому році становив 281 млн марок.

Інвестиційні компанії. Початок діяльності інвестиційних компаній у ФРН припадає на середину 50-х років. Специфіка операцій інвестиційних товариств полягає в тому, що вони реалізують свої сертифікати (або акції) і на залучений капітал купують акції промислових та інших підприємств. Крім того, інвестиційні компанії за законом 1957 р. зобов’язані мати не менш як 0,5 млн марок основного капіталу. У ФРН налічується 35 інвестиційних компаній, що мають понад 700 різних фондів. Більшість фондів у ФРН працюють за принципом «відкритої системи».

18.Етапи становлення грошово — кредитної системи Канади

Формування і розвиток грошової системи Канади проходив паралельно із еволюцією державного устрою країни. До 1763 року Канада була колоніальною власністю Франції і країною управляв французький губернатор. Спеціально для Канади починаючи з 1670 р. у Франції чеканилася срібна монета — сіль. Однак вона не змогла виконати покладену на неї місію. «Чужій» валюті канадці віддавали перевагу прямому товарообміну, тим більше, що крім солі в обігу могли перебувати платіжні засоби, «емітовані» будь-яким торговцем. Після того як за мирним договором, укладеному між Лондоном і Парижем, Канада перейшла до Великобританії, питаннями грошового обігу на території країни зайнявся англійський генерал-губернатор. Але очікуваної централізації не відбулося, і в грошової, як і в кредитній системі, панував хаос. Лише в 1794 р. група монреальских бізнесменів зробила спробу створити банк, що, хоч і виявилася безуспішної, вселила надію на формування банківської системи Канади. В 1817 р. дев’ять монреальских торговців заснували Монреальский банк, зараз Банк Монреаля. Це найстарший з канадських банків.

Під час Великої депресії в 1930-х рр. у Канаді відбувся обвал золотого стандарту, передумовою якого стали знецінення й заборона обміну банкнот на золото в 1914 р. Протягом 1940-х рр. курс канадського долара був жорстко прив’язаний до долара США. У липні 1946 р. Канада раптово підвищила курс свого долара на 10 % (до паритету 1 американський долар), прагнучи нейтралізувати вплив різкого підвищення цін у США й не допустити поширення інфляції на свою економіку. Однак в умовах кризи високий курс підсилював випробовувані країною труднощів із платіжним балансом, послабляючи конкурентоспроможність товарів на зовнішніх ринках. На вільному ринку канадський долар котирувався на 7-8 % нижче паритету. Використовуючи виниклу в 1950 р. тенденцію до підвищення курсу, але з огляду на досвід попереднього років, канадський уряд в жовтні 1950 р. скасувало паритет і ввело коливний курс канадського долара. Це викликало цілий ряд негативних наслідків в економіці країни протягом 1950-х рр.: дефіцит торговельного балансу, різкі перепади у валютному курсі. Було ухвалене рішення вернутися до прив’язки курсу до американського долара, що протрималася до 1970 р. Розвиваючись циклічно, валютна система Канади знову звернулася до змінного курсу, що, як і передбачалося, привело в 1974 р. до валютної кризи. Розчарувавшись в обмінному курсі як інструменті монетарної політики, органи монетарного регулювання як цільовий показник стали використовувати грошову масу.

Найменшою грошовою одиницею Канади є цент 100 центів становлять 1 канадський долар. Випускаються монети 1, 5, 10 і 25 центів і банкноти номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 і 1000 доларів.

19. Банк Канади

Центральний банк країни — Банк Канади — був заснований як акціонерне підприємство в 1934 р. Власниками його акцій не могли бути комерційні банки, їхні службовці й іноземці. Банк Канади почав функціонувати 11 березня 1935 р. В 1938 р. центральний банк був націоналізований шляхом купівлі урядом акцій приватних власників. За свою діяльність Банк Канади несе відповідальність перед парламентом, надаючи йому періодично звіти про пророблену роботу. Крім того, центральний банк є фінансовим агентом уряду, що призначає Раду директорів, куди входить заступник міністра фінансів.

Мета функціонування Банку Канади визначені в його уставі:

• регулювання кредиту й грошового обігу в економічних інтересах держави;
• стабільність курсу національної грошової одиниці, а також зниження через його вплив циклічних коливань загального рівня виробництва, торгівлі, цін і зайнятості наскільки це можливо в рамках впливу грошей;
• у цілому сприяти економічному й фінансовому добробуту держави.

Банк Канади є банком банків, оскільки він контролює клірингову систему, через яку ліцензовані комерційні банки й інші фінансові інститути здійснюють взаємні розрахунки.

Кожний комерційний банк повинен тримати в Банку Канади певну середню суму наявних резервів у вигляді депозитів і авуарів у банкнотах Банку Канади.

Банк Канади може надавати кредити комерційним банкам на строк не більше шести місяців під заставу деяких видів цінних паперів. Кредити можуть надаватися на конкретних умовах і на обмежений строк уряду або провінціям. Дисконтна ставка банку є мінімальною ставкою, по якій Банк Канади готовий надавати кредити.

20.Система кредитно-фінансових установ Канади

Крім Банку Канади, у кредитну систему країни входять комерційні банки й інші кредитно-фінансові інститути. Банківські установи підрозділяються на три види:

• чартерні банки, що мають безліч відділень по всій країні;
• трастові компанії, які можуть бути як загальнонаціональними, так і провінційними;
• кредитні об’єднання, що функціонують тільки на рівні провінцій.

Діяльність банків регламентується редакцією закону про банки від 1 грудня 1980 р. У ній роз’ясняється механізм створення банку, установлюються розмір капіталу, кваліфікація директорів, їхні обов’язки й відповідальність, порядок злиття й об’єднання банків, розміщення й передачі акцій, подання звітів акціонерам і уряду, а також отримується докладна інформація про те, що взагалі банк повинен і чого не повинен робити.

Канадські банки активно діють на зовнішніх ринках. В 1986 р. валютні активи становили більше 45 % всіх активів. Значна частина доходів банків забезпечується за рахунок міжнародних операцій. Найбільшими чартерними банками в Канаді є банки так званої великої п’ятірки — « Ройал бэнк оф Кэнада», «Кэнэдіан імперіал бэнк оф коммерс», «Бэнк оф Монреаль», «Бэнк оф Нова Скошиа», « Торонто-Домініон бэнк».

До фінансових установ країни також відносяться:

• Корпорація фермерського кредиту, що була створена в 1959 р. для надання довгострокових іпотечних кредитів фермерам;
• Канадська іпотечна й житлово-будівельна корпорація була зареєстрована як акціонерна компанія в 1945 р. і виконує дві функції: страхування іпотечних кредитів, надаваних кредиторами, і надання прямих іпотечних кредитів;
• Федеральний банк розвитку підприємництва. Створений в 1975 р. для надання фінансових і консультаційних послуг з менеджменту малим і середнім підприємствам.

21.Етапи становлення та характеристика грошово — кредитної системи Італії

Розвиток банківської системи відбувався за рахунок появи нових жиробанків і депозитних комерційних банків, виникнення ощадних кас, іпотечних і ділових банків, створення мережі кредитно-фінансових установ. В 1893 році з’явився Італійський національний банк, що одержує право монопольної емісії банкнот з 1926 року й починає виконувати функції центрального банку країни.

Криза 1930-х років серйозно торкнулася банківської системи, що змусило державу зробити націоналізацію значної частини банків і сформувати як вищі органи кредитної системи два інститути — Міжміністерський комітет із кредитам і заощадженням і центральний емісійний банк — Банк Італії. З початку 1980- х років починається поступова приватизація комерційних банків, у результаті чого частка держави в таких банках знизилася до 51 % у ході емісії цінних паперів і реалізації їх на біржі.

Сучасна банківська система Італії зложилася в 1920?1930-х роках. Кредитно-банківська система Італії складається із двох рівнів: перший рівень системи представлений центральним банком — Банком Італії, другий рівень — комерційними й спеціалізованими банками.

22.Еволюція та характеристика грошово — кредитної Японії

Національна грошова одиниця Японії — ієна — була введена в обіг 1870 р. Перехід до золотого стандарту відбувся в 1897 р. і проіснував до Першої світової війни у формі золотомонетного стандарту. За роки війни (1914—1920 pp.) грошова маса в обігу збільшилася втричі, що призвело до знецінення ієни на 64%.

Після короткого періоду тимчасової стабілізації у грошовій сфері інфляція в країні поновилася у зв’язку зі світовою економічною кризою 1929—1933 pp. З 1932 р. у Японії запроваджується валютний контроль, а в 1933—1939 pp. країна стає учасницею стерлінгової валютної зони й офіційно відмовляється від системи золотого стандарту.

З початком японської агресії в Китаї (1937 р.) і до кінця Другої світової війни (1945 р.) інфляція в Японії посилюється. В роки війни ціни на товари на чорному ринку зросли в 30-40 разів, шо було обумовлено:

• зростанням військових асигнувань за рахунок незабезпеченої емісії банкнот;
• занепадом цивільного виробництва, що призвело до дефіциту товарів першої необхідності;
• підвищенням непрямих податків.

Це, в свою чергу, спричинило зміну структури грошового обігу, в результаті чого ієна знецінилася втричі.

У 1946 р. у Японії проводиться грошова реформа, за якої обмін грошей здійснюється в пропорції 1:1. Суми на рахунках понад 100 ієн було заблоковано, кількість грошей в обігу різко зменшилася. Проте ця реформа не мала відповідної економічної бази, і грошова маса до кінця 1946 р. виросла в шість разів.

Фінансово-валютна й біржова криза, яка охопила багато країн Південно-Східної Азії та Японію (1997 p.), призвела до відпливу капіталів за кордон, знецінення національних валют, падіння курсу корпоративних і державних цінних паперів.

23.Банк Японії

Центральний банк Японії («Ніппон Гінка»; створений у 1882 р. на 30 років. Згодом цей термін був продовжений ще на ЗО років, а 1942 р. банк набув безстрокового статусу). Функції установи визначені спеціальним законом від 1942 p., основні зміни до якого вносилися в 1979 та 1998 pp. Відповідно до закону 1942 р. основний капітал Банку Японії визначений у розмірі 100 млн. ієн: 55% капіталу належить державі, 45% — акціонерам (фінансовим інститутам, страховим компаніям тощо). Акціонерам були гарантовані дивіденди в розмірі 4%, які за умови високої прибутковості банку могли бути переглянуті до 5%. Інша частина прибутку надходила до державного бюджету Японії.

Одним із найважливіших завдань Банку Японії є забезпечення безперервного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями.

Банк як фінансовий агент уряду керує від його імені державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю, спрямованою на стабілізацію валютного курсу ієни. Кредити уряду надаються шляхом підписки й андеррайтингу державних цінних паперів.

У сфері міжнародних фінансів Центральний банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, кредитування, проводити операції від імені закордонних банків й інших організацій із метою розвитку співробітництва з ними.

24.Етапи становлення та розвитку грошово — кредитної системи Росії

Грошову систему Російської імперії після реформи можна охарактеризувати як систему золотого монометалізму із золотосертифікатним і срібним обігом. На 1 січня 1914 р. грошова маса в обігу становила (відповідно у млн руб. і відсоток):

• кредитні білети — 1665 (65,2);
• золоті монети — 494 (19,3);
• срібні монети — 226 (8,8);
• мідні монети — 18 (0,7);
• казначейські білети — 150 (6). Разом: 2553 (100).

До 1917 р. кредитна система Росії розвивалася за капіталістичними законами. За структурою, функціями та операціями вона наближалася до моделі кредитної системи тогочасних провідних капіталістичних країн. У Російській імперії існувала трирівнева кредитна система, що складалась з таких ланок:

• Державний банк;
• банківський сектор, що складався здебільшого з комерційних і ощадних банків;
• спеціалізовані кредитні інститути (страхові компанії, кредитні товариства та ін.).

На відміну від західних країн у Росії були розвинені переважно два рівні: Державний банк і приватний банківський сектор. Третій рівень був розвинений порівняно слабо, що пояснювалося низьким розвитком ринків капіталів і цінних паперів. На той час у Росії прак­тично не було установ, що спеціалізувалися на операціях з цінними паперами, а на їх ринку функціонували лише три фондові біржі. Тому акумуляційно-мобілізаційні функції на ринку капіталів виконували здебільшого комерційні банки.

Зміни у сфері грошового обігу на території колишнього СРСР розпочалися відразу після встановлення радянської влади. У грудні 1917 р. В. Ленін запропонував проект зміни грошового обігу і план примусового залучення в банк грошових нагромаджень населення та обміну грошових знаків, що перебували в обігу, на нові.

Сутність ленінського проекту грошової реформи полягала в тому, що передбачалося призначити якомога коротший термін, протягом якого кожний громадянин повинен був подати декларацію про кількість наявних у нього грошей і одержати замість них нові, причому до певної норми гроші планувалося обмінювати карбованець за карбованець, а понад цю норму — у меншому розмірі, за принципом спадної прогресії. Як захід для підготування до реформи передбачалося очистити грошовий обіг від різноманітних сурогатів грошей — купонів, облігацій, марок, бон тощо.

25.Роль та функції федеральних резервних банків

Банківська система Російської Федерації представлена універсальними та спеціалізованими комерційними банками.

Універсальні комерційні банки здійснюють банківські операції з акумуляції тимчасово вільних коштів, заощаджень і нагромаджень, забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму, здійснення кредитування, кредитне обслуговування внутрішнього та зовнішнього господарського боргу, довірче управління майном клієнтів, операції з цінними паперами тощо.

Іноземні банки — комерційні банки, визнані такими відповідно до законодавства іноземної держави, на території якої вони зареєстровані.

З-поміж спеціалізованих комерційних банків слід виділити Ощадний банк.

Ощадний банк має державні гарантії цілісності вкладів. Особливістю цієї фінансової установи є унікально велика кількість клієнтів — банк є монополістом на ринку приватних вкладів. Понад 75% населення Росії розміщує свої заощадження на його рахунках.

Більша частина ресурсів банку використовується для кредитування бюджету шляхом купівлі державних цінних паперів.

26. Етапи становлення та характеристики європейської системи центральних банків(ЄСЦБ).

Грошово-кредитна система країн Центральної та Східної Європи вумовах переходу до ринкової економіки. У країнах Цен­тральної та Східної Європи одним з пріоритетних завдань ринкових реформ стало формування ефективної системи кредитно-грошового регулювання, що дає можливість прискорити вирішення проблем фінансової стабілізації, стимулювання інвестиційної активності, підви­щення конкурентоспроможності вітчизняних виробників, стабілізації рівня життя населення. Щоб вирішити ці завдання, необхідно здійснити цілеспрямовану реформу фінансової системи.

У ринковій економіці фінансовий сектор перебуває в центрі мобілізації та розподілу ресурсів, ціноутворення й оцінки ризику. У плановій економіці функції мобілізації коштів виконує податкова система, а фінансова — примітивна і пасивна — ігнорує чинники ризику і пристосовується до планових запитів кредитів. Тож реформа і розвиток фінансового сектору життєво важливі для системних реформ. Країни Центральної та Східної Європи реформі фінансової системи приділяють основну увагу.

27.Грошово-кредитна система Російської федерації

У Росії, як і в інших країнах, існує система державного регулювання грошово-кредитної сфери, що дає змогу захищати інтереси населення і банківських структур. Правову основу цієї системи становлять закони «Про банки і банківську діяльність у РФ» (останній варіант був прийнятий Державною Думою 20 січня 1995 р.) і «Про Центральний банк РФ (Банк Росії)» (у редакції від 14 грудня 1994 р.). Відповідно до цих законів Банк Росії, Банк зовнішньої торгівлі РФ, Ощадний банк РФ, комерційні банки, а також інші кредитні установи, що одержали ліцензію на здійснення банківських операцій, утворюють банківську систему Росії. Для фінансування окремих цільових республіканських, регіональних та інших програм можуть створюватися спеціальні банки, банки розвитку.

Банки можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх вкладників і здійснення спільних програм, якщо їх створення не суперечить вимогам антимонопольного законодавства РФ та іншим законодавчим актам.

Банки Росії не відповідають за зобов’язаннями держави, а держава не відповідає за зобов’язаннями банків.

Банки в РФ не залежать від органів державної влади і управління у прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій. Працівникам органів державної влади забороняється брати участь в органах керування банками.

Усі банки на території Росії повинні тримати обов’язкові резерви в Банку Росії та додержуватися економічних нормативів, встановлених Банком Росії.

Центральний банк Росії визначає порядок регламентації, регулювання і контролю за діяльністю комерційних банків, порядок виділення централізованих кредитних ресурсів, установлює такі економічні нормативи діяльності комерційних банків:

• достатність капіталу комерційного банку;
• ліквідність;
• мінімальний розмір статутного капіталу банку;
• максимальний розмір ризику на одного позичальника;
• граничне співвідношення розміру статутного капіталу банку і суми його активів з урахуванням оцінки ризику;
• обмеження розмірів валютного і курсового ризиків;
• обмеження використання депозитів для придбання акцій юридичних осіб.

28.Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у зародковому стані та включають такі основні елементи:

• два сектори грошової системи;
• центральну банківську установу;
• іноземні комерційні банки, які, як правило, фінансують виробництва, що працюють на внутрішній ринок і на експорт;
• місцеві комерційні банки, банки розвитку;
• мережу неформальних кредитних установ, яка обслуговує сільських і неформальних міських виробників, часто на лихварських умовах.

У більшості країн, що розвиваються, грошова система складається з двох секторів.

Перший — організований сектор грошової системи та організований грошовий ринок. Він, як правило, невеликий, часто контролюється ззовні; максимальний рівень номінальних процентних ставок має жорстке законодавче обмеження. У такий спосіб держава регулює ціну грошей. Організований грошовий ринок обслуговує переважно фінансові потреби середніх і великих місцевих та іноземних підприємств у сучасному індустріальному секторі.

Другий сектор — великий, але хаотичний і неорганізований грошовий ринок, неконтрольований, незаконний і часто лихварський. До цього сектора змушене звертатися населення з низькими прибутками.

Така структура грошової системи лише відбиває дуальну економічну структуру багатьох слаборозвинених країн. Крім того, вона є наслідком тенденції, характерної для країн, що розвиваються, — обслуговувати потреби заможної еліти, нехтувати потреби бідних прошарків населення.

29.Грошові реформи та чинники їх виникнення

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення та впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони представляють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава, з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту відповідно до нових соціально-економічних умов.

Грошові реформи, що проводились в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. Їх можна класифікувати наступним чином:

1) створення нової грошової системи. Ці реформи проводилися при переході, від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово-грошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період падіння колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР. Прикладом таких реформ є грошова реформа Вітте в 1895-1897 рр. у Росії і грошові реформи в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, тощо;

2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення тощо. Прикладом таких реформ є зміна порядку емісії і забезпечення банкнот в Англії згідно з Актом Роберта Піля (1844 р.), грошові реформи в СРСР у 1922-1924 і 1947 рр.;

3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків.

30.Грошово-кредитна система Японії період криз 70-90 років XX ст.

Кредитна система Японії складається з приватних, державних і кооперативних інститутів. За характером виконуваних функцій вони поділяються на емісійний (Банк Японії), комерційні банки і спеціальні ФКІ.

Банк Японії, заснований у 1882 р. як акціонерна компанія, є центром кредитної системи, емісійним банком країни; основним його акціонером є держава. Приватні акціонери не мають права брати участі у формуванні ради банку. Всі його члени призначаються урядом. Банк є державною установою.

Банк Японії здійснює всі властиві емісійним банкам функції, хоча в його діяльності на відміну від банків інших країн спостерігаються певні особливості.

Банк Японії як фінансовий агент уряду управляє від його імені державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю, спрямованою на стабілізацію валютного курсу єни. Кредити урядові надаються через підписку та андеррайтинг випусків державних позик і короткострокових державних цінних паперів.

Міські банки — це 10 найбільших банків Японії. Вони зосередили понад 1/4 загального обсягу залучених депозитів. Ці банки надають близько 30 % позик. Міські банки мають розгалужену мережу філій (175 установ) у Японії та за кордоном. Кожен з них тісно пов’язаний з промисловими і торговельними компаніями. Вони є основними учасниками валютного ринку, постачальниками коштів у галузі економіки, що розвиваються швидкими темпами. Під їх контролем перебуває діяльність інших ФКІ.

Дисципліна «Аналіз банківської діяльності»:

1. Предмет, об’єкти, суб’єкти аналізу банківської діяльності та його завдання

Банківський аналіз вивчає не саму фінансову діяльність банку, а її економічні результати. Щоб виділити особливості, властиві тільки банківському аналізу, потрібно виходити із сутності процесів діяльності банку. Процес — це причинно обумовлена зміна подій, явищ, стан об’єкта відповідно до поставленої мети. Результати економічних процесів, які безпосередньо впливають на діяльність банку, плануються і прогнозуються у відповідних показниках, ураховуються в міру фактичного їх виконання і потім аналізуються. Але результати як наслідок процесів є не предметом аналізу банківської діяльності, а його об’єктом. Предметом же аналізу є причини утворення і зміни результатів фінансової діяльності.

Основними об’єктами аналізу банківської діяльності є такі:

• фінансово-економічна ситуація у країні;
• заходи щодо формування капіталу банку, а також його структура;
• якість активів (кількісний і якісний аналізи структури кредитно-інвестиційного портфеля банку);
• показники прибутковості функціонування банку, що дають змогу судити про ефективність його роботи;
• темпи зростання банку;
• показники ліквідності й платоспроможності банку, які характеризують його фінансову стійкість;
• показники економічних нормативів.

Зміст і завдання аналізу банківської діяльності випливають насамперед із функцій, які він виконує в системі інших прикладних економічних наук. До цих функцій відносять такі:

Наукове обґрунтування поточних і перспективних планів. Без глибокого комплексного аналізу результатів діяльності банку та обґрунтованих прогнозів, без вивчення закономірностей розвитку банку і виявлення недоліків і помилок не можна розробити науково обґрунтований план, вибрати оптимальний варіант управлінського рішення.

Контроль за виконанням планів і управлінських рішень під час проведення активно-пасивних операцій. Деякі економісти принижують або зовсім заперечують цю функцію аналізу, вважаючи, що вона властива лише бухгалтерському обліку й контролю.

2. Методи та прийоми аналізу банківської діяльності

Методом аналізу банківської діяльності комерційного банку є комплексне органічно пов’язане дослідження діяльності комерційного банку з використанням статистичних, економіко-математичних, облікових та інших способів обробки інфор­мації. Особливостями методу аналізу банківської діяльності є: використання системи показників, які характеризують діяльність банку; вивчення факторів та причин їх зміни; виявлення і вимірювання взаємозв’язку між ними. Для проведення комплексного аналізу банківської діяльності використовуються такі методи:

1. Метод порівняння. Передбачає зіставлення невідомого (досліджуваного) явища, предметів із відомими, вивченими раніше, з метою визначення їх спільних рис або відмінностей.
2. Метод приведення показників до порівнянного вигляду. Наприклад, щоб згрупувати усі видані банком кредити, необхідно привести їх суми до порівнянного вигляду (оскільки банк видає кредити як у національній, так і в іноземній валюті); для цього суми кредитів в іноземній валюті трансформуються в гривневий еквівалент множенням на відповідний валютно-обмінний курс, і тільки після цього підсумовуються усі видані банком кредити (гривневі кредити і гривневі еквіваленти кредитів в іноземній валюті).
3. Метод використання абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники характеризують кількісні розміри наданих кредитів, залучених коштів, капіталу банку та ін., а відносні відбивають співвідношення певних абсолютних показників.
4. Метод групувань дає змогу через систематизацію даних балансу розібратися в сутності аналізованих явищ і процесів. Під час аналізу банківської діяльності застосовуються різні угруповання рахунків балансу, а саме: власних і залучених коштів, довго- і короткострокових кредитів, термінів активно-пасивних операцій (для розрахунку показників ліквідності), видів доходів, витрат і прибутків.
5. Балансовий метод слугує головним способом для визначення співвідношень, пропорцій двох груп взаємозалежних та урівноважених економічних показників, підсумки яких мають бути тотожними.
6. Графічний метод. Графіки є масштабним зображенням показників за допомогою геометричних знаків (ліній, прямокутників, кіл) або умовних художніх фігур і мають велике ілюстративне значення. Завдяки їм досліджуваний матеріал стає зрозумілішим.
7. Метод табличного відображення аналітичних даних.

3. Види аналізу банківської діяльності

За охопленням об’єктів, що досліджуються, розрізняють такі види аналізу: 1) суцільний, коли досліджуються всі об’єкти для визначення всебічного фінансового стану банку; 2) вибірковий, коли вибирається один або кілька об’єктів дослідження для їх подальшого глибокого аналізу.

Залежно від мети і характеру аналізу розрізняють такі його види:

Попередній — проводиться до здійснення якоїсь операції для обґрунтування управлінських рішень і планових завдань, прогнозування й оцінки очікуваного виконання плану, попередження небажаних результатів, а також для оцінки стану рахунків з метою виявлення можливості здійснення комерційним банком нових фінансових операцій.

Оперативний — проводиться відразу після певної операції або у випадку зміни ситуації за короткий проміжок часу (добу, декаду тощо); здійснюється у процесі поточної роботи банку для оцінки дотримання нормативів ліквідності, норми обов’язкового резервування й інших показників.

Підсумковий (заключний) — проводиться за певний звітний період часу (місяць, квартал, півріччя, рік). Його цінність полягає в тому, що діяльність банку вивчається комплексно і всебічно за звітними даними відповідного періоду; цей вид аналізу застосовується для визначення ефективності діяльності комерційного банку за звітний період, оцінки його фінансового стану, а також виявлення резервів підвищення прибутковості.

Перспективний — застосовується для прогнозування основних фінансових показників (капіталу, валюти балансу, обсягу кредитно-інвестиційного портфеля тощо) і результатів фінансової діяльності.

За суб’єктами (користувачами) розрізняють аналіз: внутрішній, тобто для внутрішнього користування (результати аналізу являють собою комерційну і банківську таємницю) і зовнішній, що проводиться на підставі фінансової і статистичної звітності органами державного нагляду, акціонерами, інвесторами, аудиторами.

4. Організація аналітичної діяльності в банках

Аналітичне дослідження, його результати та їх використання в банківському менеджменті мають відповідати певним принципам (вимогам), які накладають свій відбиток на це дослідження і яких повинні обов’язково дотримуватися у процесі організації і проведення аналізу банківської діяльності. Розглянемо основні з цих принципів:

1. Урахування специфіки тієї країни, де функціонує банк, зокрема, її законодавства, нормативних вимог центрального банку, основних напрямів грошово-кредитної політики уряду.
2. Науковий характер, тобто аналіз має базуватися на комплексному науковому підході (використання передового досвіду, новітніх методів досліджень та ін.).
3. Комплексність, тобто аналіз повинен охоплювати всі сторони діяльності банку, щоб з’ясувати його фінансовий стан і виробити необхідні заходи для поліпшення його функціонування.
4. Забезпечення системного підходу до аналізу. При цьому кожний досліджуваний об’єкт розглядається як складна динамічна система елементів, певним способом пов’язаних між собою і з зовнішнім середовищем. Кожний об’єкт необхідно вивчати з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, взаємозалежності і взаємопідпорядкованості його окремих елементів.
5. Об’єктивність, конкретність, точність, які означають, що аналіз має ґрунтуватися на достовірній інформації, а висновки і рекомендації супроводжуватися точними аналітичними розрахунками.

5. Аналіз кредитних операцій банку

У структурі активних операцій традиційно найбільшу питому вагу мають кредитні операції. Це пов’язано з об’єктивною властивістю капіталу спрямовуватися у сфери, де найвища норма прибутку. Саме аналіз кредитних операцій банку з погляду ступеня ризику, забезпеченості та дохідності лежить в основі аналізу якості активів, що, у свою чергу, є важливим напрямом рейтингової оцінки діяльності банку. Позикові операції являють собою один із найефективніших, тобто прибуткових способів розміщення ресурсів банку. Водночас кредитні операції — це найбільш ризикований вид операцій банку. Кредитні операції формують його кредитний портфель.

6. Аналіз доходності та ефективності кредитних операцій

Ефективність кредитної діяльності банку аналізується за допомогою системи показників:

дохідність кредитних операцій;

дохідність активів за рахунок кредитних операцій;

питома вага доходів від надання кредитів в загальній сумі доходів;

рентабельність кредитних операцій;

прибутковість кредитних операцій;

дохід на одного працівника кредитного відділу.

Рентабельність кредитних операцій може бути проаналізована за допомогою низки показників, які доповнюють один одного.

Про ефективність процентної політики може свідчити і зворотний показник — відношення процентних витрат на залучення ресурсів до процентних доходів від кредитних операцій.

Зниження даного показника є, безумовно, позитивним явищем, проте аналіз слід доповнити оцінкою абсолютної суми прибутку, яка в результаті жорсткої процентної політики не повинна призводити до зменшення обсягу залучених ресурсів та зниження попиту на дорогі кредити.

На прибуток від кредитних операцій впливають такі чинники:

• обсяг наданих кредитів;
• зміна структури наданих кредитів;
• зміна процентної ставки за кредит (ціна кредиту);
• зміна процентної ставки за депозитами (собівартість залучених ресурсів).

7. Аналіз операцій банку із цінними паперами

Діяльність комерційного банку з цінними паперами здійснюється на підставі письмового дозволу Національного банку України, а професійна діяльність на ринку цінних паперів, крім того, вимагає ще й отримання відповідної ліцензії, яка видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.

Узагальнено операції банків з цінними паперами (далі — ЦП) поділяються на такі напрямки:

• інвестиційні;
• торговельні;
• комісійні та довірчі;
• кредитні (з використанням ЦП як боргового інструменту або як предмета застави);
• підтримання ліквідності та рефінансування комерційних банків;
• зберігання ЦП, депозитарна діяльність та ведення реєстрів власників іменних ЦП;
• пасивні операції, у тому числі випуск власних ЦП.

8. Аналіз методів оцінки фінансових інвестицій

Оцінка фінансових інвестицій на дату балансу може суттєво відрізнятися від їх первісної оцінки і для відображення у фінансовій звітності вимагає проведення переоцінки.

Для оцінки фінансових інвестицій на дату балансу використовують один із трьох методів:

за справедливою вартістю;

за амортизованою собівартістю;

за методом участі в капіталі.

Ці методи оцінювання фінансових інвестицій застосовуються залежно від того, в який об’єкт здійснено фінансову інвестицію.

Розрізняють такі об’єкти фінансового інвестування:

короткострокові або поточні фінансові інвестиції (портфель цінних паперів банку на продаж, тобто ЦП, а також внески до статутних капіталів підприємств, які придбані та утримуються банком з метою їх подальшого продажу протягом 12 місяців);

довгострокові фінансові інвестиції, що утримуються підприємством до їх погашення або понад 12 місяців;

фінансові інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, які, у свою чергу, можуть бути як поточними, так і довгостроковими.

9. Аналіз валютних операцій

Операції з валютними цінностями та розрахунки в іноземній валюті посідають провідне місце у банківському бізнесі. На сучасному етапі розвитку вітчизняні банки не тільки обслуговують експортно-імпортні розрахунки суб’єктів підприємницької діяльності, а й виступають безпосередніми учасниками операцій на внутрішньому та міжнародних валютних ринках, забезпечуючи у такий спосіб зміцнення ринкових перетворень у всіх сферах економіки. Провідна роль банків на валютному ринку обумовлюється значними обсягами операцій, що становлять близько 90 %, та спектром послуг, які забезпечують попит широкого кола суб’єктів. Особливістю діяльності банку у сфері валютних операцій є його функція агента валютного контролю, що зобов’язує банк здійснювати контроль за дотриманням вимог валютного законодавства.

Така багатогранна спрямованість банку у сфері валютних операцій визначає певні вимоги до системи інформаційного забезпечення, що використовується для підготовки і прийняття управлінських рішень. За валютними операціями ця система повинна забезпечувати необхідну інформацію для валютного регулювання та контролю, планування та стратегії, раціонального використання ресурсів.

Для здійснення аналізу валютних операцій, визначення їх ефективності банк на власний розсуд, залежно від обсягів та напрямів операцій, здійснює їх групування. При цьому слід мати на увазі, що частина розрахунків клієнтів банку за зовнішньоекономічними контрактами здійснюється у національній валюті, але відповідно до вимог валютного законодавства теж належить до категорії валютних операцій.

10.Аналіз валютної позиції банку

Для розрахунку показників, що характеризують валютну позицію банку, використовують оборотно-сальдовий баланс, звітні баланси, Звіт про дотримання економічних нормативів (форма 611), Розшифрування валютних рахунків (форма 550).

Діяльність банків на валютних ринках, що полягає в управлінні активами і пасивами в іноземній валюті, пов’язана з валютними ризиками (одним з елементів ринкового ризику), які виникають у зв’язку з використанням різних валют під час проведення банківських операцій.

Валютна позиція — це співвідношення вимог (балансових і позабалансових) та зобов’язань (балансових і позабалансових) банку в кожній іноземній валюті. У разі їх рівності позиція вважається закритою, у разі нерівності — відкритою. Відкрита позиція є короткою, якщо обсяг зобов’язань за проданою валютою перевищує обсяг вимог, і довгою, якщо обсяг вимог за купленою валютою перевищує обсяг зобов’язань.

При цьому довга відкрита валютна позиція при розрахунку зазначається зі знаком плюс, а коротка відкрита валютна позиція — зі знаком мінус.

11.Аналіз дохідності та ефективності активних операцій

Активні операції являють собою розміщення банками власного капіталу та залучених ресурсів з метою отримання прибутку, забезпечення діяльності та підтримання необхідного рівня ліквідності. До активних операцій банків відносять:

• операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формі з метою підтримання ліквідності банку;
• розрахункові операції, пов’язані з платежами клієнтів;
• касові операції з приймання і видавання готівки;
• інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери;
• фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;
• валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;
• депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та інших комерційних банках;
• операції з купівлі-продажу банківських коштовних металів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках.

У процесі аналізу слід зважати на те, що загальна вартість активів банку визначається за балансом як різниця між сумою залишків усіх категорій активів та сумою усіх резервів, створених під можливі збитки від кредитно-інвестиційної та інших видів діяльності банку.

12.Аналіз лізингових операцій банку

Одним із напрямів аналізу послуг комерційного банку кредитного характеру є вивчення лізингових операцій банку.

Традиційно в структурі активних операцій банку частка лізингових операцій незначна. Це пов’язано з недостатньо розвиненим ринком цих послуг в Україні та їх високою ризикованістю. Аналіз цих операцій доцільно починати з визначення їх місця в загальному обсязі активів банку.

Для аналізу динаміки лізингових операцій використовують стандартні показники динаміки:

• абсолютний приріст вартості майна, призначеного для передання в оренду;
• темп зростання вартості майна, призначеного для передання в оренду;
• темп приросту вартості майна, призначеного для передання в оренду.

13.Аналіз факторингових та форфейтингових операцій

Одним із найперспективніших видів банківських послуг є факторинг — ризикований, але високоприбутковий бізнес, ефективне знаряддя фінансового маркетингу, одна з форм інтегрування банківських операцій, що найбільше пристосована до сучасних процесів розвитку економіки.

Головною метою факторингових операцій є:

• забезпечити постачальникові своєчасну оплату відвантажених товарів;
• управління платіжною дисципліною позичальника;
• підвищення ефективності розрахунків між клієнтами;
• ліквідація виникнення дебіторської заборгованості у позичальника.

Головною метою аналізу факторингових операцій є визначення невикористаних резервів з підвищення рівня їх ефективності.

Крім того, в процесі аналізу факторингових операцій необхідно визначити:

• рівень купівлі дебіторської заборгованості;
• значимість факторингу в діяльності банку;
• дохідність і прибутковість факторингових операцій;
• доцільність проведення факторингових операцій.

14.Аналіз розрахунково — касових операцій банку

Значення аналізу розрахункових і касових операцій обумовлено місцем цих операцій у діяльності банків, а саме:

• розрахункові операції є найпоширенішими операціями банків, і частка цих операцій збільшується у зв’язку з динамічним розвитком роздрібного ринку, а також з використанням платіжних карток;
• розрахункові операції здійснює переважна більшість персоналу банку;
• розрахункові та касові операції виконуються не тільки як окремі операції, вони також супроводжують активні та пасивні операції;
• проведення цих операцій сприяє залученню найдешевших ресурсів;
• ризикованість розрахункових операцій значно нижча ризику активних операцій;
• доходи від розрахункових операцій є стабільнішими, ніж доходи від активних операцій.

Метою аналізу розрахункових операцій є визначення напрямів розширення кола послуг, підвищення конкурентоспроможності банку на ринку й отримання додаткових джерел доходів.

До змісту аналізу розрахункових і касових операцій входять:

• аналіз обсягів, структури і динаміки розрахункових і касових операцій;
• аналіз конкурентоспроможності банку на ринку щодо розрахункового та касового обслуговування клієнтів;
• аналіз результатів здійснення розрахунково-касового обслуговування.

15.Аналіз операцій із банківськими платіжними картками

Операції з банківськими платіжними картками є досить новим напрямом банківського бізнесу, який, з одного боку, розширює спектр послуг банку, задовольняючи тим самим зростаючі потреби клієнтів, з іншого боку — є потужним джерелом ресурсів як в іноземній, так і в національній валютах.

Аналіз діяльності банку з використанням міжнародних платіжних карток проводиться з метою з’ясування доцільності здійснення цих операцій як для самого банку, так і для його клієнтів, а також для доцільності його участі у міжнародних платіжних системах. Зважаючи на те, що оцінка результатів діяльності одного банку недостатня для певних висновків щодо розвитку неторговельних операцій банку, необхідно використати дані про операції з платіжними картками інших українських банків, які є членами міжнародних платіжних систем.

16.Аналіз нетрадиційних банківських послуг

До нетрадиційних банківських послуг відносять трастові і депозитарні послуги, послуги з продажу банківських металів, оренда індивідуальних банківських сейфів, дистанційне обслуговування клієнтів тощо.

Мета і завдання аналізу нетрадиційних банківських послуг — навчитися аналізувати окремі нетрадиційні банківські послуги, які надаються комерційними банками, та визначати їх ефективність з використанням балансових даних для аналізу питомої ваги конкретних операцій у загальних обсягах операцій банку; визначати відношення обсягів надання нетрадиційних послуг за різними видами у загальному обсязі операцій банку.

Інформаційними джерелами є дані субрахунків щоденного бухгалтерського балансу та виписки за аналітичними рахунками.

Нетрадиційні банківські послуги відіграють як безпосередню роль у збільшенні отриманих прибутків, так і опосередковану.

Важлива роль деяких видів нетрадиційних банківських послуг — таких як трастові операції, операції з банківськими металами — проявляється в прямому збільшенні обсягів залучених коштів та в проведенні за рахунок них активних операцій, що забезпечують одержання додаткових прибутків банку.

17.Аналіз власного капіталу банку

Власний капітал банку являє собою грошові кошти та виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має незначну питому вагу у сукупному банківському капіталі. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим їх розміщенням серед юридичних та фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення, аніж в інших сферах підприємництва. Це чітко простежується через функції, які виконує власний капітал банку.

Аналіз власного капіталу банку являє собою складне, комплексне завдання, під час розв’язання якого слід враховувати не лише загальний фінансовий стан банку та його діяльність, а й проаналізувати кон’юнктуру ринку банківських операцій і послуг, економічний стан учасників (акціонерів) банку та його клієнтів. Тому, щоб дати більш-менш реалістичну оцінку стану власного капіталу конкретного банку, у процесі його аналізу слід дотримуватись, зокрема, таких основних положень.

1. На стан та перспективи формування власного капіталу банку суттєво впливає зовнішнє середовище, в якому він функціонує, зокрема стан, в якому перебуває економіка країни. Збиткова діяльність більшості суб’єктів господарювання, наприклад, зменшує можливості банків збільшувати розміри статутного капіталу за рахунок додаткової емісії акцій, змушує шукати інші джерела ресурсів, зокрема залучати кошти на умовах субординованого боргу.
2. Доцільно враховувати стратегію і тактику конкретного банку, яких він дотримується, здійснюючи банківські операції і надаючи послуги. Зокрема, великим банкам, за інших рівних умов, легше у разі необхідності залучити додаткові ресурси, ніж середнім та малим банкам, що вимагає від останніх більш зваженого підходу до формування власного капіталу.
3. Необхідно враховувати вид банку, класифікованого, зокрема, за такими ознаками: форма власності; коло виконуваних операцій; організаційно-правова форма діяльності; сектор ринку, де функціонує банк.

18.Аналіз зобов’язань банку

У загальному обсязі ресурсів, якими володіє комерційний банк, переважають зобов’язання банку.

Під зобов’язаннями банку слід розуміти вимоги до активів банківської установи, що зобов’язують її сплатити фіксовану суму коштів у визначений час у майбутньому. У бухгалтерському обліку до зобов’язань включають кошти на поточних рахунках клієнтів; кредиторську заборгованість, заборгованість за нарахованими процентами та відстрочену дебіторську заборгованість за доходами, але не включають доходи, прибуток та внутрішньобанківські розрахунки.

Аналіз зобов’язань банку починають з визначення їх суми за балансом через обчислення залишків за рахунками на підставі балансу банку. На цьому ж етапі аналізу дається характеристика зміни суми зобов’язань банку в динаміці в абсолютному та відносному виразах.

19.Аналіз формування та використання залучених ресурсів банку

Портфель залучених коштів становить основну частину пасивів банку, а наявність надійної клієнтської бази є визначальним чинником його ліквідності. Досягнення принципово нового рівня управління банком, адекватного вимогам ринкових відносин, орієнтованого на клієнтів та формування прибуткової клієнтської бази можливе на підставі фінансової звітності та внутрішньої інформації за даними аналітичного обліку, які мають високий рівень надійності та оперативності.

Оцінка співвідношення отриманих та наданих міжбанківських кредитів за обсягами та терміновістю не зовсім коректна, оскільки залучені міжбанківські ресурси можуть використовуватись для кредитування клієнтів, проведення операцій з цінними паперами, валютою тощо. Джерелом надання міжбанківських кредитів можуть бути депозитні та інші операції, а не тільки міжбанківський кредит.

20. Аналіз використання міжбанківського кредиту у формуванні ресурсів банку

Ефективність залучення міжбанківських кредитів залежить і від форми отриманих міжбанківських кредитних ресурсів, вартості ресурсів і термінів. Аналіз включає в себе також визначення вартості окремих видів залучених централізованих кредитів, у тому числі кредити з рефінансування та ломбардні кредити НБУ, кредити, що розподіляються на аукціонній основі.

Як зазначалось вище, аналіз міжбанківських кредитів, передбачає порівняння активних та пасивних оборотів. Після аналізу пасивних міжбанківських кредитів переходять до аналізу активних (наданих) міжбанківських кредитів.

Контроль повернення міжбанківських кредитів здійснюється за допомогою показника, що характеризує частку прострочених міжбанківських кредитів у загальній їх сумі.

21.Аналіз доходів та витрат банку

Фінансовий стан банку характеризується такими показниками, як доходи, витрати, прибуток (збиток) — різниця між доходами і витратами, чистий прибуток — після сплати податку. З метою виявлення резервів зростання прибутковості банківської діяльності як джерела формування банківського капіталу, що забезпечує стабільність фінансового стану банку, здійснюється комплексний аналіз його доходів і витрат. Завданням такого аналізу є:

• визначення постатейної структури доходів і витрат та їх динаміки;
• оцінка виконання фінансового плану або бізнес-плану за показниками доходів і витрат;
• виявлення факторів та визначення ступеня їх впливу на зміну доходів і витрат;
• коефіцієнтний аналіз доходів і витрат;
• аналіз і оцінка рівня дохідності банку та розроблення заходів щодо використання резервів підвищення прибутковості банківської діяльності;
• аналіз та оцінка співвідношення активів, пасивів, доходів і витрат з метою прогнозування фінансового стану комерційного банку.

22.Аналіз прибутку і рентабельності банку

Прибуток характеризує стійкість кредитної установи. Він необхідний для створення адекватних резервних фондів, стимулювання персоналу і керівництва до розширення та вдосконалення операцій, скорочення витрат і підвищення якості послуг, що надаються, і, зрештою, для успішного проведення наступних емісій і відповідно збільшення капіталу, який дає змогу розширити обсяги і поліпшувати якість наданих послуг.

Аналіз прибутковості — це складне завдання з певних причин. По-перше, кожен аспект банківських операцій впливає на його прибутковість і має братися до уваги. По-друге, правила бухгалтерського обліку щодо визначення доходів і витрат складні, тому завжди залишається місце для довільних суджень та інтерпретацій.

За своєю структурою доходи, витрати і прибуток банку відповідають напрямам його діяльності. Для банку важливо знати не лише загальний результат діяльності за конкретний період, а й володіти інформацією про джерела даного результату. Останнє визначається через зіставлення окремих груп доходів і витрат у розрізі конкретних рахунків, клієнтів, груп клієнтів, за операціями, послугами по підрозділах банків чи філіях.

Тому розрізняють фінансові результати від операційної та неопераційної діяльності банку, фінансові результати від здійснення кредитних операцій, операцій з цінними паперами, операцій з іноземною валютою тощо.

23.Аналіз ліквідності комерційного банку

Ліквідність банку тісно пов’язана з поняттям ліквідності балансу. Цей показник визначається співвідношенням вимог (статей активу) та зобов’язань (статей пасиву) на певний момент часу. Отже, ліквідність банківського балансу є складовою загальної ліквідності банку, а відтак процедура визначення ліквідності балансу є необхідним етапом аналізу рівня ліквідності банку.

Проте ліквідність балансу є лише необхідною, але не достатньою умовою для висновків про те, що банк ліквідний. Насправді може виникнути ситуація, коли банк повністю чи частково неліквідний (тобто не має можливості постійно підтримувати свою ліквідність), і разом з тим його баланс достатньо ліквідний. Виникнення такої ситуації пов’язане із невідповідністю між строками розміщення активів та строками виконання зобов’язань банку.

Завдання аналізу ліквідності банку:

• визначення фактичної ліквідності;
• оцінювання відповідності фактичних значень нормативів ліквідності вимогам, які встановлено НБУ;
• виявлення чинників, які викликали відхилення фактичних значень показників ліквідності від нормативних вимог;
• аналіз стабільності ресурсної бази банку;
• прогнозування потреби банку в ліквідних коштах;
• порівняльний аналіз вартості та доступності альтернативних джерел поповнення ліквідних коштів;
• аналіз різних напрямів розміщення надлишкових ліквідних коштів;
• інваріантний аналіз ліквідності банку за різних сценаріїв розвитку подій (як правило, оптимістичний, найбільш імовірний та песимістичний).

24.Аналіз якості активів банку

Аналіз проводиться за допомогою статистичних методів на базі ретроспективної інформації.

Аналіз динаміки показників у межах одного ділового циклу дає можливість виявити циклічні зміни. Стадія зростання ділової активності характеризується тим, що попит на кредити, як правило, збільшується вищими темпами, ніж депозитна база, тому банк може відчути додаткову потребу в ліквідних коштах. Очевидно, що під дією одночасного підвищеного попиту на грошові ресурси та зниження пропонування відсоткові ставки зростають. А отже, для підтримання ліквідності банк вимушений буде кожного разу залучати кошти під вищу ставку та на короткий термін. Якщо в період економічного піднесення строки розміщення активів банку істотно перевищують строки залучення зобов’язань, банк може зазнати збитків унаслідок підвищення процентного ризику. Залучення банком коштів на триваліші строки (а отже, за нижчою ставкою), а розміщення на коротші дає змогу підвищити прибутки та уникнути проблем з ліквідністю в періоди зростання.

25.Визначення ризиків та їх класифікація, оцінка і управління банківськими ризиками

Оскільки рішення менеджерів враховують очікувані зміни, то виходить, що джерелом ризику є тільки непередбачувані зміни. Хоч очікувані зміни не піддаються безпосередньому спостереженню, їх можна виміряти за допомогою статистичних досліджень, використовуючи таку формулу:

Дійсна зміна = Очікувана зміна + Непередбачувана зміна.

Отже, дійсну зміну можна розкласти на очікуваний і непередбачуваний компоненти. У випадку абсолютного передбачення або визначеності непередбачуваний компонент та очікувана зміна збігаються. Цей випадок підкреслює роль непередбачуваної зміни як джерела ризику.

Таким чином, управління ризиками можна спростити, якщо навчитися точніше формулювати очікування і виявляти джерела непередбачуваних змін. Для оцінки таких непередбачуваних змін використовуються різні методи, що базуються на оцінці мікроекономічних та макроекономічних факторів на основі математичних моделей і статистичних методів.

Ризик фінансового інструменту, чи це актив, чи пасив, можна оцінити двома способами:

1) як окремий ризик, коли актив або пасив розглядаються окремо від інших активів чи пасивів;

2) як ризик портфеля активів чи пасивів, коли актив або пасив розглядаються як складова сукупності вимог чи зобов’язань, що входять до портфеля.

Усі банківські операції відрізняються різним ступенем ризику. На практиці заведено оцінювати значну кількість ризиків, які можуть охарактеризувати ситуацію і ймовірність здійснення подій.

26.Аналіз банківських ризиків

Діяльність банку з управління рівнем ризику називається політикою ризику. Політика ризику — це сукупність різних заходів, які мають на меті зменшити небезпеку помилкового прийняття рішень уже на момент його прийняття, а також скорочення можливих негативних наслідків цих рішень на інших етапах діяльності банку.

На практиці банки дотримуються трьох основних видів політики ризику.

Політика уникнення ризику. На практиці це означає відмову від прийняття нового клієнта чи збереження старого, продаж чи купівлю певного виду цінних паперів, проведення чи уникнення реалізації певних проектів. Ця політика є найпростішою і радикальною, проте не завжди перспективною для банку. Уникаючи ризиків, керівництво вимушене відмовлятися від отримання високого потенційного прибутку.

Зменшення ступеня ризику. Для здійснення даної політики використовують операції з передання, диверсифікації чи локалізації ризику.

Політика прийняття ризику означає бажання і можливість покрити ризик за рахунок власних коштів. Проведення даної політики свідчить про достатньо стабільний фінансовий стан банку, високий рівень ризик-менеджменту. Бажання розширювати діяльність.

 

27. Аналіз фінансової стійкості банків

Більшість методик поєднує чотири групи показників, що дають можливість оцінити фінансовий стан банку виходячи із:

• оцінки фінансової стійкості;
• оцінки ділової активності;
• оцінки ліквідності;
• оцінки ефективності управління.

Основними коефіцієнтами, які характеризують фінансову стійкість банку, є:

• коефіцієнт надійності;
• коефіцієнт фінансового важеля;
• коефіцієнт участі власного капіталу у формуванні активів;
• коефіцієнт захищеності дохідних активів власним капіталом;
• коефіцієнт мультиплікатора капіталу.

Фінансова стійкість банку достатньо забезпечена його капіталом і останній може захищати банк від імовірних ризикованих втрат сьогодні і в близькому майбутньому.

28. Аналіз ділової активності банків

Необхідні висновки можна отримати трьома шляхами:

• зіставленням висновків за взаємозв’язаними статтями і розділами активів і пасивів;
• кількісною ув’язкою змін в активах і пасивах у вартісному виразі;
• розрахунком коефіцієнтів, що характеризують досягнуті рівні активності використання пасивів і активів.

Розкриємо методику аналізу ділової активності спочатку на основі давно відомого в нас коефіцієнтного методу.

Проаналізувавши системи коефіцієнтів, що їх рекомендує методична література для аналізу ділової активності банку, ми відібрали такі з них, які найбільшою мірою і прямо, а не побічно розкривають рівень використання пасивів і активів.

У частині пасивів це:

• коефіцієнт активності залучення позичених і залучених коштів;
• коефіцієнт активності залучення строкових коштів;
• коефіцієнт активності залучення міжбанківських кредитів;
• коефіцієнт активності використання залучених коштів у дохідні активи;
• коефіцієнт активності використання залучених коштів у кредитний портфель.

У частині активів це такі коефіцієнти:

• коефіцієнт рівня дохідних активів;
• коефіцієнт кредитної активності;
• коефіцієнт загальної інвестиційної активності в цінні папери, асоційовані і дочірні підприємства (через пайову участь);
• коефіцієнт (частка) інвестицій у цінні папери і пайову участь у дохідні активи;
• коефіцієнт проблемних кредитів.

29.Аналіз ефективності управління комерційними банками

Результативним показником діяльності банку є величина одержаного прибутку. Рівень окупності прибутком статутного і загального капіталу, активів (у тому числі дохідних), а також витрат банку характеризує їх рентабельність.

Оскільки в сучасних умовах витрати часто зростають незалежно від рівня господарської фінансової діяльності банку, а під впливом погіршення загальної економічної ситуації в державі, то прибуток, який часто за масою невисокий, не може характеризувати рівень окупності. Тому рівень ефективності управління банком необхідно визначати поряд з віддачею прибутком ще і доходом.

Рентабельність діяльності банку за витратами є головним показником, узагальнює його діяльність, бо тільки рівень витрат і доходів формують як рівень балансового, так і чистого прибутку. Усі інші показники рентабельності є похідними, і їх визначення можливе лише тоді, коли на основі доходів і витрат одержаний прибуток.

30.Рейтингові системи оцінки фінансового стану комерційних банків

Основний принцип складання рейтингу полягає в тому, щоб відбити стан учасника ринку серед йому подібних за допомогою у певний спосіб обробленої інформації. У суспільстві з ринковою економікою банківський рейтинг — це насамперед інструмент демонстрації інвестиційної привабливості банку через уміння його менеджменту професійно і прибутково працювати в такій складній сфері, якою є фінансовий бізнес. Банки аналізуються з трьох позицій: по-перше, з позиції кредитоспроможності або надійності комерційних паперів, термінових боргів, значних депозитних сертифікатів, кредитних угод, документарних акредитивів та інших інструментів, емітованих банками; по-друге, інвестиційної надійності для потенційних покупців акцій банку; по-третє, страхової надійності для корпорацій зі страхування депозитів та ризиків банку. Оцінці підлягає кожен комерційний банк або банківський холдинг, котрий працює на ринку і є залежним від ринку, тобто має бажання отримати кошти на ринку або акцепти на акредитиви. При цьому зовнішній аналіз необхідний навіть за умови чітко організованої системи регулювання та банківського нагляду, оскільки він має інші цілі й нерідко приводить до інших висновків відносно діяльності банку.

Методика обробки інформації для визначення рейтингу, як правило, є професійною таємницею, тобто «ноу-хау» спеціалізованих рейтингових агенцій. Мірилом її якості є авторитет тієї або іншої рейтингової агенції. Інформація, що надходить від банків і про банки від третіх осіб, піддається фаховому первинному опрацюванню і перетворюється в групу показників. Основне завдання банківського рейтингу полягає в тому, щоб дати комплексну оцінку становищу банку на ринку, на підставі котрої приватний вкладник або юридична особа — клієнт банку зможе прийняти те або інше рішення.

Дисципліна «Центральний банк та грошово-кредитна політика»

1. Система валютного регулювання на Україні

Становлення та розвиток економіки України неможливі без створення ефективної фінансово-грошової системи. Невід’ємною складовою цієї системи є валютно-фінансова підсистема, яка охоплює діяльність на території України резидентів та нерезидентів, пов’язану з рухом валютних цінностей у будь-якій формі.

Регулювання валютної сфери України за сучасних умов зводиться до підтримки стабільного становища на валютному ринку, нейтралізації різких коливань валютних курсів. Стабільність валютного ринку в свою чергу забезпечує нормальний розвиток зовнішньоекономічних зв’язків держави і всієї економіки. Головним інструментом формування ефективного валютного регулювання на сучасному етапі розвитку ринкових відносин є валютні інтервенції, які здійснюються центральним банком. Кожна країна, як правило, використовуючи валютні інтервенції, виходить із конкретних особливостей своєї економіки, ступеня її «відкритості» для участі в міжнародних економічних відносинах.

2. Валютна політика НБУ

Протягом перших років існування національного валютного ринку його дисбаланси не лише висвітлювали загальноекономічні диспропорції, а й провокували підвищені девальваційні та інфляційні очікування. Сьогодні курсова стабільність гривні є запорукою передбачуваної динаміки цін.

Національний банк України є головним органом, який визначає валютну політику. Валютна політика – сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері валютних відносин відповідно до поточних та довгострокових цілей загальної економічної політики країни. Завданням стратегічної валютної політики держави є формування національної валютної системи, яка відповідає як умовам ринкової економіки, так і умовам сучасної міжнародної валютної системи. Завданням поточної валютної політики є оперативне регулювання валютного курсу, валютного ринку, валютних операцій. Одним із важливих інструментів валютної політики є валютне регулювання, за посередництвом якого здійснюється регулювання державою валютних відносин шляхом регламентації міжнародних розрахунків та порядку проведення валютних операцій.

Багаторічні зусилля Національного банку України, спрямовані на розбудову зміцнення валютного ринку України, дали можливість забезпечити зокрема:

• створення відповідної моделі валютного ринку України, розвиток його інфраструктури та механізмів проведення торгів і режимів курсоутворення;
• поступовий розвиток валютного ринку – диверсифікацію валютної структури ринку та залучення в оборот усе зростаючих обсягів валютних коштів;
• накопичення та підтримання на необхідному рівні золотовалютних резервів Національного банку України для проведення дієвої валютної політики;
• можливість отримання іноземної вадюти вітчизняними виробниками, які працюють на імпортній сировині, тощо.

Результатом діяльності НБУ у сфері валютної політики є створення майже з нуля валютного ринку. Нині йому притаманний широкий спектр операцій, включаючи й арбітражні. Це наближує ринок до стандартів ЄС та допомагає реалізувати основну стратегічну мету, визначену законодавством, а саме – забезпечення стабільності національної валюти.

 

3. Платіжні системи та роль центрального банку в їх організації та регулювання

В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банківські та небанківські платіжні системи. До внутрішньодержавних банківських платіжних систем відносять системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.

Система міжбанківських розрахунків призначена для переказування грошей у межах України між банками на виконання зобов’язань їх клієнтів, а також власних зобов’язань цих банків.

Система масових платежів призначена для переказування грошей за операціями, що здійснюються юридичними та фізичними особами із застосуванням платіжних інструментів (крім міжбанківських розрахунків).

Небанківські платіжні системи мають право здійснювати діяльність, пов’язану із переказуванням, виключно після їх реєстрації в НБУ та отримання відповідного дозволу НБУ.

Платіжні послуги центрального банку можуть бути пов’язані з обробленням безлічі окремих платежів, що проходять через банківську систему. Ці платежі потім можуть зазнати взаємного заліку і погашення на міжбанківській основі.

Системи міжбанківських розрахунків різних країн помітно різняться. У світі не існує єдиної платіжної моделі, однак є загальні принципи і характеристики, що визначають функціонування національних платіжних систем. Водночас є й загальні проблеми, які автоматично переносяться на платіжні механізми.

4. Характеристика системи електронних платежів НБУ

У процесі грошових розрахунків поряд із суб’єктами господарювання, банками та установами активну участь беруть фізичні особи. Більшість їхніх грошових розрахунків (платежі та одержання грошей) здійснюється в готівковій формі. Це призводить до надмірного розбухання готівкового обороту, утворення значних залишків грошей поза банками, збільшення суспільних витрат, пов’язаних з організацією грошового обігу, сприяє тінізації економіки. Тому виникла потреба в запровадженні безготівкових розрахунків у сферу економічних відносин і насамперед тієї їх частини, де учасниками виступають фізичні особи. Щоб надати цьому процесу більш організованого і динамічного характеру, НБУ і Уряд України прийняли рішення створити національну систему масових електронних платежів (НСМЕП).

Для вступу в НСМЕП банк надає до платіжної організації заяву і копію банківської ліцензії, виданої НБУ.

Після позитивного рішення з боку платіжної організації банк укладає договори:

з платіжною організацією — про вступ до НСМЕП;

з розрахунковим банком — про проведення взаєморозрахунків у НСМЕП;

з головним або з регіональним процесінговими центрами — про обслуговування розрахунків платіжними картками в НСМЕП. Після цього ГПЦ вносить інформацію про нового члена НСМЕП у власну базу даних. Банки м. Києва та Київської області укладають цей договір з ГПЦ.

5. Класифікація та характеристика міжбанківських розрахунків

Системи міжбанківських розрахунків і платіжні системи в розвинутих раїнах з ринковою економікою функціонують відповідно до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах міжбанківських розрахунків:

1) розрахунки через організацію кореспондентських відносин між комерційними банками. їх називають лоро-ностро;

2) розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах Центральних банків. Як правило, це повні розрахунки, що виконуються індивідуально, на валовій основі. їх можна характеризувати, як платежі брутто;

3) Розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки, або платежі нетто.

Основні риси розробленої системи електронних міжбанківських розрахунків:

1) невисока вартість розроблення та експлуатації (включаючи витрати на технічне обладнання);

2) надійність та уніфікованість програмних і апаратних засобів системи;

3) стислі строки впровадження;

4) простота експлуатації програмно-технічних засобів, особливо засобів, призначених для комерційних банків;

5) невеликі витрати часу та коштів на навчання персоналу.

6. Економічна суть та необхідність міжбанківських розрахунків

Упровадження системи електронних платежів України дало змогу досягти таких принципових результатів:

• прискорення виконання розрахунків та обігу коштів;
• зменшення документообороту;
• зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських розрахункових документів, завдяки чому знизилася прихована емісія, пов’язана з надходженням до обігу коштів, отриманих за підробленими документами;
• вивільнення грошової маси;
• посилення контролю за станом грошової маси у державі, поява нових можливостей впливу з боку Національного банку на цей стан;
• підвищення можливостей НБУ контролювати здійснення платежів;
• значне зниження збитків держави та підприємців, які виникали раніше внаслідок високих темпів інфляції, низької швидкості виконання розрахунків та використання підроблених платіжних документів.

7. Емісійно-касова робота установ НБУ

Порядок здійснення емісійно-касової роботи в установах Національного банку України визначений в «Інструкції з організації емісійно-касової роботи в установах банків України» від 7 липня 1994 р. та змін і доповнень до неї.

Для реалізації емісійної функції Національний банк України створює резервні фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Резервні фонди банкнот і монет перебувають у віданні виключно Національного банку України і можуть витрачатися або поповнюватися лише на підставі письмових розпоряджень Управління організації роботи з готівкою департаменту готівково-грошового обігу.

У регіональних управліннях та установах НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах, а для забезпечення щоденних оперативних потреб — в оборотній касі. Розміщення запасів готівки в регіональних установах НБУ забезпечує своєчасне обслуговування банків, дає змогу оновлювати готівкову масу в обігу та регулювати випуск в обіг банкнот і монет різних номіналів. Запаси готівки в установах НБУ створюються з дозволу Управління організації роботи з готівкою департаменту готівково-грошового обігу Національного банку України на підставі їхніх клопотань. При цьому враховується наявність усіх необхідних умов щодо забезпечення зберігання цінностей і виконання операцій з ними відповідно до нормативних документів Національного банку України.

Установи Національного банку України зобов’язані вчасно вживати заходів щодо поповнення запасів готівки, вивезення надлишків готівки (якщо вилучення з обігу грошей здійснюється постійно і надлишки їх постійно накопичуються) і зношених грошових білетів, а також установлювати контроль за тим, щоб у сховищах були грошові білети і монети усіх номіналів, необхідних для грошового обігу.

8. Регламентація готівкового обігу на підприємствах і в організаціях

Національний банк України організує готівковий обіг у країні, який поряд з безготівковими розрахунками є складовою загального грошового обороту і являє собою сукупність платежів, що здійснюються готівкою. Взагалі сфера застосування готівкових коштів у функції засобів обігу і платежу в більшості розвинутих країн з ринковою економікою обмежена. Там основна частина розрахунків і платежів (93—95 %) здійснюється без використання готівки і лише незначна (5—7 %) — готівкою.

Збільшення застосування безготівкових розрахунків, тобто без участі грошей у формі готівки шляхом переказування грошових коштів із рахунку платника (покупця) в установі банку на рахунок одержувача (продавця), дає змогу:

— значно зменшити витрати обігу, пов’язані з готівковими розрахунками,

— звести до мінімуму суму грошей, що перебуває в обігу;

— раціонально використовувати тимчасово вільні кошти на банківських рахунках для надання кредитів суб’єктам господарювання, що потребують цього;

— істотно прискорити самі розрахунки унаслідок запровадження найновіших засобів електронного зв’язку;

— посилити контроль за виконанням договірних зобов’язань як одержувачами грошей, так і платниками.

Водночас у загальній грошовій системі України готівковий обіг продовжує відігравати значну роль, пов’язану головно із обслуговуванням населення в процесі формування і розподілу його грошових доходів. Економіку України в період ринкових перетворень характеризує різке зростання питомої ваги готівки в загальній грошовій масі (до 40—50 %). Це пояснюється передусім різким збільшенням кількості суб’єктів господарювання, особливо у сфері торгівлі і надання послуг, і відповідно зростанням кількості розрахунків готівкою між ними і населенням. Крім того, зростання потреби в готівці пов’язано також з кризовими явищами в економіці в цей період, загостренням інфляційних процесів, намаганням багатьох суб’єктів господарювання зменшувати наявні доходи й ухилятися від сплати податків, а також певною недовірою населення до банківських установ і безготівкових платежів, породженою знеціненням заощаджень громадян.

9. Характеристика операцій РЕПО

Операції репо, крім функції рефінансування комерційних банків, виконують і функцію управління грошово-кредитним ринком. Це операції зворотного репо, коли Національний банк продає комерційним банкам зі свого портфеля державні цінні папери із зобов’язанням викупити їх у комерційного банку через відповідний період.

Облік, переміщення та зберігання державних цінних паперів, які є предметом договору операції репо, здійснюються Депозитарієм державних цінних паперів Національного банку України. Інколи операції репо називають операціями відкритого ринку.

Операції репо найбільш ефективно можна використовувати за наявності розвинутого фондового ринку державних цінних паперів, а в період його занепаду — це інструмент, який може бути використано в будь-який час при необхідності.

З метою впорядкування проведення Національним банком України з комерційними банками операцій з купівлі-продажу державних цінних паперів на умовах їх зворотного продажу-купівлі постановою Правління НБУ від 29.05.2001 р. № 204 затверджено Положення про порядок здійснення Національним банком України з банками операцій репо.

Відповідно до цього Положення датою купівлі цінних паперів є дата здійснення операції репо, зазначеної в договорі, за яким державні цінні папери, що є предметом цієї операції, передаються покупцеві (зараховуються на відповідні депо-рахунки покупця в депозитарії) під час їх купівлі. Дату зворотної купівлі визначено як дату закінчення строку операції репо, на яку цінні папери, що є предметом цієї операції, підлягають зворотному продажу за ціною зворотної купівлі, установленої на час початку операції репо.

10.Політика рефінансування НБУ

Політика рефінансування — це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефінансування можна розглядати як процес відновлення ресурсів комерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку — це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків — це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, — спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов’язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні полягає у зміні центральним банком умов рефінансування комерційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього боку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ціна, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк і за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає підставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов’язаний з політикою рефінансування.

11.Інструменти грошово-кредитної політики

У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовує певний інструментарій, який охоплює:

— визначення норм обов’язкових резервів;

— процентну політику;

— рефінансування комерційних банків;

— операції з цінними паперами на відкритому ринку;

— підтримання курсу національної валюти;

— регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов’язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов’язкового резервування залучених коштів. Розмір обов’язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов’язкові резерви не нараховуються.

Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов’язкового резервування. Вимоги обов’язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

12.Характеристика та місце монетарної політики

Ключовим суб’єктом монетарної політики є держава, яка відповідає за створення в країні найсприятливіших для економічного і соціального розвитку монетарних умов. Цю місію держави виконують через уповноважені органи — центральні банки, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції страхування банківських депозитів тощо. Певна роль надається також загальним органам державного управління — урядам, їх окремим структурам: міністерствам фінансів, економіки, казначействам тощо. Проте провідна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить центральним банкам.

В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Як передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Реалізує ж завдання грошово-кредитної політики безпосередньо апарат НБУ в процесі своєї повсякденної діяльності.

13.Суть та роль грошово-кредитної політики

Під грошово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Часто її називають монетарною, чи грошовою, політикою.

В економічній літературі є кілька тлумачень грошово-кредитної політики. Деякі автори відносять до неї будь-які заходи держави, котрі стосуються грошової сфери, включаючи й ті, що здійснюються без участі центрального банку. Зокрема, це заходи, спрямовані на зміну рівня оподаткування, структури бюджетних видатків тощо. Проте такий підхід надто широкий і не дає можливості виявити специфіку грошово-кредитної політики та використати властиві їй механізми з найбільшим ефектом. У такому розумінні вона перетворюється лише в понятійне явище.

Трапляються і надто вузькі тлумачення грошово-кредитної політики, наприклад як сукупності заходів держави щодо забезпечення оптимального валютного курсу. За такого підходу суть грошово-кредитної політики зводиться до одного з можливих варіантів розвитку регулятивного процесу, коли за тактичну ціль політики вибирається стабілізація валютного курсу. Всі інші можливі варіанти його розвитку залишаються поза увагою, що істотно збіднює механізм та результативність грошово-кредитної політики.

Найбільш прийнятним є визначення, яке відносить до грошово-кредитної політики ті заходи та дії регулятивного характеру, які здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участю та реалізуються через грошовий ринок у всіх його різновидах, включаючи валютний. За такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі Саме у цьому розумінні ми використовуватимемо в подальшому поняття монетарної політики.

14.Організаційні основи діяльності Національного банку України

Ефективність функціонування банківської системи України значною мірою залежить від рівня кваліфікації апарату управління НБУ як частини єдиного механізму банківської системи. Успішне виконання апаратом управління НБУ завдань і функцій, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність», можливе лише на основі наукового підходу до визначення його організаційної структури та діяльності.

Структура управління є результатом поділу і кооперації праці між службовцями. Її первинними елементами виступають посади, встановлені відповідними правовими актами з чітко визначеним переліком прав та обов’язків осіб, що їх обіймають. Організаційна структура НБУ- це склад його внутрішніх підрозділів та форми їх взаємодії.

У теорії управління до характерних рис організаційної структури відносять, по-перше, роздрібненість (кожний орган складається з низки відособлених частин, під якими розуміють усі його підрозділи (посади)). Так, до складу організаційної структури НБУ входять: керівництво — Голова НБУ, його заступники, правління; структурні підрозділи та їхні керівники.

По-друге, ієрархічність (пірамідальність). Із поглибленням поділу праці всередині кожного органу можуть відділятися нові структурні частини. На певній стадії один керівник уже не в змозі спрямовувати і контролювати діяльність численних виконавців. Колектив службовців стає некерованим, виникає загроза порушення стійкості та єдності в роботі. Усуваються ці суперечності з допомогою проміжних ланок. У НБУ це — директор департаменту, його заступник, начальник управління, завідувач відділу тощо.

По-третє, складність, симетричність і формальність.

Структура може мати і такі риси, як стійкість, надійність, цілісність та ін.

15.Функції Національного банку України

Для міжнародного авторитету Національного банку України велике значення має покладення саме на нього функції представництва інтересів України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків. Центральний банк держави здійснює також відповідно до визначених законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті, організовує та здійснює валютний контроль.

Лише НБУ має право здійснювати операції із золотовалютним резервом і забезпечувати його накопичення та зберігання.

Національний банк України реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у банківській системі, бере участь у підготовці кадрів для банківської системи.

Крім зазначеного вище, до переліку функцій НБУ належать також наглядові, регулятивні й контрольні. їх виконання забезпечується через:

1) здійснення всіх видів перевірок банків на місцях, інших кредитних установ та суб’єктів підприємницької діяльності в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичнимита фізичними особами під час реєстрації банків, кредитних установ і ліцензування банківських операцій;

2) висунення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів (учасників) банків та інших кредитних установ і визначення питань, за якими мають бути прийняті рішення.

Національний банк України може направляти своїх представників для участі у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління та ревізійної комісії іншого банку або кредитної установи з правом дорадчого голосу. Він може також вимагати здійснення обов’язкових аудиторських перевірок банків та інших кредитних установ, одержувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати цих перевірок.

НБУ має право вживати заходи впливу щодо порушників чинного законодавства. Так, у разі порушення банком чи іншою кредитною установою банківського законодавства України, нормативних актів НБУ, проведення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників та кредиторів, НБУ має право вимагати від банку та кредитної установи усунення виявлених порушень. Якщо ці вимоги не будуть виконані у встановлений строк, НБУ має право застосовувати такі заходи впливу:

1) підвищувати норму обов’язкових резервів;

2) стягувати з банків чи інших кредитних установ штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу;

3) усувати керівництво (голову правління та головного бухгалтера) від управління банком чи іншою кредитною установою і призначати тимчасову адміністрацію;

4) відкликати ліцензію на здійснення окремих чи усіх банківських операцій;

5) приймати рішення про реорганізацію чи ліквідацію банку.

16.Основні напрями діяльності центрального банку з обслуговування уряду

Центральний банк, виступаючи у ролі банкіра і фінансового агента уряду, тісно взаємодіє з органами державної влади. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань грошово-кредитної, валютної і фіскально-бюджетної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій. Загалом повноваження центрального банку як банкіра і фінансового агента уряду в тій чи іншій країні визначаються розподілом повноважень між центральними органами державного управління, обраною системою касового виконання державного бюджету, особливостями банківського законодавства, рівнем державного боргу, традиціями, що склалися історично, тощо.

Центральні банки відіграють помітну роль у забезпеченні касового виконання державного бюджету. Сутність касового виконання державного бюджету полягає:

• в організації роботи щодо приймання платежів до бюджету, у зарахуванні коштів на рахунки відповідних бюджетів та їх зберіганні;
• видачі цих коштів на заходи, передбачені бюджетом;
• у веденні відповідного обліку та звітності.

17. Нормативне регулювання операцій банків з іноземною валютою

Законодавство України не лише визначає сутність валютних операцій та їх види, а й встановлює правовий режим здійснення валютних операцій. У ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначено, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що перебувають на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що перебувають за межами Укриши, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Національний банк України зобов’язаний здійснювати політику, спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може виступати суб’єктом міжбанківського валютного ринку України. НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

18.Органи управління та структура Національного банку України

Для ефективної діяльності Національного банку України важливе значення має його організаційна структура та мережа установ, за допомогою яких він здійснює надані законодавством повноваження.

Мережа установ Національного банку затверджена Президією Верховної Ради України і складається з центрального апарату, Кримського республіканського, обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь, розрахункових центрів при них, регіональних відділень і розрахункових касових центрів у містах і районах, представництв банку за кордоном, обчислювальних і технічних центрів, навчальних закладів та інших установ і організацій.

Структура центрального апарату Національного банку України затверджена постановою Правління НБУ від 9 березня 1995 р., до неї входять департаменти з основних напрямів діяльності банку (економічний, емісійно-кредитний, валютного регулювання, бухгалтерського обліку та розрахунків, інформатизації, готівково-грошового обігу, банківського нагляду, фінансового і юридичного.

Для поточної роботи в структурі центрального банку створені управління з аналізу та організації економічної роботи, статистики та платіжного балансу, ринку капіталів і бірж, оперативного прогнозування та аналізу розвитку грошово-кредитного ринку, платіжних систем, комп’ютерних технологій, організації роботи з готівкою, аналізу діяльності банків та контролю економічних нормативів, реєстрації та ліцензування банків, міжнародних банківських зв’язків, банківської безпеки тощо.

При центральному апараті НБУ діють центр міждержавних розрахунків, державна скарбниця, центральна розрахункова палата, центральне сховище, банкнотно-монетний двір, інженерно-технічний центр, операційне управління, банківська академія та ряд видань: «Бюлетень НБУ», «Платіжний баланс України» та ін.

Національний банк проводить свою роботу на основі поєднання колегіальності та єдиноначальності в обговоренні й вирішенні всіх питань щодо керівництва діяльністю банку.

Керівним органом Національного банку є Правління у складі Голови Правління, його заступників і членів правління. Голова Національного банку України призначається на посаду строком на 4 роки та звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України.

Голова Правління Національного банку несе персональну відповідальність за його роботу: керує Правлінням та усією діяльністю банку, головує на його засіданнях, які проводяться не менше одного разу на місяць.

Заступники Голови Правління Національного банку та члени Правління призначені Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління Національного банку.

19.Організація НБУ банківського кредитування

Механізм кредитування комерційних банків через кредитні аукціони включає такі елементи: організація аукціону, визначення учасників аукціону, визначення ціни кредитних ресурсів та порядок задоволення заявок, вимоги до учасників, обмеження результатів аукціону, його оформлення та відповідальність за кредитами отриманими з аукціону НБУ. НБУ проводяться лише закриті кредитні аукціони.

На початку розвитку кредитних відносин між НБУ та комерційними банками першим застосовувались такі види кредитування:

— кредити для завершення розрахунків шляхом заліку взаємної заборгованості;

— кредити для покриття дефіциту державного бюджету;

— кредити для надання кредитної допомоги підприємствам окремих галузей народного господарства;

— відкриті кредитні аукціони.

Такі кредити надавалися на емісійній основі, як правило, за пільговою процентною ставкою та, переважно, неплатоспроможним клієнтам. Між комерційними банками ресурси розподілялись з урахуванням розміру статутного капіталу, мережі банківських установ тощо.

Подібні методи кредитування НБУ економіки — безпосередньо, або через комерційні банки — мали адміністративний характер і негативно впливали на інфляційні процеси. Тому НБУ поступово перейшов до ринкового механізму регулювання грошово-кредитних відносин із комерційними банками та іншими кредитними установами.

20.Сутність та необхідність регулювання діяльності банків

Регулювання діяльності банків — це важлива функція держави, яку вона виконує з метою забезпечення стабільності банківської системи.

Під регулюванням діяльності банків розуміють насамперед створення відповідної правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, закон про центральний банк країни, закон про банки і банківську систему). По-друге, це ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, положень, що регламентують функціонування банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Вони базуються на чинному законодавстві і конкретизують, роз’яснюють основні положення законів. Законодавчі і нормативні положення визначають такі межі поведінки банків, які сприяють надійному й ефективному функціонуванню банківської системи.

Важливою і специфічною складовою процесу регулювання діяльності банків є нагляд за банками, під яким розуміють насамперед моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме:

• створення нових банків та їхніх установ;
• діяльності банків;
• реорганізації та ліквідації банків.

З метою здійснення банківського нагляду регулятивно-наглядові органи, уповноважені державою, мають широкі повноваження, а саме:

• отримання необхідної інформації про стан як окремого банку, так і всієї банківської системи;
• перевірка дотримання банками законодавчих і нормативних актів, що регламентують їхню діяльність;
• оцінювання якості управління банківськими ризиками;
• застосування до банків адекватних заходів реагування.

21.Концептуальні основи та принципи формування платіжного балансу України

Стан платіжного балансу держави є одним із базових показників для визначення напрямів політики валютного регулювання. Він значною мірою характеризує міжнародні економічні позиції держави, дає уявлення про її фінансові можливості та потреби в кредитах зарубіжних фінансових організацій, зокрема в позиках МВФ.

Визначення правильних підходів до регулювання платіжного балансу, способів покриття його дефіциту, стратегії використання резервів сприяє підвищенню валютної ліквідності України, що є одним із визначальних факторів збереження та розвитку її державності.

Основний принцип формування платіжного балансу полягає у відображенні кожної операції, що проводиться двома рівними за величиною проведеннями, тобто кожному руху матеріальних засобів протистоять відповідні зміни фінансових вимог або зобов ‘язань.

Перша записується за кредитом з позитивним знаком, друга — за дебетом з негативним знаком. Сума всіх кредитових проведень має дорівнювати сумі дебетових, тобто чисте сальдо за всіма проведеннями має бути нульовим. У більшості операцій платіжного балансу відбувається обмін однієї економічної цінності на іншу. Кожна економічна цінність має реальне матеріальне втілення (товари, послуги, прибутки) і фінансове відображення. Це і показується кредитовою та дебетовою операціями за системи подвійного запису, якщо здійснюється операція обміну (наприклад, експортні товари обмінюються на відповідну кількість грошей, яка показується у фінансовому рахунку). Бувають, однак, випадки, коли обмін не здійснюється. Тоді друга частина операції проходить за статтею «трансферти» (наприклад, у разі гуманітарної допомоги іноземних держав).

Відповідно до теорії платіжного балансу операція відображається за кредитом, якщо експортуються реальні матеріальні цінності (товари, послуги, прибутки), і за дебетом — якщо імпортуються.

22.Рейтингова оцінка діяльності банків

Визначення узагальнювалюної оцінки фінансового стану комерційного банку. Основним завданням економічного аналізу діяльності комерційного банку є підготовка обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень, спрямованих на підвищення ефективності діяльності банку і виконання економічних нормативів, установлених центральним банком.

Управління будь-якою динамічною системою (в цьому разі – комерційним банком) з погляду сучасної теорії управління полягає у визначенні її поточного і бажаного станів та управлінських заходів, які мають перевести систему з поточного стану в бажаний.

Стан банківської діяльності як об‘єкта управління визначається:

— видами активних операцій (напрями розміщення коштів банку) та їхньою структурою.

— видами пасивних операцій (джерел коштів банку) та їхньою структурою;

— показниками достатності капіталу і платоспроможності;

— показниками ліквідності балансу банку;

— прибутковістю банку;

— рівнем адміністративно-господарського управління (менеджменту).

Необхідно зазначити, що діяльність комерційних банків пов’язана із загальним станом національної економіки, діяльністю людей і здійснюється в умовах коливань рівня пропозиції та попиту на банківські послуги, конкуренції, наявності різноманітних ризиків тощо. У зв’язку з цим рекомендації щодо управлінських рішень мають базуватися на узагальненій оцінці всебічного аналізу діяльності комерційного банку.

23.Регулювання НБУ поточних валютних операцій

Поточні валютні операції поділяються на торговельні і неторговельні. До поточних торговельних валютних операцій належать, зокрема:

— розрахунки між юридичними особами-резидентами і юридичними особами-нерезидентами під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності у межах торговельного обороту, включаючи кредитування експортно-імпортних операцій на термін не більше як 90 днів;

— розрахунки у межах торговельного обороту, які здійснюються на території України в іноземній валюті за умови наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України або у грошовій одиниці України за умови, що хоча б однією зі сторін операції є нерезидент;

— розрахунки у межах торговельного обороту між юридичними особами-нерезидентами та юридичними особами-резидентами через інших юридичних осіб-резидентів відповідно до посередницьких договорів (контрактів), інші розрахунки, що здійснюються відповідно до чинного законодавства України;

— операції на міжбанківському валютному ринку України;

— оплата фізичними особами товарів (робіт, послуг) з використанням пластикових карток та чеків.

Загальний порядок проведення поточних торговельних валютних операцій резидентами та нерезидентами в Україні визначається відповідними законодавчими актами. Детальні правила установлюються інструкціями та іншими нормативними актами Національного банку України, який здійснює валютну політику згідно з принципами загальної економічної політики України та є головним органом валютного контролю.

24.Курсова політика НБУ

Центральні банки застосовують такі види режимів валютних курсів:

— фіксований валютний курс,

— «вільно плаваючий» курс,

— «регульований плаваючий» валютний курс,

— систему множинних валютних курсів,

— подвійний валютний курс.

В Україні механізм валютного регулювання, зокрема встановлення курсу національної валюти до іноземних валют, у своєму розвитку пройшов кілька стадій, а саме: від застосування вільно плаваючого курсу національної валюти до фіксованого з подальшим переходом до регульовано плаваючого курсу, що сприятиме стабілізації валютного ринку країни.

НБУ щоденно встановлює офіційний обмінний курс гривні до вільно конвертованих валют, а також до валют країн, які є головними зовнішньоекономічними партнерами України.

Офіційний обмінний курс гривні до долара США встановлюється на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі.

Офіційні обмінні курси гривні до інших вільно конвертованих іноземних валют, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних ва-лютних ринках світу, розраховуються на підставі курсу гривні до долара США та поточних крос-курсів валют до німецької марки на Франкфуртській валютній біржі.

Офіційні обмінні курси гривні до вільно конвертованих валют, які не використовуються широко для здійснення платежів за міжна-родними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу, а також до неконвертованих іноземних валют установлюються через крос-курси, розраховані на підставі курсу гривні до долара США та курсів національних валют до долара США, встановлених центральними (національними) банками держав СНД та Ба-лтії, а також поточних крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, які публікує газета «Fіnаnсіаl Тіmеs».

25.Основні методи валютного регулювання

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є:

— валютні інтервенції;

— девальвація та ревальвація валют;

— дисконтна (облікова) політика;

— управління валютними резервами (диверсифікація);

— валютні обмеження.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань курсу національної грошової одиниці.

Девальвація — офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та для збереження валютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (облікової ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, динаміку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін.

Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

26.Нормативне регулювання системи валютного контролю

На території країни немає поки що єдиного нормативного акта, який би регулював валютні відносини. Його роль виконують Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрети Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» і «Про тимчасове використання надходжень у іноземній валюті» (19 лютого 1993 p.), Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (23 вересня 1994р.), Указ Президента України «Про удосконалення валютного регулювання» (22 серпня 1994 p.), а також акти НБУ у вигляді постанов Правління НБУ.

В Україні головним виконавчим органом валютного регулювання, що видає нормативні акти у сфері валютної політики держави та використовує сукупність інструментів для впливу на валютні операції суб’єктів ринку, є Національний банк України.

В Україні відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» основними державними органами, що мають повноваження у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є такі: 1) Національний банк України; 2) Кабінет Міністрів України; 3) Державна податкова адміністрація України; 4) Державний комітет зв’язку та інформатизації України; 5) Державна митна служба України. Крім того, окремі завдання з валютного контролю покладаються й на уповноважені банки.

27.Структура та організація системи банківського нагляду Національного банку України

Значну роль у виконанні функцій банківського регулювання та нагляду відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату НБУ ця система представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, до якої входять:

— департамент реєстрації та ліцензування банків;

— департамент безвиїзного нагляду;

— департамент інспектування банків;

— департамент з питань роботи з проблемними банками;

— управління координації з питань банківського нагляду. Система банківського нагляду на рівні регіонального управління

НБУ також представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків і відповідних структурних підрозділів. Основні напрями діяльності цих підрозділів:

— підготовка висновків щодо можливості реєстрації новостворених банків, а також надання банкам ліцензій на здійснення банківських операцій;

— надання дозволів на відкриття банківських установ і на здійснення ними банківських операцій;

— інспектування банків і банківських установ;

— оброблення економічної інформації;

— здійснення нагляду за банками, які отримали сукупний рейтинг «сильний» (1), «задовільний» (2) та «посередній» (3).

28.Причини та шляхи створення центральних банків

У ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце, він є ключовою ланкою, ядром грошової і банківської систем. У різних країнах цей банк називається по-різному із застосуванням таких означень, крім центрального, як національний, державний, резервний, або має скорочену назву — Банк Японії, Банк Франції. Центральні банки можуть мати різну форму власності:

державну (наприклад, Німецький федеральний банк, Банк Англії);

акціонерну, з участю держави у формуванні капіталу (наприклад, Банк Японії);

акціонерну, — без участі держави у формуванні капіталу (наприклад, федеральні резервні банки у США).

Форма власності центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами його власників, а інтересами всього суспільства.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях (його можна назвати еволюційним) — поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управління державним боргом тощо. Поняття «центральні банки» почали застосовувати в теорії і на практиці починаючи з 20-х років ХХ ст.

Другий шлях (його можна назвати директивним) — створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок ХХ ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у ХХ ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.

29.Депозитні операції Національного банку України

Порядок здійснення депозитних операцій Національним банком України з комерційним банками визначений Положенням про регулювання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій, затверджених постановою Правління Національного банку України № 584 від 24.12.2003 р.

Згідно з цим Положенням Національний банк здійснює депозитні операції з банками шляхом емісії власних боргових зобов’язань або шляхом укладення депозитних договорів. Такі операції проводяться щоденно в робочі дні залежно від стану грошово-кредитного ринку.

Національний банк може здійснювати депозитні операції за такими строками: один день (депозити овернайт); від 2 до 7 днів; від 8 до 21 дня; від 22 до 30 днів; — від 31 до 365 днів.

Національний банк для всіх банків установлює однакові умови залучення коштів та проводить операції з банками — юридичними особами, які:

— забезпечують своєчасне і в повному обсязі формування обов’язкових резервів;

— мають у загальній сумі залучених коштів від юридичних і фізичних осіб суму коштів на вимогу на останню звітну дату не більше розміру, установленого рішенням Правління Національного банку на відповідний період;

— забезпечують своєчасне перерахування коштів за результатами попередньо проведених аукціонів з розміщення депозитних сертифікатів.

Для окремих випусків депозитних сертифікатів можуть установлюватися додаткові обмеження щодо потенційних власників.

Залучення Національним банком коштів від банків на депозитні рахунки на строки від 2 до 7 днів, від 8 до 21 дня, від 22 до 30 днів підтверджується депозитним договором, який укладається між Національним банком через його територіальні управління та банком.

Положенням визначено істотні умови депозитного договору, до яких віднесено:

— місцезнаходження та реквізити сторін;

— номер депозитного рахунку, що відкривається банку;

— дата внесення депозиту;

— сума депозиту;

— розмір процентної ставки за депозитом;

— метод визначення кількості днів для нарахування процентів (базовою кількістю днів для нарахування процентів уважається 365 днів);

— дата повернення коштів банку;

— строк надання банком повідомлення до Національного банку про дострокове вилучення коштів;

— строк та порядок повернення коштів банкам за умови дострокового припинення дії договору;

— інші умови за погодженням сторін.

У депозитному договорі може бути окремо зазначена умова щодо можливості його дострокового розірвання за рішенням Правління Національного банку в разі зміни ситуації на грошово-кредитному ринку.

30.Основні етапи розвитку грошових систем

Розвиток грошових систем країн світу відбувався водночас з еволюцією товарного господарства та властивих йому економічних відносин. Грошові системи набували того чи іншого виду залежно від форми, в якій функціонують гроші — як товар (загальний еквівалент) або як знаки вартості.

Історично першим типом грошової системи була система металевого обігу, за якої грошовий товар безпосередньо перебуває в обігу та виконує всі функції грошей, а банкноти розмінні на грошовий метал.

Металеві грошові системи виступали у формах біметалізму та монометалізму.

В епоху первісного накопичення капіталу (XVI-XVIII ст.) грошові системи, як правило, базувалися на біметалізмі, що виник ще за часів феодалізму.

Біметалізм — це грошова система, за якої роль загального еквівалента законодавче закріплялася за двома металами — золотом і сріблом; монети з цих металів карбувалися та оберталися на рівних засадах, банкноти підлягали розміну на обидва ці метали.

Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, згідно з якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто під час здійснення платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла. Це створювало деякі труднощі, що були пов’язані з існуванням на ринках двох загальних еквівалентів, а значить, двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Тому держава встановлювала у законодавчому порядку обов’язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на однакових засадах за їх відкритого карбування. Такий різновид біметалізму дістав назву «система подвійної валюти».

У міру розвитку капіталістичного господарства біметалізм поступається монометалізму. Срібний монометалізм існував у Росії в 1843-1852 pp., в Індії — в 1852-1893 pp., у Голландії — в 1847-1875рр.

Англія першою здійснила перехід до золотого монометалізму наприкінці XVIII — на початку ХЕХ ст. В останній третині XIX ст. з’явилися умови для широкого запровадження золотої валюти. Завдяки своїй портативності (вища вартість та значно менша вага, ніж у срібних монетах) золоті монети були придатнішими для обігу. Золотий монометалізм було введено: у Німеччині — в 1871-1873 pp., у Швеції, Норвегії та Данії — в 1873 p., у Франції — в 1876-1878 pp., в Австрії — в 1892 p., у Росії та Японії — в 1837р., у США — в 1900р.

— в 1892 p., у Росії та Японії — в 1837р., у США — в 1900р.

Золотий стандарт фактично був стандартом фунта стерлінгів, бо більшість країн у XIX ст. проводили політику збереження стабільної вартості своїх валют через переведення їх у фунти стерлінгів.

Великобританія мала перевагу країни, що на той час не брала участі у війнах. Це сприяло формуванню її іміджу як зразка фінансової стабільності та обережності.

Золотий монометалізм існував у кількох формах: золотомонетного стандарту, золотозливкового стандарту і золотодевізного стандарту.

Під час грошових реформ (1924-1929 pp.) повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових формах — золотозливкового та золотодевізного стандартів.

Золотозливковий стандарт — це така грошова система, за якої на відміну від золотомонетного стандарту, в обігу відсутні золоті монети та їх вільне карбування, обмін банкнот здійснюється лише на золоті зливки з певними обмеженнями.

Дисципліна «Облік і аудит у банку»:

1. Система банківського бухгалтерського обліку: склад, характеристика і взаємозв’язок його основних елементів

Бухгалтерський облік у банках за своєю сутністю нічим не відрізняється від бухгалтерського обліку, який здійснюється іншими підприємствами. Тож на бухгалтерський облік у банках поширюється загальноприйняте визначення: бухгалтерський облік — це процес спостереження, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передання інформації про господарську діяльність банку зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

У практичному аспекті бухгалтерський облік системно відображає інформацію про окремі банківські операції, до яких відносять розрахункові, кредитні, депозитні та інші і з яких складається господарська діяльність банку, що дає змогу користувачам одержувати дані, потрібні для аналізу й оцінювання стану та ефективності діяльності банку. Передавання інформації від банку до користувачів здійснюється шляхом складання й оприлюднення бухгалтерської звітності. Отже, предметом бухгалтерського обліку в банку є його господарська діяльність (різні банківські операції), а кінцевим продуктом — бухгалтерська звітність про господарську діяльність.

Порядок ведення й організації бухгалтерського обліку в банку має певні особливості, які відрізняють його від бухгалтерського обліку інших комерційних підприємств. При цьому саме до банків з боку суспільства виникають додаткові вимоги щодо ведення бухгалтерського обліку.

Наявність особливостей у системі бухгалтерського обліку в банках обумовлена сферою їхньої діяльності — фінансові ринки, а відповідно і специфікою операцій, які вони здійснюють, та їх роллю в забезпеченні стабільності грошово-кредитної системи. Як підприємство, що працює на фінансових ринках, банк належить до категорії підприємств — фінансових посередників і здійснює операції на грошовому, кредитному ринках та ринку цінних паперів із використанням різноманітних фінансових інструментів. Цим банки суттєво відрізняються від підприємств, які діють у сфері виробництва і левова частка операцій яких припадає на закупівлю сировини, її оброблення і виготовлення готової продукції та її реалізації.

2. Організація операційної діяльності в банку

Операційна діяльність банку організується відповідно до Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 p. № 254.

Операційна діяльність банку – це сукупність технологічних процесів, пов’язаних з документуванням інформації за операціями банку, проведенням їх реєстрації у відповідних регістрах, перевірянням, вивірянням та здійсненням контролю за операційними ризиками, що можуть виникати внаслідок як зовнішніх причин, так і помилок працівників банку.

В основу організації операційної діяльності покладений процес надання працівникам прав відповідального виконавця, що означає:

• працівнику банку доручено оформляти та підписувати документи за визначеними операціями;
• або контролювати правильність оформлення документів та відображення їх в обліку;
• або технологічно виконувати визначені операційні процедури.

3. Організація синтетичного та аналітичного обліку в банку

Бухгалтерський облік має забезпечувати реалізацію двох функцій, а саме запис інформації про операції, які виконуються банком, та запис детальної інформації про кожного контрагента і кожну операцію. Ця інформація систематизується в регістрах синтетичного та аналітичного обліку.

Синтетичний облік дає змогу отримати агреговану і систематизовану бухгалтерську інформацію щодо фінансового стану банку і контролювати правильність відображення операцій в бухгалтерському обліку.

Кожен об’єкт аналітичного обліку характеризується набором параметрів. Національним банком України розроблено «Правила ведення аналітичного обліку в банках України», відповідно до яких параметри аналітичного обліку поділяються на обов’язкові та необов’язкові.

У номер аналітичного рахунку включають лише частину параметрів з усієї сукупності, інші параметри зберігаються поза номером рахунку і можуть використовуватися під час виконання окремих операцій та складання звітності.

4. Структура плану рахунків бухгалтерського обліку в банках

Автоматизація обліку та формування звітності операцій банку повинна забезпечувати два його аспекти: аналітичний по особових рахунках і синтетичний по балансових рахунках. Аналітичний облік повинен забезпечувати отримання детальної інформації про кожного контрагента та кожну банківську операцію.

Синтетичний облік пов’язаний з необхідністю відображення інформації про операції в агрегованому вигляді для формування балансової та фінансової звітності. Синтетичний облік у банках ведеться на рахунках, план яких відповідає загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам та стандартам бухгалтерського обліку. План рахунків складається з дев’яти класів:

Балансові рахунки

Клас 1. Казначейські та міжбанківські операції.

Клас 2. Операції з клієнтами.

Клас 3. Операції з цінними паперами та іншими активами і зобов’язаннями.

Клас 4. Довгострокові вкладення, основні засоби та нематеріальні активи.

Клас 5. Капітал банку.

Рахунки доходів та витрат банку

Клас 6. Доходи.

Клас 7. Витрати.

Рахунки управлінського обліку

Клас 8. Управлінський облік.

Позабалансові рахунки

Клас 9. Позабалансові рахунки.

Перший клас плану рахунків визначає відносини між Національним та комерційними банками, а також між комерційними банками, а саме: операції з готівкою, банківськими металами, кредитами, депозитами та цінними паперами, що рефінансуються НБУ.

Другий клас відображає операції з клієнтами, зокрема операції за розрахунками, наданими кредитами та залученими депозитами.

Третій клас передбачений для відображення операцій з цінними паперами (окрім цінних паперів, що рефінансуються НБУ, та довгострокових вкладень), а також операцій за іншими розрахунками, зокрема за господарськими операціями банку, операціями з формуванням банківських резервів, субординарного боргу, клірингових та транзитних рахунків, розрахунків між установами одного банку за іноземною валютою, банківськими металами тощо.

Четвертий клас відображає довгострокові вкладення установ та операції за основними засобами і нематеріальними активами.

5. Види та організація контролю в банках

Контроль касових операцій передбачає перевірку також операцій з пересилання і одержання цінностей через підприємства Держкомзв’язку України. Установи банків можуть пересилати поштою зразки грошових білетів, чекові і вкладні книжки, акції, векселі, сертифікати та інші цінні папери, іноземну валюту. Відправлення на адресу НБУ закупленої готівки іноземної валюти, незалежно від її суми, здійснюється через служби спецзв’язку Держкомзв’язку України або інкасаторів НБУ. Перевірка цих операцій щодо правильності їх оформлення та збереження валютних цінностей є обов’язком ревізорів, аудиторів.

Внутрішній контроль (аудит) банку перевіряють у процесі проведення зовнішнього аудиторського контролю. Завдання перевірки — встановити, наскільки досконалим є внутрішній контроль (аудит) банку, щоб надійно захистити його вкладників від неповернення коштів, ризиків, правопорушень у зберіганні грошової готівки, зловживань з цінними паперами та ін.

6. Облік власного капіталу в банках

Капітал банку – це залишковий інтерес в активах банку після вирахування його зобов’язань. Відповідно до ст. 30 Закону України «Про банки і банківську діяльність» капітал банку включає:

1) основний капітал;

2) додатковий капітал.

Для обліку капіталу відповідно до його складових (джерел) використовуються рахунки 5-го класу Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України.

Статутний капітал акціонерного банку формується шляхом випуску акцій на заплановану суму статутного капіталу банку, що передбачається установчою угодою та статутом банку. Незалежно від валюти внесеного вкладу вартість акцій виражається в гривнях.

7. Облік депозитних операцій банку

Проведення вкладних (депозитних) операцій банку регламентується Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516. Сума, строки та умови приймання вкладів (депозитів) визначаються між банком та вкладником на договірних засадах. Особливості залучення грошових коштів або банківських металів на вклади (депозити) регулюються внутрішніми положеннями банків. Банки встановлюють основні умови залучення банківського вкладу (депозиту) відповідного виду. Зазначені умови мають бути оприлюднені банком шляхом розміщення відповідної інформації в установі банку в загальнодоступному для клієнтів місці. Ця інформація може додатково розміщуватися банком у засобах масової інформації.

Банки повертають вклади (депозити) та сплачують нараховані проценти у строки, визначені умовами договору банківського вкладу (депозиту) між вкладником і банком. За договором банківського вкладу (депозиту) незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, розміщених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Внутрішній контроль за депозитами має здійснюватися відповідно до Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банківських установах України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 грудня 1998 р. № 566, так, щоб гарантувати: залучення та розміщення депозитів у межах строків і лімітів, встановлених банком; приймання та розміщення усіх депозитів за процентною ставкою, що застосовується у банку згідно із запровадженою ним політикою; своєчасне та правильне відображення в бухгалтерському обліку депозитних операцій.

Система бухгалтерського контролю за депозитними операціями включає систему реєстрації депозитів. Система обліку операцій із депозитами має гарантувати правильне та своєчасне відображення таких даних: номера договору; назви контрагента; типу договору (за строком використання); бази нарахування процентів; номіналу депозиту; валюти депозиту; процентної ставки; дати нарахування процентів; умов сплати процентів; дати погашення депозиту.

Банки мають визначити процедури перевірки тотожності цих систем аналітичного обліку операцій із депозитами з оборотами і залишками за рахунками синтетичного обліку.

8. Облік міжбанківських кредитів

У річному балансі кредити, отримані від банків, показуються у складі зобов’язань за статтею «Кошти банків». Бухгалтерські рахунки для обліку кредитів отриманих є пасивними. За кредитом рахунка відображається сума отриманих кредитів, а за дебетом — сума повернутих кредитів. Механізм обліку отриманих кредитів та процентів за ними аналогічний механізму обліку залучених депозитів.

У річному балансі кредити, отримані від банків, показуються у складі зобов’язань за статтею «Кошти банків». Бухгалтерські рахунки для обліку кредитів отриманих є пасивними. За кредитом рахунка відображається сума отриманих кредитів, а за дебетом — сума повернутих кредитів.

9. Облік внутрішньобанківських операцій (розрахунки по податках та платежах, розрахунки з працівниками банку по заробітній платі, розрахунки з фондами соціального страхування)

Служба внутрішнього аудиту – це самостійний структурний підрозділ банку, який виконує такі функції:

1) наглядає за поточною діяльністю банку;

2) контролює дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України та рішень органів управління банку;

3) перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;

4) аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку;

5) надає раді банку висновки та пропозиції за результатами перевірок;

6) інші функції, пов’язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.

10.Облік розрахунків за допомогою платіжного доручення, платіжної вимоги, платіжної вимоги – доручення

 

Платіжне доручення оформляється платником за формою згідно з вимогами Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті або за довільною формою, передбаченою договором між платником та банком.

Платіжне доручення приймається банком платника до виконання протягом десяти календарних днів з дати його виписування. Банк приймає до виконання платіжне доручення від платника за умови, що сума цього платіжного доручення не перевищує суми, яка є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності чи недостатності коштів на його рахунку банк приймає лише тоді, коли порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між платником та банком.

Платіжні вимоги про здійснення договірного списання коштів з рахунків платників банки приймають і виконують у межах залишків коштів на рахунках клієнтів.

Платіжна вимога-доручення приймається до виконання банком покупця (платника) тільки за наявності грошових коштів на його рахунку і письмової згоди оплатити повністю або частково вимогу-доручення, що має бути підтверджено підписами осіб, уповноважених розпоряджатися поточним рахунком, і печаткою платника.

11.Облік розрахунків за аккредитивами

Акредитив – це грошове зобов’язання банку за дорученням свого клієнта здійснити постачальнику платежі за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги за умовами, передбаченими в акредитиві.

Необхідною умовою здійснення розрахунків за акредитивом є обумовленість цього в угоді, що регулює взаємовідносини між покупцем і постачальником.

Залежно від того, де акумулюються грошові кошти або за рахунок чиїх коштів здійснюється сплата постачальнику, застосовують такі види акредитивів:

• покритий – за яким для здійснення платежів завчасно депонуються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку;
• непокритий – оплата за яким у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту або гарантії;
• відкличний – акредитив, який банк-емітент має право змінити або відкликати без погодження з постачальником;
• безвідкличний – акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефеціара, на користь якого він був відкритий.

Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заяву на акредитив за формою згідно з вимогами Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, і в разі відкриття покритого акредитива – відповідні платіжні доручення. Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, а з іншого – забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив.

Акредитив вважається відкритим після того, як здійснено відповідні бухгалтерські записи за рахунками та надіслано повідомлення про відкриття та умови акредитива бенефіціару. Дата виконання платіжних доручень, наданих разом із заявою на акредитив, і дата повідомлення бенефіціару мають збігатися.

Суми відкритих покритих акредитивів депонуються в банку на рахунку 2602 П «Кошти в розрахунках суб’єктів господарської діяльності». Банк-кореспондент враховує суми відкритих покритих акредитивів на рахунку 9802 А «Акредитиви до виконання».

Суми відкритих непокритих акредитивів враховуються в банку-емітенті – на рахунку 9122 А «Непокриті акредитиви», в банку-кореспонденті – на рахунку 9802 А «Акредитиви до виконання» (окремо від покритих).

12.Облік розрахунків за допомогою пластикових карток

Порядок емісії платіжних карток і порядок здійснення операцій з їх застосуванням визначає Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням, затверджене постановою Правління Національного банку України від 19 квітня 2005 р. № 137.

Облік операцій з використанням платіжних карток ведеться згідно з Правилами бухгалтерського обліку операцій з використанням платіжних карток у банках України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 8 квітня 2005 р. № 123.

Для розрахунків платіжними картками юридичним і фізичним особам відкриваються такі рахунки.

2605 АП Кошти на вимогу суб’єктів господарювання для здійснення операцій з використанням платіжних карток

2625 АП Кошти на вимогу фізичних осіб для здійснення операцій з використанням платіжних карток

Бланки платіжних карток обліковуються на позабалансовому рахунку 9821А «Бланки суворого обліку».

13.Облік операцій банку за векселями

У процесі свого руху вексель стає важливим об’єктом банківських операцій. До найбільш поширених належать: урахування (облік) векселя, операції з переобліку векселів, інкасування векселів, доміциляція, банківський акцепт, авалювання і видача позик під заставу векселів. Дані операції зазвичай регламентуються центральним банком країни. В Україні це здійснюється відповідно до розробленого і прийнятого у 1993 р. »Порядку здійснення банками операцій із векселями». Це положення неодноразово доповнювалось і в 1999 р. було замінено іншим, більш досконалим.

Операція з урахування (обліку) векселів дуже поширена. Її суть полягає в передачі векселя банку за допомогою індосаменту. Банк ураховує вексель за обліковим відсотком або за дисконтом. Дисконтна ставка, або просто дисконт, і є прибутком банку, що утворюється як різниця між вартістю погашення векселя і вартістю, за якою він був урахований.

До числа досить поширених операцій банку з векселем слід зарахувати акцептну операцію й авалювання. Сутність акцептної операції банку полягає в тому, що банк бере на себе зобов’язання заплатити за векселем тоді, якщо це через якісь причини не може зробити боржник. Дана операція для банку досить ризикована і тому вона, з одного боку, супроводжується високим відсотком за цю послугу, а з іншого — акцепт відбувається, як правило, за векселями першокласних позичальників, тобто позичальників стосовно яких не виникає проблем оплати боргів. Якщо ж клієнта не можна зарахувати до цього класу, то тоді банк іде на акцептну операцію тільки за наявності високоліквідного забезпечення, або банківської гарантії.

14.Облік кредитних операцій

Порядок обліку установами банків операцій за кредитами регламентується Інструкцією з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 15 вересня 2004 р. № 435.

Облік наданих та отриманих кредитів ведеться за рахунками 1-го та 2-го класів Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 р. № 280:

1 Казначейські та міжбанківські операції

12 Кошти в Національному банку України

13 Кошти Національного банку України

15 Кошти в інших банках

16 Кошти інших банків

2 Операції з клієнтами

20 Кредити, що надані суб’єктам господарювання

21 Кредити, що надані органам державної влади

22 Кредити, що надані фізичним особам

26 Кошти клієнтів банку

В аналітичному обліку ведуться особові рахунки за кожним кредитом (у день виникнення в банку зобов’язання з кредитування).

15. Облік операцій кредитного характеру (лізинг, факторинг)

Найбільш поширеними є факторингові операції і операції з фінансового лізингу.

Облік факторингових операцій. Факторингові операції — це продаж рахунків фактору (від англ. factor — комісіонер, агент, посередник), в особі якого, як правило, виступають комерційні банки, фінансові компанії, а також спеціалізовані факторингові компанії. При цьому банки купують рахунки-фактури постачальників на відвантажену конкретним покупцям-дебіторам продукцію, виконані роботи, послуги. Внаслідок цього здійснюється передача постачальником банку права на вимогу боргу з покупця.

Отже, факторингові операції — це купівля банком права на утримання боргу. Це не просто одна з форм фінансування. Банк купує в свого клієнта дебіторські рахунки, завчасно оцінивши кредитоспроможність наявних і можливих дебіторів клієнтів, і наперед визначає максимальний розмір авансу, який звичайно складає 80—90 % суми рахунків-фактур за вирахуванням дисконту і комісійних. Після аналізу необхідної інформації, одержаної від постачальника банк укладає з ним угоду на факторингове обслуговування, в якій повинно бути обумовлено:

— перелік покупців, вимоги яких будуть переуступатися;

— контрольну суму переуступок;

— розмір аважу;

— відсоткову ставку за кредит;

— відсоткову ставку комісійних за обробку рахунків-фактур;

— право регресу зворотної вимоги до постачальника;

— граничний строк платежу для покупця-дебітора;

— відповідальність сторін за порушення угоди;

— умови розірвання угоди;

— строк дії угоди та ін.

Бухгалтерський облік розрахунків за факторинговими операціями здійснюється на активно-пасивному балансовому рахунку № 3519 «Інша дебіторська заборгованість за господарською діяльністю банку» (субрахунок «Розрахунки банку за факторинговими операціями»), а одержаних доходів — на спеціальному окремому рахунку № 6023 «Відсоткові доходи за рахунками суб’єктів господарської діяльності за факторинговими операціями». Аналітичний облік до цього рахунку здійснюється за особовими рахунками постачальників.

Доходи банку від факторингових операцій становить різниця між ціною купівлі рахунків-фактур постачальника і сумою, яка надходить за них від дебітора-покупця.

16.Облік касових операцій банку

Отримані протягом операційного дня гроші касир формує у визначеному порядку і разом з приходними документами та довідкою касира приходної каси здає завідувачу каси під розписку в «Книзі обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей)».

Завідувач каси звіряє суму прийнятих грошей і кількість приходних документів з довідкою касира і підписує довідку.

Гроші, що надійшли в приходні каси, можуть передаватися завідувачу протягом операційного дня декілька разів. Уся готівка, яка надійшла до закінчення операційного дня, повинна бути оприбуткована в касу і зарахована на відповідні рахунки балансу банку того ж робочого дня.

Для здійснення видаткових операцій завідувач каси видає під звіт касирам необхідну суму. Касир розписується про це в «Книзі обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей)». Приймання повних і неповних пачок здійснюється за позначками на накладних з перевіркою за корінцями, а пачки з повними корінцями перераховуються поаркушно. Монета приймається за написами на ярликах, пакетах (тюбиках), а укладена на лотках — за кружками.

Завідувач каси зобов’язаний перевірити наявність грошей, що залишилися в обіговій (операційній) касі, та переконатися, що залишок з урахуванням виданих сум відповідає даним «Книги обліку готівки обігової (операційної) каси та інших цінностей банку» за рахунком № 100 «Банкноти та монети» та рахунок № 101 «Дорожні чеки» (у касі банку).

17.Облік основних засобів та нематеріальних активів банку

Бухгалтерський облік нематеріальних активів ведеться за такими групами:

• права на користування майном (земельною ділянкою, будівлею, право на оренду приміщень тощо);
• права на комерційні позначення (права на торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційні (фірмові) найменування тощо);
• авторське право та суміжні з ним права (право на комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних) тощо);
• незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи;
• інші нематеріальні активи (право на проведення діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Операції з придбання основних засобів та нематеріальних активів впливають на фундаментальну облікову модель так:

Активи – Зобов’язання — Капітал (Доходи — Витрати) (Основні засоби, нематеріальні активи).

Облік операцій за основними засобами та нематеріальними активами ведеться згідно з Інструкцією з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів банків України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 20 грудня 2005 р. № 480.

Для обліку основних засобів і нематеріальних активів використовуються рахунки 4-го класу Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 р. № 280:

4 Фінансові та капітальні інвестиції

43 Нематеріальні активи

44 Основні засоби

45 Інші необоротні матеріальні активи

Придбані (створені) основні засоби та нематеріальні активи зараховуються на баланс банку за первісною вартістю, яка включає всі витрати, пов’язані з придбанням (створенням), доставкою, установкою і введенням їх в експлуатацію.

Одиницею обліку основних засобів є окремий інвентарний об’єкт основних засобів.

18.Облік операцій банку з іноземною валютою

Бухгалтерський облік операцій в іноземній валюті банки здійснюють у подвійній оцінці, а саме в номінальній сумі іноземної валюти та гривневому еквіваленті за офіційним курсом.

Операції в іноземній валюті під час первісного визнання відображаються у валюті звітності шляхом перерахунку суми в іноземній валюті із застосуванням офіційного курсу гривні щодо іноземних валют на дату здійснення операції (дата визнання активів, зобов’язань, власного капіталу, доходів і витрат).

Для відображення в бухгалтерському обліку операцій банків в іноземній валюті та банківських металах використовуються такі балансові та позабалансові рахунки:

10 Готівкові кошти

11 Банківські метали

1200 А «Кореспондентський рахунок банку в Національному банку України»;

1500 АП «Кореспондентські рахунки, що відкриті в інших банках»

1600 АП «Кореспондентські рахунки інших банків»

2600 АП «Кошти на вимогу суб’єктів господарювання»

2603 П «Розподільчі рахунки суб’єктів господарювання»

2620 АП «Кошти на вимогу фізичних осіб»

2650 АП «Кошти на вимогу небанківських фінансових установ»

2800 А «Дебіторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти, банківських та дорогоцінних металів для клієнтів банку»

2801 А «Дебіторська заборгованість за розрахунками за цінними паперами для клієнтів банку»

2900 П «Кредиторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти, банківських та дорогоцінних металів для клієнтів банку» 2909 П «Інша кредиторська заборгованість за операціями з клієнтами банку»

19.Облік портфеля цінних паперів на продаж

У портфелі цінних паперів на продаж обліковуються:

• боргові цінні папери з фіксованою датою погашення, які банк не має наміру тримати до дати їх погашення;

» цінні папери, які банк готовий продати у зв’язку зі зміною ринкових процентних ставок, потреб, пов’язаних з ліквідністю або наявністю альтернативних інвестицій;

• фінансові інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, що придбані та утримуються для продажу протягом 12 міс.;
• інші цінні папери, придбані з метою утримання їх у портфелі на продаж.

Придбані цінні папери у портфель банку на продаж відображаються за рахунками груп:

141 Боргові цінні папери, що рефінансуються Національним банком України, у портфелі банку на продаж

143 Боргові цінні папери, емітовані Національним банком України, у портфелі банку на продаж

310 Акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у портфелі банку на продаж

311 Боргові цінні папери в портфелі банку на продаж

312 Інвестиції в асоційовані компанії, що утримуються з метою продажу

313 Інвестиції в дочірні компанії, що утримуються з метою продажу

На дату балансу цінні папери в портфелі на продаж відображаються:

• за справедливою вартістю;
• за собівартістю – акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, справедливу вартість яких достовірно визначити неможливо;
• за найменшою з величин: балансовою вартістю та справедливою вартістю за вирахуванням витрат на операції, пов’язаних з продажем, – інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, що переведені в портфель на продаж і утримуються для продажу протягом 12 міс.;
• за найменшою з величин: вартістю придбання (собівартістю) та справедливою вартістю за вирахуванням витрат на операції, пов’язаних з продажем, – інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, що придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 міс.

Підходи до обліку цінних паперів у портфелі на продаж аналогічні підходам до обліку цінних паперів у торговому портфелі банку. Відмінності полягають в особливостях цінних паперів у портфелі банку на продаж, а саме:

• переоцінка цінних паперів відображається в капіталі банку;
• на дату балансу цінні папери переглядаються в аспекті зменшення корисності;
• одночасно з нарахуванням процентів нараховується амортизація дисконту або премії;
• цінні папери з портфеля банку на продаж можуть бути переведені в портфель до погашення.

20.Облік торгового портфеля цінних паперів банку

У торговому портфелі банку обліковуються:

• боргові цінні папери, акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, з метою отримання прибутків у результаті короткострокових коливань ціни або дилерської маржі та продажу в найближчий час;
• будь-які цінні папери, щодо яких банк має намір і змогу обліку за справедливою вартістю з визнанням переоцінки через прибутки/збитки, крім акцій, які не мають котирувальної ціни на активному ринку і справедливу вартість яких неможливо достовірно визначити.

Цінні папери у торговому портфелі банку обліковуються на рахунках груп:

140 Боргові цінні папери, що рефінансуються Національним банком України, у торговому портфелі банку

300 Акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у торговому портфелі банку

301 Боргові цінні папери в торговому портфелі банку

Облік цінних паперів ведеться в розрізі емітентів.

Первісно цінні папери обліковуються за справедливою вартістю. У разі зміни справедливої вартості здійснюється переоцінка цінних паперів. Під час кожної переоцінки обов’язково нараховується процентний дохід за купонними цінними паперами.

Дисконт (премії) за борговими цінними паперами в торговому портфелі не амортизується. Не допускається переведення цінних паперів з торгового портфеля в інші портфелі банку або з інших портфелів цінних паперів у торговий портфель.

У разі реалізації цінних паперів з торгового портфеля на продаж різниця між вартістю реалізації та балансовою вартістю відображається за рахунком 6203.

21.Облік портфеля цінних паперів до погашення

До цінних паперів у портфелі до погашення належать боргові цінні папери з фіксованими платежами або з платежами, які можна визначити, та фіксованим строком погашення, придбані банком з наміром утримання їх до строку погашення та з метою отримання процентного доходу.

Банк не повинен первісно визнавати цінні папери в портфелі до погашення, якщо:

• не має фінансових ресурсів для фінансування цінних паперів до погашення;
• є юридичне обмеження, яке може перешкодити наміру банку утримувати цінні папери до погашення;
• протягом поточного фінансового року або протягом двох попередніх фінансових років банк продав до дати погашення значну суму інвестицій порівняно із загальною сумою інвестицій, утримуваних до погашення.

Цінні папери у портфелі до погашення обліковуються за рахунками груп:

142 Боргові цінні папери, що рефінансуються Національним банком України, у портфелі банку до погашення

144 Боргові цінні папери, емітовані Національним банком України, у портфелі банку до погашення

321 Боргові цінні папери в портфелі банку до погашення

У портфелі до погашення обліковуються боргові цінні папери, які первісно оцінюються у розрізі складових – номінал, дисконт або премія. Витрати, пов’язані з придбанням цінних паперів, зараховуються до вартості придбання і відображаються за рахунками дисконту або премії. Після первісного визнання боргові цінні папери відображаються за амортизованою собівартістю. Амортизація дисконту (премії) нараховується не рідше одного разу на місяць із застосуванням ефективної ставки процента.

На дату балансу цінні папери в портфелі до погашення переглядаються в аспекті можливого зменшення їх корисності на основі аналізу очікуваних грошових потоків. На суму перевищення балансової вартості цінних паперів над поточною вартістю оцінених майбутніх грошових потоків формується резерв.

Процедури обліку цінних паперів у портфелі до погашення аналогічні обліковим процедурам боргових цінних паперів у портфелі на продаж.

22.Облік інвестицій в асоційовані та дочірні компанії

Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії є фінансовими та капітальними інвестиціями банку. їх слід розглядати залежно від взаємовідносин та ступеня контролю інвестора за оперативною та фінансовою діяльністю компанії, в яку були здійснені інвестиції.

Фінансові та капітальні інвестиції банку обліковуються на рахунках груп:

410 Інвестиції в асоційовані компанії

420 Інвестиції в дочірні компанії

Здійснені інвестиції первісно оцінюються за собівартістю, витрати пов’язані з придбанням інвестиції збільшують суму такої інвестиції. Якщо вартість придбання інвестицій в асоційовані та дочірні компанії перевищує частку банку-інвестора в справедливій вартості чистих активів, то виникає гудвіл; якщо частка банку в справедливій вартості придбаних чистих активів перевищує вартість придбання інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, то виникає негативний гудвіл. Гудвіл обліковується як складова вартості інвестиції. Банк щорічно перевіряє гудвіл на зменшення корисності.

Здійснення інвестицій в асоційовані та дочірні компанії відображається в обліку:

Д-т 4102,4103,4105,4202,4203,4205

К-т 1200,2600 – на суму вартості придбання

 23.Облік доходів та витрат банку

Ведення обліку доходів і витрат банків регламентується «Правилами бухгалтерського обліку доходів та витрат банків України», затвердженими постановою Правління НБУ від 18 червня 2003р. №255.

При розрахунку сум процентних доходів і витрат за кредитними і депозитними угодами враховується перший і не враховується останній день дії договору. У банківській практиці можуть використовуватися три методи визначення кількості днів, які беруться в розрахунок під час нарахування сум процентних доходів і витрат:

1) метод «факт/факт» — при нарахуванні процентів виходять з фактичної кількості днів у місяці та у році;

2) метод «факт/360» — при розрахунку виходять з фактичної кількості днів у місяці, а кількість днів у році беруть умовно за 360;

3) метод «30/360» — при розрахунку суми відсотків умовно приймають кількість днів у місяці за 30, а в році — за 360.

Метод визначення кількості днів для нарахування процентів указують в угоді.

Процентні доходи і витрати та прирівняні до них комісії повинні обліковуватися регулярно, не рідше одного разу на місяць, незалежно від періодичності розрахунків, указаної в угоді.

Наприкінці кожного місяця (або щоденно — залежно від облікової політики банку) в обліку здійснюються такі бухгалтерські записи.

24.Облік формування фінансового результату банку та розподіл його прибутку

Прибуток – це фінансовий результат діяльності банку за звітний період. Прибуток є складовою банківського капіталу і визначається як різниця між доходами та витратами:

Прибуток = Доходи — Витрати.

В останній робочий день звітного року рахунки 6-го класу «Доходи» та 7-го класу «Витрати» закриваються перерахуванням залишків за умови перевищення доходів над витратами на рахунок 5040 «Прибуток звітного року, щ0 очікує затвердження»

За умови перевищення витрат над доходами залишки перераховуються на рахунок 5041.

Кредитовий залишок за рахунком 5040 свідчить про отриманий прибуток, дебетовий залишок за рахунком 5041 – про збиток.

Зароблений за звітний період прибуток (збиток) затверджується і розподіляється зборами акціонерів. За рахунок прибутку банки створюють резервний фонд, загальні резерви, фонди дивідендів, що відображається в обліку:

Д-т 5040 Прибуток чи збиток минулого року, що очікує затвердження

К-т 5020 Загальні резерви

К-т 5021 Резервний фонд К-т 5022 Інші фонди

К-т 5003 Дивіденди, які спрямовані на збільшення статутного капіталу

К-т 3631 Кредиторська заборгованість перед акціонерами банку за дивідендами

Залишок нерозподіленого прибутку обліковується банком за рахунком 5030 «Нерозподілені прибутки минулих років»:

Д-т 5040

К-т 5030

В аналітичному обліку банк на власний розсуд може відкривати окремі рахунки для деталізації сум, врахованих за рахунком 5030 «Нерозподілені прибутки минулих років», наприклад, рахунки фонду надання допомог, преміального фонду, фонду надання позик працівникам. Деталізація також можлива за рахунками 8-го класу «Управлінський облік».

Банк не повинен допускати ситуації, за якої суми збитків спричинять зменшення капіталу банку, що у свою чергу призведе до погіршення показників діяльності банку, а можливо, і до банкрутства.

25.Звітність комерційного банку та вимоги до неї

Звітність — це процес надання комерційним банком інформації про свою діяльність тим, хто її потребує для прийняття відповідних рішень.

Метою звітності є забезпечення інформацією про фінансовий стан банку, його діяльність на валютному ринку та участь у виконанні окремих доручень уряду та Національного банку України.

З одного боку, звітність є основним джерелом отримання інформації для суб’єктів господарювання, з іншого — каналом зв’язку, через який суб’єкт передає відомості про свою діяльність у ринкове середовище. Необхідність звітності зумовлена відкритістю економіки.

З метою забезпечення достовірності інформація має максимально повно відтворити факти господарської діяльності. Наприклад, У балансовому звіті повинні бути відображені всі операції, які призводять до виникнення активів, зобов’язань та власного капіталу банку на дату складання звіту.

Інформація повинна використовуватися у відповідності з її сутністю та економічною реальністю. Сутність угод чи інших подій не завжди відповідає тому, що очевидно випливає з їх юридичної чи розробленої банком форми. Наприклад, банк може оформляти продаж активу із зобов’язанням зворотного викупу, що за юридичною формою є операцією купівлі-продажу. За економічною сутністю це є кредитна операція, оскільки вона відповідає принципам кредитування. За цих обставин звіт про продаж не буде певним чином представляти зареєстровану угоду.

З метою забезпечення надійності інформація, що міститься у звітах, має бути нейтральною, тобто об’єктивною. Звіти не є нейтральними, якщо за допомогою вибору інформації або форми її надання вони впливають на прийняття рішення або оцінку, що зумовлює досягнення заздалегідь визначених результатів або вибору.

Обачність — це додержання певної міри застережності у процесі прийняття певних рішень. Обачність не дозволяє, наприклад, створювати приховані резерви, або надлишкові запаси, або навмисний недооблік активів чи доходів, навмисне перевищення зобов’язань чи витрат, оскільки в цих випадках фінансові звіти не будуть нейтральними, а відтак не володітимуть ознакою надійності.

З метою забезпечення достовірності інформація у фінансових звітах має бути повною. Недогляд може призвести до того, що інформація буде невірною і, таким чином, недостовірною та недостатньою з огляду значущості.

26.Призначення та структура бухгалтерського балансу банку

На основі плану рахунків комерційні банки складають баланс. Баланс — це основна форма фінансової звітності.

Бухгалтерський баланс це звіт про фінансовий стан банку, який відображає його активи, пасиви та власний капітал у грошовому виразі на певну дату. Баланс є головним інструментом для вивчення діяльності банку. За його допомогою здійснюється систематизація бухгалтерської інформації за попередньо визначеними критеріями.

Баланс банку може складатися як у розгорнутій формі, тобто за всією номенклатурою діючих рахунків, так і за скороченою формою — за статтями балансу. Стаття, чи позиція, балансу — це агрегований об’єкт обліку, який розраховується за допомогою об’єднання рахунків IV порядку за ознакою їх економічного змісту. Баланс, складений за скороченою формою, називається балансовим звітом.

Кожна банківська операція, що підлягає реєстрації у балансі, аналізується з позиції бухгалтерського рівняння А = П = З + К ,

де А — активи; П — пасиви; 3 — зобов’язання; К — капітал.

Операція завжди відображається як мінімум двома змінами в бухгалтерському рівнянні. Для того, щоб зберегти рівність, операція, яка змінює активи, також змінює заборгованість або капітал.

27.Організація роботи служби внутрішнього аудиту і побудова її аппарату

Служба внутрішнього аудиту банку повинна користуватися такою підтримкою правління і ради банку, яка б забезпечувала їй розуміння з боку суб’єктів аудиту і безперешкодне виконання своїх обов’язків. Вона має бути укомплектована кадрами, які в змозі виконувати покладені на них функціональні обов’язки. Працівники служби внутрішнього аудиту повинні володіти базовими знаннями у сфері бухгалтерського обліку і фінансів, права, інформаційних технологій, управління активами та пасивами, фінансового, організаційного менеджменту банку тощо.

Розмір і структура відділу внутрішнього аудиту залежать від розміру, структури і видів послуг банку. Так, у комерційному та інвестиційному банках структура відділу внутрішнього аудиту буде різною. Крім того, структура відділу залежить від кількості філій банку, їхньої величини і географічного розташування. У разі потреби відділи або підрозділи внутрішнього аудиту можуть створюватися у всіх або окремих філіях банку. Отже, схема структури відділу внутрішнього аудиту, може варіювати залежно від специфіки конкретної банківської установи.

28.Організація аудиту та функції аудиторських служб

Головними функціями служби внутрішнього аудиту банку є:

• зменшення ризиків у проведенні операцій, пов’язаних з раціональним та ефективним використанням ресурсів банку;
• надання рекомендацій структурним підрозділам банку у процесі планування, на стадії розроблення і впровадження нових продуктів, процесів, систем;
• проведення аудиту діяльності структурних підрозділів банку з метою забезпечення аналізу й оцінки внутрішнього контролю, політики, процедур банку, що стосуються адекватності, відповідності, ефективності та точності бухгалтерських даних і збереження активів банку;
• перевірка результатів поточної фінансової діяльності банку, нагляд за поточною діяльністю банку, дотриманням посадовими особами, працівниками банку, а також самим банком вимог чинного законодавства України та рішень органів управління банку;
• постійний нагляд за системами операційних процедур та методів їх обліку;
• перевірка систем управління та передавання фінансової інформації, у тому числі електронних інформаційних систем та електронних банківських послуг;
• координація своєї діяльності з діями незалежних аудиторських фірм під час проведення зовнішнього аудиту банку з метою забезпечення оптимальних умов, за яких аудиторські фірми можуть з довірою покластися на висновки служби внутрішнього аудиту для уникнення дублювання зусиль;
• складання та надання висновків і звітів при проведенні перевірки.

На службу внутрішнього аудиту банку покладаються такі завдання:

• сприяння адекватності системи внутрішнього контролю банку та операційних процедур;
• неупереджене та об’єктивне оцінювання фінансової, операційної, інших систем і процедур контролю в банку, оцінювання та аналіз виконання посадовими особами і персоналом банку статуту, внутрішніх положень банку щодо проведення операцій в межах наданої Національним банком України банківської ліцензії або дозволу на окремі банківські операції;
• сприяння організації ведення бухгалтерського обліку;
• впровадження ефективної, достовірної та повної інформаційної системи управління для своєчасного виявлення та усунення недоліків і порушень у здійсненні банківських операцій.

29.Порядок сертифікації аудиторів в Україні

Сертифікація (визначення кваліфікаційної придатності на зайняття аудиторською діяльністю) аудиторів здійснюється Аудиторською палатою України.

Порядок сертифікації аудиторів, які здійснюватимуть аудит банків, затверджується Аудиторською палатою України за погодженням з Національним банком України. Право на отримання сертифіката мають фізичні особи, які мають вищу економічну або юридичну освіту, документ про здобуття якої визнається в Україні, необхідні знання з питань аудиту, фінансів, економіки та господарського права, досвід роботи не менше трьох років підряд на посадах ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста, економіста, асистента (помічника) аудитора.

Наявність необхідного обсягу знань для отримання сертифіката визначається шляхом проведення письмового кваліфікаційного іспиту за програмою, затвердженою Аудиторською палатою України.

Термін чинності сертифіката не може перевищувати п’яти років.

Продовження терміну чинності сертифіката здійснюється через п’ять років за підсумками контрольного тестування за фахом у порядку, встановленому Аудиторською палатою України.

30.Стандарти аудиту

Стандарти внутрішнього аудиту впроваджуються в діяльність банку з метою:

• вдосконалення практики проведення внутрішнього аудиту;
• забезпечення якісного аналізу й оцінювання системи внутрішнього контролю;
• здійснення постійного моніторингу банківських ризиків;
• перевірки відповідності здійснених банківських операцій політиці та встановленим процедурам банку, а також чинному законодавству України;
• інформування правління та ради банку про виникнення певних проблем, розроблення та застосування заходів, спрямованих на запобігання виникненню ризиків у діяльності банку;
• складання уніфікованих аудиторських висновків і звітів.