У своїй праці «Державець» з’явилося одне з перших практичних керівництв по міжнародній дипломатії. Ми з’ясували, що цією книгою Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним із самих блискучих дипломатів епохи і, без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.

Макіавеллі відзначає, що залежно від  обставин государ повинен у різному ступені проявляти свою доблесть. Ніж сутужніше йому зберігати свою владу, тим більший ступінь доблесті від нього потрібно.

У міру можливості правитель повинен залишати сформований спосіб життя й звичаї недоторканими. Втручання в устрій держави повинен бути мінімальним; стародавні звичаї повинні заохочуватися; людям треба дозволити говорити  рідною мовою. Чим більше всього зруйновано, тим сутужніше зупинити процес подальшої деградації. Люди можуть дійти  висновку, що якщо новий правитель зруйнував одну сферу, він не буде берегти й іншу.

Але труднощі тут у тому, що звичайно новому правителеві для того, щоб втримати свою владу, доводиться майже повністю руйнувати завойовану ним державу. Краще паруючі руїни й декілька виживших і заляканих жителів, ніж втрата держави, вважає Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об’єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь аморалізму. Політика — це сфера підступності й віроломства. Аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Маківавеллі у своїй праці зазначає, що політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має знати, що

• знать честолюбна
• народ захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом
• покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Правитель має:

• опікувати підданих
• не повинен без крайньої потреби вдаватись до утисків
• дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво
• образи потрібно завдавати швидко і разом
• благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще.

Тому домінуючим інтересом державності є самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами.

Також, розглядаючи якості, яким повинен володіти ідеальний правитель, Макіавеллі вперше в заговорив про економіку держави як складову частини її благополуччя. Розглядаючи скнарість як ваду людини, але чесноту державного чоловіка, він указав на неприпустимість занадто високих податків, тобто таких, виносити які населення вже не змогло б. Макіавеллі стверджував, що правитель може бути щедрим тільки за рахунок чужого добра — військового добутку, наприклад, — але ніяк не за рахунок добробуту своїх підданих.

Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються «єдиновладне», — монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Макіавеллі вважає, що новий правитель повинен зробити так, щоб його правління робило враження надійності й сталості. «Людей треба або пестити, або знищувати, тому що за мале зло людина може помститися, а за велике не може». Внаслідок цього встає питання: «Що краще для правителя: щоб його любили або щоб його боялися?» Спочатку Макіавеллі намагається ухилитися від раніше зроблених тверджень, але його остаточний висновок не залишає сумнівів: «Найкраще  для правителя — це вселяти як страх, так і любов. Але любов погано уживається зі страхом, тому якщо вже доводиться вибирати, то надійніше вибрати страх». Його розуміння людської природи прагматично: «Більша частина людей задоволена життям, поки не зачеплені їхня честь і майно».

Можливість ведення правителем тихого життя, без загрібання під себе всього, що вдасться, не розглядається. (Чому? Все просто: в італійських містах-державах епохи Ренесансу це було просто неможливо. У черговий раз Макіавеллі тут проявляє себе людиною, що реально оцінює час, в який жив) Природно, захоплення держави за допомогою меча вимагає високого ступеня доблесті (у розумінні Макіавеллі), однак такі врахування наштовхують на дивні висновки. Государ з найбільш яскраво вираженою доблестю править пустелею з випалених міст. (Найдоброчесніший правитель, що приходить на розум: Чингізхан.)

Доблесть Макіавеллі співвідноситься із двома іншими складовими, які необхідні государеві. Це фортуна й можливість.

Макіавеллі вважав, що доля розпоряджається лише половиною всіх наших справ, іншу ж половину вона надає самим людям. Тут, як і завжди, Макіавеллі намагається бути реалістом. Філософи (як політики, так і теоретики) недооцінюють значення фортуни. Чим більше ми вивчаємо історію, тим більше очевидним для нас стає, що випадок — це основний гравець на її поле. Саме цю особливість далі підкреслює Макіавеллі. Можливість надається фортуною. Государ повинен побачити й не упустити надавану йому фортуною можливість. Подібним чином, він повинен зробити все від себе залежне, щоб побачити  можливості, які відкриваються перед його ворогами й усунути їх. Необхідно використовувати надавані фортуною можливості з повною силою.

Смиренність — це останнє, що потрібно государеві. Це доблесть для філософа, а для правителя — це порок. Справді, Макіавеллі відзначає: «Нехай государ не бояться викликати на себе обвинувачення в тих пороках, без яких важко втриматися у влади, тому що, вдумавшись, ми знайдемо чимало такого, що на перший погляд здається чеснотою, а в дійсності згубно для государя, і навпаки: виглядає як порок, а на ділі доставляє государеві благополуччя й безпека». Правління — це поле гри не для добра й зла, тут іде боротьба між доблестю й долею. У руслі традиційного італійського мислення (і самої італійської мови) для Макіавеллі доблесть споконвічно — чоловік, а фортуна — жінка. «Натиск краще, ніж обережність, тому що фортуна — жінка, і хто хоче з нею злагодити, повинен бити її».

Государ завжди повинен бути насторожі, тому що, як помітив Макіавеллі, «неозброєного пророка чекає погибель». Макіавеллі вважав це буквально. Але в той же час він вклав у цю фразу й метафору (государ повинен бути озброєний і в розумовому плані), і в цій фразі є натяк на Савонаролу і  його долю. Відношення Макіавеллі до Савонароле було двоїстим. З одного боку, цинічний гріховодник і іконоборець Макіавеллі противився пуританському й теократичному правлінню Савонароли; але з іншого боку, Макіавеллі відзначав, що «про таку велику людину, як Савонарола, потрібно говорити з повагою». Савонарола був духовною людиною; йому не місце в політиці. Незважаючи на нігілізм, властивий його політичній філософії, Макіавеллі залишався глибоко віруючою людиною. Його філософія перебуває в гармонії з висловленням Христа: «Кесареві — Кесарево» (по-італійському, Цезареві — Цезарево; керування державою — справа Цезарева).

На перший погляд здається, що Макіавеллі і його політична філософія повністю позбавлені яких-небудь моральних принципів. Однак сам він не вважав себе позбавленим моральних принципів. Він описував світ таким, яким він його бачив, а не таким, яким йому хотілося б його бачити. Справді , він був переконаний, що тільки сильний духом правитель може твердо дотримувати наміченого курсу в умовах постійних змов, від яких, на жаль, залежить його життя.

Макіавеллі був хитрим, мав уміння плести інтриги, уводити в оману, на нього не можна було покластися — і саме такий спосіб поводження він пропонував правителеві у своєму Государі. Тим самим він продемонстрував сутність людської натури. Однак людська природа, мабуть, краще: жодна  людина не змогла поводитися  так, як государ Макіавеллі.

У «Государі» він говорить про протиріччя між керуванням державою й моральним способом життя. Для того щоб належним чином управляти державою, правитель повинен забути про моральність. Державець поставив наступне питання:  чи може правитель вдатися до лицемірства, обдурювання й навіть убивства, залишаючись при цьому затятим прихильником християнства? Інакше кажучи,  чи можна правити, не з моральних підвалин, залишаючись при цьому моральною людиною?