Вступ

Акмеологія (від давньогрецького акме-квітуюча сила, вершина) — наука про досягнення людиною найвищих вершин у життєдіяльності та самореалізації творчого потенціалу, який є основою загальнолюдських потенційних можливостей. Загальновизнано ,що людський потенціал лише частково представляє певні задатки від народження. Значно більшим чином він формується і розвивається у процесах соціалізації особистості. До того ж в існуючих тут-і-тепер умовах розкривається і реалізується по-різному — в незначних або ж широких масштабах. Зважаючи на це ,можна конкретизувати завдання суспільства і держави у сфері людського розвитку, тобто вести мову про те, що мірою досконалості суспільства — а також і критерієм для оцінки соціально-економічної — політики держави — є здатність найповнішим чином забезпечити розвиток та реалізацію людського потенціалу своїх громадян. Однак така реалізація відбувається під впливом не тільки об’єктивних чинників , а й суб’єктивних, які нерідко грають визначальну роль.

1. Поняття та роль акмеології в управлінні персоналом

Стрімкий потік зростаючої інформації, швидка зміна технологій ведуть до утворення інформаційних суспільств, у яких змінюються ціннісні орієнтації на користь розвитку внутрішньоособистісних глибинних потенціалів творчості. Сучасній людині, образно кажучи, перед тим, як піднятися до своїх вершинних успіхів, необхідно заглянути у глибини свого серця. „Будучи постійно спрямованими у зовнішній світ, — пише вітчизняний дослідник проблем професійної компентентності А. Коленченко, — ми часто не знаємо, що робити з собою, коли залишаємося на самоті. Але ж це украй корисно і навіть необхідно у наш вік насиченості зовнішніми впливами. Сучасна людина боїться залишатися наодинці з собою. Боїться тому, що, усамітнюючись, вона позбавлена можливості поговорити про свої проблеми. А самому з собою про себе говорити не виходить. Чому ? Очевидно тому, що спілкування з собою тісно пов’язане з такими психологічними явищами, як переживання, спрямоване на відновлення душевної рівноваги, втраченого смислу життя і на пошуки цього смислу. Ачи можна спілкуватися з собою, не знаючи себе ? Перш, ніж задати питання: „Куди я йду ?», потрібно зрозуміти — „Хто я ? Яке моє місце у світі ?» Спочатку дійти у собі до самої суті, а потім уже — у всьому останньому…»

Зважаючи на це, методологія акмеології як науки про вершинні досягнення людини, розквіт її внутрішніх потенційних можливостей спирається на сукупність ідей про цінність людини та її духовного світу, здатність до творчого саморозвитку та самовдосконалення. Таким чином, об’єктом акмеології є зріла особистість, яка прогресивно розвивається, та самореалізується, головним чином, у професійних досягненнях. „Вершинна» проблематика цієї науки вимагає поглибленого розуміння „акме». Таку можливість створює запропонована модель „акме», у якій критерієм виступає не точка, а процес інтенсивного зростання і якісного стрибка розвитку. Зважаючи на це, сутнісними ознаками „акме» стає прогресивна спрямованість (конструктивна інтенція), інтенсивність (лавиноподібий динамізм розвитку), принципова його незавершеність (відкритість но наступного витка розвитку). На думку автора моделі, вона дає необхідний ключ до керування індивідуально-професійним розвитком, орієнтації на процес постійного самовдосконалення і творчого розвитку, що за відповідних умов можуть йти безупинно по висхідній траєкторії

Оскільки сьогодні виявляють підвищений інтерес до розвитку професіоналізму в діяльності особистості, то більшість акмеологічних досліджень мають в основному прикладний характер. Для них важливим є проблемне поле формування професійних навичок та технологія здобуття необхідних знань у зрілому віці. Стратегія самореалізації особистості розглядається в руслі професійної діяльності.

Зрозуміло, звуження акмеології в руслі професіоналізму сприяло б чіткішому окресленню її предметного поля. На перший погляд, це було б цілком можливо, якщо зважити на те, що праця є основним видом діяльності людини у зрілому віці, а навчання лише може супроводжувати її. Саме вона є основним чинником, що супроводжує розвиток людини. Під її впливом відбувається формування ціннісних орієнтацій та стратегічних напрямів життєорганізації. Праця та її характер впливають на інтелектуальний розвиток особистості. У поєднанні з освітою вона часто виступає стимулом самовдосконалення. Заданими Майясова дорослі з неповною середньою освітою мають нижчі показники інтелектуального розвитку порівняно з тими, у кого рівень освіти дещо вищий. Подібне стверджують й інші зарубіжні дослідники — Бауер та Фрібель. При цьому важливо враховувати ту обставину наскільки праця людини є творчою, оскільки творча праця впливає на розвиток творчого мислення, на розширення духовних інтересів та запитів, розвиток таких якостей людського розуму, як: гнучкість, критичність, глибинність, широта. Однак й інтелект тісно пов’язаний не стільки із спеціальними здібностями, скільки із загальними, показниками розвитку яких є наявність глибоких знань, широкого розумового кругозору, активності та ініціативи. Загальні здібності безпосередньо впливають на розвиток спеціальних. Сприятливими умовами для формування загальних і спеціальних здібностей, які виступають запорукою професіоналізму, є поєднання загальної освіти і спеціальної підготовки, пов’язаної із професійною діяльністю. Доведено, що двохфазність розвитку психічних функцій — це механізм, який забезпечує як загальний, так і спеціальний розвиток людини.

Інтегративний характер акмеології як науки зумовив різноманітність її функцій. Серед них найважливіші — діагностична, дослідницька, життєорганізуюча, духовноформуюча, навчальна, виховна.

Безпосередньо з ними пов’язані основні завдання:

• з’ясування індивідуально-психологічних особливостей розвитку людини на різних ступенях зрілості та в період „акме»;
• розробка акмеологічних концепцій формування професійної самосвідомості;
• виявлення відмінних ознак, які повинні бути розвинуті у дошкільному, шкільному віці та юності, що дозволило б суб’єкту успішно виявляти себе на ступені зрілості;
• дослідження з позицій психології творчості певних аспектів традиційних концепцій психології особистості, впровадження їх у акмеологічну науку;
• дослідження шляхів самореалізації особистості та розкриття її творчого потенціалу;
• аналіз руху по шляху самовдосконалення та формування професійної майстерності;
• виявлення, опис і аналіз феноменології акме-форм у життєдіяльності людини;
• вияснення у ході досліджень, наскільки професійний розвиток веде за собою екзистенціально-особистісний чи, навпаки, особистісний розвиток є лише побічним продуктом професійного;
• з’ясування механізмів і результатів впливів макро-, мезо-, мікросоціумів і природних умов на людину в період її підготовки до власного «акме» та впродовж нього;
• розробка стратегій організації життя людини, які б дали їй можливість всебічно й оптимально самореалізуватися;
• удосконалення людської особистості, допомога їй у досягненні нею вершин у фізичному, духовно-моральному та професійному розвитку;
• вивчення можливостей подовження акмеперіоду в житті людини. Серед невирішених завдань як загальної так і прикладної акмеології особливо виділяються такі:

— розробка психотехнік професійного самовизначення особистості;

—         визначення зв’язків такого самовизначення з особистісною сферою людини;

—         розробка проблем, пов’язаних із механізмами формування в особистості фахової мотивації, потреб в актуалізації фахово-особистісного потенціалу;

—         дослідження діяльності окремих колективів як цілісної фахової системи;

—         розробка методичного інструментарію, за допомогою якого можна було б діагностувати досягнутий рівень професіоналізму як окремим фахівцем, так і всім трудовим колективом;

—         лонгітюдне, тобто тривале і систематичне, дослідження професійної кар’єри фахівців вищого рівня професійної майстерності, вивчення та узагальнення авторських систем їх діяльності.

2. Психолого-акмеологічні механізми й чинники спілкування персоналу

З точки зору акмеології, показовою характеристикою зрілості є визнання у групі соціально-психологічних властивостей і якостей індивіда. І якщо ця оцінка достатньо висока, то соціально-групове визнання не тільки компенсує, але й виправдовує в очах особистості навіть невдачі у сфері міжособистісних стосунків; брак такого визнання є однією з причин психологічного дискомфорту людини, її незадоволення своєю діяльністю і стосунками з іншими. Якщо ж обставини складаються так, що у індивіда немає визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні, то це породжує психологічну кризу особистості. За таких обставин можна говорити, що індивід як професіонал не відбувся. Безперечно, що для суспільства та й для самої особистості надзвичайно важливо продовжити акме — найбільш активний творчий період життя людини шляхом: правильної організації часу життя особи (його темп, ритм, частота); формування у людини етичної і професійної культури, активності у виборі певного життєвого шляху; виховання культури спілкування; розвитку вміння привести у відповідність свої насамперед комунікативні здібності й типологічні особистісні властивості з умовами життя, його можливостями й обмеженнями; вивчення впливу етнопсихологічного середовища на розвиток і становлення особистості; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища й особистості, що детермінують поведінку індивіда; розробки науково обґрунтованого алгоритму продуктивного вирішення завдань розвитку зрілої людини; створення методико-технологічного інструментарію, що дозволить проявити досягнутий рівень професіоналізму як окремої людини, так і групи людей; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до суб’єкта комунікації, творця свого комунікативного середовища, в цілому свого життя.

Науковими передумовами акмеологічної концепції спілкування можуть і повинні стати напрацювання вчених, зокрема напрями, котрі стосуються -прогресивного комунікативного розвитку зрілої особистості. Серед показників комунікативно зрілої особистості найважливішими є такі: потреба у спілкуванні з іншими; здатність до активної взаємодії та до ефективного використання своїх комунікативних знань і здібностей під час обміну інформацією, до соціально-психологічної близькості з іншою людиною, до конструктивного вирішення життєвих проблем шляхом встановлення соціальних контактів та міжособистісних стосунків; потреба під час спілкування у якнайповнішій самореалізації, ефективному прояві власного комунікативного потенціалу. Зрілу в соціально-психолопчному відношенні людину характеризує перехід зі світу побудови планів щодо спілкування у світ реалізації життєвих задумів у взаємодії, перехід від самовизначення до професійної самореалізації, здійснення себе в реальному комунікативному процесі. Збереження осмисленості соціальних контактів — важлива передумова професійної самореалізації особистості у сфері спілкування.

Не можна не враховувати ще однієї обставини, значення якої актуалізується в наш час і яка впливає на якість спілкування. Йдеться про відчуття захищеності людини як важливої потреби індивіда, що дозволяє йому творчо працювати, максимально реалізовувати комунікативні можливості, відчувати стабільність свого існування в соціумі. Якщо особистість позбавлена потреби бути захищеною, то вона втрачає впевненість у собі, стає вразливою, починає займати позицію невтручання, уникнення, пристосування у взаємодії з іншими. Про соціально-психологічне зростання в цьому випадку не може бути й мови.

Коли йдеться про професіоналізм спілкування, то маємо на увазі передусім сферу ділових відносин. Зміст ділового спілкування, його смислове навантаження розкривається як на рівні окремих контактів і дій, так і в контексті спільної діяльності, тобто такої, яка здійснюється разом з кимось. Міжособистісна спільність передбачає взаємозв’язок з іншими людьми, а конкретним змістом цього взаємозв’язку є співвідношення індивідуального вкладу кожного із учасників у спільну діяльність. Дослідники виокремлюють три моделі спільної діяльності [9]: 1) спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної справи незалежно від інших), 2) спільно-послідовна (спільне завдання виконується послідовно кожним), 3) спільно-взаємопов’язана (відбувається одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими).

Для організації спільної діяльності потрібне просторово-часове узгодження. При виконанні спільної діяльності взаємодія може відбуватися з раніше незнайомими людьми, котрі пов’язані з вирішенням певного спільного для них завдання. Взаємодія ніби пронизує спільну діяльність, передбачаючи при цьому, що в процесі такої діяльності суб’єкти змінюють соціально-психологічні стани, цінності та наміри одне одного.

Що стосується власне психологічних складових спільної діяльності, то зазвичай їх аналіз починається з виокремлення і характеристики загальної мети, яка є найважливішим компонентом спільної діяльності. Загальна мета уособлює ідеально представлений майбутній результат, якої прагне досягти спільнота індивідів (колективний суб’єкт) у ході взаємодії. Вона може бути розписана і у вигляді часткових спільних завдань, поетапне виконання яких наближує всіх до отримання кінцевого результату. Обов’язковим психологічним компонентом спільної діяльності є загальна мотивація, тобто те, що спонукає людей прагнути до загальної мети. Тут надзвичайно важливим є питання співвідношення індивідуальних і спільних мотивів. Наступний психологічний компонент — спільні дії. Вони спрямовуються на реалізацію поточних і перспективних завдань спільної діяльності. Завершує психологічну структуру спільної діяльності загальний результат. При цьому важливе значення має не тільки і не стільки загальний об’єктивний кінцевий продукт, а суб’єктивне відображення результату індивідуальними і колективними суб’єктами. Загалом умовою виконання-спільної діяльності є процеси розподілу, об’єднання, узгодження, управління індивідуальними цілями, мотивами, діями та результатами.

В контексті розгляду питання про роль спілкування в професійній діяльності важливо підкреслити те, що взаємодія як процес складається з фізичного (спільне переміщення в просторі, спільні дії) і духовного контактів. Йдеться про те, що в організації спільної діяльності існують аспекти, які характеризують взаємодію як процес: діючі індивіди, спільні дії, інформаційні зв’язки, взаємовплив, взаємовідносини, взаєморозуміння.

Отож взаємодія в спільній діяльності проявляється передусім у формі організації цієї діяльності, тобто спільних дій, спрямованих на загальний предмет праці. Саме спільні дії викликають необхідність використання основних структурних складових діяльності (цілей, мотивів тощо). Водночас у ході взаємодії відбуваються взаємні впливи учасників спільної діяльності, котрі породжуються відносинами виробництва і які потребують виокремлення і використання в аналізі спільної діяльності нових компонентів.

Висновки

Підсумовуючи аналіз наукових досліджень, можна стверджувати, що основи професіоналізму особистості у спілкуванні складаються із сукупності соціально-психологічних, соціокультурних та етнопсихологічних знань, умінь і навичок, якими має володіти індивід для ефективного здійснення соціальних відносин та міжособистісних контактів. Професіоналізм особистості у спілкуванні –

• це ціннісне ставлення індивіда до комунікативного процесу;
• мотиваційна готовність здійснювати його в умовах соціуму;
• це система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до самого себе.

Соціально-психологічний професіоналізм особистості характеризується певним рівнем психологічної готовності здійснювати процес спілкування, наявністю у людини здатності до самооцінки, самоаналізу, саморозвитку, самоорганізації, самоконтролю, умінням сприймати й оцінювати інших у ході взаємодії, здатністю відтворювати й відображати соціально-психологічну реальність, активізувати складові комунікативного потенціалу особистості.

Отже можна виокремити такі соціально-психологічні компоненти, що становлять основу професіоналізму особистості у спілкуванні: психологічна готовність здійснювати міжособистісні відносини; професіоналізм спілкування і своєрідність стосунків, які складаються між учасниками комунікативного процесу; характеристика соціально-психологічних знань, умінь і навичок, спеціальних здібностей, які підвищують ступінь готовності здійснювати взаємодію; самовиховання, самоосвіта й освіта як умова досягнення вершин професіоналізму особистості у спілкуванні.

Список використаної літератури

1. Акмеология: Учебник/ Рос. Акад. гос. службы при Президенте РФ, Межд. акмео-логический ин-т; Ред. А.А. Деркач. — М.: Изд-во РАГС, 2002. — 681 с.
2. Варфоломєєва О. Акмеологія як наука в інтерпретації російських дослідників //Соціальна психологія. — 2007. — № 4. — C. 27-36.
3. Данилова Г.С. Акмеологія: сутність, становлення, практичне втілення/ Г. С. Данилова //Педагогіка і психологія. — 2009. — № 1. — C. 90-98
4. Колпаков В. Стратегический кадровый менеджмент: учбовий посібник/ Виктор Колпаков, Геннадий Дмитренко,; Межрегиональная академия управления персоналом. — 2-е изд., перераб. и доп.. — К.: МАУП, 2005. — 247 с.
5. Колпаков В. Управление развитием персонала: учбовий посібник/ Виктор Колпаков,; Межрегио-нальная академия управления персоналом. — К: МАУП, 2006. — 709 с.
6. Петрухін В. Акмеологія та підвищення якості освіти/ В. Петрухін //Відкритий урок: розробки, технології, досвід. — 2009. — № 3. — C. 42-44
7. Тартаковский М. Акмеология/ Маркс Тартаковский; [Послесл. Красновского А. А.]. — М.: Междунар. журн. «Панорама», 1992. — 314 с.