Вступ

1. Загальна характеристика взаємодії

2. Потреба в міжособистісних контактах і взаємодії

3. Афіліація – клас соціальної взаємодії

4. Альтруїзм і агресія в міжособистісній взаємодії

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На сучасному етапі розвитку суспільства зростає роль людини та її соціально-психологічної компетентності у процесі побудови правової і суверенної держави. Саме на рівні особистості відбувається усвідомлення того, що без ґрунтовних соціально-психологічних знань і вмінь неможливо продуктивно будувати соціальні та міжособистісні стосунки, налагоджувати міжнародні контакти, сприймати та оцінювати інших людей, регулювати власну поведінку, здійснювати обмін думками, інформацією, впливати одне на одного. Тобто в розвитку особистості соціально-психологічні явища й механізми їх виникнення та поширення мають важливе значення. Спілкування серед них посідає чільне місце. Воно є обов'язковою умовою виживання індивіда, способом життя, потребою існування особи. Під його впливом формуються соціальні установки особистості, її «Я-концепція», життєві цілі, уявлення про світ, моральні норми, соціально-психологічний досвід та ін. Отож можна впевнено стверджувати, що якість соціального життя людини великою мірою залежить від характеру її спілкування і взаємодії з іншими людьми.

1.Загальна характеристика взаємодії

Поняття «взаємодія» надзвичайно багатозначне. З погляду філософії ця категорія являє собою одну із загальних форм взаємозв’язку між явищами. Її суть полягає у зворотному впливі одного предмета чи явища на інше. Отож взаємодія відтворює процеси впливу об'єктів один на одного, їх взаємну зумовленість і породження одним об'єктом іншого. В соціології вживається дефініція «соціальна взаємодія» для визначення такої форми спілкування осіб, соціальних спільнот, угруповань, за якою систематично здійснюється їхній вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний ступінь солідарності або згоди між ними [8, с. 218].

Суспільство — це система взаємодій людини з іншими людьми. Різноманітні соціальні відносини, суб'єктом яких є особистість, зумовлені багатоманітністю соціальних інтересів. Соціальні стосунки мають об'єктивний характер, але для кожної людини вони, відбиваючись у її внутрішньому світі, набувають особистісного забарвлення, що виявляється в конкретній поведінці людини, її почуттях, настроях та ін. Саме тому в конкретній реальності як факт постає міжособистісний соціально-психологічний аспект соціальних відносин. Тобто міжособистісні стосунки формуються не поза суспільними, а всередині них, як персоніфіковане відтворення знеособлених соціальних зв'язків. Інакше кажучи, у взаємодії суспільні відносини «дані» через ту реальну соціальну діяльність, частиною (або формою організації) якої вона є (за Г. Андреєвою)[8, с. 219]. Міжособистісні стосунки визначають тип взаємодії, тобто це буде суперництво чи співробітництво, а також ступінь вираження цього типу (більш або менш успішне, ефективне співробітництво). Безпосередні умови життєдіяльності людини впливають на формування міжособистісних контактів. Тому їхнім підґрунтям є емоційна забарвленість. Адже відомо, шо результат вашої взаємодії з іншою людиною буде різним залежно від того, в доброму ви настрої чи ні, перелякані чи, навпаки, розлючені. Емоція спонукує до дії, вона відіграє важливу роль у встановленні й супроводі таких стосунків, як дружба, кохання, шлюб. За допомогою емоції людина може «інфікувати» власним станом (переляком, сміхом та ін.) свого партнера зі взаємодії, який напочатку міг зовсім інакше реагувати на предмет обговорення. Емоція також впливає на когнітивну переробку інформації, дає змогу проявляти гнучкість поведінки індивіда у взаємодії з іншим [8, с. 220].

Із суспільством людина пов'язана системою реальних зв'язків, основними елементами яких є суб'єкти зв'язку, предмет зв'язку, тобто те, з приводу чого здійснюється зв'язок, і механізм свідомого регулювання стосунків між суб'єктами. Конкретний зв'язок відбувається у формі контакту і, власне, взаємодії. Контакт можна вважати першою сходинкою реальної взаємодії, водночас він може бути й самостійним явищем, яке у взаємодію не переростає. За таких умов він є поверховий, швидкоплинний, у ньому відсутня система споріднених дій суб'єктів один з одним. Зразком такого контакту може слугувати обмінювання люб'язностями під час спілкування з бібліотекарем. Натомість взаємодія — це систематичні, досить регулярні дії суб'єктів один на одного, які мають на меті викликати певну відповідну реакцію, котра породжує нову реакцію того, хто робить вплив. Тобто відбувається обмін діями, зароджується спорідненість дій обох суб'єктів, їхня координація, стійкість інтересів, планування спільної діяльності, розподіл функцій тошо. Дії сприяють взаємному регулюванню, взаємовпливу, взаємному контролю, взаємодопомозі. Все це передбачає, що кожен з учасників взаємодії зробить свій внесок у виконання спільного завдання, коректуючи свої дії, враховуючи попередній досвід, активізуючи власні здібності й можливості партнера. Із сказаного випливає, що в соціально-психологічному контексті під взаємодією розуміють не лише взаємозалежний обмін діями, а передусім організацію людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності. Тобто, спілкуючись, обмінюючись інформацією, людина виробляє форми й норми спільних дій, організовує й координує ці дії. Постановка питання саме таким чином не припускає відриву комунікації від взаємодії і не ототожнює ці понятгя. Зазвичай стратегія взаємодії зумовлена характером суспільних стосунків, які представлені виконуваною соціальною діяльністю, а тактика — визначається безпосереднім уявленням про партнера (його наміри, мотиви, установки).

Усі види взаємодії традиційно поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво. До першої групи належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність (відомі й інші терміни для позначення цього виду взаємодії: кооперація, згода, пристосування, асоціація). Друга група охоплює дії, щолїєю чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація. Згадана класифікація використовує так званий дихотомічний поділ усіх видів взаємодій. Інша класифікація у своїй основі має кількісний аспект, тобто йдеться про кількість суб'єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з цією класифікацією розрізняють взаємодію між групами, між особистістю і групою, між двома особистостями (діада).

Багато хто з дослідників намагається виокремити дрібніші одиниці взаємодії, що піддаються емпіричному спостереженню, контролю та реєстрації. Зокрема, Р. Бейлз розробив схему, яка дає змогу за єдиним планом реєструвати різні види взаємодій у групі. Усі взірці взаємодій, які спостерігав дослідник, були поділені на дванадцять видів, котрі, своєю чергою, зведені в чотири категорії. Група під час виконання певного спільного завдання здійснює послідовний перехід від однієї фази до іншої: орієнтування членів групи щодо спільного завдання, оцінка ходу виконання завдання, контроль і ухвалення рішення. При цьому позитивні і негативні емоції супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи [8, с. 222].

2. Потреба в міжособистісних контактах і взаємодії

Людина за своєю природою побудована таким чином, що вона схильна шукати міжособистісних контактів з іншими людьми.В. Шутц у 50-ті роки XX століття запропонував концепцію мотивів соціальної поведінки людини, згідно з якою в основу взаємодії покладено три міжособистісні потреби: приєднання, контроль і відкритість. Приєднання він трактує як бажання бути залученим до товариства, виокремленим серед інших, перебувати в центрі взаємодії, тобто йдеться про переживання людиною власної значущості. Таке тлумачення приєднання показує прагнення людини до взаємодії як такої. Залежно від того, як ця проблема розв'язувалася в дитинстві, доросла людина в ситуації взаємодії може демонструвати одну з трьох моделей поведінки:

• субсоціальність (людина не може ризикувати й бути ігнорована, а отже, вона уникає контактів;
• уникнення може набирати різних форм — від відмови брати участь у соціальних контактах до формальної соціальної поведінки, імітації спілкування);
• надсоціальність (людина шукає компанії, тому що не переносить самотності;
• основна форма взаємодії — нав'язування контакту, привернення до себе уваги, демонстрація своєї влади);
• соціальність (головна характеристика — здатність бути в контакті з іншими людьми й водночас добре почуватися поза товариством)[9, с. 293].

Стосовно контролю, то це бажання контролювати інших, а також бути чи не бути конрольованим. Соціальна поведінка контролю не пов'язана з приєднанням, позаяк влада не вимагає виокремлення. Основною психологічною проблемою є проблема компетентності, тобто якщо людина почуває себе некомпетентною, нездатною, її поведінка у сфері контролю буде неадекватною: вона відсторонюватиметься від влади або, навпаки, прагнутиме до домінування. Це завдання — встановлення контролю — також має вирішуватися дитиною, а дорослий, спираючись на досвід дитинства, присвоює собі одну з трьох моделей поведінки: поведінка, що передбачає відмову (індивід займає позицію підлеглого, яка захищає його й від влади, і від відповідальності), автократична (людина бажає влади й готова за неї поборотися; однак підґрунтя цієї поведінки таке саме, як і за умов відмови від влади: невіра у свою компетентність, необхідність всім і самому собі доводити власну здатність нести відповідальність) і демократична (людина здатна приймати рішення, брати на себе відповідальність і нікому цього не доводити) поведінка [9, с. 294].

Щодо відкритості, то це потреба в побудові близьких емоційних стосунків з іншими людьми. При цьому виникає основна проблема — відчуття своєї здатності любити й викликати любов інших. За умов, коли індивід не впевнений у своїй здатності подобатися іншим, його поведінка у сфері налагодження взаємодії буде екстремальною: повне уникання близькості або надвідкритість. Знову ж таки від того, як ця проблема розв'язувалася в дитинстві, у дорослого у взаємодії з оточенням простежується одна з трьох стратегій: страх не сподобатися, бути відторгненим веде до уникання відкритості, тобто людина підтримує стосунки з іншими на поверхневому рівні, всі її соціальні зв'язки — дистантні, однак велика кількість контактів психологічно захищає індивіда від інтимності у стосунках з кимось, надперсональність (поширення близькості на велику кількість стосунків і намагання таким чином підняти тривогу з приводу свого відторгнення; форми прояву цієї моделі поведінки — намагання заслужити схвалення, привернути до себе увагу) і персональність (людина здатна комфортно відчувати себе як на поверхневому рівні, так і у близьких стосунках).

Ще один підхід до соціальної мотивації було запропоновано в 70-ті роки XX століття. Ч. Мак-Клінток зі співробітниками виявили шляхом експериментальних досліджень взаємодії шість різновидів соціальних мотивів, які спонукують учасників так чи інакше вибудовувати свою поведінку [9, с. 295].

Мотиви максимізації:

• загального виграшу — кооперація;
• власного виграшу — індивідуалізм;
• відносного виграшу — суперництво;
• виграшу іншого — альтруїзм.

Мотиви мінімізації:

• виграшу іншого — агресія;
• різниць у виграшах – рівність [9, с. 296].

3. Афіліація – клас соціальної взаємодії

Відоме в соціальній психології поняття афіліації якраз і характеризує потребу індивіда в налагодженні соціальних зв'язків. І за певних обставин ця потреба стає особливо помітною. Є багато досліджень, в яких називаються причини, то спонукують людину йти на контакт. Так, намагання опинитися в товаристві інших є вищим, аніж залишитися на самоті за приємних обставин, зокрема таких, як радісна звістка, отримання задоволення від переглянутого фільму тошо. Це ж саме стосується і обставин, які несуть певну загрозу, й залишатися на самоті, звісно, страшно. Намагання залишитися на самоті є сильнішим у таких неприємних ситуаціях, як переживання, нервозність людини, а також за умов, що вимагають зосередженості, тобто коли людина намагається розібратися у складній проблемі й хоче після цього прийняти зазвичай важливе рішення. Загалом вважається, що люди контактують і взаємодіють з іншими, шоб підтвердити власне «Я», усвідомити своє місце в системі зв'язків; уникнути невпевненості в собі; отримати позитивний стимул засобами цікавої взаємодії; досягти уваги й похвали від інших; дістати емоційну підтримку; сформувати ставлення до себе; обмінятися вміннями, знаннями, навичками й результатами діяльності; впливати на оточення.

Афіліація (прив'язаність, грец. affiolio) — прагнення бути в оточенні інших людей, що дозволяє перевірити обраний спосіб поведінки і характер реакцій [11, с. 320].

Афіліація — це тенденція індивідуума перебувати разом з іншими людьми. Незалежні змінні концептуальні: страх, тривога. Незалежні змінні операційні: очікування неприємного (травмуючого) випробування, очікування відповідального випробування (іспит тощо). Залежна змінна концептуальна: афіліація. Залежна змінна операційна: прагнення очікувати неприємне (відповідальне) випробування наодинці чи разом з іншими людьми.

«Під афіліацією (контактом, спілкуванням) ми розуміємо певний клас соціальної взаємодії, яка носить повсякденний і в той же час фундаментальний характер. Зміст їх заключається в спілкуванні з іншими людьми (в тому числі з незнайомими малознайомими) й така його підтримка, яка приносить задоволення, та збагачує обидві сторони» [11, с. 323].

Афіліація виражає бажання співробітничать, повагу до аудиторії, прояв симпатії. Взазалі афіліація представляє собою штучно сконструйований антонім агрессивності та виступу з позиції сили. Як термін вона найбільш точно протистоїть категорії «агресивність». Ця категорія починає дуже добре працювати в самих несподіваних дослідницьких ситуаціях.

Серед мотивів афіліації дослідники виокремлюють пошук підтримки, розради, отримання полегшення, задоволення цікавості, соціальне порівняння, редукцію тривоги, віднаходження інформації. При цьому три останніх мотиви, на думку вчених, є найголовнішими й найважливішими у складних ситуаціях. Зокрема, в рамках теорії соціального порівняння (Л. Фестінгер) [11, с. 324] серед інших були отримані різні результати:

— у невизначених ситуаціях спілкування з іншими, шо опинилися в таких самих умовах, дає можливість порівняти свою реакцію з реакцією інших і таким чином оцінити її доречність;

— страждання обирає не будь-яке товариство, а контакт із такими ж страждальцями;

— невпевненість у своїх реакціях сприяє афіліації;

— чим менше людина впевнена в собі й у тому, шо в неї все гаразд, тим сильніше вона намагається зав'язати контакти з іншими, особливо з тими, хто опинився в такій самій ситуації;

— людина, залучена до обговорення своїх страхів у групі, де більшість також боїться, у результаті обговорення лякається ше сильніше.

Стосовно редукції тривоги, тобто намагання її зменшити, то доведено, що люди в більшості випадків ідуть на контакт з тими, хто має менш схвильований, аніж вони самі, вигляд, аби, приміром, переконатися, що їхні перспективи не такі вже й погані. Крім цього, люди в ситуаціях загрозливих і таких, що пригнічують особистість, часто звертаються до індивідів, які їм співчувають і можуть запропонувати розраду, емоційну підтримку чи просто вислухати.

Усі наведені вище приклади свідчать про те, що людина під дією стресу тягнеться до взаємодії з такими самими, як вона, людьми, які надають інформацію для соціального порівняння, що дає змогу оцінити свої емоції. Контактувати також необхідно й зі спокійнішими людьми, здатними зняти тривогу, надати конкретну допомогу тощо. Товариство інших людей дає змогу індивідові перевірити вибраний спосіб поведінки, характер реакцій на ситуацію, що склалася, викликавши труднощі та небезпеку. Близькість інших людей, звичайно, у певних межах, сприяє прямому зниженню тривожності. При цьому пом'якшуються наслідки як фізіологічного, так і психологічного стресу. Надзвичайно позитивно впливають на індивіда у стані стресу та схвильованості знайомі люди, ті, кого любить особа. У цьому контексті важливо розглянути проблему взаємозв'язку соціальної підтримки і зниження стресу. Відомо, що під соціальною підтримкою розуміється дія однієї людини або групи людей стосовно іншої людини, з розрахунком на отримання від останньої підтримки. Зазвичай соціальна підтримка містить п'ять компонентів:

• емоційний (впевненість у тому, що про людину турбуються, її люблять і високо цінують);
• комунікативний (задовольняється потреба в тому, щоб виговоритися, а також, щоб людину послухали);
• оціночний (складається ситуація соціального порівняння, у процесі якої індивід дістає відповідь на питання про правильність свого ставлення до того чи іншого факту або явища);
• інформаційний (має місце конкретна інформація про те, як сприймати ситуацію);
• інструментальний (отримання конкретної дієвої допомоги)[11, с. 326].

Міркування з приводу взаємозв'язку потреби у спілкуванні й наявністю важкої ситуації підводять до запитання: «Чи завжди стрес спричинює потребу в міжособистісних контактах?» Звісно, відомі ситуації, коли стрес скоріше знижує, аніж збільшує бажання людини були в товаристві інших. Зокрема, до зменшення афіліативних тенденцій приводить почуття сорому, незручності. Під дією надзвичайно сильного страху та емоційного потрясіння людина може захотіти залишитися наодинці. Зазначимо, що залежність між почуттям страху і афіліацією така: низький рівень страху і занадто високий викликають меншу потребу в контактах з іншими людьми, аніж проміжний. Можливо, крайній ступінь страху й потрясіння знижує бажання спілкуватися через те, що людина побоюється посилення своїх страхів у процесі розмови про них і детального їх обговорення.

Серед причин, які можуть призвести до суїциду, ми називали самотність. У контексті потреби в міжособистісній взаємодії дуже важливо детальніше розглянути питання про те, що спричинює самотність. Передусім, варто зазначити, що самотність є однією з відчутних ознак браку спілкування й задоволених соціальних зв'язків. Вона є одним з тих психогенних чинників, які впливають на емоційний стан людини, являє собою сукупність емоцій, що виникають у відповідь на відчутний дефіцит (кількісний і якісний) у соціальних контактах. Самотність поширена серед людей, які не мають близьких стосунків, у яких відсутні дружні зв'язки. Люди можуть опинитися в умовах самотності. Йдеться про експериментальну, географічну, соціальну, тюремну ізоляцію. Все це викликає гострі емоційні реакції, котрі спричинюють в низці випадків психологічний шок, який характеризується тривожністю, депресією, а також актуалізує потребу у взаємодії. Зазвичай самотність визначається як сукупність таких основних почуттів, переживань і реакцій: відчай, тривога, депресія (почуття горя, відчуження та ін.), екстеріоризаційні реакції (у відповідь на неможливість задоволення потреби у міжособистісних контактах люди персоніфікують предмети, різних тварин, створюють силою уяви партнерів, з якими починають розмовляти; все це оцінюється як захисні реакції і розглядається в рамках психологічної норми), нудьга, нетерпіння, неможливість зосередитися, нелюбов до себе (відчуття власної непривабливості), побоювання. Відсутність різноманітних стосунків не лише призводить до самотності, а й може стати причиною серйозних проблем із здоров'ям. Відомі дослідження, в яких простежується взаємозв'язок ступеня смертності з наявністю (чи відсутністю) потреби в міжособистісних контактах. Зокрема показано: щоб вижити для чоловіків дуже важливо перебувати у шлюбі, а для жінок — мати стосунки з друзями та родичами; той, хто має соціальні контакти, а також адекватну підтримку серед свого оточення, більше живе, аніж той, хто позбавлений усього цього.

4. Альтруїзм і агресія в міжособистісній взаємодії

За смислом і способами своєї реалізації альтруїзм і агресія є двома протилежними стратегіями стосовно іншої людини. Доля цих двох моделей стосунків у психології склалася по-різному. Агресії зазвичай приділяють більше уваги в наукових статтях і виступах. Водночас альтруїзм має скоріше соціально-моральний, духовно-ціннісний, а не науковий характер висвітлення. Разом з тим на шпальтах газет і з телевізійних екранів, у художній літературі й у документальній хроніці наводиться чимало прикладів прояву як альтруїзму, так і агресії: хтось не прийшов на допомогу іншому, хоча міг би, а хтось допомагає людям, не замислюючись над власною вигодою. Постають запитання: «Що ж рухає людьми, коли вони здійснюють агресивні, егоїстичні чи альтруїстичні вчинки стосовно іншого? Чому й коли люди проявляють агресію і альтруїзм? Яким чином можна вплинути на ці прояви?»

Щодо альтруїзму, то це поняття в соціальній психології тлумачиться, по-перше, як мотив надання комусь допомоги, котрий не пов'язується свідомо із власними егоїстичними інтересами; по-друге, як вчинки, спрямовані на благо іншої людини, притому, що є вибір, здійснювати їх чи ні; по-третє, як допомога іншому, шо не потребує винагороди, без свідків, ціною можливих власних втрат. Є так званий чистий (справжній, автентичний) альтруїзм, який не розраховує на вдячність[8, с. 255]. У великих гуманістичних ученнях, у класичній світовій літературі передусім саме такий альтруїзм оспівувався і прославлявся як найвища цінність людства, як найкращий взірець для наслідування. Натомість відомо чимало прикладів, коли альтруїстична поведінка проявляється на публіці й коли альтруїстичний вчинок не обов'язково позбавлений особистої вигоди. Зокрема, чимало поп-зірок мають певні переваги, коли жертвують часом і грошима задля тих, хто їх потребує, адже своїми альтруїстичними діями сприяють популярності власних записів. Те ж саме можна сказати і про безкорисливість альтруїстичної поведінки: у певних випадках вона явно чи приховано, але винагороджується. В цьому контексті виникає й таке запитання: «А чи є альтруїстичним вчинок людини, яка допомагає злісному злочинцеві?» Як випливає з наведених міркувань, альтруїзм, з одного боку, характеризується як дія, котра нічого не передбачає натомість, а з іншого — вчинок, котрий може здійснюватися на людях і за який альтруїст може отримати винагороду. Однак і в першому, і в другому випадку — це допомога іншому. Окрім того, така царина проявів людської особистості набуває смислу лише в системі певної соціальної діяльності, тобто тільки широкий соціальний контекст дає змогу правильно інтерпретувати альтруїзм.

Важливою проблемою, яка дає змогу зрозуміти природу альтруїзму, є проблема мотивів, на якій він грунтується. Теорія соціального обміну (згідно з якою людська взаємодія являє собою своєрідні угоди, що ставлять за мету збільшити «винагороду» і зменшити «витрати») альтруїзм пояснює таким чином: людська взаємодія спрямовується «соціальною економікою» [8, с. 257]. Ідеться про те, шо людина в ході взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, іншими благами, але й любов'ю, статусом, інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Та це зовсім не означає, що людина свідомо розраховує на винагороду. Просто, як стверджують представники теорії соціального обміну, саме аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи отримаю задоволення від того, шо надав допомогу) та бажання досягти максимально позитивного для себе результату визначають наші альтруїстичні вчинки.

У ході експериментів такі мотиви, як моральні зобов'язання, емпатія (співчуття), бажання відповісти на аналогічну послугу (відплатити добром за добро), підвищення самооцінки, прагнення до визнання, були визнані альтруїстичними. Доведено позитивний зв'язок між хорошим настроєм і наданням допомоги: готовність допомогти зростає за умов доброго настрою (відсутність небезпеки), викликаного успіхами чи приємними спогадами; поганий настрій (наявність небезпеки), коли людина зосереджена на собі, пригнічує альтруїзм. Окремі дані підтверджують той факт, що найчастіше надають допомогу іншим люди емоційні й ті, що є самостійними у своєму життєвому виборі.

Відомо чимало фактів, які свідчать передусім про те, що можна створити таку ситуацію, де людина автоматично або з примусу проявить себе альтруїстом. Також вважається, що альтруїзм виникає як один з наслідків «гріхопадіння», тобто почуття провини посилює схильність до надання допомоги. Натомість, за результатами досліджень, одні дії з надання допомоги є явно егоїстичними (щоб заслужити схвалення, уникнути покарання, стати частиною певної групи тощо), другі — майже егоїстичними (полегшити внутрішній дистрес), треті — власне альтруїстичними, спрямованими на збільшення чийогось блага (турбота про благополуччя інших, а не про своє особисте). Крім цього, є дослідження, в яких наводяться мотиви, що заважають альтруїстичній поведінці. Серед причин ненадання допомоги найчастіше називаються такі: дефіцит часу (людина, котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека, матеріальні витрати, некомпетентність.

Згідно з уже згадуваною теорією діадичної взаємодії (Д. Тібо, Г. Келлі), люди, перебуваючи в залежності один від одного, вступають у мінові стосунки й тим самим намагаються отримати винагороду. Автори теорії припустили таку ситуацію, коли взаємозалежні індивіди трансформують мінові стосунки, засновані на поняттях винагороди та витрат, у стосунки альтруїстичні (просоціальні), здійснення яких може бути бажане для взаємозалежних партнерів [8, с. 259]. Таке бажання визначається багатьма чинниками: співчуттям, переосмисленням свого характеру тощо.

У ході подальших досліджень у рамках міжособистісного підходу були отримані результати, відповідно до яких за умов близьких взаємин особливе значення надається солідарності, міжособистісній гармонії, згуртованості, справедливому розподілові винагороди, а за умов поверхових стосунків — розподілові винагороди відповідно вкладу кожного у виконане завдання. Було також доведено, що за умов мінових стосунків, котрі діють між людьми незнайомими або малознайомими, людина керується егоїстичними мотивами, адже намагається досягти максимальної винагороди, а за умов близьких (між друзями) — намаганням полегшити страждання індивіда, позаяк враховує благополуччя іншогo[8, с. 260]. Отже, розглянута модель взаємодії свідчить, шо людина більш схильна надавати допомогу тому, з ким її з'єднують близькі взаємини, а не тому, з ким вступає у стосунки обміну. Щоправда, коли в мінових стосунках передбачається послуга у відповідь, то взаємодія може набути іншого забарвлення. Результати досліджень засвідчили, що готовність надавати допомогу близькій людині зростає, якщо той, хто и отримує, перебуває у стані горя, печалі, тобто йдеться про альтруїзм, заснований на співчутті. Була також проведена серія дослідів, в яких зафіксовано, що атрибутивне перевиховання підвищує бажання брати участь у соціально значущих діях, тобто воно спрямовується на формування альтруїстичної поведінки і сприяє її закріпленню.

Альтруїстичні дії пов'язані з соціальними нормами, які диктують нам певну поведінку, певні життєві зобов'язання. У зв'язку з цим було виокремлено норми, котрі мотивують альтруїзм: взаємності, справедливості й соціальної відповідальності. Дослідники стверджують, що норма взаємності є моральним кодом і передбачає, шо люди передусім нададуть допомогу, а не нашкодять тим, хто їм допоміг. Стосовно норм справедливості, то ними перевіряється благо і брак цього блага. Більше того, людям властиво вірити у справедливе існування. Отож кожен отримує те, на шо заслуговує. Звісно, індивід співчуває і вдається до альтруїстичної дії тоді, коли доля іншого здається йому незаслужено поганою. Соціосистемний підхід вказує на врахування сприятливих і стримувальних чинників, котрі впливають на альтруїзм. Дослідники виокремили такі стримувальні чинники, які послаблюють альтруїстичний вчинок: безвідповідальна поведінка жертви, гіпертрофоване розуміння внутрігрупової солідарності, зовнішній вигляд жертви та ін. Щодо норми соціальної відповідальності, то вона передбачає, що люди повинні надавати допомогу іншим безвідносно до отримання винагороди чи якоїсь вигоди. Необхідно також допомагати людям, котрі залежать від вашої допомоги.

Емпіричні дослідження показали, що за екстремальних умов готовність прийти на допомогу найвища там, де свідок небезпеки один, аніж їх ціла група. Виокремлені причини, котрі гальмують процес надання допомоги: розмивання відповідальності (коли свідок один, то він відчуває, що саме йому слід втрутитися, а якщо є й інші свідки, то почуття відповідальності розподіляється на всіх); суспільна оцінка (кожен із свідків зволікає, адже намагається зрозуміти, що ж буде, і всі вони стають один для одного прикладами пасивної поведінки, тобто процес соціального порівняння призводить до помилкового тлумачення ситуації: інші інтерпретують те, що відбулося, як безпечну подію); боязнь оцінки (присутність інших свідків викликає почуття невпевненості, бо інші стануть свідками надання допомоги; коли ж свідок впевнений у своїх силах і компетентності, то присутність інших може слугувати стимулом для надання допомоги) [8, с. 262].

З позицій еволюційної психології є два види альтруїзму — захист роду, відданість йому і взаємна вигода. Людей необхідно вчити альтруїзму, адже, як вважають представники цього підходу, гени егоїстичних індивідуумів виживають з більшою вірогідністю, аніж гени тих, хто собою жертвує [8, с. 262].

Розглянуті вище підходи до проблеми альтруїзму мають багато спільного. Зокрема, кожна з наведених теорій пропонує два типи просоціальної поведінки: обмін за схемою «я — тобі, ти — мені». Кожна з них також пропонує широкі можливості зрозуміти мотиви і причини двох типів альтруїзму: заснованого на взаємному обміні й того, який не передбачає жодних додаткових умов. Зрештою, кожен з підходів тією чи іншою мірою шукає й моделює умови для формування стійкої альтруїстичної установки в людини. Вважається, що альтруїзм може передаватися дітям, по-перше, як частина сімейного сценарію, звична модель поведінки; по-друге, шляхом наслідування; по-третє, через телевізійнґпросоціальні моделі впливу. Практика показує, що ефективнішим є те навчання альтруїзму, яке не вдається до засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покарання — адже добрі справи не купуються, а здійснюються за велінням серця, совісті й честі. Знання причин, шо гальмують прояв альтруїзму, а також умов, які сприяють альтруїстичній поведінці, допомагають людям стати уважнішими до оточення. В цілому можна назвати низку рекомендацій, які стануть у пригоді тій людині, котра хоче навчитися допомагати: поважати того, кому допомагаєш; мати до людини, яка потребує допомоги, гуманні, теплі почуття; намагатися бути незалежним від того, кому допомагаєш; не претендувати на свободу й незалежність людини, якій допомагаєш; надати людині право залишатися такою, яка вона є; пам'ятати, що допомога має відповідати потребам реципієнта.

Поняття «агресія» використовується в різних значеннях. Згідно з теорією інстинктів і потягів (В. Мак-Дугалл, 3. Фройд, К. Лоренц) агресія — природна внутрішня властивість людини; форма поведінки, яка визначається вродженими інстинктами й потягами. У зв'язку з цим агресивна енергія періодично накопичується в індивіда й потребує виходу або трансформації. 3. Фройд у межах психоаналітичного підходу поряд із інстинктом життя (Ерос) виявив другий інстинкт — інстинкт смерті (Танатос). Отож, щоб уникнути саморуйнації, людина повинна позбутися деструктивної енергії, пов'язаної з цим, другим, інстинктом. На думку 3. Фройда, агресивна поведінка спрямовує в певне річище деструктивну енергію, знижуючи таким чином напруження. К. Лоренц, на відміну від Фройда, розглядав агресію не як саморуйнівну поведінку, а як адаптивну[8, с. 263]. Агресії приписується роль функції, яка обслуговує вид. Вона, за К. Лоренцом, з'явившись у результаті природного добору, збільшує шанси виживання і збереження роду. Зрештою, і Фройд, і Лоренц одностайні в тому, шо агресивна енергія має інстинктивну природу й що агресія неминуча. Щоправда, теорія агресії як інстинкту в наш час вважається застарілим історичним явищем[8, с. 264].

Фрустраційні теорії агресії (Д. Доллард, Л. Берковіц та ін.) розглядають агресію як наслідок фрустрації, тобто перешкоди, шо виникає на шляху цілеспрямованої дії людини або досягнення індивідом цільового стану. Л. Берковіц, відповідаючи на запитання про причини агресії, між поняттями фрустрації і агресії ставить проміжне — поняття відповідних умов середовища (або сигналів), що викликають агресію. Отже, фрустрація не завжди й не відразу призводить до агресії, вона пробуджує в людини стан емоційної активації, а саме гнів, який готує підґрунтя для агресивної поведінки. Водночас ця поведінка можлива тільки тоді, коли в ситуації будуть наявні сигнальні стимули котрі мають агресивне забарвлення. Таким чином, акт агресії має два джерела: гнів, що виник у індивіда, та сигнали. Л. Берковіц разом з колегами провів цілу низку експериментів, один з яких отримав назву ефекту зброї. Йдеться про те, що в результаті життєвого досвіду окремі об'єкти (сигнали агресії) асоціюються в людини з агресією. Таким об'єктом може слугувати зброя, яка не лише провокує агресію, а й створює психологічну дистанцію між жертвою та агресором[8, с. 266]. Можна сформулювати такі основні висновки експериментальних досліджень у рамках фрустраційної теорії агресії:

— агресія є важливою, але не єдиною відповіддю індивіда на фрустрацію;

— такі чинники, як культура, звичаї, виховання, регулюють агресивну поведінку;

— агресивна енергія не виробляється автоматично, шляхом внутрішнього процесу, а є наслідком певної події, якоїсь невдачі;

— покарання і агресія — взаємопов'язані елементи: покарання в одних випадках може посилити, а в інших послабити чи взагалі не вплинути на прояв агресії.

Згідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.), агресія, подібно до інших форм поведінки, набувається в результаті індивідуального досвіду взаємодії. А. Бандура вважає, що ми навчаємося агресії не лише тому, що це може бути корисним, а й переймаємо її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Тобто зрозуміти й дослідити агресію можна, якщо підійти до неї не з погляду фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків [8, с. 266]. Отже, сутність теорії соціального научіння стосовно агресії полягає в тому, що людина засвоює агресивну манеру поведінки так само, як і більшість соціальних навичок, спостерігаючи за діями оточення, імітуючи ці дії, зауважуючи наслідки цих дій, під впливом винагород і покарань. Агресивній поведінці можна навчитися шляхом інструментального обумовлювання й моделювання, перебуваючи під впливом випадкового оточення.

У своїх дослідженнях А. Бандура разом з колегами припустив, Що першим кроком до засвоєння нової форми агресивної поведінки є процес моделювання, тобто людина, спостерігаючи за поведінкою інших людей, засвоює її. Відомий його експеримент з моделювання, під час якого діти, переглядаючи фільм, спостерігали поведінку дорослого щодо певних іграшок: агресивну і неагресивну. При цьому кожна модель поведінки мала два різних варіанти наслідків: покарання і винагородження. Отже, різні групи дітей спостерігали одну з чотирьох моделей поведінки дорослого: агресію, яка винагороджувалася; агресію, котру карали; неагресивну поведінку, яка винагороджувалася; неагресивну поведінку, котра каралася. Отримано такі результати:

— діти, котрі спостерігали за агресивною моделлю, були у своїх вчинках агресивніші, ніж їхні однолітки, які переглянули фільм із протилежною моделлю поведінки дорослого;

— діти, котрі спостерігали за агресією, що винагороджувалася, проявляли її частіше, ніж ті діти, які спостерігали за покараною агресією;

— покарана агресія дорослого відтворювалася дітьми в іграх з подібними іграшками[8, с. 268].

Важливим у цих спостереженнях є те, що вони мають наукову, соціальну й педагогічну цінність, адже дають змогу побачити підвалини соціальної агресії; намітити як шляхи її профілактики, так і формування неагресивної моделі поведінки.

У контексті розгляду трьох підходів (теорій) до проблеми агресії у міжособистісній взаємодії важливою є проблема чинників, котрі провокують вияв соціальної агресії. Передусім цікавим є питання, чи призводить демонстрування насилля на телеекрані до агресивної поведінки. Так, польові й лабораторні дослідження показали, що в більшості випадків спостерігається короткочасний вплив насилля в засобах масової інформації на схильність до агресії. У ході інших лонґітюдних досліджень дійшли висновку, про наявність взаємозв'язку між переглядом телепередач, які демонструють агресивні дії і сцени насилля, і агресивною поведінкою. Зокрема, тестування індивідів у віці восьми, а потім 18 років виявило, що відносно висока агресивність у вісімнадцятирічних співвідносилася з частими переглядами фільмів із сценами насилля у віці 8 років. Ці дані наводять на роздуми про авторитетну для дітей і дорослих соціальну модель поведінки, яку несе телебачення. Сцени насилля, за якими ми спостерігаємо з телевізійних екранів, можуть слугувати моделлю власної поведінки навіть тоді, коли за агресивну поведінку карають. Однак найнебезпечнішим прийомом, з погляду виховання, є агресія, яка винагороджується. Серед інших чинників, що провокують прояв агресивної поведінки, називають такі: норма відплати (вендети, кровні війни та ін., тобто у відповідній культурі агресія, ворожість стосовно іншого може бути нормою), ефект зброї (якщо людина має зброю, то вона шукатиме можливість її застосувати, адже наявність зброї збільшує схильність індивіда до агресивної дії), страх покарання (небезпека бути спійманим і покараним у цілому знижує агресивність, натомість на рецидивістів загроза покарання належним чином не впливає), самоствердження (за допомогою агресивних вчинків, приниження іншої людини) [8, с. 269].

Розгляд чинників наводить на роздуми про те, як можна звести агресію до мінімуму. Є чимало рекомендацій з цього приводу. Зокрема, вважається, що мовчки стримувати свою агресію так само неефективно, як і зривати свій гнів на оточенні. Відомі неагресивні способи виявити власні почуття й повідомити інших, як їхня поведінка вплинула на вас: перебудування «ти-висловлювання» на «я-висловлювання», тобто подається почуття таким чином, що іншій людині стає легше відреагувати на нього позитивно, схвально чи принаймні нейтрально. А. Маслоу пропонував такі джерела боротьби зі злом: рух до зрілості (самоактуалізація) і правильно організовані соціальні інституції. З позицій теорії соціального научіння, необхідно заохочувати в дітях кооперативність і неагресивну поведінку, зміцнювати її, адже в експериментах було показано, що діти ставали менш агресивними, коли їхню агресивну поведінку ігнорували, а неагресивні дії підтримували.

Висновки

Усі види взаємодії традиційно поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво. До першої групи належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність (відомі й інші терміни для позначення цього виду взаємодії: кооперація, згода, пристосування, асоціація). Друга група охоплює дії, щолїєю чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація.

За смислом і способами своєї реалізації альтруїзм і агресія є двома протилежними стратегіями стосовно іншої людини.

Щодо альтруїзму, то це поняття в соціальній психології тлумачиться, по-перше, як мотив надання комусь допомоги, котрий не пов'язується свідомо із власними егоїстичними інтересами; по-друге, як вчинки, спрямовані на благо іншої людини, притому, що є вибір, здійснювати їх чи ні; по-третє, як допомога іншому, шо не потребує винагороди, без свідків, ціною можливих власних втрат.

З позицій еволюційної психології є два види альтруїзму — захист роду, відданість йому і взаємна вигода. Людей необхідно вчити альтруїзму, адже, як вважають представники цього підходу, гени егоїстичних індивідуумів виживають з більшою вірогідністю, аніж гени тих, хто собою жертвує.

Афіліація (прив'язаність, грец. affiolio) — рагнення бути в оточенні інших людей, що дозволяє перевірити обраний спосіб поведінки і характер реакцій.

Список використаних джерел

1. Андреева Г. М. Социальная психология: Учебник для вузов. — М.: Аспект Пресс, 1999. — 373, с.
2. Андреева Г. М. Социальная психология: Учебник для фак. психологии ун-тов. -М.: Изд-во МГУ, 1980. — 415 с.
3. Ануфриева Н.М. Социальная психология: Курс лекций. — К.: МАУП, 1995. — 86, с.
4. Корнєв М. Н. Соціальна психологія: Підручник для студ. вищ. навч. закл. — К.: Б.в., 1995. — 303 с.
5. Кричевский Р. Л.Психология малой группы: теоретический и прикладной аспекты. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 205, с.
6. Майерс, Дэвид. Социальная психология: Учеб. пособие для студ. вуз. — СПб: ПИТЕР, 1999. — 684 с.
7. Межличностное восприятие вгруппе/ Под ред. Г. М. Андреевой, А. И. Донцова. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — 294 с.
8. Трухін І. О. Соціальна психологія спілкування: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 335 с.
9. Орбан-Лембрик, Л. Е. Соціальна психологія: У двох книгах: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. -К.: Либідь, 2004 — Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. — 2004. — 573, с.
10. Швачко О. В. Соціальна психологія: Навчальний посібник для студентів непсихологічних спеціальностей вищих начальних закладів. -К.: Вища школа, 2002. -110, с.
11. Шибутани, Т. Социальная психология. — М.: АСТ; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — 538, с.