Вступ

1. Життєвий шлях та літературна діяльність Платона

2. Аналіз філософської праці Платона «Держава»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Проблема державного ладу була, є і буде однією із самих складних і суперечливих проблем, що стоять перед людством.

Безліч людей уже тисячі років намагаються зрозуміти, якою держава повинна бути "в ідеалі". При цьому деякі вважають кращою сильну, боєздатну державу з стійкою економікою, інші — державу, у якій кожна людина відчуває себе повністю вільною і щасливою. Так проблема суспільного, державного устрою переростає в проблему розуміння блага, людських цінностей і свободи особи. Цим питанням і присвячений трактат Платона «Держава».

Інтерес до давньогрецького філософа Платона, до його творчості не слабшає, можливо навіть підсилюється в наш час. По-перше, думка навіть самої звичайної людини, що жила дві з половиною тисячі років тому цікава сама по собі. Звичайно, інтерес багаторазово підсилюється, якщо ця людина — Платон. «… Платон — один із учителів людства. Не будь його книг, ми не тільки гірше розуміли б, ким були древні греки, що вони дали світу, — ми гірше розуміли б самих себе, гірше розуміли б, що таке філософія, наука, мистецтво, поезія, натхнення, що таке людина, у чому труднощі її пошуків і прагнень» [7, с. 32] — писав В.Ф. Асмус.

Отже, значення думки геніального афінського філософа про найважливіші людські проблеми очевидна.

Тема: «Аналіз філософської праці Платона «Держава».

1. Життєвий шлях та літературна діяльність Платона

Платон (427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — старогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом родоначальник європейської філософії; глава філософської школи, що відома як Академія Платона.

Походив з аристократичної сім'ї, що брала активну участь у політичному житті Афін (рід його батька Аристона походив від міфічного царя Кодру; серед предків матері, Периктіони, законодавець Солон; після перемоги спартанців у Пелопонеській війні дядько Платона, Хармід, стає одиним із Десятьох ставлеників Лісандра в Пиреї у 404-403 рр., Критій — один із Тридцятьох тиранів у Афінах).

Одержав гарне, традиційне для аристократичного юнака, виховання. У юності слухав софіста гераклитовської орієнтації Кратила, в 20 років познайомився з Сократом, почав регулярно відвідувати його бесіди і відмовився від реальної політичної кар'єри. Відрізнявся крайньою сором'язливістю і замкнутістю. Після смерті Сократа в 399 р. Платон їде в Мегари. Бере участь у Корінфській війні, у походах у Танагру (395) і Корінф (394). У 387 відвідує Південну Італію, Локри Епізефирські — батьківщину найдавніших записаних законів Залевка (з Локр походить піфагорієць Тімей, ім'ям якого названий знаменитий діалог Платона, подорож взагалі замислювалася насамперед заради знайомства з піфагорійцями). У Сицилії (Сіракуза), він знайомиється з Діоном, наближеним правителя Сіракуз Діонісія I (Старшого). Після повернення із Сицилії (387) заснував в Афінах свою філософську школу — Академію. Знайомство з Діоном та прихильне ставлення останнього до вчень Платона сприяло тому, що в 367-366 і 361 Платон здійснив ще дві поїздки до Сицилії.

Існування суспільних гімназій, які концентрувалися на заняттях науками й ораторським мистецтвом було традицією в Афінах 5-4 ст.; «школа Платона», мабуть, формувалася поступово, за назвою гімназія вона також стала іменуватися Академія Платона. До неї, зокрема, належали: племінник Платона Спевсип, що став на чолі Академії після смерті Платона. Ксенократ — третій схоларх Академії, знаменитий математик і астроном — Евдокс Кнідський, що залишався на чолі школи під час другої поїздки Платона в Сицилію. У 366 в Академії з'являється Аристотель і залишається там аж до смерті Платона.

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей — вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти. Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей», які являють собою ґраничний стан речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

До нас дійшло 36 творів Платона, виданих та розбитих Трасилом Олександрійським, придворним астрологом імператора Тиберія, на 9 тетралогій.

Починаючи з кінця ХУІІ ст., корпус текстів Платона, піддавався ретельному критичному розгляду з погляду їхньої істинності і хронології. Із переданих Трасилом Олександрійським творів наступні розцінюються сучасною філософською наукою як такі, що не написані Платоном: «Клітофонт», «Післязаконня», «Мінос», «Алкивіад II», «Феаг», «Суперники» та «Гіпарх». Сумнівними щодо оригіналості є також діалоги «Алкивіад I», «Гипій Менший» та «Іон». Серед листів Платона 7-ий можна вважати більше менш достовірним. Одним із можливих пояснень існування творів-фальшивок може послужити те, що в давні часи імена відомих людей використовувалися для розповсюдження власних ідей. Інше пояснення, яке надається нижче — зазначені діалоги написані учнями Академія за співпраці Платона.

Свої міркування про державу Платон у невідомій нам формі оприлюднив ще до 392 (коли були поставлені «Жінки в народних зборах» Арістофана, що містять пародію на проект платонівської держави). Писати він почав у поширеному на початку 390-х рр. жанрі судової промови. У центрі «Апології Сократа» (392) — першому закінченому тексті Платона що дійшов до нас — проблема несумісності індивідуальної чесноти й існуючого державного устрою. Він пише також промови, що ввійшли потім у діалоги «Менексен», «Федр», «Бенкет». Поступове оформлення «школи Платона» у 2-й половині 380-х рр. дозволило йому знайти адекватну літературну форму — діалоги. Свої діалоги, як зазначає Ніцше, Платон писав не з метою навчання чи виховання, а тільки для того, що людина, навчена цим вченням, змогла їх пригадати (можливе пояснення можна знайти в діалозі Федр). Тобто, існування Академії, яка проіснувала майже 1000 років, є передумовою. В його діалогах він, в більшості випадків, змушував Сократа дискутувати із різними партнерами на певні теми [1, с. 48].

Перший такий діалог, що продовжив тему справедливості й держави, — «Протаґор»; тема політики об'єднана тут із темою виховання. Після цього Платон, завершивши «Бенкет», пише «Федона», починає роботу над «Державою», (вже як над переказаним діалогом), створює «Євтидема», «Харміда» і «Лисида». Всі ці діалоги розраховані на широке коло слухачів.

Проте, паралельно з цим (починаючи приблизно з «Федона») в Платонівській Академії обговорюються окремі теми, що мають інтерес переважно для членів гуртка (у «Федоні» — чотирьох доказу безсмертя душі). У річищі цієї тенденції з'являються діалоги «Менон» (де підкреслюється значення математики), «Кратил» (з його навчанням про природу імені) і «Теетет», де вперше декларується перехід до прямої драматичної форми діалогу [1, с. 48].

З початку 380-х рр. в Академії розвивається (за участю або під впливом самого Платона) літературна творчість інших членів платонівського гуртка, що також пишуть або діалоги в основі яких переказ («Суперники», «Еріксій»), або використовують пряму драматичну форму («Клитофонт», «Лахет», «Алкивіад I», «Феаг», «Гипій Менший», «Іон», «Євтифрон»). Такі тексти, створені Платоном і його школою до початку 360-х років.

Між 2-гою і 3-тьою сицилійськими подорожами Платон завершує «Державу», починає «Закони» і пише діалог «Парменід».

Після 3-й Сицилійської подорожі в Платона виникає задум монументальних трилогій, однак здійснити вдається їх тільки частково: «Тімей», «Критій» (не завершений), «Гермократ» (не написаний), «Софіст», «Філософ» (не написаний). Сократ перестає бути головним учасником бесіди («Тімей» — монолог піфагорійця Тімея про створення світу і людини, «Критій» — монолог Критія про Атлантиди), а в «Законах» Сократа взагалі немає. Єдиний традиційний сократичний діалог цього періоду — «Філеб» (під іменами Філеба і Протарха Платон ввів Євдокса й Аристотеля). З загибеллю Діона (у 354) пов'язане написання VII Листа — першої у європейській літературній традиції автобіографії [1, с. 49].

Одночасно невідомі нам учні Академії пишуть «Гипія Більшого», «Гіпарха», «Сизифа», «Міноса», «Демодока» і ряд листів, а також «Про чесноту» і «Про справедливість». Платон розвинув основні тенденції попередньої філософії: протиставлення божественної і людської мудрості, навчання про безсмертя душі та про належне виховання філософа (оскільки душа не бере з собою на той світ нічого, крім «виховання і способу життя»), Парменідовське протиставлення світу справжнього буття й закону світу становлення і думки; переконання в необхідності «виховувати людей» (що беруть початок від софістів та Сократа), а також увага до походження держави і права.

Платон порівнює людську душу з колісницею, у якій запряжені білий і чорний коні (шляхетний і низинний початок у людині), керовані возничим (розумом). Коли возничему вдасться смирити низинний початок, душа може піднятися і разом з богами споглядати справжнє буття. Платон нараховує крім душ богів дев'ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета і художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).

Трьом початкам душі — прагненню, запалу і розважливості відповідають чесноти: розсудливість, мужність і мудрість. Їхнє узгодження дає справедливість як в окремій людської душі, так і в державі, що улаштовано аналогічною уявою: у ньому працюють ремісники, їх захищають мужні воїни, а керують усім мудрі правителі-філософи («Держава»). Тому душа і держава належно працюватиме при правильно побудованому педагогічному процесі: його громадяни одержують завдяки мистецтву грамоти, співи і гри на кифарі — елементарне музичне, а завдяки вчителю гімнастики і лікарю гарне фізичне виховання, а кращі за своїми природними здібностями повинні вивчати військове і полководницьке мистецтво, а також арифметику, геометрію, астрономію і музику. Вінчає цей набір мистецтв діалектика, що підводить філософів-правителів до розуміння початку, або справжнього блага, (воно є благо кожної окремої істоти, держави і світу в цілому), і дозволяюча їм справлятися з мистецтвом законодавця і судді. На відміну від них мнимі мистецтва, або негідні вправності (розглянуті в «Горгії») шкодять тілу (кулінарне і косметичне мистецтва) і душі (софістика і риторика) [1, с. 50].

У залежності від переважаючого в державі початку, вона може бути правильною (монархія й аристократія) або неправильною (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Ідеалом держави служить життя старих поколінь за Кроноса, коли родом людей управляло божество за допомогою демонів, що пасли окремі групи людей, і не було ні війн, ні конфліктів, але всі мали можливість філософувати («Політик»). Але Платону, що жив «у царстві Зевса», припадає в «Законах», по-перше, роздивитися типи державного устрою, що існували історично, (Спарти, Криту, Іліона, дорійців, Лакедемона, Персії, Атики) і, по-друге, продумати докладне законодавство. При цьому три основні початки душі розглядаються тепер як нитки, за які божество смикає людей-ляльок заради незрозумілої останнім цілі. Платон скрупульозно регламентує виховання, починаючи з дитячого віку, підкреслює наявність не тільки добрих, але і лихих спонукувань в індивідуальній людської душі, постулюючи існування лихої душі для світу в цілому. У результаті він дає детально продуману систему покарань і цілком заперечує індивідуальну ініціативу, не санкціоновану законом.

2. Аналіз філософської праці Платона «Держава»

Держава або Політея вважається центральною працею Платона, в якій він розвиває терміни справедливості та ідей, останній на прикладі своєї концепції ідеальної держави.

В першій із 10 книг (частин) він уточнює, чим справедливість не є. В її кінці панує апорія. Висловлюються, зокрема, думки, що справедливість є перевагою сильнішого, несправедливі мають краще життя тощо. Із аргументацією, що речі можна краще побачити в більших масштабах розглядається питання справедливості на прикладі держави.

Держава Платона виникає з огляду на поділ праці, оскільки ніхто не може себе сам забезпечити, й існує із вищих цілей. Він розпізнає три верстви населення: масу, солдатів та контролерів. Кожен із представників цих верств має свої чесноти. Мета держави полягає в забезпеченні перемоги над іншими народами та функціонування економіки для малої кількості людей. Атлантида є ідеалом держави. А найкращою політичною формою держави вважається аристократія, інші форми (тимократія, олігархія, демократія та тиранія) є такими, що виродилися. Необхідно додати, що поняття демократії не використовується в нинішньому сенсі слова.

В своїй утопічній праці він вважає, що навчання повинно здійснюватися за допомогою строгої цензури. Гомер та інші заборонені, оскільки вони показують погану поведінку богів, викликають у читача страх перед смертю та з інших причин. Окрім цього, не може бути оповідань, в яких погане є щасливим, а добре — ні. Також під заборону підпадають драми, оскільки добра людина не повинна бути готовою зображати погану. Платон вважає за потрібне об’явити всіх поетів в своїй державі "персонами нон ґрата" [2, с. 98]. Під цензуру підпадає також музика. Допускаються прості ритми, які висловлюють хоробре та героїчне життя, радість.

Для учнів встановлюється строгий режим тренування без риби, спецій та солодощів. В результаті цього людям не буде потрібний лікар. До певного віку підліткам забороняється бачити щось негарне. Але в правильний час вони повинні отримати певні поштовхи, для того, щоб без виникнення страху тощо пізнати інсування таких речей. Якщо вони в стані подолати ці проблеми, тоді підходять для посади контролера. Отже, початок навчання у людей спільний, чим вища верства, тим довше продовжується навчання.

Контроль населення здійснюється наступним чином: найкращі батьки повинні народжувати найбільше дітей. Перших зводять на великих святах за допомогою підтасованої лотереї. При цьому, брехня є прерогативою держави. Слабих дітей знищують після народження. Тільки у віці 20-40 (жінки) та 30-50 (чоловіки) дозволяється мати дітей. Все інше дозволено, але повинно бути абортовано. Діти забираються у батьків після народження, без реєстрації. Молоді називають всіх старших громадян тато або мати, або різновікових — брат та сестра.

Контролери повинні бути наділені від природи інтелектом. Їхньою позитивною якістю є мудрість, тобто раціональна частина душі. Контролери повинні бути потрібні знання, для того, щоб носити ідею блага/добра (або брати участь в ній). Контролери повинні мати маленькі будинки та харчуватися просто й разом із іншими контролерами. Ця верства ототожнюється із раціональною частиною душі – розумом.

З економічної точки зору така держава є комуністичною. Володіння додатковою приватною власністю не передбачається. Торгівля та ринок жорстко регулюється. Держава націлена на забезпечення усіх членів суспільства, не тільки окремих класів. Комунізм розуміється не тільки в економічному ракурсі, але й в родинному. Друзі-контролери (можливо й члени інших верств населення) повинні володіти спільним майном, а також спільними дружинами та дітьми. Повна рівноправність та рівність статей вимагається також, отже контролерами повинні бути також жінки, оскільки єдиним важливим є рівень пізнання ідеї добра. Королі повинні бути філософами. Проте, як? Або король повинен стати філософом, або філософ – королем. Другий метод поки що не можливий, оскільки філософів в нефілософській державі не люблять. Перший, можливо. На практиці із молодим Діонісом ІІ не вийшло [2, с. 101].

Солдати мають сильний емоційний компонент (певний природній гнів) у своєму характері. За допомогою навчання та обмеження вони повинні стати хоробрими, для того, що забезпечувати зовнішні інтереси держави. Ця верства населення прирівнюється до емоційної частини духу. Якщо солдат продовжує навчання та пізнає ідею добра, тоді він може стати контролером. Селяни та робочі = маса мають певні страсні / інстинктивні бажання. Їх чеснотами є обмеження, розсудливість, благо розумність.

Справедливість, коли всі три верстви суспільства – солдати, маса та контролери — можуть займатися власними справами без того, щоб втручатися в справи інших верств, іншими словами, коли забезпечена спеціалізація. Всі виконують дані їм завдання, дотримуються своїх чеснот. Із цього виводиться етика Платона з основними чеснотами – мудрість, хоробрість, розважливість та справедливість. Проте, більшість прав отримують контролери, оскільки є наймудрішими із усіх. Отже, розум (контролери) повинен керувати, воля (солдати) виконувати, а інстинкт / почуття (маса) – дотримуватися наказів інших двох сил [2, с. 103].

Платонська держава критикується Аристотелем, а особливо Карлом Поппером. Останній вважає цей ідеальний тип держави тоталітарним режимом та ворогом свого "відкритого суспільства". Він зауважує, що в такій державі вчитель Платона Сократ був би страчений за те, що він був "главарем".

Платонова держава була переглянута в іронічній формі в романі "Дивний новий світ" Олдоса Хакслі. Відсутність глибоких почуттів, обмеження релігії та культури є характерними рисами людей, що живуть в змальованому в книзі дистопічному суспільстві. Суспільство поділено на 5 каст плюс 5 контролерів. А за допомогою винаходу процесу індустріалізації та автоматизації (Форд вважається божеством цієї утопії) люди від народження створюються для певної касти. Їх поведінка виховується за допомогою сугестивної психології та шокової терапії в стилі собаки Павлова. Отже, потреби встановлюються на такому низькому рівні, що їх можна і треба (суспільне правило) задовольняти відразу, для того, щоб не виникало болю, який виховує волю зруйнувати існуючий порядок. Існує також суспільний наркотик – "сома", який діє без негативних наслідків, тримає людей юними аж до 60 років (опісля вони раптово вмирають). Отже, біль та страждання забираються у людей, проте, головний герой приходить до висновку, що без цих почуттів не може існувати саме щастя [2, с. 105].

Паралелі до Платоновою утопії: Контролер = філософ, кастове суспільство, діти ростуть без батьків, фільми 3-д без жодного внутрішнього сенсу, книжок та мистецтва не існує, страх перед смертю забирається за допомогою сугестивною психології.

Твором, який також почерпнув із Платонівської держави вважається роман "Утопія" (місце, яке не існує або щасливе місце) Томаса Мора. Вважається, що тут він критикує поняття справедливості та системи економічного комунізму Платона, хоча й його позиція є трохи невизначеною, оскільки автор зазначеного твору викладає свої думки нейтрально, навіть трохи дистанціюється від своєї праці.

Питання "Хто такий філософ" є початком розкриття теорії ідей в зазначеному творі. Філософом є не той, хто любить мудрість, а той, хто любить досліджувати правду. Філософ любить красу саму по собі, а не тільки красиві речі. Пізнання на відміну від бачення не може бути помилковим, оскільки воно впізнає, що, якщо річ є нічим, є нічим. Бачення належать до чутливого світу, а пізнання – до надчутливого світу, бачення стосується окремих гарних речей, а пізнання – самої краси. Наприклад, слово "кішка" повинно репрезентувати універсальну кішку, а не окремі види її. Вона є вічною. Це логічна сторона доказу. Метафізична сторона: Бог сотворив кішку як ідеал. Окремі кішки беруть участь в природі кішки в більше або менше недосконалій формі. Тільки тому може існувати багато кішок. Кішка як ідеал є дійсною, окремі кішки – явищами. Інший приклад: ліжко. Існує багато різних ліжок – але тільки одна ідея або форма ліжка. Справжній філософ не цікавиться окремими ліжками, а ідеальним ліжком. Ідея не визначається відповідно до загально прийнятого поняття, а є наприклад, "2+2=4", тобто безчасовою закономірністю. Тільки ідеям притаманне буття. У всьому іншому немає буття, є тінню, віддзеркаленням, участю в ідеях (інтерпретується також як бачення Аристотеля). Інша думка: буття та ідея є різними вимірами буття. Інтерпретація Нео-Кантіанців: Ідеї є формами пізнання, які дані із органів чуттів й організовують та уможливлюють досвід [2, с. 107].

Сутність ідей також роз'яснено на прикладі печерної, сонячної та лінійної алегорій.

Суть дослідження правди Платон доводить за допомогою печерної алегорії: нефілософи прирівнюються до в’язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив’язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо тих речей – причин тіней. Врешті-решт, одному із в’язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити в світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом із якостями контролера, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в’язнів (на відміну від філософії Епікура, який вимагав самоізоляцію індивіда від загального суспільства). Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в’язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.

Центральна ідея зображена як тринітет блага/добра, правди та краси, серед яких перша ідея є найосновнішою, навколо якої обертаються всі інші ідеї, що є частиною цих ідей. Всі ідеї, окрім ідеї блага/добра, мають протилежні ідеї, що й породжує діалектику. Ідеї "неблага"/"недобра" не існує, оскільки відноситься до категорії неіснуючих. В самому принципі світ є добрим, люди повинні усього-на-всього концентруватися на добрих справах. Добро є причиною та основним призначенням існування світу. За фізичні недоліки відповідає скінченність видимих речей.

Алегорія ліній передбачає існування чотирьох рівнів буття:

Царство ідей

1. чисті ідеї

2. математичні закономірності

Царство почуттів

3. почуття

4. рефлексії, тіні та твори мистецтва [7, с. 40].

А в діалозі “Парменід” розрізняються чотири класи ідей: логічно-математичні ідеї (схожість, єдність); етично-естетичні ідеї (краса, добро, справедливість); біотичні ідеї (ідея людини, стихій) та ідеї малозначного та непотрібного (волосся, бруд) .

Загалом, ідеї мають наступні характеристики. Вони є:

— онтологічно першорядними, "більше існуючі" ніж інші речі, які охоплюються за допомогою органів чуття,

— першорядними за пізнанням,

— вони не проходять та не змінюються,

— причиною чогось, що є так, яким воно є.

Висновки

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони грунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і ремісників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Негативним формам державної влади Платон протиставляє своє бачення "ідеального" суспільного ладу. Величезну увагу автор приділяє визначенню в державі місця правлячого класу. На його думку, правителями "ідеальної" держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість і розум. Саме філософи забезпечать добробут, справедливість держави Платона, адже їм властиві "…правдивість, рішуче неприйняття будь-якої неправди, ненависть до неї і любов до істини". Платон вважає, що будь-яке нововведення в ідеальній державі неминуче погіршать її (не можна покращити "ідеальне") [5, с. 59]. Очевидно, що саме філософи будуть охороняти "ідеальний" лад, закони від усіляких нововведень, адже вони володіють "…усіма якостями правителів і стражів ідеальної держави" [5, с. 63]. Саме тому діяльність філософів забезпечать існування "ідеальної" держави, її незмінність. Власне кажучи, філософи охороняють інших людей від пороку, якими є будь-які нововведення в державі Платона. Не менш важливим є і те, що завдяки філософам правління і все життя "ідеальної" держави будуть побудовані за законами розуму, мудрості, тут не буде місця поривам душі і почуттям.

Якщо в державі Платона існують люди, що займаються законами і ладом держави, то природно припустити, що в існують і люди, що займаються винятково землеробством, ремеслом. Дійсно, основний закон існування "ідеальної" держави полягає в тому, що кожен член суспільства зобов'язаний виконувати тільки ту справу, до якої він придатний.

Усіх жителів "ідеальної" держави автор розділяє на три класи. Нижчий клас поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі чи сприяють цьому; у неї входять самі різні люди, пов'язані з ремеслом, землеробством, ринковими операціями, грошима, торгівлею і перепродажем — це хлібороби, ремісники, торговці. Не дивлячись на те, що торговцями і землеробами можуть бути зовсім різні люди, усі вони, за Платоном, стоять приблизно на одному рівні морального розвитку. Всередині цього нижчого класу також існує чіткий поділ праці: коваль не може зайнятися торгівлею, а торговець за власною примхою не може стати хліборобом.

Приналежність людини до другого і третього класів, а це класи воїнів-стражів і правителів-філософів, визначається вже не за професійними, а за моральними критеріями. Моральні якості цих людей Платон ставить набагато вище моральних якостей першого класу.

Так Платон створює тоталітарну систему поділу людей на розряди, що небагато пом'якшується можливістю переходу з класу в клас (це досягається шляхом тривалого виховання і самовдосконалення). Перехід цей здійснюється під керівництвом правителів.

Характерно, що якщо навіть серед правителів з'явиться людина, що більше підходить для нижчого класу, то його необхідно "понизити". Таким чином, Платон вважає, що для добробуту держави кожна людина повинна займатися тією справою, для якої вона пристосована найкраще. Якщо людина буде займатися не своєю справою, але усередині свого класу, то це ще не смертельно для "ідеального" держави. Коли ж людина незаслужено із шевця (перший клас) стає воїном (другий клас), чи ж воїн незаслужено стає правителем (третій клас), те це загрожує крахом усій державі, тому такий "перескок" вважається "найтяжчим злочином" проти системи, адже для блага всієї держави в цілому людина повинна робити тільки ту справу, до якої вона найкраще пристосована.

У трактаті "Держава" Платон пише про те, що "ідеальна" держава повинна володіти, щонайменше, чотирма головними чеснотами: мудрістю; мужністю; розважливістю; справедливістю.

Характерним є те, що Платон, який жив у часи рабовласницького ладу, не приділяє рабам особливої уваги. У "Державі" усі виробничі турботи покладаються на ремісників і хліборобів. Тут же Платон пише, що в рабів можна перетворювати тільки "варварів", нееллінів, і то під час війни. Однак він же говорить, що війна — зло, що виникає в порочних державах "для збагачення", а в "ідеальній" державі війни варто уникати, отже, не буде і рабів [7, с. 46].

За ідеєю Платона, чоловіки і жінки не повинні одружуватися за власною примхою. Виявляється, шлюбом таємно керують філософи, об`єднуючи кращих із кращими, а гірших — з гіршими. Після пологів діти через якийсь час відбираються, і віддаються матерям, причому ніхто не знає, чия дитина йому дісталася, і усі чоловіки (у межах касти) вважаються батьками всіх дітей, а усі жінки — загальними дружинами всіх чоловіків. Для Платона спільність дружин і дітей є вищою формою єдності людей. Така спільність створена для класу воїнів-стражів, яким автор приділяє величезне значення. На його думку, відсутність ворожнечі усередині класу стражів породжують за собою єдність нижчого класу і відсутність повстань.

Класи що правлять державою Платона складають комуністичну єдність. Цей комунізм, як уже говорилося, не допускає серед вищих класів бідності чи багатства, а отже, по логіці автора, знищує серед них розбрат. Прообраз влади в Платона — це пастух, що пасе череду. Якщо вдатися до цього порівняння, то в "ідеальній" державі пастухи — це правителі, воїни — це сторожові собаки. Щоб втримати стадо овець в порядку, пастухи і собаки повинні бути єдині у своїх діях, чого і домагається автор. Отже, по висловом К.Поппера, платонівска держава звертається з "людським стадом", як мудрий, але жорсткий пастух зі своїми вівцями[7, с. 48].

Таким чином, можна припустити, що, створюючи діалог "Держава", Платон, у першу чергу, намагається зрозуміти, яка ідея держави в нашому світі, з якого зразка створювалися існуючі держави. Проблема пізнання ідеї держави, безумовно, ширша, ніж проблема побудови "кращої" держави, зрозумівши ідею держави, ми одночасно зрозуміємо, до чого треба прагнути. Отже, питання про те, наскільки хороша держава Платона, другорядне, важливіше те, що це неіснуюча держава, а його "ідея".

Список використаних джерел

1. Антисери Д., Реале Дж., Западная философия от истоков до наших дней: Античность, Средневековье / пер. Мальцевой С.А., Спб. 2001. — с. 352
2. Виндельбанд В., История философии, Киев 1997. – 548 с.
3. Лосев А., История античной эстетики, т. 1-8, М. 1963-1992
4. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000. – 611 с.
5. Платон. Собрание сочинений. М.: "Греко-латинский кабинет" Ю. А. Шичалина, Т. 1 — 2000. – 314 с.
6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001. – 656 с.
7. Татаркевич В., Історія філософії, т.1, Львів 1996. – 328 с.
8. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. – К.: Інтер, 1999. – 304 с.