Вступ

1. Життя і наукова діяльність Макса Вебера

2. Аналіз філософської праці М.Вебера «Соціологія розуму»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Наше суспільне життя зазнає сьогодні радикальних змін. Іншими стають і наші теоретичні уявлення про нього. Суспільні науки помітно змінюють і свою структуру, і свій зміст, і свої функції. Вперше за довгі роки праця у цій царині звільняється від пильного ідеологічного нагляду, втрачають свою вагу могутні колись лжетеорії і псевдонауки, відновлюються прийняті у всьому світі норми і критерії науковості. Із забуття повертаються вітчизняні і зарубіжні мислителі, чия духовна спадщина протягом довгих десятиріч була неприступна нашому читацькому загалу.

Макс Вебер належить до числа найбільш впливових і водночас ще надто мало відомих у нас соціологів двадцятого сторіччя. Лише нещодавно з’явився друком збірник його вибраних праць у російському перекладі. Українською мовою праці цього всесвітньовідомого дослідника взагалі не виходили — за винятком кількох невеличких уривків. Тим часом до його ідей і висновків постійно звертаються сьогодні фахівці — соціологи, економісти, історики і юристи, політологи і культурологи. Світову славу вченому принесли його дослідження культурно-духовних джерел новоєвропейського капіталізму, праці з історії господарства та господарської етики світових релігій, новаторські відкриття у галузі соціологічної та політологічної теорії.

Тема: «Аналіз філософської праці Вебера «Соціологія разума».

1. Життя і наукова діяльність Макса Вебера

М. Вебер народився 1864 р. в Ерфурті. Батько його займав відповідальні посади у міських управліннях Ерфурта, згодом — Берліна; обирався депутатом німецького рейхстагу і прусського ландтагу. Мати походила із родовитої і заможної сім’ї Фаленштейнів. Найкращі спогади дитинства майбутнього вченого пов’язані з колоритною фігурою його діда Г. Фаленштейна — учасника війни проти Наполеона — та його віллою на березі річки Неккар у Гайдельберзі, де сім’я відпочивала влітку. Мати була духовним центром родини; глибоку пошану і любов до неї М. Вебер зберігав протягом усього життя. Ця жінка була вихована у дусі кальвіністської набожності, водночас вона мала добру класичну освіту. У домі Веберів часто бували видатні вчені і політичні діячі — Т. Моммаен, В. Дільтей, Г. Трейчке, Р. Беннінгсен та інші. Дід і батько брали активну участь у діяльності німецької націонал-ліберальної партії.

Первісток у родині, маленький Макс у ранньому дитинстві тяжко перехворів на менінгіт, протягом тривалого часу його життя було під загрозою. Водночас досить рано проявилися його розумові здібності. «В інтелектуальному відношенні, — писав Вебер, — я дозрів досить рано, тоді як в усіх інших відношеннях дуже припізнився» [3, с. 12]. Тринадцятирічним школярем він «під партою» перечитує твори Гете, цікавиться працями Спінози, Канта, Шопенгауера. У п’ятнадцять років предметом його читання стають твори Геродота, Вергілія, Тіта Лівія, Цицерона, Саллюстія та праці з історії європейського середньовіччя. По закінченні гімназії у Шарлоттенбурзі Вебер розпочинає навчання в Гайдельберзькому університеті, і продовжує його в університетах Берліна, Страсбурга та Геттінгена. Своїм основним фахом за прикладом батька він обирає право; однак поряд з юридичними дисциплінами інтенсивно вивчає економіку, філософію, стародавні мови. Закінчивши університетське навчання протягом 1883 — 1884 років, він відбуває військову повинність, потім деякий час працює в судових установах, продовжуючи водночас зай5матись науковою діяльністю — зокрема як активний учасник наукового семінару відомого історика права Л. Гольдшмідта. Змолоду вихований у ліберальному дусі, М. Вебер зближується у цей час з такими ж, як і він, молодими гуманітаріями, які прагнули проведення у Німеччині буржуазних реформ — насамперед із В. Зомбартом, Ф. Майнеке, Е. Трьольчем, Г. Шульце-Гаверніцем та ін. Разом із ними він бере активну участь у діяльності «Спілки соціальної політики», яку заснував «катедер-соціаліст» Г. Шмоллер. Дещо пізніше вчений примкнув до християнсько-євангелічного руху, ставши близьким приятелем одного з його лідерів Ф. Наумана [3, с. 14].

1889 p. M. Вебер захистив докторську дисертацію, присвячену історії середньовічних торгових товариств в Італії. Праця «Римська аграрна історія та її значення для державного і приватного права» (1891) дає змогу зайняти посаду інструктора права у Берлінському університеті. Невдовзі М. Вебер одружується зі своєю кузиною, донькою лікаря з м. Ерлінгаузена Маріанною Шнітгер. В цей час за пропозицією «Спілки соціальної політики» М. Вебер бере участь в одному з перших у Німеччині емпіричних обстежень становища найманих сільськогосподарських робітників у Східній Пруссії. Вивчення мотивацій трудової діяльності німецьких та польських батраків дало вченому багато матеріалів для роздумів про роль рель гійного виховання у виробленні ставлення до праці і формуванні типових ціннісних орієнтацій певних груп селянства. В цей же час він публікує дослідження про біржу, до аналізує мотивації діяльності учасників біржових операцій.

1894 р. Фрейбурзький університет пропонує М. Веберові кафедру політичної економії; вчений приймає цю пропозицію. У вступній лекції він торкається політичних питань, зокрема проблеми розбудови сильної національної держави. Підкреслюючи свою приналежність до буржуазного класу, М. Вебер водночас вказує на нездатність німецької буржуазії виконувати роль національної еліти. Засобом подолання політичної слабкості буржуазного класу має бути кропітка і тривала праця по політичному його вихованню, виробленню у ньому свідомості провідної і консолідуючої національної сили. З початку 1897 р. Вебер очолює кафедру політичної економії Гайдельберзького університету, яку до цього займав відомий лідер німецької історичної школи політекономії Карл Кніс. Тут він близько сходиться з істориком права Г. Єлінеком та істориком церкви Е. Трьольчем, погляди яких багато у чому співпадали із веберівськими. На цей час припадає гострий конфлікт між М. Вебером і його батьком, якого він звинуватив у нечуйному ставленні до матері; відносини між батьком і сином так вже ніколи й не відновилися.

Не пробувши у Гайдельберзі і двох років, вчений змушений був залишити викладацьку роботу внаслідок тяжкої нервової хвороби. Він повністю втрачає працездатність і, як пише біограф, «стає нездатним ні до читання, ні до писання, ні до думання» [3. с. 19]. Тривалий час Вебер лікується вдома та в санаторіях, неодноразово виїздить разом із дружиною до Італії, подовгу залишаючись у Римі та Флоренції. Лише навесні 1902 р. здоров’я його покращало. Вебер пробує повернутись до викладання, однак умови, запропоновані факультетом права Гайдельберзького університету, видаються йому принизливими і він покидає роботу. Певний час він веде замкнений спосіб життя, спілкуючись лише з вузьким колом друзів і знайомих; у цей час він робить детальний власний опис своєї хвороби, однак написане заклеює в конверт з поміткою «розкрити після 2000 року» (Маріанна Вебер знищила цей матеріал у 1944 році) [3, с. 20].

Поступово вчений повертається до наукової і громадської діяльності (в цей же час він отримує велику спадщину свого померлого дядька, і ставши матеріально незалежним, відмовляється від викладацької роботи). Він пише цикл статей під спільною назвою «Рошер і Кніс та логічні проблеми політичної економії», де піддає ґрунтовній критиці теоретичні уявлення історичної школи, які були певний час близькі і йому самому. У методологічних питаннях М. Вебер солідаризується з ідеями видатного представника баденської школи німецького неокантіанства Г. Ріккерта, книгу якого «Межі природничо-наукового утворення понять» називає «дуже гарною». Однак поділяючи гносеологічні погляди Ріккерта, М. Вебер водночас піддає серйозному переосмисленню неокантіанську аксіологію (теорію цінностей). З 1904 р. М. Вебер разом з Е. Яффе та В. Зомбартом розпочинають видання часопису «Архів соціальної науки і соціальної політики». Перший випуск часопису відкривала програмового характеру стаття «Об’єктивність соціально-наукового і соціально-політичного пізнання», що належала перу М. Вебера; другий і третій містили публікацію першої частини праці «Протестантська етика і дух капіталізму». 1904 р. вчений на запрошення Гарвардського університету разом з Трьольчем приїздить до США, де вперше після довгої перерви виступає з доповіддю на науковому конгресі, відвідує на півдні США сім’ї кількох своїх родичів по материній лінії. З одним із них М. Вебер побував на зібраннях місцевих баптистських громад. Високо оцінюючи здобутки американської цивілізації, вчений разом з тим зауважив, що в американському суспільстві прагнення до наживи, позбавлене усякого релігійно-етичного змісту, набуває часом характеру чисто спортивної пристрасті [3, с. 23].

Великий інтерес проявив М. Вебер до подій першої російської революції. Аби мати інформацію з перших рук, він за кілька місяців опанував російську мову і уважно слідкував за висвітленням революційних подій у російській пресі. Аналізові подій у Росії вчений присвятив фундаментальні праці «Становище буржуазної демократії в Росії» та «Перехід Росії до мнимого конституціоналізму», а також ряд статей. Як зазначають сучасні дослідники, між висновками «Протестантської етики» про природу сучасного капіталізму і працями Вебера про російську революцію 1905 р. існує прямий зв’язок. Справа в тім, що М. Вебер гаряче симпатизував російському ліберальному рухові і вважав, що російське суспільство в принципі відкрите для сприйняття традиційних ліберально-демократичних цінностей, ідей свободи і демократії. Водночас він був свідомий того, що внаслідок поширення сучасних форм капіталістичного господарювання демократичні інститути і цінності автоматично не виникають; окрім того, історичний розвиток Росії мав специфічні особливості, оскільки тут не було бюргерства у західному розумінні цього слова, тобто того стану, який протягом сторіч виступав ініціатором боротьби за громадянські права і свободи [3, с. 27].

Іншим важливим чинником, який стояв на перешкоді процесу демократизації російського суспільства, М. Вебер називав невирішеність національного питання. Вчений прагнув осмислити взаємозв’язок між проблемою російської демократії і питанням про національне самовизначення пригноблених націй, насамперед українців і поляків. Погляди М. Вебера на національне питання в Росії формувались під безпосереднім впливом Михайла Драгоманова, роботи якого соціолог знав і високо цінував. Про становище на Україні М. Вебера безпосередньо інформував Богдан Кистяківський, з яким соціолог перебував у дружніх стосунках (ця цікава тема потребує окремого дослідження).

Публікація «Протестантської етики» викликала гостру дискусію; у бік автора було спрямовано чимало критичних зауважень. М. Вебер сам узяв участь у цій дискусії, пояснюючи і уточнюючи окремі свої тези і спростовуючи несправедливі, на його погляд, критичні закиди. Водночас він став учасником дослідження професійних орієнтацій і професійної адаптації робітників у різних галузях важкої промисловості, яке здійснювала німецька «Спілка соціальної політики». Разом з її головою, відомим економістом Т. Шмоллером і своїм братом Альфредом М. Вебер розробляє програму та методику дослідження. Передбачалося, зокрема, вивчити вплив капіталовкладень у різні галузі промисловості і обігу капіталу в них на зміни у професійній структурі робітничого класу і професійних та «людських» якостях робітників, а також пояснити явища, пов’язані з негативним впливом рівня професійної кваліфікації робітників на технічний прогрес в окремих галузях промисловості. Досліджуючи цю проблематику, М. Вебер звертається до новітніх здобутків психології, фізіології, антропології, тривалий час перебуває безпосередньо на виробництві. Написана ним на матеріалі цих досліджень праця «До психофізіології індустріальної праці» (1910) поклала початок розвитку соціології праці у Німеччині.

З часом всередині «Спілки соціальної політики» виникає і поглиблюється розмежування між його засновниками і представниками молодшої генерації. Невдовзі останні — і серед них брати Вебери, В. Зомбарт, Ф. Тьонніс та ін. — виходять із спілки і на початку 1909 р. засновують «Німецьку соціологічну асоціацію». З цього часу розпочинається академічна, офіційна історія німецької соціології. М. Вебер особисто доклав чималих зусиль для створення асоціації, на першому її з’їзді виступав як основний доповідач (президентом асоціації було обрано Ф. Тьонніса). Тоді ж вчений погоджується на пропозицію відомого видавця Р. Зібека увійти до складу авторського колективу фундаментального видання «Нарис політичної економії». Робота над розділом для цього видання стала поштовхом для великого дослідження про взаємозв’язок між економікою й іншими сферами суспільного життя, над яким Вебер працював до кінця життя. Ця незавершена праця була опублікована під назвою «Господарство і суспільство» лише 1922 р. Продовжуючи роботу по уточненню предмета, об’єкта і наукового статусу соціології, яку розпочали Ф. Тьонніс і Г. Зіммель, М. Вебер публікує працю «Про деякі категорії розуміючої соціології», де обґрунтовує принципово нове бачення предмета і завдань соціології як науки. Власне йшлося про надання концептуальної форми тим ідеям, які вже знайшли практичне втілення у ході роботи над «Протестантською етикою». Водночас він заглиблюється у музикознавчі проблеми. Його цікавлять соціологічні фактори, які зумовлюють специфічні особливості музикальної культури Західної Європи (дослідження М. Вебера про раціональні і соціологічні засади музики було опубліковано вже після його смерті) [3, с. 32].

Вілла Фалленштейнів у Гайдельберзі поступово стає одним із осередків духовного життя цього давнього німецького міста. Тут часто збираються як однодумці, так і духовні опоненти Макса і Альфреда Веберів. Тут деякий час прожив Е. Трьольч, часто бували Ф. Тьонніс, Г. Зіммель, Е. Блох, Е. Толлер, Г. Лукач, Ф. Гундольф. Сучасники помітили навіть свого роду інтелектуальну конкуренцію, яка виникала поміж колом Макса Вебера і популярним тоді гуртком відомого поета Стефана Георге, що теж жив тоді у Гайдельберзі. М. Вебер негативно ставився до естетизму і культу ірраціонального, властивих творчості представників «гуртка Стефана Георге»; зі свого боку поет вважав Вебера «політичним скандалістом». З початком першої світової війни М. Вебер стає начальником військового шпиталю, розташованого поблизу його рідного міста. Деякий час він схильний був поділяти властиві його колегам шовіністичні настрої і шкодує, що не може брати безпосередньої участі у воєнних діях. Однак незабаром він починає мислити більш реалістично. Піддаючи гострій критиці політику кайзера Вільгельма та його уряду, М. Вебер виступає у пресі з питань майбутнього післявоєнного політичного устрою Німеччини, його висновки однозначні: існуючий мілітарно-бюрократичний режим зжив себе і мусить поступитися місцем демократичному устрою, за якого громадяни відчували б себе суб’єктами, а не об’єктами політики. Від того, чи здійсняться демократичні перетворення, прямо залежить майбутнє нації. Проекти перебудови німецького суспільства у соціалістичному напряму М. Вебер відкидав, оскільки вважав соціалізм вищим проявом «чиновницької диктатури». На запрошення міністерства закордонних справ учений взяв участь у роботі комісії по підготовці Версальського мирного договору [3, с. 36].

Починаючи з 1915 p., в «Архіві соціальної науки і соціальної політики» з’являються публікації нової кількатомної веберівської праці «Господарська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії», її окремі томи присвячені конфуціанству, індуїзмові, буддизмові та ранньому іудаїзмові. Робота містить також окремий «перехідний» розділ під назвою «Напрямки і щаблі релігійного заперечення світу». Праця лишилась незавершеною. Як свідчить один із листів М: Вебера, він планував здійснити також дослідження розвитку європейського бюргерства античної та середньовічної доби, раннього християнства, середньовічного іудаїзму, ісламу, а також східного і західного християнства. Однак і те, що встиг зробити вчений у цьому напрямку, мало винятково важливе значення не лише для соціології. Якщо говорити про найсуттєвіше, можна сказати, що М. Вебер не лише заклав підвалини соціології релігії як окремої субдисципліни, а й обґрунтував нову парадигму соціологічного аналізу процесів культурно-історичного розвитку.

Після закінчення війни М. Вебер, окрім інтенсивної наукової роботи, веде також активну громадську діяльність. Він став членом «Народного союзу за вітчизну і свободу», який об’єднував діячів ліберальної орієнтації, виступав з доповідями на громадсько-політичну тематику. Найбільш відомими з них стали лекції «Політика як покликання і професія» і «Наука як покликання», прочитані на запрошення «Вільної спілки студентів» Мюнхена. Ці лекції іноді називають духовним заповітом М. Вебера. Весною 1919 р. вчений прийняв пропозицію Мюнхенського університету очолити кафедру політичної економії і розпочав читати курс історії господарства та курс «Загальні категорії соціальної науки». На початку літа 1920 p. M. Вебер застудився і захворів на запалення легенів. 14 червня 1920 р. вчений пішов із життя. Турботи по систематизації і підготовці до видання його незавершених праць взяла на себе його вдова Маріанна Вебер, яка створила і детальний життєпис цього визнач» ного мислителя [3, с. 39].

2. Аналіз філософської праці М.Вебера «Соціологія розуму»

Ряд західних філософів вважають, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Поняття "цінність" вперше ввів у філософію та соціологію німецький соціолог М. Вебер. Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т.д. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя [7, с. 288].

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" наданій території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. "Панування" розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Поняття "держава" і "влада" не тотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління.

Держава як політична організація — це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі [7, с. 290].

Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою здійснення. Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави.

Сутність держави розкривається повільно. Розвиваючись, держава, як і кожен інший соціальний феномен, проходить стадію становлення, а потім послідовно виступає як явище "в собі", "для себе", "для інших" [7, с. 291].

Якості державності можна знайти вже у ранніх виявленнях соціальності. Але як самостійний феномен держава конституюється тільки тоді, коли суперечність між індивідом і суспільством уже може бути з'ясована як основна соціальна суперечність (для цього потрібен досить високий ступінь розвитку як суспільства, так і індивіда). Становлення державності закінчується відокремленням держави від суспільства (від індивіда також) в ролі самостійного суб'єкта.

На початку здійснюється відособлення держави від суспільства, накреслюється тільки її сутність. Держава ще залишається "річчю в собі" і відноситься до суспільства як частина до цілого.

Подальший розвиток державності пов'язаний з народженням бюрократії. У внутрішній структурі держави поступово утворюється особливий соціальний прошарок (група), який безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Цей прошарок перебуває в особливих стосунках не тільки з суспільством як цілим, а й з усіма іншими соціальними групами. Таким чином, держава конституюється не тільки в певну частину суспільства, а й як провідна група суспільства. В такому разі держава вже не є "річ в собі", а виступає як "річ для себе". Сутність держави у цьому випадку виявляється вже досить виразно, але ще не розкривається як рух суперечності між індивідом і суспільством.

Пізніше розвиток державності пов'язаний із встановленням суспільного контролю над бюрократією. В ході боротьби з всевладдям бюрократії відбувається формування нації. Цей суперечливий процес здійснює подвійний вплив як на становище індивіда, так і на становище суспільства.

Веберівський аналіз процесу «раціоналізації» показав і його негативні сторони. На його думку, процедурну норму інструментального раціоналізму намагалися відокремити від цілей, яким вона підпорядкувалась, і зробити її домінантною соціальною цінністю в собі, тоді як застосування організаційних форм мало на меті розширити владу людини, що досягала величезної влади в галузі особистого права. Саме в цьому криється ірраціональність раціональної організації. Вебер вірив, що соціальна ієрархія є неуникною і що дослідження її грунтується на зв’язках, що їх слід віднаходити між аналітично розрізняльними вимірами статусу, власності і політичної чи адміністративної влади. Різні суспільства можуть розпізнаватися на основі переважання одного виміру над іншими. Якщо за доби раннього капіталізму таким виміром була власність, то за часів розвинутого капіталізму це була організаційна влада. Саме імперативи останньої, а не власність, визначали підлеглість робітника на його робочому місці, а тому така підлеглість триватиме і при системі суспільної власності. Основною тезою веберівської критики соціалізму було те, що спроба заміщення «анархії» ринку і забезпечення більшої рівності шляхом державного планування призведе до страшного розростання бюрократичної влади, а отже, до несвободи та економічної стагнації. Стимулювати ринок і приватну власність, з його погляду, було необхідно для того, щоб забезпечити змагання між множинністю інституцій державної влади і таким чином гарантувати свободу індивіда [7, с. 301].

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним – як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип – «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою. Це була суто новаторська сила суспільного життя, що йшла врозріз з усталеним порядком. А тому вирішальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною адміністрацією і запровадження нововведень усупереч її консервативним традиціям було гарантування участі в політичному процесі на основі харизматичного принципу свободи. Вебер вірив, що це можна забезпечити шляхом запровадження масового виборчого права. Він на власні очі побачив, що вибори на основі загального права голосу стали формою плебісциту «за» чи «проти» партійних лідерів і розширювали для людей свободу дії у визначенні політики через тиск на своїх індивідуальних парламентських представників і партійних прибічників. Вебер вірив у те, що масова демократія може бути виправдана не принципом верховенства народу, який він вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за якості політичних лідерів та відповідні їх ініціативи [7, с. 305].

На підкресленні веберівської концепції демократії як механізму продукування політичного лідерства грунтується і його основоположне філософське припущення стосовно того, що політичні принципи чи цінності не можуть бути вкорінені в розумі або в історичному процесі, але є справою суб’єктивного сприйняття й утвердження. Ця постніцшеанська перспектива мала важливі наслідки для різних сфер його думки. Вона спричинилася до створення теорії лібералізму, чільне місце в якій посіла не доктрина природних прав, а інституції і механізми, здатні надавати можливість вираження множині конкуруючих соціальних цінностей і підтримувати їх узгодженість. На методологічному рівні ця перспектива зумовлювала докорінне розходження між чисто суб’єктивною цариною ціннісних суджень і об’єктивними процедурами та висновками емпіричної науки.

Висновки

Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як свобода. Однак він визнавав і те, що напрям дослідження або концептуальної розвідки в соціальних науках залежить від його відповідності суспільним цінностям і що останні підлягають історичним змінам. Спірним є питання про те, наскільки цей критерій цінності як відповідності руйнує мету цінності як свободи або наскільки всеохопним є те розмежування, що його Вебер намагався провести між соціальною наукою і політичною практикою.

В усіх дослідженнях, присвячених висвітленню поглядів Вебера, вони протиставляються принципам марксизму. Його праці часто визначають як «буржуазну відповідь» Марксу. Дійсно, принагідно, коли Вебер і справді спростовував марксизм, він зазвичай критикував більш недосконалі версії, поширювані за його часів, тож можна знайти і значні сфери збіжності в працях цих двох мислителів. Вебер був не просто «методологічним індивідуалістом», але, як і Маркс, намагався поєднати в історичній перспективі структуру, культуру і суспільні інтереси; його ідеалістичний метод далеко не в усьому відрізняється від Марксового методу абстрагування і містить те ж само наполягання на історичній специфічності; як і Маркс, у центрі свого бачення суспільства він поставив суспільну владу і класові відносини. Проте визначальною стала основоположна розбіжність в окресленні характерних рис капіталізму та в оцінках їх центральності в соціальній теорії, що демонструє різницю між соціалістичною і ліберальною перспективами. У цьому відбилися і відмінності певного часу та місця. Якщо Марксова модель капіталізму походила з Англії доби розквіту ліберального капіталізму, то веберівська модель бюрократії походила з Німеччини того періоду, коли капіталізм набував усе більш виразних організаційних і монополістичних форм. На прикладі власної наукової траєкторії Вебера – переходу від вивчення самого капіталізму до дослідження основ раціоналізації та бюрократичної організації і від політичної економії до соціології – можна побачити відображення більш загальних змін у зацікавленнях соціології.

Цього вченого іноді називають «Галілеєм соціально-наукового пізнання» або «буржуазним Марксом». Звичайно, ці порівняння, як і всяка аналогія, умовні. Та є тут і певна частка істини. М. Вебер — так само, як і Е. Дюркгейм, В. Парето, Д.-Г. Мід та інші класики світової соціологічної думки — причетний до методологічної революції у соціології, внаслідок якої ця наука вивільнилась від однобічних натуралістичних уявлень і спрямувала свій інтерес у бік вивчення сучасних форм соціальної взаємодії людей. М. Вебер вніс також серйозні корективи у розуміння фундаментальної проблеми взаємозв’язку між економікою і суспільством. Він надав цій проблемі більш коректного наукового формулювання, показавши, що питання про «первинність» чи «вторинність» економічних відносин взагалі лежить за межами можливостей емпірично-наукового обґрунтування і що з емпіричного погляду обидві «великі каузальні гіпотези» — як Марксова, так і протилежна їй — однаковою мірою можливі. Спираючись на аналіз величезного фактичного матеріалу, вчений показав, що духовні запити людей можуть виступати не менш важливим чинником історичного прогресу, аніж їх матеріальні інтереси (що стало, зокрема, одною з причин тривалого замовчування його праць правовірними марксистами) [3, с. 85].

Список використаних джерел

1. Вебер М. Избранные произведения. М. «Прогресе». 1990.

2. Вебер М. Напрями і щаблі релігійного заперечення світу // Проблеми філософії, вип. 87, К. 1991; Вебер М. До стану буржуазної демократії в Росії // Філософська і соціологічна думка, вип. 10, К. 1991; Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Попередні зауваження. // Проблеми соціології, вип. 1, 1992.

3. Гайденко В.П., Давидов Ю.Н. Історія життя та раціональність: Соціологія М. Вебера і веберовский ренесанс. – М.: Политиздат, 1991. – 367 с.

4. Городяненко В.Г., Соціологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: „ Академія”, 1999. — 378 с.

5. Лукашевич М. П. Соціологія: Загальний курс: Підручник.. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

6. Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 414 с.

7. Філософія: Навчальний посібник /Автори: Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін. ; За ред. І.Ф.Надольного. — 2-ге вид., випр. — К. : Вікар, 2001. — 516, с.