Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Акціонерні товариства: властивості та форми

Виникнення акціонерної форми підприємницької діяльності пов’язують зі створенням на початку XVII ст. значної кількості торгових компаній.[441, с.84‑87]

І.Т. Тарасов писав, що негативні властивості акціонерних компаній полягають в тому, що: 1) обмежена відповідальність послаблює їх увагу до контролю над управлінням; 2) великі капіталісти часто експлуатують дрібних, стаючи до управління; 3) внаслідок розкиданості акціонерів рідко здійснюється повне представництво на загальних зборах; 4) коливання ціни акцій на ринку сприяє розвитку спекуляції, підсилює ажіотаж; 5) утворення великих капіталів сприяє розвитку монополій; 6) легкість утворення капіталу спричиняє існування легковажних підприємств; 7) банкрутство акціонерних компаній віддзеркалюється особливо згубно на середніх класах суспільства; 8) слабкий зв’язок між організмом акціонерної компанії і органами управління і 9) зловживання засновників.[441, с.77] Зазначені проблеми залишаються актуальними й сьогодні та чекають подальшого вирішення в наукових працях та законодавчого втілення.

У радянській країні розвиток акціонерних товариств пов’язаний з НЕПом. Цивільний кодекс УРСР 1922 р., який визначив акціонерне товариство як товариство, яке засновується під особливим найменуванням або фірмою з основним капіталом, поділеним на певну кількість рівних частин (акцій), і за зобов’язаннями якого відповідає тільки майном товариства.[57] Згодом, постановою ЦВК і РНК СРСР від 17 серпня 1927 р. було затверджено Положення про акціонерні товариства. У статутних капіталах акціонерних товариств, створюваних у той час, переважала частка держави, а на початку 30-х років, з припиненням НЕПу, товариства за участю приватного капіталу були остаточно ліквідовані, а товариства, створені виключно за участю держави, були перетворені в державні підприємства та об’єднання. Повернення до акціонерних товариств відбулося через багато років з прийняттям Положення про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 19 червня 1990 р.[325]

Останніми роками дослідженню правового положення акціонерного товариства було присвячено значну кількість наукових праць таких вчених як О.М. Вінник, С.В. Глібко, О.Р. Кібенко, І.Р. Назарчук, О.І. Онуфрієнко, І.В. Спасибо-Фатєєва, О.В. Щербина та ін.[47; 418; 52; 188; 187; 303; 287; 314; 491; 343; 23] Ряд проблем, порушених у їхніх роботах, були вирішені у новому Цивільному кодексі. Зокрема, це стосується визначення гарантуючої ролі статутного капіталу, відмови від визнання установчого договору про створення акціонерного товариства установчим документом, надання права одній особі засновувати та бути єдиним акціонером товариства, розширення переліку питань, які належать до виключної компетенції загальних зборів, відмови від обов’язкового створення ревізійної комісії та ін.

І.Т.Тарасов писав, що питання про акціонерні компанії надто складне, щоб одна людина могла вичерпати його повністю, в усіх частинах в однаковій мірі, – в цьому переконали мене не тільки особистий досвід, а й знайомство з надзвичайно великою кількістю літератури про акціонерні компанії, в якій нема жодного дослідження рівномірно задовільного або повного настільки, щоб не були упущені принаймні істотні питання, які стосуються досліджуваного предмета; а тому я передбачаю, що і мені докорятимуть.[441, с.26] Тому в рамках цієї роботи увага приділялася дослідженню акціонерного товариства як організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права та його істотних ознак.

Стаття 152 ЦК дала лаконічне визначення поняття акціонерного товариства, встановивши, що ним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. За загальним правилом акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства в межах вартості акцій, що їм належать. Але статутом можуть бути передбачені випадки, коли акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства в межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій. У даному випадку йдеться про несплату вартості акцій при їх розповсюдженні акціонерним товариством, тобто при проведенні емісії. Можливість пред’явлення вимог до акціонерів у межах несплаченої вартості акцій поставить таке саме питання, як і перед учасниками товариства з обмеженою відповідальністю, які також відповідають за зобов’язання товариства невнесеною частиною вкладу, а саме: чи вважатиметься оплата акціонером зобов’язань акціонерного товариства, оплатою акцій. Наше бачення щодо вирішення цього питання було дано в попередньому підрозділі.

На відміну від Закону України “Про господарські товариства” та положень Господарського кодексу України, що передбачають створення акціонерних товариств двох видів – закритих та відкритих, ЦК не виділяє таких видів акціонерних товариств, а тільки встановлює, що в акціонерному товаристві може провадитися відкрита підписка на акції і тільки після того, як усі акції першої емісії були оплачені засновниками акціонерного товариства, тобто проведений закритий продаж акцій. Зовсім іншу концепцію має ГК. Стаття 81 ГК встановила, що акціонерні товариства можуть бути відкритими (акції якого можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на акції та шляхом купівлі-продажу на біржах, а акціонери мають право відчужувати належні їм акції без згоди акціонерів та товариства) або закритими (акції якого розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі, а акціонери товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства). Як бачимо, у кодексах були відображені різні догматичні підходи щодо обмеження права на розпорядження акціями. ЦК пішов шляхом надання необмежених прав акціонерів розпоряджатися своєю власністю, а ГК встановив обмеження щодо відчуження акцій закритого акціонерного товариства.

Стаття 81 ГК визначає, що закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом його перетворення. Якщо буквально трактувати цю норму, можна зробити висновок, що ГК виділяє дві організаційно-правові форми акціонерних товариств (відкриті та закриті), відмінність між якими полягає лише в порядку розподілу акцій між засновниками при створенні товариств та їх відчуження акціонерами.[278, с.39‑41] Але тоді потрібно буде визнати, що організаційно-правовою формою відкритого акціонерного товариства є корпоративний інвестиційний фонд, правове регулювання якого відрізняється більшою кількістю відмінних ознак, ніж закрите та відкрите акціонерні товариства. Зокрема, Закон “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” встановлює такі особливості корпоративного інвестиційного фонду, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства: відсутність виконавчого органу управління та керівника ВАТ, функції якого виконує компанія з управління активами; надання права спостережній раді на укладення та розірвання договорів з управління активами, зберігачами, реєстратором, аудитором (аудиторською фірмою), незалежним оцінювачем майна та ін.; існування такого документа як Регламент корпоративного інвестиційного фонду, який, зокрема, визначає порядок розподілу прибутку корпоративного інвестиційного фонду, порядок та строки викупу корпоративним інвестиційним фондом своїх акцій на вимогу інвесторів. При ліквідації фонду у випадку недостатності коштів для викупу акцій у акціонерів, які не є засновниками фонду, різниця відшкодовується за рахунок частини коштів, що належать засновникам. Зазначені особи також мають право на отримання коштів у першу чергу, перед засновниками, однак вони не визнаються окремою організаційно-правовою формою. Тому зміна комбінацій окремих встановлених законом особливостей (тобто елементів, ознак) певного виду юридичних осіб не завжди законодавцем визнається як виділення окремого виду організаційно-правової форми юридичної особи.

Між закритим та відкритим акціонерними товариствами існує менша кількість відмінностей, ніж між звичайним відкритим акціонерним товариством і відкритим акціонерним товариством, яке є інвестиційним фондом. Тому навряд чи можна виділити таку ознаку, як обмеження обігу акцій у закритому акціонерному товаристві для того, щоб визнати останнє організаційно-правовою формою господарського товариства. Так, надання ст. 147 ЦК права у статуті товариства з обмеженою відповідальністю обмежувати відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам, не викликає ні у кого потреби виділяти дві організаційно-правові форми товариств з обмеженою відповідальністю (закриті та відкриті).

З дня прийняття Закону “Про господарські товариства” не вщухають суперечки щодо визначення правової природи закритого акціонерного товариства та проблем, пов’язаних з його діяльністю, зокрема, обмеження прав акціонера на відчуження акцій. Тому як практика, так і законодавство України мали різні підходи до визначення прав акціонерів закритого акціонерного товариства. Така суперечка виникла у зв’язку з нечіткою позицією законодавця щодо визначення поняття закритого акціонерного товариства. Стаття 25 Закону “Про господарські товариства”, яка діє і до цього часу і положення якої повторює ст. 81 ГК, встановлює, що акції закритого акціонерного товариства розподіляються між його засновниками. Вказівка на те, що акції розподіляються між засновниками акціонерного товариства дала підставу для виникнення думки щодо неможливості розподілу акцій між незасновниками товариства шляхом їх відчуження акціонерами товариства іншим особам. Але такі обмеження встановлювалися лише щодо розподілу акцій під час створення закритого акціонерного товариства, оскільки подальше право на відчуження акціонерами акцій визначає ст. 28 Закону (в редакції 1991 р.), яка встановлює, що, акція може бути придбана також на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб, якщо інше не передбачено статутом товариства. Отже, статутами акціонерних товариств, як закритих, так і відкритих, можна було передбачати обмеження щодо розпорядження акціонерами належними їм акціями.[271, с.20]

Початок грошової приватизації в Україні, необхідність залучення інвестицій в приватизовані членами трудових колективів державні та комунальні підприємства, а також бажання інвесторів стати власниками акцій таких підприємств, створення інвестиційних фондів та інвестиційних компаній стало передумовою для прийняття змін до Закону “Про господарські товариства”, головною метою яких було “відкриття” закритих акціонерних товариств, тобто скасування обмеженої реалізації акцій акціонерних товариств. 23 грудня 1997 р. до закону були внесені зміни і зі ст. 28 були вилучені слова: “якщо інше не передбачено статутами акціонерних товариств”. Вилучення таких слів дало підставу для унеможливлення обмеження прав акціонерів як закритих, так і відкритих акціонерних товариств, розпоряджатися належними їм на праві власності акціями, навіть у тому випадку, коли статутом акціонерних товариств передбачаються обмеження щодо заборони акціонерам продавати акції, то акціонери таких товариств мають право без обмежень реалізовувати своє право власності і відчужувати належні їм акції без обмежень.[271, с.19‑20]

Проблеми свободи відчуження акцій і незаконність її обмеження статутами закритих акціонерних товариств досліджувалися науковцями. Зокрема С.Ж. Лазаренко та М.І. Горелик у своїх працях зазначали, що ст. 28 Закону “Про господарські товариства” (в редакції 1997 р.) надає лише можливість закріпити у статуті товариства деякі аспекти вторинного обігу акцій.[284, с.65; 53, с.37] Однак цілком очевидно, що статут не може обмежувати права акціонерів на розпорядження акціями, передбачені законом, а може лише розширити їх або дати шлях практичній реалізації цих прав. Інші закони і нормативні акти України не містять будь-яких відмінностей щодо порядку обігу акцій і прав акціонерів на їхнє відчуження залежно від того, яким акціонерним товариством акції випущені – відкритим чи закритим. Тому ні статут, ні інші внутрішні документи, а також окремі рішення органів управління акціонерних товариств, як відкритих, так і закритих, не можуть обмежити права акціонерів вільно розпоряджатися належними їм акціями.[53, с.37]

Але скільки виникало спорів, позовних заяв, конфліктів, намагань у судових рішеннях знайти обґрунтування можливості обмеження прав акціонерів закритого акціонерного товариства відчужувати акції. Загалом у більшості випадків такі спори виникали при проведенні масових скупок акцій закритих акціонерних товариств.

На підтвердження висловленого розглянемо один з конфліктів між правлінням закритого акціонерного товариства та інвесторами, які стали скуповувати його акції, та відносно якого був зроблений правовий висновок, щодо права акціонера закритого акціонерного товариства на відчуження акцій. ТОВ “Славута-95” (продавець) 3 лютого 1999 р. було укладено з ПП “Ексіма” (покупець) договір купівлі-продажу простих іменних акцій ЗАТ “Фірма “Меблі”. В зв’язку з тим, що продавцем не було передано передавальне розпорядження реєстроутримувачу для належного оформлення права власності на отримані за договором купівлі-продажу акції, покупець звернувся до суду з позовом про усунення перешкод з боку ТОВ “Славута-95” щодо реалізації права власності ПП “Ексіма”. В свою чергу, ТОВ “Славута-95” звернулося до ПП “Ексіма” з зустрічним позовом про визнання договору купівлі-продажу від 03.02.1999 р. недійсним. Рішенням Арбітражного суду м.Києва від 31.08.1999 р. позовні вимоги ПП “Ексіма” були задоволені (Архів Арбітражного суду м.Києва. – 1999. – Справа № 8/45).

Відповідно до скарги голови правління ЗАТ “Фірма “Меблі” головою Арбітражного суду м.Києва дане рішення було перевірене у порядку нагляду і постановою від 27 грудня 1999 р. його було скасовано, а договір купівлі-продажу акцій від 03.02.1999 р. було визнано недійсним, з посиланням на те, що, по-перше, відповідно до ст. 25 Закону “Про господарські товариства” акції закритого акціонерного товариства не можуть відчужуватись на користь третіх осіб, які не є засновниками (акціонерами) цього товариства, при відчуженні акцій порушено право переважної купівлі акцій інших акціонерів, відсутнє волевиявлення ТОВ “Славута-95” на відчуження акцій. По-друге, засновники (акціонери) закритого акціонерного товариства є співвласниками майна цього товариства і відповідно до ст.114 ЦК УРСР при продажу частки (акцій) в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної (часткової) власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається. Передбачене цією статтею право було відтворено у ст. 32 Закону “Про господарські товариства” та в п.8.10 Статуту ЗАТ “Фірма “Меблі”, в яких зазначено, що товариство має право викупити у акціонера оплачені ним акції для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Судом встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу акцій від 03.02.1999 р. на адресу ЗАТ “Фірма “Меблі” уже були подані заяви акціонерів-засновників товариства з пропозицією додатково придбати акції (Архів Арбітражного суду м.Києва. – 1999. – Справа № 04-1/11-1-8/45).

Судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов перевірила матеріали справи і 1 лютого 2000 р. постановила: постанову Арбітражного суду м.Києва від 27.12.1999 р. по справі 8/45 скасувати, а рішення Арбітражного суду м.Києва від 31.08.1999 р. по справі 8/45 залишити без змін. У постанові зазначається, що згідно з п. 8.9 Статуту ЗАТ “Фірма “Меблі”, акціонерам надано право продати, подарувати чи іншим шляхом відчужувати акції як акціонерам Товариства, так і фізичним та юридичним особам, які не є акціонерами. Крім цього, акціонер на свій розсуд має право відчужувати належні йому акції за ціною, встановленою сторонами (ст.4 Закону України “Про власність” та ст.28 Закону “Про господарські товариства”). Стаття 32 Закону “Про господарські товариства” не передбачає обов’язку акціонера продати належні йому акції тільки акціонерному товариству і не встановлює переважного права акціонерного товариства на викуп акцій у акціонера, який бажає їх продати.

Як бачимо, позиція суддів щодо вирішення цього питання була різною.

Не було одностайності щодо цього питання й серед вчених. Так, Н.С. Кузнєцова вважає неприйнятним будь-яке обмеження обігу акцій і в зв’язку з цим – недоцільність збереження закритих акціонерних товариств як окремої форми здійснення підприємницької діяльності.[231, с.69] Такої ж думки дотримується й О.В. Щербина.[491,  с.8] Категорично висловлювався щодо цього й І.Ю. Красько, який, посилаючись на положення ст. 32 Закону “Про господарські товариства”, вказував, що відчуження акцій закритого акціонерного товариства може провадитися тільки між засновниками або викуповуватися товариством.[223, с.29‑30] Аргументом на користь цього він вважав те, що оскільки закрите акціонерне товариство позбавлене права проводити відкриту підписку на свої акції, то воно не має й права пропонувати їх для придбання іншим особам будь-яким іншим чином.[223, с.29‑30] На думку І.В. Спасибо-Фатєєвої, акції закритих товариств можуть відчужуватися, однак тільки визначеному колу осіб після використання переважного права акціонерного товариства (акціонерів) на їх придбання.[414, с.208]

Як зазначає Є.О. Суханов, нашому законодавству нав’язана конструкція закритих акціонерних товариств, яка відтворює категорію англо-американської closed corporation та виконує ті ж самі функції, що й товариство з обмеженою відповідальністю.[432, с.29]

Новелою ЦК є закріплення обов’язку при створенні акціонерного товариства усі акції розподіляти між засновниками акціонерного товариства, тобто тими особами, які підписали установчий договір. На таке врегулювання порядку створення акціонерних товариств у ЦК зовсім не звернув увагу Закон “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, ст. 23 якого встановила, що засновники відкритих акціонерних товариств мають право зарезервувати найменування юридичної особи строком на дев’ять місяців. А ст. 24 цього ж закону встановлює, що в разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України. Такий підхід є хибним, і в зв’язку з тим, що це положення суперечить ЦК, воно має бути виключене із Закону.

Проект Закону “Про акціонерні товариства”[370] пішов шляхом ГК, виділивши два типи акціонерних товариств – закриті та відкриті, які є різновидами однієї і тієї ж організаційно-правової форми. Крім цього, у прикінцевих положеннях було запропоновано внести зміни до ЦК щодо можливості існування двох типів акціонерних товариств. Проект Закону “Про акціонерні товариства” встановив, що: відкриті акціонерні товариства – це товариства, які мають право відкритого продажу акцій (хоча проект допускає також і закритий продаж), і в яких надається право акціонерам відчужувати належні їм акції без згоди на це інших акціонерів та товариства; закриті акціонерні товариства – це товариства, акції яких розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі акції не пропонуються до відкритого продажу, а акціонерам забороняється здійснювати відкритий продаж акцій цього товариства, цінних паперів, що конвертуються в акції, та опціонів на придбання акцій, крім випадків, передбачених цим законом. Загальна кількість акціонерів закритого акціонерного товариства не може бути більша як 150 акціонерів.

Слід відмітити одну особливість ГК – він не встановив порядку реалізації переважного права акціонерів на покупку акцій акціонерного товариства ані в законі, ані у статуті. Тому цю місію взяли на себе розробники проекту Закону “Про акціонерні товариства”, ст. 7 якого встановила такі правила відчуження цінних паперів закритого товариства: акціонер, який бажає відчужити належні йому цінні папери, зобов’язаний зробити письмову пропозицію іншим акціонерам цього товариства та самому акціонерному товариству про відчуження своїх цінних паперів, в якій зазначається ціна цінних паперів, яка має бути не нижчою ціни, визначеної у висновку незалежного оцінювача; акціонери закритого товариства повинні визначитися щодо застосування свого переважного права на купівлю цінних паперів цього товариства протягом 45 днів з моменту отримання повідомлення про продаж акціонером належних йому цінних паперів товариства; статутом закритого акціонерного товариства можуть бути встановлені правила щодо пропонування продажу акціонерам та/або товариству акцій особами, які стали власниками цих акцій у результаті правонаступництва. Продаж акцій такими особами здійснюється за ринковою вартістю, рішення про що затверджується в порядку, визначеному цим законом. Загальний строк для реалізації акціонерами і товариством переважного права на придбання зазначених цінних паперів повинен становити не більш як 90 днів з моменту отримання ними повідомлення. Останнє, напевно, стосується випадків спадкування та правонаступництва при реорганізації акціонера – юридичної особи.

Така конструкція, на нашу думку, є досить складною, оскільки: по-перше, відповідно до Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням ДКЦПФР 26 травня 1998 р. № 60, відомості щодо реєстру акціонерів є конфіденційними, тому акціонери не мають доступу до системи реєстру, крім відомостей, що містяться на їх особовому рахунку; по-друге, це зробить неможливим продаж акцій дрібними акціонерами, оскільки тільки витрати на розсилку повідомлень усім акціонерам зроблять невигідним продаж акцій; по-третє, хоча ГК і проект Закону “Про акціонерні товариства” говорить про обмеження відчуження акцій закритого акціонерного товариства, але з аналізу цих норм можна зробити висновок про те, що йдеться тільки про відчуження шляхом продажу. Тому на договори дарування, міни (бартеру), внесення акцій до статутного капіталу іншого товариства такі обмеження не розповсюджуватимуться. А, отже, при масовому придбанні акцій можуть бути застосовані вказані вище способи придбання акцій.

Зауважимо, що ми не є надто заповзятими прихильниками неможливості обмеження продажу акцій закритими акціонерними товариствами. Але те, що пропонує ГК, не можна вважати вдалою спробою врегулювання цього питання. Що спостерігається сьогодні? З 1991 р. по 1998 р. (з набранням чинності Закону “Про внесення змін до Закону України “Про господарські товариства”[123]) статути акціонерних товариств могли передбачати обмеження прав акціонерів на відчуження акцій. З 1998 р. акціонерні товариства були позбавлені права обмежувати відчуження акцій. І тільки-но всі звикли до вільного продажу акцій, навіть суди, знову встановлено обмеження, на цей раз ГК, яке, на нашу думку, є не досить обдуманим, але, напевно, відображає інтереси тих, хто у 1998 р. “відкрив” закриті акціонерні товариства, а сьогодні вже побоюється можливої скупки акцій цих товариств. Сама концепція такого обмеження є досить дивною. 31 грудня 2003 р. акціонер закритого акціонерного товариства мав право продавати акції будь-кому, а вже 1 січня 2004 р. він не має таких прав. Така постановка питання нічого, крім конфліктів, не матиме. Тим паче, що ЦК не встановив таких обмежень, відмовившись від поділу акціонерних товариств на закриті та відкриті.

Напевно, в ідеалі було б повернутися до конструкції обмеження прав акціонерів закритих акціонерних товариств у статуті самого акціонерного товариства, як це передбачала ст. 28 Закону “Про господарські товариства” в редакції 1991 р., а не безапеляційно визначати таке обмеження в ГК. Тим більше, що сьогодні є потреба в існуванні закритих акціонерних товариствах. Відповідно до Державного реєстру організаційно-правових форм господарювання станом на 1.01.2004 р. в Україні існувало відкритих акціонерних товариств – 11906, закритих – 22089.[83] Отже, цифри свідчать про існуючі у суспільстві інтереси щодо створення та діяльності закритих акціонерних товариств.

Спираючись на докладно проведений аналіз зарубіжного законодавства, О.М. Вінник робить висновок, що ЗАТ – не плід творчості вітчизняного законодавця, а добре апробо­вана, адекватна ринку, організаційно-правова форма господарювання, що є проміжною між ВАТ і товариством з обмеженою відповідальніс­тю. Загалом поділ акціонерних товариств на відкриті та закриті з відпо­відним законодавчим закріпленням, дає змогу враховувати дещо відмінні інтереси засновників цих товариств: якщо засновники ЗАТ бажають обмежити коло майбутніх учасни­ків товариства, беручи на себе тягар оплати усіх акцій товариства, зафік­сувавши відповідні положення в установчому договорі (а останній, як відомо, підписується всіма засновниками), то законодавець має надати їм таку можливість.[46, с.245] З цією думкою можна погодитися з одним зауваженням – щодо закріплення цього положення в установчому договорі.

Якщо в нашому суспільстві існує інтерес до створення саме таких товариств, то, певна річ, законодавець повинен зважати на це, хоча б для того, щоб запобігти конфліктам, в які втягуються політичні сили, державні органи, суди.

Стаття 155 ЦК встановлює, що статутний капітал товариства формується з метою забезпечення підприємницької діяльності товариства. Він складається із вартості вкладів, які засновники (акціонери) вносять на купівлю акцій при їх емісії. Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом. Так, зокрема, ст. 7 Закону України “Про цінні папери та фондову біржу”[168] визначає, що випуск акцій акціонерним товариством за загальним правилом здійснюється в розмірі його статутного фонду (статутного капіталу – за ЦК), а при перетворенні державного підприємства в акціонерне товариство – на всю вартість майна державного підприємства. Таку концепцію не завадило б переглянути, оскільки ЦК не робить відмінностей щодо гарантуючої функції статутного капіталу між акціонерними товариствами, які створюють у процесі приватизації, і тих, які створюють у загальному порядку.

Статутний капітал акціонерного товариства, як і статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю, гарантує інтереси кредиторів. Стаття 155 ЦК визначає, що розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом. Відповідно до Закону України “Про господарські товариства” мінімальний розмір статутного фонду акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат. Проект Закону “Про господарські товариства” дещо змінює підходи до визначення мінімального статутного капіталу. Стаття 13 проекту Закону встановлює, що мінімальний розмір статутного капіталу відкритого товариства становить 60 тис. грн., а закритого – 30 тис. грн. Така концепція визначення мінімального статутного капіталу у незмінному вигляді є правильною, оскільки при встановленні мінімального статутного капіталу акціонерного товариства в показниках до мінімальної заробітної плати чи до конвертованої валюти призведе до того, що при їх зміні потребує постійних змін і статутний капітал товариства, інакше акціонерне товариство потрібно буде ліквідувати.

Слід зазначити, що ст. 115 ЦК встановлює можливість оплати вкладів грошима, цінними паперами, іншими речами або майновими чи іншими відчужуваними правами, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Стаття 8 Закону України “Про цінні папери та фондову біржу” передбачає, що акції оплачуються у гривнях, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, – також в іноземній валюті або шляхом передачі майна. Застосування у цьому законі терміна “майно” викликало різні тлумачення щодо можливості оплати акцій, наприклад, шляхом внесення майнових прав, зокрема, право користування речами чи майновими правами (знаком для товарів та послуг, патентом тощо). Так, науковцями висловлювалася думка щодо неможливості оплати акцій майновими чи іншими відчужуваними правами.[414, с.54‑56]

Акції не можуть оплачуватися правами на користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також іншими майновими правами (у тому числі на інтелектуальну власність), а тільки грошима або майном, яке передається у власність товариства.[271, с.21] Але Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства[336] в п. 2 встановлює, що джерелами збільшення розміру статутного фонду акціонерного товариства є додаткові внески (вклади), якими можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті; реінвестиція дивідендів.

Висновок щодо цього, зроблений І.В.Спасибо-Фатєєвою, полягає в тому, що для акціонерних товариств ст. 13 Закону України “Про господарські товариства” в частині понять вкладів має застосовуватися обмежено. В оплату акцій не можуть бути внесені інтелектуальна власність, а також права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням.[414, с.171]

Нами вже обстоювалася позиція щодо того, що в рахунок оплати акцій можна передавати майно тільки у власність, оскільки чинне законодавство не передбачає повернення майна, внесеного в рахунок оплати акцій, акціонерам у випадку відчуження ними акцій або у випадку ліквідації акціонерного товариства.[236, с.76] Вона засновувалася на аналізі ст. 8 Закону “Про цінні папери і фондову біржу”.

Стосовно зарубіжного досвіду зауважимо, що відповідно до § 27 Акціонерного Закону ФРН від 6 вересня 1965 р. речовими вкладами або прийняттям речей можуть бути тільки майнові об’єкти, господарську цінність яких можливо встановити; зобов’язання з надання послуг не можуть бути речовими вкладами або прийняттям речей. При цьому в статуті має бути закріплено предмет речового вкладу або прийняття речей, а також номінальна сума акцій, які слід надати при речовому вкладі, або компенсацію, яку слід надати при прийнятті речей.[51, с.173]

Проект Закону “Про акціонерні товариства” також встановив можливість оплати акцій майновими і немайновими правами, що мають оцінку. На нашу думку, це є правильним рішенням, оскільки розширює можливість внесення оплати акцій акціонерами. Хоча водночас постає питання про виникнення зобов’язання у акціонерного товариства щодо повернення цього майна його власнику, оскільки на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю такого обов’язку в акціонерного товариства не існує. Тому, вважаємо, що у випадку, коли при купівлі емісійних акцій у договорі не буде зазначено строків користування такими майновими правами або не буде прямо закріплена тимчасовість користування, фактично буде неможливо власнику припинити користування правами, переданими ним акціонерному товариству. Не можна буде й застосувати ч. 2 ст. 530 ЦК стосовно виконання боржником зобов’язання у семиденний строк після отримання вимоги кредитора, якщо строк виконання зобов’язання не встановлений, оскільки зобов’язання повернути власнику право користування не виникає ні із закону, ні із договору. Для запобігання конфліктним ситуаціям щодо передачі майнових прав необхідно, на нашу думку, в майбутньому Законі “Про акціонерні товариства” закріпити як істотну умову договору купівлі-продажу акцій при створенні акціонерного товариства та при додатковому випуску акцій, строк користування майновими правами, які передаються в оплату акцій.

Акціонер у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, зобов’язаний оплатити повну вартість акцій. При несплаті протягом 3-х місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства (ст. 33 Закону “Про господарські товариства”). Дещо невизначену концепцію щодо цього питання має проект Закону “Про акціонерні товариства”, який передбачає, що в разі, коли засновник не оплатив повної вартості придбання акцій протягом строку, встановленого договором про утворення товариства, акції переходять до товариства і повинні бути продані або анульовані протягом року. Товариство має право утримати грошові кошти та/або майно, внесені засновником як плата за акції, в сумі, що не перевищує 20 відсотків вартості придбання акцій, якщо інше не передбачено договором про утворення товариства. Решта внесених грошових коштів та/або майна повертається засновнику, який не оплатив повної вартості придбання акцій, протягом 30 днів після закінчення строку оплати.

Але виникає питання про те, як можна реалізувати зазначені акції без розірвання договору купівлі-продажу акцій у встановленому цивільним законодавством порядку. На нашу думку, акціонерне товариство має право розірвати договір купівлі-продажу акцій тільки в судовому порядку або за згодою сторін.[271, с.22]

Статутний капітал акціонерного товариства, як і статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю, гарантує інтереси кредиторів. Стаття 155 ЦК визначає, що розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом. Відповідно до Закону України “Про господарські товариства” мінімальний розмір статутного фонду акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат. Проект Закону “Про господарські товариства” дещо змінює підходи до визначення мінімального статутного капіталу. Стаття 13 проекту Закону встановлює, що мінімальний розмір статутного капіталу відкритого товариства становить 60 тис. грн., а закритого – 30 тис. грн. Така концепція визначення мінімального статутного капіталу у незмінному вигляді є правильною, оскільки при встановленні мінімального статутного капіталу акціонерного товариства в показниках до мінімальної заробітної плати чи до конвертованої валюти призведе до того, що при їх зміні потребує постійних змін і статутний капітал товариства, інакше акціонерне товариство потрібно буде ліквідувати.

Визначення моменту, з якого цінний папір стає носієм певного суб’єктивного права і відповідно є об’єктом цивільних правовідносин, має важливе теоретичне і практичне значення. Зокрема, від цього залежить виникнення права на управління, права власності на акції та відповідно прав, які надаються власникам акцій.

З прийняттям Закону “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” та внесення змін до ст. 41 Закону “Про господарські товариства” були внесені концептуальні зміни щодо моменту виникнення прав у акціонерів та реалізації їх прав, зокрема права на участь в управлінні та отримання дивідендів. Стаття 5 Закону “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” встановила такі правила: підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікат, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі – виписка з рахунку в цінних паперах, яку зберігач зобов’язаний надавати власнику цінних паперів.

Відповідно до Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів[333] зарахування на емісійний рахунок емітента, зареєстрованого у встановленому порядку випуску іменних цінних паперів (та кожної категорії в межах цього випуску), здійснюється на підставі подання розпорядження емітента та копії свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів, засвідченої нотаріально або органом, який видав свідоцтво, а на рахунок власника зараховуються тільки сплачені іменні цінні папери за інформацією з журналу обліку розміщення, який веде емітент. Цінні папери, на які особа підписалася, але не сплатила, зараховуються на особовий рахунок емітента, а підставою для зарахування сплачених цінних паперів на особовий рахунок власника є розпорядження емітента та запис в журналі обліку розміщення. При чому Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів визначає такий порядок оплати акцій: кількість сплачених особою цінних паперів визначається відповідно до умов розміщення випуску, визначених емітентом (сплачена сума визначається як повна сплата за певну кількість цінних паперів, можливо, меншу за кількість, на яку підписалась особа, або спочатку формується у визначених обсягах передплата за повну кількість цінних паперів у випуску, визначену в договорі на підписку, і тільки залишок, що перевищує вказану суму, визначається як доплата до повної вартості окремих цінних паперів) (п.6.1 Положення).

Стаття 5 Закону “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” щодо виникнення права власності на цінні папери, які відчужуються їх власниками, встановлює, що право власності переходить до нового власника: на іменні цінні папери, випущені в документарній формі, – шляхом повного індосаменту (а право на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів); на цінні папери на пред’явника, випущені в документарній формі – переходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів, а у разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред’явника право власності на цінні папери переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача; на цінні папери, випущені в бездокументарній формі, – переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Ще М.М. Агарков звертав увагу на те, який саме юридичний факт слугує підставою виникнення права, закріпленого в цінному папері.[3, с.123] Це тісно пов’язано з визначенням моменту виникнення прав акціонерів і самого акціонерного товариства як нового суб’єкта цивільних прав. Акція, писав М.М. Агарков, має ту особливість, що вона не є конститутивним папером. Наявність акції не є необхідною для виникнення прав акціонера. Акція може бути виготовлена і видана акціонеру вже після того, як він набув всі права стосовно акціонерного товариства, хоча отримання акціонером акції має істотний вплив на належне йому право. Це право набуває якості легкої передачі шляхом передачі документа.[3, с.127] На нашу думку, акція стає об’єктом цивільного права і носієм суб’єктивних прав акціонера не раніше, ніж її емітент набуде права юридичної особи, а отже, буде визнаний суб’єктом цивільного права.

На необхідність уніфікації виникнення права власності на акції, виникнення статусу акціонера, набуття прав, які встановлюються акцією, зверталася увага в науковій літературі. Так, І.В. Спасибо-Фатєєва зазначає, що доцільним було б уніфікувати підхід до цих моментів, законодавчо встановивши, що особа, яка придбала акції (шляхом відкритої підписки, в тому числі на сертифікатних аукціонах, біржі або в позабіржовому обороті), набуває право власності на них із одночасним виникненням прав із акції з моменту здійснення відповідного запису реєстратором. Не має бути винятком і придбання акцій на сертифікатних аукціонах та іншим способом у процесі приватизації. Процес придбання акцій у будь-якому разі повинен закінчуватися оформленням його в реєстратора. Автор пропонує також визначати момент переходу права власності у випадку відчуження акцій акціонером з моменту вчинення запису в реєстрі.[414, с.125‑126] О.М. Вінник зазначає, що учасник АТ – ширше поняття, ніж акціонер. Акціонер є таким учасником АТ, який повністю оплатив хоча б одну акцію.[46, с.196]

Деякі автори пов’язують виникнення право власності з такими фактами, як реєстрація випуску акцій та видача сертифіката акцій.[313, с.390-391] Проте, в деяких випадках, законодавство інших країн, зокрема США, допускає можливість звільнення емітентів від обов’язку реєстрації емісії цінних паперів.[408, с.223]

В зв’язку з виникненням права власності на іменні цінні папери тільки з моменту внесення в реєстр виникає дуже багато питань, зокрема щодо оформлення прав спадкування акцій, в тому числі й визначення об’єкта спадкування, визначення особи, яка має право брати участь в управлінні товариством у випадку, коли укладений договір на відчуження акцій та підписане передавальне розпорядження, у випадку звернення стягнення на майно акціонерного товариства за його особистими боргами тощо.

Як правильно зазначає В.Л. Яроцький, документ, з одного боку, має істотне правове значення і для виникнення, і для передачі, і для здійснення, і для припинення прав, що становлять зміст цінних паперів. З іншого – відмітити, що відсутність традиційного паперового документа і його заміна комплексом інших правових засобів (що забезпечують відкриття і ведення рахунку в цінних паперах, їх переведення на ім’я іншої особи, кліринг тощо), характерних для бездокументарної форми випуску цінних паперів, не зменшує, а тільки видозмінює їх роль в механізмі цивільно-правового регулювання відносин у цій сфері. При цьому незмінною залишається одна з найбільш характерних для цінних паперів обох форм випуску особливість – зв’язок комплексу майнових прав, що становлять зміст цінних паперів, і способу його фіксації на всіх стадіях дії механізму цивільно-правового регулювання досліджуваних відносин.[495, с.54]

Стаття 10 проекту Закону “Про акціонерні товариства” встановлює, що документ, що засвідчує право власності засновника на акції, видається йому після повної оплати вартості цих акцій, але до повної оплати вартості акцій засновник має всі права, що засвідчуються акціями, крім права їх відчужувати та обтяжувати зобов’язаннями.

Зазначена концепція щодо надання прав акціонерам, на наш погляд, є в цілому вірною, оскільки право власності на будь-яке майно не пов’язується з оплатою цього майна. Не існує таких обмежень і щодо таких об’єктів права власності, як частка у статутному фонді (складеному капіталі) інших господарських товариств. З цього можна зробити висновок про те, що акціонер, який не повністю оплатив вартість своїх акцій, має право, наприклад, брати участь в управлінні товариством. Але не досить вірним видається положення щодо засвідчення права власності на акції тільки після їх оплати. На нашу думку, для підтвердження права власності акціонера необхідно видавати йому тимчасове свідоцтво, як це передбачає ст. 30 Закону “Про господарські товариства”. Сьогодні тимчасові свідоцтва видаються особою, яка веде реєстр (емітентом чи незалежним реєстратором) у випадку, коли відсутні виготовлені бланки сертифікатів (п.7.12.1 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів).

Таке тимчасове свідоцтво повинен видавати емітент. Іменне тимчасове свідоцтво повинно видаватися незалежно від того, чи є акції іменними, чи на пред’явника, випускаються у документарній чи бездокументарній формі.

Не ставить в залежність від оплати акцій виникнення права власності на них і Акціонерний закон ФРН.[5, с.168]

Акціонерний закон ФРН передбачає, що акції можуть бути на пред’явника або іменні. Вони повинні бути іменними, якщо вони випускаються до повної сплати номінальної або збільшеної вартості випуску. Сума часткових сплат вказується в акції. Тимчасові свідоцтва повинні бути іменними. Тимчасові свідоцтва на пред’явника вважаються недійсними. За шкоду в зв’язку з випуском акцій емітенти відповідають перед держателем акцій як солідарні боржники. У статуті може бути обмежене або виключене право вимоги видачі свідоцтв по окремим акціям. Зобов’язання акціонерів по внесенню вкладів обмежується номінальною або збільшеною сумою випуску акцій. У разі несвоєчасної сплати внесків, які вимагаються, Акціонерним законом ФРН передбачено такі наслідки несвоєчасного платежу: акціонер сплачує п’ять відсотків річних; обов’язок відшкодувати іншу шкоду. Крім цього, у разі несвоєчасної сплати статутом може бути встановлено неустойку. Акціонерам, які несвоєчасно сплатили суму, що вимагається, може бути встановлений повторний строк з суворим попередженням, що по закінченню строку вони будуть визнані такими, що втратили свої акції та здійснені платежі. Повторний строк повинен бути три рази опублікований у виданнях товариства. Якщо передача акцій пов’язана із згодою товариства, то замість офіційних публікацій достатньо однократної окремої вимоги до акціонерів, які не дотримувались строків; при цьому повинен бути наданий додатковий строк, який складає не менш ніж один місяць з дня отримання вимоги. Якщо ж і після цього акціонерами не буде сплачено суму, яка вимагається, вони через публікацію у виданнях товариства визнаються такими, які втратили свої акції та здійснені платежі на користь товариства. У публікації зазначаються акції, які були визнані втраченими, з їх відмінними властивостями. Замість старих документів випускаються нові; в них окрім здійснених часткових платежів зазначається сума заборгованості. Кожний записаний до книги акцій попередник виключеного акціонера зобов’язаний перед товариством до виплати заборгованості, оскільки її неможливо отримати від наступного акціонера. Про вимогу платежу до попереднього акціонера товариство повідомляє безпосередньо його попередника. За сплату суми заборгованості видається новий документ. Кожний попередник зобов’язаний до сплати тільки тих сум, які вимагаються у межах двох років. Строк починає відраховуватись з дня, коли передача акцій заявляється до книги акцій товариства.

Якщо від попередників неможливо досягнути сплати заборгованості, то товариство негайно продає акцій за офіціальною біржовою ціною за допомогою біржового маклера, а при відсутності біржової ціни – на публічних торгах. Якщо від торгів за місцем знаходження товариства не можна чекати співрозмірного результату, то акція може бути продана у придатному місці. Виключений акціонер та його попередники повідомляються особливо; від повідомлення можливо відмовитись, якщо його не можна здійснити. Публікація та повідомлення повинні бути здійсненні не менш ніж за два тижня до торгів.[5, с.168-187]

Більш доцільним буде визнавати право власності на акції з моменту реєстрації акціонерного товариства, та визначати мету реєстрації випуску акцій як факт визнання допуску акцій до обігу (це дасть право акціонеру відчужувати акції чи передавати їх у заставу). Такий підхід вирішить проблеми, що виникають на практиці щодо визначення об’єкта спадкування, поділу майна подружжя, звернення стягнення на майно акціонера за його власними зобов’язаннями. На підтвердження виникнення права власності на неповністю оплачені акції слід видавати акціонерним товариством іменні тимчасові свідоцтва, в яких визначати розмір оплаченої суми акцій. В зв’язку з цим, акціонерне товариство повинно мати право в односторонньому порядку відмовитися від договору купівлі-продажу емісійних акцій, в зв’язку з чим припиняється право власності на акції у акціонера, який не повністю сплатив їх вартість. Для надання акціонеру можливості оплатити вартість акцій, йому повинно бути зроблене персональне повідомлення про виконання його обов’язку щодо оплати акцій, а у випадку невиконання його обов’язку у визначений строк, акції з моменту публікації в офіційних друкованих органах ДКЦПФР визнаються анульованими.

Стаття 33 проекту Закону встановлює, що в загальних зборах можуть брати участь особи, включені до переліку акціонерів, які мають право на таку участь. Перелік акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах, складається на підставі реєстру власників іменних цінних паперів або зведеного облікового реєстру рахунків власників іменних цінних паперів на дату, встановлену відповідно до частини першої ст. 34 цього закону (встановлена дата не може передувати даті прийняття рішення про проведення загальних зборів і не може бути встановленою раніше, ніж за 60 днів до дати проведення загальних зборів), якщо рішенням про проведення загальних зборів, статутом або положенням про загальні збори товариства не передбачено пізнішу дату його складення. Зміни до переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах, після його складення можуть вноситися особою або органом товариства, передбаченими статутом товариства чи положенням про загальні збори.

Що стосується порядку врегулювання статутом чи положенням про загальні збори внесення змін до переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах, ми вважаємо, що таке питання має бути врегульоване не локальними нормативними актами, а законодавством. Оскільки питання про право на участь у загальних зборах товариства є дуже важливим, то при його вирішенні не можуть бути прийнятними різні підходи.

Зокрема, у цьому випадку можна запропонувати таке. Особа, яка придбала акції, має пред’явити такі документи для внесення до переліку акціонерів, які мають право брати участь у загальних зборах: у разі придбання акцій, випущених у документарній формі (іменних акцій і акцій на пред’явника) – договір, сертифікат на ім’я колишнього власника, а для іменних акцій додатково – передавальне розпорядження; у разі придбання акцій, випущених у бездокументарній формі, а також знерухомлених – договір та розпорядження колишнього власника на списання акцій з його рахунку в цінних паперах.

Гарантією інтересів кредиторів є закріплене ч. 3 ст. 155 ЦК правило про неможливість зниження вартості чистих активів до рівня, нижчого, ніж статутний капітал, як у товаристві з обмеженою відповідальністю. Але на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю акціонери не мають права вносити додаткові вклади для підтримання балансу між вартістю чистих активів та статутним капіталом, тому в такій ситуації можливе тільки зменшення статутного капіталу. Рішення про зменшення статутного капіталу приймається загальними зборами акціонерів, оскільки це потребує внесення відповідних змін до статуту акціонерного товариства.

Одним із способів збільшення статутного капіталу акціонерного товариства є його індексація. Такий спосіб збільшення статутного капіталу може провадитися тільки в акціонерних товариствах, що, на нашу думку, є не досить правильним, з огляду на необхідність додержання розміру мінімального статутного капіталу для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю. Акціонерне товариство, яке відповідно до постанов Кабінету Міністрів України провело індексацію балансової вартості основних фондів, має право збільшити статутний фонд на суму, що не перевищує суми індексації балансової вартості основних фондів, зменшеної на суму індексації зносу за ними (далі – сума індексації основних фондів) шляхом випуску акцій нової номінальної вартості або додаткової кількості акцій існуючої номінальної вартості. При випуску акцій, у зв’язку із збільшенням статутного фонду за рахунок індексації основних фондів, відкритий продаж акцій не здійснюється, інформація про випуск акцій реєстрації не підлягає.

Виключна компетенція загальних зборів визначається ЦК, а також може визначатися законом та статутом товариства. Кодекс відносить до виключної компетенції зокрема питання про внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу. На практиці може виникнути питання щодо тлумачення положення п.1 ч.2 ст. 159 ЦК стосовно віднесення до виключної компетенції загальних зборів питання щодо “внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміну розміру його статутного капіталу”. На нашу думку, встановлення такої вимоги не позбавляє правління права приймати рішення про збільшення статутного капіталу акціонерного товариства у випадку, якщо це передбачено статутом (ст. 38 Закону України “Про господарські товариства”).

Підводячи підсумки слід зробити такі висновки:

– істотними ознаками повного товариства як організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права є те, що його учасники є власниками часток у складеному капіталі і несуть повну солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства; а командитного товариства – те, що учасники є власниками часток у складеному капіталі, але одні з них несуть повну відповідальність, а інші (вкладники) – обмежену відповідальність за зобов’язаннями товариства. Зазначені ознаки повинні бути покладені в основу визначення цих товариств у ЦК;

– необхідно закріпити порядок зменшення та збільшення розміру частки у складеному капіталі, а отже, і зміни складеного капіталу, зокрема, у випадку виходу (вибуття) учасника товариства, у випадку внесення додаткових внесків учасниками таких товариств, а також в інших випадках;

– визнання повного та командитного товариства юридичними особами вимагає зміни підходів до правового регулювання деяких відносин, що характерні тільки для організацій, які не є юридичними особами, зокрема, закріплення положення щодо здійснення учасниками цих товариств підприємницької діяльності від імені товариства (ст. 119 ЦК), необхідності набуття статусу суб’єкта підприємницької діяльності (ст. 79 ЦК), відсутності вищого органу управління при наданні ст. 121 ЦК можливості прийняття рішення більшістю голосів учасників, визнання установчим документом засновницького договору;

– суб’єктом підприємницької діяльності є повне та командитне товариства, а їх учасники не здійснюють підприємницької діяльності від імені цих товариств, а є лише їх представниками. Необхідність надання статусу суб’єктів підприємницької діяльності учасникам повного та командитного товариств була б необхідна лише в тому разі, коли б ці товариства не визнавалися юридичними особами;

– для належної організації прийняття рішень учасниками доцільно визнати вищим органом управління повним та командитним товариством загальні збори учасників;

– установчим документом повного та командитного товариств доцільно визнавати статут, а не засновницький договір, оскільки закріплення у ЦК принципу свободи договору неминуче поставить питання про межі прав учасників щодо зміни вимог до засновницького договору, встановлених законодавчими актами, які визначають правове положення таких товариств;

– істотними ознаками товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю як організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права є те, що їх учасники є власниками часток у статутному капіталі та несуть обов’язок внести вклад, але стосовно товариства з обмеженою відповідальністю учасник не несе відповідальності за зобов’язаннями товариства (тобто несе обмежену відповідальність), а стосовно товариства з додатковою відповідальністю – учасники несуть додаткову субсидіарну відповідальність у розмірі, кратному вартості внесеного кожним з них вкладу;

– припинення участі в товариствах з обмеженою та додатковою відповідальністю не припиняє обов’язку їх колишніх учасників щодо повної сплати вкладу до статутного капіталу товариства. Такий же обов’язок несуть спадкоємці, а також другий з подружжя;

– у випадку закріплення у статуті товариства з обмеженою або додатковою відповідальності положення щодо заборони відчуження частки третім особам, навіть при нереалізації іншими учасниками свого переважного права на придбання частки, остання не може бути відчужена третім особам;

– доцільно у ст. 145 ЦК закріпити правило щодо необхідності прийняття одноголосного рішення усіма учасниками товариства з таких питань: внесення змін до статуту, пов’язаних зі зміною розміру статутного капіталу та ліквідації товариства;

– необхідно встановити однакові правові підходи щодо визначення вартості майна, яке виділяється при зверненні стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю за особистими боргами учасника і при виході (виключенні) з товариства учасника або неприйнятті його спадкоємців до товариства. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати повинні встановлюватися законом, у якому повинно бути закріплене правило виділу частки не з майна, а з чистих активів товариства, інакше учасник, який виходить з товариства, буде у вигіднішому становищі, ніж ті особи, які продовжують бути його учасниками.

– істотними ознаками акціонерного товариства як організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права є те, що його акціонер є власником акцій й несе обмежену відповідальність за зобов’язаннями товариства;

– більш доцільним визнавати право власності на акції з моменту реєстрації акціонерного товариства та визначати мету реєстрації випуску акцій як факт допуску акцій до обороту (відчуження, застави), оскільки такий підхід вирішить проблеми, що виникають на практиці, щодо визначення об’єкта спадкування, поділу майна подружжя, звернення стягнення на майно акціонера за його власними зобов’язаннями;

– необхідно акціонерному товариству надати право в односторонньому порядку відмовитися від договору купівлі-продажу емісійних акцій, у зв’язку з чим припиняється право власності на акції у акціонера, який не повністю сплатив їх вартість, з публічним оголошенням про анулювання тимчасового свідоцтва;

– слід погодитись з тезою про неможливість визнання окремими організаційно-правовими формами закриті та відкриті акціонерні товариства тільки за такою ознакою, як обмеження обігу акцій, оскільки у противному разі потрібно було б також вирізняти закриті та відкриті товариства з обмеженою відповідальністю, які також мають передбачене ЦК право обмежувати відчуження частки у статутному капіталі. Доцільно надати право закритим акціонерним товариствам передбачати у статуті акціонерного товариства порядок реалізації акціонерами переважного права на купівлю акцій цього товариства.